Текст книги "Приватне доручення"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

Соавторы: Григорий Глазов
сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

– Я продовжую дотримуватися думки, що це зроблено для того, аби відвернути нашу увагу, – сказав майор. – «Начальник» розраховує примусити нас зосередити всю свою увагу на цій диверсії, а сам тим часом намагається напаскудити в іншому місці. Старий прийом!

– Саме тому він і викликає сумнів! – вигукнув Карпенко. – Невже це лише для того, щоб відвернути нашу увагу?

– А може міст сам по собі все ж був його ціллю? – підказав Лосько. – Адже ми не враховуємо, що коли б міст був висаджений, то на певний час рух на залізниці припинився б.

– Треба краще вивчати, капітане, географію шляхів сполучення, – пролунав від дверей голос, і в кімнату зайшов Степаничев. – Ви забули, що є ще стара східна залізниця через Карпати.

На генералові був кремовий чесучевий костюм і легкі сандалети. Він весело обвів очима присутніх, що звелися при його появі.

Степаничев уважно вислухав всі подробиці, задав кілька питань, щось записав до блокнота і подивився на годинника.

– Робочий день вже давно закінчився, товариші, а ми з вами все ще займаємося справами. Немає порядку. Цього разу винен я. А тепер давайте кінчати. Підполковника Карпенка прошу залишитись.

Коли вони залишилися вдвох, Степаничев запитав:

– Не бійсь, сердився ти, Ігор Олександрович, на моє мовчання? Думаєш, послав мене «дід» шукати вчорашній день, а сам окопався у Вишгороді й чекає, доки йому «Начальника» доставлять? Думав, що легше давати завдання, ніж виконувати їх; що ось вислизнув з рук головний ворог, а тепер тримай відповідь перед грізним генералом, який навіть слухати не хоче про якісь там об'єктивні причини! Так, чи що? – Не зовсім так, – посміхнувся Карпенко.

– Так, так. Ти не викручуйся. Давай, як говорять, відійдем та подивимось, чи добре сидимо. Добре, добре… поки що, звичайно, в галоші. Пригадав би ти раніше фразу Яреми про 25 карбованців – захопили б ми Коломийчука. Шию милити буду за це не зараз, а під час огляду операції, коли все закінчимо. Це – раз. Друге – Лосько проґавив: собаку до схрона міг раніше викликати? Міг. От нас і обігнали в часі. А разом і в просторі.

– В нас, Юрію Кириловичу, винну голову стинають. Знаю. І все, що ви кажете, справедливо, але…

– Ну й помовч. Давай, сідай. Зараз нам треба вирішити два питання: для чого пожалував до нас цей «Начальник» і навіщо йому треба було висаджувати міст?

Карпенко розповів генералові про свою розмову з старшим сержантом Іванцовим.

– Щось дуже наплутано, але перевірити необхідно. Я про це подумаю. Знаєш, чим я займався останні два дні? Мене дуже зацікавила особа Реверса. Пам'ятаєш показання «Глухонімого»? Він розповідав про те, що був найнятий якимсь Реверсом для виконання одного «приватного доручення».

Степаничев розстебнув піджак.

«Зараз почне підтяжки натягувати», подумав Карпенко. Але штани генерала цього разу підтримував коричньовий лаковий пасок.

– Ось що повідомили мені вчора з Москви, – продовжував Степаничев;– В травні в Франкфурт на Майні прибув генерал Уллас. В свій час я мав з ним справу, коли він був у нас військовим аташе. Він узяв зараз довготривалу відпустку по хворобі і приїхав у Західну Німеччину. Зупинився в готелі «Рейн» під ім'ям Аллена Реверса. Пробув він у Франкфурті всього кілька днів, а потім дійсно з'явився на водах в Швейцарії під своїм справжнім прізвищем. Там він відпочиває і зараз – хвороба його, мабуть, виявилася довготривалою. Я припускаю, що Уллас-Реверс, який зупинився в готелі «Рейн», і Реверс, що давав «приватне доручення» «Глухонімому»– одна й та ж особа. Треба було Улласа оглянути з усіх боків. – Генерал підняв бокал, що в ньому стояли олівці та ручки, подивився його навпроти світла, а потім поставив назад. – От я і спробував звернутися до його приватних справ, Повірив на хвилину, що вся ця затія дійсно має приватний характер. Виявилося, що Уллас є членом правління одного з найкрупніших концернів, які контролюють гірничорудні розробки в багатьох країнах Європи та Близького Сходу. Членом правління Улласа можна назвати умовно. Його один-півтора мільйони не впливають на погоду в справах, де обертаються кілька десятків мільярдів доларів. На біса такий компаньйон? Найшвидше, прибутки, що їх одержує Уллас, – це плата за послуги, які Уллас може зробити як один з керівників розвідки. Чи не приїхав він до Німеччини захищати інтереси свого концерну? Допустимо, що так. Якби йому потрібно було зайнятися своїми безпосередньо службовими справами, він би не маскувався.

