Текст книги "Хочеш жити?"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Лепські звірив імена з реєстру зі списком, який дав Гансен.

– Тоголо? Хто він? – запитав Лепські.

Гансен облизав пересохлі губи.

– Вона загубила ім’я Тоголо? Нечувано! Він наш найстаріший і найвідданіший працівник! Запевняю, не варто навіть підозрювати його. Тоголо! Та він із нами вже двадцять років!

Лепські підвівся.

– Гаразд. Вибачте, що потурбував вас, – уже рушивши до дверей, він раптом озирнувся. – Ви ж не проти, якщо я поговорю з Тоголо просто зараз?

Гансен вгруз у крісло. Він знову підняв золоту авторучку і втупився у неї. Цієї миті він здавався дуже старим.

– Якщо це не створить будь-яких незручностей для членів клубу, можете поговорити з ним, – хрипко проказав він. – Ви знайдете його в барі.

– А де це?

Гансен не відводив погляду від золотої ручки.

– У дальньому кінці коридору. Двері ліворуч.

Гансен зібрався з силами. Треба хоч спробувати, сказав він собі. Не можна дозволити, щоб життя, яке він собі створив, розсипалось. Відірвавши погляд від ручки, він у відчаї подивився на Лепські.

– Але ладен запевнити вас: це просто марна трата часу.

– Так-так. Ви вже це казали, – відповів Лепські, виходячи з кабінету.

Гансен впустив ручку. Його пронизав страх. Спогади повернули його на двадцять років назад, тоді він отримав дзвінок від доброго друга з попередженням, що поліція розпитує про нього і краще б йому тікати геть з Англії. Він так сподівався, що більше ніколи не відчує це нудотне почуття.

Але вже наступного ранку йому довелось пережити його ще раз, коли надійшов лист із запитанням, чи хоче він жити. У листі з нього вимагали п’ятсот доларів, а підписав його Каратель.

* * *

Чак вів «б’юїк» униз курною дорогою і виїхав на один із багатьох пляжів уздовж узбережжя. Піщані дюни робили цей пляж одним із найменш популярних, та попри це там вже стояли інші машини, а у воді хлюпались відпочивальники.

Чак припаркувався подалі від інших автівок. Він озирнувся на Меґ, яка сиділа, забившись у кут подалі від нього. Дорогою до пляжу вони не розмовляли.

– Дістала? – запитав він.

Тремтячими руками Меґ відкрила сумку, витягла з неї конверт і простягнула йому.

– То ти подивилась? – запитав Чак, помітивши, що конверт відкритий. Він дістав п’ять стодоларових банкнот. – Чудово, – прошепотів хлопець. – Нарешті, грошики!

Меґ тремтіла.

Лист від Карателя випав з-поміж купюр і приземлився на сидіння поруч.

– Це ти теж бачила?

Меґ затиснула кулаки між колінами. Слова не виходили. Вона лише дивилась на Чака, не відводячи очей.

– Куди ти збиралася, лялю? – запитав Чак. – До Маямі?

Дівчина кивнула, потім, зробивши зусилля, вимовила:

– Я не хочу мати з цим нічого спільного! – Її голос був схожий на глухе кумкання. – Я зав’язую із цим! Я нічого не розповім! Обіцяю! Але я зав’язую!

– Ну звичайно ж, – Чак зігнув банкноти і поклав до нагрудної кишені. – Багато намагаються зав’язати... декому навіть щастить. Але це не твій випадок, лялю.

Меґ стисла кулачки, втупивши у Чака божевільний погляд.

– Клянусь! Я нічого не скажу! Просто відпусти мене! Цей індіанець хворий на всю голову! Ти хочеш мати справи з божевільним індіанцем? – вона знову затиснула руки між колінами і почала розгойдуватись вперед і назад. – Чаку! Подумай! Давай утечемо! Він убиває людей! Будь ласка, Чаку, послухай мене!

Великий пляжний м’яч у червоно-білу смужку впав з неба, на мить зупинився на даху машини і гупнувся на лобове скло. Чак і Меґ разом підстрибнули.

Маленький хлопчина у самих лише плавках, бронзовий від засмаги, підбіг, щоб упіймати м’яча. Піднявши круглого, він усміхнувся Чакові.

– Вибачте, містере, – сказав малий, а за мить запитав: – Хочете буцнути?

– Звичайно.

Чак вийшов із машини. Взявши м’яча у малого, він поставив його на піску, а потім буцнув високо в повітря. Із захопленими вигуками хлопчина побіг за м’ячем, який летів аж до моря.

