Текст книги "Приватне доручення"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

Соавторы: Григорий Глазов
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Двері відчинила висока струнка дівчина, коротко, по-хлоп'ячому підстрижена. Скромна блузка і немодна простенька спідничка підкреслювали її міцну спортивну постать.

– Мама вдома? – запитав Лосько і тут же прикусив губу. «Яка мама?» Дурень! Адже їй років 19–20, якщо не більше, а дочці Грель – одинадцять.

Жінка, що стояла в дверях, ступила вперед, і Лосько побачив здивовано зведені брови, кілька зморщок біля очей і друге, ледь помітне, підборіддя.

– Вам, товаришу, кого? – ледь усміхнувшись, запитала вона.

– Мені Стефанію Романівну Грель.

– Це я, – сказала жінка. – Заходьте.

«От тобі й «баба»!» подумав Лосько, дивлячись їй вслід. Вона йшла легко й швидко.

В кімнаті він відразу ж побачив срібний кубок з постаттю тенісиста, що стояв на приймачеві.

«Спортсменка. От звідкіля оця струнка постать і хлоп'яча хода!» Він мимоволі поглянув на її маленькі, але міцні руки.

– Пробачте, в мене на кухні молоко! – вигукнула Грель.

І перш, ніж Лосько встиг щось відповісти, вона вискочила з кімнати. Бігти слідом за нею було безглуздо. Він вирішив чекати. Скориставшись відсутністю господарки, капітан пильно оглянув кімнату. Книжкова шафа. Крізь скло солідно тьмяніють золоті корінці. На старенькому письмовому столі – кілька книг з численними хвостиками паперових закладок. Широка тахта покрита гуцульським килимом. На стінах – кілька картин у важких рамах. Наче все просто, і водночас дуже затишно. Від чого? «Картини», зрозумів нарешті капітан. Коли Лосько підійшов ближче, він побачив, що це добре виконані на якісному папері літографії. Одна з них була йому знайома. Величезний бугай з лютими, налитими кров'ю очима упав на арену біля підніжжя кам'яного амфітеатру. Списи гладіаторів глибоко ввійшли в могутню тушу тварини. До рогів його прив'язана молода жінка. Її обличчя з заплющеними очима спокійне. Страждання, муки, ганьба – все позаду. Лише втома окреслила юні вуста. Могутній чоловік з випещеним, голеним, брезклим обличчям, взявшись у боки, дивиться на мученицю. Пола тоги недбало перекинута через плече. В його вицвілих очах немає ні цікавості, ні жалю, ні задоволення. Холодну пересиченість і нудьгу можна прочитати на його обличчі. Мабуть, так же дивився він з балкона свого палацу на палаючий Рим…

Грель ввійшла так же несподівано, як і вибігла.

– Цікавитесь картинами? – почув капітан її голос.

– Так. – Він обернувся. – Я дуже люблю Семирадського. Багато хто ганить його за цю картину. По-моєму, даремно. Його Нерон тут – це ж справжній символ пересиченої і загниваючої імперії рабовласників.

– Хіба це Семирадський? – щиро здивувалась Грель.

Лосько кивнув головою.

– «Нерон в циркові». Пам'ятаєте, у Сєнкєвича в «Камо грядеші» опис розправи над християнами?

– Аякже! – зраділа Грель. – А я все думала, що ж нагадує оця картина. Адже там Лігію отак прив'язали.

Лосько радів, що ось так, безпосередньо, невимушено, розпочиналося їхнє знайомство. Вони продовжували розмовляти про мистецтво. Капітан любив і знав його, але думати зараз треба було про зовсім інше. Що вона за людина? Невже ворог з хорошою витримкою чи просто… Що просто? Лосько вже помітив, що вона встигла переодягтися. На ній була більш закрита блузка і спідниця-шотландка. Що ж вона, все ж, за людина? Директор школи говорив про неї дуже похвально. Досвідчений педагог, громадська діячка, користується авторитетом серед колективу. Багато зробила для організації шкільного піонерського табору санаторного типу. Але це там, в школі. А вдома? Одинока мати… Яке холодне слово! Одинадцять років ростити без батька дочку. Невже за ці роки вона не могла влаштувати своє особисте життя? А цей зв'язок з Феофановим?

