Текст книги "Приватне доручення"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

Соавторы: Григорий Глазов
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

В сержанта почервоніли вуха.

Степаничев продовжував:

– А знаєте, в нашій пресі, напевно, не сьогодні-завтра появиться ваше прізвище. Так і так, мовляв, – Герберт Прейс – повітряний пірат, Потім, звичайно, буде спростування ваших газет. Відмовляться від вас, сержанте; заявлять, що це наша пропаганда. Ну, добре, відмовляться, А вам то як? Мабуть, у вас і мати є? Уявляєте собі, що з нею буде?

– Не знаю, сер. Я покладаю надії на вашу шляхетність, – тихо відповів поранений.

– Тоді давайте говорити щиро. Всю правду. Брехня не допоможе. У нас, в росіян, є прислів'я: брехнею ввесь світ обійдеш, та назад не повернешся.

– Я буду говорити лише правду, сер, – пожвавішав сержант.

– Слухаю вас, – підсів Степаничев до ліжка.

– Я служив, – почав Герберт Прейс, – стрілком-радистом середнього бомбардувальника 1-ї ескадрильї, 6-го полку, 3-го з'єднання авіації стратегічного удару групи окупаційних військ в Західній Німеччині.

Все це поранений випалив за одним подихом, і Степаничев зрозумів: сержант хвилюється і надіється, що оця точна довга фраза повинна засвідчити про його повну згоду відповідати на всі запитання.

– 7 липня, тобто вчора, – продовжував Прейс, – мене викликав командир ескадрильї і наказав іти в нічний польот для випробування якихось приладів на машині номер 7 штабної ескадрильї; стрілок сімки сержант Фредерік Пассад ж захворів, Я ж добре знав, що за хвороба у Пассаджа. В барі «Мальва Рейна» він перебиті весь посуд і з-за якоїсь рудої дівки поліз у бійку з хлопцями з морської піхоти. Власник бару сумнівався потім: везти Пассаджа відразу в морг чи, може, армійські медики ще повернуть його клієнта до життя. Але, пробачте, сер, я трохи збочив. Летіти повинні були дуже високо, і командир сімки, цей, високий, з бородавкою на щоці, наказав зодягнути хутро. Йшли без вогнів на висоті 10–11 тисяч над хмарами. Уже в повітрі, виглянувши з свого ковпака, я помітив у машині пасажира – плечистого, зодягнутого в такий же комбінезон, як і ми. Мабуть, хтось з інженерної служби, – подумав я. Зв'язок з землею по радіо не підтримували. Мені з самого початку не подобалася оця нічна прогулянка. Хотів був запитати в штурмана, куди летимо, але в шоломофоні у відповідь пролунала така лайка, на яку здатний лише наш штурман. Перевіривши локаторний приціл, я ще раз, але вже обережно, поглянув на пасажира. Через нього, мабуть, і затівалася вся оця катавасія. Щоб він провалився! І він, дійсно, провалився, сер. Але я забігаю вперед.

– А ви не поспішайте. Не так будете втомлюватись, і мені легше буде, – посміхнувся генерал.

Поранений здивовано і вдячно глянув на генерала. Але відразу ж насупився, вмостився якомога зручніше і знову почав розповідати.

– Лампи світилися лише на приладах, і я не міг розгледіти пасажира, але помітив, що той скинув комбінезон, хоча в машині було не так уже й жарко, і залишився в звичайнісіньких штанях та безрукавці. Потім дістав велику коробку з цигарками, я таких не зустрічав, і чиркнув запальничкою. Отут і побачив я довгий шрам у нього на руці. Він закурив, зодягнув цивільний піджак, легкий плащ, закріпив парашут, перев'язав шнурком комбінезон і пристібнув його до десантного ранця. Висунув з-під лавки чемодан. Дивак! – подумав я. – Чи не збирається він стрибати вночі?! Але в шоломфоні пролунала команда: «Увага!», і мені довелося перенести свою увагу на прямі свої обов'язки. Потім командир загорлав до штурмана: «Півсправи зроблено! Ми майже над ціллю!» Машину дуже кидало. Так буває над горами. За бортом – пітьма. Швидкість помітно зменшилась. Коли я втретє поглянув униз, то помітив, що пасажир, щулячись від холоду, стоїть над нижнім люком. На голові в нього такий же шоломофон, а на обличчі якась маска, схожа на кислородку, лише з дуже великими вигнутими окулярами. Навіщо йому кисень, коли ми вже йшли на нормальній висоті! Начіпляв він на себе багато, варт би було захопити й гамівну сорочку: лише ненормальний міг зважитись стрибати в оцю пітьму, та ще і знаючи, що внизу – гори. А в тому, що літак йшов над горами, я вже не сумнівався.

