Текст книги "Портрет митця замолоду"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

Розділ четвертий

Неділя була присвячена тайні Пресвятої Трійці, понеділок – Святому Духові, вівторок – янголам-хоронителям, середа – святому Йосифові, четвер – таїнству Євхаристії, п'ятниця – Страстям Господнім, субота – Пречистій Діві Марії.

Щоранку він оновлював свою святість перед святим образом чи святими тайнами. День його починався з героїчного офірування кожної своєї миті, кожного помислу і вчинку на здійснення волі верховного первосвященика і з ранішньої меси. Вогке ранкове повітря загострювало його намір посвяти, і, клячачи серед нечисленних молільників під бічним вівтарем та слідкуючи у своєму молитовнику, помережаному чистими сторінками, за жебонінням священика, він часто кидав погляд туди, де в пітьмі між двома свічками – старим і новим заповітом – стояла постать в облаченні, і уявляв себе на богослужбі у катакомбах.

Щоденне його життя минало в побожних практиках. Взиваючи до Господа і молячись, він щедро запасав для душ у чистилищі сотні днів, сорокаднів’їв і років; утім, духовний тріумф, що його він відчував, без труду нагромаджуючи стільки віків канонічної покути, не винагороджував сповна його ревності в молінні – він-бо не знав, яку частину цьогосвітнього покарання для стражденних душ заощаджувало його моління; і, боячися, щоб його покута не виявилась всього лиш краплиною вологи посеред вогню чистилища – адже очищальний вогонь різниться від пекельного лише тим, що він не вічний, – він щоденно проганяв свою душу крізь чимраз ширше коло надналежних добрих діл.

Кожна пора його дня, розділеного на обов'язки, які, він тепер вважав, належать йому за місцем у житті, оберталася навколо свого власного центру духовної енергії. Його власне життя немовби посунулося ближче до вічності; кожна думка, слово й чин, кожна мить свідомості могла забриніти променистим відлунням у небесах. Іноді відчуття такого моментального відлуння було до того живе, що, здавалось, пальці його душі благоговійно натискають на клавіші великого касового апарату, і він бачить, як на небесах проявляється сума покупки – тільки не цифрою, а тонким димком ладану або тендітною квіткою.

Та й вервичні молитви, які він невтомно проказував – вервицю він носив просто в кишені штанів, щоб могти молитися на ходу, – втілювались у віночки квітів, таких невловно неземних, що, здавалось, вони не мають ні барви, ні запаху, так само як не мають імені. Кожну із трьох щоденних вервиць він офірував на те, щоб душа його кріпнула в кожній із трьох богословських чеснот – вірі в Отця, Який сотворив його, надії на Сина, Який відкупив його, та любові до Святого Духа, Який освятив його, і цю тричі потрійну молитву він офірував усім Трьом через Богородицю, славлячи її радісно-скорботні і величні таїни.

А ще у кожен із семи днів тижня він моливсь, аби один із семи дарів Святого Духа зійшов на його душу і день по дню виганяв із неї сім смертних гріхів, які осквернили її в минулому. За кожний дар він моливсь відповідного дня і вірив, що дар той зійде на нього, хоч іноді дивувався – невже природа мудрості, розуміння і знання настільки різна, що за кожне з них треба молитись окремо від інших? Утім, він вірив, що колись, на майбутньому щаблі духовного поступу, коли його грішна душа підведеться зі своєї слабкості, просвітлена Третьою Іпостассю Пресвятої Трійці, він зрозуміє і це. Він вірив у це, і то трепетно, насамперед завдяки божественному смеркові і безгомінню, в котрому обитає незримий Паракліт, символами Якого є голуб та могутній вітер, і грішити супроти Якого – непрощенний гріх, – вічне, таємниче, незбагненне Єство, Якому як Богові раз на рік відправляють месу священики у шарлатних вогняних язиках риз.