Нарешті розмова про живопис вичерпалась. Грель сіла поруч з Лоськом на тахту.

– Ну, а тепер про вашого Вову, – сказала вона, – Мені вдалося умовити Томську і Бомбело. Вову залишають ще на один місяць. Врахували, що вам самому тяжко доглядати влітку за сином. Я це по собі знаю, а мужчині, звичайно, ще важче.

– Який Вова? – здивувався Лосько. І раптом майнув здогад: вона вважає його за когось іншого, і тому цевимушена розмова про живопис, згадка про піонертабір, про Вову.

– Пробачте, товаришко Грель, але в мене немає ніякого Вови.

– Як немає? – звела вона брови. – Ви – Поліщук?

– Ні. Я до вас по іншому питанню.

Грель насупилась, встала і відійшла. Звівся і каштан.

– Я вас слухаю.

– Не знаю, з чого й розпочати. Розмова не зовсім звичайна і не дуже приємна.

Жінка уважно подивилася на Лоська.

– Якою б ця розмова не була, я її готова вислухати.

– Добре, – зітхнув капітан. – Я інспектор курортного управління Лосько. У нас в Клушському будинку відпочинку сталася неприємна історія. Зник один з відпочиваючих, Феофанов, Відсутній уже два дні.

– Ви прийшли його шукати до мене?

– Не зовсім, – запнувся капітан, – Швидше запитати у вас: чи не знаєте ви, де він може бути? Вашу адресу ми знайшли в його записній книжці. Я приїхав сюди по деяких справах, разом вирішив звернутись і до вас.

– Ви знайшли у нього лише мою адресу? Чи будете їздити по всіх адресах, які є в його каталозі? В такому разі вам довелося б робити недосить приємні візити багатьом жінкам.

Стукнули двері, в кімнату забігла висока худенька дівчинка з такими ж темними, як у матері, очима.

– Мамусю, можна, я візьму твою стару ракетку і ще трохи пограюся у дворі в Альоші?

Помітивши незнайому людину, дівчинка збентежилась і ввічливо привіталася.

Грель взяла ласкаво дочку за плечі.

– Ракетку я віддала відремонтувати. А погуляти можеш ще з півгодинки. Не більше.

Коли дочка вийшла, Грель суворо насупила брови і подивилася на Лоська.

– Даремно ви хвилюєтесь з-за вашого Феофанова. Такі не пропадають.

Вона повернулася спиною до капітана і сіла за письмовий стіл.

Лосько був збитий з пантелику: поведінка Грель була дуже вже незвичайною. Посварилася вона з цим індиком, чи що? Або все це гра, і вона намагається зобразити просто інтимну драму?

– Ви ще тут? – повернулася вона. – Ах, так, вам потрібно знати, де Феофанові Вчора ввечері він приїхав сюди… – Грель зло примружила очі,– відвідати свою позашлюбну дочку. Правда, зустріч не відбулася. Я його й на поріг не пустила.

– О котрій годині вів у вас був?

– Тоді, коли найзручніше робити візити незамужнім жінкам. Десь біля півночі. У вас все?

Вона швидко звелася.

– Я проводжу вас.

На вулиці було вже темно, тихо і чомусь сумовито. Через садок до хвіртки вони пройшли швидко. Грель, видимо, поспішала випровадити його. Навіть не подала руки, а лише відкрила хвіртку. В ту ж хвилину вона швидко повернула голову в бік сусіднього двору і схопила Лоська за руку.

– Що там? – запитав капітан, стривожений її рухом.

– Та нічого… Привидилось…

Але раптом неприродний звук долинув до них. Наче хтось хрипів і схлипував одночасно.

