Текст книги "Хочеш жити?"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Вони проспали до 09:50. Підігріваючи каву, Меґ побачила у вікно, як Пок приїхав і поставив машину в гараж.

– Його не було всю ніч? – запитала вона, розливаючи каву в чашки.

– Чого б тобі не спитати у нього? – буркнув Чак.

Меґ прикусила язика.

Пізніше, поки Чак голився і приймав душ, Меґ дивилась рекламу по телеку.

Намилюючись, Чак все міркував про Пока. Йому не йшла з голови рушниця. Індіанця не було всю ніч. Буде три вбивства, говорив він. Чак тривожився, чи індіанець, бува, вже не використав рушницю.

Чак заходився розчісуватись, коли у телевізорі з’явився Піт Гамільтон і повідомив про вбивство Маккуіна. Він саме говорив про записку, яку отримав убитий, коли Чак вийшов із душової.

– Послухай це, – схвильовано сказала Меґ.

– Тож просто серед нас з’явився вбивця... можливо, божевільний убивця, – говорив Гамільтон. – Чоловік, який називає себе Карателем. Який у нього мотив? Чи вбиватиме він ще? Минулої ночі з добре усім відомого магазину зброї «Гвинтівки Данваза» викрали потужну гвинтівку з оптичним прицілом. Чи стала викрадена гвинтівка зброєю, яка вбила Маккуїна? Ось фото гвинтівки, оснащеної оптичним прицілом і глушником. – Картинка на екрані змінилась на знімок рушниці – й Чак затремтів.

Гамільтон продовжував:

– Уважно подивіться на це фото. Якщо ви раніше бачили цю гвинтівку, або ж бачили когось із такою гвинтівкою, негайно повідомте поліцію. Дін Кей Маккуїн був одним із найвідоміших мешканців нашого міста. Він...

Чак вимкнув телевізор.

– Та кому він треба? – сказав Чак байдужим тоном. – Ходімо, подивимось місто.

Меґ не відводила від Чака проникливих очей. Він зблід, на чолі виступили краплини поту, очі бігають. Дівчина відчула, як спиною пробіг неприємний холодок.

– У чому справа?

Чак надягнув сорочку.

– У чому? Та ні в чому! Хіба ти не хочеш подивитись місто?

– Це вбивство... Цей чоловік... Каратель... Це ж ніяк не пов’язано з нами, правда, Чаку?

Чак натягнув штани.

– Ти геть збожеволіла? Як це може бути пов’язано з нами?

Чак уникав погляду Меґ.

– Тоді чому в тебе такий вигляд? Ми все ж якось пов’язані з цим! Чому його не було всю ніч? Звідки візьмуться усі ті гроші, які він нам пообіцяв?

Чак знав, що настав критичний момент. Це була ситуація, коли треба прийняти рішення – зараз або ніколи.

– Ну що ж! – оскаженіло викрикнув Чак. – Збирай свої речі! Тебе попереджали! Тобі казали не ставити запитань. Тепер забирайся! Давай! Пакуй свої чортові лахи! Забирайся!

Меґ зіщулилась і безсильно простягнула до Чака свої руки.

– Ні! Ходімо зі мною, Чаку! Він недобрий! Я знаю це! Ходімо зі мною!

– Ти чула, що я сказав! Пакуй речі! Геть!

Дівчина сіла на розстелене ліжко, опустивши голову на руки.

– Я не можу бути одна, Чаку... Гаразд, забули. Більше жодних запитань. Я не хочу йти.

У своїй кімнаті, притиснувши вухо до тонкої перегородки дерев’яної стіни, Пок Тоголо слухав усе, що відбувалось між парою.

Чак знав, що вже переміг, але саме зараз був слушний час, щоб раз і назавжди втовкмачити їй це у голову.

– Ти мені остогидла, – сказав він. – Я можу знайти собі купу дівок. Краще вшивайся. Давай, збирай речі!

Меґ ледь не вила з відчаю.

– Будь ласка, Чаку. Я більше не ставитиму жодних запитань. Лише дозволь лишитись із тобою.

Чак пройшовся кімнатою, вдаючи, що сумнівається.

– Я маю поговорити з Поком. Він повинен дізнатись про те, що сталось. Я думаю, тобі краще забиратись звідси під три чорти.

Меґ підскочила і схопила його за руку.

– Ні, не кажи йому нічого. Я обіцяю! Я клянусь, я більше нічого не питатиму! Я робитиму все, що ти скажеш! Обіцяю!

Чак зробив вигляд, що вагається, а потім кивнув.