Образи з читаних ним побожних книжок, які туманно зображали природу та спорідненість між Трьома Іпостасями Пресвятої Трійці – Отцем, Який споконвіку споглядає, наче в дзеркалі, Свою Божественну Довершеність і цим вічно зачинає Вічного Сина та Святого Духа, Який споконвіку ісходить від Отця і Сина, – через їхню царствену незбагненність легше сприймалися його розумом, ніж той простий факт, що Бог возлюбив його душу споконвіку, за багато віків до того, коли він народився на світ, за багато віків до того, коли сам світ почав існувати.

Він чув, бувало, як зі сцени та з амвону врочисто лунали різні наймення для пристрастей – любові та ненависті, знаходив врочисті означення їх у книжках і чудувався, чом його душа нездатна прийняти їх бодай на час, чи присилувати вуста вимовити ці слова з переконанням. Його часто охоплювали блискавичні пориви гніву, але вони так і не розросталися в тривку пристрасть, він легко виходив з них, немовби саме його тіло скидало з себе якусь непотрібну шкіру чи шкаралущу. Іноді він відчував, як щось невловне, темне й шепітливе проникає в його єство, запалюючи його на мить недоброю жадою: але те щось теж вислизало невловно, залишаючи душу ясною й байдужою. Здавалось, то була єдина любов і єдина ненависть, здатні вжитися в його душу.

Але не вірити більше в реальність любові він уже не міг – Сам-бо Господь споконвіків возлюбив його душу божественною любов'ю. Поступово, в міру того, як душа його збагачувалась духовним знанням, цілий світ став уявлятись йому єдиним, неосяжним, симетричним виразом Божої сили та любові. Кожна мить життя, кожне відчуття – хай навіть це буде самотній листок, побачений на галузці, – було божественним даром, за який його душа повинна славити і благодарити Благодарителя. Світ, попри всю його конкретність і складність, існував для його душі лише як теорема божественної сили, любові й всеєдиності. Дароване його душі чуття божественного сенсу в усій природі було таким цілісним і безсумнівним, що він не зовсім розумів, навіщо йому жити далі. Але це було частиною Божого плану, і хіба міг він, який так сильно і так огидно згрішив супроти Божого плану, сумніватись у доцільності речей? Упокорена і понижена усвідомленням єдиної, вічної, всюдисутньої, досконалої дійсності, душа його знову впряглася в ярмо побожних практик, мес і молитов, причащань і умертвлянь плоті; і лише тепер, вперше відколи він почав розважати над великою таїною любові, у ньому щось тепло ворухнулось – новонароджене життя чи чеснота самої душі. Поза екстатичного самозабуття в духовному мистецтві – знесені й розведені руки, розтулені губи, закочені у млостях очі – стала для нього образом душі в молінні, приниженої і немічної перед своїм Творцем.

Але він уже знав про небезпеки духовної екзальтації і не дозволяв собі занедбати найменшу чи найнезначнішу побожну практику. Невтомним умертвлянням плоті він не стільки намагався досягти повного небезпек стану святості, скільки спокутувати своє гріховне минуле. На кожне з чуттів він наклав сувору дисципліну. Щоб умертвити чуття зору, він навчився ходити вулицями, опустивши очі, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, і ніколи не озирався. Очі його втікали від жіночих очей. Іноді він раптовим зусиллям волі відривав їх від читання на половині речення і закривав книжку. Щоб умертвити слух, він не пробував опанувати свій голос, який саме тоді ламався, не співав, не свистів і не уникав звуків, які боляче вдаряли по нервах, як от точіння ножа об камінь, вигрібання попелу шуфлею з каміна, витріпування килима. Умертвити нюх було важче: він не виявив у собі інстинктивної огиди до поганих запахів – ні до навколишніх смородів, як от гною чи дьогтю, ні до запахів власного тіла, які він не раз, бувало, з цікавістю вивчав і порівнював між собою. Врешті він виявив, що єдиним запахом, проти якого повставало його чуття нюху, був сморід тухлої риби, схожий на сморід застояної сечі, і принагідно змушував себе нюхати цей неприємний дух. Щоб умертвити смак, він був дуже стриманий за столом і навмисне відвертав увагу від смаку страв. Але найстаранніш і найвинахідливіш він працював над умертвлянням дотику. В ліжку він ніколи свідомо не повертався з боку на бік, сидів у геть незручних позах, терпляче зносив всіляку сверблячку і біль, не дозволяв собі грітися коло вогню, цілу месу, за винятком Євангелія, простоював на колінах; умивши шию та обличчя, не витирав їх як слід, щоб відчувати жалкий дотик повітря, а коли не перебирав вервицю, то притискав руки до боків, як бігун – ніколи не тримав їх у кишенях і не закладав за спину.

