Текст книги "Хочеш жити?"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Ще пів години тому дівчина схвильовано чекала його повернення, і щойно він з’явився, запитала, чи візьме їх Пок із собою.

– Піди скупайся, – відповів Чак. – Поговоримо пізніше.

Тепер, коли він сидів поруч, Меґ повторила своє запитання.

– То ми їдемо з ним?

– Я – так, – відповів Чак, не дивлячись на неї.

Меґ впустила рушника. Вона відчула, як її затисли холодні лещата страху.

– Один ти? А як же я?

Чак набрав цілу жменю трави, висмикнув її і підкинув у повітря.

– Можливо, відтепер тобі краще триматися подалі від мене.

– Що ти маєш на увазі? – Меґ звелась на коліна. – Ти хочеш порвати зі мною?

Вловивши паніку в її очах, Чак ледве зміг приховати посмішку. Він ліг горілиць, умостивши голову на руки, і вдивлявся у блакитне небо.

– Бач, лялю, мені остогиділо таке життя. Я хочу грошей, – він дістав пожмакану пачку сигарет із кишені сорочки. – Будеш?

– Чаку! Ти ж не збираєшся кинути мене?

Він запалив сигарету, тягнучи час.

– Просто вислухай мене, гаразд? Щоб отримати реальні гроші, треба ризикувати, – сказав він. Налякана Меґ опустилась біля хлопця на коліна. – Я не хочу, щоб ти була причетна до цього, тож, можливо, краще нам із тобою бути порізно.

Меґ заплющила очі.

– Хочеш сказати, що більше не хочеш мене? Я тобі набридла?

– Я цього не казав, – Чак затягнувся і випустив дим крізь ніздрі. – Хіба не чуєш? Я дбаю про тебе. Ти мені подобаєшся, і я не хочу вплутувати тебе у щось небезпечне. Я не хочу втратити тебе, однак впевнений, що тобі забракне витримки, аби пройти крізь усе це, тож нам краще розділитись.

– Це? Що ти маєш на увазі – «усе це»? – голос Меґ почав тремтіти.

– Пок вигадав хитромудру аферу. Для цього йому потрібен я і ще якась дівчина, – Чак насолоджувався тим, як йому справно вдавалось маніпулювати інформацією. – Все може вийти з-під контролю. Тебе можуть кинути за ґрати на двадцять років.

Меґ похолола. Отже, вони планують щось незаконне! Вона була з Чаком вже два місяці, і, хоч він частенько говорив про крадіжки, але ніколи не доводив свої слова до діла. Вона колись міркувала, що якби бодай раз підтримати його задум, він би щось украв, однак Меґ завжди благала Чака не вчиняти такого, хоч як сильно вони часом потерпали від голоду. Дівчина зрозуміла, що індіанець дуже сильно вплинув на Чака. Своїми розмовами він підштовхнув його перетнути межу.

– Чаку! – Меґ міцно ухопила його за руку. – Тікаймо! Ми заберемося звідси ще до того, як він повернеться! Він хворий на всю голову. Він псих. Ми разом знайдемо десь роботу. Ми ж досі непогано давали собі раду. Я працюватиму для тебе... Я...

– Та замовкни! – гаркнув Чак. – Я іду з ним, і не розводь тут нюні! Йди, шукай собі роботу, якщо тобі це так подобається. Хочеш решту свого життя стирчати увесь день на сонці, збираючи чортові апельсини? Якщо так – провалюй!

Меґ зрозуміла: переконувати його безнадійно. З відчаю вона почала задихатись, важко хапаючи повітря. Збирати апельсини? Що ще вона може? Хіба що повернутися додому! Дівчина уявила життя із батьками: триразове харчування, буденні справи, підйом, робота у батьковому офісі, друкарська машинка, ліжко, підйом, робота.

– Тобі теж дадуть двадцять років? – запитала вона.

Чак роздавив сигарету об землю.

– Ясна річ, але тільки, якщо все піде не за планом, а цього не буде. Та мені й начхати. Я хочу швидких грошей, а це буде швидко! Пок обіцяв, що заплатить тобі п’ять сотень за цю роботу. Він думає, ти погодишся на це, але я одразу сказав йому, що ні. Я сказав, що це не в твоєму стилі, – Чак почухав підборіддя, а потім додав: – Сказав, що у тебе кишка тонка.

Гроші нічого не важили для Меґ, але лишатись наодинці вона боялась. Провівши два місяці з Чаком, вона вже не уявляла життя без нього.

– Що мені треба робити?

