Текст книги "Хочеш жити?"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

У самому кінці короткого темного коридору за письмовим столом гриз курячу ніжку товстий індіанець-семінол.

– Для нас замовлено кімнату, – мовив Чак, – містер та місіс Джонс.

Індіанець викинув подалі курячу кістку, припіднявся, витер пальці об свої штани, потім знову вмостився на стільці. Він посміхнувся, демонструючи рівний ряд золотих зубів.

– Кімната вже готова, містере Джонс. Перший поверх, ліворуч, номер 3.

– Я покличу дружину, – сказав Чак.

Індіанець продовжував посміхатись.

– Правильно, містере Джонс, кличте свою дружину.

Це була задня кімната з вікнами на порт. У ній пара побачила двоспальне ліжко, розхлябаний комод, вбудовану шафу і, на диво, телефон, що стояв на нічному столику біля ліжка. Так звана ванна і смердючий туалет були на іншому боці сходового майданчика.

Меґ кинула рюкзак на підлогу, роззирнулась кімнатою.

– Чому не можна було лишитись у мотелі замість того, щоб перебиратись у це жахливе кубло? – запитала вона і безпорадно плюхнулася на ліжко.

Чак підійшов до вікна і подивився на порт унизу. Він простояв так кілька хвилин, зачарований шумом і метушнею, потім ступнув до ліжка. Меґ підняла на нього погляд.

– Чесно, Чаку, мені часом здається, що ти божеволієш. Нащо їхати з мотелю? Там було так зручно. Чому саме ця жахлива діра?

Він дивився на неї абсолютно скляними очима.

– Який мотель?

Меґ здригнулась. Вона притулила руки до обличчя.

– Чаку! Що це значить? Ти намагаєшся звести мене з розуму? Я питаю тебе про Пока, ти говориш: хто такий Пок? Тепер я... а ти говориш: який мотель! Що це означає? Що з тобою? Чи це зі мною щось не так?

– Зі мною все гаразд, – тихо відповів Чак. – Ми ніколи не зустрічали Пока. Ми ніколи не зупинялись у мотелі.

Меґ у розпачі куйовдила волосся.

– Хочеш сказати, це те, що треба буде говорити поліції?

Чак розплився у посмішці.

– Ось тепер, лялю, я вірю, що у тебе є мозок. Саме так. Ніякого Пока, ніякого мотелю.

Раптом нудні, буркотливі батьки, їхній нудний будинок видалися Меґ райським прихистком.

– Ні, Чаку, – вона боляче ляснула своє чоло. – Ні! Я йду! Можеш лишатись із цим божевільним індіанцем. Я не хочу нічого знати. Я нікому нічого не розповім. Я йду!

– Та невже?

Його голос прикував Меґ до місця.

Чак витягнув розкладний ніж. Помітивши, як зблиснуло лезо, Меґ зробила крок назад.

– Ти у справі, лялю, – ніжно промовив він. – Я попереджав тебе, але ти сама захотіла з нами. Спробуєш піти – і я поріжу тебе. Ти ж не хочеш решту життя ходити з пошрамованим обличчям?

Меґ із жахом дивилася на ніж. Чак вишкірився і сховав ніж до кишені.

– Облиш, маленька, ходімо, подивимось на місто.

Меґ нерухомо сиділа, міцно притиснувши руки до живота.

– Тут поруч, через коридор, – сказав Чак.

Він дивився, як дівчина прожогом перебігла коридор, а коли почув, що в туалеті злили воду, Чак вийшов із кімнати і зачинив двері на ключ. Він чекав Меґ просто біля сходів.

Вони мовчки спустились, пройшли повз усміхненого індіанця і рушили на гамірний спекотний берег.

* * *

Пок обперся на стінку кабіни.

Коренастий, веснянкуватий, лисіючий водій вантажівки дуже хотів із кимось поговорити... будь із ким. Запримітивши Пока, який голосував на узбіччі шосе, він загальмував і допоміг індіанцеві закинути до кабіни рюкзак. Після того, як Пок влаштувався на пасажирському сидінні, вантажівка з ревом загуркотіла шосе у напрямку до Парадайз-Сіті, а водій почав без угаву говорити.

