Текст книги "Портрет митця замолоду"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

– Інтелектуальним викрутасам не місце у цьому русі.

Впізнавши шорсткий тон МакАлістерового голосу, Стівен навіть не повернув голови. Кренлі врочисто пробирався крізь студентську юрбу, тримаючи Стівена з Темплом під руки, немов священик, що прямує до вівтаря разом з помічниками.

Темпл миттю перехилився в бік Стівена:

– Ви чули, що сказав МакАлістер? Цей хлопчисько вам заздрить. Ви це бачили? А от Кренлі, ручуся, не бачив. Чорт, я це відразу побачив.

У малому вестибюлі декан саме намагався відкараскатися від студента, з яким вів розмову. Він уже ступив ногою на першу сходинку, з жіночою ретельністю підібравши поношену сутану, але все ще кивав головою й повторював:

– Без сумніву, містере Гакет! Аякже! Без жодного сумніву!

Посеред вестибюля префект братства тихим роздратованим голосом поважно розмовляв з якимось студентом-пансіонером. Говорячи, він морщив вкрите ластовинням чоло і покусував у паузах тоненький кістяний олівець.

– Сподіваюсь, першокурсники прийдуть усі. Другокурсники будуть напевно. І третьокурсники теж. Мусимо забезпечити нових людей.

Коли вони виходили надвір, Темпл знов перехилився до Стівена і шпарко зашепотів:

– А ви знаєте, що він одружений? Він був одружений, поки не навернувся. У нього десь є жінка й діти. Чорт, гадаю, це дуже дивні уявлення! Чиста тобі чудасія! Правда?

Його шепіт перейшов у лукаве хихітливе квоктання. Тільки-но вони опинилися надворі, як Кренлі грубо схопив його за шию і затряс ним, кажучи:

– Ти, несосвітенний плюгавий дурню! Та я на смертному ложі заприсягся би, що в цілому цьому плюгавому, паршивому світі нема, розумієш, у цілому світі нема паршивішої мавпи, ніж ти!

Темпл звивався у нього в руках і, знай, хихотав з лукавою втіхою, а тимчасом Кренлі все тряс і тряс його й тупо повторював:

– Несосвітенний, плюгавий, паршивий придурок!

Вони разом пішли через зарослий бур'янами садок. По одній зі стежок назустріч їм ішов ректор, загорнений у важкий широкий плащ, і читав часослов. В кінці стежки, перед тим як звернути, він спинився й підвів очі. Студенти привіталися – Темпл, як раніше, намацуючи вершок свого кашкета. Далі вони попростували мовчки. Коли вони підійшли до майданчика, Стівен почув глухі удари рук, вологе ляпання м'яча і голос Дейвіна, який схвильовано скрикував при кожному ударі.

Всі троє пристали біля ящика, на якому сидів Дейвін, щоб і собі поспостерігати за грою. Через кілька хвилин Темпл бочком підсунувся до Стівена і сказав:

– Даруйте, я хотів спитати – як ви гадаєте, Жан-Жак Руссо був щирий чоловік?

Стівен пирснув сміхом. Кренлі, що якраз підбирав зламану клепку від барильця з трави під ногами, миттю обернувся і строго сказав:

– Темпле, Бог мені свідок: якщо ти ще одне слово скажеш, будь-кому і на будь-яку тему, затям собі – я вб'ю тебе super spottum.

– Гадаю, він був такий, як ви, – сказав Стівен, – емоційний чоловік.

– Щоб він згорів, вилупок чортів! – відрізав Кренлі. – Не озивайся до нього. Хіба не бачиш – з ним говорити, з цим Темплом – все 'дно, що з плюгавим нічним горшком. Іди додому, Темпле. Заради Бога, йди додому.

– Мені начхати на тебе, Кренлі, – відповів Темпл, відходячи на безпечну відстань від знесеної клепки і кивнув на Стівена: – Він, як на мене, – єдиний чоловік в цій інституції, котрому властивий незалежний триб думок.

– Інституція! Незалежний триб! Та йди ти додому, придурку, ти просто безнадійний.

– Я емоційний чоловік, – сказав Темлп. – Це дуже правильно сказано. Я емоціоналіст, і я горджуся цим.

Він вислизнув з майданчика, лукаво всміхаючись. Кренлі дивився за ним з порожнім, безвиразним обличчям.

– Ти ба! – мовив він. – Чи бачив хто такого попідстінника?

