Текст книги "Портрет митця замолоду"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Одного вечора цей молодий селянин, розворушений пристрасним красномовством Стівена, в яке той утікав від холодного безмов'я свого збунтованого розуму, викликав у Стівеновій уяві дивний образ. Вони поволі йшли темними вузькими вуличками убогого єврейського кварталу в напрямі Дейвінової квартири.

– Така мені раз пригода трапилася, Стіві, тамтої осені, ближче до зими. Я нікому ні півслова не сказав, тобі першому. Не тямлю вже, чи був то жовтень чи листопад. Певно, Що жовтень, бо то було ще до того, як я приїхав сюди вступати до університету.

Стівен, улещений довірою, подививсь усміхнено в обличчя друга, з приємністю дослухаючись до його простої говірки.

– Весь той день я був далеко від дому, у Баттеванті, – не знаю, чи ти знаєш, де це, – на хокейному матчі. Грали крокські «Наші Хлопці» проти лімерицьких «Безстрашних Турлів», і присягаюсь, Стіві, то була гра! Мій двоюрідний брат Фонсі Дейвін грав на воротах за Лімерик. Так з нього всю одіж здерли, а він раз по раз виривався із форвардами вперед і кричав, як дурний. Ніколи не забуду того дня. Один із крокських як махне ключкою, і, Бог мені свідок, мало не втрапив братові в скроню. Їй-бо, якби він його зачепив кінцем – був би братові гаплик.

– Добре, що все обійшлось, – засміявся Стівен, – але хіба це і є твоя дивна пригода?

– Ну так, може, тобі й нецікаво, але най там, – після матчу такий був гармидер, що я спізнився на поїзд і не знайшов ані одного запрягу, щоб підвіз мене додому, бо, як на зло, того ж таки дня в Каслтавнроші був якийсь з'їзд, і всі візники околиці стояли там. Тож вибір був один – заночувати у Баттеванті або перти пішки. Ну, я ноги на плечі та й іду, іду, вже й ніч западає, коли я ще в Беллігурських пагорбах – це добрих десять миль від Кілмаллока, – а там далі довга безлюдна дорога. І на дорозі тій ані натяку нема на якесь людське житло, тихо, як у вусі. Уже так стемніло, хоч в око стрель. Раз чи два я приставав під кущем розпалити люльку і, якби не рясна роса, то там-таки, під кущем, впав би й заснув. Зрештою за поворотом бачу-таки хатину, і в вікні світиться. Підходжу, стукаю в двері. Запитують, хто там, я й кажу, що був на матчі у Баттеванті, йду додому і прошу води напитися. За якийсь час відчиняє двері молода жінка й виносить мені великий кухоль молока. Жінка вже напівроздягнута, ніби саме вкладалась, коли я постукав, волосся розпущене; з її фігури, а чи по очах, видно, що вона, мабуть, вагітна. Вона довго балакала зо мною на порозі, і то було дивно, бо груди і плечі мала голі. Запитала мене, чи не стомивсь я і чи не хочу заночувати. Каже, вона в домі сама-самісінька, бо чоловік ще вранці поїхав до Квінставна відпроваджувати сестру. І знаєш, Стіві, вона очей з мене не зводить, і підступила так близько, що чути, як дихає. Я вже віддаю їй кухоль, а вона хап мене за руку, тягне через поріг і каже: «Заходь, залитися на ніч. Не бійся. Там нікого нема, тільки ми...» Я, Стіві, не зайшов. Лиш подякував і пішов собі далі, хоч кров стугоніла мені в жилах. На першому ж повороті я озирнувсь – а вона все ще стоїть у дверях.

Останні слова Дейвінової оповіді забриніли в Стівеновій пам'яті, і жінка з цієї оповіді постала перед ним, множачись у постатях інших селянок, не раз бачених з брички на порогах будинків у Клейні – уособлення її і його народу, лиликова душа, що в пітьмі, в таємниці й самотності прокидається до усвідомлення себе, що через очі, і голос, і рухи простої жінки кличе чужинця до свого ложа.

Хтось поклав йому руку на лікоть, і юний голос вигукнув:

– Це я, паночку, ваша слуга! Зробіть почин, паночку. Купіть цей чудовий букетик. Прошу вас, паночку!