– О, знову, – насторожилась Грель.

Лосько до болі в очах вдивлявся в рідкий садок сусіднього двору, але нічого не бачив. Раптом там, за деревами, хтось тихо покликав: «Громов! Громов» Потім гучніше: «Громов! Петро!»

І тут же в тишу вечора врізався постріл. Другий. Третій. Лоськові здалося, наче він бачив спалахи десь за деревами.

– Це в Коломийчука! – вигукнула Грель.

– Де?!

– У дворі Коломийчука, залізничника. Звідси другий двір;..

Каштан прожогом вилетів на вулицю. Він уже зрозумів, що то за звук. «Коломийчук… Це той, про якого говорив Карпенко. Там наша засідка… Хтось наскочив на неї… Швидше!»

Поодинокі перехожі вже поспішали до сусіднього двору. «Що трапилося? – тривожно запитували вони. – Вбили… Кого?.. Грабіжники…» Важко тупаючи ногами, притримуючи рукою кобуру, спішив міліціонер. Коли Лосько порівнявся з двором Коломийчука, троє цікавих вже заглядали через паркан і хвіртку у двір. Капітан протиснувся поміж ними, необережно штовхнув чоловіка в плащі і зайшов у двір: пробачатись було ніколи. Ті, набравшись сміливості, рушили за ним. Їх зустріло зле й грізне: «Назад!» Посеред доріжки, посиланої піском, що вела до ґанку, темніла постать. Світло з вікна одноповерхового будинку виривало з пітьми лише руку з пістолетом. Біля ніг хтось лежав і, судорожно смикаючись усім тілом, хрипів. Розштовхавши цікавих, підійшов міліціонер. Світло ліхтарика побігло по доріжці і зупинилося на тому, що лежав. Хтось поруч з Лоськом охнув. Люди мимоволі поточилися назад. Закинувши голову, на траві лежав чоловік з перерізаним горлом. Його біла сорочка була залита кров'ю. Кров була й на руках, на обличчі, розповзалася темною плямою по піску. В передсмертній судорозі пальці зарізаного вп'ялися в землю, наче він опирався тій силі, яка могла відірвати його від неї, та так і завмерли.

Погаси ліхтар, сержанте, і звільни двір! – наказав той, що тримав пістолет.

Лоськові не треба було нічого пояснювати. В тому, що лежав на землі, він упізнав одного з співробітників райвідділу – лейтенанта Петра Громова, молодого хлопчину, який недавно прибув з училища. Другий, з пістолетом, був капітан Воронько. Лосько побачив, що його допомога тут не потрібна. Бандит, наскочивши на засідку, зумів утекти. Але куди? Адже минуло не більше трьох хвилин, як Лосько почув перший стогін смертельно пораненого. В сусідньому дворі, невгаваючи, гавкала вівчарка. Вона металася на довгому ланцюгові. За будинком Коломийчука білів високий бетонний паркан станції, а за ним у світлі станційних прожекторів було видно довгий дах пакгаузу. Товплячись, люди відступали до хвіртки. Лосько теж позадкував. Хтось міцно потиснув його за лікоть. Він обернувся і побачив Стефанію Грель. Вона дивилася туди, де лежав Громов. Лосько взяв її за обидві руки і повів геть.

На вулиці біля паркана цікавих стало більше. Серед них Лосько помітив оперуповноваженого Сокуренка в цивільному. Голосно засигналила санітарна машина, а за нею під'їхала інша– з працівниками райвідділу. Люди біля паркана пошепки розмовляли. – Бандерівці. їхня робота, – переконано сказав якийсь чоловік.

– Чепуха! – голосно заперечив йому Лосько. – Вам так і сняться бандерівці! Це карних злочинців справа. Не бачили, чи що, як бритвою по горлі різонули?

Грель здивовано глянула на Лоська, а чоловік в плащі палко заперечив:

– Ви помиляєтесь. Це не рук карних злочинців справа. Методи їхні, згоден, але до чого не вдаються наші вороги!

