Текст книги "Портрет митця замолоду"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Він запитав:

– А чого ми знов переїздимо – можна спитати?

– Хашозяшоїншо насшо вишосешоляєшо.

По той бік каміна наймолодший брат затягнув «Часто тихої ночі». Один по одному діти підхопили мотив, поки не заспівали цілим хором. Отак вони співатимуть годинами, мелодія за мелодією, мотив за мотивом, аж поки останній блідий промінь не вмре на обрії, поки не вийдуть перші нічні хмари й не западе ніч.

Якусь мить він чекав, прислухаючись, а тоді підхопив і собі. З болем духа прислухався він до обертонів втоми, що ховалася в їхніх крихких, свіжих, безвинних голосах. Вони ще й на життєвий шлях не ступили, а вже, здається, стомилися іти.

Він чув, як хор голосів у кухні відлунює і множиться безконечним відголоссям хорів безконечних поколінь дітей, і в усіх цих відголосах чути й відголос оцього бриніння втоми та болю. Всі вони, здавалося, стомлені були життям, ще й не вступивши в нього. І він згадав, що Ньюмен розчув ці ж обертони в елегійних віршах Вергілія, котрі, мов голос самої Природи, виливають той біль і втому, але й надію на краще життя, що їх відчувають її діти вусі часи.

Далі чекати він не може.

Від дверей корчми Байрона до брами Клонтарфської каплиці, від брами Клонтарфської каплиці до дверей корчми, тоді знов назад до каплиці, і знов назад до корчми ходив він повільно, спершу акуратно ступаючи на плити бруківки, а потім погоджуючи ходу з ритмом читаних подумки віршів. Минула вже добра година, як батько зайшов у корчму з викладачем Даном Кросбі побалакати про вступ сина до університету. Добру годину вже ходить він туди-сюди, але далі чекати він не може.

Зірвавшись з місця, він майже бігцем – щоб батько свистом не завернув його назад – подався до Бичачого острова, за кілька хвилин опинивсь уже за рогом біля поліційної казарми і відчув себе в безпеці.

Так, мати була проти, як можна було вгадати з її незрушного мовчання. Утім, її недовіра підстьобувала його сильніше за батькову пиху, і він холодно думав над тим, що помічав – у міру згасання віри в його душі, ця віра росла й міцнішала в її очах. Невиразна нехіть назрівала в ньому, темною хмарою настроювала розум проти материного невдоволення. А коли настрій той минувся, як хмара, не скаламутивши ні розуму, ні синівської шаноби, він неясно й без жалю відчув, що вперше їхні життя безмовно розходяться.

Університет! Отже, йому вдалось обійти вартових, поставлених на сторожі його дитинства, щоб втримати його серед них, щоб він підлягав їм і служив їхнім цілям. Спершу вдоволення, потім гордість піднесли його й понесли, мов довгі неквапні хвилі. Невидима ціль, задля служіння якій він народивсь, вивела його невидимою стежкою на волю і тепер вабить знов, перед ним ось-ось відкриється нова пригода. Йому вчувалася поривчаста музика – тон угору, мала кварта вниз, тон угору, велика терція вниз, – мов триязике полум'я, рвалась вона, пломінь за пломенем, з опівнічного лісу. То була прелюдія ельфів, безконечна і безформна, що звучала дедалі швидше й нестямніш, пломені виривалися з ритму, і йому здалося – він чує, як з-під трав і корчів вибігає лісова звірина, і тупіт її лунає, наче лопотіння дощу по листю. Сум'ятний тупіт цих ніг линув через його свідомість, тупіт заячих і кролячих, оленячих, сарнячих і антилоп'ячих ніг, аж поки не стих, залишилася в пам'яті одна лиш звучна Ньюменова фраза: Ноги його – немов у сарни, підпора – руки віковічні.

Піднесеність цього туманного образу нагадала йому відкинуту ним велич служіння Богові. Всі роки отроцтва він марив про це. Не раз думав, що це – його призначення. Але коли настала та мить і пора було іти за голосом покликання, він одвернувся, підкорившись свавільному інстинктові.

Тепер уже пізно: миросвячення ніколи не торкнеться його чола. Він відмовився. Чому?