Сині квітки, простягнуті йому, і її по-дитячому сині очі здалися в ту мить образом самої простоти. Він почекав, поки образ розвіється, і тепер бачив лише обшарпану сукенку, мокре жорстке волосся й хлопчакувате обличчя.

– Будьте ласкаві, паночку. Пожалійте слугу вашу!

– У мене немає грошей, – мовив Стівен.

– Купіть, чудові квіточки! Всього один пенні.

– Ти чула, що я сказав? – спитав Стівен, нахиляючись до неї. – Я сказав, що не маю грошей. Повторити ще раз?

– Що ж, дасть Біг, колись ви їх матимете, – помовчавши, відповіла дівчина.

– Можливо, – сказав Стівен, – але навряд.

Він швидко пішов геть, побоюючись, щоб її панібратство не обернулося глумом, і не бажаючи ні чути, ні бачити, як вона пропонуватиме свій товар комусь іншому – туристові з Англії чи студентові з коледжу Трійці. Графтон-стріт, що нею він саме простував, тільки поглибила образ зневаженого убозтва. На початку вулиці була встановлена меморіальна плита Вулфові Тону. Стівен згадав, що був тут з батьком при її відкритті. З гіркотою згадав він цю сцену дешевого вшанування. В екіпажі сиділо четверо делегатів-французів, й один із них, усміхнений молодий гладун, тримав на держалні плакат зі словами: Vive l'Irlande!

А дерева на Стівеновій Луці пахли дощем, і набухла від дощу земля парувала запашним тліном, що легким запахом ладану крізь шар перегною пробивався з багатьох сердець. Душа цього веселого, продажного міста, про яку йому розповідали старші, з плином часу змарніла настільки, що не зберегла нічого, крім легкого запаху тліну, що здіймавсь од землі, і він знав – за хвилину, увійшовши в похмурий коледж, він відчує дух іншого розтління, аніж від Піжона Іґа-на і Палія Вейлі.

Підніматись у кабінет французької було вже пізно, тож він перетнув вестибюль і звернув ліворуч у коридор, що вів до фізичної авдиторії. Коридор був темний і глухий, але здавалось, ніби тут хтось є. Звідки таке відчуття? Може, тому, що він знав – за часів Піжона Вейлі тут були потаємні сходи? А може, цей єзуїтський коледж – чужоземна власність, і він у ньому – серед чужинців? Ірландія Тона і Парнелла немов відступила кудись.

Він відчинив двері до амфітеатру фізичної авдиторії і став у прохолодному сизому світлі, що ледь пробивалося крізь запорошені шибки. Перед ґратами каміна хтось сидів навпочіпки, розпалюючи вогонь, і по сухорлявості та сивизні він упізнав декана. Стівен нечутно причинив двері й підійшов до каміна.

– Доброго ранку, сер! Допомогти вам? Священик скинув на нього очі:

– Зачекайте, пане Дедалус, дещо побачите. Розпалювання вогню – це теж мистецтво. Є науки вільні, а є практичні. Це одна з практичних наук.

– Спробую навчитись, – мовив Стівен.

– Лиш би вугілля не забагато, – спритно пораючись, сказав декан, – ось один із секретів.

З бічної кишені сутани він вийняв чотири недогарки і вправно примостив їх між вугіллям і скрутнями паперу. Стівен мовчки спостерігав. Отак стоячи навколішках на камінних плитах при розпалюванні вогню, заклопотано розкладаючи паперові віхті й недогарки, декан, як ніколи, скидався на смиренного служителя, левита Господнього, який готує жертовник у порожньому храмі. Як і полотняна роба левита, вицвіла й зношена сутана огортала зігнуту постать того, кого церковне облачення чи розшитий бісером ефод тільки дратували і сковували б. Тіло його зістарілось у доземному служінні Богові – в догляданні жертовного вогню, таємному переданні вісток, в піклуванні про мирян, в нанесенні стрімких ударів за наказом зверху, – а однак нітрохи не набралось благодатної святості чи красоти прелатства. Ні, навіть душа його зістарілась у цьому служінні, не підносячись до світла й краси, не розточуючи довкола духмяний аромат святобливості – залишилась умертвлена воля, так само байдужа до трепетливості власного послуху, як старіюче тіло, худе й жилаве, посивіле від срібного пушку – до радощів любові чи борні.

Декан розпрямив спину і стежив, як вогонь охоплює паліччя. Щоб урвати мовчання, Стівен сказав:

– Я, напевно, не зумів би розпалити вогонь.