Люк відкрився. «Божевільний, що ти робиш?» ледве не закричав я. Штурман махнув рукою – і пасажир провалився в люк. І раптом вигук командира: «Ліворуч, зверху… винищувачі! Вогонь!» Довелося натиснути на гашетку. Я вже догадався, де знаходиться бомбардувальник і чиї це винищувачі, але наказ є наказ. І я стріляв, сер. Про те, що сталося потім, сер знає, певно, краще.

Сержант, видно, втомився. Лоб його зблід і вкрився потом. Поранений очікуюче дивився в очі генералу, наче той зараз повинен вирішити його долю.

«Хлопчину, ще не встигли зіпсувати», подумав Степаничев і запитав:

– Що ви робили до вступу на службу в авіацію?

До армії Герберт Прейс працював в радіомайстерні і був чесною людиною. Він і зараз поводить себе чесно, він розповів російському слідчому всю правду про цю нехорошу затію. Але було б добре, коли б про їх розмову все ж не довідалися в штабі 3-го авіаз'єднання. Як-не– як, а вдома у нього лишилися мати й сестра. «Ви мене розумієте, сер».

Степаничев пообіцяв Прейсу, що начальство сержанта не буде знати про його розповідь, побажав радисту видужати і вийшов.

Розділ II
ЗУСТРІЧ

Поїзд мчав, розтинаючи густе повітря жаркого дня. У вагонах безпорадно гули вентилятори. Верхні четвертинки вікон, всупереч залізничним правилам, були відкриті з обох сторін. Завжди ввічливі, але суворі в усьому, що стосувалося порядку у вагонах, провідники намагалися не помічати свавілля пасажирів: вони й самі мліли в застебнутих доверху формених кітелях. Вокзальні термометри показували плюс 34 градуси в тіні. В купе не чутно було звичних непоспішливо-довгих дорожніх розмов, і лише диктор радіовузла в'ялим голосом нагадував, чого не можна робити в дорозі. Погрожуючи якоюсь статтею тарифних правил, він переконував, що проїзд на дахах вагонів заборонений. Але, незважаючи на задуху, здається, ніхто й не збирався лізти на вагон, а якби кому й прийшло в голову це зробити, то навряд чи він почув би грізне застереження диктора.

В першому купе дев'ятого вагона пасажири азартно грали в доміно на чемодані. А за стінкою повний мужчина в піжамних штанях і сітчастій майці, дістаючи в саквояжа кошлатий рушник, повідомляв супутникам:

– Один чемодан уже проламали, за інший взялися.

Спека не спадала.

Хлопчина в футболці, дивлячись у вікно на синіючу прохолодою смужку лісу на горизонті, тоскно промовив:

– А там, мабуть, джерельні озера! Вода хо– о-олодна. Ех, пірнути б!

На нього подивилися так, як дивиться голодна людина на того, хто розповідає про спосіб приготування котлет по-київському. Лише один пасажир цього купе – молода людина в шовковій безрукавці—здавалося, не мучився від спеки. Сівши до вагона, він акуратно повісив сіренький, вигорілий піджак, забрався на верхню полицю і проспав дві години. Тепер, сидячи навпроти хлопчини в футболці, він дивився у вікно на гори. Очі його, обрамлені темними, високо піднятими біля скронь бровами, ставали то яскравосірими, то збляклими – залежно від миготіння світла й тіні у вікнах. Очевидно, в такт своїм думкам він повільно гладив пальцями довгий– від кисті до ліктя – рожевий шрам на внутрішньому боці короткої мускулистої руки.

Сонце, наче і йому стало жарко від власних променів, заховалося, нарешті, за хмаринку, схожу на сніговий замет. Але задуха не спадала. Радіовузол вже передавав морські пісні Утьосова. Пасажири мріяли про свіжість моря.

В кінці вузького коридора хтось голосно, з ледь помітним кавказьким акцентом вигукнув:

– Антон Іванович, генацвале! Насилу тебе розшукав! Весь поїзд два рази оббіг. На ходу посадочний взяв, на ходу у вагон ускочив. І все, розумієш, із-за Рибохльостова. Ніяк проект не наважиться підписати. От перестраховщик!

