Текст книги "Приватне доручення"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

Соавторы: Григорий Глазов
сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

Розділ XVI
КАПІТАН НІКОЛЬСЬКИЙ

В останніх числах червня 1941 року фашистські танкові з'єднання прорвали оборону радянських військ і рушили на Вишнеполь – крупний залізничний вузол. В місті почалася евакуація. Начальник міського відділу НКВС з другим секретарем міськкому формували партизанську групу. Справ було по горло, а часу лишалося в обріз: танки ворога сунули на місто. Під рукою не було людей – все відбулося якось несподівано, багато хто розгубився. В цей час помічник начальника міськвідділу НКВС лейтенант державної безпеки Нікольський займався далеко не службовими справами: він вантажив на автобазівську полуторку своє майно. Дружина була на курорті, тому він сам взявся рятувати господарство. На службу Нікольський прийшов, коли полуторка з речами і з грізним напученням шоферові була відправлена на схід. В міському відділі Нікольський сказав, що був у селі Підберезці, потрапив там під бомбардування і ледве вибрався живцем. Начальникові ніколи було перевіряти, правду він говорить чи ні. Він відразу ж йому наказав взяти п'ять бійців для супроводу машин з архівами міського відділу до обласного центра. В разі зустрічі з німецькими десантними групами машину негайно спалити – в кузові вантажної машини мішки з документами були перекладені бідонами з бензином. Крім того начальник передав Нікольському абсолютно секретний пакет. «Тут найсвіжіші дані про пожвавлення націоналістичного підпілля в місті і районі,– сказав він Нікольському. – Вручити особисто майорові Іванову. В крайньому разі – знищити: з'їсти, проковтнути, що хочеш, але щоб цей документ ні в якому разі не потрапив ворогові. Ну, давай, швидше!»

Кілометрів за п'ятнадцять від міста, біля гайка за зворотом шосе, машину Нікольського обстріляли. Кулі пробили два скати. Довелося зупинитись. З жахом Нікольський помітив сірі мундири, що майнули в кущах. Бійці з кузова вели вогонь по десантниках. В цей час з-за звороту вискочила «емка» і вантажна машина в червоноармійцями. З кабіни вантажної машини по кущах вдарив кулемет. Фашистів було небагато, і допомога, що підіспіла дуже вчасно, відігнала їх.

Плечистий, молодий майор-зв'язківець запропонував Нікольському пересісти до нього в «емку», а бійцям – у вантажну машину. «Тільки швидше, швидше, – квапив майор. – Фашисти на п'яти наступають. їхні танки вже вдерлися в місто». Наче стверджуючи його слова, від Вишнеполя один за одним докотилися сильні вибухи. Звідти почувся глухий наростаючий гуркіт. «Танки!» здригнувся Нікольський і швидко вскочив до «емки», крикнувши до своїх бійців: «Підпалити машину!», але його слова заглушив гуркіт мотора. «Емка» рвонула вперед.

Один з бійців – Станіслав Лосько – бачив, як лейтенант сів до машини, щось нерозбірливе вигукнув і покотив.

– А як же документи? – запитав у товаришів Лосько. Підбита машина з архівами осиротіло стояла посеред шосе. Високий білобрисий сержант, що зстрибнув з вантажної машини, ляснув Лоська по плечу: «А ти чого хвилюєшся за папірці? Начальство он дременуло – кинуло все, ну й біс з ними, з цими писульками! Поїхали швидше!» До них підійшло ще кілька червоноармійців з тієї машини, що під'їхала. Лоськові не сподобався тон сержанта і нахабний вид його бійців. Він відштовхнув бі– лобрисого і вихопив з кишені гранату. В ту ж мить кілька незнайомих червоноармійців насіли на нього. Але спритно кинута в полуторку з архівами граната вже вибухнула. Всі попадали на землю: почали вибухати бідони з бензином. Машина зникла в вихорі полум'я.