– Адже ви митець, чи не так, пане Дедалус? – глянув на нього декан, кліпаючи вицвілими очима. – Завдання митця – творити прекрасне. Що таке прекрасне – то вже інше питання.

Замислившись, він поволі потирав сухі руки.

– Ви можете дати відповідь на це питання?

– Тома Аквінський, – відповів Стівен, – каже: Pulchra sunt quae visa placent.

– Ось цей вогонь, – мовив декан, – тішить око. Значить, він прекрасний?

– У плані зорового сприйняття – а за даних обставин, гадаю, воно тотожне естетичному пізнанню – цей вогонь прекрасний, але Тома Аквінський сказав також: Bonum est in quod tendit appetitus. В плані задоволення тваринної тяги до тепла, вогонь – добро. Натомість у пеклі він – зло.

– Цілком слушно, – сказав декан. – Просто в око.

Він прудко підвівся, пішов до дверей, прочинив їх і мовив:

– Кажуть, у таких випадках помагає протяг.

Коли він, ледь накульгуючи, але досить моторно вернувся до каміна, Стівен побачив, як з вицвілих, позбавлених любові очей визирає мовчазна душа єзуїта. Як і святий Ігнатій, декан був кульгавий, але в очах не мав ані іскорки Ігнатієвого запалу. Навіть легендарна підступність ордену, підступність тонша й секретніша, аніж їх легендарні книги секретної й витонченої мудрості, не запалила його душу апостольським завзяттям. Здавалося, він послуговується вивертами, вченістю й хитрістю світу так, як йому казано – на більшу хвалу Божу, але не відчуває ні втіхи в їх застосуванні ані ненависті до присутнього в них зла, а тільки рішучим жестом послуху обертає їх проти них самих; і, попри все оте мовчазне служіння, здавалося, він зовсім не любить свого пана, та й зовсім мало, або й того менше – діло, котрому служить. Similiter atque senis baculus – він був тим, чим хотів його бачити засновник ордену, – посохом у руках старця. Цей посох можна забути в кутку, можна на нього спертися в дорозі, коли западе ніч, чи в люту негоду, його можна покласти в саду на лавці поруч із духмяним дамським букетиком, можна ним і погрозливо замахнутися. Декан повернувся до каміна, потираючи підборіддя.

– Коли можна буде почути ваші думки на тему естетики? – спитав він.

– Мої? – здивувався Стівен. – Та в кращому випадку мені якась думка приходить раз на півмісяця.

– Це дуже глибока тема, пане Дедалус, – мовив декан. – Це як дивитись у морські глибини з Могерових скель. Багато хто заходить так глибоко, що вже й не вертається звідти. Тільки тренований пірнальник може зануритись у ті глибини, дослідити їх і випливти знов на поверхню.

– Якщо ви маєте на увазі мислення, – озвався Стівен, – то і я певен: вільна думка не існує, оскільки кожне мислення має межі, окреслені його ж власними законами.

– Ага!

– Мені на моїй дорозі зараз достатньо світла від двох-трьох думок Арістотеля й Томи Аквінського.

– Розумію. Дуже добре розумію, про що ви говорите.

– Зараз вони мені потрібні тільки для власної користі й ужитку, поки в їхньому світлі я добуваю щось для себе. Коли лампада чадить чи смердить, я спробую вкоротити ґніт. Коли з неї мало світла, я продам її й куплю іншу.

– Епіктет теж мав лампаду, – мовив декан, – по його смерті її продали за фантастичну ціну. Він писав при цій лампаді свої філософські твори. Ви ж знаєте, хто такий Епіктет?

– Старець, – відповів різко Стівен, – котрий казав, що душа дуже подібна до відра води.

– Просто, по-домашньому він розказує нам, – вів далі декан, – що поставив залізну лампаду перед статуєю одного з богів, але злодій украв лампаду. Що ж зробив філософ? Розміркувавши, що красти – то сутність злодія, він другого дня вирішив, що купить глиняну лампаду, замість залізної.

Від деканових недогарків рознісся запах розтопленого лою і злився у Стівеновій свідомості з брязкотом слів: відро і лампада, лампада й відро. У голосі священика теж з'явився якийсь брязкіт. Стівенові думки інстинктивно спинили біг, вражені цим дивним тоном і образами, та ще обличчям священика, що було подібне до незапаленої лампади чи до зле сфокусованого рефлектора. Що крилося за ним чи в ньому? Ступор душі чи тупість громової хмари, налитої пізнанням і здатної пролитись Божим мороком?

