Текст книги "Хочеш жити?"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

Вистріливши, Пок прихилився, відштовхнув із дороги Юпітера Люсі й прожогом кинувся до крамнички вживаних товарів, метри за чотири від фруктової ятки.

Крамничкою цією керував вісімдесятирічний індіанець, який продавав усе, – від луків та стріл до разків намиста та крокодилячої шкіри. Він був одним із зв’язкових Осіди. Саме на гроші Осіди купувались усі вживані предмети для крамнички. Старий був однією з багатьох пар очей, які інформували Осіду про все, що відбувалось у порту.

Цього старого індіанця звали Мікко. Коли пролунав постріл, він сидів на ґанку своєї малесенької крамнички, нанизуючи скляні намистини на нитку.

Пок промчав повз нього і шугонув у темряву крамнички. Мікко опустив довгу голку в коробку, повну намистин, і нанизав іще вісім кульок, які мали опинитися на нитці.

Він знав, що за кілька хвилин у порту аж кишітиме від поліції. Він бачив убивство. Це був дурний, поганий вчинок, але його скоїв індіанець. Мікко знав, чим займається Пок. Коли він уперше почув про справу, яку вигадав Тоголо, був глибоко вражений і навіть схвально до цього поставився. Тепер стало очевидним, що насправді Пок був дуже хворим, і це починало тривожити Мікко. Та все ж цей хлопчина лишався індіанцем.

Мікко був близьким другом батька Пока. Йому стало шкода старого, бо той був надто чесним. Він знав, як страждатиме старий Тоголо, коли дізнається про все, що сталось. Рано чи пізно Пока спіймають. Цього не уникнути. Але все ж індіанці повинні захищати одне одного. Коли поліція прийде до його крамнички, а Мікко був переконаний, що це станеться, він вибалушить очі, зробить ідіотський вираз обличчя і вдаватиме з себе глухого. Зрештою, йому вже було вісімдесят. Від індіанців у такому віці тільки й очікують, що вони вже недоумкуваті та глухі.

Пок швидко пройшов до задніх дверей крамнички, які вели на горішній поверх, відчинив їх – і раптом відчув себе дуже впевнено.

Порт був усіяний лабіринтами для відступу. Були дахи, підвали, маленькі смердючі кімнатки, темні сходи, ще менші кімнатки, інші дахи, провулки, цегляні стіни, що вели до інших провулків, пожежні виходи до ще більшої кількості дахів, низьких дашків, слухові вікна у коридори з безліччю дверей, за якими ховалися кімнатки не більші за сервант. У них жили індіанці, коли поверталися з роботи у порту.

Усе це було добре відомо Покові. Кілька місяців тому інстинкт виживання змусив його розвідати усе в порту. До цього завдання він підійшов як людина, що планує далеку непросту подорож, – узяв мапу, прорахував усі відстані, прокладаючи найкращий маршрут.

Індіанці ніколи ні про що не питали. Декого дивувало, що Пок так ретельно вивчав їхні будинки, підіймався на дахи, бігав смердючими провулками, але вони не втручались. Можливо, хлопчина просто божевільний. Зрештою, від такого життя неважко збожеволіти... Тож чого перейматись?

А тепер Пок відзначив, що його інстинкт самозбереження винагородився сповна.

Тоголо був переконаний: у поліції вже знають, що він і є Каратель. Вони якось пронюхали, що Пок працює з Юпітером Люсі. Та перш ніж арештувати його, треба було, щоб хтось упізнав Пока. Тож поліцейські намовили Бразенштайна зрадити його.

Крізь скляний люк Пок проліз на дах. Він радів, що вбив іще одного багатія з «Клубу П’ятдесят».

Індіанець затримався під гарячими променями сонця і спробував спокійно подумати. Думки плутались, наче він заблукав у лабіринті, – куди йому повернути – праворуч, ліворуч чи піти прямо?

Постоявши, він вирішив, що слід піти до Осіди. Чак із грошима вже мав бути там. Він отримає дві тисячі п’ятсот доларів і поїде з міста. За тисячу доларів можна підкупити головного бармена у готелі «Панама» в Маямі й отримати місце другого бармена. Там на одних лише чайових можна заробити двісті доларів за тиждень. Тамтешній бармен вже пообіцяв йому роботу, якщо тільки Пок заплатить тисячу доларів.