Що ж за інтереси у концерну, що його взявся захищати Уллас? Які справи і перспективи цієї фірми? Що, зв'язане з нашою країною, може їх хвилювати й непокоїти? Можливо, те, що досить тривалий час у нас були напружені відносини з однією з країн, де господарі Улласа, засукавши рукави, гребуть гроші з уранових рудників. В останній час широка громадськість цієї країни стала підносити голос проти цих варягів, висловлюватись за те, щоб зробити рудники джерелом національного прибутку. Звернулися до нас, попрохали технічної допомоги. Ми не відмовили. Все йшло добре, але заметушилися господарі Улласа. Здійнявся галас в їх пресі. Особливо після повідомлення, що парламентська делегація цієї країни відвідає Москву в кінці липня.

Степаничев дістав хустину, міцно витер нею лоба і облизав губи. Карпенко, помітивши це, налив у склянку води й простягнув її генералові. Але той покрутив головою і продовжував:

– Адже навіть нетямущому зрозуміло, що цей візит повинен привести до подальшої нормалізації відносин між нами і державою цих парламентаріїв. Врахуй також, що до складу делегації входять лідери найкрупнішої в них парламентської партії «Національна єдність». Вона об'єднує середні прошарки населення. Серед цих лідерів є й такі, які ще вчора досить різко критикували «політику Москви», а сьогодні життя навчило їх бути більш обачними, вибираючи друзів. Ці люди користуються в себе на батьківщині не малим авторитетом. А восени там повинні відбутися парламентські вибори, які в значній мірі визначать політику цієї країни на найближчі кілька років. Тепер тобі зрозуміло, чому так занепокоїлись пани концесіонери? При такому стані нинішній візит в нашу країну може мати сумні наслідки для господарів Улласа.

Карпенко задумливо доторкнувся брови.

– Так. Дуже можлива провокація.

– Це ми й будемо мати на увазі. Так і Москва мене попередила, коли познайомилася з справами. Паралельно й одночасно будемо перевіряти всі можливі в цій обстановці варіанти. Зараз приїде інженер-мостовик, якого ти викликав з Вишгорода. Він приїхав зі мною і зразу ж пішов на 107-й кілометр. Треба буде, щоб він написав, який потрібен час для відбудови мосту, якщо диверсія вдалася б. Треба знати точно: яку шкоду розраховував завдати ворог, бо не виключено, що «Начальникові» цей міст якось заважав.

Степаничев підійшов до відкритого вікна.

– Ось і інженер іде. Між іншим, дуже експансивний товариш. Займись ним, Ігоре Олександровичу, – генерал посміхнувся якось лукаво і навіть трохи загадково. Так, принаймні, здалося Карпенкові.

– Ну, чого ти на мене дивишся? – запитав Степаничев, затримуючись в дверях. – Тепер твоя черга головувати. А я пішов,

Розділ XIII
ДЕЩО З'ЯСОВУЄТЬСЯ

В дверях стояв Кость Замбахідзе, Чорнобородий, величезний, відвертий у своїх почуттях. Друзів розділяв стіл. Вони стояли і трохи збентежено посміхалися.

– Ну? Хто першим буде бити? – запитав Кость, – Я тебе за те, що ти тоді втік, чи ти мене за те, що я «доніс» на тебе?

Карпенко обійшов стіл, обняв Замбахідзе.

– Тепер здоров по-справжньому, борода!

– А взагалі тобі повезло! – вже кричав Замбахідзе. – Коли б генерал вчасно мене не попередив, я тобі полатав би боки! Три ночі спати не міг! Приїхав до себе немов божевільний. Люди навіть обходили, такий страшний був! В душі не вірив, що ти міг виявитись… чорт, навіть повторити не можу. Ну, міг же ти хоча б натякнути!