– Я не такі лампади мав на увазі, сер, – сказав Стівен.

– Само собою, – відповів декан.

– Однією з найтрудніших речей у дискусії про прекрасне, – вів далі Стівен, – є визначити, як ужито слово – за літературною чи за базарною традицією. Пригадую, у Ньюмена є речення, де він говорить про Пречисту Діву, що її затримано у сонмі святих. Ну, а в щоденній мові це слово вжи-вається в іншому значенні: Сподіваюсь, я вас не затримую?

– Аніскільки, – ввічливо сказав декан.

– Ні-ні, – посміхнувся Стівен, – я мав на увазі...

– А, так-так, розумію, – швидко погодивсь декан, – чудово розумію, про що ви говорите: затримувати.

Він випнув підборіддя і сухо бухикнув.

– А щодо лампади, – мовив, – заправляти її – теж немалий клопіт. Мусите мати чисту олію і наливати обережно, щоб не розхлюпати, не влити більше, ніж вміститься у лійку.

– Яку лійку? – спитав Стівен.

– Лійку, через яку вливають олію до лампади.

– А-а, – мовив Стівен. – То ця річ зветься лійкою? А не цідилом?

– Яке ще цідило?

– Отаке... Лійка.

– Хіба її звуть в Ірландії цідилом? – спитав декан. – Ніколи чогось подібного не чув.

– Її звуть цідилом у Нижній Драмкондрі, – засміявся Стівен, – а в них англійська хоч куди.

– Цідило, – мовив декан замислено. – Яке цікаве слово. Треба подивитися в словник. Доконче, доконче.

Щось у його ґречності було від нещирості, і Стівен зміряв цього наверненого в католицтво англійця таким самим поглядом, яким, мабуть, старший брат у притчі дивився на молодшого, блудного сина. Смиренний неофіт, що влився у цілий потік гучних навернень, убогий англієць в Ірландії, він ступив на сцену історії єзуїтів, коли ця дивна гра інтриг, страждань, заздрощів, боротьби і приниження вже добігала кінця – останній прибулець, запізнілий дух. Звідки ж він прийшов? Може, він народивсь і виріс між переконаних іновірців, тих, хто бачив спасіння лише в Ісусі і ненавидів пишноту офіційної церкви? Може, він відчував потребу в непоказній вірі – серед сектантського мотлоху та белькоту войовничих схизматиків, визнавців шести принципів, людей особливих, баптистів сімені і змії, супралапсарських догматиків? Може, знайшов він правдиву церкву неочікувано, змотавши до кінця, мов моток прядива, якусь вигадливу нитку розмислів про натхнення, чи опокладення, чи про сходження Святого Духа? А може сам Христос торкнувсь його й повелів іти за собою, як тому апостолові, що сидів і збирав мито – може й він отак сидів під дверима каплиці з оцинкованим дахом, позіхаючи й підраховуючи церковну дрібноту?

Декан ще раз повторив:

– Цідило! Так-так, цікаво!

– Питання, щойно вами поставлене, здається мені цікавішим. Про те, що є краса, яку митець силкується вивести з груддя глини, – холодно мовив Стівен.

Одне мале словечко немов повернуло гостру рапіру його сторожкості проти цього ввічливо-чуйного супротивника. З гострим болем розпуки він відчув, що той, до кого він говорить – земляк Бена Джонсона. Він подумав:

– Мова, якою ми говоримо, це насамперед його мова, а вже потім моя. Як по-різному звучать слова – «дім», «Христос», «ель», «пан» – в його вустах і в моїх! Я не можу промовити чи написати ці слова, не схвилювавши душу. Його мова, така знайома і така чужа, для мене завжди буде чимось набутим. Не я створив, не я приймав її слова. Мій голос не довіряє їм. Моя душа стогне під тінню його мови.

– А ще як розрізняти прекрасне і високе, – докинув декан, – моральну красу і красу матеріальну. А також встановити, який тип краси властивий кожному з видів мистецтва. Ось вам кілька цікавих питань, в яких варто розібратись.

Стівен, збентежений рішучим, сухим тоном декана, мовчав; замовк і той; в запалій тиші зі сходів долинув тупіт ніг і гамір.

– Проте, віддавшись цим розмислам, – завершив декан, – можна наразитись на небезпеку померти з голоду. Насамперед отримайте диплом. Хай це буде вашим завданням номер один. А потім, крок за кроком, вийдете на свою дорогу. Я розумію це в найширшому значенні – дорогу в житті і в мисленні. Спочатку, може, й доведеться іти під гору. От хоча б містер Мунан. Не зразу він дістався вершини. Але ж дістався.

– У мене, можливо, нема його таланту, – неголосно озвався Стівен.

– А оце-от і невідомо, – весело заперечив декан. – Нам годі знати, що в нас закладено. Зневірятись мені аж ніяк не слід. Per áspera ad astra.

Він хутко відступив од вогню й вийшов на сходи – приймати першокурсників гуманітарного відділу.

Спершись об камін, Стівен чув, як він енергійно й безпристрасно вітається з кожним у групі, і мало що не бачив щирі посмішки на обличчях простакуватіших учнів. Його ж дражливе серце скропила роса співчуття до цього вірного слуги шляхетного Лойоли, до цього зведеного брата священнослужителів, розкутішого від них у мові, зате твердішого душею, до цього душпастиря, якого він ніколи не назвав би своїм духовним отцем; і він замислився, чому чоловіка цього та його товаришів називали сьогосвітниками – називали так не лише духовні, але й світські особи, – бо впродовж усієї своєї історії на суді Божої справедливості вони заступались за душі слабких, і літеплих, і обережних.

Про прихід професора сповістило, кількома хвилями, тупотіння важких чобіт тих, хто сидів на найвищому ярусі похмурого амфітеатру, під сизими від павутини вікнами. Почалася звірка, присутні відгукувались на свої імена хто як, поки черга не дійшла до Пітера Берна.

– Присутній! – глибоким басом озвався хтось з верхнього ярусу, а по інших лавках одразу ж пробігла хвиля покашлювань на знак протесту.

Професор спинився і назвав наступне прізвище:

– Кренлі! Відповіді не було.

– Містер Кренлі!

Усміх майнув Стівеновим обличчям, коли він подумав, що зараз вивчає його друг.

– Пошукайте у Леопардставні! – озвався голос позад нього. Стівен хутко обернувсь, але схоже на рило лице Мойнігана, оторочене сизим світлом, не виражало нічого.

Професор продиктував формулу. Під шелестіння зошитів Стівен обернувся знов:

– Дай мені паперу, ради Бога.

– Що це тобі припекло? – вишкірив зуби Мойніган. Він вирвав аркуш паперу зі свого блокнота і передав униз,шепочучи:

– У разі потреби це може зробити будь-хто з мирян чи жінок.

Формула, яку він слухняно записав на аркуші паперу, розгорнені і знов згорнені математичні викладки професора, примарні символи сили та швидкості – все це чарувало й висушувало Стівенів розум. Від когось він чув, що старий професор – атеїст і масон. Ох, що за сірий, отупілий день! Неначе передпекло безболісної, терплячої свідомості, де блукають душі математиків, проектуючи з площини на площину довгі, гінкі фактури дедалі рідших і дедалі блідіших сутінків, розсилаючи прудкі вихори до крайніх меж усесвіту, щораз ширшого, щораз віддаленішого і щораз невловнішого.

– Отож належить розрізняти еліпс та еліпсоїд. Можливо, декому з вас, панове, відомі твори містера В. Ш. Ґілберта. Одна з його пісеньок говорить про більярдного шахрая, який приречений ганяти

 
По сукні горбастім
Києм кривулястим
Кулі яйцюваті.
 

– Ідеться про кулю у формі еліпсоїда, про основні осі якого я тільки-но говорив.

Мойніган нахилився до Стівенового вуха й прошепотів:

– Ціни їм нема, тим еліпсоїдним яйцям! За мною, панянки, я кавалерист!

Грубий гумор товариша шквалом промчав крізь монаший затвор Стівенової свідомості, струснувши до веселого життя обвислі священичі облачення на стінах, аж вони загойдались-застрибали у свавільному шабаші. З розмаєних одінь поставали члени їхньої спільноти: декан факультету; опасистий, квітучий скарбник з кучмою сивого волосся; ректор, низенький священик з волоссям, як пух, що пише побожні вірші; присадкувата селянська постать викладача економіки; довгов'яза персона молодого викладача психології, який на сходовій клітці обговорює проблему сумління з групою студентів, немовби жирафа общипує листя з верхівок дерев поверх стада антилоп; статечний і невеселий префект братства; опецькуватий, круглоголовий викладач італійської з очима пройдисвіта. Всі вони сунули підтюпцем і підстрибом, спотикаючись, перекидаючись, задираючи подоли ряс, наче грали в довгу лозу, переймали одне одного, трусячись у вдаваному реготі, плескали одне одного по сідницях і самі сміялися з власних капостей, узивали один одного прізвиськами або скипали обуреною гідністю при дуже вже грубій вихватці і шепотілись по двоє, затулившись долонями.

Професор підійшов до скляної вітрини на бічній стіні, взяв з полиці набір котушок, поздував з них пилюку, заніс обережно на стіл і, тримаючи на них пальця, вів лекцію далі. Дроти у сучасних котушках, сказав він, робляться зі сполуки, званої платиноїдом і винайденої недавно хіміком Ф. В. Мартіно.

Він виразно вимовив ініціали та прізвище винахідника. Мойніган ззаду шепнув:

– Наш добрий знайомий Фантазер і Вигадник Мартин!

– Спитай його, – шепнув у відповідь Стівен з невеселим гумором, – чи не треба йому випробувати на комусь електричний стілець. Я за охотника.

Бачачи, що професор схилився над котушками, Мойніган підвівся і, безгучно ляскаючи пальцями правої руки, затягнув плаксивим голосом зануди:

– Пане вчителю! Пане вчителю! Цей хлопець ужив погане слово!

– Платиноїд, – врочисто сказав професор, – має перевагу перед нейзильбером у тому, що в нього нижчий коефіцієнт опору при зміні температури. Для ізоляції платиноїдного дроту використовують шовкове покриття, що намотується на ебонітові бобіни якраз у тому місці, де мій палець. Якщо намотати сам дріт, без ізоляції, в котушках індукувався б додатковий струм. Бобіни просочені гарячим парафіном...

З нижньої лави спереду Стівена зринув різкий голос з ольстерським акцентом:

– А хіба нас будуть питати з прикладної науки?

Професор повагом взявся жонглювати термінами – теоретична наука, прикладна наука. Кремезний студент у золотих окулярах з подивом глянув на того, хто задав це питання. Ззаду Мойніган пробурмотів своїм звичайним голосом:

– Ет, не уступить МакАлістер свій фунт плоті, хоч ти трісни!

Стівен холодно глянув униз на подовгастий череп, порослий закошланим волоссям кольору клоччя. Голос, акцент, спосіб мислення студента, який задав питання, роздратували його, і він з власної волі дозволив цьому роздратуванню перерости у недоброзичливість, накинувши собі думку, що краще б батько МакАлістера послав свого сина вчитися до Белфасту, зекономивши таким чином гроші на проїзд.

Подовгастий череп внизу не повернувся навстріч стрілі його думки, зате стріла вернулася до своєї тятиви; бо на мить перед ним постало бліде обличчя кольору сироватки.

– Це не моя думка, – швидко сказав він сам собі. – Її накинув мені той ірландець-балагур ззаду. Терпіння. Хіба можна знати достеменно, хто продав душу твого народу і зрадив його обранця – цей прискіпуватий чи той пересмішник? Терпіння. Згадай Епіктета. Це, мабуть, у його вдачі– поставити таке запитання в таку хвилину і таким тоном.

Монотонний голос професора і далі повільно, раз за разом намотувався на котушки, про які говорив, удвоє, втроє, вчетверо нарощуючи свою снодійну силу, в міру того як котушки нарощували оми свого опору.

Ззаду, вторячи далекому дзвоникові, пролунав голос Мойнігана:

– Кінець заняття, панове!

У великому вестибюлі панували товкітня й галасливі розмови. На столі біля дверей стояли дві фотографії у рамках, а між них – довгий аркуш паперу, на якому виднівся нерівний хвіст підписів. МакКен моторно сновигав серед натовпу, вів перемови то з одним, то з другим студентом і підводив їх, одного за одним, до стола. У малому вестибюлі стояв декан і розмовляв з молодим викладачем, поважно погладжуючи підборіддя і киваючи головою.

Натовп запруджував вихід, і Стівен нерішуче спинився. З-під широких спадистих крис м'якого капелюха на нього дивилися темні очі Кренлі.

– Ти підписався? – спитав Стівен.

Стиснувши тонкі губи, Кренлі замисливсь, а тоді відповів:

– Ego habeo.

– Для чого?

– Quod?

– Навіщо це?

Кренлі повернув бліде лице до Стівена й сказав, лагідно і гірко водночас:

– Per pax universalis.

Стівен кивнув на фотографію царя і мовив:

– У нього обличчя нетверезого Христа.

Зневага та злість у його голосі відірвали Кренлі від спокійного оглядання стін вестибюлю.

– Тобі щось не до вподоби? – спитав він.

– Ні, – відповів Стівен.

– Настрій поганий?

– Ні.

– Credo ut vos sanguinarius mendax estis, – мовив Кренлі, – quia faciès vostra monstrat ut vos in damno malo humore estis.

По дорозі до столу Мойніган сказав Стівенові на вухо:

– МакКен перевершив сам себе. Радий і дух спустити. Новенький, просто з фабрики, світ. Жодних стимулянтів, а сучкам – право голосу.

Стівен посміхнувсь над Мойнігановим способом звірятися, а коли той відійшов, знов обернувся, щоб зустрітися з очима Кренлі.

– Може ти знаєш, – мовив, – чому він так охоче виливає душу мені у вухо? Поясни.

Тупе невдоволення зморщило Кренлі чоло. Він глипнув туди, де над столом схилився Мойніган, записуючи й себе у список, бовкнув:

– Підлиза!

– Quis est in malo humore, – сказав Стівен, – ego aut vos?

Кренлі не відповів на цю шпильку. Він набурмосився, подумав і знову бахнув:

– Плюгавий, паршивий підлиза, ось він хто!

Це була його епітафія для всіх його втрачених друзів, і Стівен питав себе, чи колись і його пам'ять буде пом'януто таким-ото тоном. Важка безформна фраза повільно випадала з його слуху, осідаючи, мов камінь у драговину. Стівен бачив, як вона осідає, як осідало до неї багато інших схожих фраз, і відчував її вагу на власному серці. У мові Кренлі, на відміну від Дейвінової, не було ані рідкісних виразів єлизаветинської англійської, ані химерних перелицьованок ірландських ідіом. У протяжності її голосних вчувалася луна дублінських набережних, відбита похмурою, занепалою гаванню, а в її експресивності – відгомін дублінського церковного красномовства, що гриміло з казальниць у Віклоу.

Невдоволення спливло з Кренліного обличчя, бо з іншого кінця вестибюлю до них шпарко чимчикував МакКен.

– Ти тут! – весело сказав МакКен.

– Я тут! – сказав Стівен.

– І як завжди, з запізненням. Чому б не поєднати успіхи в навчанні з пошаною до пунктуальності?

– Це питання не обговорюється, – сказав Стівен. – Яке наступне?

Його усміхнені очі вп’ялися у плитку молочного шоколаду в сріблястій обгортці, що визирала з нагрудної кишені пропагандиста. Навколо них зімкнувся невеличкий гурт цікавих послухати битву умів. А між них встромилось обличчя сухореброго студента зі шкірою оливкового кольору й прямим чорним волоссям, що з кожною реплікою переводив погляд з одного на другого, немов норовив піймати кожну летючу фразу в роззявлений вологий рот. Кренлі вийняв з кишені сірого м'ячика і став ретельно його розглядати, обертаючи в руках.

– Яке наступне питання? – сказав МакКен. – Гм!

І кашлянув голосним сміхом, широко посміхнувсь і двічі смикнув солом'яну цапину борідку, що звисала з його квадратної щелепи.

– Наступним питанням є підписання заяви.

– Скільки заплатиш, якщо підпишу? – поцікавився Стівен.

– Я думав, ти ідеаліст, – сказав МакКен.

Схожий на цигана студент оглянув присутніх і невиразним, мекливим голосом сказав:

– Чорт, от дивні уявлення. Я такі уявлення називаю гендлярськими.

Голос його поглинула тиша. Ніхто не вділив уваги його словам. Він звернув своє оливкове, з конячим виразом лице на Стівена, немов запрошуючи: говори!

Але жваво й невимушено заговорив МакКен – про царський рескрипт, про Вільяма Стеда, про всезагальне роззброєння, про арбітраж у разі міжнародних конфліктів, про знаки часу, про новий гуманізм та нове євангеліє життя, яке ставить завданням спільноти щонайдешевшим чином забезпечити щонайбільше щастя якомога більшій кількості людей.

Завершення цієї тиради циганчук підкріпив вигуком:

– Тричі слава всесвітньому братству!

– Давай, Темпле, – сказав огрядний червонощокий студент, що стояв поруч. – Я тобі пінту пива виставлю.

– Я вірю у всесвітнє братство, – сказав Темпл, розкидаючи позирки своїх темних подовгастих очей. – А Маркс – він просто дурисвіт.

Кренлі міцно стис його за рамено, щоб притримав язика, і, ніяково посміхаючись, наказував:

– Ну, тихо! Ну, тихо! Тихо!

Але Темпл, випручуючи рамено, продовжував горлати з піною на вустах:

– Соціалізм заснував ірландець, а першим, хто проповідував свободу думки в Європі, був Коллінз. Ще двісті років тому. Коллінз, філософ з Мідлсексу, викривав попів. Тричі слава Джонові Ентоні Коллінзу!

Тонкий голос десь на околиці озвався:

– Гіп-гіп!

Мойніган замурмотів Стівенові над вухом:

– А що ж бідолашка-сестричка Джона Ентоні?

 
Штанці загубила Лотті Коллінз;
Хто їй ласкаво позичить свої?
 

Стівен засміявсь, і Мойніган, вдоволений ефектом, знову замурмотів:

– Як не постав на Джона Ентоні Коллінза, а своїх п'ять грошів дістанемо.

– Я чекаю на твою відповідь, – просто сказав МакКен.

– Вся ця справа нітрохи мене не цікавить, – знуджено мовив Стівен. – Ти добре знаєш. Навіщо ж робити комедію?

– Чудово! – цмокнув губами МакКен. – Значить, ти – реакціонер?

– Думаєш справити на мене враження, – сказав Стівен, – дерев'яною шабелькою махаючи?

– Метафори! – відрізав МакКен. – Ближче до діла. Стівен почервонів й одвернувся. МакКен, не здаючи позицій, сказав неприязним тоном:

– Другорядні піїти, мабуть, не опускаються до таких тривіальних питань, як питання всезагального миру.

Кренлі підвів голову і в миротворчому жесті підніс м'ячика їм обом зі словами:

– Pax super totum sanguinarium globum. Розштовхавши плечем тих, хто поруч, Стівен сердито шарпнув ним у напрямку царського портрету і сказав:

– Ну й тримайтеся своєї ікони. Якщо вже нам так потрібен Ісус, то хай він буде законний.

– Чорт, нічого собі! – звернувся циганкуватий студент до сусідів, – гарно сказано. Мені це страшенно подобається.

Він ковтнув слину в горлі, ніби фразу ковтав, мацнувши рукою вершок свого твідового кашкета, й повернувся до Стівена:

– Даруйте, сер, а що саме ви мали на увазі під висловом, який тільки-но виголосили?

Сусіди його стали буцати його ліктями, то він і їм пояснив:

– Мені цікаво знати, що він хотів сказати цими словами. І знов повернувся до Стівена, переходячи на шепіт:

– Ви вірите в Ісуса? Я вірю в людину. Я, звісно, не знаю, чи вірите ви в людину, але я подивляю вас, сер. Я подивляю ум людини, що не залежить від жодних релігій. І ви такої ж думки про ум Ісуса?

– Давай, Темпле, – сказав огрядний червонощокий студент, що мав звичку торочити одне і те ж, – пиво чекає.

– Він гадає, що я дебіл, – пояснив Стівенові Темпл, – бо я вірю у силу ума.

Кренлі вхопив Стівена з його шанувальником попід руки й сказав:

– Nos ad manum ballum jocabimus.

По дорозі Стівен догледів розчервоніле грубувате обличчя МакКена.

– Мій підпис нічого не значить, – мовив він чемно. – Ти добре робиш, що йдеш своїм шляхом. Дай мені йти моїм.

– Дедалусе, – дзвінко сказав МакКен, – ти, по-моєму, непоганий хлопець, тільки тобі бракує гідності альтруїста й відповідальності індивіда.

Ще хтось сказав: