Текст книги "Хочеш жити?"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Нехай, скоро він спекається її, говорив собі Чак. Вона така ж божевільна, як і той індіанець! Але це не мало значення, доки він був у зв’язці з ними обома. Наступна зупинка – аеропорт! Навіть якщо там немає конверта, в нього вже дві тисячі доларів! Чорт! Та з цим баблом можна так зажити!

Вони прибули до аеропорту, коли стрілки великого годинника у залі очікування показували 12:15.

Чак знайшов вільне місце серед багатьох машин, розставлених рівними рядками на парковці. Затягуючи ручне гальмо, він відчув запах власного поту.

– Ось і приїхали, лялю... Останній захід! Давай... давай, ворушись!

Меґ вийшла з автівки й рушила до аеропорту.

Чак озирнувся, чи не було когось поблизу, дістав конверти з бардачка й розрізав їх ножем. Гроші висипались йому на коліна.

Перерахувавши все, він склав наявні банкноти в один конверт, а інші три зіжмакав і кинув на заднє сидіння. Потім поклав набитий ущент конверт до бардачка.

Якщо цей останній конверт виявиться на місці, в нього буде три тисячі сто доларів!

Чорт! Чорт! Чорт!

Він замолотив кулаками по керму.

«Давай же! Давай! – думав він. – Давай, зазомбоване стерво! Виходь, до біса, звідти!»

Потім він уявив ту мить, коли зупиниться на шосе, відкриє бічні дверцята й викине її геть.

Чак уявляв, як вона стоятиме на узбіччі шосе й дивитиметься йому вслід.

Чорт забирай! Це буде така мить!

* * *

Лепські був на чергуванні з 11:00. Джейкобі сказав, що поки доповідати нема про що. Конверт все ще був на місці. Детективи на інших позиціях знову змінили одне одного.

– Ми можемо тижнями тут чекати, – понуро констатував Лепські, влаштовуючись на стільці.

– Сходжу за кавою, гаразд? – Джейкобі рушив до дверей.

Раптом із рації прозвучав голос Бейґлера. Двоє детективів завмерли, зосереджено слухаючи.

Бейґлер повідомив, що чоловіка й жінку, без індіанця, помітили на шляху до аеропорту. На жаль, патрульна машина втратила їх із поля зору.

– Спускайся в залу, Максе, – наказав Лепські, коли Бейґлер відключився. – Починається.

Але нагорода за довге очікування з’явилась лише о 12:15. Першим дівчину помітив Джейкобі, Лепські побачив її, коли вона вже цілеспрямовано крокувала до ряду телефонних будок.

Він прискіпливо роздивився підозрювану: висока, хворобливо бліда дівчина з довгим прямим білявим волоссям та відсутнім виразом обличчя. Коли вона рвучко відчинила дверцята будки В, Лепські остаточно переконався, що це саме та, на кого вони чекають.

Він натиснув кнопку зв’язку на рації.

– Схоже, вона на місці! Білявка у білому светрі та синіх джинсах-гіпстерах. Вона зараз у будці. Не оточувати... стежте на відстані! – Лепські вимкнувся.

Сам детектив вийшов із кабінету й поспішно спустився у залу очікування.

Дівчина вже йшла геть, розмахуючи сумкою. За нею стежив Джейкобі.

Лепські стрімголов кинувся до телефонної будки, коли опасистий кремезний чоловік вже відкрив її дверцята.

– Поліція! – гаркнув Лепські своїм фірмовим голосом копа, відштовхнув плечем чоловіка й перевірив телефон-автомат. Конверт зник! Лепські відступив, пропускаючи товстуна, що увесь цей час витріщався на нього, й швидко пішов за Джейкобі.

Це була саме та жінка!

Лепські увімкнув рацію.

– Це вона! Вона виходить! – Він вибіг на вулицю, коли дівчина вже йшла до паркувального майданчика. Лепські схвально кивнув, побачивши, як Джейкобі збочив і рушив до своєї машини. – Вона йде парковкою, Дейве! Їдьте до північного виходу й чекайте. «Б’юїк» 55789. Хапайте їх, щойно вони з’являться біля виїзду. Енді! Перекрий південний вихід. – Вимкнувши рацію, Лепські побіг до машини Джейкобі, заскочив у неї. У Джейкобі рація була увімкненою й передавала інструкції шістьом патрульним машинам, які стояли в оточенні десь за кілометр від аеропорту.