Вся ця тирада була, очевидно, адресована товстій людині, яка вийшла покурити в коридор, бо у відповідь залунав її голос:

– Але все ж підписав? Ви в якому вагоні, Костянтин Никифорович?

– Як не підписати! Я в п'ятому. Що ми тут будемо мучитись?! Ходімо у вагон-ресторан. Там пиво на льоду. Розповім про новини.

Молода людина зі шрамом повернула голову до дверей, прислухаючись до розмови двох співслужбовців. Потім розгладила широким пальцем зморшки, що набігли на глибоке перенісся, підійшла було до дверей, але, ще не бачачи тих, що розмовляли, рішуче і навіть якось нервово повернула назад. В цей час Івагон качнуло на повороті. Високий бородань, який проходив повз купе і якого назвали Костянтином Никифоровичем, втратив рівновагу і, вскочивши до купе, штовхнув молодика плечем. Ледве втримавшись за верхню полицю, він збентежено посміхнувся і пробасив:

– Пробачте, дорогий!

Той, кому були адресовані слова, повернув лише голову і ворухнув повіками. Коли очі їхкї зустрілися, усмішка повільно сповзла з обличчя грузина. Ще секунду-другу вони дивилися один на одного, доки пам'ять обох завершила якесь коло, потім бородань лизнув вуста та тихо-тихо й здивовано промовив:

– Ігор? – І, вже не сумніваючись, щосили закричав – Ігор! Чортяка! Як же так? Невже це ти?! Ну, звичайно, це ти!

– Костя! Замбахідзе! От так зустріч! А борода тобі навіщо в тридцять років?

Вийшовши з купе, вони довго плескали один одного по плечах, наче кожен такий жест складався з цілої фрази, наперед заготовленої і раптом загубленої. А з чого починати розмову – так і не знали.

Вигуки розбуркали сонних і принишклих від жари пасажирів. Вони виставляли цікаві голови з дверей. А в сусідньому купе припинився стукіт доміно.

– Дванадцять? Так, дванадцять років не бачились! – вигукнув бородатий Кость. Однією рукою він обняв товариша, а другою штовхав у бік свого співслужбовця. – Розумієш – друг юності! Разом до школи ходили, разом молодими і красивими були, разом одних дівчат любили! Що, брешу, Гарька? Це ти з Генкою в Ріту разом закохались?

Ігор лише повів бровами в бік пасажирів, наче соромлячись свого галасливого товариша, і якось недоречно перебив:

– Тут жарко, ходімо в ресторан.

Вони зайняли столик в кутку.

Кость замовив шашлики і дюжину пляшок пива.

– Не хвилюйся, дорогий, це на перший погляд здається так багато. Розіп'єшся – ще захочеш. Львівське пиво – найкращий напій. Коли не згадувати, звичайно, грузинські вина. Хто буде заперечувати?

Але. йому ніхто не збирався заперечувати, і Кость відкрив першу пляшку.

– А я вважав, Ігор, що ти загинув, – наливаючи в стакани, сказав раптом Кость.

– Це ж як? – посміхнувся Ігор.

– Коли ми з тобою бачились востаннє?

– Під час форсування Дніпра, коли тебе поранило.

– Так. Після цього я три місяці провалявся в харківському шпиталі. Якось зустрівся там з лейтенантом Одинцовим. Пам'ятаєш Мишку Одинцова?

– Той, що з нами училище кінчав? Високий, в ластовинні?

– Він розказав мені, що під Фастовом тобі доручили провести зі своїм взводом розвідку боєм, і під час контрнаступу німців ти був відрізаний від дивізії. Мишко говорив, що понад два тижні не було про тебе ні слуху ні духу. Потім його контузило вій потрапив до нашого шпиталю. Ми з ним пам'ятаю, вночі в ординаторській тебе за шкаликом спирту пом'янули.

Ігор насупив брови, хотів щось сказати, але Кость перебив його І пробачливим тоном продовжував:

– Я теж не відразу повірив – писав, шукав тебе, але, знаєш, як було: листи ганялися за адресатом по півроку. А потім мене виписали з шпиталю, і занесло мене аж на Північ. Тільки через дванадцять років оце зустрілися, та й то випадково.

І Кость, перегнувшись через стіл, міцно обняв товариша.