Чак відвернувся, щоб Меґ не помітила самовдоволену переможну посмішку на його обличчі.

– Я ж тобі кажу, лялю, чим менше ти про це все діло знатимеш, тим безпечніше для тебе і для мене. Ти можеш піти з нами, якщо, і тільки якщо, робитимеш усе, що скаже тобі Пок, без зайвих запитань і заперечень. Ти отримаєш п’ять сотень. Коли все це закінчиться, ти і я зможемо разом поїхати до Лос-Анджелеса.

– Але ж, Чаку, це нечесно! Невже не розумієш? Я навіть не знаю, на що погоджуюсь! – Меґ вдарила по колінах міцно стиснутими кулачками. – Ти кажеш, я можу потрапити у в’язницю на двадцять років і навіть не говориш, за що. Це нечесно!

– Звісно, але ж це лише пропозиція, – Чак звівся на ноги. – Погоджуйся або йди геть. Обмізкуй усе. Ми з Поком рушаємо десь за пів години. Чи поїдеш ти з нами, вирішувати тобі.

Чак був переконаний, що дівчина вже на гачку.

Щойно він зробив крок убік, як Меґ покликала:

– Чаку...

– Що?

– Ти йому довіряєш?

– Я нікому не довіряю, включно з тобою, – відповів Чак. – Та ніколи й не довіряв, але знаю, що цей індіанець робить ставку на легкі гроші. Я знаю, що він задумав, і знаю, що зможу швидко зрубати грошенят, а це все, що мене цікавить. У тебе пів години, – погляд Чака затримався на Меґ. – І пам’ятай, лялю, якщо ти у справі, зворотного шляху немає. Зрозуміла? – Чак пішов.

Меґ довго сиділа, втупивши погляд у блискучі води каналу. Пок лякав її. Вона знала, що він лихий і трохи божевільний. А ще вона знала, що втратить Чака, якщо відмовиться. Врешті дівчина сказала собі: коли все зайде надто далеко, вона просто покінчить із життям. Бо життя було єдиною річчю, яка дійсно належала їй. Єдиною річчю, якою вона повністю володіла. Ковтнути жменю пігулок, провести лезом бритви по зап’ястках – і все скінчиться... Що завгодно було краще, ніж лишитися без Чака, без грошей і зовсім самою.

Дівчина підвелась і рушила до покинутого будинку. Чак уже спакував свій рюкзак і сидів на сходах, притримуючи сигарету губами. Він подивився на Меґ, від сигаретного диму його маленькі очі примружились.

– Я спакую речі, – вимовила вона. – Я їду з вами.

– Ти робитимеш усе, що тобі скажуть... без зайвих питань? – Вона кивнула.

Раптом посмішка Чака стала теплою і приязною.

– Це добре. Знаєш що?

– Що?

– Я не хотів би втратити тебе.

Меґ відчула, як сльози полились їй з очей. Це була найприємніша річ, яку їй будь-коли казали. З того, як засяяло її худеньке бліде обличчя, Чак зрозумів, що зробив усе правильно. Він підвівся – і Меґ кинулась до нього в обійми. Він схопив її за маленький задок і міцно притис дівчину до себе.

– Ох, Чаку... все буде гаразд? – Хлопець відчував, як тремтить її тіло. – Я боюсь. Цей індіанець... Він божевільний... Точно тобі кажу.

– Лиши його мені, крихітко. Іди збирайся.

За двадцять хвилин потому Пок Тоголо зупинився перед ними у старенькому «б’юїку» 58-го року з відкидним верхом. І хоч машина вже була трохи пошарпана, та хромоване покриття її все ще блищало. Це було непримітне авто: темно-синього кольору, з темно-синім верхом і вицвілими червоними шкіряними сидіннями. Таку машину не помітиш серед тисяч автівок, що котяться Четвертим шосе.

Побачивши, що Чак і Меґ сидять на сходах із запакованими рюкзаками, Пок зрозумів, що Чак вдало розіграв карти. Він вийшов із машини і сів поруч.

– Згодна? – запитав він, дивлячись на Меґ.

Вона кивнула, відчуваючи, як зменшується у розмірах від самого лише погляду блискучих темних очей. Пок обернувся до Чака.

– Наша перша зупинка – Фулфорд. Ти позбавишся цієї бороди і підстрижеш волосся. Коли приїдемо у Парадайз-Сіті, ми повинні виглядати, як троє респектабельних друзів у відпустці. Вам треба випрати одяг.

Чак скривився. Хлопець пишався своїм довгим волоссям і бородою.

– Гаразд, – сказав він, знизавши плечима. – Як скажеш.

Узявши обидва рюкзаки, він рушив за Поком до машини.

Меґ іще деякий час залишалася сидіти на сходах, насолоджуючись променями сонця на обличчі. Коли ж Пок завів двигун, вона покірно знизала плечима, ніби корилася чомусь невідомому, і приєдналася до чоловіків.

Два

Детектив першої категорії Том Лепські ввалився до кабінету в головному відділі поліції у Парадайз-Сіті, як ввалюється тільки людина зростом під два метри. Напередодні його підвищили з детектива другої категорії. Задля цього підвищення він гарував останні вісімнадцять місяців. Повідомили йому цю новину дуже вчасно, й Лепські встиг улаштувати святкування. Він купив Керрол – свої дружині – орхідею, відвів її у дорогий ресторан, трохи випив і надзвичайно приємно закінчив вечір – Керрол влаштувала йому найкращу ніч із часів їхнього медового місяця.

Високий худючий Лепські славився сталевим поглядом блакитних очей і був колом амбітним та метикуватим, однак його думка про самого себе трохи перевищувала його реальні здобутки.

Сержант Джо Бейґлер – начальник детективного відділку – щойно заступив на ранкову зміну. Завваживши Лепські, він відкинувсь у кріслі й, не приховуючи сарказму, випалив:

– Тепер місто в безпеці. Ти за головного, Томе. А я сходжу перекушу.

Лепські ніколи не помічав сарказму, тож, осмикнувши сорочку, підійшов до столу Бейґлера.

– Не хвилюйтеся, сержанте. Я впораюсь із будь-якою ситуацією. Є якісь новини від Фреда?

Сержант Фред Гесс із відділку вбивств лежав у лікарні зі зламаною ногою. Якби він не був найкращим експертом у відділі, його зламана нога стала б головним приводом для жартів усього управління. Гесс мав шестирічного сина – Фреда Гесса-молодшого, якого весь район називав не інакше, як Монстр із вулиці Малберрі-Авеню, на якій жили Гесси. Малий загнав на дерево кошеня сварливої старої діви, просто щоб познущатися над ним.

Натовп сусідів захоплено спостерігав, як сержант Гесс, не бажаючи мати справу зі старою та відчуваючи власну відповідальність, поліз на дерево за кошеням. Гілка тріснула, і Гесс гепнувся на землю з такою силою, що зламав ногу. Кошеня, звичайно ж, злізло цілком самостійно, а Фред Гесс-молодший стояв над стогнучим батьком, посміхався своєю диявольською посмішкою і запитував, чого зчинилась така колотнеча. Розлючений татусь вже збирався надерти йому вуха, проте малий врятувався швидкою втечею.

– Фред? – вишкірився Бейґлер. – Псує собі репутацію. Медсестри скаржаться на його постійну лайку, але він одужує. Вже за кілька тижнів стоятиме на ногах, і його випишуть.

– Я зателефоную йому, – сказав Лепські. – Не хочу, аби він хвилювався. Якщо знатиме, що я заміняю його, зможе розслабитись.

Бейґлер стривожився.

– Не роби цього. Ми хочемо, щоб він повернувся якнайшвидше. А від твого дзвінка його ще серцевий напад ухопить.

Коли Бейґлер пішов, Лепські озирнувся на детектива другої категорії Макса Джекобі, котрий намагався стримати сміх.

– Ти чув це? – обурено запитав він. – Як гадаєш, Джо заздрить мені?

– А хто ж не заздрить, Томе? Навіть я тобі заздрю.

– Правда? – Лепські був задоволений. – Ну, та... – він знизав плечима. – Що ж, так воно і має бути. Певно, мені треба навчитися жити з цим. Маємо сьогодні щось гаряченьке?

– Анічогісінько. Журнал реєстрації порожній.

Лепські зручніше вмостився на стільці.

– Що мені зараз треба, так це чудове пікантне вбивство... щось із сексуальним мотивом. Поки Фред не у справі, це міг би бути мій шанс, – він запалив сигарету, дивлячись у нікуди. – Я знаю, що Фред не дурень, але ж і я не гірший. Щойно я отримав підвищення, а Керрол вже пиляє мене, щоб я подавався на сержанта. Жінкам ніколи не догодиш, – зітхнув детектив, похитуючи головою. – Пощастило ж тобі, що ти неодружений.

– Чи ж я не знаю... – радісно погодився Джейкобі. – Я створений для свободи!

Лепські похмуро зиркнув на нього.

– Не думай, що я критикую шлюб. У ньому є багато хорошого. Молодий чоловік, як ти, повинен одружитися. Ти...

Його перервав телефонний дзвінок.

– Бачиш? – Лепські самовдоволено усміхнувся. – Щойно я увійшов – і все завертілось. – Він схопив слухавку. – Управління поліції. Детектив першого ступеня Лепські слухає.

Джейкобі сховав посмішку.

– Покличте мені сержанта Бейґлера, – рявкнув чоловічий голос.

– Сержанта Бейґлера немає на місці, – насупившись, відповів Лепські. Який це недоумок вирішив, що краще говорити з Бейґлером, ніж із ним? – Що у вас трапилось?

– Це Гартлі Данваз. Капітан Террелл на місці?

Лепські виструнчився, сидячи на стільці.

Гартлі Данваз був не лише експертом з балістики окружної прокуратури, йому належав розкішний магазин зброї, який до того ж поставляв багатіям будь-яку мислиму мисливську зброю. Цей чоловік приносив місту значний прибуток та ще й був особистим другом начальника Лепські.

– Ні, містере Данваз, шефа ще немає, – відповів Лепські, жалкуючи, що зняв слухавку. – Я можу чимось допомогти?

– Негайно пришли до мене когось тямущого! Мене пограбували! – Данваз говорив роздратовано. – Скажи капітанові Терреллу, що хочу бачити його, коли він повернеться.

– Звичайно, містере Данваз. Я сам приїду, містере Данваз, – сказав Лепські. – Зараз буду, містере Данваз, – і повісив слухавку.

– А це був містер Данваз? – запитав Джейкобі, напустивши серйозний вираз на обличчя.

– Так... у нас проблеми. Телефонуй шефові. У будинок Данваза хтось удерся, – звівшись на ноги, Лепські надто рвучко відсунув стілець, і той із гуркотом упав. – Повідом, що Данваз розлючений і шукає його, а я розбираюсь із ситуацією, – сказавши це, Лепські вийшов.

Гартлі Данваз виявився високим, худорлявим, сутулим чоловіком років так п’ятдесяти п’яти, який усім виглядом випромінював самовпевненість і пихатість чоловіка з мільйонним статком.

– Хто ти, в біса, такий? – суворо запитав він, коли Лепські увійшов до його розкішного офісу, більше схожого на палац. – Де Бейґлер?

Лепські був не в тому настрої, щоб терпіти таке зневажливе ставлення до себе. Можливо, цей недоумок і був великим цабе, але Лепські тепер був детективом першої категорії.

– Я – Лепські, – відповів він своїм фірмовим тоном справжнього копа. – Ви повідомляли про крадіжку?

Данваз скоса зиркнув на нього.

– Ах, так, чув про вас. Террелл приїде?

– Йому повідомили. Якщо тут лише проникнення зі зломом, я зможу впоратись із цим. Шеф зайнятий.

Данваз раптом посміхнувся.

– Ну звісно, – він підвівся на ноги. – Ходіть зі мною.

Вони пройшли великим магазином і подались до складського приміщення.

– Ось тут вони влізли.

Лепські поглянув на маленьке віконце, заґратоване сталевою решіткою. Решітку видерли, і тепер вона бовталась, умурована в цементну основу.

– Сталевий трос, гак і машина, – сказав Лепські. Він подивився крізь вікно на вузьку алею, що вела до паркінгу. – Це було легко. Що вони взяли?

– То ось як вони це зробили! – Тепер Данваз ставився до Лепські з більшою повагою. – Вони взяли одну з моїх найкращих гвинтівок – ручна робота, оснащена оптичним прицілом і глушником, коштує п’ятсот шістдесят доларів.

– Ще щось зникло?

– Коробка з патронами до гвинтівки.

– Де зберігалась гвинтівка?

– Я покажу.

Данваз повів детектива назад до магазину.

– Гвинтівка була у цій вітрині, – сказав Данваз, зупинившись біля вузької скляної коробки на прилавку. – Дістати гвинтівку було не складно. Треба лише зняти скляну кришку. Я не торкався її. Там можуть лишитися відбитки пальців.

– Я пришлю сюди хлопців, містере Данваз, і ми пошукаємо відбитки, – пообіцяв Лепські, але, дивлячись на відполірований до блиску скляний ящик, він розумів, що вся ця тяганина буде марною – той, хто викрав гвинтівку, точно був у рукавичках.

Кілька годин по тому начальник поліції Террелл, сержант Бейґлер і детектив Лепські сиділи за столом у кабінеті Террелла, попиваючи каву.

– Жодних зачіпок, жодних відбитків. Дуже професійна робота, – підсумував Бейґлер, прочитавши звіт Лепські. – Схоже, злочинець знав, що шукає. У магазині була купа інших, дорожчих гвинтівок, він міг обрати будь-яку.

Террелл, кремезний чолов’яга із металевими сірими очима, задумливо почухав своє квадратне підборіддя.

– На прилавку в магазині Данваза багато спортивних гвинтівок, і тільки ця з оптичним прицілом. Чому ж обрали саме її?

Лепські неспокійно совався на стільці.

– Гвинтівка має незвичайний механізм – оснащена оптичним прицілом і глушником. Можливо, хтось зі шпани побачив її у вітрині, от руки й засвербіли. Данваз розповів, що гвинтівку виставили на показ десь із місяць тому.

Террелл кивнув.

– Може, й шпана, та все ж це летальна зброя.

– Я сподіваюсь, що це якийсь малий.

– Якщо так, то методи він використовує професійні, – відказав Бейґлер.

– То й що? – пирхнув Лепські. – Кожен пуцьвірінок, який дивиться телек, розуміє, що треба користуватись рукавичками, і знає, як за допомогою гака висмикнути решітку з вікна.

– Попередьте пресу. Не думаю, що вони чимось допоможуть, але нехай будуть у курсі. Роздайте їм фото гвинтівки, у Данваза воно точно має бути, – наказав Террелл.

Лепські повернувся до свого робочого місця і почав обдзвонювати всіх. Бейґлер продовжив розмову:

– Том може мати рацію. Це могла бути дитина, яка не встояла перед спокусою вкрасти таку гвинтівку.

Террелл замислився. Він пригадав, як сам підлітком щосуботи пообідді приходив до магазину Данваза – тоді ним ще керував батько Гартлі Данваза – і задивлявся на гвинтівку з прицілом, про яку так мріяв. Він марив тією рушницею тижні зо три, а потім вона раптом стала йому геть нецікавою. Можливо, це справді був малий, що мав таку ж нав’язливу мрію, і вирішив не стримуватись.

– Сподіваюсь, що він має рацію, але мені все це не подобається. Це зброя вбивці.

* * *

Дін Кей Маккуїн був президентом багатомільйонного концерну «Бляшанки й банки Флориди», який забезпечував тарою усіх фермерів штату. Маккуїн мав понад метр вісімдесят зросту, сиве волосся та жвавий темперамент, не давав спуску ні собі, ні своїм співробітникам, і завжди досягав результатів. Одружений він був тричі, але кожна дружина йшла від нього, не в змозі витримати його запальний характер, його стиль життя та його вимоги.

Маккуїн жив за чітким розкладом. Він підіймався о 07:00, проводив пів години у спортзалі свого розкішного маєтку, розташованого на восьми гектарах квітучого саду, приймав душ о 07:31, снідав о 08:00, до 09:00 віддавав розпорядження, а о 09:03 сідав у свій «роллс-ройс» і їхав до офісу. Цей чіткий порядок дій ніколи не змінювався.

За останні три роки, що Марта Делвін працювала у нього секретаркою, ще ніколи не бувало, щоб шеф запізнився бодай на секунду. І коли цього сонячного літнього ранку він спустився широкими сходами на сніданок, вона, навіть не поглянувши на годинник, знала, що той показує за секунду до 08:00.

Марта Делвін – тридцятишестирічна, висока, похмура, позбавлена внутрішнього шарму жінка, вже чекала на шефа біля накритого для сніданку столу, тримаючи в руках ранкову пошту.

– Доброго ранку, містере Маккуїн, – привіталась вона і поклала листи на стіл.

У відповідь Маккуїн лише кивнув. Він не любив марно розкидати слова. Щойно він сів і розправив серветку, як Токо – його особистий японський П’ятниця – вже налив йому кави, подав омлет і нирки ягняти.

– Є щось цікаве у листах? – запитав Маккуїн після того як, плямкаючи, прикінчив нирки.

– Нічого важливого, – відповіла Марта. – Як завжди, запрошення, – вона зробила паузу, вагаючись, потім продовжила: – Але є одна дивна річ...

Маккуїн, що вже взявся за наступну нирку, насупився.

– Дивна річ? Що ти маєш на увазі?

Марта поклала перед ним половину дешевенького аркуша для нотаток.

– Це було серед листів.

Маккуїн дістав окуляри, надягнув і придивився до аркуша. На ньому великими літерами було написано:

СПОЧИВ ІЗ МИРОМ

о 09:03

КАРАТЕЛЬ

– Що це в біса таке? – роздратовано запитав Маккуїн.

Токо, який стояв позаду Маккуїна, скривився. З голосу господаря він зрозумів, що ранок почався погано.

– Не знаю, – відповіла Марта. – Я подумала, вам варто це побачити.

– Навіщо? – лютував Маккуїн. – Хіба не бачиш, що це написав якийсь божевільний? Не маєш чим зайнятись, окрім як турбувати мене такою дурнею? Це навмисна спроба зіпсувати мій сніданок! – з цими словами він змахнув клаптик паперу на підлогу.

– Пробачте, містере Маккуїн.

Маккуїн розвернувсь у кріслі й тепер спрямував свою лють на Токо.

– Цей тост холодний! Що з тобою сьогодні? Принеси інший!

О 09:03 Маккуїн завершив віддавати розпорядження і, все ще розлючений, вийшов з дому. «Роллс-ройс» уже чекав на нього.

Брент, багатостраждальний водій Маккуїна, тримаючи фуражку під рукою, очікував господаря біля дверцят автомобіля. Марта Делвінь вийшла проводжати Маккуїна і стояла біля нього нагорі велетенських сходів.

– Я повернусь о шостій. Приїде Голлідей. Він сказав, десь о шостій тридцять, але ти ж його знаєш. Він ніколи не може прийти вчасно...

Це були останні слова Діна Маккуїна. Жахливий спогад про наступні кілька секунд переслідуватиме Марту аж до могили. Вона стояла поруч із Маккуїном, дивилась просто на нього, аж раптом його високе чоло перетворилось на брудну мішанину крові й мозку. Маленький шматочок мозку бризнув Марті на обличчя і повільно сповз щокою. Кров заляпала її білу сорочку. Бос важко впав, ударившись об мармурові сходи, його портфель розкрився, й увесь вміст висипався.

Паралізована від жаху, Марта спостерігала, як обважніле тіло Маккуїна покотилось сходами донизу. Відчувши на своєму обличчі щось бридке й слизьке, вона закричала.

* * *

Доктор Ловіс, офіцер медичної служби, спустився сходами до вітальні, де на нього чекали Террелл, Бейґлер і Лепські. Лисуватий та веснянкуватий Ловіс був пузатим коротуном, але мав талант, на який Террелл цілковито покладався.

Дзвінок надійшов, щойно Лепські закінчив повідомляти пресу про викрадену гвинтівку. Телефонував Стів Робертс – патрульний поліції, який повідомив, що почув крики з резиденції Маккуїна і пішов перевірити. Після того, що поліцейський розповів далі, Террелл, Бейґлер і Лепські прожогом кинулись вниз до патрульних машин, наказавши Джейкобі повідомити відділок убивств. Історія патрульного не лишала у Террелла жодних сумнівів: трапилось те, чого давно вже не траплялось у Парадайз-Сіті, – вбивство, і не просто вбивство, а вбивство одного з найвпливовіших мешканців міста.

Вони прибули на місце злочину одночасно зі «швидкою», а доктор Ловіс прибув хвилин за п’ять.

Зараз тіло Маккуїна вже було на півдорозі до моргу.

– Як вона? – запитав Террелл.

– Дали їй заспокійливе, – відповів Ловіс. Він щойно спустився сходами і зупинився, щоб перевести подих. – Не тривожте її принаймні двадцять чотири години. Вона напівпритомна.

Після почутих деталей та побаченого тіла Маккуїна Террелл цілковито розумів такий стан секретарки.

– Вже маєте якісь ідеї, доку?

– Потужна гвинтівка. Я зараз повертаюсь на роботу і спробую дістати кулю. Але закладаюсь, що це була модифікована гвинтівка з оптичним прицілом.

Террелл і Бейґлер перезирнулись.

– А кут пострілу?

– Стріляли згори.

Террелл і Ловіс вийшли на терасу. Вони уважно вивчили пейзаж перед будинком.

– Десь звідти, – сказав Ловіс, указавши напрям маленькою товстою рукою. – Я поїхав. Це вже ваш клопіт, – і з цими словами док пішов.

До Террелла підійшов Бейґлер.

Удвох вони уважно вивчали краєвид. Маєток Маккуїна було обсаджено високими каштановими деревами, за деревами тягнулось шосе, а потім трохи далі здіймався багатоповерховий будинок із пласким дахом.

– Стріляти могли звідти, – зауважив Бейґлер.

– Більше немає звідки... озирнись, – сказав Террелл. – Ти ж чув, що сказав Ловіс: модифікована гвинтівка з оптичним прицілом. Це може бути гвинтівка з магазину Данваза.

– Дізнаємось, щойно Ловіс дістане кулю.

– Томе? – Террелл повернувся до Лепські, який стояв, очікуючи розпоряджень. – Візьми стільки людей, скільки треба, і займіться багатоповерхівкою. Перевірте дах і порожні квартири. Якщо порожніх квартир немає, перевірте кожну. Я не маю пояснювати вам, як це робиться.

– Слухаюсь, шефе.

За мить машина із Лепські й чотирма співробітниками відділку вбивств рушила до багатоповерхівки.

– Ходімо, поговоримо із водієм та японцем, – сказав Террелл.

– Поглянь, хто приїхав, – пробурчав Бейґлер.

Із машини, яка щойно під’їхала, саме виходив високий, сивий чоловік. Якось хтось сказав йому, що він схожий на кіноактора Джеймса Стюарта, і відтоді він почав удавати з себе манірного актора. Це був Піт Гамільтон, репортер кримінальної хроніки місцевої газети «Парадайз-Сіті Сан» та місцевого телеканалу.

– Розберися з ним, Джо. Ні слова про гвинтівку. Вдавай дурника, – сказав Террелл самим кутиком рота й пішов до будинку.

Водій Маккуїна не міг нічого розповісти. Він усе ще тремтів від шоку, і Террелл зрозумів, що ставити йому запитання – даремне марнування часу. А ось слуга-японець Токо, який не бачив убивства, був абсолютно незворушний. Він передав Терреллові записку, яку Маккуїн презирливо скинув зі столу. Описав звички і характер господаря. Уся інформація, яку він надав, була практичною і могла допомогти слідству.

Тим часом Бейґлеру не так пощастило з Гамільтоном.

– Слухайте... Я знаю, все трапилось щойно, – нетерпляче торочив Гамільтон, – але ви вже повинні мати якісь зачіпки. Маккуїн не остання людина. Його вбили на замовлення... Як Кеннеді! Хіба не розумієте, що це найбільша новина за останні роки в цьому паршивому місті!

– Розумію, це новина, – сказав Бейґлер, дістаючи жуйку, – але до чого тут Кеннеді? Маккуїн же не президент США.

– Ви поділитесь зі мною інформацією чи ні? – нервував Гамільтон.

– Якби я мав що розповісти, Піте, то вже зробив би це, – заспокійливим тоном відповів Бейґлер. – Наразі нічого не відомо.

– А та гвинтівка з прицілом, викрадена у Данваза, вона може бути зброєю вбивства?

Бейґлер знизав плечима.

– Ти вмієш висувати здогади так само добре, як і я. Ми розглядаємо таку можливість.

– Коли у вас з’явиться щось для мене?

– За кілька годин. Опівдні у штабі поліції відбудеться прес-конференція.

Гамільтон свердлив поглядом Бейґлера, та сержант навіть оком не повів.

– Гаразд... Це все, що ви можете сказати?

– Так.

Гамільтон збіг сходами до машини. Упевнившись, що журналіст поїхав геть, Бейґлер пішов до будинку і побачив, що Террелл вже неабияк просунувся. Він саме стояв, слухаючи розповідь Токо. Коли Токо втомився, інформації у Террелла було більш ніж досить. Лишившись наодинці з Бейґлером, Террелл показав йому записку.

– Бейґлер вивчив її і вилаявся собі під носа.

– Якийсь божевільний.

– Може, й так, а може, лише вдає.

Обоє чоловіків добре знали, що божевільний зі зброєю – найвигадливіший убивця, якого важко загнати в кут.

Бейґлер поклав до пластикового конверта записку, яку отримав від Токо.

– Віднесу це хлопцям у лабораторію, – та на шляху до машини він раптом зупинився. – Гамільтон, як завжди, налаштований вороже. Він здогадується про викрадену гвинтівку. Розголосу нам не уникнути.

– Це зрозуміло.

Террелл сів у машину.

Не минуло й п’яти хвилин, як вони поїхали, і Піт Гамільтон знову з’явився перед будинком. Він поговорив з Токо, привіз свого фотографа, зробив кілька знімків і поїхав із місця подій до того, як два репортери з інших конкуруючих новинних агентств примчали до маєтку вбитого.