Чак повернувся в автівку.

– Хороший малий, – сказав він. – Знаєш що? Коли я був у його віці, у мене не було м’яча... Та у мене взагалі ні чорта не було.

– Я хочу все покинути! – сказала Меґ, і голос її зірвався на крик. – Почуй мене! Я зав’язую!

Чак підняв записку Карателя, перечитав її, потім поглянув на Меґ.

– Ти хочеш жити, лялю?

Здавалось, Меґ зменшилась у своєму одязі й зіщулилась у кутку подалі від напарника.

– Тобі що, на пальцях усе треба пояснювати? – злився Чак. – Гаразд, так, він божевільний. Тобі не пощастило. Мені, можливо, теж не пощастило. Тікай, якщо вважаєш, що це правильно, але далеко ти не втечеш. Якщо ти вже сплуталась із божевільним індіанцем, то ти вляпалась по самі вуха. Якщо так сильно хочеш втекти – вперед, але спершу спитай себе, як далеко ти заїдеш. Добре, нехай ти дістанешся аж до Маямі. Гадки не маю, як ти це зробиш без грошей, але, припустімо, тобі таки вдасться. Що хорошого в тому, щоб, приїхавши у Маямі, закінчити з ножем у животі або кулею в голові? – Він постукав по записці. – Ти ж це прочитала, так? То запитай у себе: ти хочеш жити?

У несамовитій розгубленості Меґ схопилася за голову.

– Ти мене не залякаєш! Мені байдуже! Я їду звідси!

Чак почав длубатись у носі.

– Знаєш що? Мені стає нудно з тобою. Давай... Їдь уже. Забирайся к бісу з цієї машини, але є одна річ, яку я ніколи не зроблю...

Меґ витріщилась на нього.

– ...я не куплю жодної бісової квітки на твій похорон, – закінчив Чак.

– Привіт, містере!

Малий знову повернувся.

Чак посміхнувся йому.

– Хочете ще раз буцнути, містере?

Чак озирнувся на Меґ.

– Вали звідси... У мене є компанія.

Він вийшов із машини, взяв м’яча і буцнув його високо у повітря і разом із малим побіг до моря. Коли м’яч зупинився, Чак дозволив хлопчикові схопити його, а потім знову перехопив у малого м’яч і знову буцнув його до моря.

Меґ спостерігала за ними.

Самотність, безнадійне майбутнє, позбавлене усього, і страх тримали її у машині.

Вона все ще була там, коли Чак, закінчивши гру в м’яч, неспішно повернувся до авто.

* * *

Торгові ятки розтягнулися майже на кілометр уздовж берегової лінії, утворюючи міський ринок Парадайз-Сіті. На ньому продавалось усе, що виробляли місцеві, – від бананів і помаранчів до черепах, молюсків і навіть морських губок. Над кожним із прилавків було веселеньке, різнокольорове напинало. Більшість торгових місць тут належали індіанцям.

Прилавок, за яким стояв Пок Тоголо, ломився від помаранчів. Належала ця торгова ятка індіанцеві на ім’я Юпітер Люсі.

Люсі був веселим чоловічком, схожим на маленький Гумовий м’ячик. Він ненавидів багатіїв, ненавидів поліцію, але був достатньо розумним, щоб триматись подалі від халеп. Усі в порту знали його як «безпечного» чоловіка, бо він ніколи не ставив запитань і не втручався у будь-які справи, окрім своїх власних. Коли Пок прийшов до нього і сказав, що хоче роботу без зарплатні, Люсі не роздумував. Він знав батька Пока. Знав, що у Пока бунтівний характер. Знав, що Пок ніколи не попросив би роботи без оплати, якби тільки йому не потрібно було прикриття. Тож він без вагань погодився.

Коли двоє копів, одягнених у цивільне, підійшли до торгової ятки Люсі, той миттєво з’явився на місці, щоб пояснити їм присутність Пока.

Детективи знали, що завдання їхнє, у будь-якому разі, безнадійне. Вони пройшли майже кілометр під розжареним сонцем, зупиняючись біля кожного прилавка, ставлячи запитання, записуючи імена, але вони знали, що перевіряти індіанців було лише марнуванням часу.

– Це мій двоюрідний брат, – сказав Люсі, виставляючи напоказ у щасливій усмішці свої вкриті золотом зуби, коли детективи запитали про Пока. – Він дуже хороший хлопець, як я. У нас однакове прізвище – Люсі. Він Джо, а я – Юпітер.