Під Доллімаунтом він звернув до моря і, ступаючи на легкий дерев'яний міст, відчув, як під його важкими черевиками задвигтіли дошки. Громадка християнських братів верталася з Бичачого острова і саме входила по двоє на міст. Невдовзі цілий міст уже хитався й тріщав. Стівена минали парами грубі обличчя, на яких жовтими, червоними і безбарвними плямами мінилися відблиски моря, і коли він спробував глянути на ці обличчя спокійно й відсторонено, легка пляма сорому і співчуття виступила на обличчі. Злий сам на себе, він спробував сховати обличчя від їхніх поглядів, дивлячись убік на мілку воду, що вирувала під мостом. Але й там побачив їхні відбиття: зсунуті на потилицю високі капелюхи, скромні смужки комірців і мішкуваті ряси.

Брат Гайкі.

Брат Квейд.

Брат МакАрдл.

Брат Кео.

Їхня побожність, мабуть, схожа на їх імена, їхні обличчя, їхні убрання. Намарне казав він собі, що їхні покірливі, сповнені скрухи серця складають, можливо, значно більшу данину побожності, ніж складав досі він, удесятеро любіший дар, ніж його вигадливе благочестя. Намарне силкувався він пройнятися до них великодушністю, повірити, що, як колись приб'ється він до їхніх воріт, обдертий з гордині, побитий і в жебрацькому дранті, вони проймуться до нього великодушністю і полюблять, як самих себе. Намарне, зрештою, собі на гіркоту, всупереч власній тверезій переконаності, доводити собі, що заповідь любові не велить нам любити ближнього так само сильно й глибоко, як себе, а велить любити його такою ж самою любов'ю, як себе.

Він видобув зі своєї скарбниці одне речення і м'яко промовив до себе:

– День плямистих, морем народжених хмар.

Речення те, і день, і краєвид злилися в один акорд. Слова... У чім тут річ – у їхніх барвах? Він дав їм засвітитися і згаснути, тон за тоном: золото сходу, іржава червінь і зелень яблуневих садів, блакить морських хвиль, оторочене сірістю руно хмар. Ні, не в барвах – у рівновазі й злагодженості самої фрази. Отже, ритмічний висхід і спад слів миліші йому, ніж пов'язані з ними легенда і барва? Чи, може, через свій слабкий зір і несміливість думки він має менше втіхи від відображання світла чуттєвого світу крізь призму барвистої і багатої мови, ніж від споглядання внутрішнього світу окремих емоцій, досконало відбитого у дзеркалі ясної, гнучкої, розміреної прози?

З хисткого містка він знову ступив на тверду землю. У цю мить, здалось йому, війнуло прохолодою, і, скосивши очі на воду, він побачив, як раптовий порив вітру вкрив її темними брижами. Серце йому ледь тенькнуло, горло ледь стислось – це тіло його жахнулось холодного, нелюдського запаху моря: все ж він не звернув ліворуч до дюн, а пішов прямо, вздовж скелястого пасма, що вело до самого гирла ріки.

Замрячене сонце м'яко освітлювало сіру гладінь там, де річка переходила в затоку. Далі по течії повільної Ліф-фі стрункі щогли мережили небо, а ще далі губилось уві млі розпластане плетиво міста. Наче на якомусь збляклому гобелені, старому, мов людська втома, виднів крізь безчасся образ сьомого граду християнства, такого ж давнього, стомленого й терплячого у своєму ярмі, як у дні скандинавських віч.

Зневірено звів він очі на повільні хмари, плямисті й народжені морем. Вони пливли пустелею неба – орда кочовиків у поході, високо над Ірландією, на захід. Європа, звідки вони з'явились, лежала там, за Ірландським морем – Європа незнайомих мов й оточених долинами, лісами, цитаделями та окопами, муштрованих народів. Він чув у собі незграйну музику, ніби гомін спогадів та імен, таких знайомих, проте не міг вловити жодного бодай на мить; аж ось музика наче тихне, відкочується, відходить... І з кожним відкотом туманної музики з неї вихоплюється одна протяжна клична нота – так зірка протинає морок тиші. Ще раз! Ще раз! Ще раз! Це кликав його позасвітній голос.

– Гей, Стефаносе!

– А ось і Дедал!

– О-о! Перестань, Двайєрисько, бо дістанеш в пику... А-а!