Міліціонери наполегливо вмовляли людей розійтися.

Грель, здавалося, вже трохи заспокоїлась.

– Який жах! Як ви можете зараз отак спокійно сперечатися? Мені страшно!

– Нічого, дівчино, не хвилюйтеся! – підбадьорив її чоловік із натовпу, – їх найдуть.

– Шукай вітра в полі! – посміхнувся Лосько. – А цей теж роззява: горло підставив!

Відтиснуті міліціонерами, вони втрьох – Лосько, Грель і чоловік, що заперечував, перейшли на протилежний бік вулиці і повільно попрямували тротуаром.

– Це ви даремно, – все ще заперечував капітанові чоловік. – Бандитів обов'язково спіймають. Ви, можливо, не стикалися з цими місцевими «бойовиками» з ОУН, а я їх, слава богу, добре знаю!

– А чого мені з ними стикатися? – потиснув плечима Лосько. – Я в міліції ніколи не служив.

– Ви якось дивно дивитесь на пильність. Я в 1947 році демобілізувався як поранений з військ МВС. Руку мені прострелили, висохла, сухожилля пошкоджені.—Лише зараз помітив Лосько, що права рука його співбесідника лежала в кишені застебнутого на всі ґудзики білого плаща.

– Я ось уже 9 років працюю кореспондентом республіканської газети, – продовжував той. – А все ще тягне на оперативну роботу.

Розмовляючи, вони непомітно пройшли два квартали в кінець вулиці. Їм назустріч майже ніхто не йшов. Грель мовчала, думаючи про щось своє. Лосько все поглядав на її обличчя, на струнку дівочу постать. А кореспондент, мабуть, захоплений спогадами, все продовжував:

– …Я прибув сюди в листопаді 1945 року в 13 бригаду полковника Іванова. Геройський був комбриг…

Дорогу їм заступив паркан, що в нього впиралася вулиця.

– Куди це ми зайшли? – запитав кореспондент.

– А вам куди?

– В готель.

– Готель з протилежного боку. – Лосько знову поглянув на Грель. їх погляди зустрілися. Грель дивилася на нього холодно, майже вороже.

– Чого це ви так на мене дивитесь?

– Так. Сподобались.

Вона навіть не вважала за потрібне приховати свого презирства.

– Ну, до побачення, товариші, не буду вам заважати, – кивнув кореспондент.

Лосько помітив краплини поту на обличчі супутника.

– Підемо назад разом, – запропонував капітан, – мені якраз по дорозі із вами.

– Та я спершу не в готель. Мені тут, поруч. До знайомих ще треба, – і кореспондент, прощаючись, вдруге кивнув головою.

– Ну, хто ж це в 12 годин ночі знайомих відвідує? – зупинив його Лосько.

Грель, слухаючи цю розмову, зневажливо мовчала.

– Ні, ви вже мене пробачте! – роздратовано відповів кореспондент. – Але я змушений попрощатися з вами.

Лосько несподівано заступив йому дорогу.

Вони стояли один навпроти одного. Ліворуч від капітана – Грель.

– Скоро дощ, дивіться, – кореспондент підняв голову. Мимоволі подивилася догори й Грель. Лосько лише встиг повернути шию: очі його перехопили праву «пошкоджену руку кореспондента, висмикнену з кишені. В ту ж мить блискавичний важкий удар в підборіддя відкинув кореспондента до паркана. Пальці в капітана хруснули.

