Текст книги "Портрет митця замолоду"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

Ззаду по його шиї повзла воша, і він двома пальцями вправно зловив її під нетугим коміром. Повальцювавши якусь мить її тільце, ніжне й ламке, немов рисове зернятко, він скинув її з пальців. Цікаво – виживе вона чи ні? Пригадалася чудна думка з Корнелія Ляпіда – що воші, народжені з людського поту, не були створені Богом разом з іншою живністю на шостий день. Від свербіння шкіри на шиї почервоніла і роз'ятрилася душа. Життя його тіла – зле зодягненого, недогодованого, завошивленого – обізвалося раптовим спазмом розпачу, від якого стиснулися повіки, й у пітьмі він побачив крихкі ясні тільця вошей, що сіялися просто з повітря, обертаючись на льоту. Ні, то не темрява спадала з повітря. То яснота.

Яснота спадає з повітря.

Він навіть не може пригадати як слід Нашів рядок. Усі викликані ним образи неправдиві. Його уява порозводила паразитів. Думки його – гниди, народжені з поту неробства.

Він притьмом вернувся вздовж колонади назад до товариства. Ну що ж, хай собі йде, куди хоче, з кінцями. Хай собі покохає якогось чистьоху-атлета з чорним волоссям на грудях, який миється щоранку до пояса. Хай.

Кренлі видобув з кишені ще одну сушену смокву й заходився поволі її плямкати. Темпл сидів на цоколі, спершись на колону й насунувши кашкет на сонливі очі. З вестибюля вийшов присадкуватий юнак з затиснутою під ліктем шкіряною течкою. Він простував до товариства, стукаючи об плити закаблуками і штирем важкої парасолі. Піднявши її в знак привітання, сказав:

– Добрий вечір, панове.

Знову постукав у камінь й хихикнув, нервово посіпуючи головою. Довготелесий сухотник, Діксон і О'Кіфф говорили по-ірландському й не відповіли. Тоді він повернувся до Кренлі:

– Добрий вечір особисто вам.

Він ворухнув парасолею в бік Кренлі і знову хихикнув. Кренлі усе ще жував смокву, голосно плямкаючи:

– Добрий? Так. Непоганий сьогодні вечір. Присадкуватий серйозно глянув на нього і лагідно-докірливо потряс парасолею.

– Я бачу, – сказав він, – ви готові стверджувати очевидні речі.

– Угу, – відказав Кренлі, простягаючи недоїдений плід до рота присадкуватому, немов пропонував скуштувати.

Той не скуштував, тільки вірний своєму особливому настроєві, сказав поважно, так само підхихикуючи й підтверджуючи сказане парасолею:

– Ви маєте намір...

Він затнувся, вказав на пожовану смокву і голосно додав:

– Маю на увазі це.

– Угу, – як і раніше відказав Кренлі.

– Ви маєте намір, – озвався присадкуватий, – сказати це як ipso facto, чи, скажімо, як так би мовити?

Діксон одвернувсь од свого гурту, кажучи:

– Тут Ґоґґінс чекав-чекав тебе, Ґлінне, та й пішов шукати вас з Мойніганом до «Адельфі». Що в тебе тут? – спитав він, поплескуючи по Ґлінновій течці.

– Контрольні роботи, – відказав Ґлінн. – Я даю їм щомісяця контрольні, щоб знати, чи засвоюють вони мою науку.

Він теж поплескав по течці, кашлянув і всміхнувся.

– Науку? – грубо обізвався Кренлі. – Це ти про ту босоногу малечу, що має за навчителя такого паршивого осла, як ти? Поможи їм, Боже!

Він дожував свою смокву і відкинув хвостик.

– Я не бороню діткам приходити до мене, – зичливо проказав Ґлінн.

– Паршивий осел, – з притиском повторив Кренлі, – ще й богохульник!

Темпл схопився на ноги і, відсунувши Кренлі, мовив до Ґлінна:

– Це з Нового Завіту, ця фраза: «Пустіте дітей, щоб до мене приходили, і не забороняйте їм».

– Йди спи собі далі, Темпле, – порадив йому О'Кіфф.

– Гаразд, – вів далі Темпл, все ще звертаючись до Тлінна. – А якщо Ісус каже, щоб діти приходили до нього, чого ж тоді церква посилає усіх їх до пекла, коли вони вмирають нехрещеними? Чого?

– А сам ти хрещений, Темпле? – спитав сухотник.

– Чого ж їх посилають до пекла, якщо Ісус сказав, щоб усі йшли до нього? – не вгамовувався Темпл, заглядаючи Ґліннові в очі.

Ґлінн кашлянув і спокійно сказав, насилу гамуючи нервовий смішок і при кожному слові пускаючи в рух парасолю:

– Так от, якщо це так, як ти твердиш, то мені вельми цікаво, звідки береться ця «такість»?

– А звідти, що церква безсердечна, як і всі старі грішники, – відповів Темпл.

– А ти певен, що твій погляд на це питання ортодоксальний? – вкрадливо поспитав Діксон.

– Святий Августин твердив, що нехрещені діти йдуть до пекла, – відповів Темпл, – бо й він був старий безсердечний грішник.

– Схиляюсь перед тобою, – втрутився Діксон. – Але я завжди думав, що для таких випадків існує передпекло.

– Не сперечайся з ним, Діксоне, – грубо сказав Кренлі. – Не забалакуй з ним і не дивись на нього. Тягни його додому на налигачі, як мекливого цапа.

– Передпекло! – вигукнув Темпл. – Теж гарний винахід. Так само як пекло.

– Але не такий неприємний, – посміхнувся Діксон і обернувся до товариства: – Гадаю, що цим я висловлюю думку всіх присутніх.

– Висловлюєш, – твердо сказав Ґлінн. – У цьому Ірландія одностайна.

І вдарив залізною ферулою своєї парасолі по кам'яній долівці колонади.

– Пекло, – мовив Темпл. – Я ще можу погодитися з цим винаходом сірої супружниці Сатани. Пекло – римського походження, воно міцне й незугарне, як римські мури. А що таке передпекло?

– Кренлі, дай йому пипку, – гукнув О'Кіфф.

Кренлі підскочив до Темпла і тупнув на нього ногою, як на курку:

– Киш!

Темпл спритно відсунувся і закричав:

– А ви знаєте, що таке передпекло? Знаєте, як ми у Роскоммон і таке називаємо?

– Киш на тебе! Цур тобі! – кричав Кренлі, плескаючи в долоні.

– Ні перед, ні зад! – переможно вигукнув Темпл. – І я його так називаю!

– Дай-но твого патика, – мовив Кренлі.

Він вирвав ціпок Стівенові з рук і скочив на сходи, але Темпл, чуючи гонитву, утік у пітьму, мов спритний, легконогий дикий звір. Чути було, як важкі черевики Кренлі потупотіли через подвір'я і потім як він, збитий зі сліду, важко повертається назад, на кожному кроці копаючи носаками жорству.

Кроки були сердиті, й так само сердито та різко тицьнув він ціпка Стівенові назад у руки. Стівен відчув, що гнів Кренлі має іншу причину, але, удавши терплячого, тихо сказав йому, торкнувши за плече:

– Кренлі, ти чув, що я хочу поговорити з тобою? Відійдім.

Кренлі мить дивився на нього, потім спитав:

– Зараз?

– Так, зараз. Але не тут. Ходімо.

Вони мовчки перетнули подвір'я. Під колонадою хтось почав м'яко насвистувати пташиний поклик із «Зіґфріда», і цей мотив линув їм услід. Кренлі обернувсь, а Діксон (свистів він) гукнув:

– Куди ви, хлопці? А як же наша партія, Кренлі?

Повітряну тишу перетнуло кілька вигуків – вони домовлялися про партію більярду в готелі «Адельфі». Далі, у тишу Кілдар-стріт, Стівен рушив сам. Напроти готелю «Клен» зупинився і став терпляче чекати. Назва готелю на безбарвній лакованій дошці, безбарвний фасад будинку шпигнули його, як шпигає погляд ввічливої зневаги. У відповідь він недобрим оком зиркнув на м'яко освітлене готельне фойє, уявляючи собі пригладжене, затишне життя ірландських аристократів. Вони думають про офіцерські чини й агентів з продажу землі; селяни кланяються їм на сільських дорогах; вони знають назви кількох французьких страв і дають візникам накази вискливими провінційними голосами, що випирають з їхніх врослих у шкіру говірок.

Як поцілити в їхні сумління, як проникнути в уяви їхніх дочок, перш ніж їх запліднять їхні ж паничі, як зробити, щоб вони привели на світ хоч трохи шляхетніших нащадків? У дедалі густіших сутінках він відчував думки й прагнення народу, до якого належав, що летіли, мов лилики, темними сільськими дорогами, попід деревами на берегах потічків, понад розцвічені озерцями мочарі. На порозі чекала жінка, коли Дейвін проходив повз її дім уночі, і кухлем молока зваблювала його на ложе; бо в Дейвіна – лагідні очі чоловіка, який вміє зберігати таємниці. Тільки його ще не зваблювали жодні жіночі очі.

Хтось міцно схопив його попід руку, і голос Кренлі сказав:

– Ходімо ж пріч.

Вони мовчки йшли на південь. Врешті Кренлі озвався:

– Він викінчений ідіот, цей Темпл! Клянуся Мойсееві, я, щоб ти знав, колись-таки його приб'ю.

Проте гніву в його голосі вже не було, і Стівен подумав, чи не згадався йому її уклін під колонадою.

Вони звернули ліворуч. За якийсь час Стівен озвався:

– Кренлі, нині я мав неприємну сварку.

– З родичами? – спитав Кренлі.

– З матір'ю.

– Через релігію?

– Так, – відповів Стівен. По паузі Кренлі запитав:

– Скільки років твоїй матері?

– Ще не стара, – промовив Стівен. – Вона хоче, щоб я причастився на Великдень.

– А ти?

– Я не хочу, – відказав Стівен.

– Чому? – допитувавсь Кренлі.

– Я не хочу служити, – мовив Стівен.

– Я вже таке чував раніше, – спокійно сказав Кренлі.

– А зараз ти чуєш це пізніше, – спалахнув Стівен. Кренлі стис Стівенову руку:

– Тихо, тихо, дорогенький. Диви-но, який вразливий, чортів син! – сказав він з нервовим сміхом і, заглянувши Стівенові в обличчя зворушеними і приязними очима, додав:

– Ти знаєш, який ти вразливий?

– Смію сказати, що так, – і собі засміявся Стівен. Душі їхні, щойно такі чужі, раптом зблизилися між собою.

– Ти віриш у святе причастя? – спитав Кренлі.

– Ні, – мовив Стівен.

– Отже, не віриш?

– Ні. Ні вірю, ані не вірю, – відповів Стівен.

– Багато хто має сумніви, навіть духовні особи, – сказав Кремлі. – Але вони або долають, або відкидають їх. Хіба твої сумніви такі вже непереборні?

– Я не хочу їх бороти, – відповів Стівен.

Кренлі, на мить знітившись, знову поліз до кишені по фігу і вже підносив її до рота, коли Стівен сказав:

– Перестань, прошу тебе. Не можна ж говорити про такі речі з повним ротом жуйки.

Кренлі оглянув плід при світлі ліхтаря, під яким вони пристали. Потім приклав його по черзі до кожної ніздрі, надкусив, виплюнув і пожбурив його у канаву, кажучи навздогін:

– Геть від мене, проклятий, ув огонь вічний! Тоді знов узяв Стівена під руку й повів далі.

– Ти не боїшся, що почуєш ці слова в судний день?

– А що ти мені запропонуєш натомість? – спитав Стівен. – Вічне блаженство в товаристві нашого декана?

– Він, не забувай, сподобиться раю.

– Атож, – мовив Стівен трохи ущипливо, – він розумний, тямущий, безпристрасний і передусім проникливий.

– Цікава річ, розумієш, – спокійно вів далі Кренлі, – наскільки сам ти насяк релігією, в котру – на словах – ти не віриш. А в школі ти вірив? Можу закластися – вірив.

– Вірив, – відповів Стівен.

– І був тоді щасливіший? – лагідно спитав Кренлі. – Щасливіший, наприклад, ніж нині?

– Я часто бував щасливий, – відказав Стівен, – і часто нещасливий. Тоді я був кимось іншим.

– Як це – кимось іншим? Що ти хочеш цим сказати?

– Я не був собою – як я є нині, – сказав Стівен, – як і повинен був стати.

– Не був, як ти є нині і як повинен був стати, – повторив Кренлі. – Дозволь мені спитати одну річ. Ти любиш свою матір?

Стівен повільно похитав головою.

– Я не знаю, що означають ці слова, – відповів він просто.

– Хіба ти ніколи нікого не любив? – спитав Кренлі.

– Жінок тобто?

– Я не про це, – тон у нього похолоднішав. – Я питаю, чи було коли в тебе почуття любові – байдуже, до кого чи до чого?

Стівен ішов поруч друга мовчки, похмуро потупивши очі.

– Я намагався полюбити Бога, – сказав він нарешті. – Здається, нічого в мене не вийшло. Це дуже важко. Я щохвилі намагався з'єднати свою волю з волею Бога. Іноді це мені вдавалось. І я міг би, можливо, й тепер...

Кренлі урвав його на півслові:

– А твоя мати була щаслива у житті?

– Звідки мені знати, – відповів Стівен.

– Скількох дітей вона народила?

– Дев'ятеро чи десятеро, – відказав Стівен. – Деякі померли.

– А батько... – Кренлі на мить замовк. – Я не хочу втручатись у ваші родинні справи, – сказав він, – але чи був твій батько заможний чоловік? Коли ти був малий?

– Так, – сказав Стівен.

– Ким він був? – помовчавши, запитав Кренлі. Стівен, не затинаючись, почав перераховувати всі батькові означення:

– Студентом медицини, веслярем, тенором, актором-аматором, галасливим політиканом, дрібним землевласником, дрібним акціонером, пияком, «своїм хлопцем», байкарем, чиїмсь секретарем, кимось там на горілчаному заводі, податковим інспектором, банкрутом, а зараз він – вихваляч свого минулого.

Кренлі засміявсь, міцніше затиснувши Стівенову руку, й сказав:

– Про горілчаний завод – це ти люкс сказав!

– Щось іще тебе цікавить? – спитав Стівен.

– А нині вам добре живеться?

– Хіба по мені не видно? – відрубав Стівен.

– Значить, – задумливо мовив Кренлі, – ти народився в достатку і розкоші.

Останню фразу він вимовив чітко і голосно – він часто так виголошував ходові вирази, ніби підказував слухачеві, що говорить не від серця.

– Твоя мати, певно, немало вистраждала, – озвався він знову. – Ти не хотів би її вберегти від нових страждань, навіть якщо... Хотів би?

– Якби я тільки міг, – одказав Стівен, – мені це було б неважко.

– А ти спробуй, – порадив Кренлі, – зроби так, як вона хоче. Для тебе це дрібниця. Ти ж не віриш. Формальність, та й годі. А для неї – велика полегша.

Він замовк, а Стівен не відповідав. Потім, немов оголошуючи хід власних думок, Кренлі почав говорити:

– В такій смердючій купі гною, як наш світ, усе може бути непевним – тільки не материна любов. Мати приводить тебе на світ, виносивши в тілі. Що ми знаєм про її почування? Але що б вона не почувала, почування її принаймні справжні. Напевно справжні. А що таке наші ідеї, чи амбіції? Гра! Ідеї! У того паршивого мекливого цапа Темпла є свої ідеї. І в Мак-Кена теж. Кожен осел на дорозі гадає, що в нього є ідеї.

Стівен, відчитуючи, що ховалося за цими словами, ніби знічев'я мовив:

– Паскаль, якщо не помиляюсь, не давав матері цілувати себе – так боявся жіночого доторку.

– Паскаль був свиня, – сказав Кренлі.

– Алоїзій Ґонзаґа, здається, теж мав таке наставления, – додав Стівен.

– Тож і він був свиня, – сказав Кренлі.

– Церква зове його святим, – заперечив Стівен.

– А мені начхати, хто як його зове, – відрізав Кренлі. – Для мене він – свиня.

Стівен, зважуючи подумки кожне слово, вів далі:

– Ісус теж, здається, на людях ставився до своєї матері не досить ласкаво, але Суарес, єзуїтський теолог та іспанський ґранд, виправдує його.

– А тобі не приходило на думку, – спитав Кренлі, – що Ісус був не тим, за кого себе видавав?

– Першим, кому прийшла ця думка, – відповів Стівен, – був сам Ісус.

– Я питаюся, – у голосі Кренлі з'явилася тверда нота, – чи не приходило тобі на думку, що сам Ісус був свідомим лицеміром, гробом повапленим, як він називав тогочасних євреїв? Або простіше – що він був негідником?

– Таке ніколи мені не спадало на думку, – відповів Стівен. – Та хотів би я знати: ти що це – навертаєш мене чи відвертаєш себе од віри?

Він глянув приятелеві в обличчя й побачив на ньому прямолінійну посмішку, що їй певне зусилля волі намагалось надати відтінку значущості.

Голос Кренлі зазвучав рівно й тверезо:

– Скажи правду: тебе якось вразили мої слова?

– Трохи, – відказав Стівен.

– І чим же вони тебе вразили? – допитувався Кренлі тим самим голосом. – Адже ти певен, що наша релігія облудна, а Ісус – не Син Божий.

– І зовсім я не певен, – відповів Стівен. – Він більше схожий на Сина Божого, ніж на сина Марії.

– То ти ще й тому не хочеш причащатися, – сказав Кренлі, – бо цього ти теж не певен, бо маєш відчуття, що може й справді гостія – тіло і кров Сина Божого, а не хлібна облатка? Бо боїшся, що так воно і є?

– Так, – тихо відказав Стівен. – Я відчуваю це і тому боюся.

– Розумію, – сказав Кренлі.

Стівен, вражений його тоном, який означав закінчення розмови, одразу ж почав її наново:

– Я боюсь багатьох речей: собак, коней, вогнепальної зброї, моря, грози, машин, сільських доріг уночі.

– Але чого боятися шматочка хліба?

– Мені за всім, чого я боюсь, ввижається якась лиха дійсність.

– Ти, значить, боїшся, що Бог римо-католиків вразить тебе насмерть і прокляне, якщо ти по-блюзнірському причастишся?

– Бог римо-католиків міг би зробити це й зараз, – відказав Стівен. – Я більше боюся хімічного процесу, що почнеться в моїй душі від нещирої пошани до символу, за яким стоять двадцять століть авторитету і поклоніння.

– А в разі смертельної загрози, – запитав Кренлі, – ти б допустився цього блюзнірства? Наприклад, якби ти жив у часи переслідувань за віру?

– Я не можу відповідати за минуле, – відповів Стівен. – Можливо, що й ні.

– Гадаю, ти не збираєшся йти в протестанти?

– Я сказав, що втратив віру, – сказав Стівен, – але не почуття гідності. Що б то була за полегша – відкинутись логічного й послідовного абсурду і пристати на інший абсурд, нелогічний і непослідовний?

Вони вже були в околиці Пембрука. Тепер, коли вони повільно простували неширокими вулицями, дерева й вогники де-не-де у віллах влагіднювали душу. Довколишня атмосфера добробуту й супокою примусила їх майже забути про їхні нестатки. По той бік лаврового живоплоту, в кухонному вікні мерехтіло світло й чувся спів служниці, що наточувала ножі. Вона співала, нерівно й уривчасто, «Розу О’Ґрейді».

Кренлі спинився, вслухаючись:

– Mullier cantat.

Лагідна краса латинських слів торкнула чарівним доторком вечірню пітьму, доторком невловнішим і переконливішим, ніж дотик музики чи жіночої руки. Боротьбі їхніх душ прийшов кінець. Жіноча постать, як вона з'являється у церковній літургії, пройшла безгучно крізь тьму: постать у білих шатах, невеличка й струнка, наче хлопчача, з розв'язаним поясом. Її голос, по-хлоп'ячому високий і ламкий, речитативом доносив з далекого хору слова жінки, що прохромлюють морок і гамір першої пісні Страстей Господніх:

– Et tu cum Jesu Galilaeo eras.

І всі серця зворушились, потяглися до того голосу, що сяяв, як нова зірка – ясніше на наспівному пропаракситоні, і менш ясно в кінці музичної фрази.

Спів припинивсь. Вони рушили далі. Кренлі підкреслено ритмічно повторив кінець приспіву:

 
А після весілля чекає
Щастя нас осяйне,
Бо я люблю Розу О'Ґрейді,
А Роза О'Ґрейді – мене.
 

– Оце тобі справжня поезія, – зауважив він. – Оце справжня любов.

І з дивною посмішкою зиркнув нишком на Стівена:

– По-твоєму, це поезія? А може ти знаєш, що означають ці слова?

– Спершу я б хотів поглянути на Розу.

– Її не важко знайти, – відповів Кренлі.

Капелюх наїхав йому на чоло. Він зсунув його назад, і в теміні дерев Стівен побачив його бліде обличчя, обрамлене пітьмою, й великі темні очі. Так. Обличчя в нього гарне, а тіло – сильне й туге. Він говорив про материнську любов. Отже, він відчуває страждання жінок, слабкість їхніх тіла й душі, і захищатиме їх дужою й рішучою рукою, і схилиться до них умом.

Тоді пора: час у путь. Якийсь голос шепоче до самотнього Стівенового серця, кажучи – «йди», кажучи, що їхній дружбі настає кінець. Так, він піде. Він не буде боротися з ближнім. Він знає, що йому робити.

– Певно, я поїду звідси, – мовив він.

– Куди? – спитав Кренлі.

– Куди зможу, – відказав Стівен.

– Так, – мовив Кренлі. – Може, тепер тобі й важко буде тут жити, але хіба через це ти їдеш?

– Мушу їхати, – відповів Стівен.

– Але, – вів далі Кренлі, – ти тільки не думай про себе так, ніби ти не хочеш їхати, а тебе виганяють, або що ти якийсь єретик чи злочинець. Багато добрих католиків мислять так, як ти. Дивно? Церква – це не кам'яна будівля і навіть не духівництво з їхніми догматами. Церква – це ціла маса людей, що в ній народилися. Не знаю, чого ти прагнеш у житті. Може, того, про що ти казав мені тоді ввечері, як ми стояли біля зупинки на Гаркорт-стріт?

– Так, – сказав Стівен, несамохіть посміхнувшись з того, як Кренлі прив'язує в пам'яті думки до місць. – Тоді, як ти півгодини сперечався з Догерті про найкоротшу дорогу від Салліґапа до Ларреса.

– Недоумок! – зазначив Кренлі зі спокійним презирством. – Що він знає про дорогу від Салліґапа до Ларреса? Та й що він узагалі знає про дороги, помийна його голова!

Він зайшовся довгим голосним сміхом.

– Ну, – відповів Стівен, – а що було далі, пам'ятаєш?

– Про те, що ти сказав? – перепитав Кренлі. – Чого ж, пам'ятаю. Знайти таку форму життя чи мистецтва, в якій твій дух міг би виявити себе з нескованою свободою.

Стівен підняв капелюха на знак визнання.

– Свобода! – повторив Кренлі. – Її в тебе не вистачає навіть на те, щоб допуститися блюзнірства. А грабувати ти зміг би, скажи?

– Вже радше пішов би на жебри, – відказав Стівен.

– А якби нічого не вижебрав, грабував би?

– Ти хочеш почути від мене, – відповів Стівен, – що права власності умовні і що за певних обставин грабунок не є беззаконням. Кожен грабував би на такій підставі. Але я так не відповім. Прочитай єзуїтського теолога Хуана Маріану де Талаверу – той тобі пояснить іще, за яких обставин ти можеш законно вбити свого короля, і чи краще дати йому отрути в келиху, а чи натерти нею одіж його чи сідло. Краще спитай, чи дав би я іншим пограбувати себе, або, якби мене таки пограбовано – чи накликав би я на них те, що зветься відплатою світського правосуддя?

– То накликав би?

– Думаю, – відповів Стівен, – мені від цього було б не менш тяжко на душі, ніж коли б мене пограбували.

– Розумію, – сказав Кренлі.

Він вийняв свого сірника і почав прочищати дірку між зубами. Потім недбало кинув:

– Слухай, а ти, приміром, зайняв би незайману дівчину?

– Вибач мені, – ввічливо мовив Стівен, – хіба не цього домагається більшість юних джентльменів?

– А ти сам як ставишся до цього? – перепитав Кренлі.

Остання фраза, з кислуватим запахом, наче дим з деревного вугілля, згнітила серце й розтроюдила Стівенів мозок, над яким, схоже, зібрались його власні випари.

– Слухай, Кренлі, – сказав він. – Ти питаєш, що б я зробив, а чого б не зробив. То я скажу тобі, що я зроблю, а що – ні. Я не служитиму тому, в що більше не вірю, байдуже, як воно зветься – домом, батьківщиною чи церквою; і спробую реалізувати себе якимсь чином, у житті чи в мистецтві, якомога свобідніше й повніше, маючи для захисту єдину зброю, до якої дозволю собі вдатися – мовчання, втечу і хитрощі.

Кренлі схопив його попід лікоть і розвернув назад до Лісон-парку. Він засміявся ледь що не лукаво і з прихильністю старшого стиснув його руку.

– Хитрощі! – мовив він. – Не може бути! Ти і хитрощі! Ти, бідний поет!

– А ти – мій сповідник, – мовив Стівен, пройнявшись дрожем від цього потиску. – Стільки всякої всячини я тобі звірив, хіба ні?

– Так, дитя моє, – відповів Кренлі все ще весело.

– Я тобі висповідав мої страхи. Але я скажу тобі також, чого я не боюся. Я не боюся самотності, не боюся постраждати за іншого, не боюся покинути те, що мені треба покинути. І я не боюся зробити помилку, хай навіть велику, помилку на ціле життя, чи, можливо, й на вічність.

Споважнілий Кренлі вповільнив ходу і сказав:

– Самотність, повна самотність. Її ти не боїшся. А ти знаєш, що означає це слово? Не тільки відособлення від інших людей, а й коли немає жодного приятеля.

– Я ризикну, – відповів Стівен.

– А також коли немає нікого, – вів далі Кренлі, – хто був би більш ніж приятелем, чимось більшим навіть, ніж найшляхетніший і найщиріший приятель.

Ці слова мовби зачепили якусь глибоку струну в його власній природі. Чи не говорить він про себе – такого, як є, чи такого, яким хотів би бути? Якусь хвилю Стівен мовчки споглядав його обличчя. На ньому лежав холодний смуток. Він говорив про себе, про власну самотність, якої боїться.

– Про кого ти говориш? – врешті запитав Стівен. Кренлі не відповів.

20 березня: Довга розмова з Кренлі на тему мого бунту. Він був в ударі. Я – податливий і тактовний. Напав на мене з приводу любові до матерів. Пробував уявити собі його матір: не можу. Одного разу він прохопився, що батькові його було шістдесят один, коли народився він. Можу собі його уявити. Яскраво виражений селянський тип. Костюм у кашку. Квадратні стопи. Кошлата борода з сивиною. Мабуть, ходить на собачі перегони. Регулярно, хоч і не дуже щедро, сплачує датки отцеві Двайєру з Ларреса. Іноді вечірком заговорює з дівчатами. Але мати? Дуже молода чи вже стара? Навряд щоб дуже молода, тоді Кренлі говорив би по-інакшому. Значить, стара. Ймовірно, до того ж занедбана. Звідси й душевний розпач: дитина виснаженого лона.

21 березня, ранок: Думав про це вночі у ліжку, але був заледачий і надто вільний, щоб дописати. Вільний, саме так. Виснажене лоно – це лоно Єлизавети і Захарії. Значить, він – предтеча. Заувага: їсть здебільшого грудинку і сушені фіги. Читай: сарану і дикий мед. А ще, думаючи про нього, завжди бачу сувору стяту голову або посмертну маску на тлі сірої завіси чи на плащаниці. Усікновення глави, так називається цей празник. Дещо спантеличив мене святий Іван біля Латинської брами. Що я бачу? Обезглавлений предтеча намагається зламати замок.

21 березня, ніч: Вільний. Вільна душа, вільна уява. Зостав мертвим хоронити мерців їхніх. Так. Зостав мертвим шлюбити мерців їхніх.

22 березня: Разом з Лінчем ув'язалися за дебелою сестрою милосердя з лікарні. Лінчева ідея. Противно. Двоє худих голодних хортів у гонитві за телицею.

23 березня: Не бачив її ще з того вечора. Недужа? Сидить біля каміна, мабуть, з маминим шалем на плечах. Але не вередує. З'їси тарілочку вівсянки? Невже не з'їси?

24 березня: День почався з суперечки з матір'ю. Тема: П.Д.М. Був у невигідному становищі через свою стать і вік. Щоб викрутитись, протиставив стосунки Ісуса з Батьком стосункам Марії з її сином. Сказав, що релігія – не пологовий будинок. Мама була поблажлива. Сказала, у мене химерний розум і я забагато читаю. Неправда. Прочитав мало, а зрозумів іще менше. Тоді вона сказала, що я таки прийду до віри, бо в мене непогамовна душа. Це означало б вийти з церкви через задні двері гріха і знов увійти через дахове вікно покаяння. Я не здатен покаятись. Сказав їй це і попросив шість пенсів. Дістав три.

Тоді пішов у коледж. Ще одна сутичка з круглоголовим і шельмооким коротуном Гецці. Цього разу через Бруно Ноланця. Почав італійською, а скінчив ламаною англійською.Сказав, що Бруно – страшний єретик. Я кажу – страшне те, як його спалили. Він погодився з цим, ніби скрушно. Тоді дав мені рецепт на страву, яку називає risotto alla bergamasca. Коли він вимовляє м'яке «о», то випинає свої тілисті губи, немовби цілує цей звук. Може й справді? А він здатен покаятись? Звісно, що здатен: ще й витисне дві чисті шельмівські сльозини, по одній з кожного ока.

Переходячи через Стівенову – себто мою – Луку, згадав: то його, Стефанові, а не мої співвітчизники придумали те, що Кренлі на днях назвав нашою релігією. Четверо солдатів з дев'яносто сьомого піхотного полку сиділи під хрестом і кидали кості, кому випаде плащ розп'ятого.

Пішов у бібліотеку. Взяв три часописи, спробував читати. Марно. Вона ще не одужала. Я стривожений? Чим це раптом? Тим, що вона вже й не одужає.

Блейк писав:

 
Мабуть, наш Вільям Бонд помре,
Точить його недуга безсумнівна.
 

Ой леле, бідний Вільям!

Якось я був на діорамі в Ротонді. В кінці показували фотографії великих цяць. Серед них – Вільям Юарт Ґладстон, що якраз був помер. Оркестр заграв «О, Віллі, як ми тужим за тобою».

Народ телепнів!

25 березня, ранок: Тривожна ніч сновидінь. Дуже вже тиснуть на груди.

Довга, вигнута галерея. З долівки підносяться стовпи темних випарів. Навколо – статуї казкових королів, витесані з каменю. Руки їх стомлено згорнені на колінах, а очі потемніли, бо перед ними темними випарами невпинно зносяться хиби людей.

З якоїсь печери насувають дивні постаті. Вони нижчі, ніж люди, і мовби злучені між собою. Їхні обличчя світяться, помережані несвітлими смугами. Вони пильно дивляться на мене і наче питають про щось очима. Не говорять.

30 березня: Нині ввечері під колонадою Кренлі загадав Діксонові та її братові загадку. Мати впустила дитину в Ніл. І знову він грає на матері. Дитину схопив крокодил. Мати просить віддати. Крокодил каже: гаразд, він віддасть, якщо вона скаже, що він зробить з дитиною – з'їсть її чи ні.

Такий спосіб мислення, сказав би Лепід, і родиться з вашого болота під дією вашого сонця.

А мій? Хіба в мене – інакший? Туди його, у нільське болото!

1 квітня: Останню фразу не схвалюю.

2 квітня: Бачив її, як пила чай з тістечками у кав'ярні Джонстона, Муні й О'Брайєна. Точніше, побачив її зіркий, як рись, Лінч, коли ми йшли мимо. Він каже, брат її запросив Кренлі до них додому. Цікаво, взяв він з собою свого крокодила чи ні? Отож, зараз він – світло світу? То я його знайшов. Урочисто заявляю, що знайшов, його я. Він тихо світився за мішком вікловських висівок.

3 квітня: Зустрів Дейвіна в крамниці з сигарами навпроти Файндлейтерової церкви. Він був у чорному светрі і з хокейною ключкою. Спитав, чи це правда, що я від'їжджаю, і чому. Я відповів, що найкоротший шлях до Тари веде через Голігед. Тут якраз нагодився мій батько. Знайомство. Батько ввічливий і уважний. Запропонував Дейвінові піти підкріпитися. Дейвін не міг – ішов на збори. Коли ми розпрощалися, батько сказав, що у нього хороші, чесні очі. Спитав, чому б мені не вступити до веслярського клубу. Я пообіцяв обміркувати цю ідею. Тоді він розповів, як колись завдав Пенніфедерові горя. Хоче, аби я вивчав право. Мені, мовляв, просто судилося бути юристом. Знову болото, знов крокодили.

5 квітня: Шалена весна. Хмари мчать стрімголов. О життя! Темний, вируючий потік болотяної води, в який яблуні скидають свій тендітний цвіт. Очі дівчат між листви. Дівчат стримано-пустотливих. Жодної чорнявки – усі русяві або рудуваті. Рум'янець у них гарніший. Гоп-ля!

6 квітня: Звичайно, вона пам'ятає минуле. Лінч каже, всі жінки пам'ятають. Тоді вона пам'ятає часи свого дитинства – і мого теж, якщо тільки воно в мене було. Минуле згорає в теперішньому, а теперішнє живе лиш тому, що несе у собі майбутнє. Якщо Лінч каже правду, всі жіночі статуї мають бути повністю задраповані, і рукою у скрушному жесті повинні триматися тильних частин.

6 квітня, пізніше: Майкл Робартес згадує забуту красу і, коли бере її в обійми, то обіймає все любе, що давно пішло зі світу. Не те. Зовсім не те. Я прагну стиснути в обіймах те любе, яке ще не прийшло на світ.

10 квітня: Ледь-ледь, під важкістю ночі, крізь тишу міста – яке від снів перейшло у сон без сновидінь, наче стомлений, незворушний до пестощів коханець, – чути стукіт копит по дорозі. На підході до мосту він голоснішає; а в мить, коли вони минають затемнені вікна, тривога стрілою тне тишу. І знову вони даленіють – копита, що зблискують у ваготі ночі, мов самоцвіти, кваплячись ген поза сплячі поля до мети своєї подорожі – куди? – до чийого серця? – з якою вісткою? Й квітня: Прочитав написане минулої ночі. Невиразні переживання в невиразних словах. А їй сподобалось би? Може й так. Значить, мусить подобатись і мені.

13 квітня: Оте цідило довго не сходило мені з голови. Я виявив у словнику, що то – англійське слово, ще й старе-престаре. До дідька декана з його лійкою! Чого він сюди приїхав – вчити нас своєї мови чи вчитися її від нас. Так чи інак – до дідька!