Текст книги "Портрет митця замолоду"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

 
Ти зблід з лиця, бо натомився ти
На небеса спинатись, землю зріти,
Блукаючи самотньо?..
 

Він повторив про себе ці недописані Шеллі рядки. Зіставлення сумної людської марноти з неозорою круговертю надлюдського дійства отверезило його, і він забув про своє власне, людське і марне, горе.

Мати, брат та один з кузенів залишилися чекати на розі малолюдної Фостер-плейс, а вони з батьком пішли вгору по сходах і вздовж колонади, де походжав вартовий-шотландець. Коли вони увійшли у велику залу й стали біля конторки, Стівен вийняв чеки на ім'я директора Банку Ірландії, на тридцять і на три фунти; ці дві преміальні суми – за блискучий іспит та за твір – касир одразу виплатив у банкнотах і в монетах. Він з удаваним спокоєм порозпихав їх по кишенях і, покірно подавши руку через широкий прилавок приязно настроєному касирові, якого розбалакав містер Дедалус, покірно вислухав побажання дальшої блискучої кар'єри. Голоси їхні його нервували, ноги ніяк не трималися підлоги. Та касир не поспішав обслуговувати інших і все твердив, що часи змінилися і найголовніше сьогодні – це купити хлопцеві якомога кращу освіту. Стівен тягнув батька до виходу, але той усе барився, то розглядаючись по залі, то задираючи голову до стелі, й усе торочив йому, що тут, де вони стоять, містилася Палата громад колишнього ірландського парламенту.

– Боже праведний, Стівене, – святобливо говорив він. – Ото були люди колись, подумати тільки: Гелі Гатчінсон, і Флад, і Генрі Ґраттан, і Чарлз Кендал Буш! Не порівняти до нинішньої знаті, тут і за кордоном! Теж мені, вожді ірландського народу! Їй-богу, їх навіть на одному цвинтарі ховати не можна. Ні, друже, хоч як воно прикро, та мушу сказати, що з ними, як у тій пісеньці: «Вийшов я травневим ранком, у липневий гарний день...»

Будівлю банку обдував різкий жовтневий вітер. У всіх трьох, що чекали край заболоченого тротуару, посиніли щоки й сльозилися очі. Стівен глянув на матір у благенькому пальті і згадав, що кілька днів тому у вітрині Барнардо бачив накидку за двадцять гіней.

– Ми вже, – сказав містер Дедалус.

– Добре б пообідати, – сказав Стівен. – Тільки де?

– Пообідати? – сказав містер Дедалус. – Що ж, можна й пообідати.

– Десь, де не дуже дорого, – сказала місіс Дедалус.

– У напівфабрикатному?

– Так. У якомусь тихому місці.

– Ходімо, – швидко сказав Стівен. – Про дороговизну не йдеться.

Він ішов попереду короткими нервовими кроками і посміхавсь. Вони старалися не відставати і теж посміхались його завзяттю.

– Не жени так, будь розумником, – сказав батько. – Ми ж не на дистанції, правда?

Настав короткий сезон розваг, коли преміальні гроші розтікалися Стівенові між пальців. З міста доставляли великі пакунки з різними делікатесами, ласощами і сухофруктами. Щодня він укладав меню для родини і щовечора водив двох-трьох осіб на вистави «Інґомара» чи «Ліонської кралі». У кишенях піджака він носив плитки віденського шоколаду, щоб частувати своїх гостей, а кишені штанів мав напхані срібними та мідними монетами. Він усім купував подарунки, взявся ремонтувати свою кімнату, писав різні ухвали, раз у раз переставляв книжки на полицях, вивчав усілякі цінники, завів удома своєрідний демократичний уряд, де кожен мав свої обов'язки, відкрив позикову касу для домашніх і обставляв позики бажаючим в такий спосіб, щоб мати приємність виписувати квитанції та підраховувати відсотки з позичених сум. Коли більше робити було нічого, катався на кінних трамваях по місту. Врешті сезон утіх закінчився. Бляшанка під рожевою емаллю спорожніла, і панелі в його спальні так і зосталися недокінчені, нерівно потиньковані.

Домашні вернулися до звичного способу життя. У матері більше не було нагоди докоряти йому за тринькання грошей. Та й він повернувсь до старого життя у школі, тож усі його починання пропали. Демократичний лад розладнався, позикова каса закрила свої скрині та книги з відчутним дефіцитом, а правила життя, які він собі ухвалив, вийшли з ужитку.

Що за безглуздий намір у нього був! Він брався поставити хвилеріз порядку та вишуканості перед мутними водами зовнішнього життя, а могутні й неустанні припливи життя внутрішнього загатити правилами поведінки, діяльними інтересами, новими стосунками з родиною. Намарне. І ззовні, і зсередини вода накрила його перепони: припливи знов заклекотали поверх розваленої дамби.

А ще він ясно побачив власну безсилу самотність. Він ні на крок не зблизився з життям тих, з ким хотів зійтися, не звів містка над непокоєм сорому й гіркоти, які відділяли його від матері, брата і сестри. Він не відчував себе з ними єдинокровним, а радше містично спорідненим, як названий син і названий брат.

Він прагнув будь-що вгамувати пристрасні пориви серця, супроти яких все інше було марне і чуже. Ну й що, що він упав у смертний гріх, що життя його стало плетивом вивертів та фальшу. Поза диким нутряним бажанням втілити потворнощі, що не сходили йому з думки, іншої святості не було. Він цинічно смакував ганебні подробиці своїх потаємних бунтів, в яких залюбки і терпляче оскверняв будь-який образ, що впадав йому в вічі. Удень і вночі блукав він серед викривлених образів зовнішнього світу. Постать, яка бачилась за дня скромною і цнотливою, вночі насувала на нього крізь звивисту темряву сну: обличчя спотворене хтивим лукавством, в очах світиться звіряча радість. Лише з ранком приходив біль невиразного спогаду про темне оргіястичне буйство, з його гострим і принизливим відчуттям святотатства.

Він знову почав свої мандри. Затаєні осінні вечори водили його по вулицях, як водили, бувало, кілька років тому по тихих дорогах Блекрока. Та не було тут охайних садків, ані привітного світла у вікнах, – ніщо вже не впливало ніжно у нього тепер. Лише іноді, коли жага вщухала і спустошлива насолода поступалася місцем менш болючій млості, на задниках його пам'яті пропливав образ Мерседес. Він знову бачив побілений будиночок серед трояндових кущів при дорозі, що вела у гори, і згадував свій смутно-гордовитий жест відмови, який мав зробити там, коли стоятиме з нею у залитому місячним сяйвом саді після років розлуки й пригод. У такі хвилини солодкі монологи Клода Мельнота самі приходили на вуста і знімали неспокій. Тоді його торкало ніжне передчуття побачення на знаному місці, якого він так колись вичікував, і – попри жахливу дійсність, що пролягла між його тодішньою й теперішньою надіями, – передчуття давно вимріяної святої зустрічі, з якою спаде з нього слабкість, і боязнь, і недосвідченість.

Такі хвилини минали, і спустошливе полум'я хоті спалахувало знову. Вірші втікали з вуст, тваринні крики й немов-ні, брутальні слова виривалися з мозку, пробиваючи собі дорогу. Кров бунтувалася. Він мандрував навмання темними грязькими вулицями, вдивляючись у пітьму завулків і брам, жадібно вслухаючись у кожен звук. Він підвивав, мов хижак, що втратив слід здобичі. Він прагнув згрішити з кимось таким як сам, примусити інше створіння згрішити разом і разом упитись гріхом. Він чув, як щось темне й невідпорне суне на нього з пітьми, щось скрадливе і клекітке, ніби повінь, сповнює його собою. Цей клекіт, схожий на белькотання вві сні багатьох-багатьох людей, затопив йому вуха; незримі струмені проникли в його єство. Мука цього проникнення була така, що пальці йому судомно стислися, зуби зціпились. Він витягнув руки на вулиці, хапаючи цю нетривку млосну з'яву, що не давалась йому і дражнила його, і крик, так довго здушуваний в горлі, вихопився з вуст. Він вирвався, як зойк відчаю з обителі страждальців, і вмер благальним зойком – крик про злочинну загубленість, що був лиш відлунням сороміцького напису, відчитаного ним на слизькій стіні пісуару.

Він забрів у лабіринт вузьких, засмічених вуличок. З брудних завулків долинали верески, крики, лайка та п'яні співи. Він незворушно прямував далі, тільки гадав, чи не забрів він часом у єврейський квартал. Від будинку до будинку з боку на бік переходили вулицю жінки та дівчата у довгих яскравих сукнях, напахчені і неквапні. Його ухопив дрож, очі ослабли. Перед стурбованим зором на тлі димного неба запалало жовте полум'я газових ріжків, наче перед вівтарем. Перед дверима, в освітлених передпокоях – скрізь збиралися гурти людей, одягнутих немов до якогось обряду. Він був в інакшому світі; він прокинувся з довговічного сну.

Він тихо стояв серед вулиці, тільки збурене серце калатало об груди. Молода жінка у довгій рожевій сукні поклала руку йому на рамено й зазирнула в обличчя. Вона сказала весело:

– Добривечір, хотінчику!

Кімната її була тепла й світляста. У розлогому фотелі біля ліжка сиділа велика лялька з розставленими ногами. Він марно силкувався витиснути бодай слово, щоб здаватися невимушеним, і лиш спостерігав, як вона розстібає сукню, як гордовито і впевнено тримає напахчену голову.

Коли він так мовчки стояв посеред кімнати, вона підійшла й обняла його, весело і по-справжньому. Повні руки міцно притулили його до себе, і він, бачачи серйозний спокій її обличчя, відчуваючи тепле, спокійне дихання її грудей, ледь не вибухнув істеричним плачем. Сльози радості й полегші заблищали в його щасливих очах, губи розтулились, хоч не випустили ні слова.

Вона дзеленькливо провела рукою по його волоссі, назвавши маленьким капосником.

– Поцілуй мене, – сказала вона.

Та губи його не схилялись до поцілунку. Він хотів, щоб руки її отак тулили його міцно в обіймах, щоб пестили поволі, поволі, поволі. В обіймах цих рук він раптом став сильним, безбоязним і певним. Тільки губи ніяк не схилялися до поцілунку.

Враз вона нагнула його голову і притисла губи до губ, і в одвертому погляді піднятих на нього очей він прочитав значення її рухів. Це було понад його сили. Він закрив очі і здався, тілом і душею, забувши про все на світі, крім темного натиску м'яко розтулюваних уст. Вони тисли йому на уста, і тисли на мозок, немов промовляли до нього без слів; і між ними він вчув досі незнаний і несміливий тиск, темніший, ніж млість гріха, легкіший, ніж звук чи запах.

Розділ третій

Впали швидкі грудневі сутінки, гепнувшись по-блазенському на землю після тьмяного грудневого дня, і, дивлячись у тьмяний квадрат вікна класу, він відчув, що шлунок його благає їжі. Він сподівався, що на вечерю буде рагу – ріпа, морква і товчена картопля з жирними шматками баранини, які зачерпують разом з густим, перченим, мукою підбитим соусом. Запхни це у себе, радив йому шлунок.

Настане понурий, таємничий вечір. У ранньому присмерку де-не-де спалахнуть жовті ліхтарі, освітивши убогий квартал борделів. Він довго кружлятиме вулицями, колуючи щораз ближче і ближче, тремтячи від страху й радості, поки ноги не звернуть раптом за темний ріг. Повії саме виходитимуть з домівок, готуючись до ночі, ліниво позіхаючи зі сну, поправляючи шпильки у збитому волоссі. Він спокійно минатиме їх, чекаючи, коли стрепенеться його власна воля, або гукне його гріхолюбну душу їхня ніжна напахчена плоть. А поки він блукатиме в очікуванні цього поклику, чуття його, затуркані лише його бажанням, тонко підмітять усе, що ранить чи принижує їх: зір – кільце піни від пива на незастеленому столі, фото двох виструнчених вояків чи крикливу театральну афішу; слух – тягучу говірку, манеру привітань:

– Здоров був, Берті, що доброго надумав?

– Це ти, голубчику?

– Номер десятий. Свіженька Неллі чекає на тебе.

– Вечір добрий, чоловіченьку! Зайдеш розважитись?

Рівняння на сторінці його зошита почало розпускати дедалі ширший хвіст, помережаний очима-зорями, наче у пави; а коли очі-зорі коефіцієнтів зазнали скорочення, хвіст став повільно згортатися знов. Коефіцієнти з'являлися і зникали, немов очі, що розплющуються й заплющуються; очі розплющувалися і заплющувалися, немов зірки, що народжуються і гаснуть. Неозора круговерть зоряного життя виносила його втомлений ум ген до своїх околиць і знов повертала до центру під ледь чутні звуки музики. Що то за музика? Музика погучнішала, і пригадалися слова – недописані Шеллі рядки про блідий з утоми місяць, що блукає самотньо. Зірки стали кришитись, і в простори посіялась хмара зоряного пилу.

Тьмяне світло ледь сіялося на сторінку, де поволі почало розгортатись, випускаючи розлогий хвіст, ще одне рівняння. Це відкривалася до життя його власна душа; вона розгорталася, гріх за гріхом, висипаючись жевривом палких зірок, і знов загорталася, повільно гаснучи, гасячи свої світла й жарини. Вони погасли; і хаос заповнила холодна темінь.

У його душі панувала холодна, ясна байдужість. Скоївши свій перший ґвалтовний гріх, він відчув, як викотилася з нього хвиля життєвої снаги, і налякався, що цей викид скалічить йому тіло чи душу. Натомість хвиля винесла і його з себе, а відступаючи, повернула назад: ні тіло, ні душа не зазнали каліцтва, тільки встановився між ними темний мир. Хаос, в якому погас його запал, став холодним, байдужим самознанням. Він допустився смертного гріха не раз, а багато разів, і знав, що вже за той перший гріх заслуговує вічного прокляття, а з кожним наступним лише помножує свою провину і свою покару. Його труди, і дні, і думи не могли йому бути спокутою, бо джерела освячуючої благодаті вже не живили його душу. Найбільше, що він міг, даючи милостиню старцеві і втікаючи від його благословень, – це кволо сподіватись бодай на дещицю дійсної благодаті. Побожність пішла за борт. Який хосен з молитов, коли він знає, що душа його прагне власної згуби? Якісь чи то гордощі, чи острах не давали йому ввечорі офірувати Богові хай би одну молитву, хоча він знав, що поки він спить, у Божій силі відібрати йому життя і ввергнути душу його в пекло, перш ніж він заволає про милосердя. Його хизування власним гріхом, його позбавлений любові острах Божий свідчили: переступ його занадто тяжкий, аби фальшиве поклоніння Всевидющому та Всевідущому могло спокутувати його бодай частково.

– Ну, Еннісе, дурна твоя голово – до пари моєму ціпкові! Як – ти не знаєш, що таке ірраціональне число?

Плутана відповідь розворушила в ньому жаринки зневаги до шкільних товаришів. Він не знав, що таке сором чи страх перед людьми. Недільного ранку, виходячи з церкви, він холодно зиркав на молільників надворі, що стояли простоволосі, по четверо в ряд, духовно присутні на месі, якої не могли ні бачити, ні чути. Їхня тупа побожність і нудотний запах дешевого брильянтину, яким були помазані їхні голови, відштовхували його од вівтаря, перед яким молилися вони. Він, як і інші, впадав у гріх лицемірства, сумніваючись у невинності когось, кого сам міг з легкістю обвести круг пальця.

На стіні в його спальні висіла розписна грамота, свідоцтво обрання його префектом братства Пресвятої Богородиці в коледжі. Суботніми ранками, коли братство збиралося в каплиці на молебень, він клякав на подушечку в лавці праворуч од вівтаря – постійне місце, звідки він вів своє крило хлопчачого хору в богослужебних співах. Цей фальш колінопреклоніння він зносив безболісно. Інколи мав ґвалтовне бажання встати з того почесного місця, висповідати їм всю свою ницість і вийти з каплиці, та, окинувши поглядом їхні обличчя, стримувався. Образи пророчих псалмів прискромлювали його гординю. Величання Марії полонило душу: нард, миро і ладан, що символізували безцінність дарів Божих її душі, розкішні одіння – ознака її царського родоводу, пізній цвіт і пізноцвітне дерево – символи того, що культ її ріс між людей поступово, цілий вік. Коли під кінець молебня йому випало читати повчання, він читав його затаєним голосом, вколисуючи його музикою власне сумління.

Quasi cedrus exaltata sum in Libanon et quasi cupressus in monte Sion. Quasi palma exaltata sum in Gades et quasi plantatio rosae in Jericho. Quasi uliva speciosa in campis et quasi platanus exaltata sum juxta aquam in plateis. Sicut cinnamomum et balsamum aromatizans odorem dedi et quasi myrrha electa dedi suavitatem odoris.[3]3
   Quasi cedrus exaltata sum in Libanon et quasi cupressus in monte Sion... – «Мов той кедр ливанський, я виросла вгору, мов той кипарис на горах Хермонських. Мов та пальма в Енгаді, виросла я, мов у Єрихоні садженці трояндні, мов маслина ота на рівнині пишна, – виросла я, немов той явір... Мов цинамон і аспалат, видавала я пахощі, мов добірна мірра, була я запахуща»


[Закрыть]

Гріх, який сокрив його від очей Божих, наблизив його до прибіжища грішників. Її очі, здавалось, дивились на нього з лагідною жалістю; її святість, дивовижне світло, яким ледь променіла її тендітна плоть, не принижувала грішника, який звертався до неї. Якщо коли щось і спонукало його відкинути гріх та покаятись, то це тільки бажання бути її лицарем. Якщо коли душа його, скрадаючись назад у свою оселю після того, як вигасало шаленство тіла, і поверталась лицем до тієї, чий символ – вранішня зоря, яскрава й дзвінка, миротворче знамення раю, – то це тільки тоді, коли на вустах, що шепотіли її імена, ще долунювали мерзькі, соромітні слова і остигав ще смак хтивого поцілунку.

Дивно. Він замисливсь, чому це так, але думки його огорнула сутінь, що згущувалась у класі. Продзвенів дзвінок. Учитель задав додому приклади й пішов. Герон, сусіда Стівена, фальшиво замугикав:

Мій чудовий друг Бомбадос.

Енніс, який вийшов був у двір, повернувся зі словами:

– За ректором прийшов челядник.

Високий хлопець позаду Стівена потер руки і сказав:

– Гра починається. Можем гуляти цілу годину. Він прийде не раніш як перед третьою. А тоді, Дедалусе, потішиш його запитаннями з катехизму.

Відкинувшись назад і малюючи щось знічев'я у зошиті, Стівен слухав всю ту балаканину, яку Герон час від часу доправляв словами:

– Та заткніться ви, зробіть ласку. Чого розгалайкались?

Дивно й те, що він відчуває якусь гірку втіху, коли, доходячи думкою до самого краю непорушних ліній доктрин і проникаючи в їх непроглядні недомовки, доходив ще глибшого відчуття, що він – проклятий. Вислів святого Якова, що той, хто переступає одну заповідь, винен в переступі всіх решти, попервах здавався йому надуманою фразою, аж поки він не почав борсатися у мороці власного стану. З лихого насіння хоті проросли всі інші смертні гріхи: зарозумільство, зневага до інших, захланність до грошей, за які можна купити недозволені втіхи, заздрощі до тих, хто перевершував його у пороці, підшепти проти побожних, жадібність шлунку, глуха жевріюча злість, з якою він смакував свою жаду, болото духовних і тілесних лінощів, у якому захряс усім своїм єством.

Коли він сидів за партою, спокійно дивлячись на проникливо-суворе обличчя ректора, розум його увивався довкола всіляких каверзних питань, що йому підсовувались. Якщо людина замолоду вкрала один фунт і завдяки цьому згромадила великі статки, то скільки вона мала б віддати – лише той фунт, який вкрала, а чи разом з усіма відсотками, що наросли на ньому, а чи всі свої великі багатства? Якщо мирянин при хрещенні дитини окропить її водою до того, як промовити відповідні слова, чи буде дитина охрещена? Чи має силу хрещення мінеральною водою? Якщо перше блаженство обіцяє царство небесне всім, хто убогий серцем, то чому друге блаженство обіцяє лагідним, що вони вспадкують землю? Чому таїнство Євхаристії було засноване під двома видами, хліба і вина, якщо Ісус Христос присутній тілом та кров'ю, душею та божественністю в самім лише хлібі й у самім вині? Чи крихітна часточка посвяченого хліба несе в собі тіло і кров Ісуса Христа повністю, а чи лишень почасти? Якби вино скисло, а крихти гостії спліснявіли після освячення, то чи присутній ще у них Ісус Христос як Бог і чоловік?

– Іде! Іде!

Вартовий на чатах біля вікна побачив, що ректор виходить з головного будинку. Всі катехизми миттю розгорнулись, всі голови мовчки схилилися над ними. Ректор ввійшов і зайняв своє місце на кафедрі. Високий хлопець ззаду Стівена легким копняком нагадав: час ставити складне питання.

Ректор не казав подати собі підручник з катехизму, щоб питати по ньому урок. Він зчепив долоні на столі й повідомив:

– У середу по обіді почнуться реколекції на честь святого Франциска Ксаверія, чий празник маємо в суботу. Триватимуть вони від середи по п'ятницю. У п'ятницю після вервиці і до вечора – час сповіді. Якщо хтось має особистого сповідника, краще, мабуть, його не міняти. В суботу о дев'ятій ранку – меса і причастя для всього коледжу. Субота буде вихідна. Неділя, звичайно, теж. Але оскільки субота й неділя – вихідні, то декому може подуматись, що понеділок теж вихідний. Остерігайтесь цієї помилкової думки. Гадаю, ти, Лолесе-беззаконнику, схильний до такої помилки.

– Я, сер? Чому, сер?

Від кривої посмішки ректора по класу пішла хвилька веселощів. Серце Стівенові почало поволі згортатися і в'янути зі страху, мов перецвіла квітка.

Ректор поважно вів далі:

– Всім вам, гадаю, відома історія життя святого Франциска Ксаверія, патрона вашого коледжу. Він походив зі старовинного й славного іспанського роду і, як пам'ятаєте, був одним із перших послідовників святого Ігнатія. Вони зустрілися в Парижі, де Франциск Ксаверій викладав філософію в університеті. Цей молодий блискучий шляхтич та літератор усім серцем і душею сприйняв ідеї нашого славного засновника, і ви знаєте, що, за власним його бажанням, святий Ігнатій послав його проповідувати серед індусів. Тому, як ви знаєте, його звуть апостолом Індій. Він мандрував Сходом, з краю до краю, з Африки до Індії, з Індії до Японії, хрестячи людей. За один місяць, кажуть, він охрестив аж десять тисяч ідоловірців. Кажуть, йому відняло праву руку – так він її натомив, здіймаючи над головами хрещених. Він ще хотів податися до Китаю, щоб здобути для Господа ще більше душ, але помер від лихоманки на острові Санцзян. Великий святий Франциск Ксаверій! Великий ратник Божий!

Ректор помовчав і, потрушуючи перед себе зчепленими в кулак долонями, вів далі:

– Він мав віру, що рушить гори. Десять тисяч душ, здобутих для Бога за один тільки місяць! Він – справжній переможець, вірний гаслові нашого ордену: Ad majorem Dei gloriam! Пам'ятайте: велику владу має цей святий на небесах – владу заступатися за нас у нашому горі, владу добитися для нас усього, чого ми просимо, якщо воно на добро душам нашим, а передусім – владу добитися для нас благодаті покаяння, якщо ми в гріху. Великий святий Франциск Ксаверій! Великий рибалка душ!

Він перестав стрясати долонями і сперся на них чолом, окинувши з-поза них слухачів проникливим поглядом темних, суворих очей.

У тиші, що настала, з їх темного пломіння смерк розгорівся в брунатну заграву. Серце Стівенове зів'яло, наче квітка в пустелі, що здаля відчуває наближення самуму.

– У всіх ділах твоїх пам'ятай про твою кончину – повіки не згрішиш, – ці слова взято, любі мої братики во Христі, з книги Еклезіаста, сьома глава, сороковий стих. Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Стівен сидів у каплиці в передній лаві. За столиком ліворуч од вівтаря сидів отець Арнол. З плечей йому спадала важка мантія, бліде лице витяглось, а голос зривався від нежиті. Постать колишнього вчителя, чудом воскресла, привела на пам'ять Стівенове життя в Клонґовзі: просторі майданчики для ігор, що кишіли хлопцями, смердюча яма, невеличкий цвинтар обік головної липової алеї, де його мали поховати, відблиски вогню на стіні в лазареті, де він лежав хворий, скорботне обличчя брата Майкла. Спогад набігав за спогадом, і душа його знову ставала душею дитини.

– Ми зібралися нині тут, любі мої братики во Христі, щоб, на хвилиночку відірвавшись від суєти зовнішнього світу, відзначити і вшанувати одного з найбільших святих, апостола Індій і патрона вашого коледжу Франциска Ксаверія. З року в рік, від таких давніх часів, що ні я, ні ви, мої любі хлоп'ята, їх і не пам'ятаємо, учні цього коледжу перед празником свого патрона сходилися у цю таки каплицю на щорічні реколекції. Час минав і ніс зміни з собою. Навіть в останні роки зайшли зміни, що на пам'яті в більшості з вас. Не один з тих, хто ще кілька років тому сидів отут, в передній лаві, тепер, можливо, в далеких світах, у палючих тропіках, чи з головою поринув у свої обов'язки на парафіях чи в семінаріях, чи плаває по безмежних просторах морів, а чи, можливо, вже покликаний великим Богом до іншого життя, до складення своїх земних повноважень. Роки минають, приносячи зміни на гірше чи на краще, але пам'ять про великого святого у цьому коледжі вшановується незмінно, і щороку учні відбувають реколекції напередодні празника, встановленого святою нашою матір'ю Церквою, щоб увічнити ім'я та славу одного з найвидатніших синів католицької Іспанії.

– То ж що ж воно таке, реколекції, і чому всі визнають їх за кращий зі спасенних шляхів для кожного, хто прагне вести істинно християнське життя перед Богом і перед людьми? Реколекції, любі мої хлоп'ята, це тимчасовий відхід від турбот повсякдення, від клопотів цього буденного світу праці, щоб провести іспит сумління, прикластися думкою до таїн святої релігії і краще зрозуміти, навіщо ми тут, у цьому світі. У ці кілька днів я ділитимусь з вами деякими міркуваннями з приводу чотирьох остаточних речей. Ними є, як ви знаєте з уроків катехизму, смерть, суд, пекло і небеса. За цей час ми спробуєм осягнути їх розумінням, аби розуміння це принесло тривкий пожиток нашим душам. І пам'ятайте, любі мої, що нас послано в цей світ з однією і єдиною метою – сповняти святу волю Божу і спасати наші безсмертні душі. Все інше – марнота. Лише одне нам справді потрібне – спасіння душі. Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а власну безсмертну душу втратить? Повірте мені, діти мої, – ніщо в цьому тлінному світі не відшкодує нам такої втрати.

– Отож я попрошу вас, діти мої, прогнати на ці дні з голови усі мирські помисли, чого б вони не стосувалися – навчання, забав чи честолюбних мрій, – і приділити всю увагу станові ваших душ. Зайве й нагадувати, що, поки тривають реколекції, усі мають поводитися стримано, благочестиво, уникати шумних, неподобних розваг. Старші хлопці, ясно, слідкуватимуть, аби звичаю цього не порушувано, і я зокрема покладаюся на префектів та братчиків Благословенної Владичиці нашої і братства святих ангелів, що вони подадуть гарний приклад своїм товаришам.

– Отож постараймося віддати цим реколекціям у честь святого Франциска усе наше серце й усі думки. Тоді Боже благословенство буде з вами в навчанні вашому цілий рік. Але насамперед хай ці реколекції будуть такими, щоб ви могли через багато років, будучи, може, й далеко звідси, в зовсім інших умовах, з радістю та вдячністю озирнутися на них, і вознести дяку Богові за те, що дарував вам оцю нагоду закласти перший камінь побожного, достойного, ревного християнського життя. Якщо ж – а це можливо – є в цю хвилину серед нас якась бідолашна душа, що мала несказанне нещастя втратити святу Божу благодать і впасти в тяжкий гріх, то я палко вірю й молюся, щоб ці реколекції стали переломним моментом в її житті. Я молю Бога, щоб через заслуги ревного слуги Франциска Ксаверія така душа сподобилася щирого каяття і щоб святе причастя у день святого Франциска стало знаменням тривкого союзу між Богом і цією душею. Нехай для всіх – праведних і неправедних, святих і грішників – ці реколекції стануть незабутніми.

– Допоможіть мені, любі мої братики во Христі. Допоможіть своєю побожною увагою, своєю ревністю, своєю поведінкою. Позбудьтеся усіх мирських думок і думайте лише про речі остаточні – про смерть, суд, пекло і небеса. Хто пам'ятає про них, каже Еклезіаст, повік не згрішить. Хто пам'ятає про речі остаточні, у того вони завжди перед очима в його ділах і помислах. Такий проживе праведне життя й помре праведною смертю, бо вірує і знає, що все, чим він пожертвував у земному житті, воздається йому стократ, а то й тисячократ у житті прийдешньому, у царстві вічному – благословення, любі хлоп'ята, якого я від щирого серця вам зичу, всім і кожному зокрема, во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Коли він разом з іншими мовчки йшов додому, думки його, здавалось, повив густий туман. В заціпенінні ума він чекав, коли цей туман підніметься і покаже, що під ним сховане. Він грубо накинувся на свій обід, а коли на столі залишилися умить забуті жиром замащені тарілки, він підвівся й пішов до вікна, облизуючи масний наліт з піднебіння, зубів і губ. Ну ось, він опустився до стану звіра, який, попоївши, облизує собі морду. Це кінець. Крізь туман його свідомості почало пробиватися слабке жевриво страху. Він притисся лицем до віконної шибки і дивився на вулицю. Там сутеніло. У тьмяному світлі сновигали невиразні постаті. Ось воно, життя. Літери, що складали слово «Дублін», тиснули йому на мозок, грубо штурхаючи одна одну з лінивою, мужикуватою впертістю. Душа його запливала жиром і тверднула у велику груду лою, в отому тупому страху чимраз глибше западаючи в понурий і грізний морок, тоді як тіло – його власне тіло – стояло, збайдужіле й поганьблене, виглядаючи стемнілими, безрадними, бентежними людськими очима якогось бичачого бога, щоб учепитись у нього поглядом.

З наступним днем прийшли смерть і суд, і душа його стала потроху прочуватися зі свого байдужого розпачу. В міру того, як хрипкий голос проповідника вдихав у його душу смерть, слабке жевриво страху переростало в духовний жах. Він мучився її агонією. Він відчував, як холодок смерті торкає його звідусіль і скрадається до серця, як смертна поволока затягує йому очі, як один за одним, мов лампи, гаснуть у мозку його світила, як шкіра вкривається намулом останнього поту, як німіють вмираючі члени; мова гусне, плутається і пропадає зовсім; серце б'ється все слабше і слабше, ледь що не спиниться; а подих, бідолашний подих, бідолашний, безпомічний людський дух схлипує і стогне, булькає й колотиться у горлі. Нема помочі! Нема ради! Він, він сам, його тіло, якому він піддався, гине. В могилу його! Забийте його в дерев'яну скриню, цей труп! Винесіть з дому на найнятих плечах! Геть його з людських очей, геть у яму, в могилу, хай гниє там, хай годує власне кодло повзучих хробів, хай жеруть його полохливі, вгодовані пацюки.

Друзі ще стоять у сльозах біля смертного ложа, а душа грішника вже на суді. В останню мить свідомості ціле земне життя пробігло перед очима душі, та не встигла вона спам'ятатися, як тіло померло, й охоплена жахом душа стоїть перед судним престолом. Бог, що так довго був милосердним, тепер буде правосудним. Він довго був терплячим, довго благав грішну душу, давав їй час для каяття, беріг од кончини. Але час той минув. Був час грішити й розкошувати, час глумитись над Богом та пересторогами Його святої Церкви, час зневажати Його велич, порушувати Його заповіді, час ошукувати ближніх, чинити гріх за гріхом, гріх за гріхом, криючись зі своєю зіпсутістю від людських очей. Але час той пройшов. Прийшов час Бога: а Його не ошукаєш, не одуриш. Усі гріхи вийдуть на яв з їхніх криївок – усе, що бунтувалось проти Божої волі, усе, що принижувало нашу й без того нещасну, зіпсуту природу – найменша недосконалість і наймерзенніше злодіяння. Який хосен тоді з того, що ти був колись могутнім імператором, великим полководцем, чудо-винахідником, найученішим з учених? Усі рівні перед Божим судилищем. Він винагородить праведних і скарає лихих. Для суду над людською душею досить єдиної миті. Одну-єдину мить після смерті тіла душу зважують на терезах. Суд осібний завершено – й ось вона вже в оселі блаженства, чи у в'язниці чистилища, а чи з зойком запалася в пекло.