В цей час в «емці» майор-зв'язківець, весело сміючись, обняв Нікольського за стан; «Ну, от, і пронесло, а ти, мабуть, злякався!» і непомітно витяг з кобури у Нікольського пістолет. Відкинувшись на спинку, він стер посмішку з красивого обличчя і сказав:

– Давайте познайомимось. Вас я знаю. Ви– лейтенант державної безпеки Нікольський Олексій Петрович. Чи не так? А я – німецький офіцер. Не хапайтесь за кобуру – там нічого немає, а дверцята заперті. Ну, ну, не треба зі мною боротися: я трохи сильніший від вас, – і він притримав за руки Нікольського, що намагався вискочити з машини. – Я думаю, – продовжував «майор», коли Нікольський, якось охлявши тілом, забився в куток, – ми швидко зрозуміємо один одного. Мої люди в місті з самого ранку спостерігали за вами, але я чув дещо про вас вже давно. Ми протягом багатьох років цікавились вами. Для цього в нас були певні причини. Які? Зараз я вам розповім. Хвилинку терпіння. Отже, по-перше, ви кинули напризволяще машину з архівами міського відділу НКВС, яку, звичайно, мої люди не спалять. По-друге, я забираю у вас з планшета оцей пакет, Олексію Петровичу. Але ми можемо піти на компроміс. Машина з архівами буде спалена. Документи звідти, звичайно, заберуть, а замість них накидають в кузов макулатури; на таку дрібницю ніхто з вашого начальства не зверне уваги. Зі змістом цього пакета ми познайомимося тут, і я поверну його вам. щоб ви передали його потім по призначенню. З вашими червоноармійцями нічого не трапиться, і вони разом з вами будуть благополучно доставлені в обласний центр. Згода? Від вас я візьму лише невелику розписку і все. Ага, до речі, Олексію Петровичу, чи не пам'ятаєте ви Карла Штольца, у якого в 1928 році, будучи ще низовим працівником ОДПУ, ви робили обшук? В акті опису майна було зазначено багато різних речей, але там не значилось чомусь ста золотих десяток царської чеканки. Ви, Олексію Петровичу, тоді, за згодою Штольца, вирішили за краще взяти ці монети собі на згадку і не здіймати з-за такої дрібниці шуму. Пам'ятаєте? Штольц незабаром був звільнений за відсутністю доказів – докази ви витратили на свої побутові потреби. Потім Штольц кудись зник, але я недавно зустрів його в Берліні. Він живий і здоровий, Коли він дізнався, що я їду в Росію, він сказав мені: «Може зустрінете Нікольського Олексія Петровича – передайте йому мої найкращі побажання». От бачите, який щасливий збіг обставин: ми таки зустрілися, і я зміг виконати доручення мого друга Штольца, Ага, зовсім забув повідомити вам ще одну неприємність: ваша машина з особистими речами – так, здається, у вас іменується рухоме майно – потрапила під бомбу; я сам бачив те, що лишилось від неї. Але це справа поправима. Ось тут 10 тисяч карбованців. З поваги до старого знайомого мого друга Штольца я видаю вам одноразову безповоротну допомогу, А ось розписка, прошу»

І Нікольський тремтячою рукою підписав папірець.

Так він був завербований. На його щастя, у Ягвіца були власні плани використання лейтенанта, але цим планам в ті роки не судилося здійснитись, Трапилося так, що Ягвіц не доповів своєму начальству про завербування Нікольського, І той через кілька років заспокоїв себе думкою, що Ягвіц загинув, а про розмову в «емці» більше нікому не було відомо.

Та ось, через п'ятнадцять років, Нікольський отримав листа від «старого знайомого по гарячих червневих боях 1941 року під Вишнополем». Цей лист знайшов капітана міліції Нікольського далеко від місця його першої зустрічі з красивим «мішором-зв'язківцем». «Майор» запрошував Нікольського перевестися в Карпати або кудись ближче, де вони, «старі фронтові друзі», врешті зможуть здійснити свою давню мрію – поселитися зі своїми сім'ями десь в мальовничому містечку біля Карпат, що їм так колись полюбилися. «Майор» наполегливо радив Нікольському перейти в залізничну міліцію «і зробити це якомога швидше, доки тут, у нас, є вакансії».

За ці роки Нікольський дуже змінився. Постарів, збрезкнув.

…Олексій Петрович Нікольський, сидячи в своєму новому службовому кабінеті у Вишгородському відділенні залізничної міліції, пригадав і більш пізні події: тижневої давності.

…Зранку від Нікольського несло спиртом. В одному з стопачинських буфетів недалеко від вокзалу вони сіли за столик біля дверей, і Ягвіц замовив сто п'ятдесят грамів горілки, пляшку пива, закуску і лимонаду.

Горілку й пиво він присунув до себе, а Нікольському налив лимонаду. Капітан вражено витріщив очі.

