Текст книги "Приватне доручення"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

Соавторы: Григорий Глазов
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Ігор уважно вдивлявся в обличчя «кореспондента». Той відповідав йому байдужим нахабним поглядом, погладжуючи пальцями дві глибокі зморшки біля рота. Замість відібраних вчора штанів і сорочки, що несподівано стали незаперечним доказом, на ньому акуратно сидів новий парусиновий костюм.

Ігор помітив і начищені сандалети, і старанно виголене обличчя, і гладко розчесане пряме чорне волосся.

«Брюнет! Та він же брюнет!» Карпенко швидко дістав свій блокнот. Ось запис показань Миколи Петрова: «Інтересний такий. На зріст вищий за мене. Блондин…»

Інтересний… А цей? Стандартне, невиразне обличчя… Гладке чорне волосся. І раптом пригадав: шрам!

– Зніміть куртку! – різко наказав Карпенко.

Затриманий ліниво зняв свій парусиновий піджак.

Сильні, порослі густим чорним волоссям руки свідчили, що це була людина величезної фізичної сили.

– Підніміть руки!

«Кореспондент» байдуже виконав і цю команду.

«Жодної подряпини!» ледь не вигукнув Карпенко.

– Одягайтесь!

Коли той поправив на собі піджак, Ігор запитав:

– Так може все ж будемо розмовляти?

– Ні,– буденно озвався «кореспондент».

– Вивести!

Підполковник був збентежений. Помилився Микола Петров? А сержант з іноземного літака? Але ж факти свідчать, що «кореспондент» і є тією людиною, яка розшукувала Коломийчука! Черговий по станції ствердив це. Підтверджують і штани з жовтогарячим вохрівським кантом. Значить, в Клуші був хтось інший? Значить… Стій! Карпенко швидко зняв телефонну трубку;

– Товаришу майор, зайдіть до мене!

– Як ви провели впізнання затриманого? – запитав Ігор, ледь майор появився на порозі.

– Тобто, як? Звичайно. Як положено. Представили черговому по станції трьох людей, зодягнених в форму командирів ВОХРу, серед них був і цей «кореспондент». Черговий відразу ж упізнав його.

– Кого взяли в статисти?

– Двох наших співробітників. Вони зодягнули точнісінько таку ж форму, як на затриманому. Так їх трьох і поставили перед черговим.

– Прізвища співробітників?

– Сокуренко і Дриґало.

– Вони давно тут працюють?

– Тобто як? Дриґало взагалі місцевий, а Сокуренко, якщо не помиляюся, років зо три тут.

– А черговий по станції давно тут живе?

– Треба подивитись. – Майор дістав з шафи папку. – Так. Костишин Михайло Іванович, року 1920, проживає… народився у Стопачах, тут… Працює черговим на станції Стопачі півтора року. До цього був старшим стрілочником на тій же станції.

Карпенко люто глянув на майора.

– І ви вважаєте, що це впізнання було зроблене «як вимагається»?

– Я не розумію вас, товаришу підполковник!

– Не розумієте? Скільки в Стопачах населення?

– Тисяч п'ятнадцять… здається…

– «Здається… Здається!.. По-моєму… Треба подивитися…» Треба робити те, що потрібно, товаришу майоре, а з вашими «якось» далеко не заїдеш!

Райуповноважений насупився.

– Та зрозумійте ж ви, – вже зовсім втратив терпець Карпенко, – що, проживши тридцять років у місті з таким невеликим населенням, людина може знати в обличчя більшість його мешканців. Чи можете ви поручитися, що цей черговий по станції ніколи не зустрічав на вулиці, в кіно, в лазні, в клубі чи біс його знає де ще, ваших співробітників? Вохрівець, який запитував у чергового про Коломийчука, був новою для нього людиною. Він раніше його не бачив. Розмовляв побіжно і, зрозуміло, міг не звернути на нього особливої уваги. А ви берете й ставите цього «кореспондента» поміж людьми, зустріти яких раніше черговий міг, де завгодно, а то й може знав особисто, і пропонуєте йому пізнати «чужого». Природно, що він вказав на того, чиє обличчя для нього було незнайоме, Розумієте: нове – чуже! От він і «впізнав»!

Майор недовірливо посміхнувся.

– Це вже ви занадто!

– Чіпляюся? Так! Я присікувався і буду присікуватись до кожної дрібниці! Дурниці?..

Ще не відомо, з-за якої такої дурниці лейтенант Громов підставив своє горло під бритву бандита!