– Гаразд. Я забуду про це. Ходімо, подивимось місто, га?

– Так, – тепер погляд її був переповнений вдячністю. – Так, із задоволенням.

– Запитаю в Пока, чи можна нам узяти машину.

У Меґ одразу ж знову почалась паніка.

– Ти ж не розкажеш йому... не скажеш йому нічого?

Чак зловтішно посміхнувся. Приниження Меґ неабияк тішили його власне его.

– Я не скажу йому, – короткі спітнілі пальці Чака взяли дівчину за підборіддя і стиснули його з такою силою, що вона аж поморщилась від болю. – Але пам’ятай, лялю, це твій останній шанс.

Чак вийшов із кімнати і постукав до Пока. Індіанець впустив його. Коли Пок зачиняв двері, двоє чоловіків якийсь час просто дивились одне на одного.

– Я усе чув, – заговорив Пок. – Ти зробив усе правильно. Відвези її машиною на пляж. Займи її чимось. Я посплю. – Із кишені штанів індіанець дістав чек на двадцять доларів. – Візьми це... нехай заспокоїться. – Він трохи помовчав. Його чорні блискучі очі уважно вивчали обличчя Чака. – Ти будеш потрібен мені сьогодні вночі. Ми вирушаємо звідси о 23:00.

Чак застиг на місці, у горлі йому пересохло.

– Друге вбивство?

Пок кивнув.

Чак відвів погляд убік і промовив:

– Із першим ти впорався самостійно. Навіщо тобі я?

– Цього разу ти мені потрібен, – відказав індіанець. – А поки відвези дівчину на пляж, нехай розважиться.

Чак кивнув і трохи невпевнено вийшов із кімнати.

Пок зачинив за ним двері й замкнув їх на засув. Він почекав, доки Чак і Меґ взяли «б’юїк» і поїхали геть, потім підійшов до ліжка, підняв матрац і дістав зі сховку гвинтівку. Вмостившись на краєчку ліжка, індіанець заходився чистити її.

* * *

Коли Террелл закінчив зі звітами, що назбирались на його столі від ранку, вже перевалило за 14:00. Розбиратись із вхідними дзвінками він доручив сержантові Бейґлеру. Історія, яку Гамільтон повідав з телеекранів, спричинила вибух у місті, й відтоді телефони у відділку дзвонили безупинно. Розпещених міських багатіїв дуже схвилювало вбивство Маккуїна. До поліцейських вони ставились, як до власних слуг, і були переконані, що управління поліції було створено виключно для їхнього захисту. Що робить поліція, аби знайти цього божевільного? Розлючено, верескливо, а часом навіть сльозливо запитували вони. Хіба в поліції не розуміють, що цей чоловік може вбити знову? Що вже зробили, аби запобігти такому?

Бейґлер, не виймаючи сигарету з рота і весь час тримаючи склянку з кавою біля себе, відповідав на всі ці дзвінки своїм флегматичним, заспокійливим тоном.

Хор різноманітних голосів молотив у його барабанну перетинку, а Бейґлер думав про те, якого галасу наробив Гамільтон, і йому аж свербіло дати тому репортерові добрячого копняка.

Мер Парадайз-Сіті Лоусон Гедлі був людиною розсудливою. Він одразу ж зв’язався з Терреллом.

– Можливо, вбивця псих, – повідомив йому Террелл, – а можливо, лише вдає. Доки не зберу більше інформації, не можу надати повну картину. Я закінчу зі звітами близько 15:00. Якщо хочеш, приєднуйся, Лоусоне, буду радий бачити.

– Я буду, Френку. Погано, що цей клятий Гамільтон здійняв паніку до того, як ми дізнались якісь подробиці. Я зайду.

О 15:00 Террелл, Гедлі та Бейґлер сиділи за столом у кабінеті начальника поліції.

– Гвинтівку, якою було скоєне вбивство, викрали з магазину Данваза минулої ночі, – розповів Террелл. – Це підтвердив звіт балістів. Убивця здійснив постріл з багатоповерхівки «Коннот», з тераси пентхауса. Як вам відомо, пентхаус цей належить Томові Девісу, і, як вам відомо, він зараз у відпустці десь у Європі. Його немає вже три місяці, й схоже, вбивця про це знав. Ліфт підіймається з підземної парковки прямісінько у квартиру. З правильним інструментом не важко підняти кабіну ліфта в квартиру. Це було просто. Вбивця заїхав у гараж, піднявся до пентхауса, вийшов на терасу й чекав, доки з’явиться Маккуїн. Швейцар у «Конноті» приходить на роботу десь о 06:00. Я сказав би, що вбивця приїхав уночі й чекав. О 09:30 у швейцара сніданок, тож між 09:30 та 10:15 за будинком ніхто не стежить. Саме тоді вбивця забрався з квартири.