Спокус смертних гріхів він не мав. Однак немало дивувався, виявивши, що внаслідок мудрованих побожних практик і самообмежень він легко став жертвою дитинних, нікчемних вад. Молитви і пости не рятували його від роздратування, коли він чув, як чхає його мати, чи коли йому заважали під час молитви – тільки величезним зусиллям волі йому вдавалось приборкувати сильне бажання виплеснути своє невдоволення. Такі вибухи дріб'язкової люті він не раз спостерігав у своїх навчителів – він згадував, як сіпались їхні роти, стискалися губи, спалахували щоки, – і від цього порівняння западав у відчай, попри всі свої самоприниження. Влитися своїм життям у спільну хвилю інших життів було куди важче, ніж навчитися постити чи молитися, і постійна неспроможність досягти цього та невдоволення з себе породили врешті в його душі відчуття духовного обезводнення, а відтак дедалі частіші сумніви та докори сумління. У його душі панувало спустошення і, здавалось, навіть джерела святих тайн повисихали. Сповідь стала віддушиною для втечі від прикрих, але неоплаканих вад. Фізичне причастя не приносило йому таких млосних хвилин цнотливого самовіддання, як бувало у духовному єднанні з Богом, в яке він іноді входив, причастившись Святих Дарів. Готуючись до причастя, він читав стару забуту книжку, написану святим Альфонсом Ліґурійським, з вицвілими літерами та замацаними, пожовклими сторінками. Читаючи ці сторінки, в яких образи Пісні Пісень перепліталися з молитвами причасника, він відчував, як примерхлий було світ палкої любові та непорочних поривів знов оживає для його душі. Нечутний голос наче пестив цю душу, величаючи й славлячи її, просив, щоб встала і вийшла на зашлюбини, щоб виглянула вона, невіста, з Амани-верховини і з гір леопардових; і душа немов відповідала так само, нечутним голосом, віддаючи себе: Inter ubera mea commorabitur.

Тепер, коли він відчував, як знов на душу його насідають голоси плоті, жебонячи до нього під час молитов та розважань, думка про самовіддання небезпечно вабила ум. Усвідомлення, що єдиною поступкою, миттєвим помислом він може зруйнувати все, чого досяг, наповнювало його невимовним відчуттям власної сили. Здавалось, ніби приплив повільно підступає до його босих ніг, і він чекає, коли перша слабка, несмілива хвилька безгучно торкнеться його гарячої шкіри. І майже умить з цим доторком, безмаль готовий піддатися спокусі, він опинявся далеко від припливу, на сухому березі, врятований ґвалтовним зусиллям волі або ґвалтовним взиванням до Бога. А коли бачив, як далека срібна смуга припливу знов починає повільно підступати до ніг, його охоплював дрож від усвідомлення власної сили і задоволення від того, що він не піддався і нічого не зруйнував.

Утікши отак не раз від напливу спокуси, він став непокоїтись, чи часом благодать, що її він так відстоював, не вислизає потроху від нього. Ясна впевненість у своїй стійкості скаламутніла, і на зміну їй прийшов невиразний страх, що насправді душа його несвідомо впала. Йому нелегко було повернути собі стан відчуття благодаті – він твердив собі, що в кожній спокусі він молився до Бога і що благодать, якої вимолював, була дарована йому, позаяк Бог не міг її не дати. А частота і сила спокус остаточно переконала його в правдивості того, що він чув про випробування святих. Часті й сильні спокуси свідчили, що твердиня його душі не впала, і диявол шаленіє, намагаючись повалити її.