За вікном зовсім потемніло. Народжені денною спекою чорні купчасті хмари стерли перші зірки. Десь в горах прокотився грім, і луна довго підхоплювала його глухий відгомін. Сяйнула блискавка, перші каплі дощу білими смужками стали мережити шибки. Паровоз притишив хід. Пропливли вогні стрілочного поста. Пасажирів злегка хитнуло вперед, дзенькнуло посудом на стойці: поїзд зупинився.

Ігор поглянув на годинника.

Кость питально звів брови:

– Ти що, сходити маєш?

– На наступній зупинці, в Стопачах.

Замбахідзе розчаровано крякнув:

– От тобі й маєш! Лиш зустрілися, а він уже і втікає.

Співслужбовець Замбахідзе, який мовчки смоктав жовтаве, вже без піни пиво, зауважив:

– Наступна зупинка не Стопачі, а 17-й роз'їзд. Двадцять хвилин їзди. Та й там, чекаючи на зустрічний, стояти хвилин двадцять, а потім до Стопачів ще хвилин тридцять, Так що більш години маєте в своєму розпорядженні.

З тамбура чулася голосна суперечка. Хтось з перону, мабуть, намагався «пробратися» в ресторан, незважаючи на заперечення старшої офіціантки. Голос і поступово лагіднішав і, нарешті, затих, У вагон швидко зайшов молодий чоловік у вишитій українській сорочці з невеликим фібровим чемоданом, за ним – дві жінки з авоськами.

Кость з осудом підняв палець і промовив:

– На цій станції завжди так: місцеві жителі виходять до московського поїзда, щоб тут купити кондитерські і тютюнові вироби. А чому? – Було схоже на те, що він збирається викривати всі недоліки і погрішності в роботі місцевих торговельних організацій. Але його перебив чоловік у сорочці, що підійшов. Розсовуючи по кишенях пачки московського печива, вій попрохав:

– Товариші, дозвольте, будь ласка, меню на хвилинку. Хочу перевірити. Ігор подав йому меню і звів очі. Чоловік, що стояв перед ним, повів зіницями в бік дверей. Рука Карпенка, що тримала меню, здригнулася. Чоловік у вишитій сорочці погортав тонкі листки цигаркового паперу, на яких були визначені ціни, подякував і вийшов з вагона.

В цей час приспіли, нарешті, довгождані шашлики. Замбахідзе запропонував розпити пляшечку коньяку, але Ігор заперечив. Коли ж він за чимось вийшов у тамбур, Замбахідзе підморгнув офіціантові, і на столі в ту ж мить заявилася пляшка з зірочками.

Двічі підряд вдарив станційний дзвін, а трохи згодом, слідом за пронизливим сюрчком, басовито обізвався паровоз. Поїзд рушив.

Минуло хвилин десять, а Ігор не повертався. Шашлики на залізних тацях холонули, покриваючись світлою плівкою жиру.

Глухий гул наповнив вагон. Запахло димом: поїзд ввійшов у тунель. За сусідні столики сідали вечеряти нові відвідувачі. Ввійшов хлопчина в футболці і, розклавши домашні бутерброди, попросив дві пляшки пива. Поїзд зупинився на 17-му роз'їзді. Кость занепокоївся, Голоси людей за вікнами стали більш чіткими – відчинилися двері. До вагона зайшли три прикордонпики. Старший а них лейтенант з тонкими чорними вусами над припухлими рожевими вустами – попрохав пасажирів пред'явити документи. Обійшовши всі столики, патруль попрямував до дверей.

«Де ж Ігор?» Неспокій Костя передався і його знайомому. Він совався на стільці, все обертаючись до дверей.

За порожнім столиком в кутку, біля буфетної стойки, лисіючий офіціант довірливим шепотом, який все ж був чутний аж в іншому кінці вагона, розповідав молоденькій буфетниці про якусь тривожну подію на кордоні:

– Буквально вчора… Ціла банда, десять чоловік. Жах, що творилося! Мій знайомий приїхав вранці звідти, – Офіціант багатозначно ткнув пальцем в бік стойки, що була заставлена пляшками. – Він розповідав: прямо на його очах п'ятьох убили, двох взяли в полон, а три прорвалося. – Офіціант трохи запинався на цифрах, мабуть, заокруглюючи їх за звичкою.