– Хлопче! Не слід би тобі їхати туди! Чув, що кажуть по радіо? Не чув? Чорт забирай! Та я тільки радіо і слухаю, ото тільки вдома доводиться слухати дружину! Чув про Карателя? Ага... щось! Це витіснило всю ту стару байду, що була на радіо до цього – Ніксон і всі ті проблеми. У мене аж вуха від цього в’януть, але це хоч щось новеньке! Та за десятки кілометрів відсіль усі торочать про цього вбивцю. А ти звідки? Джексонвілль? Та звісно ж, знаю. Не так багато лишилося міст уздовж цього шосе, яких я не знаю. У відпустці, га? Що ж, ти таки можеш утрапити в халепу. Каратель... Думаю, він якийсь псих. Саме перед тим, як я тебе підібрав, по радіо сказали, що копи шукають індіанця. Не думай, нічого такого... копи тут розумні. Вони б не заявляли, якби не були впевнені, що тих старих паразитів порішив саме індіанець. Слухай, не маю нічого проти індіанців, але для мене всі ви на одне лице. Розумієш, про що я? Тобто, я ж не дурень. Думаю, для індіанців усі білі чоловіки на одне лице. Це ж так, га? Але подумати тільки! Індіанець порішив цих зажерливих паскуд! Знаєш, як я до цього ставлюсь? Скажу тобі: кого, в біса, хвилює, що пристрелили трьох багатих падлюк? Це було по радіо, я ж кажу. Ця прошмандовка Менді Лукас бачила його. У неї там нічліжка у клубі «Пелота». Чорт забирай! Ти би знав, що там за притон! Вона побачила, як той хлопець виходив із її машини. Це ж нісенітниця, хіба ні? Її машини! Я було зупинився у кафе, щоб перекусити, так її навіть по телеку показували... по телеку! Повію! Визнаю, я б і сам не проти розважитись із нею. Є в ній щось! А які цицьки! Копи надали їй захист. Вона говорить, що може впізнати цього хлопця у будь-який час, і копи готові вишикувати перед нею всіх індіанців міста, щоб вона вказала пальчиком на одного з них. Як тобі це подобається? Кажу тобі, хлопче, це небезпечне місто для індіанців, тож будь обережним!

Обличчя Пока не виражало жодних емоцій, і лише чорні очі горіли вогнем, коли він обіцяв водієві бути обережним.

* * *

Офіцер поліції Ворґейт позіхнув, потягнувся й захотів закурити. Була 02:45 ночі. Останні дві години він провів на паркувальному майданчику позаду клубу «Пелота». Сержант Бейґлер лишив йому чіткі інструкції.

– Слухай, Майку, – говорив Бейґлер, – єдиний шлях на гору до кімнати дівчини – пожежними сходами. Вона – наш єдиний свідок. Ти повинен прослідкувати, щоб ніхто до неї не дістався.

У Ворґейта затекли ноги. Він не вірив, що дівчині могла загрожувати небезпека, але йому за це платили, тож він терпляче стояв на варті, боровся з бажанням закурити і жалів себе.

Притиснувшись до стіни й заховавшись у глибокій тіні, Пок, ніби чорна примара, обійшов будинок довкола. У руці він тримав ніж. Індіанець вичікував, спостерігаючи, як Ворґейт ходить туди-сюди.

Із клубу долинали барабанні ритми і різкі звуки саксофона.

Ворґейт зупинивсь і сперся на пожежні сходи. Він роззирнувся по залитому місячним світлом паркувальному майданчику, заставленому машинами. До закриття клубу ще з пів години, тож тут вже нікого не буде. Офіцер не витримав і піддався своєму бажанню закурити. Та щойно Ворґейт чиркнув сірником, Пок метнув ніж.

Крик Ворґейта потонув у гучному витті саксофона. Пок наблизився, витягнув із тіла ніж, витер його рукавом Ворґейта і рушив угору пожежними сходами.

На дверях кожної із шести гостес, які працювали у клубі, було написане її ім’я.

На цьому наполягав їхній агент.

– Дівчатам подобається думати, що вони зірки, – заявив він, вибиваючи контракт із управителя клубу. – Ви ж хочете, щоб вони були щасливі?

Тож Пок без проблем знайшов кімнату Менді Лукас.

Він легко відчинив двері до кімнати. Перше, що він відчув, увійшовши, – запах старих парфумів і поту.

Сяйво місяця падало просто на сплячу дівчину. Відтоді, як вона стала зірковим свідком, Менді більше не працювала у клубі. Тепер вона спала ночами, і це було для дівчини новинкою.

Їй снився власний телетріумф, вона знову переживала той хвилюючий момент, коли вперше опинилася перед телекамерою.