Майор переступив з ноги на ногу й запропонував:

– Може, ще раз запросимо чергового по станції?

Карпенко махнув рукою.

– Це тепер безрезультатно. Він уже запам'ятав брюнета і буде ввесь час твердити, що це той самий.

– Вохрівця бачив ще й дорожний бригадир, Смутек, коли той підійшов до Коломийчука, – нерішуче сказав майор.

– Що ж ви мовчали! Негайно за цим Смутеком! Тільки наперед хай він розповість про зовнішність вохрівця. Статистами візьмемо… – Карпенко трохи подумав, – двох офіцерів з таборів.

Бригадир шляху Владислав Смутек виявився заповзятим фотолюбителем. Подумавши, він так і сказав про вохрівця:

– Високий, широкоплечий, з фотогенічним обличчям.

На впізнанні він пильно оглянув трьох вохрівців і впевнено сказав:

– Того тут немає!

Не витримавши, майор крякнув. Карпенко лише покосився на нього.

– Немає його тут, – повторив Смутек, – той був красунь, Дуглас Фербенкс. Дівчатам для відкриток його фотографувати. А ці… Ні!..

Все стало догори ногами. Підполковник Карпенко молив бога, щоб майор не став виправдовуватись, інакше він не зміг би поручитися за себе. Той, мабуть, зрозумів, і несміливо вийшов з кабінету.

А Ігор, пожбуривши порожню пачку з-під цигарок, підійшов до вікна. Треба трохи заспокоїтись.

Якщо «кореспондент» не «Начальник», тоді хто ж він? Але вбивця лейтенанта Громова не поспішав відповідати на це запитання.

Розділ XII
НА 107-МУ КІЛОМЕТРІ

Якщо починаючи з ночі 8 липня справа, що нею був зайнятий Степаничев та його помічники, навально, як грудка снігу, пущена згори, обростала новими подіями, то вже до середини дня 10 липня все зайшло в тупик. «Начальник» зник. Випередивши їх не на багато, він швидко змінив явку, відвів переслідувачів на фальшивий шлях, попередив і переставив людей.

Не була зрозумілою в цій справі і роль вбивці лейтенанта Громова: на допитах він вперто мовчав. Шукати «Начальника» можна було лише в тому разі, коли знайдеться Коломийчук.

Карпенко схилився над великою картою району, що в ньому діяла оперативна група. В окремі кружальця, що означали населені пункти, були ввіткнуті пришпилені до шпильок картонні прапорці-фішки з написами: «Начальник», «Коломийчук».

В разі потреби ці папірці переколювалися з одного кружальця в інше, а вслід за ними Ігор креслив червоні лінії, що означали шляхи руху ворогів. Тут же на столі лежали дві коробочки з-під цигарок. На одній з них рукою Карпенка було виведене слово: «уже»; на денці цієї коробки лежали прапорці з написами: «Глухонімий», «Ярема», «Вбивця Громова», «Феофанов» (?). В іншій коробці фішки були чистими.

Хтось з друзів Карпенка, сміючись, сказав: «Ігор грається в фанти». Але поступово всі звикли до цього. Хтось останнього разу в день народження Ігоря подарував йому коробку, перев'язану вишуканим блакитним бантом, яка по вінця була наповнена прапорцями.

Потім друзям набридло, і вони залишили його в спокої.

Докресливши останню лінію, Ігор відклав карту набік і дістав тоненьку папку з написом: «Особиста справа».

Розкрив картонну обкладинку. З невеликого фото на нього дивилося похмуре обличчя Коломийчука. Всі графи в листку по обліку кадрів були заповнені без клякс косим, нерівним почерком. Нічого особливого в його біографії не було. «Коломийчук Степан Федорович, рік народження 1915, народився на Волині в Горохові, неодружений…» і т. д.

За анкетою йшла медична карточка, куди вносилися дані медичного огляду, що практикуються на залізниці.

Тут були вказані зріст, обсяг грудної клітини й інші дані, а також – хвороби, що їх переніс коли-небудь Коломийчук.

В карточку був вклеєний рентгенознімок.

Продивившись його на світло, Карпенко зрозумів, що це знімок легенів.

В одній графі значилося, що у Коломийчука правосторонній туберкульоз, і потім ішли специфічні назви тих операцій, яким піддавався хворий в лікарні.

Всі ці закапелки чужого життя треба було обнишпорити, і не просто обнишпорити з звичайної цікавості, а зупиняти свою увагу на кожній дрібниці.

