Текст книги "Приватне доручення"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

Соавторы: Григорий Глазов
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Розділ V
«25 КАРБОВАНЦІВ»

Залишивши «газик»«біля сільради, лейтенант пішов до будинку Яреми. Карпенко вийшов з машини і присів на свіжу траву, покутуючи зірвану стеблину. Село давно проснулося. Пройшла череда. З-за рогу вийшли жінки з сапками. Їх наздогнав на велосипеді якийсь сердитий дядько в солом'яному капелюсі і став підганяти. Карпенко поглянув на годинника: було пів на сьому. Нарешті, прийшов лейтенант. Він повідомив, що дружина Яреми вже передала 25 карбованців своїй далекій родичці Марині Кравчук – Кравчисі. Дружина лісника дещо розповіла про свого чоловіка, але, мабуть, знала вона дуже небагато, Кравчук живе з дочкою біля правління колгоспу.

До неї Карпенко пішов сам. Двері йому відчинила висока дівчина, з відкритими засмаглими руками і смішливими сміливими очима.

– Добридень, – вклонився Ігор.

– І вам добридень! – весело відповіла дівчина.

– Мені б… – почав Карпенко.

– Квасу? Є з хліба. На похмілля якраз.

– Ні, дорога, – посміхнувся Ігор, мимоволі впадаючи в жартівливий тон.

– Дорога, та не ваша.

– А ось візьму та й украду тебе!

– В нас злодіїв судять!

Йдучи до Кравчихи, Карпенко аж ніяк не розраховував на таку веселу розмову. Йому здавалося потішним несподіване знайомство з оцією смаглявою дівчиною, і коли б не справи, з приводу яких він постукав в оці пофарбовані суриком двері, Ігор охоче поговорив би з нею годину-другу. Але діло є ділом.

– Так що ж вам треба?

– Мені потрібна Марина Кравчук, – сказав Карпенко і вже серйозно подивився на дівчину.

– А її немає вдома. Може, поїхала в райцентр на базар. Сьогодні ж базарний день.

– А коли повернеться?

– Коли їй заманеться! Вона ж в мене, як молодий місяць. Скрізь побуває, все узнає.

– Ти що ж з такою неповагою про матір говориш? Адже рідна вона тобі.

Дівчина лише здвигнула плечем. Очі її враз посуворішали, а повні вуста склалися в ледь помітну зневажливу посмішку.

«Не в ладах ти, видно, з матір'ю своєю», подумав Ігор. Він і сам не знав чому, але ця думка втішила його.

Присівши на ґанок, Карпенко дістав цигарку, але так і не закурив. Дочка Кравчихи сіла поруч і, дивлячись прямо перед собою кудись через дорогу, суворо промовила:

– Буває, що гірша мачухи…

А що Карпенко мовчав, лише подивився на неї теплим, співчутливим поглядом, вона продовжувала, вже не соромлячись оцього приємного сіроокого хлопця.

Три роки тому мати вигнала її з дому за те, що подала заяву до комсомолу. А коли дізналася, що дочка добре заробила протягом року в колгоспі, забрала додому. Та вже видно, що їм не жити разом, Мати тільки й знає, що пропадає на базарах, продає, перекуповує і знову продає, а працювати в колгоспі не хоче. Стид-срам! Все село на неї пальцями тикає… А він хто і навіщо йому Марина Кравчук? Не з райфінвідділу? Ні? А-а, уповноважений по заготівлях. Новий чи що? – вона його вперше бачить. Ну, пробачайте, а їй вже на роботу час, он дівчата з її ланки пішли. Мати ж, мабуть, буде аж надвечір.

І дівчина побігла слідом за подругами. На розі вона зупинилася, пустотливо гукнула, що ввечері теж буде дома, і розсміялася. Ігор посміхнувся, махнув їй рукою і пішов геть. Але час від часу повертав голову в той бік, де лунав низький грудний голос його нової знайомою Голоси затихли, Карпенко повернув за ріг і пішов швидше.

Треба було поспішати: Марина Кравчук встигла одержати 25 карбованців і поїхала в Стопачї. Ігор вийшов на дорогу і побачив «газик». Сівши поруч з водієм, Карпенко, нарешті, закурив. На задньому сидінні вмостився дільничний міліціонер, що його, за вказівкою Ігоря, захопив лейтенант «на всякий випадок». Вируливши за село, машина, брязкаючи на вибоїнах ключами, що валялися в ногах водія, зникла в густій куряві путівця.