– Що ж я міг тоді тобі сказати? Адже я виконував завдання. Я тебе стільки ж не бачив, скільки й ти мене.

– Ладно, ладно, не виправдовуйся. Ну, а цього… ви спіймали? Він хотів міст на 107-му кілометрі сковирнути?

– Ні, не так це просто, Костю. Але думаю, що довго розбишакувати у нас він не буде. А як з мостом? На скільки днів припинився б рух, коли б вони його висадили?

– Днів? – здивувався Замбахідзе. – На те, щоб такий місток полагодити, у військовий час 6 або 8 годин давали. Дистанція шляху має запасні двадцятиметрові змонтовані ферми, Мосто-поїзд швидко б поставив їх на місце: Гірше, коли б висадили й опори, але вони невисокі, і тому теж не ускладнили б справи. Не розумію – навіщо їм потрібен був саме цей місток? Вже якщо вони задумали щось серйозне, то повинні були б вибрати для диверсії такий міст, як на 141-му кілометрі. Там десять ферм. До того ж міст висить над безоднею, Там нам довелося б поморочитись.

– Ти все це опиши якнайдокладніше в своєму висновку.

– А висновок уже є. Ось він, – і Кость подав Ігореві кілька аркушів паперу, – Чим ще можу служити вам, товаришу підполковник?

– Підіть допийте пиво, що його ви не встигли у вагоні-ресторані випити, – підказав генерал, який саме зайшов. – Сьогодні ви, Карпенко, можете бути вільним. Товаришу Замбахідзе, не поспішайте їхати до Львова, Може ще будете потрібним. Ми вам відрядження будь-яким числом позначимо. Ну, гуляйте!

– Де ви ночувати будете, Юрію Кириловичу? – запитав Карпенко.

– А ти що – мій ад'ютант? Тут в кабінеті на канапі ляжу. Майор мені дозволив.

– Юрію Кириловичу, але і готелі…

– В готелі один лише номер, що його ви з Лоськом захопили, – перебив Степаничев, – та й інженера твого треба буде там влаштувати. Ну, йдіть уже! – і генерал виштовхнув їх за двері.

Спершу друзі пішли на річку, Вони зайшли вгору по течії, подалі від людних берегів. Золотистокоричньові сосни збігали тут майже до самої води, розсипаючи на дрібніш пісок зелені і руді голки. Ще кроків за сто до річки Карпенко зняв черевики, і, тримаючи їх в руках, пішов босоніж по холодному піску.

Вони роздягнулися біля величезного плескатого каменя. З нього річка під час розливів стерла піском і галькою всі нерівності.

– Ну, от і стіл є,– вдарив Кость черевиком по каменю.

– А на стіл?

– Найдемо, дорогий, найдемо. Давай все ж намну тобі боки. – І він, підскочивши до Ігоря, схопив його за плечі.

Друзі стали боротися, Кость сопів і крякав, намагався підім'яти під себе крупне, м'язисте тіло Ігоря, Той мовчки вивертався, але відчував, що не витримає довго: що не говори, а все ж відчутна різниця у вазі на п'ятнадцять кілограмів!

– Здаюся, чуєш, здаюся! Руки зламаєш, ведмедю! – почав благати Карпенко.

– Тож-то! – послабив свої обійми Замбахідзе і тут же грьопнувся на спину, збитий підступним ударом ноги під коліно. Карпенко вже втікав до води. Кость догнав його посеред річки, і вони, борючись з пружною течією, попливли на протилежний берег.

Вискочивши на пісок, стрибали на одній нозі, витрушуючи з вух воду, потім присіли на сонячному п'ятачкові—єдиному місці, де сосни не затуляли небо. Друзям було про що розповісти один одному.

Випивши літрову пляшку сухого закарпатського вина і підживившись бутербродами, вони пішли на станцію: Костеві треба було терміново з'їздити у Вишгород.

В готелі на Карпенка чекала записка Лоська: «Я поїхав у Вишгород. Вранці знайди «діда». Він просив. Привіт». Ігор стояв біля вікна. Світити світло ще було рано. Сутінки починали заповзати в кути кімнати. Густі криваві промені вже невидимого сонця, пробиваючись крізь узорчатий заслон далекого гірського лісу, залили холодними барвами шибки і оцинкований дах сусіднього будинку. В кімнаті було душно, Карпенко вийшов. Кілька разів пройшовся довгою, що вела через все село, вулицею, постояв біля газетної вітрини, потім пішов у сквер до репродуктора – послухати останні новини.