Як не дивно, але ця балаканина чимось подіяла на Костя. Кордон і насправді за два кроки. Що могло статися з Ігорем? Кость підійшов до хлопчини в футболці.

– Скажіть, ви не зустрічали мого приятеля, вашого сусіда по купе?

Той мало не подавився бутербродом:

– Він же зійшов ще в Клуші. Заскочив у купе, схопив піджак і вже на ходу вистрибнув. Я сам бачив.

– Пробачте. – Кость повернувся до свого столика. Розгублений, він кришив пальцями корок. Потім, потерши долонями обличчя, задивився в чорне вікно. «Чому він утік? Що трапилося? Дванадцять років не бачились. Сходити йому в Стопачах. а вистрибнув у Клуші. Брехав? Що могло трапитись за ці дванадцять років? Воював. Ну… загинув безвісти. Полон?! Полон…» Кость прикусив губу. Кордон. Патруль. Слова офіціанта. Балаканина, дурниці! Але чому втік, обдурив? Ігор! Кость пам'ятав його кремезним, неквапливим юнаком, з попелястосірими очима. Над ними темні-темні круті брови. На правій – біля самого вигину – щіточка. Звичка крутити її великим і вказівник пальцями. Це в хвилини роздумів. Впізнав і пригадав цю його звичку зараз, коли пили пиво. Зовнішньо він мало змінився. Став лише вищий, ширший в плечах. Але це зовнішньо.

Співслужбовець мовчазно спостерігав за Костем, врешті промовив:

– Пробачте мені, але я повинен зазначити, що дванадцять років – це не дванадцять годин. Ще раз пробачте мені, але я вважаю…

Кость дивився в очі сусіда, закусивши верхню губу. Той вмовк, а Кость все продовжував щось зважувати на чутливих і в той же час таких болісних душевних вагах, дивлячись поверх сивіючої голови співслужбовця. Потім встав і швидко пішов до дверей, кинувши товаришеві, що вже піднімався з-за столу;

– Я зараз!

Лейтенанта-прикордонника він знайшов уже на пероні, під навісом. Йшов дощ. Лейтенант мовчки вислухав Костя. Тут же поспіхом написав коротку записку і передав її сержантові:

– Негайно повідомте відкритим текстом через залізничний телеграф дільничному в Клуші. – Повернувшись до Костя, подав йому руку – Дякую, товаришу Замбахідзе. Будемо надіятись, що це просто непорозуміння. Все ж старий приятель…не дуже приємно.

Не зупиняючись, прогримів зустрічний поїзд.

– Ще одне запитання, товаришу Замбахідзе. Коли ви зустрілися з Карпенком, на ньому був піджак?

– Так, піджак був, Висів у купе.

– Ви мене не зрозуміли. Я хочу знати, чи знімав він при вас піджак. Вірніше, чи бачили ви його руки відкритими?

– Руки? Бачив. Руки, як руки. Одна спотворена шрамом. На війні, мабуть, зачепило. В дитинстві цього шраму не було. Е, що там руки! – Кость зітхнув і, не прощаючись, побрів до вагона.

Розділ III
ЯВКА

Гроза пройшла стороною. А тут капотів по невеликих озерцях теплий дрібний дощик. Карпенко вийшов з невеликого будинку вокзалу на майже невидиму в темряві дорогу і підняв комір піджака.

Станція Клуш зручно примостилася біля гірської ущелини, через яку паралельно в'юнкій річці пролягла залізниця.

Було біля півночі. Поруч, в темряві провалля, налітаючи на каміння, глухо гурчала річка. Ліворуч, по той бік насипу, біля підніжжя гори, в лісі, тремтіли вогники. Здається, там був якийсь будинок відпочинку. Туди пішло кілька людей, що зійшли з поїзда.

Хтось ішов по дорозі назустріч. Карпенко неголосно покликав:

– Лосько?

Молодий чоловік у вишитій українській сорочці з невеликим чемоданом так же тихо відізвався:

– Я.

– В чому справа, Стасю? Чому ти зняв мене з поїзда в Клуші?

– В Стопачі їхати нічого. Вже місяць, як Ярема там не живе. Його перевели сюди на місце лісника, що пішов на пенсію.

– Дивно. Що ж, за кордоном не знали про це?

– Напевно, що так. Ярема живе тут, на краю села, під самісіньким лісом.

Вони стояли в тіні паркана якогось службового будинку і розмовляли впівголоса. Дощ зовсім вщух. Лише теплий вітер струшував мокрі крони дерев, і краплини, наче горох, тарабанили по асфальту.