За кілька хвилин доїхали до роздоріжжя, де стояв стовп з покажчиком: ліворуч вело шосе на Стопачі, Машина повернула ліворуч. За широкою смугою перестиглого жита, що шелестіло під вітром, виднівся залізничний насип, а за ним – станція Стопачі.

Попереду, в бік переїзду, повільно їхала колона автомашин з дошками на прицепах, а біля самого переїзду вже стояло кілька возів з макухою.

– Давай в обгін, – запропонував Карпенко.

– Тут не можна, – заперечив шофер. – Все рівно шлагбаум перекритий.

Біля шлагбаума зібралися водії, їздові і кілька пасажирів, що їхали на «попутних».

– Надовго цей перекур, товариші? – гукнув Карпенко, не вилізаючи з машини.

– Доки курива вистачить, – відізвався хтось.

– Ти он у кого запитай, – один з водіїв кивнув в бік чоловіка в формі воєнізованої охоронім – вохрівця, як їх тут називають, що зупинився прикурювати у їздового.

Вохрівець підійшов до шоферів.

– Ставте по сто грамів, хлопці, – пожартував він. – Піду до будочника, слово замовлю, щоб сперщу нас пропустив, а потім уже поїзд.

– Ти тільки з мене не бери, я сам добрий пияр, – сміючись, підморгнув йому один з водіїв.

– Він, браття, в спромозі і поїзд втримати, доки ми через рейки проскакувати будемо, – кивнув їздовий на вохрівця.

Карпенко не бачив тих, що розмовляли: їх не видно було за кузовом вантажної машини.

Нарешті шлагбаум піднявся, і шофери розійшлися до машин. Ляснули батоги їздових, загурчали мотори – колона машин і возів потягнулася через переїзд у вузьку вуличку, що нею починалися Стопачі.

* * *

До чергового по станції Стопачі підійшов плечистий вохрівець з невеликим потертим чемоданчиком.

– Товаришу черговий, я з пожежної частини ВОХРу. Біля вхідного семафора з боку 17-го роз'їзду полотна накидано сухе сіно. Ви що, від пожежі застраховані, чи що? В такі гарячі дні сіно легко може загорітись.

Черговий байдуже здвигнув плечима.

– А я тут причому? Звертайтесь до шляхового майстра – Коломийчука. Це його справа.

– А де він, цей Коломійцев? – запитав вохрівець.

– Не Коломійцев, а Коломийчук, – поправив його черговий. – Він за товарною конторою. Метрів п'ятсот звідси.

– Та он він іде! – втрутився в їхню розмову якийсь залізничник.

Залізницею, вимахуючи молоточками з довгими ручками, йшло двоє. Вохрівець насунув на лоба картуза і пішов їм назустріч.

– Хто з вас Коломійцев?

Кремезний залізничник у вицвілому картузі глянув з-під брів на вохрівця:

– Я Коломийчук.

Вохрівець довго і суворо почав вичитувати йому про сіно на 17-му роз'їзді. Другий залізничник, потупцявши на місці, вирішив, що розмова з пожежником триватиме довго.

– Так я піду, Степане Федоровичу. – І покрокував з шпали на шпалу, звично постукуючи своїм довгим молоточком по рейках.

Коли вони залишилися удвох, вохрівець сказав:

– Я привіз вам привіт з Ужгорода від Людмили Оникіївни.

Залізничник здивовано звів плечі:

– Щось не знаю такої.

Вохрівець не звернув на це уваги.

– Ходімо до вас у контору. Я мушу заактувати пожежно-небезпечний стан на перегоні.

В конторі нікого не було. Пожежник не поспішаючи замкнув двері на ключ. Коломийчук став біля стіни, глибоко засунув руки в кишені.

– Що вам потрібно? – твердо запитав він.

– Я привіз вам привіт з Ужгорода від Людмили Оникіївни.

– Як вона себе почуває? Чи збирається до мене в гості?

– Ні, їде в Крим.

– Все вірно.

– Що з Яремою?

– Ярему цієї ночі заарештували! – відповів залізничник. Голос його відразу ж охрип. – Ви вчасно встигли. Треба втікати. Негайно. Вони можуть прийти за мною кожної хвилини.

– Звідки ви знаєте про арешт Яреми?

– Мені повідомили, про це точно, – жорстка сказав Коломийчук.