Зігріте протягом дня повітря нерухомо висіло над сонними Стопачами, Потемніле небо наче прокололи сріблясті і жовті зірки. Тиша, Пахощі смоли й хвої, що доносилися з сусіднього бору, зараз були особливо густими; пил давно осів, зник запах бензину, бо машини давно стоять в гаражах або мчаться далекими дорогами. Тишу, сповнену спокоєм і умиротвореністю, обірвав лише стукіт дятла.

Ігор гостро відчув цю вечірню сільську благодать, в якій все було в напівтонах; і колір, і звук.

Він розстебнув всі ґудзики сорочки і провів холодною долонею по гарячих мускулистих грудях. Десь стали перегукуватись пташки. Ігор прислухався, наче намагався спіймати зміст їхньої розмови. Він міг впізнавати птахів по голосах, тому що часто слухав їх протягом місяців, коли перебував у лісових засідках. Але зараз цей перегук, що пролунав в синюватих сутінків бору, здивував Карпенка якимось своїм особливим змістом. Ігор відчував природу і на її мальовничість відгукувався гаряче, всією істотою. В хвилини, коли міг відчувати її подих, слухати її мову, в пам'яті завжди виринали картини осіннього лісу, непогожі дні, проведені в засідці посеред дерев, що скрипіли й розгойдувалися під вітром, і смерть друга Володі Любимова, Він умер від малярії, не дозволивши рятувати його, щоб не виявити перед ворогом засідки.

Карпенко, не поспішаючи, підходив до скверу, де хрипів невидимий серед дерев репродуктор.

Стояла легка тиша. Міська людина, Карпенко з трудом звикався з нею: часом вона здавалася йому тишею перед грозою. Можливо – тому, що на душі було неспокійно. Не хотілося навіть курити. Прослухавши останні вісті, він пригадав, що завтра в бабусі день народження, і пішов на пошту. Там також було тихо. Молодий телеграфіст читав книжку з зображенням людини, що стріляла, на обкладинці. Назви її Карпенко не встиг прочитати, але по формату і по оформленню побачив, що вона з серії «Бібліотеки воєнних пригод». Посміхнувся, «От читає хлопець про шпигунів та диверсантів і, мабуть, дивується, – звідкіля, мовляв, в наші дні!.. А розкажи йому, що відбувається в його Стопачах, – не повірить». Ігор взяв бланк, написав текст. «В Каневі буде вранці», пообіцяв телеграфіст. Швидко дав здачу і знову вхнюпився в книжку.

Коли Карпенко повернувся до себе в номер, було вже біля дванадцяти. Ліжко Лоська стояло незаймане.

Лампочка ледь світилася під стелею, Жовте, слабке світло навівало нудьгу. Читати темно. Ігор підійшов до старенького дзеркала, в яке, протягом його довгого віку, дивилася не одна тисяча людей. Наблизивши до каламутного скла обличчя, глянув на себе, як на незнайомого: давно не бачив свого відображення. Крупна голова з каштановим, що ледь кучерявилось, волоссям; широкий прямий ніс над жорсткувато опущеними куточками губів і круте підборіддя. Обличчя як обличчя – вилицювате, міцно обтягнене смаглявою шкірою, Під широким, з легкими залисинами лобом – великі сірі очі, з ледь помітними коричнюватими краплинками навколо спокійних, уважних зіниць. Над ними – густі темні брови, що круто підіймалися до скронь. На правій – неслухняна жорстка щіточка, Він послинив пальці і спробував її пригладити, але нічого не вийшло. Ще раз критично оглянувши своє відображення, Ігор провів долонею по щоках: завтра треба поголитись. Відійшов од люстра, закурив. Робити було нічого. Треба лягати спати.

Розділ XIV
У ВАЖКИХ – ПОШУКАХ

Вранці біля райвідділу Ігор побачив «Побєду» Степаничева. «Не інакше, як від'їжджати зібрався». Справді, в кабінеті райуновноваженого генерал з трудом запихав у свій розбухлий портфель, що його колеги по службі прозвали «Ноєвим ковчегом», невеликий дорожний несесер. Тільки коли вдалося защепнути замочки, Юрій Кирилович з полегкістю зітхнув і потиснув Карпенкові руку.