– Ну, що ж, ходімо. Нічого не зробиш, – Карпенко опустив комір і ступив на дорогу.

Вони йшли довгою вулицею села. Карпенко шкутильгав.

– Що з тобою? – показав Лосько на ногу.

– Так зручніше, – неясно відповів Карпенко.

– Тихо. Підходимо. Третя хата скраю, праворуч.

Карпенко швидко оглянувся – вулиця була порожня. Попереду – темний ліс. Наче про щось давне і потаємне, глухо шуміли високі дерева. Супутники підійшли до ослизлого, почорнілого від часу паркана, Лосько набрав камінців і спритно кинув їх через паркан в двері хати. У дворі брязнув ланцюг, гавкнув пес. Карпенко і Лосько припали до мокрих дощок. Нарешті зарипіли петлі, хтось вийшов на ґанок. Цикнувши на пса, глухий голос запитав:

– Яка сатана каміння кидає?

Йому відповів Лосько:

– Товаришу Ярема, це я, Зінченко, з лісгоспу. У тебе на другій ділянці молодняк учора порубали.

– Щоб їм руки повсихали! Ти з поїзда, Зінченко?

– Ні, попутною машиною.

– Гаразд. – 3 темряви виросла висока постать лісника в форменому кітелі наопаш. – Прошу, товариші, до хати, – не зовсім зрадівши пізнім гостям, буркнув господар.

Хату Яреми можна було б назвати дерев'яним будинком. Поділена на дві кімнати, кухню, комору і сіни, вона скоріше нагадувала квартиру міського типу. Різні, бозна-звідки зібрані меблі. Тут же, на кухні, велика піч, глиняний посуд і в кутку – блискуча гостра коса.

Ще не стара, але рано зів'яла жінка – мабуть дружина Яреми – несміливо привіталася, зібрала з пелени клубки вовняних ниток і нечутно вийшла у сіни. Повернувшись, вона поставила на стіл високий глечик молока, миску з медом і поклала круглу паляницю. Глянула на чоловіка, поправила на голові хустину і вийшла. В гасовій лампі стрибав неспокійний вогник. Лосько налив у кухоль молока, відсьорбнув, заїв ковток пахучим хлібом. Карпенко ж і не доторкнувся до їжі. Він сидів і, зморщившись, розтирав ногу, що таки добре розболілася, Господар – похмурий чолов'яга років п'ятдесяти з обвислими, в жовтих підпалинах вусами – очікуюче мовчав. Покінчивши з молоком, Лосько повернувся до нього:

– Ми від «Сірого». Ти одержав наказ?

Ярема кивнув.

– А чому не повідомили «Сірому», що переїхали з Стопачів сюди? – підозріло дивлячись на Ярему, запитав Карпенко.

Ярема вилаявся:

– Чому, чому! Спробували б ви, пане начальнику, працювати тут на рації. Мене в Стопачах були б накрили, та вчасно приховав. Перебрався сюди, а батареї відсиріли. Запасних не було. Ловить як-небудь ловив, а передавати не міг.

– Брешете! – обірвав Карпенко. – Боялися.

Ярема мовчав.

Нога мучила Карпенка все більше. Він уже навіть не робив спроб стримуватись; кривив губи, хитався, обхопивши руками коліно.

Ярема, намагаючись пом'якшити гнів гостей, особливо Карпенка, в якому він угадав старшого, приніс таз гарячої води і два товстих полотняних рушники.

– Прошу пана начальника дайте глянуть на ногу. Я не лікар, але дещо розуміюся на цих хворобах.

Карпенко перебив його:

– Спершу – справа. Куди нам наказано йти?

Ярема виглянув у вікно і прикрутив гніт у лампі. Потім підійшов до дверей, тихо відчинив, вийшов надвір.

– Все тихо, – сказав він, повертаючись, і важко сів на лавку. – Вам наказано бути в Старому схроні, кілометрів за 14 звідси. Я проведу.

– Не треба, – заперечив Карпенко. – Зінченко, – він кинув в бік свого супутника, – знає тутешні місця. Поясніть лише, як туди йти.