Гедлі пригладив рукою рідке волосся.

– Звучить так, наче цей чоловік ретельно все спланував і спланував дуже давно.

– Можливо, або ж він просто дуже добре знав щоденний розклад Маккуїна і робочі години швейцарів. Я схиляюсь до думки, що йому було відомо, коли слід вистрелити і коли слід піти, та, звичайно ж, він знав, що Девіс поїхав.

– То він місцевий?

– Схоже на те.

Гедлі занепокоєно посовався.

– Що ще маєте?

– Є ще ця записка... дивна річ. Це попередження. Її прислали минулої ночі. Цього я не розумію. Він попереджав Маккуїна, що збирається його вбити. Але навіщо?

– Йому потрібен розголос, – припустив Бейґлер. – І він точно отримав те, що хотів.

– Що ж, маєш рацію, він його отримав сповна. Хлопці з лабораторії перевірили записку. Жодних відбитків, написана кульковою ручкою, папір можна знайти у будь-якому дешевому магазині. В нас не лишилося нічого, окрім самого послання, – Террелл дістав записку і передав її Гедлі. – Як бачите, написано нерівними друкованими літерами. Важлива річ – час, вказаний у записці, – 09:03. Вбивця мав внутрішню інформацію про звички вбитого. Він, певно, знав, що Маккуїн помішаний на пунктуальності. Йому було відомо, що Маккуїн завжди виходить з дому о 09:03. Наскільки мені вдалося з’ясувати, єдині люди, які знали його точний розклад, – це Маккуїнова секретарка, його шофер та слуга. Вони не причетні. Я в цьому впевнений. Можливо, Маккуїн вихвалявся серед друзів своєю пунктуальністю. Треба це перевірити. Маємо всі підстави вважати, що вбивця живе у місті, або ж колись жив і багато знає про звички його мешканців: він знав, що Девіс поїхав, знав, о котрій у швейцара сніданок, і знав, що Маккуїн завжди виходить з будинку рівно о 09:03. Це підказка, але незначна. Не розповідатиму вам про Маккуїна. Його не надто любили, він мав багато ворогів у бізнесі. Але мене радше грець хопить, ніж я повірю, що котрась із бізнес-корпорацій влаштувала полювання на Маккуїна, хоча я можу й помилятись. Ця записка може бути лише прикриттям, але маю чуття, що це не так. Інтуїція підказує, що ми маємо справу з божевільним, який затаїв на когось образу, він живе десь тут, і ми про нього ще почуємо.

Гедлі уважно все це вислухав, а потім запитав:

– То який наступний крок?

Террелл нахилився, склавши руки на столі.

– Суто між нами – якби ж я знав. Немає такого кроку, який нам треба було б невідкладно зробити. Звичайно, ми звітуємо, працюємо над ситуацією, проводимо розслідування і таке інше, але ми майже нічого не можемо зробити. Ми показуватимемо на широкий загал фото гвинтівки, копатимемось у житті Маккуїна, опитаємо його друзів, але не думаю, що значно просунемось. Убивства без очевидного мотиву, як це, – глухий кут. Ми маємо чекати і сподіватись, що це вбивство стане єдиним.

Гедлі напружився.

– Уважаєш, цей чоловік може вбити знову?

– А сам як думаєш? Сподіваюсь, що ні. Ми розглянемо усі можливі варіанти. Ми перевіримо усіх, хто колись сварився з Маккуїном, а таких чимало. Ми дізнаємось, кого він міг аж так сильно образити... можливо, когось зі співробітників. Якщо маєш якісь здогадки, Лоусоне, саме час поділитися ними.

Гедлі роздушив сигарету в попільничці й підвівся.

– Ні, не маю. Я розумію позицію поліції. Все гаразд, продовжуйте робити все можливе, Френку. Я повернусь у свій офіс і спробую допомогти зі свого боку. Це найменше, що я можу зробити.

Коли мер пішов, Террелл допив каву, закурив люльку та звернувся до Бейґлера:

– До роботи, Джо. Маємо багато справ. Залучи всіх. Не думаю, що вони знайдуть щось корисне, але треба щось робити.

– Так, – Бейґлер підвівся. – Думаєш, будуть ще вбивства?

– Сподіваюсь, що ні.