Менді прокинулася, коли рука Пока у рукавичці ніжно закрила їй ніс і рот. Тіло дівчини вигнулось від страху, хватка індіанця посилилась. Гострим, як бритва, ножем він простромив їй груди і поцілив прямісінько в серце.

П’ять

Волтон Волбек був першим із багатіїв «Клубу П’ятдесят», хто знайшов серед своєї пошти записку.

Високий, блідий, розніжений Волбек успадкував від батька значне майно і ніколи не знав іншої роботи, окрім як професійно грати в бридж. Йому стукнуло шістдесят п’ять. Він вже обрид усім знайомим – друзів ніколи й не мав – та й самому собі, по правді, він теж обрид. Але попри це, Волбек страшенно боявся смерті.

Цього рану він був дуже знервований. Поснідавши яєчнею, він заходився розбирати кореспонденцію. Волбека шокувала жахлива смерть місіс Данк Бровлер. Він усім серцем не любив цю стару, але як партнерка по бриджу вона цілком його задовольняла. А те, що трапилось із нею! Жах! Ще й слова того нахабного коментатора з новин о восьмій: «Поліція, схоже, безсила впоратись із цим». Це розхвилювало Волбека. А потім ще й убивство тієї дівчини. Менді, чи як її там, – закололи! Й офіцера поліції, який охороняв її, теж закололи! Захист! І це поліція називала захистом!

Його нерви забриніли від напруги, коли Джексон, слуга Волбека, із брязкотом впустив щось на кухні.

Волбек узяв наступного листа. На конверті нерозбірливими друкованими літерами було написано його адресу. Він аж поморщився від такого несмаку. Трохи повагавшись, розрізав конверт, дістав звідти складений аркуш паперу для заміток і розгорнув його.

Від написаного все тими ж нерівними друкованими літерами повідомлення його серце шалено закалатало і крижаний холод пройшовся спиною.

ХОЧЕШ ЖИТИ?

Ретельно дотримуйся цієї інструкції:

Сьогодні до 12:00 поклади у цей конверт п’ятсот доларів стодоларовими купюрами і прив’яжи його знизу до телефону-автомата в телефонній будці А у залі очікування в аеропорту.

Інакше – помреш.

Захист поліції? Запитай у Менді Лукас.

Каратель.

Заради своєї майбутньої безпеки поклади цю записку разом із грошима.

Волбек відкинув конверт, ніби той вдарив його струмом. У паніці він підстрибнув на рівні ноги і кинувся через усю кімнату до телефону. Потім зупинився. Серце молотило з такою силою, що він зблід.

– Джексоне! – покликав Волбек і впав на стілець. – Джексоне!

Слуга, який терпів його ось вже десять років, неспішно підійшов до дверей. Він був десь на рік молодший від Волбека, але зберігся не так добре.

– Ви кликали, сер?

Волбек витріщився на нього і, відчуваючи раптову слабкість, усвідомив, що від Джексона не було ніякої користі, та він би ще й, напевно, зрадів, якби з господарем трапилось щось жахливе. Волбек не мав жодних ілюзій щодо почуттів Джексона до нього.

– Ні...ні... Забирайся! Досить витрішки ловити! Повертайся до роботи!

– Так, сер.

Коли Джексон пішов, Волбек примусив себе звестися на ноги. Він пішов до міні-бару і налив бренді. Випивши одним махом, зачекав, доки бренді подіє. Поки він чекав, думки сновигали у його голові, ніби миша, що втрапила у пастку.

Каратель!

Волбек згадав Маккуїна й місіс Данк Бровлер, і ту жінку, яка була коханкою Ріддла, і ту іншу жінку – Менді.

Той убивця був божевільним, а поліція нічого не могла вдіяти! Невпевнено тримаючись на ногах, він повернувся до столу на іншому боці кімнати і знову втупився у лист.

«Можливо, слід повідомити поліцію? Можливо, треба зателефонувати адвокатові? Але що вони можуть зробити? Ні, найкраще, найбезпечніше – заплатити. Він зробить це зараз же! Піде до банку, зніме гроші, потім поїде до аеропорту. Не така вже це й велика сума... п’ятсот доларів – взагалі нічого!»

* * *

Пок Тоголо, із рюкзаком за плечима, увійшов до аеропорту і змішався із натовпом подорожніх у залі очікування. Навпроти ряду телефонних будок він знайшов вільне місце і сів, влаштувавши рюкзак між ніг. Ніхто не звертав на нього уваги – він одразу злився із загальним фоном. У залі було кілька індіанців-семінолів у сорочках із квітковим орнаментом та джинсах-гіпстерах; в очікуванні рейсів вони збирались маленькими групками поодалік. Пок розгорнув газету і почав читати спортивну сторінку.