Водії патрульних машин знали, що робити. Автівки були розкидані так, щоб перекривати кожен виїзд із Парадайз-Сіті. Це було їхнє завдання. Три поліцейські машини в аеропорту мали би переслідувати «б’юїк», якщо він поїде назад до міста.

На зв’язок вийшов Дейв Фаррелл.

– Північний вихід, Томе. Вони прямують до міста. Я за ними.

– Поїхали, – сказав Лепські – й Джейкобі завів автівку.

* * *

Девід Джексон-молодший ліг спати п’яним, п’яним і прокинувся. Цього ранку він мав зустрічати в аеропорту матір, яка прилітала в гості з Нью-Йорка. Він обожнював матір, але як же сильно він хотів, щоб вона не вирішила приїхати до Парадайз-Сіті саме тоді, коли в нього напередодні був гульбан ув «Іспанському готелі». Мама була важливою для нього. Вона була його рятувальною соломинкою, і він часом цінував її. Вона була місточком між Девідом та батьком. Мати постійно та невтомно клопотала за нього, і якби не це, Девіда Джексона-молодшого давно би позбавили спадку. А що його батько мав статок у п’ятнадцять мільйонів доларів, то сама лише думка про втрату спадщини лякала Девіда Джексона-хмолодшого більше, ніж будь-що з пізніх творів Деймона Ранйона.

Тож, прокинувшись по обіді, він виштовхав себе з ліжка, розуміючи: найменше, що зараз слід зробити, – приїхати вчасно в аеропорт і зустріти матір, навіть якщо вона вб’є його на місці. Від похмілля він почувався, ніби перемелений через м’ясорубку. Щойно сівши за кермо спортивного «ягуара», Девід Джексон-молодший зробив добрячий ковток шотландського віскі, пляшку якого завжди тримав у машині. Це бодай трохи полегшило нестерпний головний біль.

Поглянувши на золотий годинник, Девід зрозумів, що має усього п’ятнадцять хвилин, аби домчати до аеропорту, перш ніж літак його мами приземлиться.

Підбадьорений алкоголем, він прийняв цей виклик і помчав униз бульваром до аеропорту на швидкості пілота Формули-1 з навичками малої дитини.

Від трьох зіткнень його автомобіль врятувала лише вправність інших водіїв. Виїхавши з потоку міського транспорту на шосе, Девід втиснув педаль газу в підлогу. Машина рвонулась уперед. Він поглянув на годинник. Була 12:30. Коли їдеш на швидкості 177 кілометрів на годину, відволікатися від дороги нерозумно, а дивитися на годинник – фатально.

Продовгуватий капот «ягуара» врізався у бік запилюженого синього «б’юїка», який зненацька вилетів на шосе з дороги, що вела до аеропорту.

Сила удару розвернула «б’юїк» упоперек шосе. Третя машина, не в змозі зупинитися, врізалась у нього й заглухла.

«Ягуар» знесло з дороги, він перекинувся, впав на дах і вибухнув. Девід Джексон-молодший помер ще до того, як полум’я перетворило його тіло на обвуглений шмат м’яса.

Чак бачив, як на нього нісся «ягуар», але нічого не міг вдіяти. Він відчув поштовх удару, а вже наступної миті уламки вітрового скла полетіли в нього шрапнеллю.

Потім, з якогось дива, дверцята машини розчахнулись і якась сила вирвала їх геть. Чака викинуло з машини, і він упав долілиць на дорогу.

Чак так і залишився лежати, із жахом спостерігаючи, як навколо нього утворюється калюжа крові, усвідомлюючи, що то його власна кров. Навіть зараз, попри біль, страх та розуміння, що він заживо стікає кров’ю, Чак не міг думати ні про що інше, окрім грошей з бардачка «б’юїка». Йому заледве вдалося підвестись. Хлопець чув приглушені завивання сирен і вигуки голосів. Байдужий до всього, він, нетвердо ступаючи, дійшов до розбитого «б’юїка» і потягнувся за грішми.

Річка палаючого бензину з «ягуара» сповзала схилом дороги, наче помаранчево-червона змія, і дісталася «б’юїка» саме тієї миті, коли закривавлені пальці Чака намацали конверт у бардачку.

Протікаючий бензобак «б’юїка» вибухнув.

Чака підняло в повітря, одяг на ньому спалахнув, а його самого кинуло на перевернутий догори колесами «ягуар».

