Текст книги "Приватне доручення"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

Соавторы: Григорий Глазов
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Розділ VII
ВЕСНЯНІ ДНІ

А за місяць до описаних подій на забетонованому полі франкфуртського цивільного аеродрому важко сів сріблястий птах-велетень. Літак кампанії «Трансатлантична повітряна лінія», що курсував між Нью-Йорком та Берліном, висадив у Франкфурті на Майні кількох пасажирів. В цей день на аеродромі було багато зустрічаючих: браві лейтенанти морської піхоти, розв'язні офіцери 3-го авіаз'єднання окупаційних військ, якісь нарядні дівиці, кілька цивільних, що скромно тиснулися за спинами військових, службовці аеропорту і обов'язкові репортери, обвішані різнокаліберними фотоапаратами.

В багатьох у руках були букети перших весняних квітів. Зустрічали популярну в цьому сезоні нью-йоркську співачку.

Коли літак чхнув востаннє чадними вихлопами й завмер, до його високих дверцят підкотили трап. Всі кинулися наперед; на верхньому східці трапа мило посміхалася «Королева великого ревю».

Високий, спортивно зодягнений командир безцеремонно штовхнув скромно, але пристойно зодягненого пана. До того ж, здається, навмисне наступив йому на ногу так, що той охнув і випустив з рук капелюха. Молодик, що стояв поруч, швидко підняв капелюха і подав його власникові, що скривився від болю. Той навіть не подивився на ввічливого сусіда, а лише процідив крізь зуби:

– Стенлі, дізнайтесь, як прізвище цього бегемота. Я навчу його ходити!

– Слухаюсь, сер, – тихо відповів молодик.

Полковник Елбрідж Бамфорд Гарт – керівник великого розвідувального відділу при окупаційних військах однієї з країн в Західній Німеччині, був, як говорять, не в настрої. До того ж цей балбес боляче придавив ногу. Дуже вже їх розбестили. «Хрестоносці», «рятівники Європи» тиняються по корчмах! Не армія, а будинок розпусти! Звичайно, коли б на ньому була форма, цей телепень обійшов би його стороною. Полковник поворушив пальцями в черевикові і відчув біль в мізинці. Навіщо було переодягатися в капелюх і пальто? Бачите, шефові прийшло в голову їхати сюди у відпустку! І… «Прошу вас, Ел, – напередодні лунав люб'язно голос шефа в телефонній трубці,– жодної офіційної зустрічі. Я їду, як приватна особа. Якщо матимете час, приходьте зустрічати. Але не як начальника, а як хорошого знайомого». Спробуй після цього не прийти!

«Королева великого рев'ю» під захоплений рев поклонників, нарешті, зійшла вниз. Слідом за нею бочком зійшов по трапу генерал Вільям Уллас. Він довго тис Гартові руку.

– Я радий бачити вас здоровим, Ел.

Не поспішаючи, як старі приятелі, вони йшли до машини, що чекала на них, і Уллас зовсім по– старечому скаржився на свої хвороби. Гарт поглянув на величезні дорожні чемодани, що їх несли за Улласом, і на хвилину майже повірив, що шеф дійсно приїхав сюди відпочивати.

Ввечері, в двохкімнатному номері готелю «Рейн», після перукарні і ванни, генерал Уллас в свіжо випрасуваній вовняній піжамі здавався набагато молодшим. Вони пили з маленьких чашечок чорний кофе і розмовляли про всяку всячину, але Гарт за якимись невловимими ознаками відчував, що все це – вступ до серйозної розмови.

– У свій час, – наче між іншим зауважив Уллас, звичним жестом потираючи тонкі кисті рук, – в цій країні в жодному готелі не можна було бути твердо впевненим, що твоя інтимна розмова не стане відома джентльменам з відомства покійника Гіммлера.

Гарт, старанно закурюючи сигарету, теж відповів начебто між іншим:

– Так, в цьому треба віддати їм належне. Але ми тут за ці роки дечому навчилися. Хоча до ідеала ще далеко, однак в цьому номері, наприклад, вже можна розповісти своїй довіреній особі про те, як відмикається секретний замок вашого сейфа, і бути спокійним за вміст сейфа.

Уллас посміхнувся і заглянув у очі Гарта:

– Дорогий Ел, ви завжди були передбачливим. Але зараз це ні до чого. Я просто відпочиваю тут і дуже далекий від наших копітких і малоприємних службових справ. Хіба що вночі можу щось буркнути.

– Я не мав сумніву, – підхопив Гарт, – що ви маєте намір провести тут свій відпочинок. Але, знаючи вашу звичку розмовляти ві сні, я подбав про те, щоб зберегти в таємниці ваші сновидіння.

Уллас зареготався, звівся і почав широко крокувати по кімнаті, схожий на великого чорногуза.

– Вас неможливо обдурити, але ви все ж помиляєтесь в своїх здогадах. Я перебуваю у відпустці і справді дуже далекий зараз від всяких там службових справ. Але я буду відвертий, Ел, бо розраховую на вашу допомогу.

Гарт нахилив голову, наче говорячи, що генерал може повністю покластись на нього.

Уллас підняв штору і розчинив вікно. Разом з свіжістю травневого вечора в кімнату донісся нерівномірний гул великого міста, сповненого автомобільними сигналами найрізноманітніших відтінків. Гарт вимкнув світло, і зараз особливо яскравими здавалися танцюючі різнокольорові вогні неонових величезних реклам, що обвивали будинки центральних вулиць палаючим серпантином.

Вони стояли поруч біля вікна.

Уллас продовжував погладжувати тонкі кисті рук.

– Я зараз розмовляю з вами, Гарт, як приватна особа. Певні ділові кола, представником яких я в цей час є, дуже зацікавлені в одній справі. Вона настільки делікатна, що її не можна пустити в звичайні офіційні канали, навіть при умові збереження найсуворішої таємниці. Причин до того багато. Основна з них та, що навіть керівникам такої установи, як наша, доводиться рахуватись в деяких серйозних питаннях з думкою ліберальних кіл. Адже їх думка, на жаль, ще має певну вагу в нашій політиці. Так, дорогий Ел, нашим колишнім колегам в цій країні,– Уллас повів широким жестом в бік вулиці,– в свій час було набагато легше, ніж нам з вами у себе вдома. Лібералізм, громадську думку, високу політику вони вважали химерами і керувалися в своїй діяльності лише одним залізним принципом – доцільністю. Звичайно, вони були дещо примітивні й грубуваті, але, справді, можна позаздрити їх рішучості й розмахові… Але я ухиляюся від основного. Успіх справи, про яку я говорю, залежить від того, чи зуміємо ми, завершивши її, залишитись в тіні. Це – ще одна причина, яка примушує нас діяти на свій страх і риск. Якщо навіть технічно ми успішно здійснимо все задумане, але не зуміємо замести сліди, наслідки будуть такі сумні, що нам краще відразу ж відмовитися від усього цього. І, навпаки, якщо навіть акція буде здійснена не зовсім удало, але там ~ ви, мабуть, догадуєтесь, де – не зможуть встановити або навіть доказати, хто смикнув за шворку, ми з вами будемо на коні. За другою умовою навіть та спроба, що зірветься, але отримає широкий розголос, буде мати для нас позитивний результат. Ви здивовані, Ел? Все це справді трохи незвичайне. Але я далекий від того, щоб інтригувати вас. І про суть зможу говорити лише тоді, коли ви погодитесь допомагати мені.

Гарт мовчав, вивчаючи кінчик сигарети. Нарешті він запитав:

– Що думають про все це господарі?

Уллас, зіщулившись, закрив вікно і ввімкнув світло. Він підійшов до столу, відщипнув шматочок бісквіта, здув пудру цукру і повільно поклав його в рот.

– Начальство робить вигляд, що воно нічого не знає, і вдасться до вже випробуваного дипломатичного невідання, якщо все буде гаразд.

– А якщо провалимось?

– Тоді нас з вами, якщо ви теж візьмете участь, виштовхають, за двері, і це буде найкращим кінцем для нас з вами, – абсолютно спокійно відповів Уллас.

Гарт почав нервово ходити по кімнаті. Неофіціальний тон розмови давав йому можливість не особливо церемонитись.

– Мене цілком влаштовує теперішня моя посада. Що ж стосується дверей, то я вважаю за краще, щоб мене не виштовхували в плечі.

– Зацікавлені в цій справі люди щедро оплатять будь-який риск, 50 тисяч відразу ж і стільки ж в тому разі, якщо ви позбудетесь посади. Якщо все буде гаразд, то ваш поточний рахунок відразу виросте на 150 тисяч. Крім того, про вас не забудуть в майбутньому. Адже мені пора на відпочинок, і моє місце скоро звільииться… Хоча я не буду вас умовляти. Як хочете.

Гарт сів в крісло. Широко розставивши ноги, він втупився очима в стіну навпроти. Сума, запропонована Улласом, приголомшила його. Крім того, якщо навіть Уллас не побоявся, то йому, Гарту, і бог велів. Гарт уже не вагався. З відповіддю не квапився лише тому, що якось ніяково сказати після «ні» відразу ж «так», Уллас подумає – та це і недалеко від істини – що він набивав собі ціну– Після паузи Гарт піднявся:

– Якщо я вірно вас зрозумів, – то першою основною умовою цієї операції є збереження таємниці. Чим менше людей буде знати про неї, тим краще. Так от, я навіть не наполягаю на тому, щоб ви були зі мною відвертим. Якщо я не помиляюся, вам потрібні люди, на яких можна було б покластися, чи не так?

– Не зовсім. Крім людей, яких ви повинні добрати, вам ще належить дещо дуже детально відрегулювати: перекидання, транспортування, спорядження, тренування – і все це треба робити приватно, використовуючи лише особисті зв'язки й гроші. Витрати необмежені – компенсуються будь-які заходи. Але ви маєте рацію: основне – це люди. Мені потрібні не просто люди. Потрібна людина, яка знає вищу математику нашого ремесла, здатна вирішити будь-яке завдання самостійно. Мені потрібна одна така людина. Про решту поки Що не варт говорити. Місце дії – Росія, як ви вже, напевно, догадались: точніше – Західна Україна, район Карпат і Закарпаття. Мета – диверсія. На що вона буде спрямована? Ця деталь для вас, як ви самі сказали, не має значення, тому я промовчу. Не ображайтесь. Я завжди довіряв вам усе. Але велика таємниця – великий тягар, а ви й без того надриваєтесь від подібних тягарів. Ось це винагородить вас за невдоволену цікавість. – Уллас дістав чекову книжку.

Полковник слідкував за золотим пером, що швидко й недбало виводило пятизначне число.

Уллас подав йому чек.

– На пред'явника, так буде краще. Дивіться, не загубіть, – посміхнувся він. – Тепер до діла. Що ви можете мені запропонувати? Вам треба лише порекомендувати мені людину і на деякий час передати кермо в мої руки. Решту я беру на себе.

Гарт зосереджено потирав підборіддя.

– Думайте, думайте, Ел.

– По-моєму, Ковальов не погана кандидатура, – врешті вимовив він. – Ви його знаєте: «Фізик». Минулого року він дуже вдало здобув у Ленінграді дані про роботу росіян над апаратом «3–6». І зумів непомічений повернутися назад.

Уллас заперечно покрутив головою.

– Тоді може залучимо до цієї справи «Два-х»?

– Боюсь, що шеф буде незадоволений. «Два-х» числиться за відділом економічної інформації. Він уже пустив хороше коріння. Не хотілося б зривати його з місця інспектора воєнізованої охорони однієї з підмосковних доріг. Але, мабуть, доведеться.

– Він над міру обережний.

– Знаю. Він піде помічником. Але кого все ж на головну роль?

Гарт назвав ще два-три прізвища, але все це було не те. В той вечір, як і наступного дня, полковник не міг запропонувати Улласові нічого путнього. Єдиною людиною, що на ній Уллас на хвилину зупинив свою увагу, був агент під прізвиськом «Еней», або «Глухонімий», як його назвав Гарт. Справжнє прізвище – Омелько. В минулому активний бандерівець, він недавно закінчив повний курс навчання в спеціальній розвідшколі. Його витримка, холоднокровність звіра, залізна нервова система спершу вразили Улласа, але після знайомства з його численними фото, генерал червоним олівцем обвів на одній з них спершу невиразне обличчя Омелька, а потім окремо – його очі—щілинки і маленький вузький лоб. Перегорнувши кілька сторінок, Уллас недбало відкинув папку.

– В нашому ділі «Глухогімий» може бути в крайньому разі рядовим виконавцем. Зрозумійте одне – мені потрібна мисляча людина, з широким світоглядом, рішуча, смілива, але по-розумному обережна. Їй багато що доведеться самостійно вирішати там, на місці.

Полковник зауважив, що дуже важко підібрати отак, відразу, досвідченого спеціаліста по Україні.

Розділ VIII
НЕКРОЛОГ

Назавтра зранку Уллас, зневаживши обережність, приїхав у відділ до Гарта, навіть не попередивши його. Уллас вирішив особисто проглянути всю агентурну картотеку по Східній Європі. При вході в приймальну Гарта він зустрів показного модно зодягненого чоловіка з приємним, навіть красивим обличчям. Ввічливо пробачившись, той виишов у коридор. На свою пам'ять Уллас ніколи не нарікав. Варт йому було лише раз побачити людину, і через багато років він міг би впізнати її в натовпі. І от зараз він намагався пригадати, де й коли вони зустрічалися.

Вже з півгодини Гарт щось розповідав йому, але зміст його слів не доходив до Улласа. Його мозок напружено працював. Де він бачив цю людину?

Генерал на півслові обірвав Гарта:

– Хто це був у вар переді мною, полковнику?

– Так, знайомий, – запнувся Гарт.

– Ну, ну, Ел, не додавайте мені зайвої роботи!

– Що робити, сер, адже на мою зарплату важко жити на дві сім'ї, та й про майбутнє треба подумати. Ця людина – один з заправил місцевого валютного бізнесу Павло Савур.

– Добре, – промовив Уллас. – Мене цікавить Савур. Хто він?

– Здається, українець чи поляк німецького походження.

– І це все, що ви можете сказати про нього?

– Так, сер.

Уллас нервував.

Ні, не безпечність Гарта подіяла йому на нерви. Він відчував, що з цією людиною у нього було щось спільне. Де він бачив його? Павло Савур. Павло Савур… По-німецькому – Пауль!

Підшивку «Дас шварце кор» за 1944 рік! – вигукнув генерал. – Чого ви дивитесь? Підшивку газети есесівців «Чорний корпус» за 1944 рік!

Гортаючи пожовклі сторінки газети з готичним текстом, Уллас нишпорив очима по тексту. Нарешті він щось знайшов і, обпершись об стіл ліктями, почав читати. Потім вирвав газету з оправи, склав її навпіл і покликав до себе Гарта.

– Читайте! Ось тут.

Уллас ткнув пальцем в невелику статтю, обведену чорною рамкою.

В некролозі повідомлялося, що штандартен– фюрер СС Пауль фон Ягвіц 12 червня 1944 року загинув на Східному фронті. Далі йшов перелік його заслуг перед райхом і фюрером. Стаття була підписана кількома відомими гестапівцями і есесівцями; першим був підпис Ернста Кальтенбруннера – начальника головного управління поліції безпеки і СД.

Гарт двічі перечитав статтю, але нічого не зрозумів. Тоді Уллас розгорнув газету. Над некрологом в такій же чорній рамці був вміщений портрет молодого для полковницького звання есесівця з красивим вольовим обличчям. Уллас прикрив долонями картуз з високим денцем і чорний мундир з регаліями. Павло Савур, здавалось, ось-ось посміхнеться, дивлячись на них.

Гарт сидів ні в сих ні в тих.

* * *

Будинок № 57 на Ульріхштрассе нічим не відрізнявся від інших колись фешенебельних особняків цієї тихої вулиці. Сусіди мало знали господаря будинку № 57 пана Отто Вольфінгагена, який купив цей особняк відразу ж після війни. Вольфінгаген був відлюдком. До нього не часто приходили люди, та й він рідко бував удома. Що він робив, на які кошти жив і утримував челядь, ніхто не знав. Хоча сусіди мало ним цікавились. В післявоєнні роки багато мешканців Ульріхштрассе жили равликами: боялися свого минулого і тремтіли перед майбутнім. Цікавість вважалася поганою рисою. Мабуть, єдиною людиною в місті, яка могла б повідомити точні дані про Вольфінгагена та його особняк, був полковник Гарт. Будинок 57 на Ульріхштрассе був явочною квартирою для тих співробітників Гарта, що їх він не міг приймати у своєму службовому кабінеті.

Тому генерал Уллас, сидячи в невеликому холі цього будинку над архівними справами колишнього штандартенфюрера СС Пауля фон Ягвіца-Савура, не боявся голосно ділитись своїми зауваженнями з Гартом. Уллас був у хорошому настрої. За вікном, що було завішене легкими єдвабними фіранками, одноманітно шумів дощ. Стояла вечірня прохолода, а електричний камін підтримував у холі приємне тепло. Нечутно ввійшов воротар і запитально подивився на Гарта. Лише коли полковник хитнув головою, воротар доповів:

– Ця людина приведена сюди, екселенц.

Гарт звівся.

– Введіть його. Доктор Реверс, – він кивнув на Улласа, – буде з ним розмовляти.

Воротар зник. Гарт підійшов до великої книжкової шафи, відчинив у ній потайні двері:

– Я залишаю вас, бажаю успіху.

Уллас нічого не відповів.

Коли Савур ступив на м'який килим вітальні і масивні різблені двері безшумно зачинилися за ним, він був абсолютно спокійний і такий же елегантний, як і вранці.

Сухорлявий, високий Уллас в скромному костюмі звівся йому назустріч, погладжуючи м'яке сиве волосся.

– Радий вас бачити, пане штандартенфюрер. – Це було наперед продумано. – Ви маєте прекрасний вид, Ягвіц. Навіть не віриться, що з дня вашої смерті минуло понад дванадцять років.

Колишній полковник СС поправив краватку і ввічливо, аж трохи театрально вклонився:

– Дякую за комплімент, генерале Уллас. – Ягвіц помітив, як здригнулося підборіддя його співрозмовника.

– У вас хороша пам'ять. Адже ми бачилися з вами лише один раз та й то мимохідь. До того ж це було дуже давно.

– О, генерале, такі зустрічі не забуваються. – В голосі Ягвіца вчулася іронія. – Я навіть пам'ятаю, що тоді, в 1943 році, в затишному швейцарському готелі, де ми випадково обоє зупинилися, ви іменувалися доктором Реверсом.

Уллас зігнав посмішку з обличчя.

– Я набагато старший від вас, Ягвіц, і моя пам'ять стає все більш немічною, але, якщо я не помиляюся, вас у Швейцарії іменували Петером Крафтом. – Голос генерала став жорсткіший, а за ввічливістю вчувалася погроза. – Сідайте, сідайте, будь ласка. Що за церемонії!.. Пригадую, що ви були тоді комівояжером по розповсюдженню електрохолодильників, а за сумісницвом виконували делікатні дорученння вашого справді-таки мертвого шефа пана Кальтенбруннера. Але це вже в минулому і нічого говорити про це – хіба мало хто бував з різних причин в нейтральних країнах в ті тривожні роки. – Уллас потер кисті рук. – Інше мене цікавить. Чому зараз в нашому секторі під чужим ім'ям переховується один з відомих працівників колишньої німецької розвідки – людина, яка зіграла комедію своєї смерті, щоб втікти від відповідальності? Навіщо ця людина, яка іменує себе Павлом Савуром, проникла у відділ розвідки наших військ? Я чекаю відповіді, пане штандартенфюрер!

Ягвіц залишався спокійним.

– Я дам відповідь, генерале, на всі запитання. По-перше, я не переховуюсь під чужим ім'ям: я напівукраїнець. Мати моя, уроджена Савур, завжди називала мене Павлом. Як бачите, носити прізвище матері і ім'я, яке вона мені дала, – не такий уже й великий гріх. По-друге, я, дійсно, в 1944 році міг стати покійником. Тяжкопоранений під Бродами, я два місяці пролежав у старого слуги мого діда. Товариші залишили мене на порозі смерті в цього старика – росіяни наступали. Через півроку я з великими труднощами пробрався на Захід. Наша справа була програна. Якось наткнувшись в старій газеті на некролог, присвячений мені, я не став вимагати спростування.

– Колишній львівський банкір Богдан Савур– ваш дід по матері?

– Так.

– А ким вам доводиться генерал-полковник СС Вільгельм фон Ягвіц?

– Це брат мого батька. Він виховував мене з 16 років.

– Виховання його відчутне. Але, взагалі, ви непогано вигадуєте, Ягвіц.

– Пробачте, генерале, але я не настільки дурний, щоб вам брехати. Більшість фактів ви можете легко перевірити.

– Найпереконливіша брехня – та, що перемішана з правдою. Облишимо поки що це. Що ви робили в Гарта?

– Мабуть, вам уже все відомо з його слів. Я можу назвати ще ряд прізвищ старших і давіть вищих офіцерів вашої армії, які вдаються до моїх послуг в приватних комерційних оправах. Цього не варт заперечувати, бо…

– А свою роль в злочинах, вчинених під час війни, ви теж не намагаєтесь заперечувати? – Уллас ставав брутальним.

– Бачите, генерале, юристи різних країн по– різному трактують поняття правопорушення. Те, що вважається злочином за законами однієї країни, в іншій – вважається потрібною справою і навпаки. Оскільки мені відомо, ваші юристи не є прибічниками крайніх поглядів у цьому питанні.

– Я знаю, що ви колись учились на юридичному факультеті Берлінського університету. Але розстріли мирних жителів, організовані масові грабежі населення і катування військовополонених за законами будь-якої країни є злочин, А це саме те, що ви робили, пане щтандартенфюрер, на Східному фронті.

– Я не буду з вами сперечатися, генерале, про юридичну кваліфікацію дій, що ставляться мені за вину. В першу чергу мова повинна бути про підсудність. А судити мене можуть лише росіяни. Адже ви не можете до мене пред'явити претензій!

– Не все одно, хто засудить вас на шибеницю– наш чи російський трибунал.

Уллас зрозумів, що треба трохи відступити. Він уже добре знав людей і розумів, що Ягвіц не з тих, кого можна залякати. Разом з тим генералові все більше подобався цей незворушний розумний співрозмовник. Це була саме та людина, яку він шукав. Але де та вуздечка, з допомогою якої його можна взятої до рук.

– Я не юрист, дорогий Ягвіц, але можу сказати, що росіяни не будуть довго морочити голову над тим, по якій статті вас засудити. І якщо вони пред'являть вам обвинувачення за всіма статтями їхнього Карного Кодексу, то вони не дуже помиляться.

Ягвіц знизав плечима.

– Боюся, що ви, генерале, не зробите їм такої послуги.

– Чому ж! – заперечив Уллас. – Ми саме це й хочемо зробити: віддати вас росіянам. Це буде ще одним спростуванням комуністичної пропаганди про те, що ми опікуємо колишніх нацистських злочинців, і викличе дуже потрібну нам сенсацію.

Ягвіц раптом звівся і перехилився через стіл до Улласа:

– Не думаю, щоб сенсація в зв'язку з моїм процесом, – тихо сказав він, – була вам приємною, генерале. А раптом я на суді пригадаю про нашу зустріч в Швейцарії. Адже ми обоє супроводжували високопоставлених представників країн, що воювали одна з одною. І пригадаю ще, про що говорили або, точніше, намагалися домовитись за спиною у ваших союзників наші тогочасні патрони?

Уллас несподівано засміявся:

– Якби тоді в Швейцарії я краще придивився до вас, то вже не загубив би вас і в 1944 році. Для нашої спільної вигоди. Але все це поправимо.

Уллас встиг помітити ледь помітний рух чорних брів на кам'яному обличчі Ягвіца. Здається, цього разу генерал пішов по вірній доріжці. Треба було кувати залізо, яке, здається, почало нагріватись.

– Хочете кофе з бісквітом?

Коли лакей вніс кофе й бісквіт, він побачив, що «доктор Реверс» і той, якого привезли в закритій машині, сиділи поруч в кріслах і, димлячи сигарами, голосно сміялися.

– Слухайте, Ягвіц, коли керівництво однієї відомої акціонерної кампанії, членом правління якої я є, дізналося, що я хочу провести відпустку в Західній Німеччині, мені дали невелике доручення приватного характеру. Ви могли б допомогти мені. Ми з вами не лише колеги, дорогий Ягвіц, Ми – це головне – люди ділові. Тому я буду говорити відверто. Правління моєї кампанії проявляє неабияку зацікавленість до цієї справи. Ваш гонорар може бути визначений будь-якою п'ятизначною цифрою. Але крім грошей є перспектива. Ви мене розумієте?

Ягвіц зрозумів усе ще з самого початку: він потрібен Улласові. Розмова була просто розвідкою. Він потрібний Улласові. Це закономірно. Рано чи пізно так повинно було статися. Але чи варт все починати спочатку?

– Я не зовсім вас зрозумів, генерале.

– Я ще раз підкреслюю, що веду з вами розмову, як приватна особа, як представник приватного підприємства.

– Я це відразу ж зрозумів, пане Уллас, як тільки люди полковника Гарта стягнули мене з ліжка і вштовхнули до закритої автомашини.

– Ну, Ягвіц, ви трохи перебільшуєте. Вам же дали можливість зодягнутись. А Гарт просто невіглас. Я просив його запросити вас до мене, а вій…. – Уллас безнадійно махнув рукою. – Але це дрібниції.

– Так, пане Уллас. Але, на жаль, я нічим не можу вам допомогти.

– Чому ж?! Ви ще не знаєте, чого ми від вас хочемо!

– Я знаю, що ділові люди ніколи не викидають гроші на вітер. А сто тисяч, пробачте, 99999 – оскільки йдеться мова про п'ятизначну цифру – гроші не маленькі. Такий гонорар, як правило, платять смертникам або тим, кого збираються послати в Росію, що, до речі, одне й те ж.

Уллас сплеснув руками.

– Звідки ви взяли, що мова йде про Росію?

– А для чого ж іншого вам став потрібен колишній розвідник, який вважався знавцем країн Східної Європи? Думаю, не для путчу в Лаосі або Гватемалі. Крім того, якщо я не помиляюся, ви самі колись керували російським відділом вашого відомства. Висновок напрошується сам по собі.

– Ну, нехай так. Але, врахуйте: ще такого випадку не буде. Це не лише гроші. Ми допоможемо вам зробити те, до чого ви пориваєтесь все своє життя. Німеччина ще стане на ноги.

Ягвіц теж звівся. Прекрасно пошитий сірий костюм, що гарно сидів на його стрункій постаті, зараз особливо підкреслював його військову виправку.

– Ні, пане генерале. Я давно поховав своє честолюбство. Не намагайтеся грати і на моїй ненависті до комуністів. Був час, коли я бажав помсти. Але в кращому випадку я зумів лише наслідити, пробачте, нагадити. Комуністи відібрали в мене дідівські маєтки, відібрали батьківщину у моєї матері і розбили мої надії, але я не хочу, щоб вони ще й повісили мене.

– Що за песимізм, Ягвіце! Адже повертаються звідти наші люди, і люди менш досвідчені, ніж ви!

– І я повертався благополучно звідтіля, але ніколи не був наперед упевнений, що це мені вдасться.

– Значить, ви відмовляєтесь?

– Так, пане генерале.

– Боюся, що ми пожалкуєте.

Настала пауза. Уллас підійшов до торшера і вдарив по маленькій єдвабній мавпочці, що була підвішена до абажура. Мавпочка, схожа на негреня, гойдалася і, повертаючись довкола осі, показувала то куций хвостик, то мордочку з білими білками очей і червоними вивернутими губами.

Дивлячись, як смикається іграшка, Уллас, промовив:

– Капітан сорок першої бригади морської піхоти Халдор Фріз заарештований по обвинуваченню в розтраті скарбових грошей. На допиті він зізнався, що взяв 20 тисяч доларів. – Уллас через плече подивився на Ягвіца. – Не марок, а доларів, для того, щоб пустити в оборот на чорній біржі під час вигідної котировки. Хлопець вирішив заробити. Але його підвів один з ділків місцевого валютного бізнесу: він не встиг повернути капітанові гроші до того, як розпочалася ревізія. Сума, як бачите, велика. Над енергійним капітаном, а разом і над його співучасником, нависла загроза покарання. Справу можуть кваліфікувати, як підкопування під фінанси окупаційних військ. Тут постраждає не лише чесне ім'я комерсанта. – Уллас зробив багатозначну паузу. – В кращому випадку співучасникові капітана не минути конфіскації майна. До речі, ця пропозиція вже знайшла підтримку серед багатьох наших чиновників.

Густі брови Ягвіца заворушилися. Уллас вичікувально мовчав. Перестала погойдуватись мавпочка.

– Хочете вдарити мене, як говорять росіяни, карбованцем? – спокійно запитав Ягвіц.

– Ні. Придушимо нашим всюдиходом – доларом.

– Що ж, засіб дійовий. Доведеться мені перебратися в країни стерлінгової зони, – Ягвіц схилив голову і, звівши брови, подивився на Улласа спідлоба.

– А може ми все ж з вами домовимося, що ви з'їздите в ту зону, де діє карбованець? – генерал примирливо подав Ягвіцу руку.

– Можливо. Я ще подумаю над вашою пропозицією, генерале, – сухо відповів Ягвіц. – Не розумію, правда, за віщо стільки уваги моїй скромній особі.

– Ви напрошуєтесь на комплімент? Добре, я буду щирим. Так, у нас є кого послати в Росію, Ягвіц. Є багато – десять, п'ятнадцять, сто чоловік! Але сто фунтів дрібних камінців важать стільки ж, скільки один стофунтовий камінь. І ми хочемо кинути туди один стофунтовий камінь – вас.

– Я ризикую багато дечим, якщо погоджуся на вашу пропозицію, генерале. Тому ви повинні прийняти мої умови.

– Називайте їх.

– Все, що ви обіцяли перед цим, в мої умови не входить. Це; так би мовити, ваша плата за мої труди. А умови такі. Зараз вакантна посада начальника третього відділу у генерала Муррі.

– Я допоможу вам посісти цю посаду після вашого повернення, Ягвіц. Обіцяю, – дивлячись прямо в очі співбесідникові, поволі вимовив генерал.

– Ні, генерале. Якщо я й поїду куди-небудь, то лише після того, як мене призначать на цю посаду.

– Ви боїтесь, що я вас підведу?

– Ні. Я просто враховую той факт, що долею крупного чиновника з офіційного відомства будуть більше цікавитись, ніж долею якогось колишнього есесівця.

– А ви розумієте, що буде…

– …Як я попадуся? – продовжив думку генерала Ягвіц. – Думаю, що саме тому ви й не побажаєте, щоб я провалився.

– Страхуєте себе?

– Хочу мати деякі гарантії. Уллас повільно промовив:

– Гаразд, Ягвіц. Я згоден. Я знаю, що кладу єдвабну попону не на осла. Пробачте за таке порівняння.