Текст книги "Буремний Перевал"

Автор книги: Эмили Джейн Бронте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ четвертий

Як же все-таки легко люди підпадають під чужий вплив і пливуть за течією! Я, що тільки-но вирішив триматись подалі від будь-якого товариства і дякував долі, яка закинула мене у таке Богом забуте місце, я, слабкодухий невдаха, що боровся зі своїми песимістичними настроями и відчуттям самотності аж до вечора, був зрештою змушений капітулювати. Вдавши, що хочу розпитати про господарські справи, я забажав, щоб місіс Дін посиділа зі мною під час вечері – я щиро сподівався, що вона почне про щось провадити і пожвавить мене своєю розмовою – або принаймні приспить.

– Ви живете тут уже досить довгий час, – повів мову я, – здається, якось говорили, що вже шістнадцять років?

– Вісімнадцять, сер. Я приїхала сюди, щойно одружилася хазяйка, щоб прислуговувати їй. Після її смерті хазяїн залишив мене тут за економку.

– Он як!

Запала мовчанка. Я побоювався, що вона не така вже й балакуча – хіба що тільки коли мова заходить про її особисті проблеми, які навряд чи здадуться мені цікавими. Вона сіла, склавши руки на колінах і поринувши у важкі роздуми, а за кілька хвилин у неї вихопилося:

– Ат, відтоді так усе змінилося!

– Так-так, – докинув я, – і ви багато чого хорошого звідали на віку, правда?

– Багато. І поганого теж.

«О, якраз зверну розмову на сім'ю мого орендодавця! – подумав я. – Чудовий привід зав'язати розмову. Та й ота гарненька дівчина-вдова – хочеться мені знати її історію: чи з цих країв вона родом, чи, що ймовірніше, з якихось екзотичних земель, тому й грубі тутешні аборигени не бажають ви знати її за свою». З цим наміром я поцікавився у місіс Дін, чому Гіткліф здає Трашкрос-Грейндж в оренду, а сам живе у домі значно гіршому:

– Хіба він не має достатньо грошей, щоб утримувати такий маєток?

– Має, сер! – відказала вона. – Ніхто не знає, скільки у нього тих грошей, і щороку їх стає дедалі більше. Так, так, він багатий і міг би жити ще й у кращому домі, ніж цей, але він дуже заощадливий, я б навіть сказала, скупий. Навіть якщо він вирішить перебратись до Трашкрос-Грейнджу, то, ледве зачувши про гарного орендаря, ніколи не втратить можливості отримати ті свої кілька сотень. Дивно, і чого б то людям бути такими пожадливими, коли на світі вони самі-самісінькі!

– У нього ж був син, здається?

– Так, був. Та він помер.

– А та молода леді, місіс Гіткліф, вдова, – вона була синовою дружиною?

– Саме так.

– А звідки вона родом?

– О сер, та це ж донька мого покійного хазяїна: її дівоче ім'я – Катрина Лінтон. Я її виростила, бідолаху! Дуже б мені хотілося, щоб містер Гіткліф перебрався сюди – тоді б ми знову були разом.

– Як – Катрина Лінтон? – здивовано вигукнув я. Але по хвилинних роздумах переконав себе, що це не моя примарна Катрина.

– Тоді, значить, переді мною тут мешкав чоловік на ймення Лінтон? – продовжив розмову я.

– Таки він.

– А хто цей Ерншо – Гортон Ерншо, який мешкає з містером Гіткліфом? Вони родичі?

– Ні; він племінник покійної місіс Лінтон.

– Тобто тоді він доводиться молодій леді кузеном?

– Так; і її чоловік теж доводився їй двоюрідним братом.

Один – із материного боку, другий – по батькові: Гіткліф був одружений із сестрою містера Едгара Лінтона.

– Я бачив, над вхідними дверима у Буремному Перевалі вирізьблене прізвище «Ерншо». Це давній рід?

– Дуже давній, сер. І Гортон – він останній із них лишився, так само як наша Кеті – з Лінтонів. То ви були у Буремному Перевалі? Вибачте, звичайно, що допитуюся, та я так хочу почути, як вона там!

– Місіс Гіткліф? Вона виглядає дуже добре. Гарна дівчина, хоча, думаю, не вельми щаслива.

– Авжеж – це й не дивно! А як же вам припав до душі господар?

– Наш друзяка доволі важку вдачу має, правда, місіс Дін?

– Важку і гостру, мов точильний камінь! Що менше маєте з ним справ, то краще.

– Мабуть, чимало довелось йому пережити, перш ніж він став таким грубим посідачем. Ви знаєте щось про його минуле?

– Я знаю про нього все – все, крім того, де він народився, і хто були його батьки, і як він заробив свої перші гроші. А Гортона він узяв і випхнув із родинного кола, як зозуленя виштовхує з гнізда свого побратима. І тепер безталанний хлопчина, мабуть, єдиний з усіх не здогадується, як жорстоко його одурили.

– Ну, місіс Дін, із вашого боку було б справжньою щедрістю розповісти щось цікавеньке про моїх сусідів. Відчуваю, що інакше не засну, тож будьте ласкаві, посидьте тут годинку й потеревеньте зі мною.

– О, з радістю, сер! Ось тільки-но знайду собі якесь шиття – і сидітиму стільки, скільки забажаєте. Та ви, здається, добряче промерзли – он, аж дрижаки хапаєте! Треба вам випити чогось тепленького, щоб вигнати цю застуду.

Добросерда жіночка вискочила з кімнати, а я присунувся ближче до вогню: моє обличчя пашіло, а тіло кидало в холод. До того ж мої нерви були напнуті як струна. Тому мені було А навіть не зле, а скоріше боязно, що події останніх днів ще дадуться взнаки.

Вона невдовзі повернулася з паруючим горнятком та своїм рукоділлям, і, поставивши питво на полицю біля коминка, влаштувалася поруч, очевидячки, втішаючись, що я так легко пішов на контакт.

– Перш ніж переїхати сюди, – почала вона без зайвих припрохувань, – я майже весь час жила у Буремному Перевалі. Моя мати виняньчила містера Гіндлі Ерншо, батька Гортона, а я звикла бавити хазяйських дітей. Також я виконувала різні доручення: у косовицю допомагала гребти сіно, а в домі робила все, що мені загадували. Одного чудового літнього ранку – пам'ятаю, саме пристигли жнива – старий містер Ерншо, хазяїн, зійшов униз у дорожньому вбранні і, загадавши Джозефові на день кілька справунків, повернувся до Гіндлі. ДО Кеті й до мене – бо я їла разом із ними вівсянку – та й каже синові: «Ну, мій гарнюньо, я сьогодні вирушаю до Ліверпуля, що тобі привезти? Обирай, що хочеш, нехай тільки це буде щось не надто велике, бо я й туди, й назад ітиму пішки: шістдесят миль в один кінець – то неблизький світ!» Гіндлі обрав скрипку, тоді батько спитав те саме у міс Кеті; їй заледве виповнилося шість років, але вона вже вправно їздила верхи і тому попросила батіжок. Він і про мене не забув, бо мав справді добре серце, хоча інколи й поводився доволі суворо. Пообіцяв мені принести повні кишені яблук та груш, поцілував своїх діточок, попрощався та й пішов.

Довго тяглися для нас ті три дні, що його не було, і мала Кеті весь час допитувалася, коли вже татко повернеться додому. Місіс Ерншо сподівалася, що він прибуде на третій день до вечері, і відкладала трапезу годину за годиною, та він усе ці не приходив; дітлахи втомилися постійно бігати за ворота й виглядати батька. Врешті стемніло; місіс Ерншо воліла б повкладати дітей спати, та вони слізно просили не робити цього. І от, десь близько одинадцятої, двері тихенько рипнули і увійшов господар. Він так і впав у крісло, одночасно стогнучи У й сміючись, і попросив, щоб до нього й не підступали – вінілі бо ледь живий і не повторить такої подорожі хоч би й за коня і півцарства на додачу.

– Мене наче заганяли до смерті! – поскаржився він, розгортаючи кожуха, якого доти тримав завиненим у руках. – Дивися, жінко! Скільки живу, ще такого на долю не випадало. Але ти мусиш прийняти його як дар Божий, хоч він і чорний, мов із пекла.

Ми оточили хазяїна; поверх голови міс Кеті я змогла розгледіти брудне та обідране чорняве дитинча. Було видко, що малий давно вміє говорити і тим більше ходити, а з лиця він був навіть старший за Катрину; та коли його поставили на ніжки, він тільки роззирався довкола та плів якісь тарабарські штуки, які ніхто не міг зрозуміти. Я налякалась, та й місіс Ерншо була ладна виштурхати його за двері; вона накинулася на чоловіка, допитуючись, як він додумався взяти цього циганського підкидька в дім, коли в них є власні годованці. І що він тільки збирається з цим робити, і чи не збожеволів він часом узагалі? Хазяїн спробував був усе пояснити, та він справді просто знесилів від утоми, і все, що я змогла розібрати в перервах між хазяйчиними верещаннями, було те, що він побачив на вулицях Ліверпуля голодуюче бездомне дитя, підібрав його і почав дошукуватись, чиє воно. Та цього не знала жодна жива душа, і, обмежений часом і грошима, він вирішив за краще взяти мале з собою, аніж влазити у марні витрати там: якщо він уже вирішив взяти на себе таку відповідальність, не можна було лишати дитину там, де її знайшли. Результатом цієї оповіді стало те, що моя хазяйка заспокоїлася; містер Ерншо наказав мені відмити й вдягти малого у чисте і вкласти спати разом із дітьми.

Поки мир не було відновлено, Гіндлі й Кеті Ерншо вдовольнялися лише спогляданням; потім обоє почали порпатися у батькових кишенях, шукаючи обіцяні подарунки. Хлопцю було вже чотирнадцять років, та коли він витяг скрипку, точніше, все, що від неї залишилося, – тобто жалюгідні уламки, – то розрюмсався вголос; Кеті ж, довідавшись, що батько загубив її батіжка, поки панькався з чужаком, почала зубоскалити та плювати в хлопчака – і зрештою заробила від батька смачного ляпаса, що мав навчити її манерам. Діти навідріз відмовилися ділити з малим своє ліжко чи навіть кімнату, а я вчинила не розумніше – вклала хлопчину біля сходів, сподіваючись, що завтра його вже тут не буде. Та він випадково прибився до дверей містера Ерншо, мабуть, на його голос, і там-таки хазяїн його і знайшов. Після розпитувань я була змушена зізнатись, і за таке малодушне й жорстоке ставлення мене вислали з дому.

Такою була перша сімейна зустріч із Гіткліфом. Повернувшись назад за кілька днів (я-бо не думала, що мене вигнали навічно), я дізналася, що вони нарекли його Гіткліфом – це було ім'я їхнього сина, який вмер іще малим; звідтоді воно стало знайді й за ймення, й за прізвище. З міс Кеті вони тепер потоваришували, а от Гіндлі Ерншо не злюбив його з першого погляду, та й я, сказати правду, також. Ми безсоромно цькували хлопця – мені бракувало розуму, щоб відчути власну несправедливість, а хазяйка й слівця за нього ніколи не замовила, хоч і бачила, як його кривдять.

Він здавався сумирною замкненою дитиною; мабуть, звик, щоб із ним так поводилися: зносив побої Гіндлі Ерншо без сліз, наче так і треба, а на мої щипки лиш голосно сопів та викочував очі, наче то він сам ненароком забився, а я тут ні до чого. Така сумирність лютила старого містера Ерншо – він-бо дізнався, що його син кривдить бідного безбатченка (так хазяїн називав хлопця). Він надзвичайно прихилився доГіткліфа, вірив кожному його слову, – щоправда, той говоривмало і здебільшого правду, – цяцькався з ним більше, ніж із Кеті, що була, як на батькову улюбленицю, надто вже неслухівняною і вередливою.

Отак, із самого початку, хлопець посіяв у домі ворожнечу.