– За ваше здоров'я! – посміхнувся Ягвіц і залпом випив горілку. З апетитом заїдаючи свіжим салатом з ковбасою, він говорив з апломбом молодого лікаря:

– Ви, безперечно, маєте рацію – вам пити шкідливо, Олексію Петровичу. І якщо вже вирішили кинути, то краще робити це відразу.

– Та я не… – спробував було заперечити капітан.

Але Ягвіц не дав йому навіть закінчити фрази.

– Ні, ні! Ви ж твердо вирішили більше не пити – треба тримати слово. – І, нахилившись до нього, Ягвіц з чарівною посмішкою тихо додав – Якщо ви в майбутньому вип'єте хоч 50 грамів, то це буде остання ваша випивка. – І тут же, відкинувшись, голосно зареготав і підморгнув Нікольському. – От які бувають історії, Олексію Петровичу!

В цей ранковий час в буфеті, крім них, нікого не було. Буфетниця у дворі приймала товар, в кладовці, позаду стойки, гуркотіли ящиками.

Ягвіц доторкнувся пальцем до маленьких зірочок на сріблястому погоні Нікольського.

– Я б не сказав, Олексію Петровичу, що за минулі п'ятнадцять років ви зробили блискучу кар'єру. На початку війни ви були лейтенантом державної безпеки, а це звання в той час, як я пам'ятаю, відповідало чинові капітана в армії. Так, спірітус віні згубив багатьох талановитих людей. Він згубив і ваш талант, Олексію Петровичу. Скажімо, в такій благодатній країні, як Америка, людина, яка ще в 1928 році вміла спритно експропріювати цінності в приватних осіб, зараз володіла б крупним нерухомим майном, засідала б у сенаті і була б постійним членом правління багатьох акціонерних товариств. Але я добре розумію, що дуже несприятливі умови заважали розгорнутися вашому генію в цій примітивній країні. Звідси і ваша любов до спірітуса. Це – доля всіх геніальних людей, що їх не зрозуміли сучасники.

– Я не такий вже пропащий, як вам здається. Ви в 1941 році спровокували мене, і це…

– І це, – підхопив Ягвіц, – лише один з епізодів вашої другої, не зафіксованої в офіційних анкетах біографії. Ви здатні вже звинуватити мене в тому, що я – справжній Мефістофель, що я штовхнув вас на слизьку й небезпечну доріжку. Ні, Олексію Петровичу, це ваш неспокійний геній привів вас до мене. Я вже не пригадую про нашого спільного старого знайомого Штольца, Але фабрикація брехливих звинувачень на чесних людей під час вашої роботи слідчим в Гориозаводську, хабарі, що ви їх брали за звільнення по суті вже виправданих людей, – в цьому ж я не винен. Дивуюся лише одному, дорогий Олексію Петровичу, як ви з такими геніальними здібностями досі перебуваєте на волі. Звичайно, тут вам не дали розгорнутися, та все ж… Ну, добре. Вечір спогадів закінчено. Я бачу, що ви не особливо раді зустрічі зі мною. Більше того, впевнений, що коли б я зараз удавився оцим огірком, ви не побігли б за лікарем і, звичайно, не стали б робити мені штучне дихання. Але я прощаю вам цю неприязнь до мене. Я навіть збираюся допомогти вам – наскільки це можливо – надолужити прогаяне. Маю на увазі вашу кар'єру. Я думаю, що місце помічника начальника лінійного відділу міліції на такій станції як Вишгород просто-таки створене для вас. Сьогодні ж подайте начальству рапорт про перевод вас у Вишгород, скажімо, в зв'язку з хворобою і неможливістю проживання у вологому кліматі.

– Мене не переведуть, – похмуро заперечив Нікольський.

– Їй-богу, ви песиміст, Олексію Петровичу! Чому ж не переведуть? Випивати ви вже кинули з сьогоднішнього дня. Стаж роботи у вас, слава богу, великий, і ви дуже хороший оперативний працівник. В цьому, наприклад, ваше начальство зможе легко переконатися завтра або післязавтра, коли ви знешкодите групу диверсантів, яка намагатиметься висадити залізничний міст. Причому, ви захопите їх на місці злочину з боєм, але без втрат. Хіба це не пидстава для вашого просування по службовій драбинці?

– Які диверсанти? Який міст? – нічого не розумів Нікольський.