Ярема подумав і згодився;

– Добре. – Він підняв дошку стола, витягнув звідти карту-двохверстку на тонкому папері і обережно розгорнув 1 на столі, стерши перед цим рукавом краплини молока. Втрьох вони схилилися над картою. – Отут, – ткнув Ярема рудим твердим нігтем. – 3 села підете цією дорогою. Стежкою підніметесь вгору, Перевалите на північ, по річці. Тримайтесь правого рукава, він виведе вас до Воронячої ущелини. Місце тут заросле, глухе. Кроків за триста знайдете могилу з хрестом, а поруч камінь. Під ним і буде вхід у схрон. Спершу на камінь натиснути треба, а потім повернути навпроти гвинта, вліво.

– Дійдете один? – запитав Карпенко супутника. – Я переночую тут. Нога болить.

Ярема був явно невдоволений таким розгортанням подій. Він засопів і засовався на лавці. Очевидно, йому не хотілося залишати в себе гостя. Карпенко помітив це:

– Знову боїтесь?

Яремі не подобався тон Карпенка. Він скривив рота, виставив з-під вусів міцні рідкі зуби.

– Я не боягуз, пане начальник. І про це добре знає «Сірий». Тільки мені наказано нікого у себе не залишати. Нікого, – підкреслив він, дивлячись волячими очима в обличчя Карпенка.

– Добре, – полагіднішав той. – Про це потім поговоримо. А зараз проведіть Зінченка.

Ярема приніс важкі кирзові чоботи, брезентовий плащ, вузлик з харчами і подав їх Лоську– Зінченку:

– В черевиках туди вам не добратись, та й дощ, холера його візьми, певно буде.

Попоравшись ще хвилин десять, вони пішли. Карпенко роззувся, опустив хвору ногу в таз з водою. Ввійшла господиня і почала стелити на лавці постіль. Хвилин за двадцять повернувся Ярема.

– Все гаразд, – повідомив він.

Карпенко витер ногу, зодягнув шкарпетку і, кривлячись від болю, почав взуватися. Потім недбало кинув на стіл пачку грошей. Ярема взяв їх і поклав до кишені.

– Ось що, – промовив Карпенко. – Цю ніч я, звичайно, пробуду у вас. А завтра переправите куди-небудь понадійніше.

Ярема скубнув вуса. Гроші похитнули його впертість.

– То зразу так не можна, пане начальнику. Вранці я поїду поговорю спершу з деким, а потім вирішимо, як бути. А поки що роздягайтесь і лягайте. – Він вийшов в іншу кімнату, буркнув на жінку – Завісь вікна, дура.

Минуло з півгодини. Крізь дрімоту почув Карпенко приглушену розмову, що лунала за стіною:

– Завтра поїду в Стопачі. А ти забери в Іванчуків нашу керосинку. Їм лише кота позичати можна: він хоч сам додому повернеться.

Карпенко насторожено дрімав. Схопився від того, що на ґанку хтось затупотів і, захлинаючись, заметався на ланцюгу пес. Чулася метушня, а потім упало щось важке. Карпенко схопився і вихопив пістолет. Але очі йому раптом засліпило світло з сильного кишенькового ліхтарика. Владний голос наказав:

– Кидай зброю!

Клацнули затвори автоматів. В розкрите вікно знадвору влетів промінь світла і, схрестившись з першим, вперся в обличчя Карпенка.

– Здавайся! – повторив той же голос.

І не встиг засліплений Карпенко опам'ятатися, як сильний удар вибив з його руки пістолет. Довелося підняти руки. Коли засвітили лампу, він побачив лейтенанта-прикордонника і двох бійців. Ввели Ярему і поставили в куток, поруч. Обшукавши затриманих, прикордонники почали оглядати хату і двір.

Карпенко, спочатку розгубившись, тепер був зовні спокійний. Він навіть попросив дозволу сісти – боліла нога. Сидячи в кутку, він обхопив толову руками і втупився в підлогу. Ввійшов сержант і поклав на стіл невеликий ящик, обтягнутий мокрою резиною.

– Рація. В криниці була, товаришу лейтенанте.

Ярема повів очима на сержанта.

Коли затриманих виводили в двір, Карпенко мигцем побачив заплакане рябе обличчя господині, що стояла біля печі. Ярема навіть не глянув у її бік. Він лише похмуро кинув:

– Віддаси Кравчисі 25 карбованців.

– Припинити розмову! – крикнув сержант.

Їх посадили в кузов закритої брезентом вантажної машини. Сюди ж вскочили прикордонники, клацнули дверцята кабіни – і машина рвонула з місця.