Було трохи за 11:30, коли Волтон Волбек увійшов до зали очікування. Пок багато разів бачив його у «Клубі П’ятдесят», тож одразу впізнав. Він прослідкував, як Волбек пішов до телефонної будки А. Там саме була якась дівчина, і Волбек чекав, нервово озираючись та витираючи шовковою хусткою високі скроні.

Дівчина нарешті закінчила розмову, вийшла з будки і швидко пішла геть. Волбек зробив крок у будку і зачинив скляні двері. Напружена спина видавала кожен його рух. За кілька хвилин він вийшов, крадькома роззирнувся навсібіч і поспішив до виходу.

Пок озирнувся на переповнену залу очікування. Він відчув бажання піти до будки і перевірити, чи на місці гроші, але втримався від цієї спокуси. Він і так ризикував, прийшовши сюди.

Чи розповів Волбек поліції? Чи наказали вони йому слідувати інструкції і тепер чекали, доки хтось забере гроші?

Пок знову озирнувся. Він не помітив нікого, схожого на копа, але це нічого не означало. Якщо Волбек повідомив поліцію, то копи триматимуться подалі, але спостерігатимуть за телефонною будкою, вичікуючи, щоб несподівано напасти.

Індіанець продовжив читати газету. Час від часу люди заходили до телефонної будки А. Гроші, якщо вони були там, мали прикріпити до дна телефону-автомата, тож їх міг знайти лише той, хто напевно знав, де шукати.

Врешті Пок підвівся і неквапом пішов до виходу, де на пасажирів чекали автобуси, щоб відвезти їх до Парадайз-Сіті.

Біля самісінького виходу він раптом зупинився, ніби щось пригадав, пішов назад до телефонної будки на протилежному боці, навпроти тієї, якою користувався Волбек, і зачинився усередні.

* * *

Чак подивився на годинник. Була 11:45. Він сидів на ліжку й курив сигарету. На підлозі між його ніг вже лежала невеличка купка сигаретних недопалків.

Меґ сиділа на стільці біля вікна, спостерігаючи за тим, що відбувалось унизу. Вона знала, Чак чогось очікує, але вже навчилась не ставити запитань.

Звук телефонного дзвінка наполохав їх обох. Чак схопив слухавку.

– Чаку?

Він упізнав голос індіанця.

– Так.

– Аеропорт... Телефонна будка А, – сказав Пок і закінчив розмову.

Чак поклав слухавку. Його накрило хвилею приємного хвилювання. Він знав, Пок би не телефонував, якби не був упевнений, що гроші вже на місці. Тож усе йде, як треба!

– Ти підеш прогулятись, – сказав Чак, поглянувши на Меґ. – А тепер уважно слухай. Їдь автобусом до аеропорту. Ти ж знаєш, де автобусна зупинка?

Меґ мовчки кивнула.

– Коли приїдеш в аеропорт, іди до головної зали очікування. Праворуч від входу є ряд телефонних будок. На кожній із них літери: А, В, С і так далі. Іди до будки А. Тепер слухай уважно: треба набрати цей номер, – він дав їй клаптик паперу. – Це номер туристичного довідкового бюро у Парадайз-Сіті. Ти хочеш дізнатись, де у місті безкоштовний пляж.

Меґ слухала, і її очі ставали дедалі більшими від подиву.

– Потрібна причина, чому ти використовуєш будку, – продовжував Чак. – Якийсь коп може запитати про це. Можливо, він захоче дізнатись, що ти робиш у аеропорту. Скажеш, що у відпустці, й подумала, що весело буде подивитись... коротше, скажеш, що любиш аеропорти, – Чак уважно придивлявся до Меґ. – Ніякий коп тебе, звісно, ні про що не питатиме, але ти повинна мати напоготові історію, якщо тобі не пощастить. Це ясно?

Вона кивнула.

– Гаразд, тоді слухай далі. Поки набиратимеш номер, помацай під телефоном-автоматом. Знизу до нього має бут приклеєний конверт. Поклади цей конверт собі у сумку. Зроби так, щоб ніхто цього не помітив. Зрозуміла?

Меґ облизала губи.

– Чому ти сам не зробиш цього? Чому я? – хрипко запитала вона.