Пок ще не усвідомив, що на нього полює кожен поліцейський у Флориді. Він уявляв, що, поїхавши із Парадайз-Сіті, буде в безпеці.

Індіанець обережно наблизився до краю даху й поглянув униз на гамірний порт. Усе, що відбувалось унизу, нагадувало розтривожений мурашник. Голосіння жінок. Товкотнеча. Вереск сирен «швидкої». Поліцейські, що пітніли й лаялись на всі застави, намагаючись стримати натовп. Навколо мертвого тіла Бразенштайна розіслався килим із сотень апельсинів, люди наступали на них, ковзалися.

Пок помітив чоловіка, який лишався осторонь цієї штовханини, й упізнав Джека Гатчі. Ось він і був реальною загрозою для Тоголо. Цей коп був індіанцем. Він орієнтувався у порту так само добре, як і Пок.

На коротку мить Пок завагався, а потім клітини у мозку знову вибухнули яскравим спалахом.

Він підняв зброю, націлився Гатчі в голову й спустив курок.

* * *

– Джеку, розберись із цим рейвахом, – наказав Лепські. – Я... – але далі доказати він не встиг.

Гатчі похитнувся, цівка крові з’явилась на його сивій скроні. Кремезний чолов’яга повалився долі, а тоді Лепські почув постріл.

Швидко роззирнувшись, він помітив рух на даху однієї з багатьох маленьких крамничок уздовж лінії берега. Він блискавично вихопив зброю. Націлився і вистрілив у той невловимий рух.

Крізь натовп до Лепські протиснувся Енді Шилдс.

– Він там, нагорі! – прокричав Лепські. – За ним!

Дейв Фаррелл пробився крізь натовп, і Лепські кивнув йому в бік Гатчі, який ще рухався.

– Потурбуйся про нього, Дейве, – крикнув Лепські й побіг за Шилдсом у бік крамнички Мікко. Але він не пройшов і десяти кроків, прокладаючи шлях серед юрми, як наступив на апельсин і впав так, що ледь подих не відібрало. Шилдс намагався притримати Лепські, але поїхав на іншому апельсині й гепнувся просто на Лепські у ту саму мить, як той, лаючись, намагався звестись на ноги.

Лепські майже поцілив.

Куля просвистіла над головою Пока й відколола шмат цементу з димаря; дрібні уламки від нього полетіли просто на індіанця, який встиг пригнутись од пострілу. Друзки цементу таки зачепили його, і під лівим оком виступила кров.

Низько схилившись, Пок перебіг дахом, притискаючи до закривавленого обличчя хустку. Він швидко спустився залізною пожежною драбиною, опинившись у вузькому смердючому провулку, на мить зупинився, зібрався з думками й побіг праворуч. Плавними котячими рухами він перемахнув через цегляну перегородку й приземлився в іншому провулку, знову звірив свої орієнтири і побіг ліворуч. У кінці провулка виднілись відкриті двері. Все ще притискаючи до обличчя закривавлену хустину, Пок увійшов досередини і кинувся вгору крутими вузькими сходами. На сходовому майданчику вгорі маленька індіанка гралась із лялькою. Пок зупинився, уважно придивився до неї і пройшов повз. Зброя в його руці та закривавлена хустка викликали у дівчинки німотний жах.

У далекому кінці коридору Пок побачив двері. Він штовхнув їх і знов опинився у променях сонця. Низько зігнувшись, перебіг пласким дахом, зупинився біля слухового вікна, виштовхнув скляний люк, а потім, лишивши на рамі криваві відбитки пальців, прослизнув донизу, в темряву.

Пок безшумно збіг крутими сходами, відчинив двері, за якими починався ще один провулок. Він переліз через огорожу й важко приземлився у дворі, в якому на перевернутому ящику сиділа товстезна індіанка й патрала курку. Якусь мить вони просто дивились одне на одного, а тоді жінка опустила очі й продовжила свою роботу. Пок минув її та увійшов до халупи, яку ця товста жінка називала своїм домом.

Звідти він вийшов у ще один провулок, переліз через іще одну огорожу і врешті дістався чорного входу до прибуткового дому Осіди.

Поріз на обличчі вже не кровоточив, і Пок сховав закривавлену хустку до кишені. Він зупинивсь у коридорі, прислухався, потім рушив уперед й обережно відчинив двері, що, як він знав, вели до вітальні Осіди.