Детективи записали імена й рушили далі, розуміючи, що шукають голку в копиці сіна.

Люсі й Пок усміхнулись одне одному.

Детективові Максу Джейкобі, якого відправили перевірити усі навколишні мотелі поблизу Парадайз-Сіті, пощастило трохи більше.

Місіс Берта Гарріс не любила усіх полісменів. Десь із тридцять років тому її впіймали на крадіжці товарів із магазину самообслуговування, і вона ніколи не забуде, як із нею поводився коп, який її арештував. Тож коли Джейкобі з’явився у мотелі «Ласкаво просимо», вона вирішила бути з ним настільки суворою, наскільки зможе.

Вона, як завжди, жувала гамбургер. Місіс Гарріс любила гамбургери, які готував старий Сем – більше цибулі, ніж м’яса, однак навіть вона визнавала, що їсти їх було справою брудною.

– Ми шукаємо індіанця, – заговорив Джейкобі без особливої впевненості, – близько двадцяти п’яти років, густе чорне волосся, високий, одягнений у сорочку з квітковим принтом і темні джинси-гіпстери. – Він уже втридцяте за сьогодні вимовляв цю фразу, однак це поки не дало жодного результату, та Джейкобі не готовий був здаватись... Це робота поліції, повторював він собі. – У вас зупинявся хтось схожий за описом?

Берта відригнула в руку.

– Який він там був?

Джейкобі повторив усе сказане.

Берта замислилась, видихаючи цибулевий дух в обличчя Джейкобі.

– У мене тут багато людей, – зрештою відповіла вона. – Вони приїжджають і їдуть. Якби я могла запам’ятати кожного, хто тут зупиняється, вже заробила би статок на телешоу, ви так не вважаєте?

– Хочете сказати, що у вас тут зупиняється багато індіанців? – запитав Джейкобі, зрозумівши, що ця товста стара сука – міцний горішок.

Берта відкусила шмат гамбургера і, пожовуючи його, байдуже дивилась кудись крізь Джейкобі.

– Та ні... Я би не сказала.

– Це важливо, – сказав Джейкобі вже суворіше. – Ми розслідуємо справу про вбивство. Запитую ще раз: чи не зупинявся у вас молодий індіанець?

Берта спробувала видлубати мізинцем шматочок м’яса із зуба.

– Я нічого не знаю про вбивство – з цим має розбиратися поліція.

– Запитую ще раз: у вас нещодавно зупинявся молодий індіанець?

Вбивство!

Берта раптом втратила свою витримку. Хоч як вона не хотіла співпрацювати, але зрозуміла, що справа серйозна.

– Так... У мене зупинявся індіанець.

Джейкобі знадобилось десять хвилин, щоб розговорити стару, але, коли він отримав опис індіанця, то ледве стримав свою радість, – постоялець Берти підпадав під опис чоловіка, якого шукав детектив.

– Він записався в журналі реєстрації?

– Усі обов’язково записуються – гордо заявила Берта і передала детективові подрану книжку.

– Гаррі Лукон? Це його ім’я?

– Так.

– А ці двоє – містер і місіс Джек Аллен?

– Привітні молоді люди. Приїхали однією із ним машиною.

– Кімнати 4 і 5, правильно?

Берта зітхнула.

– Так.

– Я скористаюсь вашим телефоном, – сказав Джейкобі.

– Почувайтесь, як удома, – гірко відказала Берта. Джейкобі зателефонував Бейґлерові в управління. Той уважно його вислухав і пообіцяв негайно відправити до мотелю когось із відділку вбивств.

– Лишайся там, Максе... Усе це звучить обнадійливо. Джейкобі поклав слухавку.

– Нічого не кажіть, – з огидою озвалась Берта. – Тепер у мене тут буде копів, як мух.

Джейкобі вискалився.

– Це ви применшуєте, місіс Гарріс, – одказав він.

* * *

У цей пообідній час вишуканий бар у «Клубі П’ятдесят» був порожній.

Лепські застав Бока Тоголо наодинці. Він неспішно розставляв тарілки з оливками, солоним мигдалем та додаткові кришталеві тарілки, які знадобляться, коли сюди хлине натовп, а це буде вже за кілька годин.

