Текст книги "Портрет митця замолоду"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

– Отже, мусиш визнати, – вів далі Герон, – ми тебе розкусили. Тепер тобі не вдасться грати переді мною святенника, це вже точно.

Невеселий смішок зірвався з його вуст, і вклонившись як перше, Герон легко, ніби з жартівливим докором, ударив Стівена ціпком по литці.

Стівенів спалах гніву уже минув. Він не почувався ні влещеним, ні збентеженим – просто не хотів цих глузувань. Та він і не сердивсь на те, що спочатку прийняв був за тупу нетактовність, бо знав – йому в його душевній пригоді не страшні нічиї слова. І обличчя його віддзеркалило фальшиву посмішку суперника.

– Визнавай! – повторив Герон і знов ударив його ціпком по литці.

Ударив ніби жартома, та вже не так легко, як першого разу. Шкіра защеміла-запекла – ледь-ледь, майже без болю; і, схилившись у покірному поклоні, ніби перейнявши жартівливий настрій товариша, Стівен почав проказувати Cinfiteor. На тому все й обійшлось; обидва – Герон і Волліс – тільки поблажливо засміялися на його блюзнірство.

Та поки губи його бездумно повторювали слова молитви, в пробудженім зненацька спогаді ожила інша сцена, ніби викликана чарами саме в ту мить, коли він помітив жорстокі западинки в кутиках Геронової усмішки і відчув знайомий удар по литці, і почув знайомий наказ:

– Визнавай.

Це сталося наприкінці першого семестру, коли він ще вчився в шостому класі. Його чутлива натура все ще страждала від батогів непередбачуваного й убогого життя. Душу його все ще непокоїло й гнітило тоскне явище Дубліна. Він пробудивсь од дворічного зачарованого сну у зовсім новому оточенні, в якому кожна постать чи подія вражала його до глибини серця, розчаровувала або чарувала, але, розчаровуючи або чаруючи, однаково повнила його неспокоєм і гіркими думками. Увесь вільний від школи час він проводив у товаристві крамольних письменників, чий сарказм і гострота вислову збурювали Стівенів мозок, перш ніж вилитись у його власні недолугі писання.

Твір був основним із трудів його тижня, і кожного вівторка, ідучи з дому до школи, він вичитував свою долю з пригод по дорозі: то, обравши випадкового перехожого попереду, наддавав ходи, щоб перегнати його й дійти першим до якоїсь точки, то, рахуючи, вийде його твір кращим у класі чи ні, скрупульозно переступав з плитки на плитку на викладеному ними хіднику.

Та одного вівторка ходу його тріумфів було грубо обірвано. Містер Тейт, викладач англійської, тицьнув у нього пальцем і різко сказав:

– У творі цього хлопця – єресь.

Над класом запала тиша. Містер Тейт не обривав її, лише заклав руку між схрещених ніг, і чути було, як потріскують манжети і комір його сильно накрохмаленої сорочки. Стівен не підводив очей. Стояв їдкий весняний ранок, очі йому боліли і погано бачили. Він думав про свою невдачу і її викриття, про убогість власного розуму і дому, і відчував, як в'їдається йому в шию пружок комірця, перелицьованого і вистріпаного.

Короткий гучний смішок містера Тейта трохи зняв напругу в класі.

– Ти, мабуть, цього не знав? – спитав він.

– В якому це місці? – спитав Стівен.

Містер Тейт витягнув руку з-поміж колін і розгорнув твір.

– Отут. Про Творця і людську душу. Гм... гм... гм... Ага! ...без жодної можливості наблизитись... Це єресь.

Стівен промимрив: – Я мав на увазі: без жодної можливості дорівнятись.

Це була покора, і містер Тейт, вдоволений, згорнув твір і передав йому, кажучи:

– О... Ну, дорівнятись – це інша річ.

Зате клас так легко не вдовольнився. Хоч після уроку ніхто нічого йому не сказав, він відчував довкола якесь тихе загальне злорадство.

А через кілька днів після цієї прилюдної догани він ішов увечері з листом по Драмкондрівській дорозі, коли почув за собою:

– Стій!

Обернувся й побачив у смерку трьох однокласників. Гукав Герон, що ішов перший, тонким ціпком розтинаючи повітря в такт їхнього маршу. Боланд, його приятель, маршував поруч, щирячи зуби, а Наш відставав на кілька кроків, пихтячи від швидкої ходи й гойдаючи великою рудою головою.

Гуртом вони завернули на Клонліфську дорогу і почали розмову про книжки й письменників: говорили, які книжки читають і скільки книжок мають удома їхні батьки. Стівен слухав усе те з подивом – адже з цілого класу Боланд був найтупіший, а Наш – найледачіший. Та й справді, завершуючи балачку про улюблених письменників, Наш заявив, що найкращий між них – капітан Марріат.

– Дурне! – сказав Герон. – Спитай Дедалуса. Хто найкращий письменник, Дедалусе?

Стівен дочув глузливу нотку, тож уточнив:

– З прозаїків?

– Так.

– Думаю, Ньюмен.

– Кардинал Ньюмен? – перепитав Боланд.

– Так, – відповів Стівен.

Усміх на веснянкуватім обличчі Наша поширшав, коли він обернувся до Стівена:

– Тобі подобається кардинал Ньюмен, Дедалусе?

– Ну, багато хто каже, що Ньюмен у прозі найкращий стиліст, – пояснив їм обом Герон. – Тільки ж він – не поет.

– А хто ж, Героне, найкращий поет? – поспитав Боланд.

– Лорд Теннісон, звісно, – відповів Герон.

– О так, лорд Теннісон, – сказав Наш. – У нас вдома є всі його вірші в одному томі.

В цю мить Стівен забув, що зарікався мовчати, і вибухнув:

– Теннісон – поет? Він просто віршомаз!

– Перестань! – сказав Герон. – Всі знають, що Теннісон – найбільший поет.

– А хто ж, по-твоєму, найбільший поет? – спитав Боланд, штовхаючи ліктем сусіда.

– Байрон, звісно, – відказав Стівен.

Герон, а за ним інші двоє презирливо зареготали.

– З чого ви смієтеся? – спитав Стівен.

– З тебе, – сказав Герон. – Байрон – найбільший поет! Хіба що для неграмотних.

– Теж мені поет! – сказав Боланд.

– Заткнися, – напустився на нього Стівен. – Що ти знаєш про поезію, крім як шкрябати віршики на плитах у дворі, за які тебе хотіли на банти посадити.

Справді, подейкували, що Боланд написав на плитах у дворі віршик про однокласника, котрий часто їздив додому на поні:

 
Наш Тайсон, як в'їжджав в Єрусалим,
Упав на пуду, й нич не підстелив.
 

Цей випад заціпив рота обом підмагачам, та Герон не вгамовувався.

– У кожному разі, Байрон був єретик, ще й розпусник.

– А мені байдуже! – запально вигукнув Стівен.

– Тобі байдуже, єретик він чи ні? – поспитав Наш.

– Що ти у цьому розумієш? – крикнув Стівен. – Ти за все життя не прочитав ані рядка невитлумаченого, – і Боланд так само.

– Я знаю, що Байрон був поганий чоловік, – мовив Боланд.

– Ану, хапай цього єретика! – крикнув Герон. В одну мить Стівен був у них в руках.

– Тейт вже піддав тобі раз за єресь у творі, – вів далі Герон.

– Я донесу йому завтра, – сказав Боланд.

– Ти? – сказав Стівен. – Ти не наважишся й писнути.

– Не наважуся?

– Ага. Нізащо в світі.

– Ти що собі дозволяєш! – закричав Герон, врізавши Стівенові ціпком по ногах.

Це був сигнал до нападу. Наш викрутив йому руки за спину, а Боланд підібрав з риштака довгий капустяний качан. Стівен одбрикувавсь і відбивавсь від ударів ціпком і вузлуватим качаном, та все ж його притисли спиною до загороди з колючого дроту.

– Визнавай: Байрон – погань.

– Ні.

– Визнавай.

– Ні.

– Визнавай.

– Ні. Ні!

Зрештою, після одчайдушних пручань, він вирвався. Його мучителі з криками й кпинами подалися в напрямку Джонс-роуд, а він, обірваний, розчервонілий, задиханий, брів за ними, напівосліплий від сліз, знавісніло стискав кулаки і хлипав.

І тепер, коли він повторював Confiteor під поблажливий сміх сусідів, а сцени того злого епізоду чітко і швидко пробігали в пам'яті, він дивувавсь, чому не тримає зла на тих, хто колись його мучив. Він аж ніяк не забув їх малодушшя й жорстокості, та згадка про це не зроджувала гніву. Тому всі описи шаленої любові й ненависті, які він стрічав у книжках, здавались йому несправжніми. Навіть того вечора, шкандибаючи додому по Джонс-роуд, він відчув, як якась сила очищає його від того знавісніння так легко, як очищують плід від м'якої, стиглої шкірки.

Він і далі стояв з двома товаришами в глибині під навісом, ледве прислухаючись до їхніх балачок чи до оплесків у театрі. Вона зараз там, серед загалу, – може, чекає, коли з'явиться він. Він спробував пригадати її риси, але не зміг. Пам'ятав лише напнутий каптуром шаль та темні очі, манливі й бентежні. Хтозна, чи думала вона про нього, як думав про неї він. У темряві, потай від своїх сусідів, він вклав пучки пальців собі в другу долоню, – ледь-ледь торкнувся і легенько натис. Ні, натиск її пальців був легший і твердіший: умить спогад про цей доторк теплою невидимою хвилею затопив його мозок і тіло.

Попід навісом бігцем біг до них якийсь хлопець. Був схвильований і важко дихав.

– О, Дедалус! – вигукнув він, – Дойл там на тебе вогнем дише. Тобі пора бути там, вдягатися для виходу на сцену. Давай, не тягни.

– Він уже йде, – сказав Герон посланцеві, бундючно затягуючи слова, – прийде, коли захоче.

Хлопець повернувся до Герона і повторив:

– Дойл такий лютий, аж кипить.

– Передай, будь ласка, Дойлові мої найкращі вітання і те, де я його маю, – відповів Герон.

– Ну, я пішов, – сказав Стівен, якого мало обходили нюанси гонору.

– Я б не пішов, – сказав Герон. – Ще чого! У такий спосіб за старшокласником не посилають. Лютий, аякже! Хай тішиться, що ти взагалі граєш у його дурнуватій виставі.

Цей дух задерикуватого побратимства, помітний віднедавна у його суперникові, не міг відвернути Стівена від його звички до мовчазного послуху. Він не довіряв заворухам і не вірив у щирість такого побратимства, в якому добачав жалюгідну претензію на чоловічу зрілість. Заторкнуте тут питання гонору, як і всі інші подібні питання, було для нього дріб'язковим. Чи душа його вганялася за своїми невловними маніями, а чи спинялася в нерішучості, він постійно чув голоси батька та вчителів: вони казали, щоб він передовсім був джентльменом і передовсім добрим католиком. Ці голоси і зараз відлунювали в його вухах. Коли відкрився гімнасій, він почув інший голос, який казав йому бути сильним, і мужнім, і здоровим, а коли в коледжі почав набирати сили рух за національне відродження, ще один голос велів йому бути вірним своїй країні і докласти зусиль до повернення її занедбаної мови й традицій. В мирському світі, він передбачав, мирський голос звелить йому трудитись, щоб повернути батькове занедбане становище, як тепер голос шкільних побратимів каже йому бути порядним хлопцем, захищати товаришів від нападок, ручатися за них і робити усе, щоб випросити для шкільної громади вільні дні. Через дзвеніння всіх тих голосів він нерішуче спиняв гони за маніями. Вряди-годи він прислуховувався до них, але почувався щасливим лише далеко від них, поза чутністю їхнього поклику, коли був сам або в товаристві своїх уявних побратимів.

У ризниці опецькуватий рожевощокий єзуїт та якийсь дідок у потертому синьому одязі порпались у скриньці з гримом та білилами. Вже загримовані хлопці вешталися поблизу або стовбичили, обережно і боязко торкаючи пальцем обличчя. Посеред ризниці стояв молодий єзуїт, гість коледжу, і ритмічно перегойдувався з носаків на п'яти, глибоко засунувши руки в кишені. Його маленька голова, оздоблена лискучими рудими кучерями, і свіжопоголене обличчя добре пасували до бездоганної охайності сутани і бездоганних черевиків.

Поки він розглядав гойдливу постать та відчитував для себе легенду його глузливої посмішки, на гадку прийшло прислів'я, почуте від батька ще до відправки його до Клонґовза: єзуїта пізнати по одежі. Водночас майнула думка, що вдачею його батько чимось схожий на цього усміхненого, елегантного священика: була тут якась доля профанації і самого священичого сану, і ризниці, чию тишу прогнали голосні розмови та жарти, а повітря зіпсули газ та брильянтин.

Поки дідок малював йому зморшки на чолі і підсинюв щелепи, він неуважно слухав голос опецькуватого молодого єзуїта, що казав йому говорити чутніше і ясно проговорювати головні моменти. Оркестр заграв «Лілію Кілларні» – ще кілька хвилин, і завіса підніметься. Страху перед сценою у нього не було, тільки принижувала думка про роль, яку він має грати. Згадавши деякі репліки, він відчув раптовий прилив крові до нафарбованих щік. Та щойно уявив собі серед публіки двійко серйозних, манливих очей, як цей образ одразу змів усі сумніви і воля зібралась в кулак. У нього немов вселився хтось інший: вірус юності та піднесення передався і йому; куди й поділась хмурна недовірливість. На якусь мить він повірив, що справді одягся в дитинство і, стоячи за лаштунками серед інших акторів, сміявся разом з ними, поки двоє дужих священиків, різко смикаючи за мотузки, тяти угору геть перекошену завісу.

Ще кілька хвилин, і він опинився на сцені в яскравому світлі газових ріжків, серед непоказних декорацій, перед безліччю облич порожнечі. Він був вражений, бачачи, що вистава, яка здавалась йому на репетиціях чимсь несув'язним і мертвим, раптом зажила власним життям, наче гралася сама, а він та інші актори тільки допомагали їй гратися. Коли після останньої сцени завіса опустилася, порожнеча заповнилась оплесками, і крізь щілину в боковій декорації він побачив, як оте єдине тіло, перед яким, преображений, він тільки-но виступав, як ота порожнеча облич розтріскалась по швах і розсипалась на метушливі групки.

Він швидко зійшов зі сцени, позбувся своєї машкари і через каплицю вийшов у сад. Тепер, коли вистава закінчилась, нерви поривалися до нової пригоди. Він квапився мовби їй навздогін. Всі двері в театрі були повідчинювані, зал спорожнів. На мотузках, які уявлялись йому швартовами ковчега, нічний вітрець похитував кілька ліхтариків, що безрадісно блимали. Він збіг уверх по сходах у поспіху, немов боявся упустити здобич, і став пропихатись крізь натовп у холі, попри двох єзуїтів, які, наглядаючи за цим усезагальним ісходом, кланялись і тиснули гостям руки. Він нервово протискувався далі, вдаючи ще більший поспіх, і ледь помічав усмішки, погляди та жести, які залишала за собою його напудрена голова.

Вийшовши на головні сходи, побачив своїх рідних, які чекали тут-таки, під найближчим ліхтарем. Зрозумівши з одного погляду, що там тільки свої, він сердито збіг зі сходів.

– Мені треба заскочити на Джордж-стріт, – хутко сказав він батькові. – Зустрінемося вдома.

Не чекаючи питань, перебіг вулицю і на карколомній швидкості покрокував униз по схилу. Він ледве бачив, куди йде. Гордощі, надії, бажання, мов товчене зілля у серці, насилали випари шаленчого дурману на очі його душі. Він нісся униз по схилу, вчаділий од випарів зранених гордощів, загублених надій, одурених бажань. Вони курилися перед його зболілими очима густими, безумними димами й зникали у вишині, аж поки повітря знову стало чистим і холодним.

Очі його все ще були мов у поволоці, але вже не пекли. Сила, споріднена тій, що часто знімала з нього гнів чи обурення, спинила його ноги. Він став і втупився в похмурий ґанок моргу, а відтак – у темний брукований провулок обіч. На стіні в провулку побачив слово Lotts і повільно вдихнув важке, сморідке повітря.

– Коняча сеча і гнила солома, – подумав він. – Хороший запах. Він заспокоїть моє серце. Ось, тепер воно цілком спокійне. Пора вертатися.

Стівен знову сидів біля батька в кутку залізничного вагона на Кінгсбрідзькому вокзалі. Вони їхали нічним поштовим до Корка. Поки поїзд вичахкував з вокзалу, він згадував дитячий подив, який жив у ньому до Клонґовза, і кожну подію свого першого там шкільного дня. Він уже не чув цього подиву. Бачив, як прослизають повз нього сутеніючі краєвиди, як що чотири секунди миготять у вікні німі телеграфні стовпи, як маленькі, ледь освітлені станції з мовчазними постатями чергових, що їх поїзд кидав позад себе, мерехтять ще хвилину в темряві, мов огняні зернята, кинуті сіячем на бігу.

Він без симпатії слухав батькові спогади про Корк і про часи його молодості – розповідь, що переривалася зітханням і сьорбанням з кишенькової фляги, як тільки воскресав у ній образ покійного друга чи як тільки спогадувач згадував про мету цієї поїздки. Стівен слухав, але співчувати не міг. Усі ті покійні образи були йому чужі, за винятком дядька Чарлза, та й цей віднедавна почав вивітрюватися з пам'яті. Проте він знав, що батькове майно має піти з торгів, і відчував, що, відбираючи в цей спосіб його власність, світ грубо розвінчує його мрії.

У Меріборо він заснув. Коли прокинувся, поїзд уже виїхав з Маллоу; батько спав на сусідній лавці. Холодне світанкове світло стелилося над околицею, над безлюдними полями й поснулими хатами. Він дивився на безмовні села, чув час до часу батькове глибоке дихання чи раптовий порух вві сні, і страх перед сном посів його душу. Оточений невидимо поснулими людьми, він сповнився дивним ляком, що вони можуть його скривдити; і став молитися, щоб швидше був день. Молитва, якої він не звертав ні до Бога, ні до святих, почалася з тремтіння – холодний ранковий вітрець прокрався в щілину дверей йому до ніг, – і закінчилася плетеницею безглуздих слів, що вклались йому під нав'язливий ритм поїзда, а німі телеграфні стовпи що чотири секунди акуратно розділяли галоп цієї музики тактовою рискою. Ця дика музика притлумила ляк, і, притулившись до віконної рами, він знов дав повікам заплющитись.

Був ще ранній ранок, коли вони протуркотіли бричкою через Корк, і Стівен ліг досипати у номері готелю «Вікторія». Яскраве і тепле сонячне світло лилося у вікно, шуміла вулиця. Батько стояв перед туалетним столиком і пильно розглядав своє волосся, і обличчя, і вуса, по-журавлиному витягуючи шию над дзбаном для води і вертячи нею в різні боки, щоб краще себе бачити. Водночас він мугикав собі під ніс, химерно викручуючи химерні слова:

 
Змолоду та здуру
Щемлять хвіст амуру,
Тож, моя любове,
Тут мені не буть.
Що зцілить не мож-ей,
Те терпіть не гож-ей,
В Америку, тож-ей,
Лежить моя путь.
Мила моя гарна,
Мила моя мила,
Як молоде віскі,
Зігріває кров.
Та як постаріє,
То вже не зогріє,
Вичахне і звіє,
Як моя любов.
 

Свідомість теплого, сонячного міста за вікном та м'які переливи, якими батьків голос оздоблював цю дивну радісно-смутну пісеньку, прогнали всяку нездорову нічну мряку зі Стівенової голови. Він швидко встав і одягся, а з кінцем пісні зазначив:

– Ця значно краща, ніж всі інші твої «збираночки».

– Гадаєш? – спитав містер Дедалус.

– Мені подобається, – сказав Стівен.

– Гарна стара пісенька, – сказав містер Дедалус, підкручуючи кінчики вусів. – Ех, шкода, ти не чув, як співав її Мік Лейсі! Бідний Мік Лейсі! Він, бувало, такі трелини додавав, що куди мені до нього! Хто-хто, а Мік умів втяти «збираночку», як ти кажеш.

На сніданок містер Дедалус замовив паштет з тельбухів і став розпитувати офіціанта про місцеві новини. Раз у раз розмова між ними йшла урозріз: згадуючи чиєсь прізвище, офіціант мав на думці теперішнього його власника, а містер Дедалус – його батька, а то й діда.

– Що ж, сподіваюсь, принаймні Королевин коледж нікуди не дівся, – мовив містер Дедалус. – Хочу його показати моєму парубійкові.

На вулиці Мардайк цвіли дерева. Вони увійшли на територію коледжу, і балакучий придверник повів їх напростець через прямокутне подвір'я. Але щокільканадцять кроків тріск жорстви під ногами вщухав, коли їх зупиняла та чи інша відповідь придверника:

– Та що ви кажете? То бідний Товстопуз помер?

– Помер, сер. Помер.

Під час цих зупинок Стівен стовбичив ззаду, знуджений тим, що говорилося, і неспокійно чекав, коли їхня процесія знову рушить. Поки вони перетнули прямокутник, неспокій його переріс у лихоманку. Він не міг збагнути, як це батько, завжди такий прозірливий, завжди підозріливий, міг повірити в услужливість придверника. Жвава південна вимова, що розважала його цілий ранок, тепер різала вуха.

Вони зайшли в анатомічний театр, де містер Дедалус, з допомогою придверника, шукав по столах свої ініціали. Стівен за ними не рвався – темінь і тиша амфітеатру, дух знемощілої, формальної науки, що панував там, пригнічували його, як ніколи. На парті перед собою він прочитав слово Foetus[1]1
   Foetus – плід, зародок (лат.)


[Закрыть], вирізане в кількох місцях на темному в плямах дереві. Неочікувана легенда збурила йому кров: мав враження, що довкола нього – відсутні студенти цього коледжу і що він цурається їх. З одного слова, вирізаного на парті, постала картина їхнього життя, яку всі батькові слова не в силі були викликати. Широкоплечий вусатий студент старанно вирізує літери складаним ножем. Інші стоять і сидять довкола, підсміюючись з його рукомесла. Один штурхає його під лікоть. Широкоплечий, насупившись, огризається. Він одягнений в мішкуватий сірий костюм і черевики з дубленої шкіри.

Хтось гукнув його ім'я. Він збіг сходами амфітеатру, немов тікав од того видіння, і, впритул розглядаючи батькові ініціали, ховав розпашіле лице.

Та коли він вертався через подвір'я до воріт коледжу, і слово, і видіння стрибали в нього перед очима. Він був приголомшений, виявивши у зовнішньому світі знак того, що досі мав за звірину недугу тільки власної душі. У пам'ять наринули юрми недавніх звироднілих марив. Вони теж позринали, зненацька й нестримно, просто зі слів. Він швидко піддався їм, дозволив їм сваволити і принижувати його розум – чудувавсь лише, звідкіля вони беруться, з якого кубла неприродних химер. А коли вони прокочувались, він завжди почувався слабким і покірним супроти інших, неспокійним і прикрим самому собі.

– А онде наша бакалія, їй-бо! – вигукнув містер Дедалус. – Ти ж не раз чув від мене про бакалію, правда, Стівене? Скільки разів ми ходили туди всім гуртом – а нас тоді вже добре знали, – Гаррі Пеард, малий Джек Гора, Боб Дайяс, і Моріс Моріарті, француз, і Том О'Ґрейді, і Мік Лейсі, про якого я говорив, і Джой Корбет, і бідолашко Джонні Ківерз з Тантайлів, золота душа.

Листя дерев на вулиці Мардайк тремтіло й шелестіло у сонячнім світлі. Пройшла команда крикетників – жваві юнаки у фланелевих спорткостюмах, один ніс ворітця у довгому зеленому чохлі. У тихому завулку духовий оркестрик – п'ятеро вуличних музикантів у вицвілих одностроях – грав на пошарпаних інструментах для зграйки бездомних дітей та забарних посильних. Служниця у білому чепчику й фартусі поливала вазон з квітами на підвіконні, що біліло у теплій яріні, мов брила вапняку. З іншого відкритого повітрю вікна линули звуки фортеп'яно, спинаючись дедалі вище, гама за гамою, аж до дисканту.

Стівен ішов поруч батька і слухав оповіді, вже чуті раніше – одні і ті ж імена товаришів батькової молодості, гульвіс, нині мертвих, а чи розкиданих по світу. У серці зітхнула нудьга. Він згадав своє власне двозначне становище у Бельведері – стипендіат, лідер, що боїться власного авторитету, гордий, вразливий і недовірливий, в постійній боротьбі з убожеством життя й бунтарством душі. Літери, вирізані на плямистому дереві, дивилися на нього, глузуючи з його тілесної слабкості та безплідних поривів, і він ненавидів себе за свої шалені, брудні оргії. Слина в горлі спротивіла так, що він не міг її ковтнути, легка нудота підступала у голову, аж він заплющив очі й хвилину ішов у темряві.

Він чув батьків голос:

– Коли виб'єшся в люди, Стівене, – що, смію думати, і станеться незадовго, – пам'ятай: чим би ти не займався, води дружбу з джентльменами. Замолоду, скажу тобі, я втішався життям. Дружив з хорошими, порядними хлопцями. Кожен з нас щось умів. Один мав гарний голос, другий був гарний актор, ще інший умів весело заспівати, той добре веслував, той – грав у теніс, той цікаво розповідав, і так далі. Тож м'яч у нас на місці не стояв – ми уміли бавитись, і зажили трохи життя, і від цього нам гірше не стало. Але всі ми були джентльменами, Стівене, – принаймні, хочеться так думати, – а ще до біса чесними, щирими ірландцями. Хай би і ти водився тільки з такими хлопцями – з доброго початка. Говорю з тобою як друг, Стівене. Роль суворого батька, вважай, не для мене. Син, я вважаю, не повинен боятися батька. Ні, я ставлюсь до тебе так, як до мене, пацана, ставився твій дідусь. Ми з ним були радше як брати, а не як батько з сином. Ніколи не забуду, як він застукав мене на курінні. Стою я якось в куті на Сауттеррас з такими ж недоростками, як сам: ми, річ ясна, уявляємо, що з люлькою в кутику рота ми – великі цабе. А тут старий іде. Він не зронив ні слова, навіть не спинився. Та наступного дня, в неділю, ми з ним вийшли прогулятися, а як верталися додому, він вийняв з кишені коробку сигар і каже: До речі, Саймоне, я не знав, що ти куриш, – чи щось подібне. – Я, звісно, став викручуватися, а він: Як хочеш покурити всмак, спробуй сигару. Ось, – мені їх учора в Квінставні подарував один американський капітан.

Стівен чув, як батьків голос засміявся, чи радше схлипнув.

Він чув голос найпершого у ті часи красеня у Корку, їй-богу! Жінки за ним на вулиці оглядалися.

Він чув, як схлип провалився батькові в горло, й імпульсивно розплющив повіки. Сонячне проміння, вдаривши раптом по очах, зробило з неба і хмар якийсь фантастичний світ – понурі масиви з озерами багряного світла. Навіть мозок у нього хворий і безсилий. Він ледве розуміє літери на вивісках крамниць. Через свій химерницький спосіб життя він ніби опинився за межами дійсності. Ніщо з реального світу його не зворушувало, не промовляло до нього, – хіба що він чув там відлуння своїх нутряних волань. Сам він не відгукувався на жоден клич, земний чи людський, нечулий і нечутливий до поклику літа, і радості, і дружби, знуджений і згнічений батьковим голосом. Він ледве впізнавав власні думки, і повільно твердив про себе:

– Я – Стівен Дедалус. Поруч – мій батько, по імені Саймон Дедалус. Ми в Корку, в Ірландії. Корк – це місто. Наше місце – в готелі «Вікторія». Вікторія, Стівен, Саймон. Саймон, Стівен, Вікторія. Імена.

Спогади про дитинство раптом зблякли. Він спробував було пригадати якісь яскраві моменти, але намарне. Згадались лише імена: Данті, Парнелл, Клейн, Клонґовз. Малого хлопчика вчила географії літня жінка, яка тримала у шафці дві щітки. Потім його випровадили з дому до коледжу.

В коледжі він мав перше причастя, їв ласощі зі спортивного картузика, дивився на полум'я, що витанцьовувало на стіні невеличкої палати в лазареті, і думав, як він помре, як ректор у чорній із золотом ризі відправить по ньому панахиду і як його поховають на невеличкому цвинтарі вбік від головної липової алеї. Але тоді він не помер. Помер Парнелл. Не було ні панахиди в каплиці, ні похорону. Він не помер, а просто звіяв, мов поволока на сонці. Він загубивсь чи, може, заблудив поза межу життя, бо його більше нема. Чудно навіть уявляти, як він отак виходить з буття – не вмирає, а тане на сонці або губиться, забутий, десь у всесвіті! І справді чудно побачити на мить себе малого – хлоп'я у сірому костюмі з паском: руки в кишенях, штанини підхоплені в колінах еластичними підв'язками.

Увечорі того дня, коли було продане їхнє майно, Стівен покірно брів за батьком по місту, від бару до бару. Базарним продавцям, барменам і барменкам, жебракам, які домагалися милостині, містер Дедалус розповідав ту саму історію: що він – старий корків'янин, що за тридцять років у Дубліні він так і не зумів позбутися коркського акценту, і що оцей ледащо – його найстарший син, такий собі дублінський шибеник.

А рано-вранці вони почали з кав'ярні Ньюкомба, де чашка містера Дедалуса голосно торохтіла об блюдечко, а Стівен совгав стільцем і кашляв, намагаючись так притлумити цей ганебний знак учорашньої батькової пиятики. Приниження слідували одне за одним: нещирі усмішки базарних продавців, вихиляси і грайливість барменок, до яких залицявся батько, компліменти і підбадьорливі слова його друзів. Вони казали, що Стівен удався в свого дідуся, і містер Дедалус погоджувався: так, на лихо. Вони вишукували в його мові сліди коркського акценту і примусили визнати, що ріка Лі значно красивіша, ніж Ліффі. Один з них, випробовуючи його латину, примусив його перекласти уривки з Dilectus'di і питався, як правильніше сказати – Tempora mutantur nos et mutamur in ilis[2]2
   Tempora mutantur nos et mutamur in illis – «Часи міняються, і ми міняємося з ними» (лат.)


[Закрыть], чи Tempora mutantur et nos mutamur in ilis. A другий, бадьорий дідок, якого містер Дедалус назвав Джонні Грошоманом, ввігнав його в замішання, допитуючись, чиї дівчата вродливіші – дублінські чи коркські.

– Він не того покрою, – сказав містер Дедалус. – Дай йому спокій. Це хлопець мислячий, тверезий, ледачим мізки собі не забиває.

– Тоді він не син свого батька, – сказав дідок.

– Їй-богу, не знаю, – сказав містер Дедалус, самовдоволено всміхаючись.

– Твій батько, – сказав Стівенові дідок, – був колись перший джиґун на цілий Корк. Ти це знаєш?

Стівен опустив очі й вивчав кахляну підлогу бару, в який вони забрели.

– Не збивай мені хлопця з пуття, – сказав містер Дедалус. – Лиши його на Бога.

– Ая. Чого це я мав би збивати його з пуття? Я йому в дідусі годжуся. Я і є дідусь, – сказав дідок Стівенові. – Ти це знаєш?

– Справді? – спитав Стівен.

– Їй-бо, – сказав дідок. – Маю двох онуків у Сандізвелі, нівроку. Но? То як гадаєш, скільки мені літ? Я пам'ятаю ще твого діда, як він у червоному сурдуті лисиць полював. Тебе тоді ще на світі не було.

– Ані не планувалося, – сказав містер Дедалус.

– Їй-бо, – повторив дідок. – Я й прадіда твого пам'ятаю, старого Джона Стівена Дедалуса. Ото вже був задерій! Но? То маєш на пам'ятку!

– Це вже три – ні, чотири покоління, – озвався ще інший. – Тобі, Джонні Грошомане, вже, видно, сотня на носі.

– Гм, правду кажучи, – відповів дідок, – мені лиш двадцять сім.

– Нам стільки літ, Джонні, на скільки ми почуваємось, – сказав містер Дедалус. – Ну, допивайте, що там у кого є, і замовимо ще. Гей, Тіме, чи Томе, чи як тебе там, неси нам іще по одній. На Бога, я й сам почуваюсь вісімнадцятилітнім. Он син мій удвічі молодший, але, як не крути, – куди йому до мене!

– Попускай вузду, Дедалусе. Пора тобі, гадаю, пересісти назад, – озвався той самий добродій.

– А от і ні! – запевнив містер Дедалус. – Я і тенором ще заспіваю, і п'ятиступеневий бар'єр на бігу візьму, і готов з ним хортів поганяти, як ганяв тридцять років тому з одним керрівським, що був у тому ділі найкращий.

– А от у цьому він тебе пережене, – сказав дідок, поплескавши себе по чолі, і спорожнив склянку.

– Гм, сподіваюсь, він буде не гірший, ніж його батько. Ось і все, – мовив містер Дедалус.

– Що ж, і цього досить, – сказав дідок.

– І дяка Богові, Джонні, – сказав містер Дедалус, – що ми так багато літ прожили і так мало зла зробили.

– Зате скільки добра, Саймоне! – серйозно сказав дідок.

– Дяка Богові, що дав нам стільки літ прожити і стільки добра зробити.

Стівен дививсь, як над прилавком зносяться три склянки – батько і два його приятелі пили за пам'ять про їхнє минуле. Чи винна тут доля, чи вдача, але між ним і ними лежала прірва. Душею він, здавалось, був старший за них: її холодне світло світило поверх їхніх змагань, і радощів, і смутків, наче древній місяць над молодою землею. Життя і молодість не бентежили його, як бентежили колись їх. Він не знав ні радості спілкування з друзями, ні здорової, грубої чоловічої снаги, ні синівської шаноби. Ніщо не бентежило його душі, тільки холодна, жорстока, позбавлена любові хіть. Дитинство його померло, а чи згубилося, а з ним і душа з її простими радощами, і тепер він плив по житті, мов порожня шкаралупа місяця.