– Скільки у вас тут людей? – запитав «пожежник». Він стояв до нього спиною, читаючи «Бойовий листок», що висів на стіні.

– Нікого. А навіщо вам люди? – в голосі Коломийчука пролунали нотки недовіри. – Мені наказано лише одному вам допомагати. Тут, крім мене, нікого немає. Я сам.

Скоса вохрівець бачив, що Коломийчук не спускає з нього очей. Права рука залізничника була в кишені. Вохрівець посміхнувся і повернувся до Коломийчука обличчям. Збивши картуз на потилицю, він з тією ж посмішкою підійшов до майстра і раптом різким рухом вхопив його за лацкан кітеля, притягнув до себе. Обличчя пожежника стало злим, очі звузились.

– Я бачу, Щур, ти не впізнаєш старих знайомих?

Коломийчук відскочив назад, в його очах майнув жах. Якесь слово повисло на його вустах, але долоня гостя затулила йому рота.

– Я для вас лише «Начальник». Запам'ятайте це, Коломийчук. До вечора перебудьте у своїх. Нехай люди будуть напоготові. Зустрінемося в поїзді Стопачі – Вишгород, в Тамбурі сьомого з голови вагону. Переодягніться і намагайтесь поменше тут на очі потрапляти. Де у вас рація?

– Вдома, в підвалі.

– Туди більше не повертайтесь. Ключ від хати дайте мені.

Коломийчук понишпорив по кишенях і дістав в'язку ключів.

– Ось цей мідний – від дверей. Підвал – за піччю.

Перед тим, як піти, вохрівець запитав:

– Хто тут начальник лінійного пункту міліції?

– Був старший лейтенант Щукін, а тепер новий – капітан Нікольський.

– Отже, до вечора.

* * *

В Стопачах дільничний міліціонер відразу ж пішов на ринок шукати Кравчиху. Карпенко лишився чекати на нього в міліції.

Марина Кравчук – з такими ж чорними циганськими очима, як і в дочки, – була рухливою і дуже балакучою жінкою.

Не встиг Карпенко привітатися з нею і запропонувати стілець, як зона затараторила.

– Товаришу начальник, за що ж це мене, наче злодійку, до міліції крізь увесь райцентр повели? Я лише своїми продуктами торгую. Я на це повне право маю. Це все Михаська до мене чіпляється, тобто вибачте, Михайло Оленяк, наш дільничний. Сердитий на мою дочку, що й знатися з ним не хоче.

Карпенко над силу зупинив потік виправдовувань. В сірих очах його застрибали блищики. «Ну й балабонка!» подумав він..

– Це ми все перевіримо, громадянко Кравчук. Краще розкажіть, як ви крадений ліс у Яреми купуєте.

Кравчук аж сплеснула пухкими долонями.

– Боже мій І Та хто вам, товаришу начальник, набрехав таке? Ані дрючка я не брала у Ромки! Він лише місяць як в Клуші працюй. А навіщо ж літом дрова? Моя дочка, слава богу, з колгоспної лісосіки хмизу на всю зиму отримує.

– За віщо ж ви платили сьогодні гроші дружині лісника?

– Я їй? То вона мені 25 карбованців дала!

– За віщо?

– Вона була мені винна… – схаменулась Кравчук. – Масло в мене купувала.

– Брехня! Кому ви передали ці гроші? – суворо запитав Карпенко.

Кравчук засовалась на стільці.

– Я, товаришу начальник, нічого не знаю, – плаксиво почала вона. – То Ромка Ярема мене просив передавати його гроші залізничникові.

Жінка розповідала, збиваючись, схлипуючи.

Та незабаром Карпенкові дещо вдалося розібрати.

Роман Ярема був Кравчисі далеким родичем. Перебравшись в Клуш з Стопачів, він став часто бувати в Марини. Дізнавшись, що більшість він одного разу попросив її передати залізничному майстрові станції Стопачі Коломийчуку 100 карбованців. З цього й повелося. Одного разу вона передала сто, двічі – по п'ятдесят, а сьогодні – 25 карбованців Бувши сама не зовсім чесною в своїх «торговельних операціях», Кравчиха запідозрила Ярему й Коломийчука в тому, що вони спекулюють державним лісом. Одного разу вона спробувала передати Коломийчукові не 100, а 95 карбованців. Коломийчук порахував гроші і так глянув на неї, що їй «аж зимно стало». Разом з тим, той же Коломийчук, який був, за визначенням Кравчихи, «начальником по рейках та шпалах від Стопачів аж до Клуша», недавно подарував їй цілісінький віз свіжого сіна скошеного в смузі залізниці.