Осіда сидів у зламаному кріслі, склавши руки на товстих колінах. Він говорив із Манаті, котрий щойно ввійшов.

Покові знадобилось трохи часу, щоб упізнати Манаті у напівтемряві кімнати. Спритним рухом Пок заховав револьвер у задню кишеню джинсів.

Він увійшов до кімнати, зачинивши за собою двері.

Осіда відкинувся у кріслі. На товстому обличчі не було звичної посмішки, тільки хитро мружились очі.

– Погані в тебе справи, Поку, – заговорив він. – Манаті розповість.

Манаті коротко оповів, що трапилося в аеропорту. Пок уважно слухав, очі його горіли вогнем.

– Білий чоловік мертвий?

Манаті кивнув.

– Машина?

– Згоріла.

– А дівчина?

– Я підвіз її до порту. Вона пішла геть.

Пок стояв, не рухаючись, єдине, що його хвилювало в цій історії, – гроші. Вони згоріли разом із машиною? Чи їх забрала дівчина? Зловісна хвиля гніву прокотилася його тілом.

Пок тицьнув великим пальцем у бік дверей.

– Забирайся!

Манаті озирнувся на Осіду, той кивнув. Водій швидко вийшов із кімнати.

Запала довга мовчанка, Осіда спокійно заговорив:

– Тобі треба тікати, Поку. Мені шкода, що все закінчилось саме так. Це була хороша ідея. З цією аварією тобі просто не поталанило.

Пок дивився в очі товстому індіанцеві й промовив:

– Мені потрібні гроші. Мені потрібна тисяча доларів.

Осіда здригнувся. Вигляд Пока, вираз його обличчя і блиск очей говорили, що ситуація небезпечна.

Осіда згадав про револьвер, який завжди тримав у верхній шухляді письмового столу. Зараз він сидів за чотири метри від столу, в якому тримав автоматичний «кольт» 45 калібру. Цей пістолет він колись перекупив у одного армійського сержанта, та був переконаний, що ніколи його не використає. Осіда завжди любив зброю. Він частенько прочищав та змащував цей пістолет. Тепер, дивлячись на обличчя Пока, він розумів, що пістолет, – якщо тільки вийде дотягнутись до нього, – може врятувати йому життя, яке так раптово опинилось у небезпеці. Та, сидячи у зламаному кріслі, Осіда втямив, що Пок уб’є його, перш ніж він дістане зброю. «Треба блефувати», – вирішив він.

– Якби в мене було стільки грошей, вони стали би твоїми, – почав Осіда. – Твій батько – мій хороший приятель. Я б радо віддав тобі гроші.

– Плювати на батька! Давай гроші, – відповів Пок. Його рука шугнула за спину й з’явилась знову, тримаючи пістолет.

Осіда кивнув. Він повільно підвівся й підійшов до столу. Він уже потягнувся до шухляди, де лежала зброя, його тлусте тіло приховувало всі рухи, та в ту ж мить він відчув, як дуло Покового пістолета вп’ялось йому в спину, і зрозумів, що це кінець. Рука Осіди опустилася від верхньої шухляди до другої, яку він і відкрив. У цій шухляді зберігалась готівка.

– Ось... це все, що маю. Бери собі.

Пок відсунув Осіду вбік, вихопив товстий пакунок доларових купюр. Закинувши гроші за пазуху, він швидко рушив до дверей.

Осіда досі відчував небезпеку, тож стояв не рухаючись.

– Не забувай, Поку, твій батько і я – добрі приятелі, – тремтячим голосом промовивив Осіда.

– Відкрий горішню шухляду, – наказав Пок. – Ну ж бо... відкривай!

Вони довго дивились одне на одного, в очах Пока Осіда не бачив нічого, окрім злості. Серце нестримно калатало, коли він відкривав шухляду.

На купі замащеного мастилом промокального паперу Пок побачив пістолет.

– Добрі приятелі? – запитав Пок і натиснув на курок своєї зброї. Відлуння пострілу прокотилось усім будинком і вихлюпнулось на вулицю.

Осіда повалився долі, Пок зробив крок до столу, дістав «кольт» 45 калібру, викинув свій пістолет, у якому вже закінчились набої, і вибіг із кімнати.