Цю його фразу зустрів чудний сміх: сміявся студент у насуненому на очі гостроверхому кашкеті, що стояв, притулившись до стіни. Сміх був схожий на тихе іржання і виходив з такого дебелого тіла, що здавався іржанням слона. Все тіло його трусилося, і, виливаючи веселощі, він з насолодою потирав руки у паху.

– Лінч прокинувся, – сказав Кренлі.

Замість відповіді Лінч випростався й випнув груди.

– Лінч надимає груди, на знак несхвалення життя, – сказав Стівен.

Лінч лунко вдарив себе в груди і сказав:

– Кому не подобаються мої об'єми?

Кренлі піймав його на слові і вхопив за барки. Коли лиця їм від напруги налились кров'ю, вони розійшлися, важко дихаючи. Стівен нахиливсь до Дейвіна, який пильно стежив за грою і до розмови не прислухався.

– І що мій ручний гусачок? – спитав він. – Теж підписався?

Дейвін кивнув і сказав:

– А ти, Стіві?

Стівен похитав головою.

– Ти, Стіві, страшний чоловік, – сказав Дейвін, вийнявши з рота куцу люльку. – Завжди сам по собі.

– Тепер, коли ти підписав петицію за всезагальний мир, – мовив Стівен, – ти, я гадаю, спалиш той зшиточок, який я бачив у твоїй кімнаті.

А що Дейвін мовчав, Стівен почав цитувати:

– Ширше крок, фіанна! Праворуч, фіанна! Фіанна, відлічи, честь віддати, раз, два!

– То інша річ, – сказав Дейвін. – Я – ірландський націоналіст, насамперед і передусім. Але чого ж іще від тебе чекати? Ти вроджений цинік, Стіві.

– Коли ви наступного разу піднімете бунт, озброївшись ключками, – сказав Стівен, – і знадобиться надійний інформатор, дайте мені знати. Я знайду вам не одного в нашому коледжі.

– Не розумію я тебе, – сказав Дейвін. – То ти проти англійської літератури, ти – проти ірландських інформаторів. А з таким прізвищем і з такими ідеями... Чи ти взагалі ірландець?

– Пішли до геральдичної палати – покажу тобі моє генеалогічне дерево, – сказав Стівен.

– Тоді будь одним із нас, – сказав Дейвін. – Чому ти не вчиш ірландську? Чому кинув курс Ґельської ліги після першого ж заняття?

– Одну з причин ти знаєш, – відповів Стівен. Дейвін похитав головою і засміявся.

– Перестань, – сказав він. – Через оту панночку й отця Морана? Все це – плоди твоєї уяви, Стіві. Вони просто балакали собі, сміючись.

Стівен помовчав і по-дружньому поклав руку Дейвінові на плече.

– Пам'ятаєш, – сказав він, – коли ми з тобою зустрілися вперше? Того ранку, коли ми познайомились, ти спитав, де тут читають лекції для першокурсників, сильно наголошуючи на останньому складі. Пам'ятаєш? Тоді ще ти всіх єзуїтів кликав «отче», пам'ятаєш? Так от, я теж думаю собі про тебе: Чи й він такий нелукавий, як його мова?.

– Я людина проста, – сказав Дейвін. – І ти це знаєш. Коли ти розказав мені того вечора на Гаркорт-стріт про своє особисте життя, їй-богу, Стіві, мені вечеря не лізла до рота – так мені було погано. І вночі довго заснути не міг. Навіщо ти мені все це розказав?

– Дякую, – сказав Стівен. – Ти хочеш сказати, що я потвора.

– Ні, – сказав Дейвін. – Але ліпше б ти не розказував. Під спокійною поверхнею Стівенової приязності скипіла хвиля.

– Таким мене породив цей народ, ця країна і це життя, – сказав він. – Я буду таким, яким є.

– Стань одним із нас, – повторив Дейвін. – В глибині серця ти – ірландець, але ж гордощі в тебе сильніші.

– Мої предки зреклися власної мови і прийняли іншу,

– сказав Стівен. – Вони дозволили жменьці чужинців підкорити себе. Думаєш, я збираюся власним життям і душею сплачувати борги, яких вони наробили? Заради чого?

– Заради нашої волі, – сказав Дейвін.

– Від часів Тона й до часів Парнелла, – сказав Стівен, – всіх чесних і щирих людей, які присвятили вам своє життя, молодість, почуття, ви як не продавали ворогові, то підводили в скруті або ганьбили й покидали напризволяще. І ти кажеш ставати одним із вас. Та хай вам грець.

– Вони віддали життя за свої ідеали, Стіві, – сказав Дей-він. – Ще прийде наш день, повір мені.

Думаючи свою думу, Стівен якусь мить мовчав.

– Душа народжується, – невпевнено сказав він, – щойно в такі хвилини, про які я тобі говорив. Народження її повільне і темне, і ще таємничіше, ніж народження тіла. Коли чиясь душа народжується у цьому краї, на неї відразу ж накидають сіті, аби вона не злетіла. Ти говориш мені про національність, мову, релігію. Я спробую злетіти попри ці сіті.

Дейвін витрусив попіл з люльки.

– Занадто мудровано, Стіві, як на мене, – мовив він. – Але вітчизна для людини – найперша річ. Спершу Ірландія, Стіві. А потім вже будь собі поетом чи містиком.

– Ти знаєш, що таке Ірландія? – спитав Стівен в холодному шалі. – Стара свиноматка, що пожирає свій виводок.

Дейвін підвівся з ящика і, сумно похитуючи головою, пішов до гравців. За мить смуток його як водою змило, бо він вже гаряче сперечався з Кренлі та обома гравцями, що вже закінчили гру. Вони домовились про партію вчотирьох, але Кренлі наполягав, щоб грати його м'ячем. Він кілька разів ударив ним до землі, а тоді з блискавичною силою жбурнув у глиб майданчика, відгукнувшись на його глухий стукіт:

– Твою душу!

Стівен з Лінчем стояли, поки рахунок не почав рости. Тоді він смикнув Лінча за рукав – пора, мовляв. Лінч слухняно кивнув:

– Ходімо ж пріч, як каже Кренлі. Стівен тільки всміхнувсь на цю шпильку.

Вони вернулися через садок і знов перетнули вестибюль, де старенький швейцар тремтячими руками вивішував оголошення у рамці. Під сходами вони зупинилися; Стівен вийняв з кишені пачку сигарет і запропонував товаришеві.

– Знаю, що у тебе грошей не гурт, – сказав він.

– Чума на твій жовтий язик, – відказав Лінч.

Цей другий доказ Лінчевої обізнаності теж викликав у Стівена посмішку.

– То був великий день для європейської культури, – мовив він, – коли ти вирішив лаятись у жовтому ключі.

Вони закурили і повернули праворуч. Помовчавши якусь мить, Стівен почав:

– Арістотель не дав визначення жалю і жаху. А я дав. По-моєму. ..

Лінч став і твердо мовив:

– Припини! Не буду я слухати! Мене нудить. Вчора ми пили до жовтої гарячки – я, Горан і Гоґґінс.

Та Стівен вів своє:

– Жаль – це почуття, яке зупиняє душу при зустрічі з чимось серйозним і незмінним у людських стражданнях і єднає її зі страждальцем. Жах – це почуття, що зупиняє душу при зустрічі з чимось серйозним і незмінним у людських стражданнях і єднає її з таємною причиною їх.

– Ану повтори, – сказав Лінч. Стівен повільно повторив.

– Кілька днів тому в Лондоні, – продовжував він, – в двоколісний екіпаж сіла дівчина. Вона їхала на зустріч з матір'ю, якої не бачила багато років. На якомусь розі голобля підводи вдрузки розбиває віконце екіпажу в подобі зірки. Довга тонка скалка розбитого скла пронизує серце дівчини і вона помирає на місці. Репортер назвав цю смерть трагічною. Але це не так. За моїми визначеннями, в ній мало спільного з жахом і жалем.

– Насправді трагічність – це наче обличчя, що дивиться у два боки – в напрямку жаху і в напрямку жалю, що є її фазами. Я недарма ужив слово «зупиняти». Я маю на увазі, що трагічна емоція – статична. Точніше, драматична емоція – статична. Неправдиве мистецтво збуджує кінетичні почуття – хотіння або нехіть. Хотіння штовхає нас до чогось, спонукає нас оволодіти ним; нехіть каже його відкинути, відштовхує від нього. Тому мистецтво, яке збуджує їх– порнографічне чи дидактичне, – це мистецтво неправдиве. Отож естетична емоція (я вживаю загальний термін)– статична. Душа спиняється, підносячись понад хотінням чи нехіттю.

– Ти кажеш, мистецтво не повинне збуджувати хотіння, – мовив Лінч. – Я ж розказував тобі, як колись у музеї написав олівцем своє ім'я на сідниці Праксителевої Венери. Хіба це не було хотінням?

– Я говорю про нормальну природу людей, – сказав Стівен. – Ти також розказував мені, як колись, у своїй чудовій школі кармеліток їв шматочки сухих кізяків.

Лінч знову зайшовся тихим слонячим іржанням і знову став терти руки в паху, не виймаючи їх з кишень.

– О так, їв! Таки їв! – вигукнув він.

Стівен повернувсь до товариша і подивився йому просто у вічі. Оговтавшись від сміху, Лінч зустрів його погляд по-сумирнілими очима. Вузький, подовгастий і плескатий череп під видовженим гостроверхим кашкетом викликав у Стівеновій уяві образ вбраної у ковпак рептилії. І такий, як у рептилії, незмигний погляд і холодний блиск його очей. А однак у ту мить в цих очах, посумирнілих і насторожених, засвітилася крихітна людська цятка, віконце зіщуленої душі, стражденної і згірклої.

– Зрештою, – ввічливо додав Стівен, – всі ми тварини. І я теж.

– І ти теж, – сказав Лінч.

– Але зараз ми є в духовному світі, – вів далі Стівен. – Хотіння і нехіть, збуджені неправдивими естетичними прийомами, не є естетичними емоціями не лише тому, що вони кінетичні за характером, але й тому, що вони суто фізичні. Якщо наша плоть сахається від страху перед чимось, чи реагує на те, чого хоче, то це – чистий рефлекс нервової системи. Наша повіка заплющиться раніше, ніж ми усвідомимо, що в око ось-ось влетить муха.

– Не завжди, – закинув Лінч.

– Подібним чином, – сказав Стівен, – твоя плоть прореагувала на статую оголеної жінки, але, повторюю, то був просто рефлекс. Краса, виражена митцем, не може пробудити в нас емоцію, яка є кінетичною, чи відчуття, яке є суто фізичним. Вона пробуджує – повинна пробудити, – а чи породжує – повинна породити – естетичний стаз – ідеальний жаль або ідеальний жах – завмирання, яке постає, триває і врешті розчиняється в тому, що я зву ритмом краси.

– Що ж воно таке? – спитав Лінч.

– Ритм, – мовив Стівен, – це перше формальне естетичне співвідношення частин в естетичному цілому, або ж відношення естетичного цілого до його частини чи частин, або ж кожної частини до їх цілого.

– Якщо це ритм, – сказав Лінч, – тоді скажи, що ти звеш красою? І не забувай, будь ласка – хоч колись мені й трапилося поласувати пасочкою з кізяків, але люба мені тільки краса.

Стівен підняв кашкета, немовби на знак вітання. І, зашарівшись, поклав руку на Лінчів рукав із товстого твіду.

– Ми праві, – сказав він, – неправі вони. Говорити про ці речі й пробувати збагнути їх природу, а збагнувши, пробувати – неквапом, смиренно й невідступно, з грубої землі, чи з творив її, витворити наново, відтворити, вивести через ворота нашої ув'язненої душі, якими є форма, і барва, і звук, образ краси, яку ми збагнули, – це мистецтво.

Вони підійшли до містка через канал, але звернули зі шляху, пішли далі попід деревами. Непривітне сіре світло, віддзеркалене у застояній воді, та запах вологих галузок над головами, здавалось, повставали проти ходу Стівенових думок.

– Але ти не відповів на моє запитання, – мовив Лінч. – Що таке мистецтво? Що таке краса, яку воно відтворює?

– Та це ж було найперше визначення, яке ти від мене почув, оспала твоя голово, – сказав Стівен. – Ще тоді, коли я сам почав з'ясовувати це для себе. Пам'ятаєш той вечір? Коли Кренлі розійшовся і поніс щось про вікловське сало.

– Пам'ятаю, – сказав Лінч. – Про їхніх з біса вгодованих свиней.

– Мистецтво, – сказав Стівен, – це вміння людини розпорядитися чуттєвим або інтелектуальним матеріалом з естетичною метою. Про свиней ти запам'ятав, а про це забув. Тяжкі ви люди, ти і Кренлі.

Лінч скроїв гримасу до незугарного сірого неба й сказав:

– Якщо я вже маю вислуховувати твою естетичну філософію, то дай принаймні ще одну цигарку. На дідька мені твоя філософія. На дідька мені жінки. На дідька ти сам і все решта. Мені потрібна робота за п'ять сотень у рік. Ти мені такої не знайдеш.

Стівен простяг йому пачку. Лінч взяв останню сигарету:

– Продовжуй!

– Аквінець, – сказав Стівен, – називає прекрасним усе, що миле в сприйнятті.

Лінч кивнув.

– Це я пам'ятаю, – сказав він, – Pulchra sunt quae visa placent.

– Словом visa, – сказав Стівен, – він позначає всяке естетичне сприйняття – зорове, слухове чи будь-яке інше. Слово це нечітке, але й так зрозуміло, що воно виключає добро і зло – збудники хотіння і нехоті. Воно, безперечно, означає стаз – не кінез. Це про красиве. А що можна сказати про правдиве? Воно теж породжує стаз душі. Ти б не написав олівцем своє ім'я на гіпотенузі прямокутного трикутника.

– Ні, – сказав Лінч, – мені подавай гіпотенузу Праксителевої Венери.

– Тобто, статику, – сказав Стівен. – Платон, здається, сказав, що краса – це сяйво істини. Не думаю, щоб у цім був якийсь інший сенс, аніж той, що правдиве і прекрасне – родичі. Істину споглядає розум, умиротворений бездоганною пов'язаністю розумового; красу споглядає уява, вмиротворена бездоганною пов'язаністю чуттєвого. Першим кроком в напрямку істини буде збагнути засяг і можливості самого розуму, охопити думкою сам акт пізнання. Вся філософська система Арістотеля виросла з його книги з психології, а та, на мою думку, виросла з його твердження, що той сам атрибут не може водночас і в тому самому зв'язку належати і не належати тому самому суб'єктові. Першим кроком у напрямку краси буде збагнути засяг і можливості уяви, охопити думкою сам акт естетичного сприйняття. Ясно?

– А що ж сама краса? – нетерпляче спитав Лінч. – Ану викладай якесь інше визначення. Усе, що миле оку! Невже ви з Аквінцем на щось більше не спроможні?

– Візьмімо жінку, – сказав Стівен.

– Візьмім її! – палко підхопив Лінч.

– Греки, турки, китайці, копти, готтентоти, – сказав Стівен, – всі вони захоплюються різними типами жіночої вроди. Це здається лабіринтом, з якого не вийти. Однак я бачу два виходи. Один – це припущення, що всяка фізична якість жінки, якою захоплюються чоловіки, прямо пов'язана з її різноякою роллю в продовженні виду. Це можливо. Це означало б, що світ похмуріший, ніж навіть ти, Лінче, годен уявити. Як на мене, то мені цей вихід не подобається. Він веде не так до естетики, як до євгеніки. З лабіринту він виводить тебе у веселеньку новітню авдиторію, де МакКен, поклавши одну руку на «Походження видів», а другу – на Новий Завіт, каже тобі, що ти в захваті від пишних клубів Венери, бо відчув – вона приведе тобі дужих нащадків, та й пишні перса її подивляєш тому, що відчув – буде для ваших дітей добре молоко.

– Значить, МакКен – жовтосірчаний брехун, – переконано мовив Лінч.

– Залишається другий вихід, – сказав Стівен, сміючись.

– Тобто? – сказав Лінч.

– Інше припущення, – почав Стівен.

З-за рогу лікарні імені сера Патріка Дана виїхала довга хура, навантажена старим залізяччям, і перекрила кінець Стівенової промови страшним брязкотом і гримкотом металу. Лінч заткнув вуха і знай лаявся, поки хура не проїхала. Тоді він різко крутнувся на п'яті, відвертаючись. Стівен теж відвернувсь і чекав, поки товаришеве роздратування не знайде свій вихід.

– Інше припущення, – почав Стівен ще раз, – пропонує такий вихід: хоч один і той самий об'єкт здається прекрасним не всім, кожен, хто подивляє якийсь прекрасний об'єкт, бачить у ньому певні пов'язаності, що є для нього бездоганними і збігаються з самими стадіями естетичного сприймання. Отже, ці пов'язаності чуттєвого, видимі тобі через одну форму, а мені – через іншу, і є не що інше, як неодмінні якості краси. Тепер нам варто вернутися до нашого старого приятеля, святого Томи, за ще одною дрібкою мудрості.

Лінч засміявся.

– Мене сміх бере, – сказав він, – коли ти згадуєш його раз за разом так, немов він – просто веселий, вгодований ченчик. Ти що, смієшся собі у вус?

– МакАлістер, – відповів Стівен, – назвав би мою естетичну теорію прикладним Аквінцем. По цей бік естетичної філософії я можу в усьому покластися на Аквінця. Коли ж ми підійдемо до таких явищ, як художній задум, виношування його чи художнє відтворення, мені знадобиться нова термінологія і новий особистий досвід.

– Звичайно, – сказав Лінч. – Зрештою, попри весь його інтелект, той Аквінець і був веселим, вгодованим ченцем. Але про новий досвід та нову термінологію розповіси іншим разом. А зараз закругляйся з першою частиною.

– Хто знає? – сказав Стівен з усміхом. – Може, той Аквінець краще зрозумів би мене, ніж ти. Він сам був поет – написав гімн для співу в Страсний Четвер. Починається він словами Pange lingua gloriosi. Кажуть, нема кращого за нього – він вишуканий і лагодить душу. Мені він до вподоби, та жоден гімн не дорівняється жалобній і величній процесійній пісні Vexilla Regis Венанція Фортуната.

Лінч тихо і врочисто заспівав глибоким басом:

 
Impleta sunt quae concinit
David fideli carmine
Dicendo nationibus
Regnavit a ligno Deus.
 

– Люкс! – вдоволено мовив він. – Прекрасна музика!

Вони звернули на Ловер-Маунт-стріт і не встигли пройти кількох кроків, як їх перепинив товстий парубок з шовковою хусткою на шиї.

– Ви чули результати іспитів? – спитав він. – Ґріффін провалився. Галпін та О'Флінн проскочили на державну службу. Мунан – п'ятий у черзі на Індію, О'Шонессі – чотирнадцятий. Вчора ввечері ірландці, що працюють у Кларка, добряче почастували їх, усі скуштували індійського перцю.

Його бліде обрезкле обличчя повнилося добродушною зловтіхою, і в міру переказування новин його невеличкі, заплилі жиром очиці втонули у ньому зовсім, а слабкий, з присвистом голос і цілком сів.

Та у відповідь на Стівенове запитання і очі його, і голос знову вигулькнули назовні:

– Аякже, МакКаллаф і я, – мовив він. – Він вибрав теоретичну математику, я – конституційну історію. Там двадцять предметів. Я записався також на ботаніку. Ви ж знаєте, я – член польового клубу.

Він маєстатично відступив назад і поклав пухку руку у вовняній рукавичці собі на груди, звідки тут же вирвався глухий, з присвистом, сміх.

– Привези й нам пару ріпин та цибулин, коли поїдете на природу, – мовив Стівен сухо. – Зготуємо раґу.

Товстун засміявсь поблажливо і сказав:

– Ми в нашому польовому клубі – респектабельні люди. Минулої суботи ми їздили в Ґленмалюр, всі семеро.

– З жінками, Доноване? – спитав Лінч. Донован знов поклав руку на груди:

– Наша мета – набуття знань. Тоді швидко промовив:

– Я чув, ти пишеш якісь есеї з естетики. Стівен невиразно заперечив.

– Ґете і Лессінґ, – сказав Донован, – багато написали на цю тему, класична школа, романтична школа і всяке таке. Мені було дуже цікаво читати «Лаокоона». Звісно, все це дуже в німецькому дусі – ідеалістичне і дуже вже глибоке.

Йому ніхто не відповів. Донован ґречно розпрощався.

– Мушу йти, – тихо і добродушно сказав він. – Маю сильну підозру, недалеку від певності, що сьогодні моя сестра збиралась напекти млинців на обід родини Донованів.

– Бувай, – сказав Стівен йому навздогін. – Не забудь про ріпу для нас двох.

Лінч дивився йому вслід, і губа його повільно викривлювалась у глузливу посмішку, аж обличчя стало схоже на диявольську машкару:

– Подумати тільки, це жовте млинцеїдне лайно дістане гарну посаду, – сказав він нарешті, – а я мушу курити дешеві цигарки!

Вони повернули у напрямку Мерріон-сквер і прошкували якийсь час мовчки.

– На закінчення того, що я говорив про красу, – мовив Стівен, – скажу, що бездоганні пов'язаності чуттєвого повинні відповідати необхідним фазам художнього сприймання. Знайди їх – і ти знайдеш властивості універсальної краси. Тома Аквінський каже: Ad pulchritudinem tria requiruntur, integritas, consonantia, claritas. Я перекладаю це так: Красі потрібні три речі – цілісність, лад, яскравість. Чи відповідають вони фазам сприймання? Ти розумієш все це?

– Звичайно, – сказав Лінч. – Якщо ти вважаєш, що розуміння в мене лайняне, то біжи за Донованом – хай він тебе слухає.

Стівен вказав на кошик, що його служка м'ясника почепив собі на голову догори дном.

– Глянь на цей кошик, – сказав він.

– Бачу, – сказав Лінч.

– Аби побачити цей кошик, – сказав Стівен, – твоя свідомість насамперед виокремлює його з решти видимого всесвіту, який кошиком не є. Перша фаза сприймання – це вирізнення об'єкта, який сприймається. Естетичний образ являється нам у просторі або в часі. Почуте вухом являється в часі, побачене зором – у просторі. Але насамперед – часовий він чи просторовий – естетичний образ явно сприймається як самообмежений і самодостатній на безмірному тлі простору або часу, які ним не є. Ти сприймаєш його як щось одне. Ти бачиш його як одне ціле. Сприймаєш його цілісність. Це і є integritas.

– Як в око вліпив! – сказав Лінч, сміючись. – Давай далі.

– Далі, – сказав Стівен, – ти рухаєшся від точки до точки, як ведуть тебе лінії його форми; сприймаєш його як рівновагу частин в межах цілого; відчуваєш ритм його структури. Інакше кажучи, після синтезу безпосереднього сприйняття іде аналіз сприймання. Відчувши спершу, що це щось одне, тепер ти відчуваєш, що воно якесь. Ти вже сприймаєш його як щось різнояке, багаточленне і подільне, як щось складне, утворене з частин, як їх результат і сума – тобто як щось зладнане. Оце і є consonatia.

– І в друге око вліпив! – дотепно сказав Лінч. – Тепер поясни, що таке claritas і дістанеш сигару.

– Значення цього слова, – сказав Стівен, – не зовсім певне. Аквінець вживає термін, але він, схоже, неточний. Це слово довгий час збивало мене з пантелику. Ти починаєш гадати, чи не мав він на увазі символізм або ідеалізм, для яких найвища якість краси – це світло з якогось іншого світу, ідея, матерія якої – всього лиш її тінь, реальність якої – всього лиш символ. А може, думав я, він хотів сказати, що claritas – то мистецьке виявлення божественної мети в усьому або сила узагальнення, яка надає естетичному образові універсальності, заступає своєю яскравістю його властиву природу. Проте все це літературні балачки. Я ж розумію це так. Сприйнявши кошик спершу як щось одне, проаналізувавши його потім за його формою і сприйнявши його як якусь річ, ти робиш єдино можливий, логічно й естетично дозволенний синтез. Ти бачиш цю річ як саме цю річ, а не іншу. Яскравість, про яку говорить святий Тома, це схоластична quiddatias, сутність речі. Цю найвищу якість митець відчуває, ще коли естетичний образ лише зароджується в його уяві. Стан ума в цю таємничу мить Шеллі прегарно порівняв із згасаючою вуглиною. Мить, коли ум, в захваті перед цілісністю краси, в подиві перед її ладом ясно сприймає оту її найвищу якість – чисте яскріння естетичного образу, – ця мить і є стаз, ясний безмовний стаз естетичної приємності, настрій духа, дуже схожий на той сердечний стан, що його італійський фізіолог Луїджі Ґальвані назвав, майже так само гарно, як Шеллі, очаруванням серця.

Стівен спинивсь і, хоч товариш його не озивався, відчув, що після слів його довкола стала очарована думкою тиша.

– Те, що я сказав, – знову заговорив він, – стосується краси у ширшому смислі слова – тому, який воно має в літературній традиції. У мові загалу це слово має інакший смисл. Коли ми говоримо про красу в цьому другому смислі, на наше судження справляє вплив саме ж таки мистецтво, форма цього мистецтва. Образ, зрозуміло, неминуче стане між розумом і чуттям самого митця та розумом і чуттям інших. Якщо пам'ятати це, то цілком очевидно, що мистецтво не могло не поділитися на три форми, у певному поступальному розвитку. Ось ці форми: лірична, в якій митець пов'язує образ з собою; епічна, в якій він ставить образ між собою й іншими; драматична, в якій він пов'язує образ з іншими.

– Це ти говорив мені ще кілька днів тому, – сказав Лінч. – З цього й почалася наша знаменита дискусія.

– У мене вдома є зошит, – сказав Стівен, – з питаннями, значно цікавішими, ніж ті, що ти тоді ставив. Знаходячи відповіді на них, я винайшов теорію естетики, і оце пробую її викласти. Ось кілька питань, які я сам собі поставив: Майстерно виготовлений стілець трагічний чи комічний? Чи можна сказати, що портрет Мони Лізи добрий, якщо мені хочеться його побачити? Погруддя сера Філіпа Кремптона ліричне, епічне, чи драматичне? Чи може бути твором мистецтва екскремент, дитина або воша? А якщо ні, то чому ні?

– Ай справді, чому й ні? – засміявся Лінч.

– Якщо хтось, без тями гатячи сокирою по колоді, – вів далі Стівен, – витеше з неї зображення корови, чи буде це зображення твором мистецтва? А якщо ні, то чому ні?

– От гарне питання, – знову засміявся Лінч. – Оце вже страх як смердить схоластикою.

– Лессінґові, – сказав Стівен, – не треба було братися за опис скульптурної групи. Оскільки мистецтво менш досконале, воно не дає чіткого розрізнення форм, про які я говорив. Навіть у літературі, найвищому й найдуховнішому з мистецтв, ці форми часто змішані. Лірична форма – це фактично найпростіше словесне одіння миттєвої емоції, ритмічний вигук, яким споконвіку підбадьорювала себе людина, налягаючи на весло чи тягнучи камінь на гору. З вигуком людина усвідомлює радше момент емоції, ніж себе як когось, хто її відчуває. Ми бачимо, коли саме з ліричної літератури виростає найпростіша епічна форма – коли митець розсуває межі і мислить себе в центрі епічної події, і ця форма розвивається, аж поки центр емоційного тяжіння не стає рівновіддаленим від митця і від інших. Те, що розповідається, перестає бути суто особистим. Особистість митця переходить в саму розповідь, граючи довкола дії й дійових осіб, наче життєдайне море. Цей розвиток дуже добре видно по старовинній англійській баладі «Герой Турпін», де оповідь починається від першої особи, а закінчується від третьої. Драматична форма досягається тоді, коли ота життєдайність, яка вирувала довкола кожної дійової особи, наповнює кожну такою життєвою силою, що вони дістають правдиве нетілесне естетичне життя. Особистість митця – спершу вигук, ритм або настрій, а тоді плинна, ряхтлива розповідь – врешті витоншується до небуття, інакше кажучи, знеособлюється. Естетичний образ у драматичній формі – це життя, очищене в людській уяві і наново народжене нею. Таїнство естетичного сотворення, подібне до сотворення матеріального, звершилося. Митець, подібно до Бога-Творця, залишається збоку – чи поза, чи понад – творивом рук своїх, незримий, витоншений до небуття, байдуже шліфуючи собі нігті.

– Щоб і їх витоншити до небуття, – сказав Лінч.

З високого, повитого в хмари неба посіявся дощ, і вони звернули на Дукову галяву, щоб поспіти до Національної бібліотеки ще до зливи.

– І що ти хочеш довести, – похмуро спитав Лінч, – балачками про красу та про уяву на цьому нещасному, Богом забутому острові? Воно й не дивно, що творець сховався десь збоку чи позад творива рук своїх, встругавши цю країну.

Дощ припустив. Вийшовши з провулка біля Королівської академії, вони побачили гурт студентів, що сховалися під аркадою бібліотеки. Кренлі сперся на колону і колупав у зубах загостреним сірником, слухаючи, хто що говорить. Ближче до дверей стояло кілька дівчат. Лінч шепнув Стівенові:

– Твоя пасія тут.

Не зважаючи на рясний дощ, Стівен мовчки став на сходинку нижче від гурту студентів, час од часу зиркаючи на неї. Вона теж мовчки стояла серед подруг. Нема священика, ні з ким пофліртувати, в'їдливо подумав він, згадуючи останню їхню зустріч. Лінч мав рацію. Всі запаси теорії і завзяття в ньому вичерпались, і охляла душа запала назад у незворушність.

Він прислухався до балачок студентів. Йшлося про двох друзів, що здали випускний іспит з медицини, про шанси влаштуватися на океанських лайнерах, про бідну й небідну лікарську практику.