Тепер підполковник Карпенко вже не мав сумніву, що гроші були своєрідним кодом, зміст якого змінювався залежно від сум, які передавалися. Напрошувався висновок, що 25 карбованців – сигнал про арешт. Карпенко занепокоївся. Гроші були передані дві години тому. Треба негайно брати Коломийчука.

Та люди, що пішли на залізницю, повернулися з порожніми руками: Коломийчук зник.

Вдалося встановити, що останній раз Коломийчука бачив черговий по станції. Він і повідомив, що перед цим залізничного майстра питав якийсь пожежник з загону ВОХР. Вохрівця і Коломийчука бачив також бригадир шляху. Начальник Вишгородського загону ВОХР, викликаний Карпенком до телефону, відповів, ще сьогодні ніхто з пожежників не виїжджав у Стопачі. Таким чином для Карпенка стало зрозуміло, що і Ярема і Коломийчук мали одне завдання: допомагати парашутистові. Він негайно повідомив про це генерала.

Лише тепер відчув Карпенко втому. Сльозилися очі, хотілося спати. Від цигарок і голоду смоктало під грудьми.

Але все це можна надолужити: виспишся, поїси і все пройде. А от відчуття досади, що не залишало його й на хвилину, – так швидко не позбудешся. Він розумів, що проґавив Коломийчука спочатку. Там, в хаті лісника, все йшло добре до появи прикордонників. Застуканий ними зненацька, Карпенко не міг відразу звернути увагу на безглуздість отієї фрази про 25 карбованців. Але про це добре говорити зараз, коли необачність зроблена і за деякий час її видно в усіх деталях. Він може навіть заспокоювати себе думкою, що це могло трапитись з кожним, що були об'єктивні причини, що, кінець кінцем, треба просто щось робити, а не терзатись думками. Але всі ці тверезі міркування розліталися, коли він пригадував, що проґавив Коломийчука. А чим це грозить для закінчення операції – передбачити тяжко.

Злість і досада не проходили, але зганяти їх на комусь Карпенко ще не вмів.

Районний уповноважений, майор, що починав уже повніти, запропонував разом поснідати, а потім уже відпочити у нього. Та відпочивати не довелося. Не встигли вони з майором поїсти, як в чайну прибіг сержант і подав Карпенкові телеграму. Генерал Степаничев пропонував йому виїхати в Клуш до Лоська і розібратися там в обстановці. Капітан чекає на нього в будинку відпочинку нафтовиків.

Розрахувавшись, Ігор попрощався з майором.

Розділ VI
БУДИНОК ВІДПОЧИНКУ

Біля Старого схрону собака відразу взяла слід. Капітан Лосько зі своєю групою ледве встигали за провідником. Вони вибивалися з сил, швидко підіймаючись в гори по слизькій трав'янистій стежині. Лосько важко дихав. Липкий піт заливав очі. Віття колючих кущів, відтягуючись, боляче било по обличчі, руках, дерло одяг. Понад дві години вони майже бігли лісом, потім перевалили через кудлату гору. Звідси вже було видно Клуш. Прикордонники спустилися до підніжжя: вони вийшли на широку алею будинку відпочинку нафтовиків. Собака зупинилася, смикнула хвостом, а потім повернула назад, в кущі, правіше від того місця, звідки вискочила на алею. Вона загавкала. За два кроки від алеї впали в очі поламані віття шипшини і пом'яті кущі. Провідник-прикордонник нагнувся. Він повзав по траві, його штани на колінах фарбувалися в усе яскравіший зелений колір. Потім він звівся і впевнено промовив;

– Тут ховалося двоє. Це точно.

– Що точно? Що ховалося чи що двоє? – запитав Лосько.

– Двоє, товаришу капітан. Але звідки взявся другий?

Це було несподіванкою. Дійсно, звідки другий? Далі собака сліду не брала: алеєю зранку пройшло багато людей – відпочиваючі рано йшли до річки.

Єфрейтор-провідннк говорив не поспішаючи, докладно, як на учбових заняттях:

– Товаришу капітан, вони були в оцих кущах ще вчора ввечері.

Лосько присів на лавку. Мускули ніг тремтіли після важкого шляху на гору. Він почухав потилицю. Парашутист був тут вчора пізно ввечері або вночі. Де ж він провів ніч? Хто другий?

Лосько намагався знайти відповідь на кожне з цих питань, але не міг. Тепер він не знав, куди рушити далі. Хвилин за п'ятнадцять він вирішив про все це повідомити генерала. Від Степаничева прийшла лаконічна відповідь: «Чекайте на Карпенка».

Повернувшись з телеграфу, капітан подумав, що непогано було б поговорити з адміністрацією будинку відпочинку. Але чи варто починати цю розмову без Карпенка? Може, він привезе якісь новини. Лише зараз Лосько зрозумів, що зробив вірно, відрядивши на вокзал одного з своєї групи. Все ж не завадить, коли він буде спостерігати, хто сідатиме на поїзд.

Сонце піднімалося все вище і вище. Капітан та його супутники сиділи біля сплетеної з товстого дроту огорожі будинку відпочинку. Собака, що лежала біля ніг єфрейтора, поклавши морду на витягнуті лапи, спостерігала за людьми і вряди-годи смикала хвостом. Нарешті вкінці алеї появилася постать Карпенка. Він ішов, тримаючи на руці піджак. Лосько подивився на годинника, похитав головою і звівся йому назустріч. Після короткої наради вони вирішили поговорити з працівниками будинку відпочинку.

Головний лікар сяйнув окулярами і здивовано подивився на їх документи. Що могло трапитись в його невинній установі? В загальних рисах йому розповіли про суть справи. Викликали лікаря Софію Сергіївну, яка вчора чергувала. Повна сива жінка в білому накрохмаленому халаті, присівши на краєчок канапи, збентежено вислухала прохання Ігоря: «Спробуйте, будь ласка, пригадати всі, до найдрібнішої, події минулої доби. Адже у вас добове чергування?»

– Так, я чергувала добу. Але я нічого не можу пригадати що-небудь таке, що варте було б уваги.

– А вчора ввечері або цієї ночі були якісь порушення режиму з боку відпочиваючих?

– Це як завжди, – посміхнулася жінка. – Після відбою завжди знайдуться аматори місячних ванн. З цим неможливо боротись. – Хто саме вчора запізнився до відбою?

– Та хіба я могла встежити! На початку дванадцятої я обійшла корпуси і «Лісову спальню» – так у нас іменується галявина посеред парку, де на відкритому повітрі сплять відпочиваючі. Начебто всі були на місці. Але знаєте, в нас є «спеціалісти», особливо з молоді: розкладе свою ковдру так, наче людина, яка вкрилася з головою, а сам… А що трапилось? – запитала раптом жінка.

Карпенко подивився на її сиву голову, обличчя з поморщеними щоками і короткозорими теплими очима.

– Вчора увечері тут був ворог. Він зустрічався з кимось з відпочиваючих або співробітником.

Жінка подивилася на всіх з таким виглядом, наче запитувала: чи не жартують з нею?

– Отже, вночі нічого незвичайного у вас не трапилося? – ще раз запитав Карпенко.

– Аркадій Степанович, – раптом звернулася жінка до головного лікаря, – відпочиваючий Феофанов знову не ночував сьогодні в будинку відпочинку.

– Феофанов? – перепитав головний лікар.

– Так. Отой, що має такий начальницький вид і всім зауваження робить.

– Розкажіть детальніше, лікарю, – зацікавився Карпенко.

– Рано-вранці, приблизно пів на сьому, – поспішливо, наче боячись, щоб її не перебили, почала Софія Сергіївна, – я вийшла в парк. Напередодні до нас прибула нова група відпочиваючих. Доки їх влаштували, пробило три, а в шість мене вже розбудив шеф-повар – брате пробу. Боліла голова. Я вирішила пройтися. Проходячи мимо воріт, я почула, як зашуміла машина. Стукнули дверцята – і знову загув мотор. Я поцікавилась, хто ж це до нас так рано приїхав. В цей час якийсь мужчина повернув на бокову алейку. На вулиці розверталася легкова машина, таксі. Я покликала мужчину. Він зупинився, і я впізнала Феофанова. Він, мабуть, був чимось розстроєний і розмовляв зі мною різко, нехотя. На моє питання, чому він не ночував в будинку відпочинку, він відповів, що ходив на станцію зустрічати якогось приятеля із міністерства, який проїжджав через Клуш. Я зауважила йому, що мене мало цікавить, де працюють його приятелі, і що я доповім головному лікареві про порушення режиму. Феофанов став грубіянити, відповів, що це питання «уже сам якось полагодить з головним лікарем», а мені, мовляв, нічого втручатися в чужі справи…

– А чому ви вирішили, що він зовсім не ночував? – перебив Карпенко. Феофанов міг дійсно встати зарання і піти на вокзал.

– А таксі! Якщо він справді ходив на вокзал, то хто ж бере звідти таксі, коли тут відстань всього 500–600 метрів Це просто було б безглуздо.

– Це логічно, Софіє Сергіївно, – зауважив Карпенко. – Але зовсім немає логіки в тому, що ви після безсонної ночі до цих пір не спите з нашої вини. Ідіть відпочивати і дуже вам дякуємо!

Коли жінка вийшла, головний лікар звівся з-за столу.

– Не буду вам заважати, – він зняв окуляри і почав їх класти до рогового футляра.

– Ні, ні, Аркадію Степановичу, ви нам дуже потрібні, – заперечив Карпенко. – Будь ласка, залишайтесь. З вашої згоди я подзвеню.

– Прошу.

Начальник вокзалу, з яким, нарешті, з'єднали підполковника, відповів, що біля станції немає зупинок таксі. «Та ні ж! І сьогодні вранці не було… Абсолютно точно! А хто це запитує? З міліції? Щось трапилось? Я зараз ще в перонних контролерів поцікавлюсь…» Хвилин через п'ять він уточнив, що вранці біля вокзала не було жодної машини і що два пасажири з вантажем, які приїхали п'ятигодинним поїздом, обурювалися цим.

Тоді Карпенко вирішив поговорити з Фео– фановим. Але його довго не могли знайти. Виявилось, що він спить в гамані – посеред бору за волейбольним майданчиком.

В пом'ятій вельветовій піжамі, з книжкою під рукою, він зайшов до кабінету впевненою ходою і, не чекаючи на запрошення, сів у плетене крісло навпроти головного лікаря. Темноблакитні красиві очі його зустрілися з поглядом Карпенка. «Такі подобаються жінкам», подумав з легкою заздрістю Ігор, окинувши показну постать Феофанова.

– Ескулапові нафтовиків, Аркадію Степановичу, мій уклін! – Феофанов, сидячи, схилив голову в бік головного лікаря. Голос у нього був низький, грудний. Розмовляв Феофанов трохи театрально, хизуючись красивою російською вимовою.

– Вячеслав Аполлінарійович, будьте ласкаві пояснити свою поведінку, – похмуро сказав головний лікар. – Сьогодні вранці ви нагрубіянили черговому лікарю.

«Молодчина лікар! – подумав Карпенко. – Здалеку і міцно починає. Відразу, з плеча головним питанням не б'є».

На щоках Феофанова проступили червоні плями.

– Черговий лікар, ця, як її, Софія Сергіївна, сьогодні вранці в явно неприпустимій формі зробила мені безпідставний закид. – Він поглянув через плече на Карпенка і промовчав. Потім, пильно подивившись на головного лікаря, промовив не голосно, але досить чітко: – Я хотів би поговорити з вами, Аркадію Степановичу, про це зовсім відверто і думаю, що краще це зробити без свідків.

– Ні,—рішуче заперечив головний лікар. – Товариш Карпенко тут зовсім не стороння особа; і я хотів би, щоб ви пояснили все в його присутності.

Феофанов знову подивився на Карпенка, тепер уже повернувшись всім корпусом. І, мабуть, вважаючи його якимось курортним начальством, кивнув головою.

– Ну що ж, звольте! Я не пам'ятаю точно, що говорила мені Софія Сергіївна, але тон і зміст її зауважень мене образили. Я дуже коректно дав їй зрозуміти, що з заступником… тобто відпочиваючим в такому тоні говорити не можна. Крім того, вона зробила спробу втрутитися в мої особисті справи. Визнаю, я дещо порушив режим: за півгодини до підйому вийшов на вокзал. Їхав з Москви мій старий приятель– Морозов – начальник провідного главку союзного міністерства, і я зустрівся з ним. Нічого, як бачите, карного я не вчинив і докоряти мені в цьому просто таки смішно.

– Значить, ви з вокзалу на таксі приїхали? – запитав, підіймаючись з канапи, Карпенко.

– Ну, на таксі, – здивовано подивився на нього Феофанов. – Це що – має якесь значення?