Детектив Алек Горн патрулював цю частину порту і, щойно зачувши постріл, миттю опинився біля чорного виходу з будинку Осіди в кінці провулку. Саме тієї миті у дверях з’явився Пок.

На дрібку секунди Горн завагався, не певний, чи цей індіанець і був Поком Тоголо. Та щойно помітивши у руці хлопця пістолет, детектив миттю вихопив власну зброю.

Пок випередив його саме на ту дрібку секунди. Куля Пока влучила Горнові у плече, й полісмен упав долі.

Куля Горна зачепила ліву руку Пока.

Індіанець крутнувся на місці й наосліп побіг униз провулком. Біль у руці заважав йому зібратись з думками. Це вперше він так живо відчув, що на нього полюють, і паніка охопила втікача. Добігши до порохнявого двоповерхового будинку в кінці провулка, Пок рвучко відчинив двері й увалився в темний коридор. Єдине, про що він думав, – де сховатись. Перед ним, ніби нізвідки, з’явились сходи. Пок піднявся ними, перестрибуючи по два приступці за раз, і зупинився на сходовому майданчику. Праворуч були одні-єдині двері, але жодного слухового вікна. Він зрозумів, що загнав себе у пастку.

Двері повільно прочинились. Пок звів пістолет.

На сходовий майданчик вийшла молода індіанка. Це була висока, струнка дівчина, обличчя побите віспою, заплетене волосся укладене навколо голови. Вона застигла, щойно помітила Пока.

Пок наставив на неї зброю.

Так вони й дивились одне на одного. Кров капала з пальців Пока, й на підлозі вже утворилась ціла калюжа.

– Допоможи з цим! – Пок указав на поранену руку й знову пригрозив дівчині пістолетом.

Вона налякано кивнула. Молода індіанка рушила назад до кімнати й кивком покликала Пока слідувати за нею.

* * *

Коли Пок наказав Манаті забиратись, той, непокоячись за свого боса, відійшов не далі, як до комірки у будинку Осіди. Почувши постріл, він зрозумів, що його побоювання справдились Він бачив Пока, який вибіг із будинку, і тільки тоді наважився увійти до вітальні, де знайшов розпластане на долівці огрядне тіло. Манаті затремтів від жаху, розвернувсь і кинувся коридором до чорного виходу. Він почув два постріли – це Пок і Горн вистрілили одне в одного.

Манаті обережно визирнув надвір. Він побачив, як Пок дременув униз провулком і заскочив до останнього будинку в його кінці.

Лише згодом Манаті помітив пораненого детектива, який намагався сісти.

Якби Пок не вбив Осіду, Манаті ніколи б навіть не подумав зрадити його. Але, застреливши Осіду, Пок жорстоко розірвав пуповину, яка поєднувала його з індіанським братством і гарантувала захист.

Манаті наблизився до детектива, який лежав на землі, аж тут з’явились Лепські та Енді Шилд.

Лепські рвучко вдарив по револьверу Шилдса, опускаючи його.

– Це не він! – посунувши Манаті, Лепські опустився на коліна поруч Горна, який уже сидів, кривлячись від болю. – Тебе сильно поранено?

Горн похитав головою.

– Він побіг туди.

Лепські поглянув у бік глухого кута, яким закінчувався провулок.

– Лишайся з ним, Енді! Викличи по рації підмогу! Він, певно, переліз через котрусь із огорож.

– Сер! – Манаті стояв, притиснувшись спиною до стіни будинку. – Він в останньому домі, в кінці провулка. Звідти немає іншого виходу. Я знаю цей будинок. Там живе Мані – онучка Осіди.

Лепські придивився до індіанця, прикидаючи, чи слід йому довіряти. Він знав, що всі індіанці в порту були вірні одне одному. Це міг бути хитрий трюк, щоб дати Покові час утекти.

– Він убив мого боса, сер, – сказав Манаті, ніби прочитавши думки Лепські. – Він божевільний. Його треба спіймати. Він там!

– Ви певні, що там немає іншого виходу?

Манаті кивнув.

До них підбігли ще двоє офіцерів.

– Ви, двоє, подбайте про Алека, – наказав їм Лепські. – Ходімо, Енді, давай зловимо його!

Зі зброєю напоготові двоє детективів побігли провулком і зупинились біля відчинених дверей будинку. Першим увійшов Лепські, Шилдс прикривав його.