Тривожна думка, що вже давно хвилювала Лоська, примусила його повернутись до Грель. «Чому вона тут? Навіщо пішла з нами? Хто вона – друг чи…» Грель розгублено дивилася на нього. За цю мить капітан ледве не наложив головою. З несподіваною силою відштовхнувшись спиною від паркана, кореспондент кинувся на нього. Капітан встиг помітити, як у його руці гостро блиснула розкрита бритва. Пістолет зачепився за підкладку кишені, і Лоско вже не встиг би його висмикнути. Кореспондент був уже поруч, помах бритвою і… Грель, метнувшись, повисла на руці кореспондента. Вона заломила йому руку назад, але він ударив Грель коліном в живіт. В жінки від болю підігнулися ноги, але вона не випускала його руки. Ще секунда – ї Лосько, вихопивши-таки пістолет, рукояткою ударив по голові кореспондента. Той повалився, тягнучи за собою Грель. Стась нахилився і, підхопивши її як дитину, поставив позад себе. Вона припала до паркана, важко дихаючи. Капітан схилився над непорушним кореспондентом. Той, мабуть, був непритомний. Про всякий випадок Лосько підібрав бритву, що випала з руки кореспондента, і обшукав його. Розстебнувши плащ, він побачив те, на що й сподівався: біла сорочка кореспондента була забризкана кров'ю.

В крові лейтенанта Громова була й хустина вбивці, об яку він витер руку і, можливо, бритву. Права рука і підкладка кишені теж були в крові. Маленький браунінг з пристроєм, що глушив звук, Лосько виявив у плескатій кобурі, на паску від штанів. Документів у «кореспондента» не було. Капітан перевернув його обличчям донизу, щоб зв'язати руки. Плащ задерся, і Лосько не міг втриматися від здивованого посвисту: штани «кореспондента» були з кантом залізничної воєнізованої охорони. Так ось хто вранці шукав Коломийчука! Парашутист, «Начальник», про якого розповідав «Глухонімий»-Омелько.

Грель з ненавистю дивилася на спійманого бандита. Світлий вихор розкуйовдженої під час боротьби хлоп'ячої зачіски спадав на очі, вуста були стиснуті. Лоську раптом захотілося міцно потиснути їй руку, навіть обійняти її, як хорошого, найвірнішого товариша, з яким щойно вирвались з смертельної небезпеки, Але він боявся, що вона невірно зрозуміє його, і тому лише сказав:

– Ідіть у двір Коломийчука. Там працівники державної безпеки. Нехай негайно їдуть сюди. Скажете, що вас прислав капітан Лосько.

* * *

Диверсант уперто мовчав. Опритомнівши, він сказав районному уповноваженому лише одну фразу: «Говорити нічого не буду». Його вивели.

Лосько і майор – районний уповноважений сиділи на низенькому дивані з риплячими пружинами. Майор нетерпляче кусав ніготь. Потім, повернувшись до Лоська, запитав:

– Ну, так як?

– Що як?

– Як ви його спіймали? – Лосько вловив у його голосі нотки зрозумілої цікавості.– Випадково?

– Як сказати, товаришу майоре. Воно, звичайно, без випадку в нашій справі важко. Завжди потрібен такий ґудзик, що його злочинець губить на місці злочину. Саме випадково.

– І для вас знайшовся такий ґудзик?

– Звичайно… Коли я вбіг у двір Коломийчука і побачив Громова, то зрозумів, що з часу нападу минуло не більшо двох-трьох хвилин. А з тієї хвилини, коли стріляв Воронько, який прибіг на допомогу товаришеві,– ще менше. І виходило, що в розпорядженні вбивці були всього секунди. Куди він міг сховатись? За будийком, за триметровим станційним парканом – пакгауз, там охорона. В сусідньому дворі – злюща собака на довжелезному ланцюгу. В той час, коли відбулося вбивство, я прощався з Грель і стояв до двору обличчям. До того самого, що примикає з правого боку до будинку Коломийчука. Але я нічого не помітив. На вулиці ж ходили люди. Вбивця міг вискочити на вулицю, але тут почав стріляти Воронько, і люди з усіх боків побігли до садиби Коломийчука. Те ж саме повинен зробити і вбивця, якщо він не хотів, щоб його запідозрили. Але на його руках та одязі повинні лишитися сліди – артеріальна кров. Кров обов'язково повинна була забризкати вбивцю. Ось чому я звернув увагу на людину в плащі. Адже вечір був який? Парко, дихати важко. А цей застебнутий на всі ґудзики. Аж піт йому очі заливав.

