Текст книги "Приватне доручення"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

Соавторы: Григорий Глазов
сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)

Спустившись сипучою стежкою, Ягвіц опинився на початку вулиці. Він пішов нею і незабаром почув багатоголосий гомін. Це був ринок. На відкритих рундуках – сир, мед, яйця, різана птиця, лаваш. Поміж великими плетеними корзинами, що в них затишно примостилися глечики з мацоні, походжали покупці. Але що це? Двічі в натовпі промайнув зелений картуз військового крою. Ягвіц іде за ним. Він бачить, що біля молодої вірменки, яка вивісила бурдюки з вином, стоїть білобрисий сержант-прикордонник. Вони, посміхаючись, розмовляють. Строкатість базару вже не розважав Ягвіца. «Тут – кордон», пригадує він і виходить на тиху вуличку.

Ще в Ростові він не поголив вуса. І тепер, засмаглий, з темними вусами і бровами, в гладкій поплиновій сорочці з стоячим комірцем і довгим рядом ґудзиків, підперезаний вузьким пояском, в м'якому повстяному ковпакові на голові він був схожий на місцевого жителя. Незнання вірменської мови не бентежить його. Він може бути, врешті-решт, азербайджанцем або грузином, що вдається до російської мови. Документи на цей випадок є.

Ягвіц походив по місту і на його околиці знайшов провулок, що виходив на шосе. В будинкові під 12-тим номером живе потрібна йому людина. Адресу її він взяв ще в Франкфурті. Прізвище і– своє чи чуже – Чельянц. Бракер місцевого шкіряного заводу. Ким він був раніше? Ягвіц пригадує: здається, контрабандистом. Але це не має значення.

Він заходить через маленьку хвірточку в дворик. Біля порога навпочіпки сидить літня жінка ї гострить об камінь довгий ніж, Помітивши пришельця, вона зводиться назустріч і запитливо дивиться на нього.

– Мені потрібен Чельянц, – звертається до неї Ягвіц.

Жінка, мабуть, не розумів російської мови. Але почувши прізвище Чельянц, киває головою і зникав в темних сінях. За деякий час на поріг виходить невисокий худорлявий чоловік в низьких м'яких чоботях на кривих ногах. На смаглявому обличчі ного тонкий хрящуватий ніс і глибоко посаджені чорні очі Погладивши сивуватого вуса, він запитує:

– Вам кого?

– Я з взуттєвої фабрики «Зоря». Мені потрібен товариш Чельянц.

– Ви з приводу рекламації?

– Не тільки. Ви товариш Чельянц?

– Так.

– Погано ви постачаєте нас…

За півгодини вони вже сидять на базальтовій брилі біля гірської річки Ахурян, що лютує на дні глибокої ущелини, Навколо1 купчаться скелі. Їх застиглі вулканічні форми місцями заступають дорогу річці, але вона люто б'є в валуни, наче щойно зіткнулася з перепоною. Тут безлюдно й тихо, якщо не зважати на розлючений клекіт річки.

– Є два шляхи, – задумано говорить Чельянц і кидає вниз чергову пайку камінців. – Треба їхати двадцять п'ять кілометрів по шосе. Машину залишимо в колгоспі імені Мікояна і підемо через ущелину в гори на Ханчарську сідловину. Там неподалік прикордонна комендатура Хансар. Мені там нічого боятись. Я – бракер. Приїхав подивитися на худобу. Там є випас. Я їжджу туди часто. Ви – зі мною. Значить теж не страшно. Переходити там кордон людині, яка піднімалася на п'ятий поверх і то лише на ліфті – можна. Це найдоступніше місце. Страшне інше. Про зручність його знають прикордонники. Розумієте?

– А другий варіант?

– Другий? Там все шкереберть. Сніговий перевал. Височінь майже три кілометри. Альпіністських стежок немає. В цю пору року перевал перекривають обвали. Про незручність цього шляху прикордонники теж знають. Тому їх там зараз майже немає. Лише на «Пристановищі десяти» живе кілька душ. Але цим шляхом можна йти через місяць.

– Ви що ж, думаєте, що я тут місяць буду чекати! – спалахнув Ягвіц.

– Я нічого не думаю. Думати треба вам.