Вісім

Полум’я від вибуху вже охопило третю машину, Лепські та Джейкобі силою прокладали собі шлях крізь натовп глядачів, чорний дим приховав мертве тіло Чака. У цей момент смаглява рука міцно вхопила Меґ за зап’ясток і висмикнула з полум’я та диму.

Дівчина була в стані шоку.

Їй вдалось уникнути уламків скла, але удар від зіткнення був настільки сильний, що їй здавалось, ніби мозок усередині відірвався від черепної коробки. Меґ лише усвідомлювала, що її тягнуть від машини, і могла тільки перебирати ногами. Осліплена, вона тремтіла, відчуваючи, як врізається в інших, коли індіанець тягнув її крізь натовп. Люди зиркали на неї, але швидко повертали погляди до палаючої машини.

Коли вибухнув бензобак третьої машини, увесь натовп відсахнувся, і Меґ впала на коліна. Вона відчула, як хтось рвучко підняв її на ноги, відчула міцні руки, що тримали її, а потім знепритомніла.

Індіанець, який притримував дівчину, підхопив її тіло і перекинув на плече. Низько схиливши голову, він пробирався крізь натовп. Чорний дим виривався з палаючих машин, приховуючи його фігуру.

Усі, хто помічав дивну пару, були переконані, що індіанець рятує дурненьку дівчину, яка зомліла. Запах смажених тіл, нестримні язики полум’я і густий дим були значно цікавішими за якогось індіанця із брудною гіллі на плечі. Натовп пропустив їх, а потім подався вперед, бо саме починало горіти тіло Чака.

Дейв Фаррелл спостерігав за зіткненням зі своєї поліцейської машини на північному виїзді з аеропорту і повідомив про все Бейґлерові.

– У нас тут масштабна автотроща, – доповів він. – Шосе повністю заблоковано. Нам потрібна допомога.

«Б’юїк» 55789 теж причетний. Пожежна бригада з аеропорту вже працює. На шосе довгий затор. Повторюю! Нам потрібна допомога.

У цей час Лепські, а за ним Джейкобі пробилися крізь натовп і дим до палаючого «б’юїка». Двоє детективів побачили язики полум’я навколо Чака, тіло якого лежало згори на півобгорілих колесах перевернутого «ягуара». Спека була такою, що вони не могли підійти до палаючого тіла ближче, ніж на кілька метрів.

Із завиванням сирен приїхала пожежна бригада з аеропорту і почала заливати піною три палаючі машини.

Хвилин через десять Лепські вже доповів Бейґлєрові. Вислухавши його звіт, Бейґлер наказав повертатись в управління, а інших детективів лишити, щоб допомогли розрулити затор.

Індіанець, котрий витягнув Меґ із розтрощеного «б’юїка», сидів у високій кабіні своєї п’ятнадцятитонної вантажівки, склавши руки на кермі. Він терпляче очікував, доки поліція врегулює затор і можна буде поїхати геть.

Меґ, прихована від сторонніх очей, лежала на підлозі кабіни. Вона все ще була не при тямі, й індіанець, якого звали Манаті, невпевнено поглядав на неї.

Манаті був худорлявим індіанцем із вузькими очима та коротко підстриженим чорним волоссям, схожим на щітку. У свої двадцять сім він був одружений та мав чотирьох дітей. Манаті жив скромно: кермував однією з вантажівок Осіди, возив кошики апельсинів з ринку до аеропорту. Три роки він тяжко працював на фермі державної в’язниці, куди потрапив за розбійний напад. Якби не Осіда, котрий знав, за які ниточки треба смикати, Манаті нізащо не отримав би ліцензії на водіння вантажівки, і вся його сім’я померла би з голоду. Манаті чудово розумів, яку послугу зробив йому Осіда, і був безмежно вдячний. Між індіанцями у порту не було жодних секретів – більшість з них знали, що Пок Тоголо знайшов прибуткову справу, залякуючи білих багатіїв із «Клубу П’ятдесят». Багато хто теж залюбки учинив би так, якби стало на це мізків, креативності й духу. Той факт, що Пок мав справи з Осідою і був другом Юпітера Люсі, в якого Манаті купував апельсини, автоматично робило його другом Манаті.

Манаті упізнав у «б’юїку», що виїхав із аеропорту, машину Пока. Він чув, що Тоголо працює з двома білими, тож подумав, що водій та дівчина поруч із ним і були тією парою, про яку він чув.

