Текст книги "Хочеш жити?"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Сім

Пок Тоголо кинув недоїдену половинку апельсина на підлогу і копнув її під ліжко. Витерши об джинси липкі пальці, він простягнув руку.

– Скільки ви зібрали? – запитав індіанець.

Чак зробив обережний крок до кімнати, ніби знав, що підлога прогнила і може будь-якої миті обвалитися під його вагою.

Раптова поява індіанця в кімнаті паралізувала його думки. Ще десять секунд тому Чак уявляв себе у машині, разом із Меґ і двома тисячами доларів у кишені. Цей раптовий виверт долі притлумив його рефлекси, ніби хтось разом обірвав усі нервові зв’язки між клітинами мозку.

– То скільки ви зібрали? – повторив Пок.

Чак опанував себе, частина його мозку почала працювати.

«Чи запідозрив щось цей божевільний індіанець?» – запитував себе Чак.

Він придивився до Пока, до його смаглявого обличчя, на якому були відсутні емоції, до його блискучих чорних очей, але ніщо не видавало, чи здогадувався Пок, що його ледь не зрадили.

– Один із них не заплатив, – швидко відповів Чак.

Він згадав, що позаду нього стоїть Меґ і підійшов ближче, аби й вона змогла увійти.

Дівчина одразу рушила до вікна, навіть не глянувши на Пока, і сіла на єдиний вцілілий стілець, а потім таким байдужим рухом відкинула волосся з плечей, що Чакові захотілось її вдарити. Вона нахилилась і, виклавши лікті на підвіконня, задивилась на гамірний порт.

– Думаєш, я повірю в це? – запитав Пок, упритул дивлячись на Чака.

Чак облизав сухі губи.

– Питай у неї. Вона збирала конверти.

– Я в тебе запитую, – відповів Пок.

Повільно і знехотя Чак витягнув зі своєї сорочки чотири змокрілі від поту конверти й пожбурив їх на ліжко.

– Один із них не заплатив... той, що з аеропорту. Я відправив її назад. Вона перевірила кожну будку.

– Аеропорт! – обличчя Пока розслабилося. – Гансен... так... Я з цим розберуся. Гансен не захотів платити, але заплатить.

Чак не розумів, про що говорить індіанець. Він прихилився до стіни й спробував розслабитись. Пок тим часом відкрив конверти й перелічив гроші. Шість стодоларових купюр він тицьнув Чакові.

– Ще п’ятсот завтра, – сказав Пок. Дістав шматок папірця і кинув на ліжко. – Наче корову доїти, правда ж?

– Так, – погодився Чак, спостерігаючи, як індіанець кладе залишок грошей до кишені. – Саме так.

Пок підвівся і рушив до дверей, минувши Чака.

– Можливо, не всі заплатять, але більшість – точно. – Його чорні очі нерухомо зупинились на Чакові. – Вони налякані. А коли люди налякані, вони роблять усе, що їм велять, – з цими словами він пішов.

Запала довга мовчанка, а тоді Меґ, навіть не озираючись, запитала:

– Хочеш, щоб я спакувала речі?

– Ти чула, що він сказав, тупа суко? – заревів Чак. – Ми зробимо це ще раз завтра.

– Правда?

У голосі дівчини щось змінилось, і Чак пильніше придивився до неї. Вона продовжувала визирати з вікна. Волосся закривало її обличчя, але від її голосу Чак почував неспокій. Він раптом зрозумів, що йому ніколи не стало би духу піти у ті будки й зібрати гроші. Він ніколи не зміг би присилувати себе до цього. Це ж бісова пастка. Сама думка про те, що копи можуть накрити його в той момент, коли він діставатиме захований конверт, змушувала його заливатися потом.

Чак підняв папірець, який лишив Пок, і прочитав:

Аеропорт, будка Б

Автобусна станція у Ґрейгоунді, будка 4

Залізничний вокзал, будка 1

Готель «Ексельсіор», будка 2

Готель «Адлон», будка 6

«Гаразд, – думав Чак, – нехай лише троє з них заплатять – тисяча п’ятсот доларів, плюс ті шістсот, які дав йому Пок! Але цього разу вони не повернуться до цієї діри. Щойно усі конверти будуть у них, вони поїдуть геть. Божевіллям було б знову повертатися за речами».

– Слухай, – заговорив він, – завтра ми забираємо гроші і їдемо. Цього разу не повертатимемось. Ось де я проколовся. Завтра, коли гроші будуть у нас, поїдемо геть. Доки індіанець дізнається про це, ми вже будемо за кілометри звідси.