Часто на сповіді, коли він визнавав свої сумніви й огріхи – хвилинну неувагу в молитві, порух дріб'язкового гніву в душі, дрібний вияв норовливості в мові чи в чині, – перед тим, як дати йому відпущення, сповідник просив його пригадати якийсь свій давній гріх. Він пригадував з покорою і соромом, і ще раз каявсь у ньому. Його упокорювала й присоромлювала думка про те, що, яким би святобливим він не став, якої б доброчесності та досконалості не досяг, йому ніколи сповна не звільнитись від нього. Почуття вини ніколи не дасть йому спокою: він висповідається, покається і дістане відпущення, він сповідатиметься і каятиметься і діставатиме відпущення знов і знов, але намарне. Чи, може, та перша, поквапна сповідь, до якої погнав його страх перед пеклом, була недійсна? Може, перейнявшись лише неминучістю покари, він насправді не шкодував щиро про свій гріх? Але ні – найпевнішим знаменням того, що та сповідь була дійсна і що він щиро шкодував про свій гріх, була сама поправа його життя.

– Я ж поправив своє життя, хіба ні? – питав він себе.

Директор стояв у просвіті вікна спиною до світла, впершись ліктем у коричневі жалюзі. Говорячи і всміхаючись, він бавився шнуром другої половини жалюзі – то неквапно погойдував ним, то загортав петлею. Стівен, що стояв перед ним, якусь хвилю приглядався, як убуває довгий літній день над дахами і як неквапливо, вправно рухаються священикові пальці. Обличчя священика було затінене, та слабке денне світло позад нього вирисовувало поорані скроні і вигини черепа. Стівен прислухавсь і до модуляцій священикового голосу, а той усе говорив, серйозно і приязно, про всяку-всячину – про канікули, які щойно закінчились, про закордонні коледжі їхнього ордену, про зміну викладачів. Серйозний і приязний голос легко вів балачку, а в паузах Стівен відчував обов'язок підтримати її шанобливим запитанням. Він знав, що ця балачка – лише прелюдія, і чекав, що буде далі. Відколи його викликано до директора, він щосили намагався відгадати, що б це могло означати; під час довгого, неспокійного чекання в приймальні на прихід директора його погляд блукав по стінах від одної поважної картини до іншої, а думка – від одного здогаду до іншого, аж поки смисл виклику не прояснився майже цілковито. І ось, коли він запрагнув, щоб якась непередбачена причина затримала директора назовсім, почувся поворот клямки у дверях і шелест сутани.

Директор завів мову про домініканський та францисканський ордени і про дружбу між святим Томою та святим Бонавентурою. Ряса капуцинів, на його думку, є дещо...

Стівенове лице відбило поблажливий усміх священика; не вельми охочий висловлюватись на цю тему, він ворухнув губами на знак сумніву.

– Мені здається, – вів далі директор, – що й самі капуцини задумуються, чи не скасувати їм таке облачення, за прикладом інших францисканців.

– Але монастирі, певно, його не скасують? – сказав Стівен.

– Ні, звичайно, – сказав директор. – Для монастиря воно годиться, але на вулиці, гадаю, краще б у ньому не ходити, правда?

– Бо це, мабуть, незручно?

– Звісно, що незручно. Уявіть собі, коли я був у Бельгії, то не раз бачив їх на велосипедах за будь-якої погоди – вони засукували цю пелену вище колін! Це так смішно. Les jupes – ось як їх звуть у Бельгії.

Через змінену вимову голосного слово було геть незрозумілим.

– Як їх звуть?

– Les jupes.

– Он як.

Стівен знову всміхнувсь у відповідь на усміх, якого не міг бачити на затіненому обличчі священика – лишень образ його чи привид швидко майнув у нього в мозку, коли м'яко мовлене слово лягло йому в ухо. Він спокійно дивився перед себе у смеркнуче небо, радів вечірній прохолоді й тому жовтуватому відсвітові, який накрив собою пломінчик рум'янцю, що загорівся на його щоці.