На підлозі Лепські помітив плями крові, що вели нагору вузькими сходами.

Він зробив кілька кроків назад й увімкнув рацію.

Террелл вийшов на зв’язок.

Лепські доповів про все, що сталось, і пояснив, де перебуває.

– Ми загнали його у пастку, начальнику, – закінчив Лепські. – Ми з Енді підіймемося нагору і схопимо негідника.

– Він точно не може звідти вибратись? – запитав Террелл.

– Ні... це глухий кут.

– Не випускайте його, Томе. Він мій.

Лепські насупився. Він пам’ятав пересторогу Бейґлера тримати Террелла подалі від цієї заворухи.

– Гаразд, начальнику, – Лепські вимкнув зв’язок. Він довго вагався, тоді озирнувся на Шилдса. – Давай схопимо цього сучого сина.

Тихо ступаючи, детективи рушили вгору сходами.

Індіанка Мані закінчила бинтувати Покові руку. Доки вона працювала, він сидів на ліжку, обдивляючись малесеньку задушливу кімнатку. Двері до кімнати лишилися відчиненими. Над ліжком висіло велике розп’яття. Пок розглядав його, але, відчувши гострий біль провини, відвів погляд. Розп’яття нагадувало йому про батька і повертало спогади про те, як вони обоє схиляли коліна перед вівтарем, як пахнуло у церкві ладаном, як мерехтіли свічки, який спокій був на батьковому обличчі.

– Ти Пок Тоголо, син доброго приятеля мого дідуся, – сказала Мані, закінчивши бинтувати Пока. – Будь ласка, піди до мого дідуся, і він допоможе тобі втекти. Він ніколи й нікому не відмовляє у допомозі.

– Твій дідусь?.. – Пок виструнчився, зіниці його розширилися від здивування. – Осіда?

Дівчина кивнула.

– Саме так. Піди до нього. Він допоможе.

Хвиля глибокого відчаю накрила Пока. Він уже давно боявся, що з його мозком щось не те. Але відмовлявся вірити, що самого бажання видужати не достатньо, щоби зцілити себе. Тільки тепер він усвідомив, наскільки хворим насправді був. Нащо він убив Осіду? Тепер Пок зрозумів, варто було лиш попросити в Осіди прихистку – й він був би зараз у безпеці.

Пок сидів, не рухаючись, відчуваючи пульсуючий біль у руці, пістолет лежав на коліні. Сидячи у цій кімнатці, він усвідомив, що це і є кінець його життя. Він знав, ніхто йому не допоможе і ніщо не спокутує його провини.

Десята приступка на східцях зовсім прогнила. Пок підіймався сходами, перестрибуючи через одну, а тому пропустив десяту сходинку. Мані знала про цю сходинку і завжди переступала її, але Лепські про це навіть не здогадувався. Під його вагою сходинка з гуркотом провалилась. Лепські підіймався сходами, притримуючись рукою за перила, і тільки судомно вхопившись за них, він утримав рівновагу, але нога його застрягла у пастці. Тихо вилаявшись, він висмикнув ногу й, розуміючи, що вже виказав себе цим гуркотом, перемахнув кілька останніх приступців і за мить опинився на порожньому сходовому майданчику ліворуч від прочинених дверей. Він помахом показав Шилдсу відступити, а сам притиснувся до стіни з револьвером у руці.

Сонячне світло пробивалося в коридор крізь прочинені двері кімнатки й лишало на запилюженій підлозі довгасту пляму світла.

Шилдс піднявся сходами й присів на третій приступці згори, прикриваючи Лепські.

Почувши, як із шумом провалилась сходинка, Пок захолов. Він рвучко кинувся до відкритих дверей, піднімаючи пістолет.

Мані розпізнала відчай і безнадію в його очах та поспішно відійшла в дальній кут кімнати.

Лівою рукою Пок дістав з-за пазухи гроші, які вкрав у Осіди, й кинув їх на ліжко.

– Пробач, – сказав він, дивлячись на дівчину. – Я дуже хворий. Щось негаразд із головою. – Молодик вказав на гроші. – Це належить тобі. – Пок вагався, але нерішуче продовжив говорити: – Я вбив твого дідуся. Це його гроші. Я їх забрав. Вони належать тобі.

Повільно ковзаючи стіною, Лепські зупинився, прислухаючись до розмови.