Бока Тоголо був невисоким, сухорлявим чоловіком, волосся його вже почало сивіти, а чорні очі блищали, немов намистини. Щойно забачивши Лепські у погано освітленій кімнаті, він опустив бляшанку із солоним мигдалем і на його зморшкуватому смаглявому обличчі з’явилась непроникна маска. Йому було достатньо одного погляду, щоб розпізнати офіцера поліції. Саме лиш те, що офіцер поліції був тут, у цій святая святих, означало, що справа серйозна. Але сумління старого було чисте, тож він незворушно дивився на Лепські.

– Ви Тоголо? – запитав Лепські.

– Так, сер... це моє ім’я, – тихо промовив старий чоловік.

– Я Лепські. Головне управління поліції.

Лепські вліз на стілець за шинквасом. Умостивши лікті на відполірованій стійці, він уважно, але без ворожості розглядав індіанця.

– Слухаю, сер.

– Я говорив із містером Гансеном, – почав Лепські. – Схоже, пам’ять у нього не надто добра. Тож я подумав, можливо, ви зможете мені допомогти.

Старий наповнив іще одну таріль мигдалем.

Помовчавши, Лепські продовжив:

– Я запитував у містера Гансена, чи працював тут колись молодий індіанець, років двадцяти трьох, із густим чорним волоссям. Містер Гансен не зміг пригадати. Ви нікого схожого не бачили?

Тоголо підвів погляд на Лепські.

– Чи не говорите ви про мого сина, сер?

Лепські навіть не думав, що буде так просто.

– Вашого сина? Він тут працює?

Старий похитав головою.

– У нього тут була багатообіцяюча кар’єра. Він чудовий бармен, кращий, ніж я. У нього талант, але містер Гансен вирішив, що він занадто молодий, тож його звільнили.

Лепські допитливо дивився на старого. Крижаний вогник ненависті в його очах не лишився непоміченим для детектива.

– Де ваш син зараз, Тоголо?

– Цього я не знаю, сер. Він поїхав із міста. Я нічого не чув від нього вже протягом чотирьох чи п’яти місяців. Сподіваюсь, він знайшов хорошу роботу в якомусь барі. Він справжній талант.

– Скільки ваш син пропрацював тут, перш ніж містер Гансен вирішив, що він надто молодий?

– Скільки? Десь дев’ять тижнів.

– Хтось іще, крім містера Гансена, вважав його надто молодим для цієї роботи?

– Ні, сер. Ніхто не скаржився на мого сина.

Занурившись у роздуми, Лепські гриз ніготь великого пальця.

– Між вашим сином і містером Гансеном трапилось якесь непорозуміння?

– Це не моя справа, сер.

«От із чого все почалось», – подумав Лепські.

– Розкажіть мені про вашого сина, Тоголо. Чому він вам не пише? Ви не ладнаєте?

Старий індіанець перевів погляд у темряву, руки його затремтіли.

– Мій син втрапив у халепу?

Лепські вагався, але вирішив, що зможе витягти зі старого більше інформації, відкривши усі карти. Він ризикував опинитися перед зачиненими дверима, але ж могло й пощастити.

– Ви читали про Карателя?

– Так, сер.

– Ми знаємо, що вбивця індіанець, – обережно почав Лепські. – Він убив двох членів цього клубу, а також жінку, яка мала любовний зв’язок із іншим членом клубу. Цей чоловік психічно хворий. Нам треба знайти його, перш ніж він уб’є ще когось. Ми знаємо, що він молодий. Усі зачіпки привели мене сюди. Тож я прошу, розкажіть, який він, ваш син?

Обличчя старого зробилося сірим.

– Думаєте, мій син міг учинити такі речі, сер?

– Я цього не стверджую. Треба все перевірити. Ми намагаємось знайти хворого індіанця, який володіє приватною інформацією про членів цього клубу. Скажіть, що трапилося між Гансеном і вашим сином?

Із виразом відчаю на обличчі Тоголо взяв склянку і заходився натирати її. Лепські бачив, як тремтять його руки.

– Я нічого не знаю про те, що сталося. Містер Гансен тільки сказав, що мій син надто молодий, щоб працювати тут.

– У вас є фотографія сина?

Старий закляк. Він поставив склянку, потім силувано потягнувся до іншої.

– Ні, сер. Ми, індіанці, рідко робимо фотографії.

– Як ваш син ладнав із членами цього клубу?

Спостерігаючи за старим, Лепські інстинктивно відчував, що його запитання влучали в ціль. Якщо продовжити у тому ж дусі, запевняв себе детектив, він до чогось таки докопається.

– Що ви запитували, сер? – різко перепитав Тоголо.

Лепські повторив запитання.

Здавалось, Тоголо навіть зігнувся.