– Молодця, Тавзер! Топи його!

– Сюди, Дедалусе! Бус Стефануменос! – Бус Стефанефорос!

– Топи його, Тавзере! Хай налигається!

– Рятуйте! Рятуйте!.. А-а!

Він упізнав цю мову ще до того, як розгледів обличчя. Од самого виду цієї зжужмленої мокрої голизни мороз пробирав до кісток. Тіла хлопців – мертвотно-білі чи підсвічені блідим золотом чи підпечені сонцем, виблискували вологою. І камінь, з якого вони пірнали, абияк підпертий і розхитуваний їхніми стрибками, і грубе тесане каміння спадистого хвилерізу, на який вони здирались у своїй галасливій забаві, – все мало холодний, мокрий відблиск. Вони шмагали одне одного важкими від холодної морської води рушниками, волосся їх злиплося, насякле холодною ропою.

Вони кликали і він зупинивсь, дотепно відповідаючи на жарти. Які вони всі безликі – Шулі без його глибоко розстебнутого комірця, Енніс без ясно-червоного пояса з пряжкою у формі змії, а Коннолі без своєї спортивної куртки з накладними кишенями. На них прикро дивитись, і вже зовсім прикро – бачити на їхніх тілах ознаки змужніння, що робили жалюгідну голизну огидною. Може, в гурті та в галасі шукають вони порятунку від прихованого в душах страху? І відгородившись тишею, він згадував, яким ляком пойняла його таємниця власного тіла.

– Стефанос Дедалос! Бус Стефануменос! Бус Стефанефорос!

Він уже звик до їхніх жартів, і зараз вони лишень лестили його почуттю спокійної, гордовитої вищості і незалежності. Нині, як ніколи раніш, його дивне ім'я лунало для нього пророцтвом. Сіре тепле повітря здавалось йому таким позачасним, власний настрій таким плинним і безликим, що всі віки злилися для нього в один. Щойно дух давнього данського королівства прозирнув був із шат повитого млою міста. А зараз, зачувши ім'я легендарного майстра, він немовби почув невиразний шум хвиль і побачив щось крилате – воно летіло над морем, повільно здіймаючись у повітрі. Що це таке? Просто чудернацька гравюра на першій сторінці середньовічної книги з пророцтвами і символами – отой схожий на яструба чоловік, що летить понад морем до сонця, – чи передвістя мети, для служіння якій він народився і до якої йшов крізь тумани дитинства й отроцтва, символ митця, який у своїй майстерні наново виковує з безвладної земної матерії нове, розкрилене, невловне і незнищенне єство?

Серце йому затріпотіло, дихання почастішало, і буйним духом обвіяло кінцівки – немовби сам він линув до сонця. Серце йому тріпотіло в захваті страху, а душа летіла. Душа його ширяла в повітрі у позасвіттях, а тіло, він знав, очистилося одним подихом, позбулося непевності, запроменіло і влилося в стихію духа. В захваті цього лету очі йому променіли, дихання рвалося, і рвалися, й тремтіли, і променіли кінцівки, обвіяні вітром.

– Раз! Два! Стережись!

– О-о, рятуйте! Тонуся!

– Раз! Два! Три! Гоп!

– Давай! Давай!

– Раз! У-ух!

– Стефанефорос!

Йому до болю хотілося крикнути голосно, криком яструба чи орла з високості, пронизливим криком повідати вітрам про своє визволення. Це життя кликало його душу – не тим тупим, грубим голосом, яким кличе світ обов'язків та розпачу, не тим нелюдським голосом, що закликав його до безбарвного вівтарного служіння. Мить надривного лету визволила його, а крик тріумфу нарешті пробився крізь губи і розчахнув мозок.

– Стефанефорос!

Чим же іще було воно все, як не саваном, скинутим з тлінного тіла – страх, у якому він ходив удень і вночі, непевність, яка сковувала його обручем, сором і стид, які принижували його – хіба не були вони саваном, покровами його гробу?

Душа його воскресла з гробу отроцтва, відкинувши погребальне вбрання. Так! Так! Так! Він гордо творитиме свобідною силою своєї душі, як великий майстер, чиє ім'я він носить, творитиме щось живе, нове і розкрилене, і прекрасне, невловне і незнищенне.

Не в силі вже тамувати полум'я в крові, він нервово зіскочив з каменя. Відчув, як пломеніють щоки, як рветься пісня з грудей. Він не чув землі під ногами, ладними йти на край світу. «Вперед! Вперед!» – здавалось, кричало серце. Над морем загусне вечір, ніч упаде на долини, замерехтить світанок й одкриє перед мандрівником незнайомі поля, і пагорби, і обличчя. Де?

Стівен поглянув на північ, де Гоутський пагорб. Море швидко відступало, оголивши водорості на мілкому боці хвилеріза – вздовж усього узбережжя починався відплив. Уже одна продовгувата коса свіжо випнулась над водяними брижами. Подекуди полискували над мілкою хвилею свіжі піщані острівці, й довкола них, по всій мілині та по струмочках на березі, бродили, шукаючи щось у пісках, повиті у світло барвисті постаті.

За мить він уже був босий – панчохи у кишенях, зв'язані шнурками парусинові черевики перекинуті через плече – і, вибравши в плавнику між камінням загострену, розріджену сіллю палицю, зійшов з хвилеріза.

Обмілиною спливав довгий струмок. Бредучи в ньому проти течії, він зачудовано вдивлявся у нескінченний рух водоростей. Смарагдові й чорні, руді й оливкові, вони погойдувались і поверталися за течією. Від безконечного руху вода в струмку була темна і віддзеркалювала високі хмари. Хмари безгучно пливли високо вгорі, а внизу пливли безгучно сплутані водорості; сіре тепле повітря стояло незрушно, і нове бурхливе життя співало у його жилах.

Де поділося його отроцтво? Де та душа, що сахалась свого призначення і самотньо розважала над ганьбою власних ран, щоб у власній оселі убозтва й неправди прибрати її у злинялий саван та у вінки, що в'януть од першого ж доторку? А де він сам?

Він сам. Не помічений ніким, щасливий і при самій серцевині бурхливого життя. Він сам-один, молодий, завзятий і буйний серцем, один серед повітряних стихій і солонкавих вод, серед викинутих морем черепашок і водоростей, серед присірілого сонячного світла, між барвистих, повитих у світло постатей дітей і дівчат, між дівочих і дитячих голосів у повітрі.

Перед ним посеред плеса стояла нерухомо й самотньо дівчина, вдивляючись у море. Немов якась чарівна сила обернула її у подобу дивовижної й гарної морської птахи. Голі ноги її, довгі й стрункі, були витончені, мов журавлині, й непорочно-білі, тільки в одному місці смарагдове пасмо водорості немов родимою плямою прилипло до тіла. Стегна її, повніші й ніжнотонні, як слонова кістка, були оголені майже до клубів, і білі торочки панталонів нагадували ніжний пташиний пух. Темно-синя спідничка, сміливо закасана круг стану, звисала ззаду голубиним хвостом. Груди в неї були м'які й ніжні, як у птахи, ніжні й м'які, наче груди темноперої голубки. Тільки довге біляве волосся її було дівочим, і дівочим був її лик, позначений чудом смертної краси.

Вона була сама, і стояла нерухомо, вдивляючись у далеч моря, але коли відчула його присутність і благоговіння його очей, то свої очі звернула на нього і спокійно, стримано зустріла його погляд, без сорому чи кокетства. Довго-довго витримувала вона його погляд, а потім спокійно відвела очі й перевела долі, на струмок, м'яко поводячи у воді ногою. Перший ледь чутний сплеск тихоплинної води порушив тишу – тихий, ледь чутний і шепітливий плюскіт, ледь чутний, як сонне відлуння дзвонів: плесь-плесь, плесь-плесь; і слабкий пломінчик затремтів на її щоці.

– Боже небесний! – кликнула Стівенова душа у вибуху земної радості.

Він притьмом одвернувся од неї й кинувся геть через обмілину. Щоки його пломеніли, тіло горіло, руки і ноги тремтіли. Все далі і далі і далі ступав він пісками, співаючи морю буйної пісні, радісним кличем вітаючи пришестя життя, що покликало його.

Образ дівчини запав йому в душу назавше, і жодне слово не порушило святої тиші його екстазу. Її очі покликали його, і душа його стрепенулась на поклик. Жити, помилятись, падати, перемагати, наново творити життя з самого життя! Буйний ангел явивсь йому, ангел смертної молодості й краси, посланець із прекрасної обителі життя, щоб у мить екстазу розчахнути перед ним ворота на всіх шляхах блукань і слави. Далі, далі, далі і далі!

Він раптово спинивсь і почув у тиші власне серце. Як далеко він зайшов? Котра година?

Поблизу – ані живої душі, не чути в повітрі жодного звуку. Та день уже згасає, скоро почнеться приплив. Він повернув назад і побіг до берега. Збігши угору пологим схилом без страху порізати ноги, знайшов піщану заглибину між порослих травою горбків і вмостився у ній, щоб спокоєм і тишею вечора вгамувати шал у крові.

Відчував над собою величезний байдужний купол небосхилу і незворушну ходу небесних тіл, а під собою – землю, що його породила, що приклала його до грудей.

Сонливо заплющив очі. Повіки йому тремтіли, мовби відчували кругобіг землі та її вартових, тремтіли, мовби відчували дивне світло якогось нового світу. Душа знесвідоміло поринала в якийсь новий світ, фантазійний, імлистий і непевний, як світ під поверхнею вод, повний рухливих, розпливчастих обрисів та істот. Світ? Чи мерхіт? Чи цвіт? Що мерехтить і тремтить, тремтить і розпукується, як світанок дня, як пуп'янок квітки; він росте нескінченно сам із себе, вибухаючи густо-червоним, розгортаючись і гаснучи до найніжнішої барви ружі, лист за листом, хвиля світла за хвилею світла, заливаючи всі небеса м'якими, щораз глибшими зблисками.

Вечір уже запав, коли він прокинувсь; пісок і сухі трави його ложа вже не яріли. Він повільно підвівся і, пригадавши екстаз свого сну, радо зітхнув.

Вибрався на гребінь піщаного пагорба й роззирнувся довкруж. Вечір уже запав. Обідець молодого місяця розтинав бліду пустелю неба – обідець срібного обруча, вгрузлого в сірий пісок, і вода, неголосно шепочучи хвилями, швидко поглинала берег, острівцями одрізаючи од суходолу кілька останніх постатей.

Розділ п'ятий

Він допив до решти третю склянку водявого чаю і заходивсь жувати підібрані зі столу шкуринки підсмаженого хліба, втупивши погляд у темну ковбаньку на дні чайника. Залишки жовтої рідини були вичерпані, в гущі залишилася ямка, і ковбанька на її дні нагадала йому землистого кольору воду в купальні Клонґовза. Коробка із закладними, що лежала біля його ліктя, уже була перерита, і він ліниво, одну по одній, брав масними пальцями синьо-білі, поспіхом нашкрябані й присипані піском, пожмакані квитанції з іменем поручника – «Дейлі» або «Маківой».

1 пара чобіт

1 поношене пальто

З різні речі, білі

1 чоловічі панталони.

Він одклав квитанції і, задумливо дивлячись на накривку подзьобаної шашелем коробки, невпевнено спитав:

– На скільки зараз спішить годинник?

Мати підкрутила старий будильник, що лежав боком посеред камінної полиці, поки стрілки не показали за чверть дванадцяту, і знову поклала його на бік.

– На годину й двадцять п'ять хвилин, – мовила вона. – Зараз двадцять на одинадцяту. Їй-богу, міг би й поквапитись, а то спізнишся на лекції.

– Наготуйте мені миття, – сказав Стівен. Кейті, наготуй Стівенові миття.

– Буді, наготуй Стівенові миття.

– Не можу, мені ніколи. Наготуй ти, Меґґі.

Коли, зрештою, в кухонну раковину вставлено емальований шаплик, а на край його лягла стара рукавиця до миття, він дав матері терти йому шию, порпатися у вухах та закапелках ніздрів.

– Оце дожився, – сказала вона. – Студент, а такий брудний, що мати мусить його мити.

– Тобі ж це в приємність, – спокійно одказав Стівен.

Згори долинув пронизливий свист, і мати тицьнула йому в руки вогкий халат:

– Витирайся і йди уже, заради Бога.

Після другого різкого посвисту, довшого, бо сердитого, одна з дівчат побігла до сходів.

– Що, тату?

– Ця ледача сучка, твій брат, ще не пішов?

– Пішов, тату!

– Точно?

– Так, тату!

– Гм!

Дівчина повернулась, показуючи йому, щоб поспішив і тихенько вийшов через чорний хід. Стівен засміявся:

– Дивне уявлення про граматику, якщо «сучка» в нього – чоловічого роду.

– Ох, Стівене, який сором, – сказала мати. – Ти ще проклянеш той день, коли вступив у той заклад. Ти став на себе не схожий.

– Всього всім найкращого, – посміхнувся Стівен, посилаючи усім на прощання повітряний поцілунок.

Вуличка позад веранди вся насякла водою, і, коли Стівен ішов нею, обережно ступаючи між купами мокрого сміття, з божевільні для черниць за муром почувся пронизливий голос божевільної черниці: – кусе! О, кусе! кусе!

Сердито крутнувши головою, він витряс той крик із вух і, обминаючи гнилі покидьки, наддав ходи, але серце його вже точив біль відрази й гіркоти. Батьків свист, буркіт матері, лемент невидимої причинної злились у хор образливих голосів, що зазіхали на його юнацьку гідність. Він вигнав із серця останній їх відгомін лайкою, але поки ішов вулицею, відчуваючи, як огортає його сіре вранішнє світло, що лилося крізь мокрі дерева, і коли вдихнув дивний густий запах вогкого листя й кори, душа його звільнилась од мук.

Набряклі дощем дерева викликали в ньому, як і завжди, спомини про дівчат і жінок у п'єсах Ґергарта Гауптмана; і згадки про тихий їх смуток та пахощі, що скапували з мокрих гілок, злились у настрій погідної радості. Ранкова прогулянка по місту почалась, і він знав наперед, що, проминаючи багнисті поля Ферв'ю, думатиме про по-чернечому строгу, гаптовану сріблом прозу Ньюмена; що коли йтиме Норт-Стрендською дорогою, позираючи байдужно на вітрини продовольчих магазинів, пригадає меланхолійність Ґвіда Кавальканті й усміхнеться; що біля каменярні Берда в Талбот-плейсі його, наче різкий вихор, пройме дух Ібсена, дух свавільної юнацької краси, і що, проходячи повз бруднющу рибальську крамницю по той бік Ліффі, він повторить подумки пісню з Бена Джонсона:

 
I was not wearier where I lay.
 

Душа його, коли стомлювалась шукати сутність краси у примарних словах Арістотеля чи Томи Аквінського, залюбки зверталася до добірних пісень єлизаветинців. Душа його, в облаченні монаха-єретика, не раз крийкома ставала під вікнами тої доби, щоб почути поважно-пустотливу гру лютністів чи щирий сміх камізельників, аж поки вульгарний смішок чи заяложений часом вираз камерного, фальшивого гонору не вражали його монашу гідність й не виганяли з криївки.

Наука, яку він, вважалося, гриз цілими днями так, що вона геть зовсім одірвала його від друзів юності, обмежувалась вибіркою витончених сентенцій з поетики й психології Арістотеля та «Синопсисом Томи» – Synopsis Philosophiae Scholasticae ad mentem divi Thomae.[7]7
   Synopsis Philosophiae Scholasticae ad mentem divi Thomae – "Синопсис схоластичної філософії за вченням св. Томи" (лат.)


[Закрыть] Думки його – суцільні сутінки сумнівів і невіри в себе – часом осявалися блискавками інтуїції, і були то блискавки такі яскраві, що земля зникала йому з-під ніг, мов поглинута вогнем; після цього язик йому затерпав, а очі, стрічаючи погляди інших, німували у відповідь; бо він відчував, огорнений, наче мантією, духом краси, що спізнав благородство, принаймні у мріях. Але коли ця гордість мовчання вже його не підносила, він радо повертався у гущу звичайних життів, ідучи своєю дорогою крізь брудне, галасливе і ледаче місто без страху і з легким серцем.

Біля огорожі над каналом він стрів сухотника з обличчям ляльки, у капелюсі без крис, у щільно застебнутому пальті шоколадного кольору, що спускався з мосту, дрібочучи, і тримав перед собою складену парасолю, мовби чарівну паличку. «Мабуть, уже одинадцята», – подумав він і зазирнув у молочну – дізнатися, котра година. Годинник у молочній показував за п'ять п'яту, та, обертаючись, він почув, як десь поруч невидимий йому годинник швидко і справно вибиває одинадцяту. Він засміявся: бій годинника нагадав йому МакКанна, і він ніби побачив його – приземкуватого, у мисливській куртці й бриджах, з русявою цапиною борідкою, що стоїть на розі Гопкінса на вітрі і каже:

– Дедалусе, ти – антисоціальний елемент, задивлений сам у себе. А я – ні. Я – демократ, я працюватиму й діятиму заради соціальної свободи та рівності між усіма класами й статями в майбутніх Сполучених Штатах Європи.

Одинадцята! Отже, він запізнивсь і на це заняття. Який сьогодні день тижня? Він спинився біля кіоска й поглянув на заголовок газети. Четвер. З десятої до одинадцятої англійська. З одинадцятої до дванадцятої – французька, з дванадцятої до першої – фізика. Стівен уявив собі заняття з англійської, і навіть на такій відстані відчув неспокій і безпорадність. Він мов побачив покірливо схилені над зошитами голови товаришів, коли ті записували все, що їм казано записувати – визначення за назвою і визначення за суттю, приклади; дати народження і смерті, найважливіші твори, схвальні відгуки поруч з несхвальними. Тільки в нього голова була не схилена, бо думки його ширяли далеко, і, незалежно від того, куди він дивився – на їх невеличкий студентський гурт, чи крізь вікно на занедбану зелень саду, – завжди переслідував його важкий запах підвальної цвілі і тління. Але ні – ще одна голова на передніх лавах, просто перед нього, гордовито зносилася над іншими похиленими головами, мов голова священика, коли той сміливо звертається до Бога від імені смиренних віруючих навколо. Чому це так – коли він думає про Кренлі, то ніколи не може уявити його інакше, а тільки голову й обличчя? Навіть у ту мить він бачив перед собою на тлі сірої завіси ранку ніби мару, обличчя відтятої голови, а чи посмертної маски, увінчане в надбрів'ї, мов залізною короною, цупким, чорним, їжакуватим волоссям – обличчя наче священика, бліде, з широким носом, з тінями під очима й вилицями, обличчя священика з довгими, безкровними, ледь усміхненими вустами. Вмить пригадалося, як він щодня і щовечора звіряв Кренлі всі бентеги, неспокої й поривання своєї душі, на що приятель відповідав цілковитою мовчанкою, і Стівен сказав би, що то – обличчя грішного священика, котрий сповідає, вже не маючи права дати розгрішення, якби знову у пам'яті не зринув погляд його темних і мовби жіночих очей.

А в глибині цього образу постала на мить дивна, темна печера думок, але він одсахнувсь, відчуваючи, що заходити ще не час. Та дурман приятелевої байдужості, здавалось, отруював повітря круг нього невловимим смертоносним духом, і він раптом помітив, що погляд його стрибає то праворуч, то ліворуч, від одного випадкового слова до іншого, і мляво здивувався, що слова ці так тихо і мовчки втратили свої безпосередні значення; врешті щонайпересічніша вивіска зневолювала його ум, мов магічне заклинання, а душа марніла, зітхаючи від старості на цій вуличці, заваленій купами мертвої мови. Його власна свідомість мови почала відпливати з мозку й перехлюпуватися в слова, що сплітались і розплітались у свавільному ритмі:

 
Хлипа плющ на стіні,
В'ється й хлипа на стіні,
Жовтий плющ на стіні,
Пнеться вгору по стіні.
 

Чи хто коли чув таку нісенітницю? Всемогутній Боже! Хто коли чув, щоб плющ хлипав на стіні? Жовтий плющ – це зрозуміло, жовта слонова кістка – теж. Ну, а якби так: слоновокостий плющ?

Тепер слово це блиснуло у мозку яскравіше й виразніше, ніж слонова кість, відпиляна з прожилкуватих бивнів слона. Слонова кість, ivory, ivoire, avorio, ebur. Один з перших прикладів, вивчених ним з латини, звучав: India mittit ebur. Він згадав проникливе обличчя ректора, півничанина, що учив його тлумачити «Метаморфози» Овідія вишуканою англійською мовою, з химерними вкрапленнями таких речей, як «кнурик», «череп'я» і «хребетне сало». Певне уявлення про латинське віршування він почерпнув з потріпаної книжки одного португальського ченця.