Меґ озирнулась на нього.

– Не такий уже ти й важливий, га, Чаку? – тихо запитала вона. – Я думала, ти хтось. Напевно, я ідіотка. Що я тепер маю? Нічого. Менше, ніж нічого.

– Ти розділиш зі мною дві тисячі доларів, дурепо! Це, по-твоєму, менше, ніж нічого? – сердито запитав Чак. – Завтра ми з цим покінчимо. Ти зробиш усе, що треба, правда ж?

Меґ відвернулася, задивившись у вікно. Човни, навантажені морськими губками, причалювали до берега. Троє чоловіків намагалися підняти півсоткілограмову черепаху. Індіанці розмахували апельсинами, зазиваючи різних покупців.

Чак підвівся й підійшов до неї. Він відтягнув Меґ від вікна. Гарячі, спітнілі руки міцно ухопили її за плечі й трусонули.

– Ти зробиш усе, що треба? – з притиском запитав він.

– Я все зроблю. – Порожній погляд дівчини змусив Чака послабити хватку. – Мені нема чого хвилюватися, бо ти ж мій щасливий білет.

Доки Чак із Меґ з’ясовували стосунки в кімнаті, Пок стояв перед столом товстого усміхненого індіанця, якому належав цей прибутковий будинок.

Звали цього індіанця Осіда. За його товстим простодушним обличчям ховався злочинний геній. Прибутковий дім був лише прикриттям для багатьох інших його занять. Він був серйозною людиною. Мав банківський рахунок у Швейцарії. Був головою ватаги контрабандистів, що приторговували ЛСД. Контролював двадцять шість повій, які платили йому чверть прибутку. Він мав зв’язки з мафією, тож йому належали два відсотки від продажу всіх фруктів на ринку. Один відсоток йому платили виробники черепахового супу, бо на їхніх фабриках працювало багато індіанців, а Осіда контролював більшість індіанської праці. А ще три відсотки йому віддавали за паркувальний майданчик у порту, бо доки Осіда не отримував свою частку, машини повсякчас зіштовхували у воду.

Постать Осіди стояла за більшістю розбійних нападів у порту, а що він був розумний, то продовжував триматись у тіні.

Він почувався абсолютно щасливим, сидячи за письмовим столом у цьому полущеному прибутковому будинку, усміхаючись, длубаючись у зубах і рахуючи у голові прибутки. На нього працювали інші люди. Гроші самі текли до рук. Причин для хвилювання не було. Усі фінанси з Парадайз-Сіті переправлялись у Швейцарію, в місто Берн. Для Осіди гроші були все одно, що картини Пікассо для поціновувача мистецтва. Ти ними володієш, оберігаєш їх, обожнюєш – і цього досить для щастя.

Пок Тоголо подобався Осіді. Він знав, що хлопчина небезпечний, але якщо хочеш вижити у цьому дурному паскудному світі, треба бути небезпечним.

Осіда знав, що Пок і був Карателем, як знав усе про всі злочини у місті. Ідея поквитатись з білими багатіями видалась йому досить винахідливою. А він завжди захоплювався неординарними ідеями. А ще Осіда знав, що Пок трохи хворий на голову. Що ж, багато важливих речей зробили люди, хворі на голову. Будь-хто, байдуже, хворий чи ні, якщо він придумав, як залякати білих багатіїв і витрусити з них гроші, заслужив би схвалення Осіди.

Тож побачивши Пока перед собою, Осіда натягнув свою найширшу посмішку.

– Мені потрібна зброя, – тихо мовив Пок.

Осіда нахилився й вибрав зубочистку із коробки, що стояла на дальньому кінці столу. Товстий індіанець запхав зубочистку між двох золотих зубів, уважно вивчаючи Пока.

– Яка саме зброя тобі потрібна? – запитав він.

– Хороша і точна... Автоматичний пістолет 38 калібру, – відповів Пок.

Осіда витягнув зубочистку, обтер її об рукав своєї сорочки і поставив назад до коробки.

– Зброя коштує грошей. У тебе є гроші, Поку?

– Заплачу сотню доларів.

Осіді подобались ті, хто не боявся його. Пок був одним із цих небагатьох.

– Чекай.

Осіда вийшов з-за столу і потягнув своє важке тіло до задньої кімнати. Хвилин за десять він повернувся із коричневим паперовим згортком, перев’язаним мотузкою. Осіда поклав згорток на стіл. Пок поліз до кишені штанів, але Осіда похитав головою.

– Мені це дісталось безкоштовно, тож чому ти маєш платити?

Пок виклав на стіл стодоларову купюру і взяв згорток.

– Я завжди плачу за свої забаганки, – коротко відрізав він і вийшов на палюче сонце.

Звична посмішка зійшла з обличчя Осіди. Він витріщився на купюру, потім поклав її у кишеню сорочки.

Осіда був переконаний: ніхто не повинен платити без крайньої потреби. Така була його життєва філософія.

Він потер свою масивну щелепу.

Можливо, хлопчина був більше хворий, ніж він думав.

* * *

Сержант Бейґлер повернув Терреллові записку з вимогами.

– Тож тепер нам відомий мотив.

– Справа не лише у старій жінці, що назвала його рабом, – погодився Террелл. – Цікаво, скільки ще членів «Клубу П’ятдесят» отримали такі ж листи? Розумієш, про що я? Ці люди з «Клубу» до чортиків налякані усім, що сталось. Отримавши вимогу заплатити за порятунок власної шкури, могли віддати гроші й не заявляти до поліції.

Бейґлер запалив іще одну сигарету.

– Не скажу, що звинувачую їх. Якщо це справа його рук, то він провернув усе дуже розумно. Трьох із них вколошкали – і це залякало інших, а ми не надто переймалися тим, щоб забезпечити нашим шановним стариганям достатній захист, хіба ж ні?

Террелл кивнув.

– Поїду до Гансена. Треба захистити його, і тепер захист йому дійсно потрібен. Він відкупився, але Пок грошей не отримав, тож може вирішити, що Гансен не платив, і тоді зробить крок у відповідь. Нехай пара надійних людей охороняють передній і задній входи до клубу. Кожного індіанця, який входитиме чи виходитиме з клубу, повинні перевіряти.

Бейґлер рушив до кабінету детективів, а Террелл спустився у двір, де була припаркована його машина.

Бейґлер увійшов до порожнього кабінету детективів. Усі вільні співробітники розшукували пару, яка назвала себе містером і місіс Аллен. Розуміючи нагальність потреби забезпечити Гансена охороною, Бейґлер неохоче зателефонував капітанові Геммінґу з поліції Маямі.

– Я вже відправив вам п’ятнадцятьох своїх хлопців, – нагадав Геммінґ. – Думаєте, у нашому місті злочинів немає?

– Я був би дуже вдячний, якби ви змогли позичити мені ще двох людей, – сказав Бейґлер. – Я відправлю їх назад, щойно бодай двоє з моїх хлопців звільняться.

– Знаєш, Джо, якби я займався вашою справою, цей червоношкірий вже сидів би за ґратами. Френк неправильно підійшов до цієї справи, але це ж ваша територія, то хто я такий, щоби втручатись?

Бейґлер заледве стримував обурення.

– Сер, капітан Террелл знає, що робить.

Здавлений голос сержанта нагадав Геммінґу, що він критикує начальника Бейґлера.

– Звісно, – поспішно погодися Геммінґ. – Гаразд, я відправлю до вас кількох людей. Напевно, якщо у нас тут прокотиться хвиля злочинів, ви нам допоможете, правда ж? – він коротко й різко гиготнув. – Якщо раптом нам знадобиться ваша допомога, хоча вона й не знадобиться.

– Сподіваюсь, що ні, сер.

Бейґлер хотів би зараз ковзнути телефонними дротами, дати копняка товстозадому Геммінґу і перенестися назад за свій стіл, але дива не трапляються.

– Мої хлопці прикриють вас за годину, – пообіцяв Геммінґ.

Але прикриття приїхало надто пізно. Доки Террелл лютував, пробираючись крізь вуличні затори, а Геммінґ проводив інструктаж для двох детективів, перш ніж відправити їх до Парадайз-Сіті, Пок Тоголо завдав удару.

Вбити Елліота Гансена було не складно. Звісно, виникали певні ризики, але Пок був готовий ризикувати.

Була 14:30, обід у «Клубі П’ятдесят» вже закінчився. Дві третини відвідувачів повертались у таксі на роботу, а та третина, що залишилась, дрімала у кімнаті відпочинку. Співробітники спустились до просторої кухні в підвалі будинку, щоб і собі пообідати. Пок добре знав усе це. А ще він знав, що у цей же час Елліот Гансен йшов до свого офісу й розтягувався на канапі, щоби подрімати хвилин сорок. Оскільки Гансен мав чутливий слух, він власним кошом зробив кабінет звукоізольованим. І це Пок теж знав.

Він опинився перед службовим входом до клубу в той самий час, коли двоє знуджених інструктажем офіцерів виїхали до Парадайз-Сіті, а капітан Террелл різко загальмував на червоний сигнал світлофора десь за пів кілометра від «Клубу П’ятдесят».

Пок тихо просувався коридорами, дослухаючись до розмов із кухні, де обідала обслуга. Він зняв із вішака один із білих кітелів, що висіли там, і вдягнув. Кітель виявився трохи завеликим, але це було не важливо. Пок пройшов повз відчинені двері кухні непоміченим. Через їдальню він вийшов у коридор і рушив далі повз бар. Біля входу до бару він уповільнив крок. За стійкою він побачив батька, що з терпінням і завзяттям, які завжди так сердили Пока, мив брудні склянки. Він зупинився так, щоб його не було видно з бару, і довго дивився на старого, аж раптом відчув нестримне бажання увійти до великої кімнати й обійняти батька. Та Пок знав, що не може дозволити собі такої розкоші, тож рушив далі.

Двоє членів клубу – випещені, вгодовані чоловіки з сигарами у руках – пройшли повз Пока. Вони не помітили його. Хто ж звертає увагу на мавпу в білому кітелі? Для них він був такий же безіменний, як муха на стіні.

Біля кабінету Гансена Пок навіть не озирнувся, щоб перевірити, чи ніхто за ним не стежить. Він обережно повернув ручку й увійшов до кімнати. Двері з тихим зітханням зачинились, жоден звук із кабінету не міг пробити звукоізоляції.

Елліот Гансен сидів за столом. Зазвичай о такій годині він вже спав, але цього разу був надто наляканим, щоб заснути. Світ, який він збудував навколо себе, почав руйнуватись і, здавалось, скоро обрушиться на нього.

Коли Гансен підвів погляд і побачив індіанця у білому кітелі, він роздратовано замахав на нього:

– Я не кликав тебе! Забирайся! Що ти собі дозволяєш, так просто приходити... – Аж тут він упізнав Пока і, задихаючись, втиснувся у спинку крісла.

Пок підняв зброю. Коли індіанець натиснув на гачок, обличчям його промайнула легка посмішка.

Від першої кулі на правому плечі Гансена розквітла кривава рана, і Пок зрозумів, що приціл пістолета трохи збитий праворуч. Друга куля поцілила Гансенові у рота, розкришивши його прекрасні білі зуби. Третя куля розбризкала його мозок по книзі для записів.

Таким Гансена й знайшов капітан Террелл, який приїхав за десять хвилин.

* * *

 Коли сержант Бейґлер увійшов до кабінету Террелла, піт стікав із нього струмками, а очі несамовито палали гнівом. Террелл доручив йому невдячну справу – вгамувати пресу, не розголошуючи нових фактів. Реакція преси на це виявилась занадто бурхливою для артеріального тиску Бейґлера.

– Знаєш, які ті сучі діти називають нас? – запитав він, стискаючи і розтискаючи свої кулачища. – Поліцейськими з Кейстоуна[5]5
  Поліцейські з Кейстоуна – некомпетентні поліцейські з комедійного серіалу Мака Сеннетта.


[Закрыть]! Кажуть...

– Нехай собі, Джо, не зважай на них, – Террелл щойно говорив телефоном з мером Гедлі, який вже був на межі істерики. Начальник поліції мав певність, що правильно розігрує всі карти, і тому ніякі істеричні крики не могли вивести його з рівноваги. – Сядь... випий кави.

Бейґлер сів і налив у паперовий стаканчик свіжої кави.

– Завтра нам треба виступити перед пекельною навалою преси, – сказав він, намагаючись заспокоїтись. – А сьогодні у теленовинах... це буде щось!

– Ти сказав їм, що в нас немає зачіпок?

Бейґлер здригнувся від самої згадки про це.

– Сказав.

Террелл заходився набивати люльку.

– Добре. Скількох людей ти залучив?

– Шістьох. Чекають за дверима.

– Нехай заходять.

На чолі з Лепські до кабінету Террелла увійшли п’ятеро. Це були Макс Джейкобі, Дейв Фаррелл, Джек Волленс, Енді Шилдс та Алек Горн.

– Візьміть стільці, – сказав Террелл, – й сідайте.

Кілька хвилин метушні – й усі шестеро детективів розсілися по місцях.

– Ви знаєте, яка в нас ситуація, – почав Террелл. – Ви всі читали звіти. Наш підозрюваний номер один – Пок Тоголо. Ті двоє, що називають себе містером та місіс Аллен, працюють із ним і можуть привести нас до нього. Опис у вас є. Їх буде не важко знайти, бо вони не підозрюють, що ми вийшли на них. Ось чому ми терпимо нападки журналістів. Ми згодували пресі, що не маємо жодних зачіпок, і доки нас називатимуть копами з Кейстоуна, ці троє почуватимуться розслабленими, і я хочу, щоб саме так вони почувались, – розслаблено. – Террелл перервався, щоб запалити люльку, й продовжив: – Я впевнений, що в багатьох членів «Клубу П’ятдесят» вимагали грошей, і так само я впевнений, що вони заплатили, але жоден із них не визнає цього. Вони – купка безхребетних, а вбивство Гансена налякає їх до нестями. Гансен заплатив, але хтось знайшов гроші, перш ніж Пок зробив це, тож він убив Гансена. Загалом, розумна ідея – клеїти конверт з грошима до телефону-автомата в публічних місцях. Телефонними будками користуються часто, тож помітити, хто забирає конверт, майже неможливо. От тільки в нас є опис цих трьох, а вони про це не знають, та й не повинні. Нам відомо, що вони використали телефонну будку в аеропорту, а оскільки ці негідники й не підозрюють, що ми полюємо на них, можуть використати її ще раз. Макс, Дейв і Джек, ви просто зараз поїдете до аеропорту. Зайдіть у кожну телефонну будку й перевірте під кожним телефоном-автоматом. Якщо знайдете конверт, лишіть його на місці й зателефонуйте мені. Це займе трохи часу. Ви повинні поводитись, нібито просто хочете зателефонувати. Пам’ятайте, що за вами можуть стежити, й один невірний рух спаскудить усю операцію. Мені не треба про це нагадувати, правда ж?

Троє чоловіків кивнули.

– Якщо на місці ви помітите когось із цих трьох, слідкуйте за ними. Ви будете на радіозв’язку з Лепські. Ми хочемо арештувати їх усіх разом. Якщо побачите усіх трьох підозрюваних, оточуйте їх, але будьте обережні – вони небезпечні. Готовий закластися, що за конвертом прийде хтось один, можливо, дівчина. Якщо з’явиться лише один підозрюваний, прослідкуйте за нею або ним і продовжуйте доповідати. Все зрозуміли?

Троє чоловіків знову кивнули.

– Добре. Рушайте.

Джек Волленс був саме тим, хто знайшов конверт під телефоном-автоматом у будці В у залі очікування аеропорту. Він відчув легкий прилив адреналіну, коли, нахилившись до телефону-автомата, закрив його від сторонніх очей. Лівою рукою детектив обмацував дно телефону, а правою набирав номер – збирався перекинутися кількома словами із дружиною. Та щойно він намацав конверт, негайно відбив дзвінок і перенабрав номер Террелла.

– Начальнику, я знайшов, – доповів він. – Будка В.

Террелл глибоко вдихнув – його гра почала приносити свої плоди! – Чудово, Джеку. Йди з аеропорту й повідом Лепські.

Воллес повішав слухавку та вийшов з будки, зиркнувши на стареньку жінку, яка нетерпляче очікувала, щоб зайняти його місце.

Лепські сидів у машині, коли увімкнувся радіопередавач і голос Террелла вивів його із задуми.

– Джек знайшов конверт у будці В, – повідомив Террелл. – Займись цим, Томе. Вся операція твоя і... щасти тобі.

Лепські засунув руку до кишені піджака і торкнувся руків’я свого службового револьвера, потім відповів:

– Слухаюсь, начальнику. Я повідомлю, коли щось станеться, – і вимкнув зв’язок.

Волленс з’явився біля машини Лепські.

– Попередь інших про готовність номер один, Джеку, – наказав йому Лепські. – Я піду досередини і роздивлюсь.

Він вийшов із машини й, перетнувши широку парковку, увійшов до аеропорту. Він рухався спокійно, пробираючись крізь натовп роззяв. Проминув ряд телефонних будок, зиркнувши на стареньку, яка була в будці В, й рушив сходами на другий поверх, де розташовувався контрольний пункт і звідки було видно залу очікування. Будка В звідти була як на долоні.

– Перепрошую, сер, – заговорила до нього якась дівчина, – та вам не можна тут перебувати. Це тільки для співробітників аеропорту.

Лепські озирнувся й зміряв її поглядом.

Дівчина була невисокою, гарненькою брюнеткою, у жовтій блузці та чорній мініспідниці – уніформа авіаліній Парадайз-Сіті. Очі детектива надовго затрималися на її ніжках, але коли дівчина знічено захихотіла, Лепські повернувся в образ справжнього копа.

– Хто тут головний? – запитав він, пред’являючи посвідчення.

За кілька хвилин він уже сидів у кабінеті контрольного пункту з рацією напоготові й, непомітний для сторонніх, спостерігав крізь вікно за залою очікування і будкою В.

Лепські був навчений чекати. Це була робота поліції. Перші чотири години повільно проминули. Щогодини хтось із його людей заходив до будки перевірити, чи конверт ще на місці. За цей час будкою скористались п’ятдесят три людини. Лепські рахував їх, щоб зайняти час, але жоден із них не підпадав під опис тих трьох, на яких вони чекали. Через п’ять годин його змінив Макс Джейкобі, а Лепські закимарив на розкладачці, позиченій у наглядача аеропорту.

Йому снилась стюардеса. Її витівки уві сні здивували Лепські, а здивувати його було не так вже й легко. Та коли він прокинувся, всі ілюзії розвіялись.

* * *

Першим ділом після ранкової кави Чак пішов перевірити «б’юїк». Він одвів машину на станцію технічного обслуговування, заповнив бак, перевірив шини, зарядив акумулятор. У гаражі йому сказали, що треба замінити два циліндри, тож Чак замінив їх. Після того, як він збере усі гроші, на нього чекатиме довга дорога, тож треба перевірити кожну дрібницю. Це був завершальний етап операції. Дві тисячі доларів і машина на додачу означали для нього нове життя. Чак був надто вузьколобим, щоб подумати, що ж буде, коли всі гроші витратяться. Він жив сьогоднішнім днем. Навколо достатньо грошей, і їх можна легко роздобути, варто лише підшукати якесь прибуткове дільце. То нащо хвилюватись про завтра?

Машина була у кращому стані, ніж будь-коли, і Чак задоволено поїхав до порту. Він перевірив час, на годиннику була 10:43. За пів години вони розпочнуть операцію. Стоячи під палючим сонцем, він вивчав папірець із інструкціями Пока. Чак вирішив лишити аеропорт наостанок. З аеропорту можна було виїхати на Двадцять п’яте шосе і звідти чкурнути прямісінько до Лос-Анджелеса. Тож першою зупинкою буде готель «Адлон».

Коли Чак ішов, Меґ ще лежала в ліжку. Він сказав, що чекатиме її у порту. Запаливши сигарету, Чак підійшов до швартової тумби й сів на неї. Ця частина порту була порожньою. Усі човники були в морі. На іншому боці порту можна було розгледіти яхти, моторні човни та вітрільники багатіїв. Чак струсив попіл у брудну від мастила воду, потер тильною стороною долоні гострого носа й спробував розслабитися.

Чак ніколи не читав газет, не слухав радіо. Він жив у власному маленькому обмеженому світі. Тож він нічого не знав ні про вбивство Гансена, ні про те, який крик здійняла преса.

«Наче корову подоїти, каже Пок, – Чак неспокійно усміхнувся. – Та не зовсім, але схоже. Корова теж може бути небезпечною». Йому стало цікаво, як відреагує індіанець, коли дізнається, що сам він і був тією дійною коровою.

Було трохи по 11:00, коли Чак повернувся до машини.

О цій порі в порту було повно народу: індіанці, рибалки, туристи з камерами та екіпажі розкішних яхт. Люди сунули до барів – випити першу чарку за день. Натовп туристів спостерігав, як вивантажували лобстерів з човна.

Меґ пробралась крізь юрму й ковзнула на пасажирське сидіння в «б’юїка». На ній був брудний светр і поношені джинси, довге пряме волосся спадало їй на плечі.

Чак сів за кермо. Він повернув ключ запалювання, запустив двигун.

– Час настав, лялю.

Чак намагався, щоб його голос звучав упевнено, та він був надто знервований. Наступні дві години могли виявитись небезпечними. Йому стало цікаво, чи стояв зараз Пок за фруктовим прилавком. Він неспокійно розглядав натовп.

Меґ нічого не говорила. Вона здавалась зовсім розслабленою. Чак поглянув на її руки і не помітив ані найменшого тремтіння. Це розізлило його. Вона була аж занадто спокійною, подумав він, і зрозумів, що їй просто було байдуже. Це вже ставало небезпечним. Коли людині байдуже, вона готова на будь-який ризик. Він відчув напад страху, уявивши, що станеться, коли її зупинить якийсь коп.

– Щойно ми отримаємо гроші, то вшиємось звідси, – заговорив він. – Поїдемо до Лос-Анджелеса... Це класне місто. З двома тисячами баксів ми там заживемо.

Меґ все ще нічого не говорила. Вона втупила своє бліде обличчя у вікно, і Чак відчув непереборне бажання зробити їй боляче, але зараз не був слушний час.

Йому пригадалась минула ніч. Він хотів, він потребував її, а вона лежала під ним, наче труп. Що б він не робив, вона ніяк не реагувала, і, втамувавши хіть, Чак скотився з неї із відчуттям відрази.

Чак розвернувся до заднього скла, щоби здати назад до виїзду з парковки, і раптом відчув, як йому остогиділа ця дівка. Він кине її, як і того індіанця. Щойно Меґ збере всі конверти й вони опиняться на Двадцять сьомому шосе, він викине її геть. З двома тисячами доларів, чи скільки б там вони не зібрали, він знайде дівчину, яка не буде поводитись, наче клята зомбі. Менше, ніж нічого! Так вона про нього сказала? Гаразд, він відпустить її, але спершу нехай дістане конверти!

– Зараз їдемо до «Адлона», – заговорив він до Меґ. – Будка номер 6. Ти хоч слухаєш?

– Так, – відповіла вона.

Поки Чак їхав багатолюдною набережною у напрямку бічних вулиць, якими можна було виїхати на головний бульвар, патрульний офіцер О’Грейді зайняв позицію на розі вулиці, що виходила саме на бульвар.

Кожен патрульний отримав інструкції та опис. Інструкції були категоричні: не арештовувати, доповідати. Помітивши запилюжений «б’юїк», О’Грейді насторожився. Машина повільно проїхала повз нього, він глянув на Чака, потім на Меґ й одразу впізнав їх за описом, який уже вивчив напам’ять. Надзвичайною спокусою було зупинити машину й арештувати їх просто зараз. Патрульний вже уявив своє фото в усіх газетах і навіть інтерв’ю на телебаченні, але одна лише думка про гнів Бейґлера остудила цей запал. Він спостерігав за машиною, доки та не влилась у жвавий потік транспорту на бульварі, а тоді увімкнув рацію.

Бейґлер чекав цього повідомлення й одразу ж оповістив патруль четвертої машини.

Офіцери поліції Гам та Джейсон патрулювали бульвар. Вони негайно зреагували на суворий голос Бейґлера з рації:

– Х.50.Темно-синій «б’юїк» 1963 року, номерний знак 55789 прямує до вас. Повторюю: Х.50. Прослідкуйте за ними, якщо зможете, але знімайтеся, щойно запідозрите, що вас можуть помітити. Чоловік і жінка. Повторюю, знімайтесь, як тільки виникне хоч найменша загроза, що вас помітять.

Кодовий сигнал Х.50 означав, що почалась операція, пов’язана з Карателем. Гам запустив двигун машини. Рація лишилась увімкненою, тож він чув, як Бейґлер підіймав по тривозі інші патрулі.

– Он вони, – сказав Джейсон – і Гам підкотив машину до виїзду на бульвар.

Повз них проїхав «б’юїк», й обидва офіцери змогли добре роздивитися Чака і Меґ. Гам втиснув машину між «роллс-ройсом» і «кадилаком». Водій «роллс-ройса» натиснув було на клаксон, але вчасно зрозумів, що виявляє неповагу до поліцейської машини. Тож коли Джейсон озирнувся на нього, той завбачливо зробив вигляд, що торкнувся клаксона випадково.

«Б’юїк» проскочив на світлофорі, а Гам, сиплючи прокляттями, змушений був зупинитись.

– Ми загубили їх, – доповів він Бейґлерові. – Єдина можливість протиснутись крізь цю навалу машин – увімкнути сирени. Вони поїхали. Ми втратили їх із поля зору.

Не підозрюючи, що за ними слідкують, Чак повернув на наступному перехресті праворуч і зупинився біля готелю «Адлон».

– Давай, лялю. Я почекаю тут.

Меґ увійшла до готелю і забрала конверт з будки номер 6. Потім повернулася до машини й поклала конверт у бардачок. Від готелю «Адлон» вони поїхали до готелю «Ексельсіор», і там Меґ знову без проблем забрала конверт.

Чак, відчуваючи бурхливу радість, дивився, як Меґ поклала черговий конверт до бардачка. Далі пара поїхала до залізничної станції.

– Чорт забирай! – бурмотів Чак до себе. – Це справді, наче корову доїти! Тисяча баксів попереду! Ще три зупинки – і готово!

Патруль шостої машини доповів, що «б’юїк» проїхав повз них у зворотному напрямку. На дорозі було занадто багато машин, тож вони не змогли розвернутись і випустили «б’юїк» із поля зору.

Бейґлер подивився на величезну мапу, розгорнуту перед ним на столі. Шпильками він позначив місця, де було помічено «б’юїк», і повідомив патрульним першої і другої машин, що підозрювані можуть рухатись у напрямку до них.

Але Чак їхав до залізничного вокзалу бічним вулицями, тож патрульні машини проґавили його.

На парковці не було вільного місця, тож Чакові довелось намотувати кола довкруж вокзалу. Його це розтривожило. Який-небудь доскіпливий коп міг зупинити машину й запитати, чого він тут кружляє. Він об’їхав вокзал чотири рази, перш ніж Меґ вийшла надвір.

Геть мокрий від поту, Чак загальмував.

– Господи! Це тривало до біса довго! – гарикнув він, щойно Меґ сіла в автівку й вони поїхали. – Дістала?

– Так, – Меґ відкрила бардачок і поклала туди третій конверт.

– Хух! – Чак витер обличчя тильною стороною долоні. – На якусь мить... – та він не наважився говорити далі й тільки силувано посміхнувся. – Півтори тисячі баксів! Тепер у Ґрейгоунд!

Зрізавши шлях бічною вулицею, він виїхав на приморський бульвар. Патрульний офіцер на бульварі був на сторожі. Помітивши «б’юїк», який повільно їхав серед купи автомобілів, він негайно доповів Бейґлерові. Сержант Бейґлер передав сигнал другій патрульній машині, але вона безнадійно застрягла в заторах. Водій не міг нічого вдіяти, не увімкнувши сирени. Бейґлер, лаючись, погодився, що цього краще не робити. Його бісило, що бульвар аж кишів водіями-неробами, які хизувалися своїми автівками й собою, витріщаючись на каперські судна і відпочивальників на пляжі.

Меґ вийшла з «б’юїка» й рушила до автобусної станції у Ґрейгоунді.

Будка номер 4 була зайнята.

У ній була молода жінка, ледь за тридцять. Вона належала до того типу жінок, яких Меґ ненавиділа та зневажала: заміжня, з дешевою зачіскою, у не надто хорошій сукні, у біжутерії, дібраній із несмаком. Вона, звісно ж, народить дитину й буде невпинно торочити про неї, приховуючи той факт, що дитя її – справжній монстр без жодного натяку на дисципліну, який робить її життя жалюгідним. Та й одружена вона з якомось занудою, котрий говорить тільки про гроші та спорт і до безтями боїться втратити роботу.

Меґ спостерігала, як вона говорить, розмахуючи руками, й ненавиділа її... бла...бла...бла. Різкий сміх пробивався крізь засмальцьоване скло дверей. Бла...бла...бла.

Меґ втратила терпіння, тож розчахнула дверцята телефонної будки, відпихнула жінку, навпомацки знайшла під телефоном-автоматом конверт, віддерла його, поклала до сумочки.

– Гей! Перепрошую! – крикнула жінка, вирячивши очі.

– Та пішла ти, – відповіла Меґ і рушила до виходу, де чекав Чак.

– Проблем не було? – запитав Чак, коли Меґ поклала конверт у бардачок.

Дівчина холодно зміряла його поглядом.

– Думаєш, я сиділа би тут, якби вони були?

Чак глибоко вдихнув.

Дві тисячі доларів!

– Та що це з тобою? – розлючено запитав він, щойно машина виїхала на шосе. – Просто скажи, що, в біса, з тобою відбувається?

– Хотіла б я сама це знати. О, якби ж я знала!