– Диверсанти будуть найсправжнісінькі. А ось щодо моста – це вже ви порадьте. Який міст є в збні вашої діяльності? Знову не розумієте? А ще говорите, що старий чекісті Сором! Ви повинні викрити групу диверсантів, яка намагатиметься висадити в повітря міст. Це буде не тяжкою справою, бо ви наперед знатимете, де І коли і навіть хто буде здійснювати цю операцію.

– Навіщо ця комедія?

– Це наївне питання, Олексію Петровичу! Я вже сказав, що болію за ваше благополуччя і заради цього не пошкодую витрат і навіть жертв. Отже, подумайте, де й коли найзручніше буде викрити цю диверсію.

– Дівчино! – покликав Ягвіц буфетницю. – Ще сто грамів і пачку «Казбеку».

Опівдні вони розійшлися. Ягвіц потиснув руку Нікольському і нагадав уже серйозно й жорстко:

– Рапорт датуйте вчорашнім числом. Бажаю успіху.

Розділ XVII
НОВІ ЗНАЙОМІ

Ягвіц-Масальський все ще жив у сім'ї льотчика цивільного повітряного флоту Сашка Лучка. Жив він спокійно, впевнений, що Нікольський легко виконав його наказ. Тут, у Вишгороді, починалася широка колія, і під вагонами, що приходили з-за кордону, замінювались колісні візки. Та… скільки було таких маленьких «але», що причиняли великі неприємності. Ягвіц знав, що аеропорт в цьому місті – ворота в країну, які повинні постійно бути в полі його зору. Живучи в Лучків, він на підставі коротких розмов про аеродром, його пасажирів міг мати більш або менш точні дані про життя аеропорту– Крім того, ця квартира була для нього прекрасною базою. Кому збреде в голову шукати його тут? Так, він обігнав російську контррозвідку щодо часу, спрямував І на хибний шлях нехай випадково, але обачно. Нехай Уллас злиться, але ще в Франкфурті, дізнавшись про свого помічника – агента «Два-х» – більше, ніж того бажав би генерал, Ягвіц вирішив про всяк випадок захопити в дорогу форму вохрівця.

Після того, що сталося в будинку відпочинку, виникла думка появитися до Коломийчука в цій формі: адже до шляхового майстра прийде й «справжній» вохрівець – агент «Два-х». А коли люди Коломийчука підтвердили здогад про те, що явка провалилася, простий розрахунок Ягвіца набув іншого значення: якщо чекісти будуть зв'язувати зникнення Коломийчука в появою на станції людини в формі з жовтогарячими кантами, то нехай цією людиною буде «Два-х», А генералові Улласові Ягвіц скаже, що просто не встиг попередити свого помічника про можливу засідку біля будинку шляхового майстра. «Втопаючий не боїться промокнути», цинічно говорив собі Ягвіц і протягом всього життя керувався цим зручним афоризмом.

Щоб не викликати в Лучків підозри, Ягвіц– Масальський ще кілька разів виїжджав у «геологорозвідувальні партії»; насправді ж він просто доїжджав поїздом до Стрия, а потім сідав на зустрічний і повертався назад. В дорозі брав постіль, добре наїдався, випивав на вокзалі чарку, а в поїзді, як справжній москвич, – незліченну кількість склянок чаю і розважав своїх супутників веселими анекдотами. Приїхавши у Вишгород, він цікаво розповідав про роботу геологів і розвідувальних партій, скаржився на погані дороги та постачання, дарував Ганнусі яскраві шматки кварцу та інших мінералів. «Ось погляньте, що знайшли в нашій другій партії Виявляється, тут багатющі поклади. Неодмінно треба написати в главк…»

З Ганнусею він був люб'язний, уважний, але не більше. Ставився з поблажливістю старшої людини, що, як помітив з самого початку, заспокоїло брата.

Через кілька днів Ягвіц зібрався в лазню. Весело посвистуючи, купив квиточок, глянув на годинника і зайшов до загальної роздягалки. В вогкуватій кімнаті він сів біля вільної шафки. Його сусід вже зовсім роздягнувся і тупцявся на мокрій доріжці, докурюючи цигарку.

– Дозвольте прикурити, – звернувся до нього Ягвіц-Масальський. Торкнувшись сигаретою сусідової цигарки, він швидко прошепотів: – Що чути? Обміняємося пакунками з білизною. Боже борони вас пити, Нікольський!