 
Contrahit orator, variant in carmine vates.
 

Злами, перемоги й розколи історії Риму подавались йому у заяложених словах in tanto discrimine, а в суспільне життя міста міст він намагався прозирнути крізь фразу implere ollam denariorum, які ректор пишномовно перекладав «наповнити горнець динаріями». Сторінки його пошарпаного часом Горація ніколи не були холодні на дотик, навіть коли горталося їх закляклими пальцями; то були живі, людські сторінки, і п'ятдесят років тому їх гортали живі, людські пальці Джона Дункана Інвераріті та його брата Вільяма Малькольма Інвераріті. Авжеж, на тьмяному форзаці стояли їхні шляхетні імена, і навіть такому убогому латиністові, як він, стьмянілі рядки пахли, ніби пролежали всі ці роки в мирті, лаванді й вербені; все ж йому муляла думка, що він так назавжди й залишиться несміливим гостем на бенкеті світової культури і що на монашу науку, в категоріях якої він виковує свою філософію естетики, у його часи дивляться не менш зверхньо, ніж на витончений і химерний жаргон геральдики й соколиних ловів.

Сіре громаддя коледжу Трійці ліворуч, важко вставлене в неуцтво міста, мов тьмяний камінь у грубий перстень, тиснуло на його свідомість, і, намагаючись вивільнити ноги з пут реформованого сумління, він вийшов на чудернацький пам'ятник народному ірландському поетові.

Він дивився на нього без гніву; бо хоча тілесна й духовна недолугість, як невидима черва, повзла по статуї від шаркітливих ніг угору по складках плаща і довкола холопської голови, вона, здавалося, покірно усвідомлювала свою жалюгідність. То був фірболг у позиченому плащі мілезійця; і йому згадався його друг Дейвін, студент зі села. Жартома він називав його саме так, але той не ображався:

– Що ж, Стіві, ти сам кажеш, що я тугодум. Називай мене, як хочеш.

Його приємно зворушило оте-от домашнє «Стіві», коли почув його вперше з вуст друга, бо сам розмовляв з людьми так само сухо, як і вони з ним. Часто, сидячи у Дейвіновій квартирі на Ґрантгем-стріт і поглядаючи на добротні черевики друга, вишикувані парами під стіною, він виголошував для його нехитрого вуха чужі вірші й ритми, за якими крилися його власні туга і пригніченість. Простий фірболзький розум його слухача притягував до себе його розум і тут же відштовхував: притягував вродженою спокійно-ввічливою увагою, незвичним зворотом старої англійської мови, силою захвату перед грубо-тілесною спритністю (Дейвін був шанувальником ґела Майкла К'юсака), відштовхував миттєво й несподівано бідністю думки та почуттів чи тупим виразом ляку в очах, того душевного ляку зголоднілого ірландського села, яке й досі щовечора боїться сигналу гасити світло.

Окрім геройських подвигів свого дядька-силача Мета Дейвіна, молодий селянин обожнював ще смутну легенду Ірландії. Язикаті студенти, котрі за всяку ціну намагались наповнити якимсь сенсом одноманітне життя в коледжі, залюбки видавали його за молодого фенія. Нянька навчила його говорити по-ірландському й виховувала його вбогу уяву в непевному світлі ірландського міфу. І він ставився до цього міфу, по якому ще жоден ум не пройшовся різцем краси, і до незграбних переказів, що розпадалися, ідучи колами у глибину, так само, як і до римо-католицької релігії, – з тупою вірнопідданістю. Цілою своєю душею, покірною єдиному гаслові, він противився всьому, що приходило до нього з Англії чи через англійську культуру; а зі світу за межами Англії він знав лише про французький Іноземний легіон, у якому збирався служити.

Через оте честолюбство, що поєднувалося з загальним нахилом Дейвінової вдачі, Стівен часто називав його ручним гусаком, і в цьому назвиську звучало навіть певне роздратування, викликане мовчкуватістю і вайлуватістю друга, що часто ставали стіною між допитливим розумом Стівена та глибинними течіями ірландського життя.