Назви частин жіночого одягу, а чи м'яких, тонких тканин, з яких його шили, завжди віяли йому на душу ніжно-гріховними пахощами. В дитинстві він уявляв собі, що кінські віжки – це тендітні шовкові стрічки, і як же він збентежився, коли у Страдбруку відчув під пальцями масну шкіру упряжі. Так само збентежився він, коли вперше відчув під своїми дрижачими пальцями шорстку фактуру жіночої панчохи – бо, ловлячи у прочитаному лиш те, що здавалось йому відлунням чи передчуттям його власного стану, він не насмілювавсь мислити собі жінку, душу її чи тіло, що тріпоче життям, інакше, як серед милозвучних фраз, оповиту м'якими, наче трояндові пелюстки, тканинами.

Але фраза у священикових вустах прозвучала фальшиво – він знав, що священикові не гоже так фривольно говорити на цю тему. Фраза була мовлена фривольно з умислом, і він відчував, як очі з затінку стежать за його обличчям. Він ніколи не йняв віри тому, що чув і читав про хитрість єзуїтів, бо власний його досвід цього не підтверджував. Його навчителі, хай і не надто йому симпатичні, завжди здавались йому розумними і серйозними священиками, дужими чоловіками і високодуховними наставниками. Він був певен, що вони енергійно обливаються холодною водою і носять чисту, прохолодну білизну. За всі роки, які йому довелося прожити серед них у Клонґовзі та Бельведері, він дістав лише два удари лінійкою по руках, та й то незаслужено, але він знав, що не раз уникнув заслуженого покарання. За весь той час він не чув од жодного зі своїх вчителів легковажного слова: саме вони навчили його християнського вчення і спонукали до порядного життя, а коли він упав у тяжкий гріх, вивели назад до благодаті. При них він почував себе невпевнено, ще бувши новачком у Клонґовзі; і так само невпевнено почувався він при них у своєму невизначеному становищі у Бельведері. Це незмінне відчуття жило у ньому аж до останнього року його шкільного життя. Не було такого, щоб він не підкоривсь, чи щоб піддався на намову пустотливих товаришів відступити від свого звичного тихого послуху. Навіть маючи сумніви щодо певних тверджень певних навчителів, він ніколи не брався висловлювати їх відкрито. Від певного часу деякі з їхніх суджень здавались йому дещо дитинними, і йому робилося прикро і жаль, немовби він помалу відходив з цього звичного світу і востаннє чув його мову. Одного дня, коли під навісом біля каплиці гурт хлопців оточив священика, він почув, як священик сказав:

– Мабуть, лорд Маколей ні разу в житті не впав у смертний гріх, маю на увазі – свідомо.

Відтак хтось із хлопців спитав священика, чи це правда, що Віктор Гюґо – найбільший французький письменник. Той відповів, що відколи Віктор Гюґо повстав проти Церкви, він не писав і наполовину так добре, як тоді, коли був добрим католиком.

– Хоча чимало видатних французьких критиків вважає, – мовив священик, – що, попри всю його велич, навіть Віктор Гюґо не володів французьким стилем так, як Луї Вейо.

Пломінчик рум'янцю, що загорівся був на Стівеновій щоці від священикового натяку, знову згас, а він так і стояв, незмигно дивлячись у безбарвне небо. Але сумнів не вгамовувався – снував без упину перед очима пам'яті. Перед ним пронісся маскарад спогадів – він упізнавав сцени, людей, але знав, що проґавив у них щось дуже важливе. Бачив самого себе – ходив між майданчиками у Клонґовзі, дививсь, як інші грають, і їв ласощі зі свого спортивного картузика, а кілька єзуїтів прогулювались велосипедною доріжкою в товаристві дам. Відлуння окремих виразів з Клонґовза відбилося в одлеглих закутках його пам'яті.

Серед тиші приймальні його вуха ловили ті далекі відголоси, коли він дочув зміну в голосі священика.

– Я викликав тебе сьогодні, Стівене, щоб поговорити на одну дуже важливу тему.

– Слухаю, сер.