– А я думаю, що будуть. Серед нас божевільний, – похитав головою Бейґлер. – Пощастило ж Фредові. Я б теж зараз не відмовився полежати в госпіталі зі зламаною ногою.

– Він припуститься помилки... вони завжди помиляються, – сказав Террелл, та голос його звучав не надто переконливо.

– Але коли?

– Це слушне запитання – коли.

Вони перезирнулись, і Бейґлер пішов у кабінет детективів – роздавати завдання своїм людям.

* * * 

Лепські знав, що о цій порі увечері сусіди зазвичай працюють у саду: хтось труїть дустом тлю, а хтось стриже газон; тож він вирішив улаштувати видовищну появу, яка підняла б на вуха всю околицю.

Його машина летіла вулицею на швидкості вісімдесят кілометрів на годину. Під’їхавши до хвіртки, Лепські різко витиснув педаль гальм, й автівка зі страшним скреготом зупинилась, а він ледь не вилетів крізь вітрове скло. Якщо вже на те пішло, Лепські був хвальком, але цього разу і сам подумав, що така раптова зупинка була аж надто видовищною для його власної безпеки. Розуміючи, що сусіди покинули свої справи й здивовано витріщаються на нього, Лепські грюкнув дверцятами і, важко ступаючи, пішов садовою доріжкою до будинку. Вставляючи ключа у шпарину, він подумав, що вистава вдалася на славу. Усім сусідам, що жили нижче вулицею, дружина вже розповіла про підвищення Лепські. Тепер треба було показати цим домосідам, як працюють детективи першої категорії.

Та як не прикро, вхідні двері Лепські намагався відкрити ключем від автомобіля. Якби ж то він влетів у будинок, грюкнувши дверима, його вражаюча поява ще довго була б у сусідів на вустах, але та розпачлива метушня із замком, доки він зрозумів, що взяв не той ключ, зіпсувала весь ефект.

Щойно він, лаючись, намацав правильний ключ, вхідні двері рвучко розчахнулись.

– Обов’язково так гасати? – розлючено запитала Керрол Лепські. – Невже не розумієш, що подаєш поганий приклад?

Лепські незграбно проштовхнувся повз неї, торохнув непіддатливими дверима й попрямував до ванної.

– Я зараз лусну, якщо не віділлю, – оповістив він.

Керрол зітхнула. Це була двадцятисемирічна, висока, темноволоса красуня із залізним характером. До того, як вийти заміж за Лепські, вона працювала в «Американ Експресе Компані» в Маямі: спілкувалась із багатіями, вела їхні справами, роздавала їм поради. Ця робота зробила її впевненою та рішучою.

Свого чоловіка Керрол вважала найрозумнішим детективом в управлінні. Вона планувала, що за шість, нехай сім років він стане начальником поліції. Цього вона йому, звісно, не казала, але справно пиляла Лепські від одного підвищення до наступного. Зараз він уже був детективом першої категорії, наступний крок – звання сержанта.

Лепські вийшов з ванної, драматично витираючи з обличчя уявний піт.

– Давай чогось вип’ємо, – сказав він, упавши в крісло. – Маю лише п’ять хвилин... заїхав переодягнутись.

– Якщо тобі знову на службу, Лепські, то пити не можна! Принесу тобі «коли».

– До біса, я хочу випити – велику склянку віскі й льоду побільше!

Дружина пішла до кухні й повернулася з великою «колою», в якій плавало повно льоду.

– Чого ти такий знервований? – запитала вона, сівши на бильце крісла.

– Я? І зовсім я не знервований! Чого ти вирішила, що я знервований? – Він випив половину коли й скривився. – Можна долити сюди хоч ковток скотчу?

– Ні! Ти поводишся і виглядаєш знервовано. Я, між іншим, теж уся на нервах. Я не відривалася від телевізора. Цей убивця... Каратель.... Що відбувається?

– Це якийсь божевільний. Не повинен тобі цього казати, але тепер цей пришелепкуватий – наш найбільший головний біль. Тільки послухай, Керрол, нікому ані слова! Я знаю, твої подружки-мегери сподіваються отримати від тебе новини з перших уст, але не розповідай їм нічого!

– Та ж нема чого розповідати, правда? Навіть дитина розуміє, що цей убивця божевільний. Що коїться? Ви вже знайшли його?

Лепські глухо загиготів.

– Ще ні. Я всю ніч проводитиму кляті допити. Безглузда рутина. Місто налякане. Ми маємо робити вигляд, що працюємо, але це лише марна трата часу, тільки не кажи про це нікому.

– Я маю зачіпку, Лепські, – відчуваючи, що її чоловік потрапив у глухий кут, Керрол була готова підштовхнути його до наступного підвищення. – Щойно побачивши вранці по телевізору Гамільтона, я пішла провідати Мегітабель Бессінджер. Я впевнена, якщо комусь і під силу розгадати цю справу, то тільки їй.

Від напруги Лепські навіть розстібнув ґудзик на комірі.

– Тій старій шарлатанці? Ти збожеволіла! Слухай, люба, принеси мені чисту сорочку. Мене не буде всю ніч. Не зробиш мені кілька сандвічів? Що у нас в холодильнику? Ще лишилась яловичина?

– Послухай мене, Лепські, – рішуче провадила своє Керрол. – Мегітабель, може, й стара, але вона не шарлатанка. Вона має силу. Я сказала їй, як це важливо для тебе і...

– Стривай-но! – Лепські напружився, обличчям його промайнула підозра. – Ти віддала їй моє віскі? – Підскочивши на ноги, чоловік кинувся до бару. Пляшка шотландського віскі «Катті Сарк» зникла. Він розвернувся й сердито поглянув на дружину. – Ти віддала цій пропитій старій карзі моє віскі!

– Мегітабель не пропита стара карга! Звичайно, вона може іноді хильнути, і так, я віддала їй твоє віскі, але, знаєш, Лепські, думаю, ти забагато п’єш.

Лепські послабив краватку.

– Скільки я п’ю – не твоя справа! Ти думаєш...

– Заспокойся! Я хочу, щоб ти вислухав! – Керрол підвищила голос.

– Ну звісно ж, звісно ж, – Лепські куйовдив пальцями волосся. – Можеш навіть не розповідати. – Він зняв краватку і почав м’яти її у руках. – Ти пішла до неї, і за пляшку мого найкращого віскі вона витягла свою кляту магічну кулю і сказала тобі, хто вколошкав Маккуїна... Правда?

Керрол знизала плечима.

– Саме це вона й зробила. Це може стати твоїм швидким проривом. Мегітабель побачила в кришталевій кулі вбивцю.

Лепські видав звук, схожий на гудіння пневматичної дрелі, жбурнув краватку на підлогу й почав тупцяти по ній.

– Не влаштовуй сцен, – холодно сказала Керрол. – Часом мені здається, що ти просто розпещене дитя.

Лепські заплющив очі й врешті зміг опанувати себе.

– Гаразд... Можливо, ти таки маєш рацію. Нехай... тепер давай забудемо про Мегітабель. Ти ж приготуєш мені кілька сандвічів? Краще з яловичиною, якщо ще лишилась.

– Ти забагато думаєш про їжу, – відрізала Керрол. – Можеш, будь ласка, послухати уважно? Мегітабель бачила цього чоловіка! Він індіанець. Одягнений у сорочку з квітковим орнаментом, а з ним ще двоє – хлопець і дівчина, але їх вона не змогла чітко розгледіти.

– Та невже? – глузливо запитав Лепські. – Чомусь мене це не дивує. Щойно та стара п’яничка дістається до пляшки, вона вже нічого не бачить чітко, – він підвівся. – Я піду поголюсь і зміню сорочку. Приготуєш сандвічі до того часу?

Керрол сплеснула руками. Бували моменти – і зараз був саме один із таких, – коли вона влаштовувала драми, не гірше за Лепські.

– Ідіоте! Хіба ти не бачиш, що це зачіпка? Головна зачіпка! – гнівалась вона. – Чому ти такий вузьколобий? Я знаю, що Мегітабель стара, але вона має силу, вона – медіум.

– І це мене ти називаєш ідіотом? – запитав Лепські, стримуючи себе.

– Ти чув, що я сказала? – Керрол шаленіла, очі її кресали блискавки.

– Я чув, що ти назвала мене ідіотом, – відповів Лепські. – Я пішов переодягатись. Якщо лишилась яловичина, не відмовлюсь від сандвічів, – з цими словами він поплентався до спальні.

Коли поголений, бадьорий після душу Лепські вийшов зі спальні в чистій сорочці, Керрол вже чекала з пакунком сандвічів.

– З яловичиною? – перепитав він.

– О господи! Так!

– З гірчицею?

– Так.

Лепські посміхнувся.

– Скоро побачимося, люба. Просто забудь про ту п’яничку, – він чмокнув Керрол у щічку й побіг до машини.

На нього чекала виснажлива нічка: обійти вулиці, ставлячи запитання, навідати нічні клуби, до яких ходив Маккуїн, щоб разом з іншими детективами зрозуміти причину події, яка так налякала жителів Парадайз-Сіті. Страх накрив місто, ніби ядерний вибух.

Три

Опівночі детектив другої категорії Макс Джейкобі зробив коротку перерву. Він увесь час чергував біля телефону й паралельно сортував звіти у справі Маккуїна, відділяючи кукіль від пшениці, щоб уранці Террелл знав, на що передусім звернути увагу. Та нові звіти все продовжували з’являтись.

Компанію Джейкобі складали двоє молодих офіцерів поліції – хлопці тямущі, але недосвідчені. Це були рудоволосий Дасті Лукас та присадкуватий Рокі Гамблін. Вони позіхали над купою звітів.

– Ці хлопці тільки даремно стоптують черевики, – зауважив Дасті, витягаючи черговий звіт із купи. – Подумати тільки, це вже сорок третій звіт, і що він нам дає – нічого!

Джейкобі розумів, що йому, як старшому, слід би було показати приклад молодим, тож він похмуро зиркнув на них.

– Це робота поліції. У сорок четвертому звіті може трапитись саме те, що ми шукаємо.

– Правда? – вигукнули обоє поліцейських. – Та кого ти намагаєшся обдурити, Максе?

Раптом задзвенів телефон.

Знявши слухавку, Джейкобі поглянув на засиджений мухами настінний годинник. Час – 22:47.

– Управління поліції, Джейкобі, – проказав він.

– Мені потрібна допомога, – на тому кінці дроту був чоловік. Голос його звучав стривожено, але владно. – «Сіґал», вулиця Біч-драйв. Пришліть когось швидко.

– З ким я говорю? – запитав Джейкобі, шкрябаючи адресу в своєму нотатнику.

– Малкольм Ріддл. У мене тут мертва жінка. Пришліть когось швидко.

Джейкобі відомі були імена найвпливовіших людей міста. Малкольм Ріддл був президентом яхт-клубу, директором оперного театру, а його дружина була сьомою у списку найбагатших жінок Флориди. Тож Малкольма Ріддла можна було зарахувати до впливових осіб.

– Так, містере Ріддл, – Джейкобі виструнчився на стільці. – Офіцер зараз приїде до вас, – промовляючи це, він уже дивився на електронну схему, яка відображала місцезнаходження патрульних машин. – Можете надати більше деталей?

– Це вбивство, – рішуче заявив Ріддл і поклав слухавку.

За секунду Джейкобі вже говорив із офіцером патрульної поліції Стівом Робертсом, який патрулював територію поблизу Біч-драйв.

– Стіве, негайно рушайте до маєтку «Сіґал» на Біч-драйв, – наказав він. – Малкольм Ріддл повідомив про вбивство. Я зараз зв’яжусь із відділком убивств. Просто послідкуйте там за всім, доки вони прибудуть.

– Слухаюсь, – відповів Робертс, хоча в голосі його чулися нотки страху. – Я вже їду.

Наступні кілька хвилин Джейкобі не випускав із рук телефонну слухавку; двоє новобранців, навіть не кліпаючи, стривожено спостерігали за ним. Спершу він зателефонував Бейґлерові, який саме збирався лягати спати. Бейґлер, щойно зачувши, що справа пов’язана з Малкольмом Ріддлом, наказав Джейкобі телефонувати Терреллові.

– Де Лепські? – запитав Бейґлер, переборюючи позіхання.

– Він, певно, вже вдома. Здав чергування двадцять хвилин тому.

– Викликай його туди, – наказав Бейґлер і поклав слухавку.

Бейґлер і Лепські одночасно прибули до маленького розкішного бунґало[2]2
  Бунґало – невеликий одноповерховий будинок з верандою, зазвичай на березі моря.


[Закрыть].

Було очевидно, що це бунґало слугувало любовним гніздечком. Щоб зрозуміти таке, достатньо було одного погляду на зарослі квітних чагарників, які майже повністю приховували це місце. Бунґало мало вихід просто до моря, позаду і згори його захищав ліс мангових дерев, заквітчані кущі розрослися зусібіч, затуляючи його з боків.

Патрульна машина Робертса була припаркована під пальмою. Високий коп із восковим обличчям підійшов до Бейґлера.

– Я все оглянув, сержанте, і вийшов, – відзвітував він. – Вам це сподобається. Це знову Каратель.

Бейґлер пошепки вилаявся, потім пройшов короткою стежкою до відчинених вхідних дверей. Жестом він наказав Лепські й Робертсу лишатись на місці.

Усередині він побачив Малкольма Ріддла. Той сидів на розкладному кріслі у просторій вітальні. Ріддл був чоловіком, якому вже давно перевалило за п’ятдесят, міцної статури. Його засмагле округле обличчя було достатньо привабливим, щоби сплутати його з кінозіркою. Та зараз на цьому обличчі застиг вираз смертельного відчаю, що неабияк шокувало Бейґлера. Він був знайомий із Ріддлом, симпатизував йому і добре знав про його труднощі. Зокрема, знав він про те, що дружина Ріддла була справжньою сукою. І хоч нещасний випадок під час верхової їзди назавжди прикував її до інвалідного візка, вона так і лишалась сукою.

Коли Бейґлер увійшов, Ріддл підвів погляд.

– А, Джо... Радий, що це ви. Усе це якесь суцільне пекло, – він махнув у бік дальніх дверей. – Вона там.

– Заспокойтеся, містере Ріддл, – м’яко промовив Бейґлер і пішов до дверей у спальню. Світло було ввімкнене. Більшу частину кімнати займало велетенське двоспальне ліжко.

На ліжку обличчям донизу лежала роздягнена жінка. Професійним оком Бейґлер одразу помітив мотузку з нейлонових панчіх навколо її шиї, потім погляд його ковзнув довгою засмаглою спиною.

Від шиї аж до копчика, вздовж усієї спини, чорною блискучою фарбою було написано:

КАРАТЕЛЬ

Бейґлер ще довго розглядав тіло – й обличчя його ставало дедалі похмурішим та серйознішим. Не звертаючи уваги на Ріддла, він пройшов крізь вітальню і вийшов у гаряче нічне повітря.

– Це знову наш убивця, – сказав він Лепські. – Перекрийте тут усе. Викличте загін. Я заберу звідси Ріддла.

Лепські кивнув і зв’язався по рації з управлінням поліції.

Бейґлер повернувся у бунґало.

– Преса нахлине сюди з хвилини на хвилину, – сказав він. – Дозвольте, я відвезу вас додому, містере Ріддл.

Ріддл важко зіп’явся на ноги.

– Я не хочу їхати додому. Не зараз. Розумію, ви хочете розпитати мене. Я візьму свою машину. Ви поїдете за мною. Ми спустимось до бухти Мейл-бей. Там тихо.

За десять хвилин Ріддл вже зупинив свою машину під пальмою. Вдень бухта Мейл-бей була улюбленим місцем відпочивальників, але вночі там не було ні душі.

Бейґлер сів на піску поруч із Ріддлом. Після довгої мовчанки Ріддл заговорив:

– Це якесь божевілля, правда ж? Для мене все скінчено. Чому цей виродок обрав мене? – Він узяв запропоновану Бейґлером сигарету, обидва чоловіки закурили. – Якби в мене не спустило колесо, цього не сталось би. Це, певно, доля. Я завжди приїздив до бунґало перед Лісою, але сьогодні через це колесо вона приїхала раніше.

– Ви можете розповісти мені все, містере Ріддл? – запитав Бейґлер. – Усе одно незабаром все випливе назовні. Мені шкода, але потрібна будь-яка інформація, що ви зможете надати. Цей божевільний може вбити знову.

– Розумію... продовжуйте... питайте, що хочете.

– Хто ця жінка?

– Ліса Мендоза, – Ріддл потупив погляд у жевріючий кінчик сигарети. – Ви ж знаєте про мою дружну. Звісно, не слід було цього робити, але ж я не молодшаю... вважайте це моїм останнім трофеєм. Я захопився Лісою. Між нами щось спалахнуло. Вона була милою і такою ж самотньою, як і я, – голос його затремтів, і Ріддл зробив паузу. – Ось так. Я купив бунґало. Це було наше любовне гніздечко... Думаю, саме так таблоїди назвуть це?

– Ви давно володієте цим бунґало?

– Вісімнадцять місяців... Дев’ятнадцять місяців... Близько того. Ми обидвоє знали, що це не триватиме вічно... Та що взагалі триває вічно?

– Як часто ви зустрічались?

– Щоп’ятниці вночі. Так було завжди. Так мало бути й цієї п’ятниці.

– Міс Мендоза не жила в бунґало?

– Святий боже, ні! Ми користувались ним тільки вночі у п’ятницю. У неї є власний будинок. П’ятницю ми обрали, бо в цей день моя дружна завжди рано вкладається спати. По суботах ми влаштовуємо прийом, і їй потрібно набиратися сил.

– Хто знав про ваші зустрічі, містере Ріддл? Тобто, окрім вас і міс Мендози.

Ріддл безтямно подивився на Бейґлера.

– Хто міг знати?

– Можливо, ви довірили комусь свій секрет... комусь із друзів?

– Дуже дивне запитання.

Ріддл намагався стримати своє роздратування.

– Не таке вже й дивне. Вас зараз непокоїть лише власна трагедія. Мене ж непокоїть убивця, який вже двічі вбив і може зробити це знову. Він знав звички Маккуїна. Складається враження, що ваші звички він теж знав. Ваш зв’язок із міс Мендозою був таємним? Ви з кимось ділились цим секретом?

Ріддл розчавив сигарету в піску, замислившись.

– Так... Розумію. Вибачте. Я егоїст. Я розумію, до чого ви ведете. Так, я звірився кільком найближчим друзям, але вони ніколи б...

– Я не кажу, що вони це зробили, але, можливо, через них стався витік інформації. Можна мені дізнатись, хто ці друзі?

Ріддл потер чоло.

– Це Гарріет Ґрін – моя секретарка. Вона займалась орендою бунґало. Ще Девід Бентлі. Я ходив із ним під вітрилом, він мій найближчий друг. Террі Томпсон – адміністратор оперного театру. Він був другом Ліси. Він усе знав і підтримував нас. – Ріддл зробив паузу, подумавши. – Люк Вільямс. Він забезпечував мені алібі на ночі п’ятниці. Ми мали ходити в боулінг. Моя дружина це схвалювала. Вона думала: фізична активність мені на користь.

У діамантовому сяйві місяця Бейґлер нашкрябав у своєму блокноті всі імена.

Ви сказали, у вас спустило колесо?

– Так... Я пішов забрати машину, й виявилось, що переднє колесо спущене. Бейтс, мій шофер, був не на службі, тож я замінив його самостійно. Я не дуже добре на цьому розуміюсь, і це зайняло певний час. Зазвичай я приїжджаю у бунґало о дев’ятій. Я не хвилювався. Я знав, що Ліса чекатиме на мене. Цього разу я приїхав на тридцять п’ять хвилин пізніше. Я знайшов її. Це все. Ще якісь запитання?

Бейґлер вагався. Чи могло трапитись, що Ріддл посварився з цією жінкою і вбив її? Чи не міг він намалювати те слово у неї на спині, щоб відвести від себе підозри? Але трагічний вираз обличчя Ріддла став відповіддю на усі його запитання.

– Їдьте додому, містере Ріддл, – підвівся Бейґлер. – З вами захоче зустрітись начальник поліції. Я надішлю кількох людей до вашого дому, щоб тримати пресу подалі від вас.

– Дякую, – Ріддл звівся на ноги. Він озирнувся, щоб поглянути на Бейґлера. – Це божевілля, правда ж? – Він повагався якусь мить, а потім простягнув руку. Трохи здивований Бейґлер потиснув її. – Дякую за розуміння.

– Усе владнається, – запевнив Бейґлер.

– Авжеж.

Ріддл розвернувся, сів у машину й поїхав геть.

Бейґлер насупився. Потім, похитавши головою, сів у машину й вирушив назад до бунґало.

* * *

Сам-один у маленькій задушливій кімнатці Пок Тоголо слухав репортера, що сипав словами з маленького екрану. Чака й Меґ не було. Пок наказав Чакові відвести дівчину на танці й затриматись до пізньої ночі.

Товстий, схвильований чоловік на фоні любовного гніздечка говорив, енергійно розмахуючи мікрофоном. Кілька хвилин тому тіло Ліси Мендози, накрите простирадлом, винесли з бунґало на ношах і повантажили у карету «швидкої».

– Тож Каратель завдав чергового удару, – драматично заявив репортер. – Спершу вчора застрелили  одного з найвідоміших мешканців нашого міста – Діна Кея Маккуїна. Сьогодні ж задушили Лісу Мендозу, знану серед поціновувачів музики як чудову скрипальку, а її тіло осквернили підписом убивці. Цієї ночі у Парадайз-Сіті кожен ставить одне й те саме запитання. І питання не в тому, чи завдасть цей божевільний ще одного удару, а в тому, коли він його завдасть і хто стане його наступною жертвою. Біля мене зараз начальник поліції Террелл...

Пок усміхнувся. Атмосфера ідеально загострилась, думав він. Слухаючи заклики Террелла не піддаватись паніці, він чудово розумів, що на зіпсутих багачів вони не подіють. Тепер достатньо ще одного вбивства, щоб розпочалась справжня всеохопна паніка, така необхідна для його плану – прибрати Парадайз-Сіті до рук.