Нікольський поспішно кивнув головою ї пішов у душову. З дверей, що вели туди, долинув реґіт і хльоскання віників.

Ягвіц став роздягатися. Навпроти в чорних плавках сидів хлопець і перебирав білизну в маленькому спортивному чемодані. Ягвіц звернув увагу на його обличчя і руки в крупних синіх плямах. «Порох під шкіру потрапив», зрозумів він.

Помітивши погляд Ягвіца, хлопець підійшов до нього.

– Що? Добре розмалювали? Нічого, хоч очі лишилися цілі.– Він вдарив Ягвіца по плечу. – Ти в загальну? Ну, пішли спину потреш. – І вони потонули в парі, що клубками вкотилася з розчинених дверей в передбанник.

Коли за годину Нікольський, червоний, розморений, сидів у вестибюлі бані і з насолодою ковтав цигарковий димок, в його маленькій фібровій валізці вже лежав пакунок з грошима і ще якийсь квадратний пакет. Йому страшенно хотілося розкрити валізку й порахувати гроші.

За кілька днів на почтамті, у віконці, над яким стояв напис: «До запитання», Ягвіцу вручили телеграму з Москви. Зміст її був зовсім невинний: «Електробури кількістю двох штук відвантажені вашу адресу завтра». Це означало, що завтра ввечері поїзд з делегацією прибуде. у Вишгород.

Ягвіц знову схилився до віконця і простягнув дівчині телеграму:

– Пробачте, але сталася, мабуть, помилка: телеграма адресована не мені, Я дійсно Масальський Павло Леонтійович, але електробурів не чекаю. Я стоматолог і користуюся поки що звичайною бормашиною, – Посміхнувшись на власний жарт, він ввічливо вклонився і пішов з поштамту. Поблукавши містом, він зайшов в телефонну будку, опустив монету, набрав номер.

– Хто? Який Нікольський? Ага, Олексій Петрович! Не впізнав вас, – збрехав Ягвіц. – Завтра ввечері, годин у дев'ять, прошу до мене. Вип'ємо по чарчині. В честь чого?! Іменини, дорогий. Так, старію, старію, брате. Прошу бути обов'язково. Так, в дев'ять.

Це був наказ діяти. Але іменини й справді були. Тільки не завтра, а сьогодні. Диспетчерові Вишгородського аеропорту Ганнусі Лучко сповнялося 22 роки. В квітковому магазині Ягвіцові склали скромний, але приємний букет. Розплатившись, він домовився, що квіти будуть доставлені на квартиру Лучко. В гастрономі купив коробку дорогих цукерок і пляшку шампанського. Уже уявляв, як збентежиться і почервоніє Ганнуся, побачивши його подарунки, як вона щиро сплесне руками й скаже: «Ну, навіщо ви?»

Біля під'їзду його наздогнав Сашко. Він ішов під руку з якимось франтуватим льотчиком.

– Ось, Павло Леонтійовичу, демонструю: Андрій Чеканов. Ваш земляк, москвич, мій товариш фронтовий. Піжон і хвастун. Два роки не бачились, а він уже й носа задер!

– Дуже приємно, Масальський, – назвав себе Ягвіц.

– Чеканов, – трусонув його руку льотчик і Ягвіц виразно почув запах вина.

– Що, закарпатське вино попивали? – запитав він. Але запитання це було зайве: блакитні очі Андрія добре-таки почервоніли.

– Було трохи, – зізнався льотчик.

– Що до цього він у нас вищий клас має,– кивнув Сашко на друга. – А в гості не хоче заходити. Зазнався. Я його впіймав на аеродромі і прямо з кабіни виволік.

– Не можу, Сашко, розумієш. До тебе зайду іншим разом. Я тут біля двох діб буду, а треба головний візит зробити… до неї, ти ж сам розумієш. А в мене лише сьогодні вечір вільний. Завтра, мабуть, весь день в милі буду: назад політ готувати треба. Так що – в рот не можна буде ані грама.

Чеканов явно ігнорував Масальського і хотів позбавитись від Сашка. Масальський це помітив. Помітив він і критичний погляд, що ним окинув Чеканов простенький формений костюм Сашка. Сам Андрій був зодягнений багатше, якщо мати на увазі його нові хромові чоботи, картуз з високим денцем і крутим козирком. Причиною його незалежності та франтуватості була, мабуть, і червона замшова куртка з багатьма замками-блискавками, що її він недбало кинув на руку, залишившись в кремовій, з тонкого полотна сорочці з короткими рукавами.

«Ну й франт!» подумав Масальський.

Сашко ж продовжував вмовляти друга прийти сьогодні до Ганнусі на іменини.

– Розумієш, Люська чекати на мене буде, – відмовлявся Чеканов. – Я їй з аеродрому вже дзвонив.

– Ну, завтра і підеш до неї,– наполягав Сашко голосом, що в ньому вже тремтіла образа.

– Сашко, дорогий, не можу завтра. Адже спецрейс. Повинні завтра весь день готуватись. З мене голову знімуть як що.

– Ну, Павло Леонтійович, – впав у відчай Сашко, – хоч ви допоможіть! Завів тут кралю– друзів набік!

Ягвіц, що насторожився при слові «спецрейс», відразу ж знайшовся:

– Пробачте, що я втручаюся, – ввічливо посміхнувся він, – але якщо ви, Сашко, обов'язково хочете мати сьогодні товариша, то нехай прийде разом з своєю дамою. І вовки ситі будуть, і сіно ціле.

Чеканов здивовано подивився на Ягвіца, а Сашко зраділо підхопив:

– А й справді, Андрійку, приходь-но з нею!

Андрій пересунув картуза з потилиці на чоло.

– Чи зручно ж? Ганнуся твоя не дуже до неї прихильна.

– Та що там! – махнув рукою Лучко. – Ганнуся доросла. Розуміє.

– Біс з тобою! – згодився нарешті Чеканов.

Гостей було небагато, чоловік вісім-десять.

Останнім прийшов Чеканов зі своєю знайомою – красивою, але дуже вже напомадженою блондинкою.

Ганнуся скривилася. Масальський ледве вмовив її не показувати свого незадоволення. Іменинниця розчервонілася від метушні і уваги. Темноволоса, з смаглявим обличчям, струнка і швидка, вона нагадувала тих веселих дівчат, що їх часто можна зустріти в наших південних містах. Темнокарі очі її, здавалося, не знали спокою. Вони встигали все помічати, від чого обличчя її ставало то веселе, то сердите, то глузливе, то прихильне. Всі гості відчували їх мимольотну увагу.

Пили багато – було багато тостів, але всі трималися добре: льотчики, молоді здорові хлопці, бережливо ставилися до своєї репутації людей, які вміють випити. Не було й трезвенників. Стояв багатоголосий гомін. З окремих фраз, що долітали до Ягвіца-Масальського, він зрозумів, що Андрій Чеканов – другий пілот спецлітака, який прибув з Москви, що літак пригнали сюди порожняком, а назад, післязавтра, він піде у відповідальний рейс.

Масальський почав роздумувати, в чому ж справа. Але поки що це були лише здогади. Все ж під кінець вечора він і Чеканов сиділи, обнявшись, на балконі. Крізь густу стіну плюща, що звисала з даху, було видно невиразні контури дальніх будинків. Ввійшла супутниця Чеканова і стала тягти сп'янілого Андрія додому. Той спершу не хотів, нарешті звівся і міцно обійняв Масальського:

– Дай, брате, я тебе поцілую. Приходь вранці до Люськи, похмелимось. Дай цигарку. Бо в мене вже скінчились, – і він клацнув порожнім портсигаром, віддав його в руки жінки, що стояла поруч.

Вони поцілувались, і Чеканов пішов.

Гості вийшли майже одночасно, і в тиші, що настала, кімната з порожніми пляшками на столі й під столом відразу стала незатишною. Масальський відкрив кватирку. І наче разом з цигарковим димом через неї почало витягати протягом і недавні веселощі. Попрощавшись з господарями, Масальський пішов до себе.

Роздягався він, не поспішаючи. Довго стояв в трусах і майці перед люстром, але відображення свого міцного мускулистого тіла так і не бачив: він думав. Думав і тоді, коли лежав у ліжкові.

Навіщо тут спецлітак? Що це за спеціальний рейс? Невже делегація полетить з Вишгорода літаком. Неймовірної Але чому ж?! Можливо, можливо, Пауль.

Ягвіц відкинув простирадло, сів і закурив. Що ж тут неймовірного? Так, це, очевидно, так. Але чому? Перестраховка?