Коли трапилась аварія, вантажівка Манаті була на стоянці. Він закінчив розвантажувати дві сотні кошиків з апельсинами і зробив перерву, щоб викурити сигарету й трохи перепочити. Індіанець вжахнувся, коли побачив, як спалахнула машина Пока. Манаті помітив, як із авто випала дівчина. Він діяв швидко й інстинктивно.

Тепер ця дівчина лежала біля його ніг. Виснажене, безкровне обличчя, заплющені очі.

Манаті почав сумніватися, чи правильно він учинив. Можливо, не слід було втручатись. Можливо, дівчина тяжко поранена. Можливо, їй треба до лікарні.

Взявши дівчину за плечі, він злегка потряс її. Меґ розплющила очі. Вона здивовано витріщилася на індіанця. На мить Меґ подумала, що чоловік, який схилився над нею, – Пок, але потім зрозуміла, що це незнайомець. Вона відчула, що напівлежить на підлозі кабіни, й спробувала підвестися. Меґ раптом пригадала зіткнення та обличчя Чака, зрешечене уламками скла.

– Ви в порядку, леді? – запитав Манаті. – Вам боляче?

Чи було їй боляче? Меґ поворухнулась, та болю не відчула.

– Все гаразд. Що сталось із... ним?

– Думаю, він згорів.

Меґ здригнулась і знесилено схилилася на брудне сидіння кабіни. Вона заспокоювала себе, що нарешті вільна і може почати все спочатку. Спочатку... Раптом вона почала тремтіти, хвиля шоку накрила її, і Меґ затулила обличчя руками.

Манаті помітив, що машини в заторі почали знову рухатись. Ця затримка і так влетіла йому в копійчину. Він завів двигун.

– Хочете, я відвезу вас до лікарні? – запитав індіанець, занепокоєний, що нею аж трусить.

– Ні.

– Я взяв вашу сумочку, леді. Ви впустили її, коли знепритомніли. Вона там, біля вас.

Меґ спробувала стримати тремор.

– Не хвилюйтесь. Я висаджу вас у порту. Влаштовує?

– Так... дякую.

Вантажівка влилась у потік транспорту і проплила повз спітнілого, розпашілого патрульного.

* * *

– Ми їхали за ними, аж тут цей клятий «ягуар» вискочив, наче чорт із табакерки, і спаскудив усю операцію, – доповідав Лепські.

Террелл слухав. Бейґлер теж слухав, сидячи на підвіконні.

– Зрозуміло. Чоловік мертвий, але де ж дівчина? – запитав Террелл.

– Вона була в машині. Я бачив, як вона сідала, – відповів Лепські. – Потім трапилась аварія. Густий дим і весь цей рейвах... Тут навколо товклися людей п’ятсот. Певно, вона якось вислизнула. – Лепські розумів, що йому треба вибачатись, і відтягував цей момент.

– Тож ми повернулись у точку А, – підсумував Бейґлер. Голос його звучав пригнічено й покірно.

Террелл задумливо набивав люльку, потім розправив широкі плечі.

– Так. Мені зараз треба поговорити з Гедлі. Треба вдаватися до жорстких заходів. Подивимося, чи погодиться мер запропонувати нагороду. Треба оголосити, що ми розшукуємо Пока Тоголо. Необхідно встановити блок-пости на дорогах і прочесати кожен закуток в індіанському кварталі.

Почувся стук у двері, й до кабінету ввійшов Джек Гатчі з архіву.

Гатчі був високим, кремезним індіанцем, волосся його вже почало сивіти. Він мав густі обвислі вуса та проникливі чорні очі думаючої людини. Він був особою, яку детективи навчилися поважати. Якщо назвати йому прізвище, описати метод проведення операції, то він тільки кивне; і рано чи пізно – Гатчі ніколи не поспішав – повертався із повною відповіддю.

У вихорі останніх подій Террелл зовсім забув про нього, тепер же, побачивши Джека Гатчі, він заспокоївся, як заспокоюється пацієнт, коли з’являється компетентний лікар.

– Щось знайшов?

– Я перевірив усі звіти. Вибачте, що я так довго, але їх там було чимало. Один звіт не збігається. У Юпітера Люсі немає двоюрідного брата.

– Хто такий Юпітер Люсі?

– Індіанець. Має прибутковий бізнес: експортує апельсини і володіє торговою точкою у порту, – пояснив Гатчі. – Він один із великих людей у порту... обачний, хитрий чолов’яга. Прокручує багато незаконних справ, але завжди тримається осторонь серйозних проблем. Коли Лоусон і Додж перевіряли індіанців у порту й дійшли до його ятки, Люсі був із іншим чоловіком. Їм Люсі сказав, що це його двоюрідний брат – Джо Люсі. У Люсі є брати й сестри, але тільки рідні.