– Чи відчував ти коли-небудь у собі покликання? Стівен уже одкрив рот, щоб відповісти «так», коли раптом затнувся. Священик, чекаючи відповіді, додав:

– Маю на увазі, чи відчував ти коли-небудь у собі, у своїй душі, бажання вступити до ордену? Подумай.

– Часом я думав над цим, – відповів Стівен. Священик випустив з пальців шнур од жалюзі. Склавши долоні, підпер ними підборіддя й запав у думу.

– У такому коледжі, як наш, – мовив нарешті, – є тільки один, чи, може, два-три юнаки, покликані Господом до чернечого життя. Такий юнак вирізняється з-поміж інших своєю святобливістю, служить для них взірцем. На нього рівняються; члени братства можуть обрати його старшим, а в нашому коледжі, Стівене, таким юнаком є ти, префект братства Пресвятої Богородиці. Можливо, ти, Стівене – якраз той хлопець у нашому коледжі, якого Бог планує покликати до Себе.

Нотка гордощів у голосі священика посилила серйозність тону, і серце Стівенові закалатало.

– Поклик цей, – вів далі директор, – найбільша милість всемогутнього Бога, дарована чоловікові. Жоден король, жоден імператор на усій землі не має влади жерця Господнього. Жоден ангел чи архангел на небі, жоден святий, навіть сама Пресвята Діва не має влади жерця Господнього – влади розпоряджатися ключами Царства Небесного, влади зв'язувати обітницею й давати розгрішення, влади екзорцизму, влади виганяти нечисту силу з Божих створінь, влади і повноважень прохати великого Бога зійти з небес на вівтар і прийняти подобу хліба й вина. Яка страшна влада, Стівене!

І знову пломінчик заграв на Стівеновій щоці – у цій гордовитій промові дочув він відлуння власних гордовитих дум. Як часто бачив він себе священиком – він спокійно й смиренно тримає в руках страшну владу, перед якою схиляють голови янголи й святі! Душі його було любо потайки мріяти про це. Він бачив себе – як, молодий та неметушкий служитель, хутко ввіходить у сповідальню, як сходить до вівтаря, як курить кадилом, опускається на коліна – він священнодіє, і чинності ці любі йому тим, що і нагадують дійсність, і далеко від неї. У тому примарному житті, яким він жив у мріях, він наслідував голоси і рухи, підмічені у різних священиків. Ось він, клякаючи, отак відставляє ногу трохи вбік, ось так ледь поводить кадилом, ось так розгортаються поли його фелону, коли, благословивши парафіян, він знов обертається до вівтаря. Та найбільше подобалось йому в тих уявних, невиразних сценах виконувати другорядні ролі. Його не вабив високий сан ієрея, бо йому не хотілося б, щоб усе те священнодійство зосереджувалося в його особі, чи щоб ритуал надто чітко й остаточно визначав його обов'язки. Він мріяв бути прислужником, що стоїть непомітно під час великої меси поодаль од вівтаря, мріяв про облачения іподиякона з покривалом на плечах, який тримає дискос, що його й не видно за складками, мріяв, що після жертвоприношення стоїть у шитому золотом стихарі на місці диякона, приступкою нижче від священика, і, склавши руки, повернувшись обличчям до парафіян, виводить: lté missa est. Якщо колись він і бачив себе священиком, то це як на малюнках з його дитячого молитовника – у церкві нікогісінько, лише ангел жертвоприношення біля порожнього вівтаря та служка, ледве що молодший од нього самого. Тільки в чиненні таїнств чи жертвоприношень воля його, здавалося, поривалась назустріч дійсності, і почасти саме відсутність усталеного ритуалу зв'язувала його – чи тоді, коли мовчанням приховував гнів або гордощі, або коли йому доводилося зносити пестощі, замість пестити самому.

У поштивому мовчанні слухав він священика – і не стільки його слова, як голос, що казав йому: «Підійди!», пропонуючи таємне знання й таємну владу. Він знатиме, в чому согрішив Симон Волхв і що то за гріх проти Святого Духа, якому нема прощення. Знатиме багато незбагненного, незримого для інших, що були зачаті й народжені як діти гніву. Він знатиме про гріхи, грішні бажання, грішні помисли й грішні вчинки інших, що їх вижебонять йому у вуха в сповідальні вуста жінок і дівчат у соромі неосвітленого храму; але душа його, що через рукопокладення буде надійно захищена таємничою силою, ступить незаплямованою у білий мир вівтаря. Ані сліду гріха не буде на руках його, що підноситимуть і ламатимуть святий хліб; ані сліду гріха не буде на устах його у молитві, щоб не довелося, не розважаючи про тіло Господнє, суд собі з'їсти й випити. Він осягне таємне знання й таємну владу, а сам буде таким же безгрішним, як кожен безвинний, і буде священиком навіки за чином Мелхіседека.

– Завтра я офірую ранкову месу на те, – мовив директор, – щоб всемогутній Господь одкрив тобі Свою святу волю. А ти, Стівене, відбудь дев'ятини на честь свого святого заступника, первомученика, котрий має велику владу у Бога, аби Бог просвітив твою душу. Бо тобі треба знати напевне, Стівене, чи є в тебе покликання – бо то була б страшна річ, якби ти потім виявив, що його нема. Пам'ятай – раз одержані свячення скасувати не можна. Твій катехизм каже тобі, що таїнство священства звершується один лише раз, воно-бо покладає на душу невитравний духовний знак. Ти повинен усе добре зважити заздалегідь. Це надзвичайно важливе питання, Стівене, бо од нього може залежати спасіння твоєї вічної душі. Але ми молитимем Бога разом.

Директор відчинив важкі вхідні двері й подав Стівенові руку так, ніби вже мав його за духовного побратима. Стівен ступив на широкий ґанок зі сходами й відчув лагідний дотик вечірнього леготу. До Файндлейтерової церкви йшов, узявшись за руки, юначий квартет – вони махали головами, крокуючи в такт бадьорій мелодії гармоніки їхнього ватажка. Ця несподівана музика, як завжди бувало, в одну мить розлилася в химерних сплетах його думок, розмиваючи їх безболісно й безшумно, як несподівана хвиля змиває збудовані дітьми вежі з піску. Усміхнувшись на цей простенький мотив, він зняв очі на обличчя священика і, уздрівши в ньому невеселий відблиск мрущого дня, повільно забрав руку, що потиском своїм вже майже висловила згоду на побратимство.

Поки він спускався сходами, це враження поклало край його неспокійним думам – враження од невеселої маски на порозі коледжу, що відбивала світло мрущого дня. Тож через його свідомість неспішно пропливла тінь життя у коледжі. Так, це буде неспішне, впорядковане, безпристрасне життя, життя без матеріальних турбот. Він подумав про те, як мине його перша послушницька ніч і в якій тривозі прокинеться він першого дня в монастирській келії. На нього війнуло бентежним запахом довгих клонґовзьких коридорів, і він знову почув тихе жебоніння газових пломенів. Нараз неспокій почав променіти з кожної частки його єства. Відтак, мов у лихоманці, почастішали його ритми, і гомін якихось безглуздих слів став плутати його розважливі думки. Груди йому заходили ходором, мовби вдихали парке, нездорове повітря – він і відчув запах паркого повітря клонґовзької купальні, що витав над каламутною водою землистого кольору.

Якийсь інстинкт, пробуджений цими спогадами, сильніший за виховання й побожність, міцнів у ньому з кожним наближенням до цього життя, інстинкт невловний і ворожий, що бунтував його проти згоди. Холодність і впорядкованість цього життя були йому осоружні. Він уявив, як устає холодного ранку і йде ланцюжком разом з іншими на вранішню месу, марно намагаючись приглушити молитвами млосну нудоту в шлунку. Уявив себе за обідом серед викладачів у якомусь коледжі. Куди ж ділася закореніла його сором'язливість, через яку йому ні їсться, ані п'ється під чужим дахом? І де тепер гордість духа, яка завжди спонукала його мислити себе окремо від будь-яких укладів?

Велебний Стівен Дедалус, Т.І.

Його ім'я в тому новому житті зринуло раптом у літерах перед очима, а до нього долучився образ якогось обличчя – радше кольору обличчя. Колір блід і знову набирав сили, наче цеглистий жар у нерівному світінні. Чи не той ото нерівний червонястий жар він так часто бачив зимовими ранками на голених підгорлях священиків? Обличчя те, безоке, скисле й побожне, вкривали рожеві плями стримуваного гніву. Чи не був це мислений образ обличчя одного з єзуїтів, котрого одні хлопці узивали Кінською Мордою, а інші

– Лисом Кемпбелом?

Він саме проминав будинок на Ґардінер-стріт, де мешкали єзуїти, і в ньому ледь ворухнулась думка, котре з вікон буде його, якщо він вступить до ордену. Його здивувала кволість цієї думки, далекість власної душі від того, що, як він досі вважав, було її святинею, слабкість влади над ним довгих років дисципліни й упокори саме в ту хвилину, коли один рішучий і безповоротний вчинок загрожує назавжди– у часі і позачассі – покласти край його свободі. Марно крутилися в пам'яті слова директора, що був готовий скласти на нього горді права церкви, таїнство і владу священичого сану. Але душі його там не було – нікому було чути ті слова, ані тішитися ними. Він знав, що вже тоді, коли слухав оті напучування, вони вже були пустою, марною балачкою. Ні, йому ніколи не кадити перед ковчегом в облаченні священика. Його доля – уникати суспільних чи релігійних укладів. Мудрість священикових напучувань не торкнулася нерва його душі. Йому судилося пізнавати свою власну мудрість окремо від інших, або ж самотужки пізнавати мудрість інших, блукаючи поміж тенет світу.

Тенета світу – то шляхи до гріхів. Він упаде в них. Він ще не впав, але впаде – мовчки, в одну мить. Не впасти – важко, надто важко; і він відчув німе падіння своєї душі, котре має статись якоїсь миті; вона падає, падає, але ще не впала– все ще не впала, та ось-ось упаде.

Він перейшов через міст над річкою Толкою і холодно зиркнув на збляклий голубий храм Пресвятої Діви, що височів, немов курка на плоті, посеред скупчення убогих халуп. Тоді, взявши ліворуч, пішов провулком, що вів до його дому. Від городів над річкою несло нудотно-кислим смородом гнилої капусти. Він посміхнувся на думку, що саме цей нелад, безгосподарність та розгардіяш у батьківському домі і ця затхлість рослинного життя і візьмуть верх у його душі. Потім короткий смішок зірвався з його вуст – пригадався самотній наймит на городах за їхнім будинком, котрого прозивали «Паном у Капелюсі». Він несамохіть засміявся вдруге, згадавши, як працює Пан у Капелюсі – спершу уважно розглядає по черзі всі чотири сторони неба, а тоді з жалем вганяє лопату в землю.

Стівен штовхнув вхідні двері без клямки, і через порожні сіни увійшов до кухні. Довкола столу сиділи купкою його брати і сестри. Підвечірок уже майже скінчився, і тільки залишки двічі запарюваного водявого чаю видніли в невеликих скляних кухликах та банках з-під варення, що правили за горнятка. На столі валялися недоїдені шкуринки й скибки здоби, бурі од пролитого на них чаю, блищали калюжки розхлюпаного чаю, а з роздовбаного пирога стирчав ніж зі зламаною колодочкою слонової кістки.

Сіро-синє світіння мрущого дня тихим смутком лилося крізь вікно і відчинені двері, поглинаючи й присипляючи жало сумління, що стрепенулося в Стівеновім серці. Все, у чому було відмовлено братам і сестрам, було щедро дано йому, найстаршому; але тихе світіння вечора не виявило на їхніх обличчях ані сліду заздрощів.

Він підсів до них за стіл і запитав, де батьки. Хтось відповів:

– Пішошлишо дивишотишосяшо нашо ношовийшо дімшо.

Знов переїзд! Хлопець з Бельведера, на ім'я Фаллон, часто питався з дурним сміхом, чого вони так часто переїздять. Зморшка погорди затінила йому чоло – він знов почув дурний сміх Фаллона.