І Ягвіц думав, Він знав свою верблюжачу витривалість і міг на неї покластися, але знав також і те, що для переходу через трикілометровий сніговий гребінь необхідна не лише витривалість, але й досвід альпініста, досвід, що його в нього майже не було.

– Підемо через Хансарську сідловину, – врешті говорить Ягвіц.

– Добре. Підемо через Хансар, – погоджується Чельянц. – Ще раз нагадую, що я через кордон переходити не буду, Я доведу вас лише до п'ятикілометрової стежки, дам вам карту, а далі підете самі. Цей наказ я виконую вже багато років. Я лише провідник, – Чельянц пожбурив пригорщу камінців і, наставивши вухо, прислухається, як вони падають.

Ягвіца це мало влаштовує, але він змушений мовчки погодитись. Він дивиться на смагляве обличчя свого співбесідника і чекає.

– Мені потрібні гроші. Дещо в дорогу купити треба, – врешті говорить Чельянц.

– Яка ж у вас такса?

Чельянц лише знизує плечима і знову набирає в руку камінців.

Ягвіц дістає з портфеля тугу пачку грошей і простягає її провідникові. Той, навіть не порахувавши, кладе гроші за пазуху.

– Робити будемо так, – говорить Чельянц і розгортає на колінах заяложену карту містечка. – О десятій вечора я буду їхати в колгосп. Сам буду їхати. За шкірою. На оцьому розі,– Чельянц кладе на карту маленький камінець, – голосуйте. Тричі погашу праву фару. Це ріг вулиці Налбандяна і Леніна. Розумієте? Голосуєте тут. Документи хороші є? Командировка сюди є?..

До вечора Ягвіц проходив по містечку. Потім повечеряв у чайній і без п'ятнадцяти десять пішов на вказане місце. Він ішов м'яким, повільним кроком, намагаючись наслідувати кавказьких горців. Через плече на спину й груди звисала велика килимова сумка, що її дав Чельянц. Кому збреде в голову, що в цій, звичній для місцевих жителів «тарі» лежить пара важких черевиків на залізних шипах, головка домашнього сиру, хліб, шоколад, бурдюк з вином, складаний льодоруб, тонкий, але міцний шнур.

Біля крайньої хати, що стояла на розі вулиць, Ягвіц заховався у тінь дерева, став чекати на машину.

Містечко швидко поринало у пітьму. Здавалося, що гори ще щільніше обступили його, замкнули всі виходи з улоговини. Тиша. Чутно лише далеке рокотання річки та гавкіт собак на околицях. Нарешті, з чорного міжгір'я вирвався на волю повновидий місяць і, заллявши на мить все спокійним білим світлом, заплив за хмари.

В кінці вулиці з'явилося світло фар. Погрюкуючи кузовом, наближалася вантажна машина. Тричі моргнула права фара, Ось машина, уповільнюючи хід, перетнула вулицю.

На роздоріжжі, злегка погойдуючись на дротах, горіла велика лампа. Її світло сягало до водопровідної колонки, що була кроків за п'ятдесят від того місця, де причаївся Ягвіц. Далі дорогу огортала темрява.

Ягвіц поправив на плечі сумку. Ще 8—10 метрів, машина промине смугу світла… Раптом з-за рогу, перетинаючи дорогу машині вибіг якийсь чоловік, щосили вимахуючи руками.

– Зачекай, дорогий! Зачекай! Підвези мене трохи!

Машина зупинилася біля самої колонки. Ягвіц в думці вилаявся і щільніше притиснувся до огорожі. Як Чельянц тепер позбудеться цього напрошеного пасажира?

– Нащо ти така вперта людина, папашо! – почув Ягвіц сердитий голос. – Це ж тобі неважко пробити! Мені лише до мосту!

Ягіцеві раптом здалося, що цей голос йому знайомий, Але здогад був настільки неймовірний, що він відразу ж відігнав його. Просто збіг обставин…. А може й нерви… Людина біля машини повернула до світла голову.

«Чеканов!» Ягвіц рвонув з кишені зброю. Але з-за рогу до машини вийшло ще троє в зелених картузах. Один з них стрибнув на підніжку і направив через опущене скло пістолет.

– Ну, от і приїхали, Чельянц. Невгамовна ви людина. Вісім років ви тут нам пакостили, – суворо сказав він. Потім, не обертаючись, наказав супутникам – Обшукати машину!

Ягвіц зрозумів, що треба втікати. Він переліз через огорожу, тихо перейшов садом. В ньому, на щастя, не було собак. В ушах все ще лунав наказ: «Обшукати машину!». Ягвіц не мав сумніву, що цей наказ стосувався безпосередньо його. Його шукали. І нехай вони, поспішивши, помилилися цього разу, замість нього знайшли в кузові лише спальні мішки та альпіністські костюми, нехай йому хвилину тому вдалося уникнути пастки, але вони, можливо, самі того не знаючи, загнали його в іншу пастку: він лишився один!

Сам в чужих горах, без грошей і зв'язків. Його шукають зараз скрізь: в Лцені, на дорогах, на вокзалах, в поїздах. Як це трапилось? Хоча тепер уже все рівно.

Він ішов у темряві, не розбираючи дороги, боляче б'ючись об каміння пальцями ніг, що були погано захищені м'якими чобітьми. Ягвіц перелазив через якісь огорожі, продирався через виноградники і вже десь далеко за містечком упав, спіткнувшись об камінь, і збив коліна.

Вія ліг, ввіткнувшись обличчям в мокру траву. Треба було хоч трохи відпочити.

Вірменія… Снігові гори. Альпійські луки. До цих пір він знав про них лише з підручника географії. Боже мій, скільки звідси до Франкфурта? 18 кілометрів до перевалу. Там Туреччина. А може повернутись і йти на Хансарську сідловину? Там легше. Ні, тільки сюди. На Хансарі на нього вже чекають оті, в зелених картузах. Але 18 кілометрів через гори, де 1000 метрів майже прямовисних скель! І все ж він піде сюди.

Він хоче жити! Нехай прямовисні скелі, нехай льодовики і снігові завали, нехай на зовуть божевільною його спробу зійти на малодоступну снігову гору одному, без провідника, але він піде. Там, за льодовиками – Франкфурт. Ні, це не абсурд, Для нього Франкфурт – за перевалом.

Він давно вже перебрався на іншу сторону ущелини, перевзувся у важкі черевики і розпочав підйом.

Швидко втомився. Ноги запліталися, майже на кожному кроці він спотикався, але про те, щоб зупинитися, і не дума» – ішов, як автомат. Почався крутий підйом без стежки по косогору, порослому кущами, заваленому камінням. Тут підійматись порівняно легко, бо можна підтримуватись руками за міцні гілля й коріння. Ущелина, по якій протікає річка, лишилася праворуч, і шум води поволі затихав, Ягвіц підрахував, що пройшов не більше трьох кілометрів. Починався осип, з-під ніг ввесь час випорскували шматочки граніту, викликаючи далеко внизу гримотливий каменопад. Він намагався ступати якомога легше й обережніше і, нарешті, зупинився перед високим бар'єром. В ньому зяяла ущелина, яка йшла вгору. Ягвіц ввійшов у неї і почав видиратися на вершину, наскільки дозволяла нічна темрява, розріджена промінням місяця. Ущелина привела його на невеликий майданчик перед голою стіною. Пригадались слова Чельянца: «Якщо камінь упаде на голову – біда голові; якщо голова упаде на камінь – голові біда…»

Страх перед незвіданим І небезпечним підйомом утримував його деякий час на карнизі. Але інший страх, більш сильний і владний, примушував видиратися вгору.

Коли перші промені сонця розсипалися іскристо на засніжених верхів'ях, Ягвіц все ще йшов. Він дивився на високі гребені гір. Пасмо перевалу гіпнотизувало його.

Вже опівдні опинився на маленькій мальовничій терасі перед ледь скошеною стіною. Так, це те місце, що про нього говорив Чельянц. Прямовисний підйом. Ягвіц намагався пригадати свої туристські підйоми в Швейцарських Альпах. Здається, краще босому. Він скинув черевики І в одних шкарпетках, чіпляючись пальцями рук і ніг за виступи, почав карабкатись по стіні. Весь мокрий, подряпаний, він добрався до невеликого майданчика, де перевів подих. Потім знову почав видиратися вгору. Одного разу нога зірвалася з виступу і він ледве не полетів униз. Після другого перепочинку підйом став більш пологий, лізти стало легше, але Ягвіц відчував величезну втому.

Захід застав його на підступах до фірнових снігів. Далі вже можна було йти в зручних ботинках і користуватися льодорубом, але сили остаточно залишили його.

Ягвіц скинув сумку, виклав все, що в ній було, і ножем розрізав по шву, намагаючись використати її, як ковдру: штурмовий костюм, палатка, спальний мішок лишилися в машині Чельянца. Але килимкова сумка не врятувала ного від холоду.

На світанку, замерзлий і втомлений, він перекусив трохи шоколадом та вином і рушив далі. Ішов, важко спираючись на льодоруб. Дихати було все важче – давалося взнаки розріджене повітря; у скронях гупала кров, а перед очима миготіли темні кола, хоч навколо сліпуче сяяв сніг. Нарешті, він досягнув ущелини, що була присипана снігом. За нею – «Притулок десяти». До перевалу – година ходу! Але перш ніж ступити на твердий фірн, під невинною білизною якого причаїлася безодня, Ягвіц ударив по настові кілька разів льодорубом. На очах сніг став осідати—і раптом з гуркотом посипався вниз. Оголилися руді виступи скелі. Сніговий міст провалився не лише вшир. Коли осіла біла пилюка, Ягвіц, з жахом побачив, що праворуч і ліворуч, наскільки сягав зір, простяглася чорна безодня.

Ягвіц довго блукав вздовж прірви, намагаючись відшукати шлях на той бік.

Повільно йшов він понад безоднею, майже підсвідомо минаючи м'який сніг біля кромки; йому здавалося, що взагалі не існувало ніколи мостів, будинків, вулиць, людей і що вічно була оця безконечна темна смуга безодні та він, що йде білим настом понад нею. Що змушувало його рухатись – не розумів, не дивлячись на те, що усвідомлював цілковиту безнадійність всіх спроб вирватись звідси. Але коли пригадав про пістолет, що лежав за пазухою, – швидко сховав руки до кишень, наче боявся, що вони самі потягнуться до зброї, щоб обірвати це безнадійне блукання.

Прірва, кінця якої він шукав, вивела над урвище. Ягвіц ліг на живіт і подивився униз. Плато, де він був, обривалося прямовисною стіною, що падала донизу на сотні метрів. Далі йти никуди. Спуститися туди – неможливо. В нього більше не лишалося сил, щоб встати і йти на пошуки назад, в інший кінець цієї Проклятої прірви. Ягвіц ліг на спину і заплющив очі.

* * *

– Та-ак. В наших горах такі авантюри не вдаються, – посміхнувся сержант Мірзоян, відриваючись від стереотруби, – Повідом в комендатуру, – кивнув він молоденькому єфрейторові,—що з поста «Притулок десяти» в дванадцятому секторі помітили цього альпініста. Даремно, однак, Кленов з хлопцями два дні сидить на перевалі: цьому «майстрові спорту» туди вже не добратись. Хіба що через наш пост.

* * *

Отямився Ягвіц з дошкульним болем в голові, що туманив мозок. Йому здалося, що він збожеволів: він бачив себе на підлозі, в кінці вузького металевого коридора, сповненого одноманітним гудінням. На довгій лавці навпроти нього сиділо троє. Лише одного з них Ягвіц впізнав. Він упізнав «льотчика» Андрія Чеканова. І раптом Ягвіц зрозумів, що його везуть літаком. Як знайшли його в горах, як зняли з плато, скільки він там пролежав – цього він не пам'ятав.

Кремезний підполковник, що сидів поруч з Чекановим, кивнув в бік Ягвіца:

– Дивись, Лосько, «альпініст» наш ожив.

Карпенко поглянув на годинника: година ночі. За сорок хвилин вони будуть в Москві. Він дістав кишеньковий ліхтарик і освітив Ягвіца. Вузький яскравий промінь освітив поросле сірою щетиною худе обличчя Пауля фон Ягвіца-Савура. Сині плями під очима і навислі темні брови, що під ними поблискували очі, надавали колись його красивому випещеному обличчю рис вовчої втоми.

– Хочете сісти, пане «Вітер»? – запитав Карпенко, зводячись і гасячи ліхтар.

Він ступив до Ягвіца. «Впізнає чи ні?», подумав Карпенко. «Хоча, минуло… скільки років?»

Ягвіц стежив за кремезним молодим підполковником, що підходив до нього. Він мовчав. Карпенко повернувся на своє місце.

Ягвіц розумів, що тепер для нього настає час, до якого він себе багато разів готував, щоб позбутися страху перед можливою відплатою. Зараз, коли він був на її порозі, йому треба вирішити: що вони знають, а що лишається і повинно лишитись невідомим майбутньому слідству. Але зробити це майже було неможливо, бо були обставини, що він їх не знав. Була людина, яка вистежила його зустріч з Нікольським у лазні. Були й позачергові іменини в Ганнусі Лучко, що на них прийшов капітан Лосько, який пив з ним на «іменинах», а потім і в аеропорту. І хоча для Ягвіца Станіслав Лосько лишався льотчиком-«франтом» Андрієм Чекановим, для слідства ця помилка не мала жодного значення: в управі був срібний портсигар – «сюрприз», зміст якого і так був зрозумілий.

Не став мовчати на допитах старий резидент іноземної розвідки Чельянц, до якого, сам того не підозрюючи, привів Ягвіц людей підполковника Ігоря Карпенка, які повторили за диверсантом весь його шлях від Карпат до Кавказу.

Літак гойдало. Лосько чистив дротинкою свій мундштук.

Карпенко помітив, що Стась двічі діставав з кишені якийсь папірець, проглядав його і знову ховав.

«Запитувати не буду, – вирішив Ігор. – Сам розкаже».

Але Лосько, мабуть, не збирався це робити. Він продовжував чистити мундштук. Карпенко зрозумів, що Станіслав про щось думає. Він не знав, що Лосько два дні тому отримав на Єреванському головпоштамті до запитання телеграму: «…Мова телеграфа дуже суха для серйозної розмови. Приїдете, поговоримо. Стефа».

Це була відповідь Стефи Грель на його лист, посланий з Єревана. В ньому капітан писав Стефі, що, прощаючись, він не сказав їй чогось дуже, дуже важливого.

Лоськові не терпілося якомога швидше повернутися додому, щоб через дві години бути в Клуші і побачити Стефу. Якщо вірити інтуїції, щось велике й хороше повинне принести йому це побачення. Але він не знав, що в Москві на столі генерала Степаничева лежав заготовлений наказ. В ньому говорилося, що капітан Станіслав Васильович Лосько переводиться в Москву, в апарат Комітету держбезпеки – і один з відділів, де тривалий час працював Карпенко.

Не знав цього й Ігор.

Він поклав ногу на ногу, обперся ліктем об коліно і примостив підборіддя на широкій долоні. Кітель він зняв, повісив на якусь скобу, а сам лишився у тенісці. Він дивився в одне місце, не бачачи нічого, покушуючи губи. Очевидно, в такт своїм думкам, він гладив пальцями довгий – від зап'ястя до ліктя – сизуватий шрам на внутрішньому боці короткої мускулистої руки.

Карпенко думав про прості житейські справи, про те, що він забув лишити батькові доручення на свою зарплату, що, мабуть, уже прийшов черговий том Ромена Роллана, що спробує випросити у Степаничева відпустку зараз, влітку. Зимою їхати в Ялту немає рації; що було б добре застати Костю Замбахідзе у Москві.

А може варт поїхати відпочити цього року не в Ялту, а в який-небудь будинок відпочинку в Карпатах, де є сосновий бір, стрімка холодна річка, волейбольна сітка і партнери, схожі на Колю Петрова.

Але Ігор не знав, що у відпустку йому доведеться піти восени або навіть узимку, бо на тому ж столі у Юрія Кириловича Степаничева лежало відрядження: полковник Карпенко в перший же понеділок повинен терміново виїхати на одну з баз Чорноморського флоту на тривалий час. В перший же понеділок…

Завтра субота. Треба встигнути за короткий робочий день підготувати всі папери для доповіді Степаничеву, а в неділю – на весілля до нього: генерал одружує сина. Хильнувши чарчину-другу, генерал Степаничев буде говорити, що не подасть у відставку, доки не одружить останнього холостяка з свого відділу – Ігоря Карпенка. На весілля – це непогано. А що подарувати молодятам?