– Я мав надію, що мій син пристане на всі необхідні умови і буде хорошим слугою, але йому не легко було скоритись.

Лепські прокрутив це у своїй голові.

– То кажете, вашому синові було важко з цими старими багатими засранцями?

Такі слова детектива шокували Тоголо.

– Ні, сер, нічого такого. Мій син молодий. Молоді люди... – він не закінчив і тільки безнадійно махнув руками.

Лепські було шкода цього старого чоловіка. Він бачив, як затято той намагався боронити свого сина.

– У нього колись були негаразди з поліцією?

Чорні намистини очей індіанця розширились.

– Дякувати Богові, ні, сер.

Лепські зробив паузу, а потім запитав:

– У нього були інші негаразди?

Тоголо поставив склянку, яку весь цей час натирав. Погляд його опустився на склянку, обличчя враз зробилося сумним, і Лепські тепер почувався винним. Після довгої мовчанки детектив повторив запитання.

– У мого сина важкий характер, сер, – поспішно відповів старий. – Вдома з ним було складно. Я говорив із нашим лікарем. Він спілкувався з Поком, але... Молоді люди тепер такі складні.

– Хто ваш лікар?

– Наш лікар? – Тоголо підвів погляд від склянки. – Доктор Ваннікі.

Лепські дістав свій блокнот і записав ім’я, потім перехилився через стійку і поглянув просто в очі Тоголо.

– Ваш син хворий, містере Тоголо?

Старий раптом осів на барний стілець і затулив обличчя руками.

– Так, поможи, Боже, нам із його матір’ю... Так, може бути.

Шість

Доки відділок убивств перевертав догори дриґом дві кімнати в мотелі «Ласкаво просимо», Лепські повертався до головного управління.

Під вереск сирен він мчав бульваром, уявляючи себе гонщиком Джимі Кларком на останньому колі заїзду. Якщо й було щось, що Лепські любив найбільше, то це прорізати собі шлях поміж дорогих «роллс-ройсів», «бентлі» та «кадилаків» багатіїв. Йому подобалось, як розкішні, відполіровані до блиску автівки у паніці з’їжджали з дороги, щойно до їхніх водіїв долітав звук сирен. Він блискавкою проносився повз товстосумів, повз їхні товсті багряні пики, повз їхній бездоганний одяг і посміхався їм, по-вовчому оскаливши зуби. Пролітаючи повз напівспаралізованого власника срібного «роллс-ройса», Лепські думав, що це була його компенсація за безрадісну, важку працю офіцера поліції.

Детектив ледве стримувався, щоб не висунутись на повній швидкості з вікна, горлаючи: «Зваліть з дороги!»

Влетівши на подвір’я управління поліції, Лепські вимкнув сирени, обтер обличчя тильною стороною долоні та виліз із автівки. Він уже перейшов подвір’я і почав було підійматися сходами, аж раптом відчув, наскільки втомився.

Він на хвилю зупинивсь і замислився. Лепські раптом усвідомив, що не був удома дві ночі й увесь цей час навіть не згадував про дружину. Він також зрозумів, що спав усього чотири години відтоді, як пішов з дому, та й ті чотири години він провів на розкладачці у відділку.

Похитавши головою, він рушив далі сходами. У відділку сержант Чарлі Теннер саме займався буденними справами заклопотаного поліцейського.

– Чарлі! Ти не забув зателефонувати моїй дружині? – командним голосом запитав Лепські, раптово гальмуючи перед столом Теннера.

– Хіба ж забудеш? – з гіркими нотками у голосі відповів Теннер. – Мені не треба було навіть телефонувати їй. Вона сама весь час мені надзвонювала! Поговори з нею, Томе. Вона займає наші лінії.

– Ага, – Лепські запустив пальці у волосся. – Голос її звучав знервовано?

Теннер задумався над цим, посмоктуючи кінчик кулькової ручки.

– Не знаю, що ти називаєш «знервовано», – врешті відповів він, – але, як на мене, голос її був подібний до тигрячого, коли того в гузно вжалила бджола.

Лепські заплющив очі, але за мить розплющив їх знову.

– Слухай, Чарлі, будь другом. Зателефонуй їй і скажи, що я безупинно працюю. Зробиш мені послугу?

– Тільки не я! – категорично заперечив Теннер. – Мені ще потрібні мої барабанні перетинки.

Лепські видав ніздрями звук, який налякав би найсміливішого матадора.

– Плювати на твої барабанні перетинки. Зателефонуй їй! Хіба я не дзвонив твоїй дружині, коли тебе приперли до стінки? Не дзвонив?

Теннер похнюпився. Він пам’ятав той жахливий випадок: доки він розважався з тією золотоволосою білявкою, Лепські відверто брехав його дружині й цим урятував шлюб Чарлі.

– Це шантаж, Томе!

– То вперед, висунь офіційні звинувачення, – проревів Лепські. – Зателефонуй Керрол і не зволікай, – після цих слів він рушив сходами угору до кабінету детективів.

За кілька хвилин він у присутності сержанта Бейґлера вже доповідав капітанові Терреллу.

– Гаразд, Томе, піди й переговори з цим лікарем... як його – Ваннікі? Якщо цей хлопець справді такий хворий, як вважає його батько, він може бути нашим підозрюваним номер один. – Террелл розвернувся до Бейґлера. – Відправ когось до будинку Тоголо. Можливо, ми відшукаємо його фото і зуміємо зняти відбитки пальців. – Бейґлер підвівся. – Я піду до «Клубу П’ятдесят» і поговорю з деякими його членами.

Спускаючись сходами повз відділок, Лепські помітив Теннера, який відчайдушно махав йому однією рукою, тримаючи в іншій слухавку.

Лепські різко зупинився, загальмувавши на підборах.

– Що там?

– Твоя дружна, – відповів Теннер.

Від одного погляду на страдницьке обличчя Теннера у Лепські зсудомило шлунок. Повагавшись, він вихопив слухавку з рук Теннера.

– Керрол? Я збирався подзвонити, люба. Просто зараз у мене роботи за очі! Я зателефоную тобі згодом. Гаразд?.. Гаразд? Мені просто зараз же треба бігти!

– Лепські!

Голос дружини кулею поцілив прямісінько у мозок Лепські.

Він поморщився, але опанував себе.

– Так... так... як ти, мила? Я тут гарую, як довбаний... Тобто, мила, я зайнятий!

– Лепські! Припини скиглити і послухай мене!

Лепські сперся на стіл Теннера і послабив краватку.

– Кажу ж тобі... Вибач. Я спав усього чотири години відтоді, як ми востаннє бачилися. Я... Чорт забирай! Я зайнятий!

– Якби я хоч на мить засумнівалась у тому, що ти був, є і будеш зайнятий, Лепські, я би з тобою розлучилась, – відповіла на це Керрол. – А тепер, можливо, ти припиниш базікати і дозволиш урешті мені щось сказати?

Лепські вчепився нігтями у стіл Теннера, ледь не пробивши у ньому діру.

– Я слухаю, – тільки й промовив він.

– Я щойно була в Мегітабель Бессінджер.

– Ти віддала їй ще одну пляшку мого віскі?

– Припини вже думати про випивку. Мегітабель знала, що цей Каратель – індіанець! Вона сказала мені, я сказала тобі, але ж ти не слухав! Вона...

– Чекай... Ти віддала їй пляшку мого довбаного віскі?

– Лепські! Скільки разів я просила тебе не лаятись?

Лепські виглядав, наче громом пришиблений, і сержант Теннер інстинктивно потягнувся до аптечки Червоного Хреста.

– Гаразд. То що там передрекла стара алкашка?

– Не називай її так. На твоєму місці я би соромилась називати старих леді такими словами.

Лепські видав звук, ніби хтось намагався завести машину з розрядженим акумулятором.

– Що це було? – навіть Керрол, яка вже звикла до звуків, що, їх бувало видавав її чоловік, занепокоїлась. – Із тобою все гаразд, Лепські?

– Я не знаю.

– Інколи я дуже за тебе хвилююсь. Схоже, ти не здатен концентруватись, а для того, щоб стати сержантом, тобі знадобиться концентрація.

Лепські обтер своє спітніле обличчя.

– Гаразд... ти маєш рацію. Продовжуй... Я сконцентрувався.

– Дякувати небесам! Мегітабель каже... ти точно слухаєш?

У відчаї Лепські до болю наступив сам собі на ногу. Коли він почав підстрибувати на одній нозі, Теннер, який увесь цей час уважно стежив за Лепські, приголомшено відкинувся на спинку крісла, вибалушивши очі.

– Так, я весь увага, – сказав у слухавку Лепські, балансуючи на одній нозі.

– Вона сказала, що Карателя треба шукати поміж апельсинів.

– Поміж чого? – заволав Лепські.

– Не кричи так – це непристойно. Я сказала, що вона сказала, що вам треба шукати цього індіанця між апельсинів. Вона побачила це у своїй кришталевій кулі.

– Побачила? Між апельсинів, га? – Лепські втягнув повітря так, що пилосос позеленів би від заздрощів. – Ну, це вже щось. Вона ж не може помилитись, коли їй приносять такі підношення? Давай подивимося правді у вічі: увесь цей клятий індіанський район просмердів апельсинами. Із цим важко прогадати, чи не так? І за це вона заграбастала ще одну пляшку мого віскі?

– Я просто кажу тобі те, що вона сказала. Першого разу вона мала рацію, але ти не повірив їй. Це друга зачіпка від неї. Використай нарешті мозок, Лепські.

– Гаразд, люба. Я використаю. Мені вже треба йти.

– Я намагаюся допомогти тобі отримати підвищення.

– Авжеж... ага... ага... дякую! – він помовчав, а потім знову заговорив: – Ти не відповіла на моє запитання. Цій старій торгашці фруктами дісталася ще одна пляшка мого віскі?

Повисла довга мовчанка, а потім Керрол крижаним голосом промовила:

– Бувають моменти, Лепські, коли мені здається, що ти інтелектуально обмежений.

Після цих слів дружина поклала слухавку.

Лепські теж поклав слухавку на місце і витріщився на Теннера.

– Чарлі, твоя дружина колись казала тобі, що ти інтелектуально обмежений?

Теннер здивовано глипнув на колегу.

– Чого б це? Вона й слів таких не знає.

– Ага. Пощастило тобі.

Лепські збіг донизу, перестрибуючи три сходинки зараз, і влетів у машину.

* * *

Гаряче вечірнє сонце опустилось над портом, затримавшись на посмугованих шатрах над фруктовими прилавками. Основна торгівля закінчилась. Кілька запізнілих перехожих усе ще тинялись поміж прилавків у надії роздобути дешеві фрукти, але це вже були відголоски торгового дня.

Юпітер Люсі пішов у найближчий бар за пивом, лишивши Пока наглядати за яткою. День був удалим, і на прилавку лишилось усього кілька ящиків з фруктами.

Чак вийшов із тіні й зупинився перед прилавком. Двоє чоловіків мовчки дивились одне на одного. Блискучі чорні очі індіанця та маленькі метушливі очі Чака оглянули все довкруг. Чак підійшов ближче.

– Отримав. П’ять сотень баксів!

– Вона в нормі?

Чак кивнув.

Пок почав неспішно відважувати пів кіло апельсинів.

– Завтра у неї буде багато роботи, – сказав він, забравши один апельсин із шальки терезів і шукаючи інший – менший. – П’ять дзвінків.

Чак затамував подих.

– П’ять дзвінків... П’ять?

– Дві тисячі п’ятсот доларів. Інструкція на дні пакунка.

Чак кивнув. Він поглянув ліворуч і праворуч уздовж усього порту і, переконавшись, що ніхто за ними не стежить, сунув щось у руку Покові.

– Я правильно зрозумів: триста п’ятдесят тобі й сто п’ятдесят мені?

– Так.

Чак узяв пакунок з апельсинами і пішов.

За якийсь час Люсі вийшов із бару. Разом із Поком вони заходились розбирати ятку.

Завтра буде новий день.

* * *

Капітанові Терреллу пощастило – заїхавши на передній двір «Клубу П’ятдесят», він помітив Родні Бразенштайна, який саме виходив зі свого «роллс-ройса».

Бразенштайн був одним із членів-засновників «Клубу». Окрім того, що він був першокласним гравцем у бридж, він ще й був першокласним корпоративним адвокатом.

Двоє чоловіків потисли руки.

– Що ти тут робиш, Френку? Тільки не кажи, що збираєшся приєднатись до цього клубу живих мумій.

– Мені потрібна інформація, – відповів Террелл.

– З цим ніхто краще за мене не допоможе, – посміхнувся Бразенштайн. – Ходімо усередину, вип’ємо.

– Я би ліпше переговорив у твоїй розкішній машині, – заперечив Террелл. – Закладаюсь, що ці, як ти кажеш – мумії, надто чутливі до візитів поліції.

– Можливо, ти таки маєш рацію, – Бразенштайн повів Террелла до машини, відчинив дверцята і сів разом із ним.

– Класна тачка: телевізор... телефон... кондиціонер... випивка!.. – не стримав захоплення Террелл, влаштовуючись біля Бразенштайна.

– Ну знаєш, це таке... Символ статусу. Між нами, я би краще брав машину напрокат, – відповів на це Бразенштайн. – Усе це лиш частина образу. Так чого ти хотів, Френку?

Террелл розповів.

– Пок Тоголо? Так, я пам’ятаю його: симпатичний, а ще змішував найкраще мартіні у місті. Проблемою став старий розпусник Гансен, який не міг тримати руки при собі, от хлопець і змушений був піти.

– Я так і думав, – сказав Террелл. – А як до нього ставились інші члени «Клубу»?

Бразенштайн знизав плечима.

– Дев’яносто відсотків із них вірять, що усі не білі – дикуни. Особисто мені подобаються індіанці-семіноли. Але більшість членів клубу вважають їх мавпочками на побігеньках.

– У Тоголо колись виникали суперечки з місіс Данк Бровлер?

– Якщо подумати, то – так, – відповів Бразенштайн, примружившись. – Вона була старою непривітною сукою. Тільки й думала про свою собаку та бридж. Пригадую, я грав за іншим столиком... це було десь із три місяці тому... можливо, більше... Я забув. Менше з тим, Тоголо подавав напої, а місіс Бі наказала йому вивести її собачку надвір, справити нужду. Тоголо відповів, що йому не можна залишати бар. Я усе це чув. Та, мабуть, він повівся не так услужливо, як цього очікувала місіс Бі. Щоб там не було, вона назвала його нікчемним рабом.

– Що сталося потім?

– Інші троє гравців, що сиділи з нею, звеліли Тоголо вивести собаку і не нахабніти. Тож він повів собаку на двір.

– А хто були ці інші гравці?

– Ріддл, Маккуїн і Джефферсон Лейсі.

Террелл замислився.

– Із цього вже дещо вимальовується, правда ж? – зрештою промовив він. – Маккуїн, Ріддл і його коханка та місіс Бровлер мертві. Я би хотів поговорити з Джефферсоном Лейсі.

Бразенштайн кивнув.

– Гаразд. Він один із наших особливих членів. У нього кімната в цьому клубі. Хочеш, щоб я представив тебе?

– Це б не завадило.

Та коли Бразенштайн запитав у портьє в холі, чи можна поговорили із містером Лейсі, йому відповіли, що містер Лейсі поїхав зо три години тому.

Ні Бразенштайн, ані Террелл не могли навіть подумати, що тієї миті у телефонній будці на залізничному вокзалі Парадайз-Сіті Джефферсон Лейсі, із перекошеним від панічного страху обличчям, чіпляв до дна телефону-автомата конверт із п’ятьма стодоларовими купюрами.

* * *

Готель «Ексельсіор» був розрахований на туристів другого класу. Коли Меґ увійшла до готелю, хвилювання її вже минулось. Напередодні ввечері Чак сказав, що наступного ранку їй треба буде зібрати п’ять конвертів із п’яти різних телефонних будок.

– Нарешті в нас з’являться грошенята, крихітко, – говорив Чак. – Усвідом, що ти зробила величезне відкриття. Знаєш, яке?

Меґ сиділа на ліжку, втупивши погляд у почовганий килим. Вона не відповідала нічого.

– Лялю, тобі що, вуха позакладало?

Вловивши у його голосі погрозу, Меґ підвела погляд.

– Яке відкриття? – байдуже запитала вона.

Чак схвально кивнув.

– Ти зробила відкриття, як той Колумб, чи як там його... Ти дійшла до Землі Обітованої. Витягла щасливий білет.

Меґ дивилась у вікно позаду Чака, де у променях призахідного сонця рожеві хмаринки поволі забарвлювалися багрянцем.

– То ось що ти таке? – запитала вона.

– Так. Саме так, – вишкірився Чак. – Кожна дівка у цьому клятому світі шукає свій щасливий білет, а ти зірвала цілий джек-пот. Ти знайшла свій щасливий білет – мене!

Меґ не відводила очей від хмар: тепер у променях помираючого сонця вони стали криваво-червоними.

– Он як це називається! Я, ризикуючи усім, віддаю тобі гроші, а ти ще називаєш себе щасливим білетом? – відповіла дівчина.

Чак запалив ще одну сигарету.

– Твоя проблема, що у тебе між вухами нічогісінько немає – суцільна порожнеча. Добре, хоч у мене мозок на місці. Завтра ти підеш до п’яти телефонних кабінок і збереш по п’ятсот доларів із кожної. І скільки грошей у нас буде? Давай, скажи мені!

– Яка різниця? – проказала Меґ, знизавши плечима. – Мені це байдуже.