Лейтенант Сокуренко теж, по-моєму, зацікавився цією особою. Він ввесь час стояв біля нього. Але коли помітив мене, то подав знак. – Лосько моргнув лівим оком, ніби переконуючи майора, що все було саме так. – Воно, звичайно, не новий вид зв'язку, але… Ну, завів я з цим кореспондентом розмову. Вийшли на вулицю разом, а він, сучий син, праву руку як послав до кишені, та так і йде поруч. Я подумав, що саме на цій руці повинна бути кров лейтенанта. А тут він мені нагадав про комбрига Іванова, з яким начебто зустрічався в листопаді 1945 року. Отут він і промахнувся. Адже я пам'ятаю, що Іванов був забитий набагато раніше, ще весною. Дальше затягувати розмову вже не було рації. Бачу, «кореспондент» мій почав нервувати, відчуваю: хоче мене позбутися. А мені робити вже нічого, треба справу до кінця доводити. Тут я теж помилився: дорогу йому заступив. Він і не витримав, першим напав. Хотів, бач, «поголити» мене, як Громова, все хотів змусити мене голову підняти.

Грель, мабуть, він не дуже брав до уваги. Розраховував швидко справитись… Ну, тут я і вліпив йому.

Лосько, скривившись, поворушив розпухлими пальцями.

– Боляче?

– Боляче. Боюсь, що звихнув.

Отже, «Начальник» спійманий! Районний уповноважений не ховав задоволеної посмішки. Радий був і Лосько. Ще б! Спеціальна московська опергрупа вилетіла сюди шукати «Начальника». Не довго йому довелося ходити по нашій землі. Мовчить? Не велике горе: він спійманий на гарячому. Лишаються деякі формальності…

Було далеко за північ, але райуповноваженому не терпілося. Черговий по станції Стопачі вже був викликаний для пізнання. В Стопачинському підрозділі воєнізованої залізничної охорони майор дістав три пари обмундирування. Два співробітники райвідділу швидко одягнулися в форму вохрівських командирів; кітель з погонами і картуз з жовтогарячим кантом зодягнули й на «кореспондента». Коли черговий по станції ввійшов до кабінету райуповноваженого, йому показали трьох «вохрівців». Придивившись до них, черговий відразу ж показав на «кореспондента»:

– Ось цей запитував вранці про Коломийчука!

Після пізнання Лосько зв'язався з Клушем.

* * *

Карпенко ночував в «Лісовій спальні», де за вказівкою головного лікаря було поставлене ще одне ліжко. Втомившись після безсонної ночі і напруженого дня, він заснув, щойно приліг. Але довго спати йому не довелося. Десь о першій ночі його розбудив сам головлікар.

– Товаришу Карпенко! Товаришу Карпенко! Вас запитують. Говорять терміново.

Карпенко насилу підвівся і враз, не гаючи й хвилини, зібрався. Біля алеї на нього чекав якийсь сержант-артилерист. Здивовано розглядаючи спортивний костюм Карпенка, сержант ввічливо запитав:

– Ви підполковник Карпенко?

Проглянувши його посвідчення, сержант віддав честь.

– Товаришу підполковник, вас викликає наше «господарство» по телефону. Я на мотоциклі за вами…

Їхати було недалеко. Вже через десять хвилин Карпенко розмовляв з Лоськом.

– Звідки ви знаєте, що це «Начальник»? Вохрівець?.. Пізнав?.. Ну, вітаю тебе, Стасю! А мадам Феофанова?». Допомогла тобі? Як?.. Молодчина!.. Що? Хороша? Навіть дуже? Дивись у мене!.. А Феофанов?.. Де ж він тоді пропадав усю ніч?.. На автобусній станції чекав? А ти перевірив?.. Значить, даремно ми його… Все рівно, свиня, говориш?.. Але якщо не Феофанов, тоді хто ж той другий, що в кущах?.. Гаразд. Подзвоню… На добраніч.

Коли Карпенко повернувся в «Лісову спальню», він довго не міг заснути. Постало нове питання, яке все більше непокоїло його. Хто ж той другий? З ким зустрівся «Начальник» в кущах біля алеї?

Вранці після сніданку Карпенко зустрів Софію Сергіївну, яка чергувала по будинку відпочинку минулої ночі. Вона була чимось збентежена. Привітавшись, він поцікавився, як вона себе почував.

– Дякую. Все гаразд.

– А мені здалося, що ви хворі і чимось занепокоєні.

– Ви вгадали, я дійсно занепокоєна, більше того – обурена.

– Навіть обурені? – посміхнувся він.

– Ви навіть не уявляєте, як важко працювати нам, лікарям-курортологам. Дехто заздрить: мовляв, у нас не робота, а рай земний. 12 місяців у рік на курорті та ще й зарплату за це отримуємо. Але я б таких заздрісників примусила б отут почергувати хоча б одну добу. Я не говорю вже, як важко працювати з тими, що відпочивають, але середній медперсонал! Це просто жах! Ні на кого покластися не можна.

– А що таке?

– Та, от, вчорашня історія… Аркадій Степанович оголосив мені догану. Ну, припустимо, я до деякої міри винна: безконтрольність і таке інше. Але коли я в свою чергу стала вичитувати медсестру, яка чергувала учора в «Літній спальні», вона мені заявила, що я тільки даремно на неї нападаю, що вчора, тобто минулої ночі, всі відпочиваючі були на місці. Правда, говорить, що деякі прийшли вже після відбою, але всі спали на своїх ліжках. В тім числі й Феофанов. Ну, ви чули коли-небудь щось подібне?!

– Та ви заспокойтесь, Софіє Сергіївно! Їй– богу, не варт хвилюватися з-за дрібниць! А про догану я поговорю з Аркадіем Степановичем. Тут щось не зовсім справедливо з його боку.

Молоденька метка жінка в білому халаті зайшла в кабінет головного лікаря.

– Де Аркадій Степанович?

– Ви – Клара Матвіївна Меркулова, медсестра? – підвівся їй назустріч Карпенко. – Вас викликав я. Софія Сергіївна Дуже ображена на вас. Чому ви приховали від неї, що Феофанов не ночував учора вночі в спальні?

Очі Меркулової наповнились сльозами.

– Чого вона чіпляється до мене? – І Меркулова заплакала. – Я добре пам'ятаю, – крізь сльози говорила вона, – що Феофанов ночував учора в «Лісовій спальні». Я не обдурюю, я сама бачила, як Петров прийшов з ним після відбою, десь біля дванадцятої. Вони ще, лежачи, курили і розмовляли. Я їм навіть зауваження зробила. Софія Сергіївна просто чіпляється до мене!

– Ви бачили Феофанова в обличчя, коли він прийшов у спальню? – обережно запитав Карпенко.

– Як в обличчя? Це був Феофанов. Він поруч з Петровим спить. Я ж знаю. їхні ліжка крайні в другому ряду, одне біля другого.

– Біля вас? – Карпенко, ночуючи в «Лісовій спальні», вже придивився до розташування ліжок.

– Ні. На іншому кінці.

– Значить, вони не проходили мимо вас?

– Ні.

– А ви до них підходили?

– Ні.

– Як же ви могли в темряві зі свого місця роздивитися, що то був Феофанов?

– Але ж я знаю, де чиї ліжка! Це були Петров і Феофанов. Я голос Петрова чула. Його за кілометр впізнаєш. Він тихо говорити не може.

– Ну, гаразд. Будемо вважати, що Софія Сергіївна помилилася. Ви на неї не ображайтесь, Кларо Матвіївно.

Коли вона пішла, Карпенко запалив погаслу цигарку і задуманий сів на край столу.

– Петров… Цікаво… Хто ж такий Петров?