Чак прискіпливо подивився на неї.

– Для тебе це проблема?

Меґ затремтіла.

– Ні. Я зроблю це.

– Гаразд. Коли дістанеш конверт, одразу повертайся сюди. Пок стежить за нами. Пам’ятай це.

Меґ повернула до нього обличчя, позбавлене будь-яких емоцій.

– Хто такий Пок?

Чак схвально усміхнувся, кивнув головою.

– Ти швидко вчишся, але пам’ятай, за тобою слідкують. Тепер іди.

Меґ узяла свою потерту сумку і вийшла з кімнати. Чак прислухався до відлуння її кроків дерев’яними сходами й, переконавшись, що вона пішла, збіг донизу, кивнув на ходу товстому індіанцеві за письмовим столом і вийшов на сонячну вулицю.

Швидко пробираючись крізь натовп, він дістався автобусної зупинки. Помітивши Меґ, Чак сховався за прилавком з бананами. Звідти він міг бачити Меґ серед небагатьох людей, що так само чекали на зупинці. Коли приїхав автобус, Чак переконався, що дівчина сіла в нього.

Щойно автобус від’їхав, Чак швидко побіг берегом до припаркованого «б’юїка». Авто мчало на повній швидкості, скорочуючи шлях бічними вулицями, і Чак опинився в аеропорту на десять хвилин раніше, ніж автобус. Він увійшов до зали очікування, озирнувся у пошуках місця, з якого було би зручно спостерігати за телефонними будками, самому лишаючись непоміченим.

Він саме встиг знайти підходяще місце, коли до зали очікування поспішно увійшла Меґ. Чак провів її поглядом до телефонної будки А і кивнув сам до себе.

Жодної паніки... Жодних ознак страху.

Чак побачив, як Меґ увійшла до будки і зачинила дверцята. Все його тіло перетворилося на суцільний нерв. Раптом нізвідки з’явились два детективи. І, хоча вони були у цивільному, впізнати їх було легко: кремезні, охайні та широкоплечі, з військовою виправкою. Вони впевнено йшли крізь натовп прямісінько до ряду телефонних будок, і Чак відчув, як піт струменить його обличчям.

Чи здасть його Меґ? Це була перша думка. Краще забратися звідси до бісової матері, поїхати з міста! Але від страху він не міг навіть рушити з місця, тож просто спостерігав.

Детективи проминули ряд телефонних будок і зупинилися біля молодого індіанця-семінола, який щойно увійшов до зали очікування.

Чак змахнув піт і зробив довгий повільний видих. Він бачив, як індіанець під допитливими поглядами людей ішов за детективами, протестуючи і розмахуючи руками. Детективи відвели індіанця у дальній кут і засипали градом запитань.

Чак вчасно помітив, що Меґ вже вийшла з телефонної будки і рушила до виходу. Вона не бачила того, що відбулось, але йшла надто швидко, що могло здатись підозрілим.

Чак знову відчув жало страху.

Якби один із копів помітив, що вона майже біжить! Але Чак даремно хвилювався. Обоє детективів були надто зайняті допитом індіанця.

Не відчуваючи ніг, Чак вийшов із аеропорту. Він побачив, як Меґ сіла в автобус, і кинувся до «б’юїка».

В автобусі, окрім Меґ, було лише п’ятеро пасажирів. Оплативши проїзд, вона рушила у дальній кінець автобуса, де врешті могла лишитися наодинці. Водій автобуса допитливо поглянув на неї. Меґ знала, вигляд у неї, певно, жахливий. Холодні дрижаки бігали вгору та вниз спиною, і вона весь час трусилась. Дівчина лише сподівалася, що ніхто з пасажирів не помітив, у якому вона стані. Кілька хвилин Меґ сиділа, намагаючись опанувати своє тремтіння, та коли автобус заторохтів по шосе і дівчина переконалася, що ніхто із пасажирів не озирається на неї, трохи розслабилась.

Меґ почекала, поки автобус не виїхав на заповнену машинами дорогу, а потім відкрила сумку. Звідти вона дістала конверт із дорогого манільського паперу, який знайшла приклеєним під телефоном-автоматом. Вона оглянула його, покрутила в руках, вагаючись, а потім вирішила, що має право знати. Дівчина дістала з сумочки пилочку для нігтів і розрізала конверт.