У По смерті місіс Ерншо (менш ніж за два роки потому) молодий хазяїн призвичаївся вбачати у своєму батьку радше гнобителя, а не друга, а у особі Гіткліфа – зазіхальника на власні синівські права, та дедалі примножував ці почуття. Спершу я йому співчувала, та якось діти захворіли на кір, мені випало їх доглядати, і це змінило моє ставлення. Гіткліф хворів дуже тяжко, і коли йому ставало зовсім зле, він просив, щоб я сиділа поруч. Думаю, він відчував, що я багато для нього роблю – та не здогадувався, що не з власної волі. Але, скажу я вам, він був найтихішою дитиною, яку коли-небудь тільки випадало глядіти нянькам. Це відрізняло його він інших дітей і врешті трохи розтопило лід. Кеті з братом страшенно мене виснажували, він же був сумирний, мов ягнятко, хоча у прагненні не завдавати зайвих клопотів ним керувала лише затятість, а не м'яка вдача. Він одужав; лікар стверджував, що значною мірою саме завдяки мені, і хвалив такий гарний догляд. Я, розчулена подібним визнанням, пом'якшала до того, кому я ним завдячувала; таким чином Гіндлі Ерншо втратив свого останнього союзника. Та все ж я не змогла по-справжньому прихилитися до Гіткліф а й частенько дивувалася, як це хазяїн міг душею упадати за таким відлюдьком, що, наскільки пригадую, ніколи не виявив жодного знаку вдячності до свого покровителя. Не те щоб хлопець не мав чим завдячувати – він був просто нечулий, хоч, звичайно, чудово розумів свою владу над серцем хазяїна і знав, що варто слово сказати, і всі в домі кинуться виконувати його забаганки. Пригадую, містер Ерншо якось купив на ярмарку двійко коників – якраз по одному на кожного з хлопців. Гіткліф вибрав собі кращого, але тваринка скоро почала накульгувати; побачивши те, він звернувся до Гіндлі:

– Ти маєш конячками помінятися зі мною, бо мені моя не подобається. А як не схочеш, то скажу батькові, що цього тижня ти мені тричі надавав духопелів, і покажу йому свою руку, а вона вся в синцях – аж по плече. – У відповідь Гіндлі, показав йому язика та заїхав у вухо. – Краще зроби це зараз же, – насідав Гіткліф, відскочивши на безпечну відстань до воріт (все це відбувалося у стайні), – все одно ж доведеться! Бо як я розповім про твої стусани, тобі мало не видасться.

– Забирайся звідси, донощику! – заволав Гіндлі Ерншо, схопивши чавунну гирю для зважування картоплі й сіна.

– Кидай, – відповів Гіткліф, незворушно стоячи на місці,– і тоді я розповім, як ти хвалився, що виженеш мене з дому, коли помре батько, і подивлюся, чи не вижене він тебе першим.

Гіндлі Ерншо пожбурив у нього гирю – і влучив просто в груди; Гіткліф впав як підкошений, та зразу ж звівся на ноги, блідий та задиханий, і якби я його не вдержала, побіг би прямцем до хазяїна і, послуговуючись своїм фізичним станом, зміг би сповна насолодитись помстою.

– Ну то бери мого коня, циганча! – мовив юний Ерншо, – а я молитимусь, щоб ти скрутив собі на ньому шию. Бери його, ти, проклятий жебрацький слизень! Забери в мого батька все, що він має,– тільки тоді він побачить, хто ти є насправді, чортів виродку! Бери-бери, сподіваюсь, він тобі виб'є всі твої мізки!

Гіткліф пішов, відв'язав коня і повів його у стійло; він проходив саме повз Гіндлі, коли той збив його з ніг і, не чекаючи на результати своїх старань, кинувся бігти. Мені було дивно бачити, як швидко хлоп'я прочуняло, знову зібралося на силі та продовжило своє діло: хлопчак поміняв лошаті сідло і збрую, а тоді трошки посидів на в'язанці сіна, щоб перебороти млість від падіння, перш ніж піде в дім. Він легко згодив ся, аби я сказала вдома, що синці йому наставив кінь: коливін отримував, що хотів, йому було начхати на те, що будутьговорити потім. Жалівся він справді так рідко, що я дійсно вважала його незлобивим. Та, як ви надалі побачите, це враження виявилося помилковим.

Розділ п'ятий

3 плином часу містер Ерншо почав втрачати колишню міць. Він завжди був жвавим здоров'яком, а тут раптом сили полишили його – був змушений сидіти в куточку біля коминка і зробився надзвичайно дражливим. Його дратувала кожна дрібниця, а найменша підозра у зневазі до власної персони ледве не доводила його до сказу. Це було зазвичай тоді, коли хтось зачіпав його улюбленця. Хазяїн ревно стежив, щоб хлопцеві й слова упоперек не сказали; мабуть, забрав собі до голови, що інші ненавидять Гіткліфа саме через те, що вінйого любить. Для хлопця це пішло аж ніяк не на краще: ті з нас, що були добріші і не бажали засмучувати хазяїна, вволювали його примхи, а таке панькання з хлопцем підготувало добрий ґрунт для зростання його хлоп'ячих гордощів та лихого норову. Згодом таке поводження стало вимушеною необхідністю: кілька разів Гіндлі Ерншо, піднявши Гіткліфа на кпини в присутності батька, вивів старого з себе – він сягнув по палицю, аби вдарити сина, та лиш затрясся від гніву, неспроможний це зробити.

Врешті наш вікарій (у нас тоді був вікарій, що заробляв на прожиття, навчаючи малих Лінтонів та Ерншо і обробляючи свій клаптик городу) порадив відправити юнака до коледжу, і містер Ерншо погодився, хоч і не зразу, оскільки вважав Гіндлі нікчемою, що не матиме щастя й долі, де б не мандрував.

Я щиро сподівалася, що тепер у домі запанує злагода. Було прикро думати, що хазяїн має отак потерпати через власне добре діло. Я ж бо гадала, що причиною його старечої невдоволеності й хворобливості є лиш сімейні негаразди, але розумієте, сер, усе це було через дедалі зростаючу немічність його єства.

Нам би велося непогано, якби не міс Кеті та Джозеф, слуга, – думаю, ви його бачили там, у маєтку. Він був – та й залишається – найбільш занудливим і пихатим фарисеєм, який тільки брав до рук Біблію у пошуках благословень для А себе та проклять на голови своїх ближніх. Своїми непевними повчальними розмовами він спромігся схилити на свій бік містера Ерншо: що далі хазяїн слабшав, то більшу владу здобував над ним слуга – він постійно товкмачив про спасіння душі та суворе виховання дітей. Він намовив його вбачати в Гіндлі розбещеного нечестивця, день у день зводив наклеп на Гіткліфа й Катрину; останню, задля власної вигоди й аби улестити старого, завжди виставляв винною у всьому.

Звісно, на це були підстави – такої дитини я ще не зустрічала. Вона випробовувала наше терпіння разів п'ятдесят на день – як зійде вниз і доки не вкладеться спати, ми не мали й хвилинки, вільної від її витівок. Вона завжди кипіла життям, молола язиком без упину, співала, заходилася сміхом і докучала кожному, хто не поводився так само. Була вона незалежною, капосною бунтаркою, але мала такі гарнюні оченята, милу усмішку і легку ходу, що треба було ще попошукати. Вірю, що на думці в неї не було нічого лихого; раз довівши когось до сліз, вона не заспокоювалась, поки той не втішиться й не забуде про завдану прикрість. Вона обожнювала Гіткліфа. Найгірша кара, яку ми могли для неї вигадати – це розсадити їх по різних кімнатах; хоча їй і діставалося від нього. У забавках вона звикла верховодити своїми товаришами і спробувала була й зі мною так поводитися, та я не дозволила їй собою помикати.

Містер Ерншо не звик жартувати зі своїми дітьми – він завжди був із ними суворим і стриманим, і Катрина, зі свого боку, не могла зрозуміти, чому батько зробився ще сердитішим, ніж був. Його сварливі докори підхльостували її до подальшої гри на батькових нервах. Взагалі найбільшим щастям для неї було, коли ми всі разом лаяли її, а вона зухвало зиркала у відповідь, уже маючи напоготові дошкульні слова.

Вона піднімала на сміх Джозефові прокльони, доймала мене і виказувала те, що її батько не терпів найбільше – що її вдавана зверхність має більшу владу над Гіткліфом, ніж батькова прихильність – нібито хлопець зробить усе, що вона скаже, а батькових слів слухається лише тоді, коли вони не суперечать його власним бажанням.

Поводячи себе отак цілий день, надвечір вона інколи починала лащитися до батька. «Ой, Кеті,– відказував старий, – я не можу те' любити, ти гірша за свого брата. Іди, прокажи вечірню молитву, дитино, та попроси в Бога прощення. Думаю, наплачемося ми ще з матінкою, що тебе таку зростили!» Спершу такі слова доводили її до сліз, та постійні батькові доймання загартували її, і вона лише сміялася, коли я радила попросити в нього прощення.

Та врешті надійшла хвилина, що звільнила містера Ерншо від усіх земних турбот. Він помер спокійно, сидячи у своєму кріслі біля вогню, одного жовтневого вечора. Надворі гув сильний вітер, моторошно завиваючи у димарі; але холодним вечір не був, і ми сиділи всі разом – я, трохи відсунувшись від жару, взялася до плетіння, а Джозеф читав за столом Біблію (по роботі слуги зазвичай лишалися в домі). Міс Кеті прихворіла, через що принишкла, схиливши голову батькові на руки, а Гіткліф лежав долі, вмостивши голову на коліна Кеті. Пригадую, перш ніж задрімати, хазяїн, перебираючи її гарне волоссячко, – йому нечасто випадало бачити свою дитину такою сумирною, – спитав:

– Чому ти не можеш бути завжди таким слухняним дівчатком, Кеті?

Вона підняла до нього лице і зі сміхом відповіла:

– А чому ти не можеш завжди добре поводитися, батечку?

Та помітивши, що він знову починає дратуватись, вона поцілувала йому руку і сказала, що зараз заколихає його пісенькою. Вона почала наспівувати, тихо-тихо, доки його пальці не вислизнули з її рук, а голова не похилилася на груди. Тоді я сказала їй посидіти тихо і не рухатись, аби не розбудити й батька. Ми сиділи як миші добрих півгодини, та й довше просиділи б, – тільки Джозеф, завершивши читання, підвівся й проголосив, що мусить збудити хазяїна для вечірньої молитви і сну. Він підійшов, покликав хазяїна і потермосив його за плече, але той не ворушився; тоді слуга взяв свічку і придивився до нього. Я збагнула, що щось не так, коли Джозеф мовчки поставив свічку на місце, і, схопивши дітей за63. руки, почала пошепки намовляти їх підніматися нагору та не шуміти, сказавши, що сьогодні доведеться їм помолитися на ніч самим – у Джозефа-бо ще є справи.

– Спершу я скажу таткові «на добраніч», – мовила Кеті, оповиваючи руками його шию перш, ніж ми встигли її спинити. Бідолашна одразу зрозуміла, що сталося – вона скрикнула: «О, він мертвий, Гіткліфе, він мертвий!» – і вони обоє залилися слізьми.

Я долучилася до них, гірко квилячи; а Джозеф спитав, нащо ми побиваємося за праведником на шляху до небесного царства. Він наказав мені вдягатися й бігти до Гімертона по лікаря й священика. Я не знала, чи зарадять вони тут чимсь, проте пішла, у вітер і дощ, і привела самого лише лікаря; священик сказав, що прийде вранці. Залишивши оповідати, що сталося, Джозефа, я кинулася до дитячої кімнати: двері були розчинені навстіж, і я побачила, що вони й не лягали, хоч було вже за північ. Та їх не довелося заспокоювати: вони втішали одне одного такими гарними словами, що мені б і не спали на думку. Жоден пастор у світі ще не змальовував рай такими манливими фарбами, як це робили сі невинні діти; хлипаючи й дослухаючись, я не могла не мріяти, щоб найближчим часом ми всі разом не здобули там вічний спокій.