Карпенко перелистав до кінця різні довідки, вшиті в особисту справу, ще раз поглянув на фото Коломийчука і закрив папку.

«Особиста справа є, а самої особи немає», подумав він. Нахилився і почав зав'язувати шнурок від черевика. Після відпочинку хотілося з новою енергією взятись за працю, але працювати не було над чим.

В цей і наступний два дні майже нічого було робити. Нові дані не надходили. Степаничев мовчав.

Карпенко вважав, що місцевий пошук, контроль, нагляд, агентурний пошук – все це волок, яким ловили рибу в незнайомій місцевості і, врешті-решт, з розрахунком на сліпе щастя. Одного цього недостатньо, щоб спіймати таку щуку, як «Начальник».

Хоча б приблизно дізнатися, з якою метою його сюди послали. Це вже визначило б напрям пошуків.

Минав другий день вимотуючого чекання. Друзі сиділи за шахами. В номері було незатишно: великий стіл, невідомо для чого тут поставлений, займав півкімнати. Грати за таким столом було незручно і Карпенко обперся коліном на стілець.

– Ігор Олександрович, чи не здається тобі, що «Начальник» занадто вже крутиться біля залізниці? – Лосько крутив у пальцях короля чорних, Вже годину вони грали в шахи, але було зроблено всього кілька ходів – думками були далеко. – Адже ти сам звернув увагу на те, що четверо з п'яти відомих нам осіб так або інакше зв'язані в залізницею» П'ятий – Ярема – в рахунок не йде. Він, за ідеєю, не повинен брати безпосередньої участі в цій справі. Він – явочник. Дивись; Коломийчук – працював на залізниці, «Глухонімий» – «спеціаліст» по залізничних диверсіях, цей «кореспондент» з бритвою і сам «Начальник» переодягаються в командирів залізничної охорони.

Карпенко відірвав погляд від дошки.

– Ти б, Стасю, поставив мого короля на місце. Мені без нього якось трудно грати. – Ігор насупив брови, схилився над дошкою, але так і не походив: звівся і йшов до тумбочки за попільничкою. – Кажеш – на залізниці? Можливо. Але це не вирішення завдання, а приблизне визначення місця дії. Нам же треба знати об'єкт, Сама по собі залізниця в цьому випадку навряд чи може бути таким об'єктом. Ну, зруйнують вони колію, ну, навіть висадять якийсь міст – який ефект? Хочуть пустити поїзд під укіс? Можливо, що й це. Але будь-який поїзд чи якийсь наперед визначений? Часи комариних «укусів» минули. Вже якщо вони ризикують такими кадрами, як «Глухонімий» і «Начальник», то, мабуть, задумана велика диверсія.

Тут може йти мова про об'єкт величезного значення. А залізниця може бути лише зручним місцем для того, щоб перехопити цей об'єкт. Зручним, але не єдиним. Ми не можемо приковувати всю свою увагу до залізниці, тим більше, що «Начальник» вже знає про нашу деяку обізнаність. От як. А поки що тобі мат. – Карпенко поставив королеву, підтриману конем, перед королем чорних.

Лосько свиснув і подивився на «поле бою», з'ясовуючи, чому програна партія. Потім зітхнув і став збирати шахи.

– Ігор Олександрович, а якщо диверсія можлива не лише на залізниці і навіть не в цьому районі, то на якого біса ми тут з тобою сидимо? Треба вияснити, які вантажі будуть рухатися в цьому напрямі в найближчий час; в разі чого виставити посилену охорону і все. Не будуть же вони полювати за пасажирськими поїздами! Треба…

– Треба нам, Стасю, сидіти тут і чекати, що накаже начальство. Ти що думаєш, ми вдвох лише сушимо голову над цим «Павлом Леонтійовичем»? Юрій Кирилович всіх поставив на ноги. Так давай поки що думати про те, що доручено нам. – Карпенко дістав товсту книжку і перелистав її.—Ти не виймав звідси заставки? – Закривши книгу, він подивився у вікно. – Взагалі, старий повинен би тримати мене в курсі подій.

За вікном згущались сутінки. Починалася третя ніч їхнього перебування в Стопачах.

В двері обережно постукали. Цей стукіт аж ніяк не відповідав виглядові сержанта-вахтера. що збуджено зупинився на порозі. Він ледве стримував подих, очі в нього блищали, але в присутності старших по званню він намагався зберегти спокій.

– Товаришу підполковник, майор просив вас і капітана негайно прибути на станцію. Він там чекає на вас.

Вахтер облизав губи, наче вгамовував бажання ще щось сказати.

Лосько поглянув на годинника: 22–30 – і швидко накинув піджак.

– «Рахівник» щось намацав, – прошепотів він Карпенкові.

Але Ігор, не поспішаючи, причісувався перед дзеркалом. Лосько непомітно посміхнувся. Ігор Олександрович не змінився. Недаремно ж колись в бригаді говорили, що коли комроти Карпенкові хочеться бігти, то в присутності підлеглих він буде йти повільно, навіть не розмахуючи руками, мабуть, для того, щоб стримати ноги.

Майор зустрів їх біля нового будинку вокзалу.

В загальній кімнаті лінійного пункту міліції панувало збудження: кілька міліціонерів оточили якийсь предмет, що лежав у кутку на підлозі. Вони розступилися, даючи дорогу районному уповноваженому. Але майор пропустив наперед Карпенка, і відразу ж до Ігоря долинув голосний шепіт: «Дивись, уже начальство з Винагорода прикотило! Швидко!»

На підлозі напівприкриті брезентом лежали трупи двох чоловіків. Один – літній, з крупними рисами обвітреного обличчя, був у формі залізничника. На його пом'ятому темному кітелі Карпенко помітив руді плями. На другому здоровенному чорнявому хлопцеві під розстебнутою курткою на білій полотняній сорочці розповзлася ще волога, невелика темночервона пляма. «Вогнестрільні рани, тому й мало крові», подумав Карпенко. Позаду затупотіли ногами: міліціонери покидали кімнату під суворим поглядом майора. Від трупів ледь пахло свіжою кров'ю. Майор попросив дозволу закурити, і Карпенко простягнув йому пачку «Біломора». Майор зам'явся: він звик до сигарет і до того ж не сподівався, що його почастують цигаркою. Однак не відмовився. Зустрівшись поглядом з підполковником, він раптом подумав, що даремно оці два дні носив на нього образу: небезпечна і відповідальна робота не завжди дозволяла стримувати свої нерви.

– Ці двоє,– почав доповідати майор, – і з ними ще один, якого взяли живцем, десь о двадцять першій годині тридцять хвилин, намагалися висадити в повітря міст на 107-му кілометрі. Залізнична міліція стала їм на перешкоді. Начальник лінійного пункту капітан Нікольський з своїми співробітниками вистежив їх—і ось результати. Ще не встановлено, хто це такі. В усякому разі, Коломийчука серед них немає. Вохрівця теж. Третій цілий і неушкоджений. Він тут, його ще не допитували. Я викликав судмедексперта і фотографа. Деталей я сам не знаю. Про них доповість начальник лінійного пункту капітан Нікольський. Він, здається, легко поранений і пішов оце на медпункт.

– Капітан Нікольський? – перепитав Карпенко. – Що ж, зачекаєм на нього. Що знайшли в забитих?

– Портативні міни в цигаркових коробках «Казбек», пістолети, один німецький автомат взірця 1943 року, саперна лопата… – Майор загибав пальці. – Я, признатися, всього сам точно не знаю.

До кімнати зайшли судмедексперт і фотограф. Вони зайнялися своєю кропіткою справою. Карпенко спостерігав за ними.

Рипнули двері. Зайшов ще хтось, але Карпенко не повернувся. За спиною пролунав охриплий голос:

– Це все експерти, товаришу майор? Щось багато. Взагалі, навіщо їх обстежувати? Ми пришили обох без обману. А інакше й не можна було – вони такий вогонь повели! Мені руку зачепило, добре, що я вчасно спіткнувся, а то б вліпило по-справжньому.

Районний уповноважений зупинив того, що говорив:

– Доповідайте про все заступникові начальника опергрупи Комітету Союзу підполковникові Карпенкові.

Ігор обернувся і побачив товсту приземисту людину. Права рука його була оббинтована, але він хвацько взяв нею під дашок картуза:

– Капітан Нікольський.

Нікольський запропонував пройти до нього в кабінет. Там_на столі лежали два пістолети «ТТ», німецькй автомат, ножі та інші предмети, вилучені в диверсантів. Карпенко обережно оглянув дві портативні міни.

– Лосько, треба викликати спеціалістів і розібратися з цими «цигарками». Дізнайтесь також, які поїзди були на підході до станції в 21–30—22 години з боку Клуша і які відправлялись зі станції в ті ж години на Клуш.

Лосько вийшов.

– Може, хочете допитати третього, якого ми живцем узяли? – запитав Нікольський.

– Потім. Спершу розказуйте.

Нікольський дістав з бокової кишені гаманець, а з нього витяг невеликий шматочок паперу.

– Ось оцю записочку ми одержали сьогодні вдень. Анонімна. Була в скриньці для скарг, що її ми щодня проглядаємо.

На сторінці, вирваній, мабуть, похапцем з учнівського зошита, квапливо було написано:

«Товаришу начальнику залізничної міліції. Сьогодні увечері злодії збираються на вбивство стражника на мосту, що йде на Клуш. Вони поїдуть поїздом до мосту, зіскочуть на ходу, де й будуть вбивати стражника. Перший злодій в них то є Іван Яцишин. То він говорив про вбивство».

Ні числа, ні підпису не було. Записка була пом'ята і заяложена.

– Я дуже сумнівався, товаришу підполковник, серйозна це записка чи ні,– почав Нікольський. – Спершу подумав, що це або наклеп, або чийсь дурний жарт. Але потім все ж вирішив засісти біля мосту на 10-му кілометрі. Це від станції за півтора кілометра в бік Клуша. Хоч я, признатися вам, не зовсім вірив цим даним, але подумав, що є причина трохи розворушити моїх людей. А то вже дуже їм тут спокійно живеться: ні турботи, ні тривоги – жиріти стали. Ну… вирішив провести своєрідні учбові заняття. Взяв і собою трьох і о 20 годині пішов до мосту. Сховалися ми метрів за сто від мосту, вздовж полотна. Охоронника, що на мосту, не попередили, адже я вважав тривогу учбовою. Сидимо. В 20–35 пройшов вантажний. За ним – ще один, потім – швидкий. Нікого. Ну, думаю, пора згортати ці «маневри». Але потім вирішив ще приміського діждатися, який відходив від станції в 21–20. Отут і почалося. Поїзд майже ввесь на міст виїхав, коли раптом з другого від хвоста вагона хтось зіскочив на ходу. Упав якраз між нами й мостом. Лежить, стогне. Поїзд пройшов. Охоронник побачив того, що впав, гукнув до нього. А той лежить і тільки стогне. Охоронник підійшов до нього кроків на десять. В цей час з того боку насипу, через колію, вискакують ще двоє і – на нього. Вони, мабуть, зіскочили з поїзда по той бік. Охоронник повернувся до них, смикнув затвором. Але тут схоплюється той, що лежав, і теж – на охоронника. Втрьох вони й повалили його. Гвинтівку видерли, під себе підім'яли. Один – той здоровий, що лежить в кімнаті,– кулаком його по толові вдарив і кричить: «Давай швидко, закладай посеред мосту, я цього сам прикінчу!» і ніж дістає.

Ну, тут уже нам не можна було чекати. Здоровенного я, звалив з першого ж пострілу. А другий, в залізничному кітелі, з автомата сіконув– мене по руці вцілив – ну, його теж заспокоїли. Третій стрельнув разок з пістолета і навтікача. Його Іванцов наздогнав. Обшукали трупи і затриманого. Знайшли міни в цигаркових коробках.

– Завтра вранці, капітане, подайте мені детальний рапорт про сьогоднішні події в письмовій формі,– наказав Карпенко. – Повідомте начальству, що справу про диверсію буду вести я. Речові докази й трупи негайно відправте в райвідділ. Подайте мені прізвища тих, що відзначилися в цій операції. Керівництво опергрупи буде клопотати про відзначення вас за проявлену пильність і оперативність. А зараз давайте сюди заарештованого.

Нікольський майже вибіг в кімнати. За дверима пролунав його голос: «Заарештованого сюди!»

Міліціонер ввів хлопчину років 17–18. Очі його були сповнені страхом. Втягнувши голову в плечі, він все намагався прикрити рукою розідрану на плечі сорочку.

Весь вибруднений в глині, він стояв, схлипуючи й тремтячи.

– Прізвище, ім'я? – суворо, але спокійно запитав Карпенко.

Хлопчина стрепенувся.

– Тарас Яцишин. – І раптом упав на коліна. – Тільки не вбивайте мене! – заголосив він. – Я все, все розкажу! Я не хотів… То вуйко Іван примусив!..

Карпенко ступив до нього, взяв за плечі, підняв.

– Ніхто тебе не збирається вбівати, чого ти голосиш!

Рябе обличчя хлопчини, забризкане глиною, було смішне й жалюгідне.

Карпенко позіхнув, щоб приховати несподівану посмішку.

– Бери краще стілець, Тарасе. Давай його сюди. Сміливіше, сміливіше. Тепер сідай. Розмовляти будемо?

– Будемо, – боязливо промовив затриманий.

– В бога віриш? – раптом запитав Карпенко, помітивши під роздертою сорочкою Тараса бруднувату ниточку з маленьким хрестиком.

– Трошки.

– Правду говорити будеш?

– Буду, їй-богу, буду!

«В бога – трошки, а правду говорити – «їй– богу». От і примири це протиріччя!» посміхнувся в думці Карпенко, дивлячись на хлопчину, що все ще схлипував.

– Ось що, Тарасе Яцишиін. Ти не рюмсай. Хустина є? На, втрися і давай займемося справою. – Карпенко дістав з кишені пропахлу тютюном хустину. Вона давно втратила білий колір, і Карпенко усумнився: чи зручно давати цю сіру на колір ганчірочку, що її зовсім недавно ще можна було назвати носовою хустиною. Все ж він простягнув її хлопцеві.

– Не дуже чиста, але це в кишені так вибруднилась.

Тарас сприйняв пропозицію втертися, як наказ. Він старанно потер хустиною під носом, але висякатись не відважився і повернув Карпенкові.

– От і добре. Батько є?

– Є.

– Це він послав тебе на міст?

– Ні. Вуйко Іван. Тато в 1946 році в трибунал потрапили… А тепер додому повернулися. Вуйко Іван кажуть, що за тата помститися треба.

– А батько знав, що ти пішов на міст?

– Ні. Тато з братом не ходять один до одного.

– Посварилися?

Тарас кивнув головою.

Слухаючи хлопчину, Карпенко почав розуміти, що Іван Яцишин, рідний дядько Тараса, і Коломийчук часом давали хлопцеві невеликі завдання: то порахувати танки й гармати, що проходили через село під час маневрів, то з'їздити у Львів і по дорозі подивитися, чи не появився де новий аеродром, то купити батарею для радіо.

Нещодавно повернувся з ув'язнення батько. Тарас хотів похвастатись перед ним своїми «подвигами», але дядько заборонив йому це робити. З братом батько відразу не полагодив і суворо наказав синові не зустрічатися з дядьком. Але Іван вже прибрав до рук племінника. І от позавчора дядько викликав Тараса до себе. У нього був Остап Гак. Прийшов Коломийчук і наказав їм висадити в повітря залізничний міст. Коломийчук про щось поговорив в дядьком і пішов, залишивши їм вибухівку і гроші. Сьогодні ввечері Тарас, дядько й Остап, озброївшись– автомат дядько ніс в мішку– сіли на поїзд, а біля мосту зіскочили на ходу й напали на вартового, але їх підстерегла засідка. В Тараса почали стріляти – і він кинув зброю.

Було схоже, що хлопчина говорить правду. На Карпенка неприємне враження справила його заляканість, наче він все чекав, що його ось-ось почнуть вбивати.

– Відправте хлопчину в райвідділ, – наказав Карпенко Нікольському.

Карпенко з райуповноваженим вийшли на ледь освітлену безлюдну площу перед вокзалом. Підійшов Лосько.

– Я викликав на завтра мінерів з військової частини. Тих, які обстежували міни, вилучені в «Глухонімого». А з поїздами справа така: в 22–25 з Клуша на Стопачі через міст пройшов військовий ешелон.

– Невже вони не знали часу руху поїздів? Яка рація висаджувати міст за годину до появи поїзда, до того ж за півгодини на мосту повинні були змінитися вартові? Та й вибух би цей тут почули. Ні, вони повинні були знати про це. Ці три – люди Коломийчука, а він знав усе. Значить – тільки міст і все? Нічого не розумію.

– Так, так, – обізвався райуповноважений. – Висаджувати просто так міст їм не було рації.

Пішли через площу. Біля зачиненого кіоска блимав вогник – хтось курив. В темряві лише вгадувалися обриси постаті. Коли вони порівнялися з кіоском, вогник метнувся до них.

– Товаришу підполковник! – неголосно покликав той, що курив. – Пробачте, можна вас на хвилину?

Людина потрапила в смугу світла, і Карпенко побачив, що це старший сержант залізничної міліції. Всього було зовсім молоде обличчя.

– Ви хотіли щось мені сказати?

Хлопець завагався. Карпенко перехопив його насторожений погляд – через плече, в бік вокзалу.

– Йдіть у райвідділ і там зачекайте на мене, – прийшов йому на допомогу підполковник. І, повернувшись до райуповноваженого, запитав – Товаришу майор, хто зараз у райвідділі?

– Лише вахтер внизу, – зрозумів його майор. – Але він хлопець мовчазний.

Коли Карпенко зайшов до кабінету райуповноваженого, старший сержант, що сидів на канадці, схопився. Карпенко жестом запропонував йому сідати, взяв стілець і сам сів навпроти.

– Ну, познайомимось поближче. Звуть мене Ігорем Олександровичем, прізвище – Карпенко. А звання моє ви вже знаєте, хоч я ходжу тут в штатському.

– Наш солдатський зв'язок працює бездоганно, – посміхнувся старший сержант. – Особливо, коли начальство приїжджає. Старшин сержант залізничної міліції Іванцов Мирон Михайлович, – . раптом спохватився він, – 1930 року народження, в міліції служу два роки, відразу ж після того, як демобілізувався з армії. Я тутешній, з села Гаї, Стопачинського району.

– Це, ви затримали «Глухонімого»? – поцікавився Карпенко. – Куріть, куріть, – дозволив він, побачивши, що Іванцов дістав і знову заховав сигарети.

– Так, це ми разом з солдатом Басаджієвим з прикордонного загону. Тільки я не про те хотів, товаришу підполковник. Не знаю, як вам і сказати. Може, мені здалося. Коли ми вчотирьох з капітаном Нікольським замаскувалися в засідці біля мосту, а потім побачили, як бандити напали на вартового, то відразу ж хотіли побігти йому на допомогу. А капітан говорить: «Не треба, почекаємо ще трохи. Може, їх не троє, а більше». А тут я дивлюся, вартового ось-ось заріжуть, а капітан все «підождіть» та «підождіть». Ну, я не міг того допустити, щоб на моїх очах людину вбивали, і вистрілив. Тут, звичайно, всі кинулися вперед без наказу капітана. Хто вбив другого бандита, я не розгледів, а третій – Тарас Яцишин, я його відразу впізнав, він з нашого села, злякався, кинув пістолет і руки підняв. Тут підбігає капітан і з ходу з пістолета прямо в Тараса. Я кричу: «Що ви робите?» А він – знову. Метрів за п'ятнадцять двічі стріляв, та все мимо. Я не витримав і вибив у капітана з рук пістолет, а він на мене: «Посаджу! Диверсантів захищати, сякий-такий! Всі ви тут бандити!» Це він щодо мого місцевого походження. Ладно. Я, звичайно, на ці слова уваги не звернув – в запалі людина мало що сказати може. Тільки от навіщо він у беззбройного стріляв, коли той вже й руки догори тримав? Адже хлопчина беззбройний. Може, я все це вам даремно говорю, може, в бою воно таке й трапляється, – я на фронті не встиг побувати…

– Ні, правильно ви зробили, Мироне Михайловичу, дуже правильно, що прийшли до мене. До речі, ви не помітили, хто поранив Нікольського?

– Поранив? Це ви про руку, мабуть? Так він же її об камінь забив, коли на землю упав! Спіткнувся, мабуть, чи від кулі ховався.

– Скажіть, товаришу Іванцов, як у ваш лінійний пункт надходять скарги?

– А в нас спеціально для цього скринька біля дверей висить, щоб громадяни завжди могли скаргу вкинути чи листа опустити. Наприкінці дня, годин у 18, я відкриваю скриньку і що находжу, реєструю в книзі скарг та пропозицій. У нас така книга ведеться.

– А чому саме ви відкриваєте цю скриньку?

– Та я за канцелярію начеб по сумісництву відповідаю. Адже секретар нам не положений. От і доручили цю справу мені.

– А капітан Нікольський сам ніколи не займається цим?

– Та що ви! – аж розсміявся Іванцов. – От лише сьогодні він запитав у мене: «І навіщо отут ця шпаківня висить?»

– А ви сьогодні, правда, це вже вчора, – поглянувши на годинника, поправився Карпенко, – не заглядали до скриньки?

– Як же – заглядав! Я в цій справі акуратний. Ось навіть ключі від неї при собі ношу.

– Які ж скарги й листи були вчора виявлені в скриньці?

– Та ніяких. Ось уже тижнів три, як та скринька порожня.

Карпенко закусив губу.

– Так? Ну, не буду вас більше затримувати, Мироне Михайловичу.

Уже давно затихли в коридорі кроки сержанта, а підполковник все ще сидів, суплячись та потираючи долонею чоло.

* * *

Вранці Карпенко чекав від Степаничева відповідь на свою шифровку, але генерал чомусь мовчав. Лосько морочився над цигарками «Казбек». Районний уповноважений уточняв, хто такі забиті, провадив обшуки в їхніх хатах, фіксував показання Тараса Яцишина, з Нікольським ходив до моста і потім гнув спину над схемою місця події.

На кінець дня папка добре таки розбухла. Тут було все, починаючи з зізнань Марії Кравчук і рішення про розшук Коломийчука до висновку судмедексперта і багатьох фото забитих бандитів, їх зброї й спорядження.

Документи про «Начальника» й Старий схрон Карпенко тримав у себе окремо.

Невелика кімната, де зберігалися речові докази, була захаращена. В одному кутку лежав великий парашут, десантний^ ранець, банка з-під консервів – майно «Начальника». В іншому, на столику, – автомат, пістолет, ножі – зброя людей Коломийчука. Окремо лежала бритва і пістолет «Браунінг» в кобурі. Доказів злочинної діяльності «Начальника» та Коломийчука було більше, ніж потрібно. Не було лише самих злочинців і, що найгірше, неможливо поки що було попередити їх нові злочини.

Буває іноді такий стан, коли просто по-житейському починаєш заздрити людям, які відпрацюють свої 6–8 годин і кінець. Щось подібне відчув зараз Карпенко. Майже ніколи він не задумувався над тим, що він відповів би, аби сказали: «Давай-но, Ігоре Олександровичу, здіймай свої погони, здавай справи, закінчені і не закінчені, ти нам більше не потрібен». – «А завтра?» – «І завтра». – «І післязавтра?»– «Ну, так, зовсім, назавжди!» – «Що ж я робити буду?..»

Схилившись над столом, Карпенко посміхнувся і став за звичкою тихенько смикати себе за щіточку над бровою.

«Дур починається з неробства», пригадалися слова його баби, яка ніколи не сиділа на місці, навіть коли витирала вп'яте пилюку з старомодних меблів у їхній кімнаті.

«Дур, дур, дур… Яка дур, коли заплутався, коли думки наче на ланцюг прип'яті – все по одному колу».

Ігор взяв листок паперу і, зробивши з нього голуба, кинув. Але голуб не полетів, а, ткнувшись носом в стіну, упав на підлогу. Карпенко вийшов з-за столу, підняв його і пошматував.

Знову сів на місце і знову почав смикати за щіточку над бровою. А в голову наполегливо лізла одна й та ж думка: «Де Коломийчук? Де Коломийчук? Де Коломийчук?»

Так минає година-друга.

Найрізноманітніші припущення народжувались в голові Карпенка. Одні він обережно відкидав, водночас думаючи над можливістю перевірити інші. Прийшов Лосько, а за ним незабаром і майор з своєю папкою, що її Карпенко, поклавши на канапу, не став і розкривати. Змахнувши зі столу все зайве, він розгорнув перед собою чистий аркуш паперу і взяв олівець.

– Давайте думати разом. В папках ми зараз не знайдемо нічого нового. Все, що нам відомо, можна приблизно підсумувати так: «Начальник» благополучно приземлився у Воронячій ущелині і попрямував до Старого схрону. Не заставши там «Глухонімого», він зачекав ще день, запідозрив, що не все гаразд, і пішов у Клуш. Переночував в будинку відпочинку і вранці виїхав у Стопачі, де зустрівся з Коломийчуком. Той попередив його, що Ярема заарештований. «Начальник» зрозумів і те, де подівся «Глухонімий», Роль «кореспондента» поки що незрозуміла. Відомо одне: він ішов на явку до Коломийчука, нічого не знаючи про те, що явка провалена. Так? Що ж далі? «Начальник» через Коломийчука дає завдання його людям висадити в повітря міст на 107-му кілометрі. Причому, дає й вибухівку. Це цілком ясно. Піротехнічна експертиза встановила ідентичність портативних мін – «цигарок», вилучених у бандитів і в «Глухонімого». Це – «тютюнові вироби» однієї «фабрики». Ось факти, що нам відомі. Які з них породжують сумніви? Диверсія на мосту. Дивовижна диверсія! Я викликав з Вишгорода спеціаліста-мостовика, але й без нього зрозуміло, що масштаби збитку, що його б ми понесли, в разі диверсія вдалася б, не відповідають масштабам її підготовки. «Начальник» пожертвував трьома агентами для цілі, яка навряд чи могла його спокусити. Варіант з висадженням в повітря військового ешелону теж відпадає. Так для чого ж йому став потрібен міст?