– Дуже велике. – Карпенко сів за стіл на місце, що ним відразу ж поступився головний лікар. – Справа в тому, громадянине Феофанов, що жоден Морозов не проїжджав сьогодні через Клуш з тієї простої причини, що вранці тут не проходить московський поїзд.

– Я вас не розумію, – насупив свої красиві брови Феофанов. – Ну, можливо, я помилився і помилково подумав, що поїзд, яким їхав Морозов, московський, а це міг бути львівський чи ще там який. Морозов провадить інспекційну поїздку по західних промислах. Він міг їхати, нарешті, навіть приміським.

– А ви не можете відрізнити приміські старенькі польські вагони від суцільнометалевих вагонів швидкого поїзда? – посміхнувся Карпенко.

– Це що – допит? – підхопився Феофанов, Він демонстративно пожбурив свою книжку на канапу і пішов до дверей. Але на його шляху в дверях уже стояв Лосько.

– Що? Що таке? – метнув на нього погляд Феофанов. – Звольте пояснити! Яке ви маєте право!..

– Сідайте на місце, Феофанов. Ми в Комітету держбезпеки, і якщо вас цікавить правова сторона нашої бесіди, то ми затримуємо вас. Ось постанова про затримання, винесена на основі статті 100 Карного Кодексу. – Карпенко простягнув листок-бланк.

Феофанов повільно повернувся до столу. Червоні плями знову появилися на його щоках. Він намагався бути спокійним, говорив з меншою бравадою, але кожну фразу вимовляв з гідністю, старанно підбираючи слова.

«Або він хороший актор, цей Феофанов, або я непростимо помиляюся», подумав Карпенко, але розмову вирішив продовжувати в тому ж тоні.

– Де ви були рано-вранці?

– Зустрічав приятеля. На вокзалі.

– Начальника главку Морозова?

– Ні, не його, – запнувся Феофанов. – Це я так, трохи похвастався…

– Кого ж?

– Брата дружини. Він в Закарпатті відпочивав. З Магадана приїхав.

– Магадан далеко, це вірно. Але ми й це можемо перевірити. Прізвище, місце роботи брата вашої дружини?

– Я не розумію, що ви від мене хочете! – підхопився Феофанов. – Мої зустрічі з родичами не загрожують, здається, державній безпеці!

– Можливо. Незрозуміло, правда, як це Морозой вашим приятелем, а потім уже І братом дружини.

– Про Морозова я збрехав, якщо хочете. Але чому брат моєї дружини не міг бути моїм приятелем одночасно – не розумію. їй-богу, не розумію!

– Все можливо, коли людина говорить правду. А вй, пробачте, брешете і про Морозова, і про брата дружини, і про те, що пішли з будинку відпочинку за півтори години до підйому. Ви тут взагалі не ночували!

По тому, як Феофанов заворушив бровами і засовався на стільці, Карпенко зрозумів, що він вгадав. Треба було лише вияснити, коли Феофанов поїхав: вчора вдень, ввечері, чи лише вночі, чи на світанку? Це було дуже важливо.

– Куди ви поїхали вчора?

– В Стопачі попутним таксі.

– О котрій годині?

– Ввечері.

– Ви їхали один?

– Тобто, як один! Я ж сказав, що машина була попутною, отже в ній були й інші пасажири, – в'їдливо сказав Феофанов.

– А серед пасажирів не було ваших знайомих або родичів? – Жартувати зволите?

– Ні, я запитую серйозно.

– Не було.

– І останнє питання. – Карпенко звівся, подивився прямо в очі Феофанову. – У кого ви були в Стопачах і що робили в цю ніч?

– Вас це дуже цікавить?

– Так.

– В баби! Повідомити деталі?

– Ви!..

– Що?! – підхопився той.

– Сидіти! – різко наказав Карпенко. – Як вам не сором. Ви прекрасно розумієте, про що вас запитують, а замість прямої відповіді хочете відкупитись низькопробними побрехеньками. Тут нікого не цікавлять ваші любовні пригоди. Нам треба знати, де ви були цієї ночі. Адреса вашої знайомої?

Феофанов мовчав. Карпенко пройшовся по кімнаті.

– Ось що, Феофанов, – присів він на край столу, – я серйозно попереджую, що рано чи пізно ми все про вас довідаємось самі, але у ваших інтересах, щоб ми дізналися про це від вас і до того ж якнайскоріше. Ви мене зрозуміли?

– Повірте мені, я ні в чому не винен! – раптом якось плаксиво заговорив Феофанов, звертаючись до Карпенка. – Клянусь щастям своїх дітей, я нічого протизаконного не робив. Я…

– Адреса і прізвище вашої знайомої? – перебив його Карпенко.

– Стефанія Грель, тридцяти років, Стопачі, вулиця Привокзальна, 86. Учителька.

– Оце повна відповідь, – посміхнувся Карпенко. – Більше нічого істотного про свої нічні походеньки додати не хочете?

Карпенко підійшов до Лоська і щось йому тихо сказав. Той швидко вийшов.

– Ось що, Феофанов, – Карпенко повернувся до столу. – Ми вирішили все ж затримати вас на кілька годин, доки не виясниться одна обставина. Я домовився з головним лікарем і вам тут дадуть окрему кімнату. З вами піде ось цей товариш, – кивнув Ігор на співробітника, що зайшов до кабінету.

– Коли Феофанов в супроводі співробітника райвідділу пішов, Карпенко розстебнув верхнього ґудзика сорочки і витер хустиною обличчя та шию. Сівши на канапу, жестом запросив Лоська, показуючи на місце біля себе.

– Що у нас виходить, Стасю? Парашутист вчора був у будинку відпочинку і тут з кимсь зустрічався. Цей «хтось» без сумніву має якийсь стосунок до будинку відпочинку: він або з тих, хто відпочиває, або з персоналу. Можна майже напевно сказати, що в Клуші парашутист не залишився. В невеликому селі кожен перехожий западає у очі, в будинку відпочинку – теж. Напевно він майнув кудись подалі, і я не маю сумніву, що вчора ж ввечері. Смерком в той же день з будинку відпочинку крадькома їздив у Стопачі й Феофанов. Коли його запитали, де він був, він почав брехати, викручуватись, плутати. Чи можна вважати, що Феофанов і є той «хтось», що з ним зустрівся в кущах парашутист? Чи можна вважати, що після зустрічі Феофанов супроводжував парашутиста кудись в Стопачі? Мені здається, що не лише можна, але й слід так думати. Тепер, хто така Стефанія Грель? Про неї Феофанов без сумніву сказав правду. Його коханка чи співучасниця? Треба негайно її допитати. Тільки обережно. Можливо, що Феофанов, передавши парашутиста кому слід, вже потім зайшов до цієї дами, щоб замести за собою сліди. Це теж треба вияснити. Маршрутне таксі, в якому начебто вчора ввечері їхав Феофанов, ішло з боку Вишгорода. Я пошлю Авер'янову шифровку, нехай займеться пошуками цієї машини. А ти підеш до Грель. Бери «газик» і давай відразу туди! Захопи з собою хлопців з райвідділу, прикордонника з собакою я вже відправив. Я залишуся поки що тут. Дивись, будь обережним. До Грель підеш сам, щоб не викликати в неї підозри.

* * *

Вулиця Привокзальна тягнулася паралельно станції. Будинки з правого боку майже примикали до безконечного станційного паркана. Більшість будинків на Привокзальній була посеред дворів, і за залізними прутами огорож, крізь густу зелень яблунь та декоративних кущів просвічувалися лише черепичні дахи.

Вже смеркло, коли капітан Лосько підійшов до будинку № 86. Феофанов не збрехав: в будинкоуправлінні Лоськові сказали, що в будинку № 86 в першій квартирі проживає учителька 2-ї школи Стефанія Романівна Грель разом з одинадцятилітньою дочкою Аллою. Грель займає одну ізольовану кімнату і кухню з окремим виходом. Крім неї, в будинку живе сім'я районного землеміра.

Лосько намагався уявити собі тридцятилітню Стефанію Грель. Професія педагога, невдале сімейне життя, повинні були, за переконанням капітана, відбитися на зовнішності жінки. Її зв'язок з цим бундючним індиком з нафтозбуту нічого хорошого не додавав Грель в усіх випадках. Як це він сказав? «Баба». Мабуть, баба і є.

Можливо, важка коса, зав'язана вузлом, як данина педагогічній етиці, і, звичайно, зовнішня скромність. Таку важко викликати на відверту розмову, якщо вона навіть лише коханка Феофанова. А становище в Лоська не зовсім приємне: доки не вияснена її роль в усій оцій справі, він повинен не викликати у неї підозри. В кишені на всякий випадок лежить посвідчення на ім'я інспектора обласного курортного управління. Про що може говорити такий інспектор з учителькою? Про її стосунки з якимось Феофановим?