Почувши це, Лепські раптом пригадав, що сказала йому дружина, якій це повідомила стара п’яничка Мегітабель Бессінджер: «Вам треба шукати цього чоловіка серед апельсинів».

А ще раніше стара ворожка побачила у своїй кришталевій кулі, що чоловік, якого вони шукають, – індіанець. І це теж справдилось! Тепер же...

Лепські подався вперед, не зводячи погляду з Гатчі.

– Цей хлопець торгує апельсинами?

Здавлені нотки в його голосі змусили Террелла і Бейґлера разом озирнутись.

– У нього нічогенький бізнес на торгівлі апельсинами.

Лепські різко втягнув повітря носом.

– Це він! Я... – детектив затнувся на півслові. Від однієї лиш думки про те, як відреагують Террелл і Бейґлер, коли він розповість, що дружина радилась із віщункою, його вкрив липкий піт.

– Щось згадав, Томе? – нетерпляче запитав Бейґлер.

– У мене просто чуйка, – викрутився Лепські, присоромлено пойорзавши на стільці. – Я...

Але Террелл та Бейґлер вже знов уважно слухали Гатчі. Чуйка їх не цікавила, їм потрібні були факти.

– Гаразд, якщо в Люсі немає двоюрідних братів... ми перевіримо його, – Террелл повернувся до Лепські. – Піди до ятки Люсі й поговори з цим хлопцем, якого він видає за двоюрідного брата.

Лепські тепер був певен, що цей чоловік і був Пок Тоголо. Та стара п’яниця, певно, вже вихлебтала його віскі, але перше її передбачення було точним, тож у правдивості другого він уже й не сумнівався.

– Начальнику... я вважаю, цей чоловік – Тоголо, – сказав Лепські, розпрямивши спину і дивлячись просто в очі Терреллові. – Я перевірю його, гаразд. Але що це дасть? Я не знаю Тоголо. Ніколи його не бачив. Ніхто з нас його не бачив. А я ж можу навіть спіймати кулю. Добре, якщо це виявиться якийсь шмаркач, щойно з в’язниці, за яким наглядає Люсі, але, якщо це Тоголо, я можу наразитись на неприємності та ще й зірвати всю операцію.

– Він має рацію, – стиха погодився Гатчі. – Якщо це Тоголо – неприємностей не уникнути.

Террелл кивнув. Із того, як раптово начальник поліції насупився, троє детективів одразу зрозуміли: зараз він картає себе, що сам не подумав про таку ймовірність.

– Так.

Террелл надовго замислився, а потім потягнувся до телефону.

– Чарлі... а спробуй дістати мені містера Родні Бразенштайна. Так... Бразенштайн. Пошукай у «Клубі П’ятдесят».

Недовге очікування – і Бразенштайн з’явився на лінії.

– Родні... можна попросити тебе про послугу? Можеш трохи попрацювати для мене поліцейським? – запитав Террелл.

– Заради всього святого! – засміявся Бразенштайн. – Попрацювати поліцейським! Що ти маєш на увазі? Ти про що взагалі?

Террелл пояснив.

– Звісно, – голос Бразенштайна став серйозним. – Я упізнаю Пока Тоголо будь-де. То що треба робити?

– Я зараз відправлю до тебе своїх людей, – сказав Террелл. – Вони покажуть тобі ятку індіанця Люсі. Я хочу, щоб ти просто пройшов повз і перевірив, чи не помітиш десь Тоголо. Будь обережним. Він не повинен запідозрити, що ти впізнав його.

– Зрозумів. Це буде просто прогулянка біля моря! Гаразд, Френку, відправляй своїх хлопців. Я чекатиму.

– Він зробить це, – повідомив Террелл, поклавши слухавку. – Джеку, їдь у «Клуб П’ятдесят» і відвези Бразенштайна до порту. Покажи йому, де розташована ятка Люсі, але сам не висовуйся. Мені не треба пояснювати тобі, що робити. – Потім він розвернувся до Лепські. – Їдь із ним, прикриєш Бразенштайна. Доки ви приїдете туди, я перекрию увесь порт. Ворушіться!

Коли Лепські та Гатчі пішли, Террелл подивився на Бейґлера.

– Це може бути ризиковано, у порту завжди купа народу. Якщо це Тоголо, він може влаштувати бійню. Нам відомо, що в нього є зброя. – Террел відкрив шухляду столу, довго щось шукав, аж доки не дістав велику мапу порту. Десь із хвилину він просто вивчав її, а потім почав ставити олівцем відмітки. – Перекрийте всі вулиці, які я позначив, Джо. Якщо це Тоголо, ми зловимо його – живого чи мертвого.

Бейґлер кивнув, узяв мапу і повернувся до свого робочого столу. Увімкнувши рацію, він заходився віддавати накази своїм людям, утворюючи з них широке напівколо, що мало оточити і перекрити порт.

* * *

Родні Бразенштайн вийшов із поліцейської машини у супроводі Лепські та Джека Гатчі.

– Гаразд, хлопці, – заговорив Бразенштайн, який, здавалось, цілком контролював операцію, – просто покажіть мені, де на вашу думку цей індіанець, і лишіть це мені. Я знаю, що потрібно вашому начальству. Якщо це Тоголо, я витягну хустку й зроблю вигляд, ніби втираю чоло.

Лепські ненавидів багатьох людей і серед них були корпоративні юристи, які володіли «роллс-ройсом» і жили у будинку з десятьма спальнями.

Лепські реагував на Бразенштайна, наче бик на кориді на червоний плащ матадора:

– Втрете своє... що? – перепитав детектив.

Бразенштайн зміряв поглядом виснаженого детектива і помітив ворожість у його суворих блакитних очах.

– Чоло... лоб... верхню частину обличчя, – саркастично відповів Бразенштайн. – Ось так. – Він дістав бездоганно білу хустку й приклав її до чола. – Зрозуміли?

Тепер Лепські ненавидів його ще більше.

– Так, – він озирнувся на Гатчі, який спостерігав за цією сценою із зацікавленням, хоча обличчя його не виражало жодних емоцій. – Я піду вперед, Джеку. Дев’ятнадцята ятка праворуч?

– Саме так.

Лепські злився із натовпом. Він просувався ринком, рахуючи ятки. Біля дев’ятнадцятої білий чоловік розмовляв із товстим індіанцем, а поруч стояв молодий семінол. Минаючи ятку, Лепські уважно роздивився молодика, натренована поліцейська пам’ять закарбувала риси його зовнішності та одяг. Це цілком міг бути Пок Тоголо, але треба було зачекати, доки його впізнає Бразенштайн.

Давши Лепські достатньо часу, щоби зникнути, Гатчі повів Бразенштайна вздовж порту. Вони маневрували серед натовпу, і за кількасот метрів Гатчі зупинився.

Бразенштайн кивнув, погляд його застиг на швартовій тумбі, за якою починався ринок. Зненацька Родні охопили сумніви. Він почав запитувати себе, що робить він тут, під палючим сонцем, виконуючи роботу поліції? До біса все це! Крім того, він же один із найуспішніших... – що він собі тільки думав? – ... він найуспішніший корпоративний адвокат у місті, й дозволив умовити себе на упізнання божевільного індіанця! Так можна і смерть свою спізнати!

Гатчі добре знав, які ознаки має страх, тож помітивши, що Бразенштайн раптом зблід і завагався, він тихо сказав:

– Ринок починається просто перед вами, сер.

Бразенштайн відчув, як його заливає холодний піт:

– Бачу... бачу... не сліпий!

– Добре, сер. Лепські вас прикриє. Лепські – найкращий стрілець у поліції, сер.

Гатчі сподівався, що білий чоловік заспокоється, коли почує, що його захищають, однак це подіяло інакше. Сама лише згадка про захист поліції збільшила страх Бразенштайна.

Тож вони думають, що може виникнути стрілянина! Боже милостивий! Бразенштайн був за крок від того, щоб скасувати операцію, та помітив виклик у спокійних чорних очах старого індіанця. Родні опанував себе. Він не міг дозволити, щоб якийсь індіанець бачив, наскільки він наляканий.

– Гаразд, – поспішно погодився він. – Я пішов, – і рушив у бік ринку.

Щоб пробратись крізь натовп, доводилося докладати зусиль. Гамір, вигуки торгівців і голоси туристів лише посилювали його напругу. А ось і швартова тумба.

Одразу за нею розкинувся ряд торгових яток. Бразенштайн зупинився, серце його шалено калатало. Він почувався надто наляканим, щоби бодай глянути на ятки. Натомість він одвернувся й почав вдивлятись у маслянисті плями на воді.

Лепські, який увесь час спостерігав за ним, застогнав. Невже цей тюхтій хоче вийти з гри? – запитував він сам у себе.

Детектив Лепські стояв у тіні склепінчастого входу до найкращого рибного ресторану в порту. Запах смаженої риби пробудив у ньому відчуття голоду. Він пригадав, що за останні п’ятдесят годин так ні разу повноцінно й не пообідав.

Він ледь примусив себе зосередитися на Бразенштайнові. Та що з цим недоумком? Він поводиться, наче актор-аматор, що вперше опинився перед камерою.

Лепські бачив, як Бразенштайн озирнувся й окинув поглядом фруктові ятки, як він завмер із широко розплющеними очима, дістав хустку і промокнув чоло.

Це була найбездарніша вистава, яку Лепські коли-небудь бачив. Вона була настільки награна, що привернула увагу всіх туристів, які відреагували так, як відреагував би натовп, коли хтось раптом почав би витріщатись у пусте небо – майже одночасно сотні облич розвернулись до Бразенштайна.

Лепські вилаявся собі під носа.

Пок Тоголо стояв, спершись на кошик апельсинів. Юпітер Люсі торгувавсь із закупником фруктів з «Іспанського готелю» щодо постачання восьми кошиків апельсинів щодня. Торги стали переростати в суперечку. Але Пока це не турбувало. Він раз по раз поглядав на дешевенький годинник на зап’ястку. До цього часу Чак уже мав би зібрати всі конверти.

Але чи можна довіряти Чакові?

П’ять конвертів – дві тисячі п’ятсот доларів!

Думаючи про Чака, Пок підняв апельсин і розчавив його.

Ідея Пока була геніальною, та через колір шкіри він змушений був використати Чака і ту дівчину. Індіанець розумів, щойно ці двоє будуть із ним у справі, прибуток опиниться у небезпеці.

Він пригадав, як чекав у кімнаті на Чака з грошима. Те, як хлопець застиг у дверях, раптовий вираз страху і шоку на його обличчі були попередженням для Пока, що Чак може зрадити його.

Із такою купою грошей Чакові нічого не варто поїхати геть із міста.

Роздуми ятрили Пока, доки він не відчув апельсиновий сік, що стікав зап’ястком. Викинувши те, що лишилось від фрукта, індіанець обтер руки об джинси.

Люсі й закупник фруктів вже дійшли згоди. Тепер вони обоє посміхались, тиснучи одне одному руки.

Пок поглянув на брудні хвилі, що хлюпались довкола порту.

Плями мастила розпливалися на воді веселковими колихливими кольорами. Зненацька Пок помітив Бразенштайна.

Пок одразу впізнав товстуватого, симпатичного чоловіка. Коли Тоголо працював барменом у «Клубі П’ятдесят», він терпляче зносив зарозумілість цього товстосума і його поблажливе ставлення до індіанців. Багатій завжди був увічливим до Пока, й індіанця це дратувало навіть більше, ніж хамство від інших членів клубу. Не раз він чув, як Бразенштайн говорив багато кому із завсідників, що «зрештою, не білі – теж люди».

Пок пам’ятав лункий голос Бразенштайна, коли той сперечався із Джеферсоном Лейсі, який відкрито зневажав кольорових.

– Ти маєш визнати, вони працьовиті й старанні. Як би клуб вижив без них? Вони мені подобаються – приємні люди. То й що? Слухай, Джефе, це дурний аргумент, якщо можна так сказати. Зробити їх членами клубу? Але ж ми не хочемо, щоб потім до нас ще й негри приєднались...

З прихованою ненавистю Пок дивився на нервові корчі Бразенштайна.

Сім’я Тоголо була католиками. До того, як Пок покинув отчий дім, він завжди ходив із батьком на недільну службу.

Мерехтливі свічки в церкві вселяли благоговіння. У їх притлумленому світлі, опустившись на коліна, Пок удавав, що молиться, а сам нишком спостерігав крізь плетиво пальців за батьком, який стояв тут-таки поруч навколішках. Спокій на обличчі старого, коли той дивився на вівтар, сповнював Пока відчаєм. Це був спокій, якого йому ніколи не спізнати.

Він пригадав фразу з короткої натхненної промови священника: І поцілував його тоді Юда; і цей поцілунок став символом зради на всі часи.

Пок помітив спрямований на нього погляд Бразенштайна; стало зрозуміло, що його впізнали. Родні Бразенштайн дістав хустку і витер нею чоло, то ось воно що, він зраджує Пока просто зараз.

Думки Пока вибухнули білим спалахом, наче вуличний ліхтар.

Він швидко роззирнувся, наче дикий звір, який відчуває небезпеку. Пок інстинктивно розумів, що десь у натовпі зачаїлися поліцейські й чекають умовного сигналу.

Юпітер Люсі записував щось до книги замовлень. Задоволений угодою покупець фруктів ішов геть.

Лепські побачив Бразенштайна, який розмахував своєю хусткою. Тож цей індіанець – Тоголо! Детектив увімкнув рацію.

Тієї ж миті Пок ковзнув рукою під прилавок, і його смагляві пальці обхопили дуло пістолета 38 калібру. Тонкі губи піднялись, відкриваючи зуби в дикунськім оскалі.

Побачивши божевільний вираз на обличчі Пока, Юпітер Люсі з переляку впустив свій записник і заховався подалі. Лепські доповідав у рацію:

– Бразенштайн упізнав Тоголо. Починаємо операцію.

Бразенштайн зробив усе, про що просив Террелл, тож почав потроху йти геть. Він усе ще тремтів зі страху. «Тепер це справа поліції», – заспокоював себе Родні. Вдруге він цього нізащо не повторить. Бразенштайн не зупинявся, пробираючись крізь натовп, і мріяв, як ще тижнями зможе отримувати зиск від цієї історії. Він уявив реакцію друзів, коли він у найменших подробицях розповідатиме, як допоміг спіймати Карателя.

І от, коли він уже зовсім заспокоївся, поринувши у самовдоволені мріяння, куля 38 калібру влучила йому просто в потилицю.

* * *

Лепські уважно слухав інструкції Террелла по рації і на коротку мить відволікся від Бразенштайна. Аж раптом він почув постріл і побачив, як падає Бразенштайн, очі його швидко метнулись до того місця, де стояв Тоголо, але індіанця там вже не було.

Лепські ніяк не міг вирішити, що робити далі. Він розривався між двома варіантами: доповісти про все, що сталося, чи побігти за Тоголо?

Цього секундного вагання виявилось досить, щоб індіанці, які торгували фруктами й мимоволі стали очевидцями вбивства, здійняли переполох, і Пок зміг вислизнути непоміченим.

Наступної миті паніка охопила порт: тиснява й лемент індіанців, які, очевидно, налякавшись, бігали взад і вперед, створюючи ще більше паніки.

Лепські розумів, що гнатись за Тоголо абсолютно безнадійно, навіть попри те, що він знав, у який бік дременув індіанець. Рухомий людський бар’єр між ним та яткою Люсі тепер було не подолати. Двоє індіанців, удаючи паніку, перекинули прилавки конкурента, і помаранчеві хвилі апельсинів покотилися Лепські до ніг.

Він увімкнув рацію і доповів про все, що сталося. В управлінні Террелл і Бейґлер уважно слухали розповідь Лепські.

Двоє чоловіків перекинулися поглядами.

Сержант Бейґлер ще ніколи не бачив свого начальника наляканим, але тепер, дивлячись на його пополотніле обличчя і на шок в очах, Бейґлер зрозумів: навіть цьому кремезному незламному чоловікові відомо, що таке страх.

– Порт перекрили, Джо? – запитав Террелл, зводячись на ноги.

Бейґлер теж підвівся.

– Перекрили.

– Тоді поїдемо у порт й викуримо Тоголо звідти, – сказав Террелл. Він відкрив шухляду письмового столу, дістав поліцейський «кольт» 38 калібру і пояс із кобурою. Захопив піджак, щоб приховати зброю.

– Слухайте, начальнику, – занепокоєно почав Бейґлер. – Я піду. Хтось має лишитися тут. Будуть дзвонити... і...

Террелл уважно подивився на колегу.

– Цією операцією керую я, – тихо заперечив він. – Ти лишаєшся тут. Я відправив свого друга на смерть. Це вже особисте, – після цих слів він вийшов із офісу.

Бейґлер повагався, а потім зв’язався по рації з Лепські.

– Томе, до вас їде начальник. Він надумав, що відповідальний за смерть Бразенштайна. У такому настрої він може кинутись під кулю. Зрозумів, до чого я?

– Зрозумів, – коротко відповів Лепські й вимкнувся.

* * *

Коли Бразенштайн упав, Пок відчув, як тілом розлилася хвиля зловісного задоволення. Тепер настав час ховатися. Вже натискаючи на спусковий гачок, вирішив, що робитиме далі.