З конверта Меґ дістала п’ять стодоларових купюр. Один вигляд цих грошей змусив її зіщулитися від страху. Потім вона помітила записку від Карателя. Страх змінився жахом. У роті зібралася слина. На коротку мить здалось, що її знудить просто тут, але Меґ якось вдалося побороти спазм. Вона ще раз перечитала записку, холодний піт сочився з її тіла.

Тепер вона знала! Тепер усі її підозри стали реальністю!

Каратель!

Пок!

Скількох людей він убив? У голові все стуманилось, коли вона спробувала пригадати. Але яка різниця, скількох? Навіть одного було досить!

Тремтячими руками вона поклала гроші й записку назад до конверта, а конверт назад до сумочки.

Чак був причетний до справ цього огидного індіанця. А тепер і вона також!

Меґ дивилася крізь запилюжене вікно на пальмові дерева, на пляжі й відпочивальників, та її розум лишався паралізованим від жаху.

Потім вона змусила думки ворушитись.

Пок залякував людей, щоб вони платили йому гроші, й використовував її, щоб ці гроші забирати! Її могли підстерігати поліцейські! Вони могли арештувати її, щойно вона дістане конверт з-під телефону-автомата!

Вбивця!

Ні! Чак не був вартий того, щоб вплутатися в убивства! Думки її кидались із боку в бік. Що ж їй робити? Слина знову наповнила рот, і їй знову довелось побороти напад нудоти.

Піти в поліцію?

Меґ затремтіла. Поліція! Вона уявила, як входить в управління, повне копів, і намагається розповісти їм, що відбувається. Але навіть якщо вони повірять їй, що вони зроблять? Відправлять її назад до батьків? Скоріш за все, вони запхають її у якусь смердючу діру, щоб захистити! Думки в голові стрибали, як тенісний м’ячик.

Вона нервово закинула ногу на ногу. Раптом стисла кулаки і щосили вдарила по колінах, а після цього, завмерши, розлючено потупилась у прохід автобуса. Ніхто не обертався і не дивився на неї. Меґ хотіла закричати до тих п’ятьох пасажирів: «Допоможіть мені!»

«Лишається тільки одне, – сказала вона собі, намагаючись заспокоїтись. – Треба тікати геть до Маямі. З Маямі поїхати на північ, так далеко від Парадайз-Сіті, як тільки можна. Треба зникнути, забути Чака й почати все спочатку».

Щойно Меґ прийняла це рішення, паніка зникла й вона почала міркувати спокійно.

«Гаразд, я розберусь із цим. За кількадесят кілометрів попереду буде автобусна станція у Ґрейгоунді. Можна попросити водія висадити мене там. Із Ґрейгоунда поїхати до Маямі, а звідти...»

Зненацька дівчину охопив відчай.

Увесь її одяг лишився у тій жахливій кімнаті, якою заправляє товстий індіанець! У неї нічого не було. Про що вона тільки думала? Як же вона зможе дістатись до Маямі? У неї менше двох доларів у сумці!

Якийсь час вона сиділа, просто витріщаючись у вікно.

Два долари? Та що це з нею? У неї п’ятсот доларів! Використати ці гроші? А хіба вона тоді не стане співучасницею, чи як там копи це називають? Але ж поїхати! Втекти від цього нічного жахіття! Вона буде божевільною, якщо не скористається цими грошима!

Меґ глибоко вдихнула.

З п’ятьма сотнями можна податись у Нью-Йорк. Там вона буде в безпеці й зможе знайти роботу!

Меґ перестала тремтіти, повернулась її упевненість. Вона крадькома відкрила сумку й, не дістаючи конверт, перерахувала пальчиком п’ять стодоларових купюр.

Вона це зробить!

Її тіло сіпнулось від потамованого відчуття полегшення.

Більше ніякого Чака! Ніякого Пока! Ніякої поліції!

Вирішивши не роздумувати, вона закрила сумочку, підвелась і рушила проходом до водія.

– Чи не могли б ви зупинитись на станції в Ґрейгоунді? – запитала вона, й сама здивувалась, як упевнено прозвучав її голос. – До неї ж недалеко лишилось?

Водій автобуса виявився батьком п’ятьох доньок. Усі вони були милими, хорошими, охайними дітьми, а найстарша із них була такого ж віку, як ця дівчина, подумав він. Що ж, йому пощастило! Дякувати Богу, його дівчата були порядні. Ця ж дівчина! Від Меґ відчувався в’їдливий запах поту. Водій автобуса зиркнув на її брудний одяг. Дякувати богу, він не її батько!

– Так, за дві хвилини, – відповів шофер, не дивлячись на Меґ. – Я зупинюсь.

– Дякую, – сказала Меґ і повернулась на своє місце.

За кілька хвилин автобус в’їхав на зупинку перед залюдненою автобусною станцією Ґрейгоунда.

Коли автобус почав гальмувати, Меґ вже йшла проходом. Спускаючись трьома високими сходинками автобуса, вона силувано посміхнулась.

– Дякую.

– І вам дякую, – сказав водій із неприхованим сарказмом.

Двигун заревів, й автобус рушив з місця.

Міцно схопивши сумочку, Меґ рушила до квиткової каси.

– Привіт!

Голос ножем пронизав її серце. Дівчина обернулась і застигла на місці.

Чак шкірився, визираючи із напівопущеного вікна «б’юїка».

– Хочеш покататись, лялю? – запитав він.

* * *

Елліот Гансен вважався одним із найкращих гравців у бридж на світі, але, оскільки він був відкритим гомосексуалістом і не виявляв інтересу до спортивного бриджу, його цілком задовольняла посада секретаря «Клубу П’ятдесят».

Цього спекотного сонячного пообіддя він сидів за письмовим столом і розглядав детектива Лепські так, як ви би розглядали великого волохатого павука, що несподівано плюхнувся до вашої ванни.

Статний і красивий Елліот Гансен завжди вмів справляти враження. Густе біле волосся спадало йому на комірець. Ідеальні зуби, які він чистив щонайменше тричі на день, сяяли, коли він посміхався. Говорили, що йому років шістдесят, але накиньте ще років сім – і ви все одно не вгадаєте. Він спілкувався з найбагатшими людьми. Жив у розкошах і пив тільки «Шато» 29-го або 59-го року. Він жив у маленькому заможному світі «Клубу П’ятдесят», проте ніколи не втрачав нагоди позатискатись у туалеті з симпатичним молодиком, який впав йому в око.

Начальник поліції Террелл вирішив, що коли хтось і зможе впоратись із Гансеном, то це Лепські. Він не був снобом, не упадав перед багатіями, ставив власні амбіції понад усе.

– Чим можу допомогти? – запитав Гансен м’яким мелодійним голосом. Він дістав із рукава напарфумлену шовкову хусточку і помахав нею перед своїм елегантним носом.

Фірмовим голосом справжнього копа, від якого Гансена аж дрижаки брали, Лепські пояснив мету свого візиту.

Елліот Гансен був англійцем. Багато років тому він працював мажордомом у герцога, аж доки герцог не втрапив у халепу з бойскаутом. Після цього інциденту, коли поліція почала надокучати, Гансен поїхав з країни, радо погодившись на посаду секретаря в одному з найексклюзивніших бридж-клубів Флориди.

Гансен слухав усе, що розповідав Лепські, і не вірив своїм вухам.

– Але, друже мій, це абсолютно неможливо! Один із наших працівників? Ні! Ні! Немислимо!

Лепські ненавидів гомосексуалістів так само сильно, як Гансен ненавидів детективів. Він нетерпляче пойорзав на стільці.

– Ми шукаємо індіанця, – наполягав детектив. – За описом, що в нас є, йому близько двадцяти трьох, має густе чорне волосся, носить сорочку з квітковим орнаментом і темні джинси-гіпстери. У вас працюють індіанці, що підпадають під цей опис?

– Такий молодий? – Гансен наморщився. – Ні... ні... всі наші працівники індіанці значно старші. Вони працюють тут роками... дійсно, роками, а щодо сорочки із квітковим орнаментом... – Гансен закинув голову й засміявся. Лепські цей звук нагадав іржання кобили.

– Зрозуміло... Але погляньте на це з нашої точки зору, – наполягав Лепські. – Двоє членів вашого клубу вбиті. Третій сам прикінчив себе після вбивства його дівчини. Ми цікавимось, чи не має зв’язку між цим убивцею і вашим клубом. Відомо, що він індіанець-семінол. Розумієте, до чого я веду? Можливо, хтось із ваших працівників полює на ваших же членів клубу.

Гансен презирливо вишкірився, демонструючи бездоганні зуби.

– Запевняю вас, мій любий друже, це цілком, цілком хибна думка. Наші працівники з нами роками, подумайте, роками. Вони люблять нас усіх. Ви й гадки не маєте. Ці індіанці дуже вірні. Вони нас люблять.

– Чи не міг хтось із них зачаїти образу? – продовжував Лепські. – Можливо, комусь умови праці видавались поганими?

– Поганими? – Гансен щиро здивувався. – До працівників завжди ставляться винятково добре. Ми тут одна велика щаслива сім’я.

Лепські важко засопів.

– Ви колись звільняли когось із персоналу? Можливо, хтось не відповідав вашим стандартам?

Увесь час, що вони говорили, Гансен грався із золотою авторучкою. Але після цього запитання вона висковзнула у нього з пальців і покотилася столом. Гансен трохи наморщився, ніби від різкого зубного болю. Лепські помітив цю реакцію.

Після довгої паузи Гансен підняв свою ручку і знову спробував гратись нею.

– Що ж, певно... в минулому... так, таке цілком можливо, – повільно й неохоче проказав він.

У пам’яті Гансена зринув образ молодого індіанця. Як давно це було? Місяці чотири тому? До сьогодні він був певен, що витіснив той інцидент із пам’яті, тепер же спогади повертались із жахливою чіткістю. Як же його прізвище? Тоголо? Так... Його батько працює у клубі вже двадцять років. Гансен пригадав, як старий прийшов просити, щоб його сина взяли працювати в клуб. І коли він побачив хлопця, то погодився. Миловидний, статний хлопчина! Але який дикун! Той інцидент, коли він посміхнувся хлопцеві... вони були наодинці у вбиральні, і коли він торкнувся його... Гансен здригнувся. Який дикун! Це було жахливо. Хлопець мав такий оманливий вигляд. Звісно, індіанця треба було позбутися. Він обережно пояснив батькові, що хлопчині не місце в клубі – надто молодий. Старий тоді так подивився на нього. Гансен нервово посовався у своєму кріслі. Він і досі бачив вираз зневаги в чорних очах.

Але він не міг розповісти цьому насупленому детективові про Тоголо. Якоїсь миті він хотів був пояснити, але ні! Це було неможливо!

– Пам’ятаєте якогось конкретного індіанця, котрого ви звільнили? – повторив Лепські.

Суворий голос копа деренчав на нервах Гансена.

– Такого вже багато років не траплялося, – відповів Гансен. Він поглянув на Лепські, але швидко відвів погляд. – Звісно, вони старішають. Потому ми відправляємо їх на пенсію.

Та Лепські відчував, що натрапив на щось.

– Ви зберігаєте реєстр співробітників?

Гансен швидко закліпав. Він дістав свою шовкову хустинку і приклав до скронь.

– Звичайно.

– Можу я його побачити?

– Але запевняю вас, ви марнуєте свій час.

Лепські відкинувся на спинку крісла. Його худе уважне обличчя нагадувало Гансенові яструба.

– Мені платять за те, щоб я витрачав час, – не здавався Лепські. – Чи ви не хочете, аби я його побачив?

Гансен відчув раптову слабкість. Він спробував скористатись своїм високим становищем.

– Мушу попросити вас не поводитись так нахабно, – сказав він невпевненим голосом. – Якщо ви хочете побачити реєстр, то будь ласка.

– Саме його я й хочу побачити.

– Що ж, прошу.

Гансен відкрив шухлядку в столі. Він передав Лепські шкіряний записник.

Лепські вивчав список імен, які нічого йому не говорили, але тепер він був упевнений, що Гансен намагається щось приховати.

– Я хотів би отримати його копію. Поліція захоче опитати усіх цих людей, – різко сказав детектив і кинув записник на стіл.

– Авжеж.

Гансен сидів нерухомо. Якийсь час двоє чоловіків просто дивились одне на одного, потім Лепські сказав:

– Я почекаю.

– Авжеж.

Гансен підвівся, ноги його зрадницьки тремтіли, коли він узяв книгу і вийшов до іншого кабінету. Десь за п’ять хвилин він повернувся та простягнув Лепські аркуш.

– Ось... це вам не допоможе, але візьміть.

Лепські проглянув список імен і підвів на Гансена свій незворушний погляд.

– Одного не вистачає, – заявив детектив. – У вашому реєстрі працівників записано п’ятнадцять індіанців. Тут лише чотирнадцять імен.

Гансена аж перекосило.

– Перепрошую... Ви навіть не уявляєте, яка в мене біда з персоналом. Моя секретарка зовсім ідіотка.

– Та невже? – Лепські простягнув руку до шкіряного записника, який Гансен все ще тримав. Пополотнілий Гансен віддав його.