Текст книги "Буремний Перевал"
Автор книги: Эмили Джейн Бронте
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Катрина також любила музику, та сказала, що їй миліше слухати її з висоти верхніх східців, і пішла нагору, у темряву. Я подалася слідом. Нижні двері замкнули; в домі було повно людей, тож нашу відсутність помітити було важко. Та на східцях вона не спинилася – пішла прямцем на горище, де сидів під арештом Гіткліф, і покликала його. Спершу хлопець вперто відмовчувався, та дівчина не здавалася і врешті схилила його до розмови. Я залишила бідненяток, щоб дати їм змогу спокійно наговоритися.
Коли стало ясно, що музикам треба перепочити, я знову піднялася нагору, щоб попередити про це Катрину. Я очікувала побачити її на сходах – натомість її голос долинав із кімнати. Виявилося, що це мале мавпенятко видерлося на дах крізь віконце одної горішньої кімнати і влізло у таке ж віконце іншої, де замкнули Гіткліфа. Мені довелося застосувати все своє красномовство, аби вмовити її вилізти звідти. Коли Катрина з'явилася, Гіткліф був із нею; вона наполягала, щоб я узяла його до кухні, бо, мовляв, Джозефа ж немає – пішов до сусідів, подалі від «диявольської рапсодії», як він любив називати музику. Я відказала, що більше не збираюся потурати їхнім витівкам, але оскільки бранець постував ще з й учорашнього обіду, вирішила заплющити очі на такий непослух. Гіткліф зійшов униз; всадовивши його біля вогню, я виклала перед ним чимало різних ласощів. Проте хлопець був якийсь млявий і майже нічого не подужав з'їсти, а всі спроби звеселити його були марними. Він сперся ліктями на коліна, вмостився підборіддям на зчеплені руки і застиг у німотному розумуванні. На моє запитання «Про що ти зараз думаєш?» хлопець похмуро відповів:
– Подумую, як відплатити Гіндлі Ерншо. Я буду чекати сто років, аби лиш зробити це. Сподіваюсь, він не помре раніше за мене!
– Гіткліфе, як тобі не соромно! – я спробувала привести його до тями. – Адже карати лихих людей – то Божа справа, а нам належить вчитися прощати.
– Ні, Бог із того такої втіхи, як я, не зазнає,– відказав він. – Якби ж тільки знати, яка кара для нього найтяжча! Залиш мене самого, і я над цим поміркую: поки я про це думаю, то мені не так болить.
Але ж, містере Локвуде, я й забула, що такими казочками важко когось розважити. Це ж треба було мені отак розпатякатись! Та й питво ваше вже захололо, а самих вас уже сліпці сватають. Треба було розповісти усе, що ви бажали знати про Гіткліфа, в кількох словах, та й по всьому.
* * *
Перервавши отак свою розповідь, економка піднялася й відклала вбік своє шиття; та я відчував, що не спроможуся відсунутися від тепла коминка і зовсім не хотів спати.
– Посидьте ще, місіс Дін, – благав я. – Хоча б якісь пів-годинки! Ви правильно вчинили, розповідаючи так детально і розлого. Такий ґатунок оповіді мені подобається, й було б добре, якби ви і завершили вашу історію у тому ж ключі.
Мене цікавить кожна із описаних вами постатей, більшою чи меншою мірою.
– Ось ось виб'є одинадцяту, сер.
– Нічого, я не звик лягати у такий час. Перша чи друга ночі – цілком прийнятний час для людини, яка встає о десятій ранку.
– Не раджу вам спати до десятої. Адже найкраща година доби – це світанок. А хто не розбереться з половиною всіх своїх справ до десятої, має всі шанси не впоратися протягом дня і з рештою.
– І все ж таки, місіс Дін, сідайте назад у крісло, бо я планую розтягнути свій нічний відпочинок до завтрашнього обіду. Можу сказати наперед, що підхопив щонайменше нежить, якщо не щось гірше.
– Сподіваюсь, що не гірше, сер. Тоді з вашого дозволу я перенесу час дії своєї розповіді на три роки вперед: за цей час місіс Ерншо…
– Ні-ні, я не дозволю нічого подібного! Чи знайомий вам стан, коли, сидячи на самоті, ви спостерігаєте, як на килимку перед вами кішка вилизує своїх кошенят, – і так пильно стежите за цим процесом, що факт проминання кицькою одного-єдиного вушка може надовго вивести вас із рівноваги?
– Надзвичайно лінивий стан, мушу сказати!
– Навпаки – надто виснажливий. І я зараз почуваюся саме так, тож, будьте ласкаві, розповідайте з усіма подробицями. Я починаю розуміти, що люди в цих краях різняться від міських жителів так само, як різниться ставлення до павука у тюремній камері і того ж таки павука у звичайному будинку. Проте внутрішня принада життя завдячує собою не лише оку свого споглядальника. Люди тут на все дивляться глибше, живуть більше внутрішнім життям, а не зовнішнім – минущою шкаралупою речей. Тепер я уявляю собі таке життя цілком можливим, а раніше б не повірив, що тут можна прожити хоча б рік. Це нагадує голодну людину, перед якою поставили лише одну страву, на якій вона може цілком зосередити свої смакові рецептори і віддати їй належне; та коли ця людина підходить до столу, заставленого французькими делікатесами, то, можливо, й отримає з того всього якусь цілісну насолоду, проте зазвичай це будуть всього лише часточки вражень, розпорошені по закутках нашої пам'яті. – О, та ми тут такі ж звичайні люди, як і будь-де, коли з нами краще запізнатися, – повідала свої спостереження місіс Дін, дещо спантеличена моєю промовою.
– Вибачте, моя мила пані,– та ви самі є дивовижним і незаперечним доказом на користь моїх слів, і аж ніяк не ваших. Окрім деяких незначних особливостей вимови, у вас немає й сліду тих рис, які я звик вважати атрибутами вашого класу. Впевнений, що ви використовуєте свій розум за призначенням набагато частіше, ніж звичайні слуги. Не розмінюючись марно на дурні забавки, ви просто повинні були розвинути схильність до розмірковувань.
Місіс Дін засміялася.
– Звичайно, я й справді вважаю себе розсудливою й спокійною людиною, – відказала вона, – та зробилася такою не тому, що живу на відлюдді й бачу щодня одні й ті самі вирази на обличчях і спостерігаю за вчинками, що кояться з року в рік. Просто я на власному досвіді навчилася витримці, яка додала мені мудрості. До того ж я прочитала більше, ніж ви думаєте, містере Локвуд. У цій бібліотеці ви не знайдете жодної книжки, в яку б я не зазирнула і з якої б не винесла щось для себе, – окрім хіба що писаних грецькою, латиною чи французькою, та я хоча б можу визначити, якою вони написані мовою, а більшого годі й чекати від дочки бідняка. Хай там як, якщо я вже почала оповідати, як справжня пліткарка, я так і продовжу, і замість пропустити три роки, із задоволенням перенесу дію своєї історії у літо наступного, 1778 року, – отже, майже двадцять три роки спливло відтоді.
Розділ восьмий
Одного чудового червневого ранку з'явився на світ мій перший вихованець – і останній нащадок давнього роду Ерншо. Ми гребли сіно на дальнім лані, і тут дівчинка, що носила У нам снідання, раптом прибігла на годину раніше – просто через луку і плаєм вверх, на бігу кличучи по мене.
– Але й доладне дитя, – віддихуючись, вигукнула вона. – Такого славного і світ не видів! Та лікар каже, що хазяйці не поправитися. Каже, що в неї вже котрий місяць сухоти. Я чула, як він сказав містеру Гіндлі: «Тепер її ніщо не тримає на світі, і вона помре ще до зими». Тож, Неллі, йди прямо додому. Ти будеш няньчити його, і годувати молочною сумішшю, і глядіти за ним денно і нощно! Як би я хотіла бути на твоєму місці, адже він буде цілком належати тобі за відсутності хазяйки!
– Та чи справді їй так зле? – спитала я, кинувши додолу граблі та пов'язуючи стрічки капелюшка.
– Думаю, що так. Хоча вона тримається – говорить так, ніби ще збирається побачити, як він змужніє,– потвердила дівчина. – Вона аж нетямиться з радощів, таке воно гарне! Ні, я б точно не померла, якби була на її місці,– я б відчула полегшення навіть від простого милування ним, хай там що говорить Кеннет. Я так на нього розізлилася. Дейм Арчер принесла малятко до хазяїна, і тільки-но його обличчя засяяло від радості, як наперед висунулося старе каркало та й говорить: «Ерншо, твоє щастя, що жінка вижила, аби залишити тобі цього сина. Коли вона приїхала, я одразу збагнув, що надовго на цьому світі вона не затримається, а тепер, мушу сказати, зима, певно, вкоротить їй віку. Та не бери це надто близько до серця – тут уже нічим не зарадиш. Та й, між нами кажучи, варто було тобі подумати, перш ніж брати за жінку таку кволу, тонку і непевну як тростинка дівчину!»
– А що на це сказав хазяїн?
– Мабуть, вилаявся, та я на нього й не зважала – все намагалася якнайкраще роздивитися дитину, – і вона знову із захватом почала її описувати.
Я, перейнявшись її палким настроєм, поспішила додому, щоб і собі помилуватися на немовля. Я переживала за Гіндлі, Ерншо: в його серці було місце тільки для двох об'єктів поклоніння – його дружини і нього самого; він любив обох, а обожнював одного, і я не уявляла, як він переживе цю втрату.
Коли ми дісталися до Буремного Перевалу, Гіндлі Ерншо стояв у сінешніх дверях; ступивши до нього, я запитала, як там дитина.
– Вже готується пустувати, Неллі! – через силу посміхнувшись, мовив він.
– А місіс? – наважилась я спитати. – Лікар каже, що вона…
– До біса лікаря! – спалахнув він. – Із Френсіз усе гаразд, вона одужає за тиждень. Ти йдеш нагору? Скажи їй, що я прийду, якщо вона пообіцяє не розмовляти. Я полишив її, бо вона дала волю язикові, а їй треба… Передай їй – містер Кеннет говорить, що їй потрібен спокій.
Я переказала ці слова місіс Ерншо; виглядало, що вона у вередливому гуморі. Жінка жвава відповіла:
– Та я заледве слово вимовила, Неллі, а от він двічі вибігав із кімнати в сльозах. Ну що ж, скажи, що я обіцяю не розмовляти, та це не вдержить мене від того, щоб над ним не посміятися!
Бідолашна! Вона не падала духом увесь останній тиждень свого життя, а її чоловік затято, ні, навіть запекло доводив усім, що їй кращає день у день. Коли Кеннет попередив його, що на цій стадії хвороби медицина безсила і він не бачить сенсу в тому, щоб марнувати кошти, Гіндлі на це сказав:
– Звичайно, немає сенсу! Вона цілком здорова, і потреби у ваших відвідинах більше немає. В неї й не було су[от. Це була звичайна лихоманка, і тепер вона минулася: їїпульс так само спокійний, як і мій, а обличчя вже не пашить вогнем.
Жінці він казав те саме, і вона, здавалося, йому вірила. Однієї ночі, схилившись на плече, вона повідала йому, що завтра вже, мабуть, встане з ліжка – та в цей момент її струснув напад кашлю, зовсім легенький; Гіндлі Ерншо взяв її на руки, вона оповила його шию, змінилася на лиці – і померла.
Як і передбачала та дівчина, піклування про хлопця повністю лягло на мої плечі. Містер Ерншо, бачачи, що дитина здорова і ніколи не плаче, був нею задоволений. Та сам поринав у дедалі глибший розпач. Його сум був не такого штибу, що виливається у тужіння: він і не плакав, і не молився. Він проклинав усіх і вся та намагався знайти забуття у розгулі та марнотних розвагах. Слуги недовго терпіли його деспотичне свавілля: зрештою залишилися тільки я та Джозеф. Я не могла покинути свого вихованця, до того ж, знаєте, я доводилася хазяїнові ніби некровною сестрою і вибачила б його поведінку швидше, ніж стороння людина. Джозеф залишився, аби назирати за орендарями й робітниками, а також тому, що вбачав своє покликання у боротьбі з гріхами, яких у цьому місці він знаходив донесхочу.
Хазяїнове неправедне життя та нові негідні приятелі стали для Катрини і Гіткліфа прикладом, вартим наслідування. Його поводження з хлопцем було достатньо, щоб і святого перетворити на чорта. І справді, здавалося, що Гіткліфом заволоділи якісь диявольські сили. Йому було приємно бачити, як Гіндлі Ерншо опускається дедалі нижче; а сам він день у день більше замикався в собі й дичавів. Не можна передати, на яке пекло перетворився наш дім. Вікарій перестав нас навідувати, і всі порядні люди обминали нас стороною, – якщо не брати до уваги візити Едгара Лінтона, що призначалися здебільшого міс Кеті. У свої п'ятнадцять вона була зіркою наших країв і ніхто не міг із нею зрівнятися; та якою ж стала пихатою та впертою! Мушу зізнатись, що розлюбила її, коли вона подорослішала; я постійно дратувала її тим, що намагалася приборкати її гонорову вдачу, та, незважаючи на це, вона все одно лишалася до мене прихильною. Кеті мала надзвичайну А особливість – вона міцно прив'язувалася до людей, яких колись запізнала: навіть до Гіткліфа вона ставилася так само добре, як колись. Лінтон-молодший щосили старався справити на неї таке ж глибоке враження, та, попри свої станові переваги, йому це не дуже вдавалося. Він і був моїм покійним хазяїном – онде над комином його портрет.
Раніше з іншого боку висів портрет його жінки, але його прибрали; а то б ви подивилися, якою вона була. Вам видно?
Місіс Дін піднесла до портрета свічку, і я розгледів лице з м'якими рисами, що дуже нагадували юну леді з Перевалу, проте це обличчя мало трошки скорботний і лагідний вираз. Воно витворювало гарну картину. Довге світле волосся ледь кучерявилося на скронях, очі дивилися глибоко й задумливо, постава ж – занадто струнка. Мене не здивувало, як Катрина могла забути свого першого друга заради такого юнака. Натомість мене більше дивувало те, як він – якщо його вдача відповідала зовнішності – міг захопитися Катриною – такою, якою я її уявляв?
– Дуже гарний портрет, – поділився я спостереженнями з економкою. – Він тут схожий на себе?
– Так, але він виглядав краще, коли бував у піднесеному настрої, а тут зображений у своєму звичному душевному стані; йому взагалі-то бракувало жвавості.
Ще від свого п'ятитижневого перебування серед Лінтонів Катрина підтримувала з ними знайомство; оскільки вона не піддалася сумнівній спокусі показати свій норов у їхньому товаристві і не бачила жодного сенсу відповідати на цілковиту приязнь грубощами, то зуміла без особливих старань припасти до душі старим леді і джентльмену, здобути відданість Ізабелли та полонити серце й душу її брата. Спершу такі вияви захоплення їй лестили – вона ж-бо була дуже себелюбна – і змушували грати свою роль, хоч дівчина й не мала наміру вводити когось в оману. Там, де Гіткліфа взивали словами на кшталт «малолітній горлоріз» чи «гірший за скотину», вона старалася бути від нього подалі. Та вдома дівчина не мала великої охоти вправлятися у ввічливості, з якої б тільки сміялися, тож не боялася показати свою непокірливу вдачу; по-іншому було, коли це обіцяло їй вигоду.
Містер Едгар рідко наважувався завітати до Буремного Перевалу відкрито. Остерігаючись лихої слави Гіндлі Ерншо, Едгар Лінтон намагався не потрапляти йому на очі; ми ж завжди стрічали гостя шанобливо. Сам хазяїн не бажав його ображати, знаючи, чого той приїздить; якщо ж він був не в стані обмінюватися люб'язностями, то просто уникав його товариства. Я ладна думати, що Едгарові візити були неприємні Катрині: вона ніколи не вдавала, що схильна з ним кокетувати, і взагалі не бажала, щоб двоє її друзів спіткалися одне з одним. Коли Гіткліф виявляв своє презирство у присутності Едгара, вона не могла пристати на його сторону, як це робила поза Едгаровими очима, а коли Лінтон говорив про Гіткліфа з неприхованою відразою й ненавистю, вона не могла залишатися байдужою до його слів та вдавати, ніби це її не обходить. Я попосміялася з її вагань і невисловлених страхів, які вона гордо намагалася приховати від мого глузливого ока. Це видається жорстоким, проте така вже вона була горда, що її й пожаліти не ставало сили, доки не вдасться хоч трохи приборкати. Зрештою їй довелося-таки покластися на мене й звірити свою душу: на світі не було жодної людини, яка могла б стати їй за порадника.
Одного дня по обіді містер Гіндлі Ерншо пішов із дому, і Гіткліф насмілився з такої нагоди влаштувати собі свято. Здається, тоді йому вже сповнилося шістнадцять, і, не бувши недолугим ні за характером, ні за інтелектом, він усе-таки примудрявся зберегти в собі щось відштовхуюче, хоча зараз від цього не залишилося й сліду. До того часу він утратив усі й рештки набутого колись виховання; важка й безперервна праця з ранку й до ночі вбила в ньому колишню жагу до знань А і любов до книжок. Його відчуття власної вищості, ще з дитинства прищеплене старим Ерншо, також випарувалося. Він довго намагався триматися нарівні з Катриною у навчанні – і зрештою, вимучений, мовчки облишив усі спроби: він здався безповоротно, і не було нічого, що б могло змусити його рухатися вгору, коли він збагнув, що падає вниз. Згодом його зовнішній вигляд почав відповідати внутрішньому стану: про це говорили незграбна хода, згорблена постать та занехаяний одяг. Природна Гіткліфова потаємність збільшилася до розмірів справжньої відлюдькуватості; певно, він отримував злорадну втіху, викликаючи у людей довкола радше відразу, а не симпатію.
Вони з Катриною і досі проводили разом увесь той час, коли Гіткліф був вільний від роботи, та він ухилявся від словесних виявів свого захоплення нею і з якоюсь злісною підозрою уникав її дівчачих сюсюкань, вважаючи їх жалюгідними подачками. Так от, того дня, про який я завела мову, Гіткліф прийшов додому і проголосив, що хоче поледарювати. Я ж у цей час допомагала Кеті впоратися з платтям: вона і гадки не мала, що Гіткліфові сьогодні заманеться вештатися без діла, тож, вирішивши, що наразі весь дім тільки до її послуг, примудрилася якось сповістити про братову відсутність Едгара і тепер готувалася його прийняти.
– Кеті, ти що, сьогодні зайнята? – спитав Гіткліф. – Кудись збираєшся?
– Ні, надворі дощ, – відказала вона.
– Тоді чого ж ти вдягла шовкову сукню? – не вгавав хлопець. – Сподіваюсь, ніхто не має прийти?
– Та наче ні,– завагавшись, мовила Катрина. – А ти ж маєш бути зараз у полі, Гіткліфе. Ми вже з годину як пообідали; я думала, ти вже пішов.
– Не так уже й часто Гіндлі дозволяє нам відпочити від своєї власної персони, – зауважив хлопчина. – Тож сьогодні а я більше не працюватиму і залишуся з тобою.
– Та ж Джозеф усе розпатякає! Тобі краще піти!
– Джозеф зараз везе вапно до Пеністоун-Крегу; провозюкається з цим до ночі і ніколи нічого не дізнається.
Ведучи таку мову, він попрямував до коминка і всівся біля вогню. Кеті на хвилину замислилася – вона вважала за краще все владнати ще перед приходом Едгара.
– Ізабелла та Едгар Лінтони говорили, що завітають сьогодні по обіді, але, поскільки падає дощ, їх навряд варто чекати, – проказала вона після хвилинної мовчанки. – І все ж таки вони можуть приїхати, і, якщо приїдуть, ти ризикуєш ні за що ні про що отримати прочуханки.
– Накажи Неллі сказати, що ти зайнята, – наполягав він, – не випроваджуй мене за двері через отих своїх жалюгідних і дурних друзів! Буває, мені так хочеться поскаржитися, що вони… та ні, краще мовчати…
– Що «вони», що? – скричала Кеті, метнувши на нього схвильований погляд. – Ой, Неллі! – додала вона роздратовано, вириваючися з моїх рук, – ти так ретельно мене зачесала, що згладила усі кучері! Годі вже, облиш мене в спокої. То на що тобі часом так хочеться поскаржитися, Гіткліфе?
– Ні на що: ти поглянь лише на календар на стіні! – і він вказав на аркуш паперу в рамці, що висів біля вікна, й повів далі: – Хрестиками позначені ті вечори, які ти провела з Лінтонами, а крапками – ті, що зі мною. Бачиш? Я відмічав кожен день.
– Так, бачу, і це так по-дурному: ніби я зважаю, з ким і скільки мені треба провести вечорів! – роздратовано кинула Катрина. – І який це має сенс?
– Показати, що я зважав!
– І що, мені тепер весь час сидіти з тобою? – дедалі більше дратувалася дівчина. – І що мені з того за радість? Про що тобі зі мною говорити? Ти з таким же успіхом міг би бути німим, чи дурним немовлям, бо все, що ти говориш, розважає?» мене так само!
– Ти раніше ніколи не казала, що я говорю мало чи що А тобі неприємне моє товариство, Кеті! – схвильовано вигукнув Гіткліф.
– Коли люди нічого не знають і не говорять між собою, це важко назвати товариством, – промимрила вона.
Її товариш підвівся, та не встиг проказати й слова, як надворі зацокотіли копита й, тихенько застукавши у двері, до кімнати увійшов Едгар Лінтон; його лице сяяло від несподівано виказаної йому ласки. Катрина, безперечно, відзначила для себе, як різняться між собою її друзі, коли один увійшов, а другий тут-таки вийшов. Вони відрізнялися так, як різняться голі й непривітні гірські кручі від квітучої долини; і голос, і привітання Едгара на такий самий лад різнилися від його попередника. У Едгара була тиха й приємна манера говорити, він вимовляв слова так само, як і ви – не так різко, як говорять тут, а трохи м'якше.
– Я не зарано приїхав, ні? – спитав він, кидаючи погляд на мене. Я щойно почала витирати посуд та прибирати у шафі у дальньому кутку кімнати.
– Ні,– відповіла Катрина. – Що ти там робиш, Неллі?
– Свою роботу, міс.
(Містер Гіндлі Ерншо наказав мені, коли Лінтон надумається приїхати з візитом, завжди лишатися біля них третьою). Вона підступила до мене і сердито прошепотіла:
– Винось звідси свої ганчірки і сама з ними виходь: слугам нема чого робити при гостях!
– Раз уже випала така нагода, що хазяїна немає вдома, – голосно відказала я, – то треба попоратись. Він не любить, коли я прибираю тут за його присутності. Певна, містер Едгаре мене вибачить.
– А я не люблю, коли ти прибираєш тут у моїйприсутності! – владно вигукнула юна леді, не лишаючи своєму гостю жодної можливості заговорити. Вона не спромоглася відійти від розмовки з Гіткліфом.
– Ви вже мені вибачте, міс Катрино, – була моя відповідь; і я знову взялася до роботи.
Вона, гадаючи, ніби Едгар нічого не бачить, вихопила у мене ганчірку й люто вщипнула за руку. Я казала, що не любила її і не вважала за зло дещо присадити її зухвале марнославство; до того ж мені справді було дуже боляче – тому я підхопилася й закричала:
– Ой, міс, яка ж це негарна витівка! Ви не маєте права мене чіпати, і я не збираюсь це терпіти!
– Я тебе не чіпала, ти, брехливе створіння! – вигукнула вона, знову стискаючи пальці, щоб повторити свій щипок – аж вуха почервоніли від злості. Катрина ніколи не могла приховати своїх почуттів – вони завжди були написані на її палаючому обличчі.
– А що це тоді таке? – і я показала чималий синець. Вона тупнула ногою, заціпенівши на мить, а потім у нападі шаленого гніву дала мені такого ляпасу, що на очах виступили сльози.
– Катрино, люба! Катриної – втрутився Едгар Лінтон, вражений тим, що його ідол двічі згрішив – спершу збрехавши, а потім повівшись жорстоко.
– Вийди з кімнати, Неллі! – повторила вона; нею тіпало. Малий Гортон, який всюди ходив зі мною і зараз сидів на підлозі поруч, побачивши мої сльози, і собі почав хлипати, видушуючи впереміш зі сльозами жалісні скарги на «злу тьотю Кеті», чим накликав її гнів на свою ні в чому не повинну голову. Міс Катрина вхопила його за плечі й почала трусити, поки бідне дитя не посиніло; Едгар мимоволі втримав її руки, щоб звільнити його. В одну мить дівчина вивільнилася, і на цей раз так приклала руку до враженого юнака, що вважати це дружнім жестом не наважився б ніхто. Він злякано відсахнувся. Я підхопила Гортона на руки й вийшла до кухні, лишивши двері відчиненими – мені-ж бо хотілося побачити, як вони дійдуть й згоди після такого. Скривджений гість, блідий, із тремтячими губами, попрямував до кутка, в якому лишив свого капелюха. А «Оце правильно! – мовила я до себе. – Прийми це до уваги і – тікай! Вона зробила тобі послугу, давши бодай якесь уявлення про свої справжні нахили».
– Куди ви йдете? – вимогливо спитала Катрина, затуляючи собою двері. Він ухилився і спробував її обминути.
– Ви не мусите йти! – не відступала дівчина.
– Мушу, і піду! – стримано мовив він.
– Ні,– наполягала вона, шарпнувши дверну ручку, – ще не час, Едгаре Лінтон. Сідайте, ви не залишите мене в такому стані. Я буду побиватися весь вечір, а я не хочу побиватися через вас!
– Хіба я можу лишитися, як ви мене вдарили? Катрина мовчала.
– Ви змусили мене боятися й червоніти за вас, – вів Лінтон далі,– і я більше сюди не прийду.
її очі повилися вологою, а вії затріпотіли.
– І ви зумисне сказали відверту неправду, – мовив він.
– Ні! – зойкнула дівчина в нестямі. – Я нічого не робила зумисне! Добре, йдіть, якщо вам так хочеться! Забирайтеся звідси! А я через це буду плакати… я захворію!
Вона впала на коліна біля крісла і розридалася по-справжньому. Едгарові стало рішучості, лиш аби вийти надвір; тут він зупинився. Я вирішила трохи його підбадьорити.
– Міс Кеті в нас страшенно вередлива, сер, – озвалася я до нього. – Така вже зманіжена лялечка! Ви б їхали краще додому, а то вона й справді занедужає – аби лиш нас засмутити.
Бідолашний хлопчина боязно ковзнув поглядом крізь вікно: він не мав достатньо духу, щоб піти, – так само як кішка не може покинути недоїдену мишу чи недобите пташеня. Авжеж, подумала я, не буде йому рятунку: він приречений – і рушає назустріч своїй долі. Так воно й сталося: хлопець рвучко повернувся, вбіг до будинку й зачинив по собі двері; і коли я трохи згодом прийшла їх попередити, що Ерншо повернувся, п'яний, скажений і ладний рознести будинок на друзки (його звичайне бажання в такому стані), то побачила, У що сутичка, навпаки, спричинилася до тіснішої близькості, допомігши побороти юнацьку сором'язливість, і дозволила зрозуміти, що під їхньою дружбою ховалося кохання.
Почувши про прибуття містера Гіндлі Ерншо, Едгар Лінтон поспішив до свого коня, а Катрина – до своєї кімнати.
Я побігла сховати малого Гортона і повиймати набої з хазяйської рушниці, що була його улюбленою забавкою під час нападів божевілля та становила неабияку загрозу для життя кожного, хто насмілювався йому суперечити або просто на довший час привернути до себе його увагу. І я почала виконувати свій намір – щоб він, коли вже раптом справа дійде до пострілів, не заподіяв нікому лиха.