Мані дивилась на купу грошей на брудному простирадлі. Вона ніколи не бачила так багато готівки. Зіниці її розширились.

– Це моє?

Думки зі швидкістю блискавки проносились у її мозку. Якщо ці гроші справді для неї, вони відкриють для Мані двері у зовсім нове життя. Ця кімната, цей сморід, цей портовий гамір, хтиві пальці, що залазили їй під спідницю, коли дівчина працювала у ресторані, білий моряк, якого вона приводила сюди, коли хотіла новий одяг... усе це і ще багато іншого могли виправити ці гроші.

– Візьми їх, – сказав Пок, не зводячи погляду з дівчини.

– Ти впевнений, що вони мої?

Дивлячись на гроші, Мані просто не могла в це повірити.

– Я вбив твого дідуся, – повторив Пок, та зрозумів, що вона не слухає. Єдине, про що зараз думала дівчина, – гроші. Він відчув спалах ненависті. – Бери їх і забирайся!

Мані схопила гроші й вибігла на сходовий майданчик.

Лепські схопив її за зап’ястя й штовхнув просто до рук Шилдса. Долоні детектива швидко затисли дівчині рота.

Пок сидів на ліжку й дивився у відчинені двері. У пам’яті оживали ненависні образи: «Клуб П’ятдесят», завжди послужливий батько, багатії, нахаби, недоброзичливці та гордії.

Він часто думав про смерть. Колись він уважав, що найприємніший спосіб померти – згоріти, як свічка, коли вогник повільно згасає, аж доки не зникне зовсім. Але тепер він розумів, що йому не судилося повільно догоріти. Помітивши тінь Лепські у видовженій плямі сонячного світла на підлозі, Пок звів погляд до розп’яття на стіні. Споглядаючи розп’яття, він раптом відчув прилив надії, вклав дуло пістолета до рота й натиснув на гачок.

* * *

– Шукаєш компанію?

Меґ застигла і поглянула вгору.

Останні дві години вона сиділа на кам’яній лавці у віддаленій частині порту. Дівчина була зовсім одна, якщо не рахувати яструбів, що кружляли над нею.

До цього часу вона вже оговталась від шоку після аварії. Тепер вона почала міркувати, що робитиме далі. Грошей у Меґ не було. Одяг залишився у прибутковому будинку, а дівчина була певна: якщо піде за ним, товстий індіанець вимагатиме плати за оренду кімнати. Та й Пок, певно, чекає там. Тож назад повертатись не можна, а весь її одяг складався із тих речей, що були на ній.

Вона втратила свій щасливий білет, гірко думала Меґ. Щасливий білет! У відчаї вона схопилась за голову. «Нічого, – заспокоювала себе дівчина, – відшукаю іншого чоловіка, який купить мені кілька необхідних речей. Завжди знайдеться бодай один чоловік, готовий допомогти, доки ти згодна розставляти перед ним ноги».

– Шукаєш компанію?

Колись саме такими словами її підчепив Чак, а потім почався увесь цей жах.

Меґ розглядала молодика, що стояв біля неї.

«Який придурок!» – подумала вона.

Хлопець був високий, хворобливо худий, із дурнуватою борідкою. А ще він носив окуляри. Лінзи в них були такими товстими, що очі парубка нагадували коричневі ягоди аґрусу. Одягнений він був у сіру сорочку з відкритою шиєю, яку заправив у чорні штани, а навколо тонісінької талії начепив широкий шкіряний ремінь із потертою мідною бляхою.

«Принаймні він чистий, – подумала Меґ, – а отже, може мати грошенята». Тільки у тих, хто такий же брудний, як вона, не було грошей.

Вуста дівчини розтягнулись у силуваній посмішці.

– Привіт, – промовила вона. – Ти звідки такий взявся?

– Побачив тебе. Ти виглядаєш такою самотньою, – хлопець посмикав борідку, ніби сподіваючись, що Меґ помітить її. – То ти тут одна?

Його голос звучав м’яко і безхарактерно. Розглядаючи цього хлопця, Меґ відчула розчарування. Вона сподівалась, що у її житті з’явиться новий чоловік, але цей чудило геть не справджував її очікувань.

Та у теперішній ситуації Меґ не могла дозволити собі бути надто перебірливою, тож відповіла:

– Здається, одна.

– Не проти, якщо я приєднаюсь?