Гамільтон встиг до випуску теленовин об 11:00. Фото викраденої гвинтівки, будинку Маккуїна та багатоповерхівки поодалік від маєтку миготіли одне за одним на екрані. Про записку від Карателя Гамільтон теж розповів своїм глядачам.

– Хто цей чоловік? – запитував репортер. – Чи завдасть він іще одного удару?

* * * 

На узбіччі Четвертого шосе на ґрунтовій дорозі майже за п’ять кілометрів від Парадайз-Сіті розташувався мотель «Ласкаво просимо». У ньому було п’ятнадцять стареньких, пошарпаних кімнат, під кожну з них було відведено ще й окремий гараж, а заправляла усім цим місіс Берта Гарріс, чоловік якої загинув під час корейської війни.

Опасистій і неповороткій Берті було далеко за п’ятдесят. Мотель забезпечував їй прожиття: гроші на харч, як, бувало, примовляла вона. А що Берта, окрім як їсти, нічим більше не займалась, то і мотель її можна було вважати справою прибутковою.

Зазвичай у мотелі зупинялися солодкі парочки, та й то лише на одну ніч. Тому Берта була неабияк здивована і вдячна небесам, коли увечері, напередодні вбивства Маккуїна, біля мотелю зупинився запилюжений «б’юїк» і респектабельний на вигляд індіанець ввічливо поцікавився, чи не міг би він із друзями винайняти у мотелі дві кімнати на тиждень, а можливо, й довше.

Ще більше вдячності Берта відчула, коли постояльці погодились на ціну, не торгуючись. Індіанець з готовністю пристав на всі її умови, і Берта навіть пошкодувала, що не запросила вищу ціну. Крім того, індіанець ще й наперед оплатив за обидві кімнати. Єдине, що трохи спантеличило хазяйку, так це друзі індіанця – ними виявилися білий молодий чоловік і біла молода дівчина, але Берта сказала собі, що це вже її не стосується.

Індіанець записався в журналі реєстрації як Гаррі Лукон, а двох інших вписав як містера та місіс Джек Аллен.

Вони пішли до ресторану, у якому порядкував темношкірий помічник Берти – вісімдесятип’ятирічний Сем, якому, попри свій вік, ще вдавалось підтримувати задовільну чистоту в кімнатах і готувати сякі-такі нудні страви, коли про це просила Берта, а траплялось таке вкрай рідко. З’ївши по перегрітому гамбургеру і по шматку недопеченого яблучного пирога, заливши це все рутбіром, троє пожильців пішли до своїх кімнат, і Берта забула про них.

О 22:00 інші гості Берти – троє підстаркуватих комівояжерів – пішли спати. У мотелі стало тихо. Пок Тоголо постукав у двері Чакової кімнати. Двоє чоловіків про щось перешіптувались, і Меґ даремно намагалась розчути, про що вони говорили. Чак наказав дівчині лягати спати, а сам вирушив із Поком до Парадайз-Сіті.

З того, як впевнено Пок керував «б’юїком», коли вони в’їхали у місто, Чак зрозумів, що індіанець знає Парадайз-Сіті, як своїх п’ять пальців. Вони кілька разів об’їхали навкруг торгового кварталу, доки Пок роз’яснював подальший план дій.

Індіанець усе організував. Під заднім сидінням лежали металевий гак і довгий сталевий трос. Зірвати решітку, що захищала складське вікно зброярні, було дитячою забавкою.

Доки Чак, обливаючись потом, напружено слідкував за темним провулком, Пок проліз через вікно усередину. Десь за хвилину він уже передав Чакові гвинтівку, оптичний приціл і коробочку з глушником. Усе це Чак склав під сидінням у машині.

Вони поїхали назад до мотелю.

– Лягай спати, – наказав Пок, коли вони зупинились перед вікнами Чакової кімнати. – Не кажи їй ані слова. Зрозумів?

Чак вийшов із машини.

– Що ти збираєшся робити?

– Дізнаєшся, – тихо відповів Пок і поїхав у темряву.

Коли Чак повернувся, Меґ уже лежала в ліжку, але не спала, а знервована очікувала його.

– Де ви були? – запитала дівчина, доки він роздягався.

Чак прослизнув під ковдру до Меґ і поліз обійматись.

– Де ви були? – повторила вона, відбиваючись від Чака. – Не торкайся мене. Ти свиня, навіть не помився! Ти навіть зуби не почистив!

– Плювати! – тільки й відповів Чак і силою вклав її на спину.