– Ну, от я і зібрався. Мене викликав Москва. Поки що залишишся ти. Ти чого вовком дивишся? Не спав чи що? Чи з товаришем хильнув на радощах?

– Ні, Юрію Кириловичу. Просто не спалося.

– Це буває.– Степаничев потер обличчя долонями, і Карпенко зрозумів, що генерал теж погано спав.

– Повернемося до нашої вчорашньої розмови. – Генерал затарабанив пальцями по портфелі.– По-перше, про диверсію на 107-му кілометрі. Після висновку вашого приятеля Замбахідзе думка, що метою диверсії було висадження мосту, недоречна, Хто став би жертвувати людьми, йти на риск, знаючи, що такий міст можна полагодити за кілька годин? Коломийчук не знати цього не міг. Комусь, звичайно, вигідно, щоб ми сприйняли цю диверсію всерйоз. Але ми цього не станемо робити, а зупинимося на тому, що спроба висадити міст – інсценізація з метою відвернути нашу увагу від головного, спрямувати її по невірному шляху. Готуються до такої інсценізації майже завжди набагато ретельніше, ніж до справжньої диверсії. Адже тут завдання якнайдовше водити ворога за носа. Значить, неодмінна умова такої інсценізації – найсуворіша конспіративна підготовка. Розумієш?

Карпенко уважно слухав генерала, іноді киваючи головою і викурюючи цигарку за цигаркою.

– Якщо так, то звідки взялася анонімка? Якщо вірити їй, то автор повинен був бути присутнім, коли обговорювалися деталі майбутньої диверсії. Адже сумнівно, щоб така розмова була кимсь випадково підслухана. Конспірація в групі Коломийчука, скажемо відверто, була чудовою, Цей шляховий майстер просидів у нас під носом цілих 10–12 років з своїми людьми. І, очевидно, не ледарював. Значить, їх хтось виказав! Хто? Хтось із трьох учасників нападу на міст? Дурниця. Він би не пішов, щоб потрапити в засідку, ним самим організовану. Природно, що виказати їх міг лише той, хто лишився на волі. А хто ж лишився? Коломийчук? Неймовірно, але нічого іншого не придумаєш. Ми більше нічого не знаєм.

Генерал замовк. Карпенко потирав око, що сльозилося від їдкого цигаркового диму. Обоє мовчали деякий час.

– Мене бентежить, Юрію Кириловичу, брехня капітана міліції Нікольського. Адже він збрехав, що дістав із скриньки записку. І ще. Чому Нікольський, людина, яка прослужила, напевне, не один рік на оперативній роботі, намагався просто пристрілити хлопчину, який кинув зброю. Тобто забити єдину людину, яка могла дати якісь дані.

– До речі, про Нікольського. Вчора, коли я одержав ваш рапорт, то зв'язався з начальником Вишгородського відділення міліції. Попередив його, що справу з спробою висадити в повітря міст ми беремо до себе, Він мені, між іншим, сказав, що Нікольський, який відмовився місяць тому від переводу у Вишгород, коли там була вакансія, днями подав рапорт з проханням перевести його саме туди.

– Ну що ж, нехай іде на підвищення. Він же тепер в герої вибився.

– Щось мені цей герой здається підозрілим, – зауважив генерал.

– Може, потрібна профілактика?

– Я буду наполягати, щоб його просьбу задовольнили якомога швидше. А разом хай заберуть туди ж на підвищення і старшого сержанта Іванцова. Побачимо, що це нам дасть.

* * *

За дві години Степаничев уже був у Вишгороді. Не заїжджаючи в Управління, він попрямував прямо в аеропорт. Москва чекала на доповідь.

Вже почалася посадка. Лунали останні поради проводжаючих: «прийми таблетку», «дай телеграму мамі» і т. п. Степаничев слухав схвильовані розмови людей, занепокоєних найрізноманітнішими справами, і мимоволі думки його залишали осторонь службу і також переходили на буденне, домашнє, що чекало на нього в Москві.

Посадка закінчилася. Борт-радист замкнув двері, і машина, завиваючи моторами, покотилася в протилежний кінець аеродрому.

Літак пішов точно за розписом: в 12 годин дня.

* * *

О 12 дня диспетчер Вишгородського аеропорту Ганна Сергіївна Лучко, або, як її всі запросто звали Ганнуся, здала чергування і пішла до службового автобуса, що розвозив працівників аеропорту після роботи.

Ганнуся ще не встигла засвоїти недбало-байдуже ставлення старих аерофлотців до красивих машин, що стартували і сідали на льотному полі, і затрималася, щоб провести поглядом блискучий двохмоторний пасажирський літак «ІЛ». Якийсь громадянин з чемоданом вискочив а дверей аеровокзалу і мало не збив з ніг Ганнусю. Глянувши вгору, на танучий силуєт «ІЛу», він розгублено завмер на місці. Лучко не могла стримати посмішки, Симпатичний, вона навіть сказала б красивий чоловік, в хорошому коричньовому костюмі з двома рядами орденських колодок над кишенею, безпорадно і збентежено перевів погляд на дівчину І розвів руками. Вона посміхнулася:

– Ви запізнилися на цей літак? В чотирнадцять буде інший в тому ж напрямі. Вам можуть перекомпостирувати квиток.

Але чоловік уже сміявся над своєю роззявкуватістю. Ні, він не збирається летіти цим літаком. Навпаки, він сам щойно приїхав з Москви сюди у відрядження поїздом, а літаком у Москву полетів його старий приятель, в якого він збирався тут зупинитись. Полетів і замкнув свою квартиру, розраховуючи, напевно, зупинитися там у нього. Отак завжди виходить, коли не попередиш. В готелі важко дістати окремий номер, а в загальний він би не хотів, адже в нього важливі службові документи. Йому, очевидно, тут вечорами доведеться попрацювати. Він інженер-геолог Масальський.

– Ну, що ж, – посміхнувся Масальський, – буває й гірше. Не плакати ж мені в 42 роки.

– Вам 42? – здивувалася дівчина. – От би ніколи не подумала!

Масальський сумно розвів руками:

– На жаль, 42, хоча в цьому мало користі – до цих пір ні дружини, ані дітей, а друзі ось розлітаються при одній моїй появі.

Наче розуміючи, що тема размовн вичерпана, Масальський попрощався з Ганнусею. Дівчина швидко пішла до службового автобуса. Але машини вже не було, і Лучко довелося йти на автобусну зупинку.

Біля аеропорту стояло кілька таксі. Один з водіїв голосно запрошував пасажирів. Якийсь чоловік з лікарським саквояжем поцікавився у «гостинного» шофера, скільки доведеться заплатити, щоб доїхати до міста. Водій, високий хлопець, скептично подивився на громадянина і посміхнувся.

– Сідайте, довезу в одну мить. Десятка теж гроші.

– Десять карбованців? – здивувався пасажир. – Адже недавно я платив п'ять.

В розмову втрутився водій іншої машини. Він сердито осадив товариша і підтвердив, що вартість проїзду дійсно п'ять карбованців. Масальський – свідок цієї сцени – підійшов до першого водія:

– Поїхали в місто, друже.

Коли Ганнуся вже підходила до автобусної зупинки, мимо в таксі проїхав Масальський. І раптом таксі зупинилося. Шофер, лаючись, вийшов з машини і, піднявши капот, встромив туди кудлату голову. Масальський теж вийшов, ледве Ганнуся порівнялась з машиною. Розсміявшись, він звернувся до неї:

– От не везе! Наче хто наврочив.

Вони відійшли до газетного кіоска. Зав'язалась невимушена бесіда. Стояли. Вже другий автобус з пасажирами рушав до міста.

Потім, коли мотор почав працювати, Масальський запропонував:

– Адже вам теж до міста? Сідайте, будь ласка.

Хоч Лучко було трохи незручно, однак вона сіла в «Побєду».

Масальский був ввічливии і запобігливий, дотепний і відвертий. Машина знову зупинилася. Шофер, пригадуючи всіх чортів, поліз до радіатора. Масальський запропонував трохи пройтися вперед. Ганнуся погодилась. І вже сама не знала, ЯМ це трапилося, – дуже вже без посередньо він сказав: «Давайте заглянемо сюди», – зайшла до кафе. Він купив коробку «Тузиків». Дівчина не помітила, як з'їла половину. Спершу вирішила взяти лише одну, бо просто незручно було підмовлятися. «Дуже хороша людина, – вирішила Ганнуся, смакуючи цукерку. – Скільки такту і разом з тим невимушеності. Йому просто самотньо в чужому місті». Вона, звичайно, не наважилася б запропонувати йому зупинитися в неї, коли б біля її будинку вони не зустріли старшого брата – Сашка, пілота цивільного повітряного флоту. Сашко спершу досить сухо привітався з Масальським, але, розговорившись, вже за п'ять хвилин запросив його до себе. У геолога в чемодані виявилася пляшка коньяку, і вони її випили. Сашко сам за пропонував Масальському зупинитися поки що в них: «Квартира в нас велика, а ми з сестрою лише удвох. Знайдеться і для вас місце».

Масальський спершу відмовлявся: незручно, мовляв, завдавати їм зайвого клопоту. Це сподобалося Сашкові, і він став наполягати. Масальського довго вмовляти не довелося. Ввечері вони пішли в ресторан. Масальський вгощав їх і ледве не посварився з Сашком з-за того, кому розплачуватись.

Два дні він прожив в сім'ї Лучко. Брат і сестра були в захопленні: до чого ж цікава людина, як багато він знає! На третій день Масальський сказав, що він їде в район, в одну з геологорозвідувальних партій.

Прощаючись, Сашко взяв з нього слово, що він знову зупиниться в них, коли повернеться.

* * *

Попрощавшись з генералом, Карпенко почав переглядати папери.

В полудень задзвонив телефон. Ігор незадоволено покосився на нього, але трубки не зняв– вирішив, що це до райуповноваженого. Але телефон не замовкав. Дзвонив черговий Стопачинського райвідділу міліції. Він доповів, що півгодини тому мисливська собака бухгалтера райспоживспілки наткнулася на труп чоловіка в лісі біля Клуша. Бухгалтер повідомив про це дільничного міліціонера. Туди збирається зараз слідчий і судмедексперт.

Подумавши, Карпенко відповів: – Нехай їдуть. Я поїду слідом. Він швидко зібрав папери, замкнув їх до сейфа.

На путівці за два кілометри від Клуша його зустріли дільничний міліціонер і два понятих.

Вони показали дорогу. Праворуч від путівця, де темніли пеньки зрубу, темний ліс тягнувся вгору. Його зелене тіло прорізала просіка з рідкими слідами коліс.

Кроків за сімдесят від просіки, в хащах, ввіткнувшись обличчям в мурашник, животом донизу, лежав мертвий. Біля нього навпочіпки сидів лікар і підкидав до невеликого багаття гілочки: труп окурювали димом, щоб відігнати мурашок, що покрили тіло. Руки мертвого були підібгані під груди, наче людина вже падала мертвою і не встигла їх випростати. Зримих слідів боротьби не виявили. На мертвому були зношені кирзові чоботи, штани в старих латках, біла полотняна сорочка. Поруч валявся вилинялий гуцульський капелюх.

Коли судмедексперт перевернув труп обличчям догори, Карпенко відчув, як поруч здригнувся молоденький слідчий з університетським ромбиком. Ігор побачив його поблідле чоло і горло, що судорожно ковтало слину. «Здається, він зараз не витримає», подумав Карпенко і повернувся до нього:

– Товаришу лейтенанте, треба організувати якийсь транспорт. Труп заберемо в морг. Займіться, будь ласка, цим.

Слідчий вдячно поглянув на підполковника і поспішно сховався за деревами.

Видовище й справді було страшне. Обличчя мертвого, з'їдене мурашнею, являло собою кашоподібну масу, по якій ще повзало кілька комах. Про риси обличчя нічого було й говорити. І Карпенко зрозумів, що впізнання трупа буде справою не легкою.

Дільничний уповноважений кріпився, намагаючись вдавати з себе оперативника, який і не таке бачив. Але це йому не вдавалося. Не по собі було й Карпенкові. Лише судмедексперт з жвавою цікавістю схилився над трупом. Він уважно обмацував те місце, яке колись було шиєю.

– Дивіться, зашморг! – наче зрадівши, звернувся він до Ігоря. – Задушений своєрідним джгутом. А ось і шматок палиці, якою закручували шворку на його шиї. Ось він! А сама шворка глибоко в'їлася в м'язи.

«Старий бандерівський спосіб: зашморг на шию і—обличчям в мурашник. Маленькі комахи спотворюють обличчя», подумав Карпенко. Він присів навпочіпки біля лікаря.

– Скажіть, лікарю, а інших пошкоджень немає? Його, мабуть, спершу приголомшили, а потім уже… Не могла ж доросла людина без боротьби ось так взяти і дати задушити себе так примітивно!

– Природно, – згодився судмедексперт. – Можливо, щось знайдемо в черепі. Адже поза яка, лиш погляньте! Упав ниць, наче звалився. Сліди удару треба шукати на голові, позаду.

Мертвого обшукали, але нічого не знайшли. Експерт вважав, що смерть настала приблизно добу тому. Повний висновок він зможе дати лише після розтину.

Під'їхала вантажна машина. Труп обгорнули в рогожу, положили в кузов.

– Їдьте, – звернувся до експерта Карпенко. – Ми ще тут трохи понишпоримо… Прихопимо з собою понятих.

Так нічого й не виявивши, Карпенко вибрався на дорогу, пішов і напрямі Клуша. Лейтенант і дільничний вирушили на Лани.

Карпенко йшов повільно, роздумуючи над ситуацією, що складалася. Вбивство, врешті-решт, могло бути карним злочином, А він зав'язне в цій справі і втратить дорогий час. Може, віддати все на руки міліції? Ні! До впізнання трупа цього робити не варт, А доки впізнають…

Ігор вже порівнявся з першими будинками, коли почул пищання мотопилки. Він повернув до лісорубів…

За сорок хвилин разом з високим рудоволосим хлопцем він зайшов до сільради. Секретар, познайомившись і його документами, залишив їх удвох.

– Значить, години в дві – пів на третю цей красивий громадянин в плащі вийшов, з лісу і запитував у нас дорогу на Лани? Так?

– Так точно, – відповів лісоруб.

– А коли-небудь взагалі ви його бачили?.. Ні? Може, ви ще щось пригадаєте? Адже тут будь-яка дрібниця парта уваги, а вони найшвидше забуваються. Ну, може що було ще на ньому або при ньому?

– Та начебто нічого. Попросив я в нього газетку на цигарку» а він мене «Казбеком» хотів угостити. Та проти нашого самосаду хіба цигарка вистоїть! Дай мені на закрутку шмат газети, пожартував трохи і пішов.

– Газетку? А ви всю її викурили?

– Та начебто не всю, – відповів хлопець, нишпорячи по кишенях. – Є! – радісно вигукнув він, дістаючи шмат газети.

– Ну що ж, газета як газета. Мабуть, я вас більше не буду затримувати. Ось тільки оформимо протокол нашої розмови і додамо до нього оцю саму газетку. Згода?

Карпенко виглянув до іншої кімнати і покликав:

– Товаришу секретар, зайдіть до нас іще з ким-небудь.

В кімнату зайшов секретар сільради з якоюсь дівчиною. Вони несміливо зупинилися біля дверей.

– Проходьте, товариші, – запросив їх Карпенко. – Мені потрібна ваша допомога. Ось тут мені подарували шматочок газети, – посміхнувся він. – Цей подарунок має таку вартість, що його без свідків я не можу взяти. Прошу вас бути понятими.

Коли все було оформлено і підписано, підполковник, подякувавши, попрощався з лісорубом та понятими й вийшов з сільради.

Так, по суті, ні з чим, якщо не рахувати клаптя газети, і повернувся Карпенко в Стопачі.

Кабінет райуповноваженого тепер став робочим місцем Карпенка. Він сів за вивчення шматка газети. Її подарував лісорубові незнайомець. Що може розповісти оцей шматочок? Ігор підняв трубку і подзвонив в місцеву редакцію районної газети. На дзвінок відповів відповідальний секретар.

Хвилин за двадцять в кабінет зайшов літній чоловік, з білими, акуратно підстриженими вусами. Скинувши кашкета, він коротко відрекомендувався:

– Пінчук.

– Сідайте, товаришу Пінчук. Ось сюди, поближче до столу.

Скромний вигляд Пінчука ніяк не відповідав його неабиякій посаді: відповідальний секретар. Але Карпенко не знав, що ця худорлява, з вузькими грудьми людина – старий член Комуністичної партії Західної України – вхитрявся писати революційні листівки навіть тоді, коли сидів за колючим дротом Берези Картузької, де він провів три роки.