– Не проти.

Він обійшов кам’яну лавку й сів поруч неї.

– Я Марк Ліс. А як тебе звати?

– Меґ.

– Просто... Меґ?

Вона кивнула.

Запала довга мовчанка. Меґ дивилася вгору, ніби спостерігала за яструбами в небі. Якби можна було змахнути чарівною паличкою і ширяти з ними там, угорі. Це було б неймовірно. Вона була певна цього. Як чудово кружляти над морем, пірнати за рибою, бути абсолютно вільною!

– Ти у відпустці?

Меґ насупилась і повернулась на землю.

– Що?

– Ти у відпустці?

– А ти?

– Ні. Я вчора втратив роботу. Намагаюсь придумати, чим зайнятися, куди податись.

Меґ відчула щось схоже на співчуття до нього.

– Точнісінько, як я: теж намагаюся придумати, чим зайнятися.

Молодик подивився на неї, потім відвів очі. Це був короткий поверховий погляд, але дівчина знала, він помітив її пишні груди та довгі ноги. «Це так легко, – подумалось їй. Чоловіки – просто дурні тварини».

– Мене дістало це місто. Тут все надто дороге. Воно створене для багатіїв. У мене є машина, – він знову зиркнув на Меґ. – Я планую поїхати в Джексонвілль. У мене там друг. Він може знайти мені якусь роботу. – Ще один швидкий погляд на її груди. – Хочеш поїхати зі мною?

Меґ не вагалась.

– Я не проти.

Здавалося, хлопець трохи розслабивсь і знову запустив пальці в бороду.

– Це добре. Де твої речі? Я піджену машину й заберу тебе.

Тепер настала її черга розглядати співрозмовника. На його худому обличчі не було ніяких живих емоцій. Він розглядав свої худі кістляві руки, що лежали на колінах. Меґ на мить засумнівалась. Раптом він був маніяком? Кілька секунд вона прокрутила цю ідею в голові, а потім подумки знизала плечима. Сексуальний маніяк стає небезпечним, тільки якщо чинити супротив. Їй треба було поїхати з Парадайз-Сіті. Джексонвілль годився, як і будь-яке інше місце.

– У мене нічого немає, – відповіла вона. – Ні грошей... ні одягу... нічого.

– Та дещо в тебе є... у всіх дівчат є. – Молодик підвівся. – Ходімо.

Вони мовчки дійшли до парковки. Він підвів дівчину до побитої автівки «тріумф T.R-4».

Щойно вони сіли всередину, молодик, навіть не дивлячись на Меґ, заявив:

– Я хочу зайнятись із тобою сексом... ти ж згодна?

Меґ розуміла, що все йде до цього, уявила себе із цим сухорлявим придурком, і тіло її мимоволі скрючило.

– У тебе гроші є? – натомість запитала дівчина.

Молодик швидко зиркнув на неї.

– Який це має стосунок? – беземоційно запитав він.

– Дізнаєшся.

Аж тут Меґ помітила у вітровому склі своє відображення й скривилась.

Боже! На що вона була схожа... Її волосся!

Меґ відкрила сумочку, щоб знайти гребінець, і похолола, серце пропустило кілька ударів. Усередині сумки лежав коричневий конверт – конверт, який вона забрала з аеропорту. Аварія трапилась так швидко, що вона не встигла покласти його в бардачок до інших конвертів, і зовсім забула про це.

Дівчина швидко закрила сумочку.

П’ятсот доларів!

Молодик саме намагався завести машину: тис на кнопку стартера і бурмотів щось під носа.

Меґ була вільною! Ніби той яструб! Їй тепер не треба терпіти стогони й корчі цього недоумка згори на ній!

П’ятсот доларів!

Меґ відкрила дверцята та вийшла з машини.

– Гей! – хлопець витріщився на Меґ, коли вона грюкнула дверцятами. – Ти куди?

– Куди завгодно, аби без тебе, – відповіла вона й пішла геть.

Дівчина знову повернулась на кам’яну лавку в кінці порту; над нею кружляли яструби, пальці її тремтіли від очікування, коли розривала конверт.

У конверті грошей не було.

Принаймні в одного з членів «Клубу П’ятдесят» вистачило сміливості.

На дорогому папері з відтиснутою емблемою «Клубу П’ятдесят» упевненим каліграфічним почерком було написано: