Текст книги "Приватне доручення"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

Соавторы: Григорий Глазов
сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

Розділ XVIII
АЗАРТНА ГРА

Назавтра Ягвіц прийшов до Чеканова на чарку горілки. Льотчик зустрів його понуро. Обличчя заспане, з жовтими плямами під очима. – Голова тріщить! – скаржився він. – Поправиться треба. Зараз Люся подасть на стіл. Сідай поки що. Кури, – подав Андрій портсигар.

– Ти що – поспішаєш? – поцікавився Ягвіц-Масальський.

– На дві години треба бути в аеропорту. Проспав. Уже чотири. Завтра вилітаю в 14.00. Іноземців веземо, – повідомив він конфіденціально.

– Так поїхали. Там і підремонтуємося.

– Можна й так. Люся, а Люся! – покликав Чеканов.

Ввійшла Люся. Привітавшись з Масальським, вона пішла до буфета.

– Ти от що… кинь це, – кивнув їй Чеканов на буфет. – Ми з Павлом у ресторані заправимось. Поїдеш з нами?

– Як хочеш, – ображено знизала вона плечима.

В ресторані аеропорту вони зустріли неповороткого літнього льотчика, що доїдав біфштекс.

– Командир корабля, – прошепотів Чеканов Масальському, підходячи до столика, за яким сидів льотчик.

– Дозвольте, товаришу майор? – запитав невеселим голосом Чеканов.

– Сідай, – запропонував той, навіть не поглянувши. Прожувавши останній шматочок м'яса, він прополоскав рот нарзаном і звернувся до Чеканова:

– Горіти б тобі синім вогнем, Андрію, за запізнення. Ну, гаразд, догулюй. Але дивися мені! – майор стукнув пальцем по порожній пляшці з-під пива, глянув на Масальського, витер салфеткою руки, важко звівся і пішов до дверей.

– Сердитий папаша, – зауважив Ягвіц.

– Душа людина, але дисципліну любить. Ну, давай розпис поїздів, – і Андрій взяв меню.

Вони допивали другу пляшку коньяку, коли Чеканов, відставивши від себе наповнену чарку, твердо, наскільки міг, сказав;

– Все. Більше не п'ю. Зараз піду просплюся. Холодний душ і в гуртожиток спати. Завтра в серйозний рейс. Не вмовляй, не буду. – Він швидко оглянувся, перехилився через стіл і прошепотів Масальському: – Іноземний уряд в Москву веземо. От. Тільки… – Чеканов притулив до вуст палець.

Ягвіц-Масальський бачив, що Андрій почав п'яніти. Випите вчора, розбавлене сьогодні коньяком, вдарило йому в голову. Він ніяк не міг знайти кишені. Нарешті дістав звідти портсигар і спробував відкрити його неслухняними пальцями.

Масальський з посмішкою подав свій:

– Закурюй.

– Важкий який, – гикнувши, зауважив Чеканов.

– Срібний, литий, – все з тією ж посмішкою продовжував Масальський. – Фронтовий трофей.

– Мій теж срібний, – гордо відповів Чеканов. – Тільки легший.

– Покажи. Пристойна річ. Давай «махнемо», – запропонував Ягвіц, продовжуючи роздивлятись портсигар Чеканова. – На дружбу! Не сподобається – в Москві поверну.

– Давай, – погодився Андрій.

І вони помінялися портсигарами. Ягвіцеві перекосило рот, коли він побачив, як Чеканов з'їдає шматок за шматком без цукру лимон…

* * *

Тільки о десятій годині вечора Ягвіц-Масальський повернувся до Лучків. Він ходив по місту, заглянув у кіно, потім повечеряв у привокзальному буфеті. Сидіти в кімнаті не міг.

Сашка не було вдома: полетів у Львів. Двері Масальському відчинила Ганнуся. Вона вже лягала спати, коли він подзвонив. Збентежено кутаючись в халатик, з якого вже виросла, дівчина почервоніла й опустила очі: погляд Масальського ковзнув по її засмаглих, високо відкритих ногах. Але, як завжди, він привітно посміхнувся, пообіцяв розбудити її завтра на чергування і пішов у свою кімнату, де на тахті була вже послана постіль.

Масальський обережно пройшов через їдальню на балкон. Повільно покурюючи, піддався звичним перед сном думкам: аналізував минулі події.

Він добре розумів, що чекісти про щось знають: провал «Глухонімого», Яреми, Коломийчука. І лише йому, Ягвіцові, вдалося прошмигнути. Він не будував ілюзій, що його не шукають. Він був лише впевнений, що йде поперед радянської контррозвідки в часі. Хід, що ним Ягвіц розраховував завершити своє перебування на радянській землі: Нікольський, – вже був не потрібний. Все вирішилося протягом останньої доби по-іншому. Делегація летить завтра. Буде це, мабуть, мати такий вигляд. Вдень група машин під вітальні вигуки жителів міста – тут вже так водиться – помчить на аеропорт. Чекісти, звичайно, вживуть всіх заходів, щоб нічого не трапилось, Але хто буде знати, що в червоній замшовій куртці, з багатьма замочками-блискавками, у другого пілота Андрія Чеканова лежить важкий срібний портсигар. Ягвіц уже малює в уяві, як в масивних кришках цього портсигара йде повільний хімічний процес, який скінчиться завтра в 14 годин 30 хвилин дня могутнім вибухом. А що робити з Ніпольським? Хоча він ще колись придасться, якщо не здохне від білої гарячки. Але що, як цей тупоголовий міліціонер, не знаючи, що маршрут делегації змінився, вже підсунув міну під вагон? Тоді через дві години вона повинна вибухнути десь у вагонному парку. Що ж, це ще краще. Нехай перевертає вверх дном всю станцію. Це відверне їхню увагу. Виліт делегації не затримається.

* * *

Коли наприкінці робочого дня весь командний склад лінійного відділу міліції був викликаний до кабінету начальника, Нікольський уже знав, про що йтиме мова. Надзвичайно важка коробка «Казбеку» відтягала йому кишеню. Зайшовши до туалету, Нікольський вкотре притулився вухом до коробки – чи не чутно якого-небудь цокання механізму. Правда, Ягвіц попередив його, що міна уповільненої дії основана на безшумних хімічних процесах, але Нікольський не вірив йому і боявся, що в коробці звичайний годинниковий механізм і що його роботу можуть почути. Про всяк випадок капітан поклав до кишені, поруч з коробкою, свій годинник і, сидячи в кабінеті начальника, демонстративно діставав його, наче боявся запізнитися на призначене побачення.

Начальник відділу – крупноголовий, з зовсім білим волоссям підполковник – поправив на кітелі значок почесного залізничника і оголосив наказ: з 18–00 посилити нагляд за порядком на станції, виставити додаткові наряди; в 22 години з-за кордону прибуде спецпоїзд.

Хоч Нікольський чекав на цей наказ, все ж, почувши його, він весь напружився і з жахом подумав про те, що повинен зробити. Рука його мимоволі намацала коробку, і тут йому звалося, що всі звернули увагу на цей його жест. Він дістав з кишені годинника і звірив його з настінним.

Начальник відділу теж поглянув на годинника:

– Так, часу у вас, товариші, залишилось обмаль. Прошу всіх по місцях. Капітана Нікольського прошу залишитись.

Коли всі вийшли, підполковник звернувся до Нікольського.

– Олексій… здається… Павлович.

– Петрович, – поправив капітан.

– Петрович, пробачте, – посміхнувся полковник. – Протягом тижня не встиг ще запам'ятати, як вас по батькові. Хочу я, Олексію Петровичу, доручити вам безпосередній нагляд за тими вагонами, що в них їдуть іноземні гості. Це 7-й і 8-й міжнародні. В інших – звичайні пасажири. Візьміть трьох-чотирьох людей. Тут замінюють колісні візки під нашу широку колію. Треба, щоб за цим теж простежили наші люди. Поїзд стоятиме тут годину. Ви не ображайтесь, Олексію Петровичу, що я вас ставлю до ваганів. Ваш попередник здійснював загальне керівництво. Але ви в нас людина нова: станцію і людей ще погано знаєте. Не ображаєтесь? От і добре. Давайте, готуйте людей…

Нікольський болісно обдумував становище, що склалося. Його поставили саме до тих вагонів! Це було й добре й погано. Адже після вибуху запитають з нього першого. Може, викинути ці прокляті цигарки і втікти? Гроші Ягвіц йому дав. їх вистачить на багато років. Але… Ягвіц або заб'є його, або викаже. А що, як виказати Ягвіца? Небезпечно. А якщо підкласти міну і нікуди не втікати? Мало хто її міг підкласти! На пункт, де замінюватимуться колеса, він пошле когось іншого, ну, хоча б того ж Мирона Іванцова, а сам залишиться на пероні. І все можна звалити потім на Іванцова: адже найімовірніше, що саме там підклали міну. Ще можна буде заявити, що Іванцов був напідпитку. Але це треба зробити зараз, до вибуху. Йому, Нікольському, звичайно теж влетить за халатність, але нічого такого, що пахне 54 статтею Карного Кодексу, не пришиють. Може звільнять на пенсію.

Рівно в 22 години завиднілись яскраві прожектори паровоза.

7-й і 8-й вагони зупинилися майже поруч з Нікольським. «Точно розраховано», подумав капітан і з цікавістю почав спостерігати, як іноземці почали виходити на перон. «Звичайні літні люди. Нічого особливого, – думав Нікольський. – І зодягнені майже так, як зодягаються в нас у вихідні дні, навіть простіше…»

Лише один з членів делегації – огрядний лисий пан – був у костюмі яскравоблакитного кольору у велику сіру клітину.

«В нас таких не носять», подумав Нікольський.

Цей рухливий власник незвичайного костюма був, мабуть, життєрадісною людиною. Він раніше своїх колег зіскочив на перон, щоб потиснути руки зустрічаючим.

Нікольський не встиг опам'ятатись, як іноземець в блакитному підкотив і до нього і міцно вхопив за руку.

– Я віталь радянський офіцір! – весело вигукнув він і поспішив далі.

Коли перон спорожнів, свистки кондуктора попередили, що поїзд переводять на запасну колію. Нікольський побачив начальника відділу і підійшов до нього.

– Товаришу підполковнику, в пункт заміни колісних візків я послав старшого сержанта їванцова. Але, признатися, починаю непокоїтись. Іванцов, по-моєму, десь встиг випити. Це за ним водиться, я ще в Стопачах помічав. Може, мені теж піти туди?

– Чого вже йти, – насупився підполковник. – За двадцять хвилин подадуть назад. Вам треба було б усунути їванцова і відразу ж доповісти мені.– Знизавши сердито плечима, начальник відділу пішов.

За кілька хвилин залунав перестук коліс: поїзд вагонами наперед подавали на перон. Мигнув ліхтар кондуктора в тамбурі крайнього вагона.

Нікольського затрусило. Зараз все це треба вробити! Але як? В останню хвилину, коли поїзд уже був за сто метрів, Нікольський швидко наказав сержантам, що стояли поручі.

– Дивіться уважно в цього боку, я з того перевірю, – І перед вагонами перебіг колію.

Вагони закрили від нього вокзал і двох сержантів, що залишилися на пероні. Нікольський швидко оглянувся. Нікого. Лише на десятій чи одинадцятій колії маневровий паровоз «розштовхував» товарняк, і гудів ріжок стрілочника.

Тінь від вагонів сховала Нікольського: скрипнули гальмівні колодки, вагони зупинилися. До відходу поїзда лишилося 20 хвилин. Швидше! Рвонувши з кишені коробку, Нікольський нагнувся і сунув її під вагон. Коробку наче вирвало з рук: спрацював магнітний присос. Капітан спробував відірвати її від рами, але вона була наче приварена. «Слава богу!» випростався Нікольський, Обличчя його вкрилося важким холодним потом, до горла підкочувалася нудота. Тремтячою рукою він поліз за хустиною – і раптом перед ним виникла постать. Нікольський відскочив назад, але відразу впізнав старшого сержанта Іванцова.

– Х-ху, чортяка, налякав як! Звідки ти взявся, як нечиста сила? – і Нікольський розстебнув комірець.

– А я на задній сходині вагона сидів, – відповів спокійно Іванцов. – Сидів і думав, навіщо це ви вагон цигарками пригощаєте.

– Що-о-о?! – позадкував Нікольський, похололими пальцями намацуючи кобуру. – Ти… ти… що? Здурів?!

– Не шуміть, Нікольський, – пролунав позаду голос. Капітан різко повернувся і скоріше вгадав, ніж побачив у тіні вагона Карпенка.

Нікольський скрикнув і шарпнувся набік, Іванцова, що намагався заступити йому дорогу, він збив сильним ударом. Він біг, стрибаючи через рейки і шпали, шарахаючись від людей, що потрапляли йому назустріч. Про пістолет Нікольський забув. Під самими буферами проскочив перед групою вагонів, що котились по колії і закрили його від переслідувачів. Куди? Тут майстерні і кам'яний паркан. Треба праворуч. Він метнувся праворуч, але спіткнувся і впав на рейки. Його приголомшив гуркіт паровоза, що мчав прямо на нього. Останнє, що встиг побачити Нікольський, – це блискучі, і, як йому здалося, навислі прямо над ним ведучі колеса паровоза. Крикнути він не встиг…

* * *

– Що Нікольський? – запитав Лосько, побачивши Карпенка.

Ігор лише махнув рукою.

– Швидка допомога відмовилась прийняти. Він уже в морзі.

– Так? Що заварив, те и поїв.

– Москва запитувала що-небудь? – Карпенко налив склянку води, випив і втомлено сів на диван, випроставши ноги.

– Є шифровка від генерала. – Лосько подав йому радіограму. Він відразу ж помітив, що обличчя Карпенка стає все похмурішим – в міру того, як він вчитувався в депешу.

А текст був такий: «Вашу інформацію одержав. Передбачення, що дії «Начальника» зараз локалізуються в районі Винагорода, підтверджу– ються додатковими даними. Звертаю увагу на неприпустиму повільність пошуку. Час не чекає. Коли потрапите на слід «Начальника», ні в якому разі його не брати. Дуже важливо перевірити, до кого він може заглянути, залишаючи нашу країну. Доповідайте двічі на добу. Степаничев».

* * *

Минуло майже дві години, але вибуху не було. «Дізнався, мерзотник, про зміну маршруту», подумав Ягвіц про Нікольського і зайшов до кімнати. Двері на балкон залишилися відчинені. Не вмикаючи світла, він став роздягатись. На мить його рука з сорочкою, напівстягненою з спини, завмерла. «А може мені пора втікати? Зроблено все можливе й неможливе. Пани парламентарії сплять останню ніч на цій невеселій планеті. Завтра в 14 годин літак підніме їх в повітря… А якщо цей франт Чеканов раптом забуде десь портсигар або захворіє і не полетить? Після вчорашньої пиятики його просто можуть не допустити до польоту… Якщо трапиться щось подібне, йому, Ягвіцеві, доведеться щось робити на місці. Він повинен виграти цього разу!» Рвонувши сорочку з голови, Ягвіц нахилився, розшнуровуючи черевик.

Вранці, перед тим, як іти на роботу, до нього постукала Ганнуся.

– Павло Леонтійовичу, приходьте в аеропорт на 12 годину. О пів на першу зустрінемо Сашка в ресторані. Добре?

– Що ж, план хороший, – згодився Ягвіц, – Тільки не знаю, чи встигну я закінчити звіт тресту. Ще сторінок п'ять дописати лишилося.

Ганнуся пішла. Ягвіц був задоволений цією пропозицією: він спробує побачити Чеканова.

В 12 годин він уже був в аеропорту. Ганнуся зустріла ного запитанням:

– Дописали?

– Так, і навіть відправив.

О пів на першу вони зустріли Сашка, пообідали в ресторані. Біля двох годин почав збиратися народ.

– Проводжати іноземців підемо? – запитав Сашко.

– Можна, – без особливого ентузіазму погодився Ягвіц.

За спиною Сашка і Ганнусі він протиснувся до льотного поля, де товпилися пілоти і персонал льотного парку. Ягвіц шукав поглядом Андрія, але його не було. Він запитав про нього Сашка, але Лучко щойно прилетів і не бачив приятеля. В цей час через службовий хід на бетоноване поле почали виходити пасажири, Ягвіц крутив головою на всі боки і раптом почув за спиною знайомий голос. Повернувшись, він щиро посміхнувся, побачивши Чеканова.

– Здоров, друже, й прощай. Поспішаю. Пасажири вже на полі. В Москві обов'язково заходь. Ти записав мою адресу? – випалив Андрій.

– Записав, записав, Андрійку, – трусив Ягвіц руку Чеканову.

– Будь здоров, Сашко! – вдарив Андрій Сашка по плечу і вклонився Ганнусі,– Ти, Ганнусю, швидше брата одружуй. Щасливо тобі лишатись!

Мимо них, пройшов високий неповороткий майор – командир корабля.

– Чеканов, – кинув він на ходу, – кінчай прощатись.

– Ну, хлопці, до побачення, – ще раз потиснув всім руки Андрій. – Закуримо, Павло Леонтійовичу, з твого колишнього, – підморгнув він Ягвіцові, дістаючи з кишені важкий срібний портсигар.

Всі взяли по цигарці. Клацнула кришка. Чеканов заховав портсигар до кишені, махнув рукою і побіг до літака.

Звівшись навшпиньки, Ягвіц-Масальський бачив, як Чеканов, хизуючись, вибіг на трап і зник в чорному овалі дверей.

Завив лівий мотор, потім правий. Остання хвилина чекання здавалася Ягвіцові особливо довгою. Але ось літак важко побіг по бетону в дальній кінець поля, розвернувся, понісся по білій смузі доріжки і десь посередині її відірвався від землі. Ягвіц поглянув на годинника: 14–05.

Розділ XIX
САМ

Смерком, коли Сашко й Ганнуся повернулися з кіно, вони вже не застали Масальського. Але на вечерю його чекати не стали, бо знали, що він вже не повернеться.

Тимчасом на задньому сидінні автобуса міжміського сполучення між літньою селянкою з бідоном в ногах і худорлявим дідком в білій панамі вмостився Павло Леонтійович Масальський – Пауль фон Ягвіц-Савур. Його важко було зараз впізнати. Голова начисто поголена. Новий, але пом'ятий парусиновий костюм відсвічував глянцевим ворсом, – він, очевидно, був щойно з магазина. Окуляри в мідній оправі надавали дуже провінціального вигляду його благодушному обличчі. Від недавньої елегантності не лишилося й сліду. Обхопивши руками портфель з матеріалу, який колись мав вигляд крокодилячої кожі, Ягвіц обережно горнув його до грудей. З портфеля виглядали учнівські зошити. Пальці Ягвіца були в чорнилі. Навіть на підборідді синіла невелика розмазана пляма такого ж кольору. Він бездумно дивився у вікно. Так дивляться люди, які добре вивчили дорогу за час багатьох поїздок. Але він не бачив нічого, що проносилося за запиленими вікнами автобуса.

Що ж, тепер можна, як кажуть, підбити баланс. Є витрати. Але головне те, що після всього йому вдалося зникнути. Він не буде свідком вибуху літака, але за цим не варто шкодувати, бо всі свідки такого видовища по сумісництву виявляться й жертвами. Хотілося курити. Не можна. Дурне правило.

Автобус, погойдуючись на вибоїнах, котив від зупинки до зупинки.

В невеликому містечкові Ягвіц сів на пригородній поїзд, а надвечір – в автобус, потім – в поїзд далекого слідування, кожен раз змінюючи напрям. Петляючи, плутаючи сліди, Ягвіц добрався до Львова.

Місто, де минуло його дитинство і юність. Такі ж вузькі, добротно вибрукувані вулиці і суцільні будинки. Невисокі, старомодні будинки, краса яких не приїсться ніколи. На них лише треба вміти дивитись: вибирати час, освітлення, ракурс. Це історія архітектури. Але не тільки. Це взагалі історія, де політика й економіка найбільш яскраво проявились у зовнішньому вигляді міста. Ось тут стояв загнузданий бронзовий кінь. Вершник – Ян Собеський – людина, яка ненавиділа все українське.

Клумба з квітами на тому місці, де ще недавно стояв пам'ятник, мала, можливо, не такий величний вигляд, як бронзовий вершник, що загнуздав коня. Але Ягвіц з злістю побачив, що жива привабливість квітів дивовижно пов'язувалася з поновленим обличчям міста. Більше, ніж бундючне обличчя похмурого шляхтича. Так, місто, де минуло його дитинство, а потім і юність, стало невпізнанним. Його змінили не стільки будинки, вулиці – новобудов для цього не так уже й багато – скільки люди, що несли в собі риси нового часу, що випромінювали його на все довкола. Навіть масивна 65-метрова башта кафедрального собору, що п'ять віків байдуже дивилася на все, що творилося біля її могутнього підніжжя, і та наче прилучилася до нового життя чавунною дощечкою з написом: «Пам'ятник архітектури».

Ягвіц підійшов до дверей костьолу і здивовано помітив, що вони відчинені. Останні промені призахідного сонця впали косим промінням на поріг і затрималися тут, перед входом в присмерковий світ ритуальних скульптур та вітражів. Урочиста, глухо тремтлива музика органа супроводжувала людський спів. Вона майже не долітала до вулиці, наче боялася різких дзвінків трамвая і веселого гомону людей.

Ягвіц обійшов майже весь центр, Уважно прислухався до розмов, намагався вникнути в їх зміст. Він читав всі написи: чи то була реклама нового спектаклю, чи назва установи.

Назустріч Ягвіцу йшла немолода жінка, обережно протискуючись крізь гомінкий людський потік. Її обличчя було в коричньових плямах. Втома залягла навколо набряклих вуст, але надзвичайні були очі, сповнені якимось спокійним, мудрим світлом. В уповільнених рухах жінки відчувалася гідність, з якою вона йшла назустріч своєму материнству. Простенький халатик її був звичайним одягом вагітних жінок; він прикривав помітний живіт, і потік зустрічних людей обережно обтікав цей острівець майбутнього життя.

Ягвіц пригадав, як в 1937 році в Іспанії фельдфебель його роти бив по обличчі вагітну іспанку, затриману на одній з доріг Астурії з листівками. Він з гострою цікавістю спостерігав тоді за звірячою насолодою фельдфебеля, який все намагався ударити жінку в живіт, а вона все затуляла його руками. Ягвіцові врешті стало гидко дивитись, і він наказав застрелити жінку.

Але ось зараз раптом відчув у собі пекуче бажання з усієї сили вдарити ногою в живіт оцю некрасиву жінку, збити її з ніг і топтати, топтати. Тепер він розумів того фельдфебеля. Треба вміти ненавидіти. І він ненавидів. Ненавидів оцю жінку за той спокій, з яким вона йшла по землі, де колись ходив він. Ненавидів за те, що вона народить дитину, і земля ця дасть їй усе: хліб, воду, кров, сміх, радість життя. А для нього, Ягвіца, на цій землі є тільки одне місце – і могилі. Він це знав. І він ненавидів цю землю.

В парку перед симетричним будинком університету опустився на лавку.

Всім цим людям байдуже, що ось в цьому будинку на розі, прикрашеному зверху кам'яними скульптурами стародавніх воїнів з алебардами в руках і мечами на поясі, жив колись банкір Богдан Савур і ріс його онук, єдиний спадкоємець, Пауль фон Ягвіц, він же Павло Савур.

Двічі приходив до цих людей Ягвіц. І обидва рази за тим, щоб помститися їм, зломити, знищити. І обидва рази втікав, рятуючи своє, потрібне, мабуть, лише йому життя. Ці люди ненавидять його, напевно, не менше, ніж він їх. Ненависть їхня сильніша. Це він розуміє. їх багато, і вони знають, що будуть робити завтра. І тому він втретє втікає від них.

Ягвіц заскреготів зубами.

Може, вперше за довгі роки відчув страх. Це не був страх перед якоюсь реальною небезпекою– хто міг пізнати його в оцій вечірній штовханині І Це був страх від усвідомлення того, що він позбавлений можливості розчинитися в ній. Він тікав від цих людей.

Вночі сіл на московський поїзд. Розрахунок був простий і надійний. Його продовжують шукати там, на західному кордоні? Безумовної Приймуть всі заходи, щоб він не зміг перейти його. Влаштують засідки, посилять секрети. Але навіщо втікати через ті ж двері, в які проник сюди. Поїде у Вірменію. Він не може терпіти Туреччини, брудні квартали її міст з вонючими харчевнями і жирними мордами духанщиків у фесках, мідні кофейники на підносах, що позеленіли від окису. Але там він зв'яжеться з Улласом по телефону. Швидше б!

Ліг на верхню полицю і спробував заснути. Але сон не приходив, а навколо сопіли сусіди.

Минуло майже десять годин з моменту загибелі делегації. Він крутився серед людей там, в місті і на вокзалі, прислухався до їх розмов, не пропускав і фрази в останніх вістях, що їх передавали годину двадцять хвилин тому. Але про катастрофу, що сталася, ніхто й не заїкнувся. Хоча навряд чи тут будуть розголошувати про такий величезний скандал.

Прокинувся Ягвіц опівдні. Виглянув у вікно і побачив, що поїзд стоїть на великій станції, перон всіяний лотками й візками, а продавщиці в білих халатах біля них. Ягвіц зодягнувся і вийшов. В залі для пасажирів він купив варене курча, дві булки і баночку ікри, Потупцявши біля книжкового кіоска, пішов на перон.

Тут було вже тихо, метушня вляглася: ті, що прибули, і ті, що зустрічали, розійшлися. Великий сріблястий репродуктор передавав якусь симфонію. Коли завмирали її останні акорди, Ягвіц кінчав читати біля газетної вітрини фейлетон. Раптом до його свідомості долинули слова диктора: «… На Внуківському аеродромі делегацію зустрічали також представники радянської та іноземної преси». Ягвіц здригнувся. А диктор продовжував розповідати про зустріч делегації в Москві, передав текст заяви глави делегації.

До вагона Ягвіц зайшов наче п'яний. Молода жінка, сусідка по купе, подивившись на нього, співчутливо запитала:

– Що з вами? Ви захворіли?

– Ні, ні Нічого… Трохи голова… – в'яло сказав він і повільно опустився на полицю. Його морозило. «Що ж могло статися?» Почав відновлювати в пам'яті все, до дрібниць – жести, слова, але ніщо не насторожувало його, не викликало сумнівів. «Може, в самій міні був дефект? Відмовила. Треба заспокоїтись і вирішити, що ж робити далі».

Ослаблений, ліг і зігнув ноги в колінах. Довго крутився і нарешті заснув, весь час здригаючись.

Прокинувся несподівано. Неясна тривожна думка, що промайнула в сонному мозкові, примусила його схопитися з полиці. В купе панувала напівтемрява. Тьмяне синє світло нічної лампи ледь освітлювало предмети. Спокійне дихання супутників і двері купе, зачинені на внутрішню заскочку, не заспокоїли його. Ягвіц обережно взяв черевики і тихо вийшов у вузенький коридор, І відразу йому здалося, що за склом дверей, які вели в тамбур, швидко промайнув силует. Клацнувши в кишені запобіжником і не здіймаючи пальця з спускового гачка пістолета, Ягвіц пішов у тамбур. Як не дивно, Ягвіц раптом заспокоївся. Він боявся лише одного: невідання – цього жахливого Для розвідника почуття, коли інстинкт попереджує про небезпеку, а очі не бачать її. Він готовий був зустрітися віч-на-віч з п'ятьма, десятьма, дюжиною переслідувачів, стріляти, битись, боротись і або прорватись, або загинути; але головне – бачити небезпеку, відчути її реальні форми, а не метатися в порожнечі. Зараз майже не мав сумніву, що за ним стежать.

Різким поштовхом відчинив двері в тамбур. Нікого. Ягвіц рвонув двері в сусідній вагон. Замкнені. Мороз пробіг по тілу. Треба щось робити. Але що? Втікати! Але від кого? За дверима хтось незлостиво чортихнувся, потім голосно позіхнув. Заскрипіли петлі, і з сигнальним ліхтарем у руках в тамбур вийшов заспаний провідник.

– Не спиться? – запитав він ліниво у Ягвіца. – Зараз двадцятихвилинна зупинка. Можете прогулятись. – Подивився у очі Ягвіца і тому здалося, що в погляді провідника приховане глузування. – Дозвольте, – провідник, лагідно відсторонивши Ягвіца, відкрив бокові двері. В тамбур ввірвався свіжий вітер.

Ягвіц дивився на широку спину провідника, і йому здавалося, що вона напружена, що кожен мускул її тремтить в чеканні удару. Була хвилина, коли Ягвіц уже хотів ударити провідника ручкою пістолета, але вогні станції, а особливо поза провідника, що раптом стала лінива та безпечна, утримали його руку.

Зійшовши на зупинці, Ягвіц став повагом гуляти безлюдним нічним пероном. Потім спритно вскочив у пригородній поїзд, що рушив з другої колії. З підніжки уважно оглянувся. Нікого. Швидкий поїзд, що ним він приїхав сюди, ще стояв на першій колії.

І раптом Ягвіц побачив, як в одному з суцільнометалевих вагонів до вікна метнулася людина, притисла своє обличчя до скла і стала уважно вдивлятися в темряву, розріджену світлом станційних ліхтарів. Людина вертіла головою на всі боки. І Ягвіц здригнувся, впізнавши її: синюваті плями від пороху спотворили її молоде обличчя. І пригадався Вишгород, лазня, мокрий передбанник, брезклі ноги Нікольського, що ними він йшов по вогкій доріжці, а поруч – хлопець з цими синіми відзнаками на обличчі й руках.

Поїзд, набираючи швидкість, пірнув в темряву гаю, що з обох сторін оточив залізницю. Між деревами мигнули й згасли вогні станції.

Пересівши ще в два поїзди, Ягвіц посеред дня приїхав в Москву.

В Москві прямо з Київського вокзалу він поїхав у «Мосторг», купив костюм, сірий пильник, черевики і шляпу. Ввечері Ягвіц виїхав на Ростов. Години через три, вийшов в тамбур, відчинив двері і пожбурив у темряву ночі, що її з гуркотом розсікав поїзд, згорток з старим одягом.

В багатолюдній метушливій Москві він трохи заспокоївся. Біс з нею, з цією делегацією! Треба вискочити звідси, а там він поверне Улласу до останньої копійки всі гроші, що їх той перерахував на рахунок Павла Савура, і нагадає генералові слова його співвітчизників: «Краще один раз бути боягузом, ніж назавжди – покійником». Тим більше, що він, Ягвіц, зовсім не був боягузом і весь час рискував. Так що він міг би і не повертати гроші. Але навіщо себе вв'язувати ними?

Як він не намагався заспокоїти себе думкою, що міна просто не вибухнула, відчуття страху постійно терзало його мозок. Інстинктом розвідника Ягвіц відчував, що зіпсована міна – не може поясняти невдачу, але нічого іншого придумати не міг, хоча й розумів, що його вистежили. Але коли?.. В Ростові зійшов з поїзда і об'їхав все місто, пересідаючи на тролейбуси, трамваї, таксі Він навіть виїхав у таксі за місто. Щоб переконатися, що за ним не стежать, зупинив за поворотом, що огинав гайок, машину і пройшовся назад, стискаючи в кишені пістолет. Шосе було порожне. Друзі закинули б йому, що це старий прийом, але Ягвіц ніколи його не цурався. Машиною він доїхав до Новочеркаська, а звідти приміським поїздом повернувся в Ростов» але на цьому не заспокоївся. Від Ростова на Керч Ягвіц поплив пароплавом, добрався до Ялти і пересів на «Грузію». В третьому класі плив аж до Сухумі і там під виглядом відпочиваючого без путівки, «дикуном», як тут говорили, найняв кімнату і прожив кілька днів.

Південне сонце, безтурботний вигляд пляжів, ласкаве тихе море повернули втрачене було відчуття спокою. Крім того, вирушаючи щоденно в далекі прогулянки в гори, він остаточно переконався, то за ним не стежать. Ним уже оволоділа єдина думка: добратися до Вірменії, знайти там резидента і за його допомогою перейти кордон в Туреччину. Одного разу, лежачи на гарячому давші, він подумав про те, що вибратись з цієї країни важче, ніж потрапити до неї, якщо, звичайно, потрапляєш таким шляхом, як він. Нового в цьому нічого не було, він завжди це знав. Але зараз, дивлячись на горизонт, за яким, наче опускаючись в густосинє море, зникали хмари, особливо гостро відчув цю добре засвоєну істину. Хмари були, мабуть, десь там, вже по той бік невидимого бар'єра, що за нього він прагнув перебратися. Ці хмари ввесь день стояли перед його очима. Увечері Ягвіц виїхав у Тбілісі Переночувавши на вокзалі, сів на поїзд, що йшов у Ленінакан. Звідси треба було їхати по шосе, що петляло поміж скелястими вершинами і бездонними прірвами. Починалася високогірна частина шляху. Химерно зламане гірське пасмо тяглося на багато кілометрів. Хребет його, вкритий вічними снігами, був своєрідним геологічним мостом, що з'єднував Грузію та Вірменію. Але міст цей був доступний лише диким козам та рідше – альпіністам.

Нарешті, втомившись від дороги, що без кінця петляла, Ягвіц зліз з вантажної машини і розплатився з відчайдушним водієм. Метрів за сто від шосе, в вузькій ущелині, як на макеті, до скель тулилося невелике містечко Лцен. Від нього, якщо йти в оці дикі, прямовисні гори, за 18 кілометрів кордон з Туреччиною. Він пролягає десь там, на височині 3.000 метрів, за сніговим гребенем. Але зараз Ягвіца цікавить це невелике містечко з плескатими дахами, де поруч з зеленою піною пишних садів росте чахлі арча – деревоподібний яловець.