Текст книги "Портрет митця замолоду"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

Розділ другий

Дядько Чарлз курив такий міцний самосад, що, зрештою, небіж запропонував йому насолоджуватись ранковою люлькою в повітці ген на краю садка.

– Гаразд, Саймоне. В порядку речей, – спокійно відказав старий. – Де скажеш. Повітка – це те, що треба; навіть здоровше буде.

– Чорт, – щиро дивувався містер Дедалус, – не уявляю, як можна смалити такий диявольський тютюн. Та це ж гарматний порох, їй-богу!

– Тютюнець, що треба, Саймоне, – посміхався старий. – Освіжає й заспокоює.

Щоранку, отже, дядько Чарлз чимчикував до своєї повітки, але спершу мастив і ретельно розчісував волосся на потилиці, чистив і надягав циліндр. Коли він курив, з-за одвірка тільки й видніли криси циліндра та чашечка люльки. Його альтанка – так він охрестив оту затхлу повітку, що її ділив з котом і садовим реманентом, – правила йому й за місце вокальних вправ: щоранку дядько Чарлз вдоволено мугикав одну з улюблених мелодій: «О, звий мені кубельце», або «Сині очі, золоте волосся», або «Райські кущі», а блакитно-сірі кільця диму соталися з люльки й танули в прозорому повітрі.

Всю першу половину літа в Блекроку дядько Чарлз був Стівеновим незмінним супутником. Дядько Чарлз був бадьорий дідусь із дубленою шкірою, грубо тесаними рисами й сивими баками. У будні він завжди гасав між будинком на Керісфорт-авеню, де мешкала їхня родина, й крамницями у середмісті, з якими вона мала до діла. Стівен радо ходив з ним у справах, бо дядько Чарлз щедро пригощав його всім, що виставлялося в скриньках та в барильцях по цей бік прилавка. Брав жменю винограду з налиплими стружками чи кілька яблук-американок і щедрим жестом клав онукові до рук під ніякову усмішку продавця, а коли Стівен вдавав, що не хоче брати, супився й приказував:

– Беріть, беріть, сер. Чуєте, сер? Це корисно для вашого нутра.

Виконавши всі замовлення, вони прямували до парку, де на лаві вже чекав на них Майк Флінн, давній приятель Стівенового батька. Стівен починав оббігати парк. Майк Флінн з годинником у руці ставав на виході, що вів до вокзалу, а Стівен пробігав круг, як учив його Майк: голова догори, як слід піднімати коліна, руки тримати рівно по швах. Після ранкової пробіжки тренер робив коментарі, а іноді й сам ілюстрував їх, кумедно трюхикаючи кілька кроків у стоптаних синіх парусинівках. Збиралося кілька дітлахів з няньками, дивилися, дивувалися і стовбичили ще й тоді, коли Майк і дядько Чарлз знову сідали на лаву балакати про спорт і політику. І хоча Стівен чув од батька, що через руки Майка Флінна пройшло кілька найкращих бігунів сучасності, він не раз позирав з недовірою на одутле неголене обличчя свого тренера, нависле над довгими зжовклими пальцями, що скручували цигарку, і з жалем – на його лагідні сині очі без блиску, які раптом відривалися від цигарки й задивлялись у синяву далечінь: довгі набряклі пальці в цю мить застигали, а зерна й волоконця тютюну падали назад у кисет.

По дорозі додому дядько Чарлз частенько завертав до церкви, і позаяк Стівен не міг дотягнутися до кропильниці, то старий умочав руку й спритно кропив і Стівена, і паперть. Дядько клякав на свій червоний носовик і пошепки читав замацаний, аж чорний, молитовник з переносними словами внизу сторінки. Стівен теж уклякав поруч, з поваги до дядькового побожного рвіння, якого сам не мав. Він часто думав: за що той так ревно молиться? Може, за покаянні душі в чистилищі, або за ласку легкої смерті, або, може, благає Бога вернути йому дещо з великого багатства, розтриньканого в Корку?

Щонеділі Стівен гуляв з батьком і батьковим дядьком. Незважаючи на мозолі, старий був добрий ходак, і вони проходили по десять, а то й по дванадцять миль. Сільце Стіллорґан стояло на роздоріжжі. Там вони або звертали ліворуч до Дублінських гір, або йшли до Ґотставна, а звідти – у Дандрам, й верталися додому через Сандіфорд. Тягнучись дорогою, чи спиняючись у брудному придорожньому шинку, дорослі постійно балакали про своє: про ірландську політику, про Манстер і сімейні легенди, а Стівен жадібно все те слухав. Незрозумілі слова він повторював про себе, доки не запам'ятає: вони були наче віконця в реальний навколишній світ. Пора, коли він мав вступити в життя цього світу, схоже, ближчала, і він потай почав готуватись до відведеної йому, як відчував, великої ролі, характер якої поки що мрів у тумані.

Вечори належали тільки йому, і він зачитувався кострубатим перекладом «Графа Монте-Крісто». Постать цього лиховісного месника втілювала для нього все незнане й страшне, що він тільки чув чи сам виворожив у дитинстві. Вечорами з перебивних картинок, штучних квітів, лискучого кольорового паперу, золотої та срібної фольги, в яку пакують шоколад, він споруджував на столі у вітальні подобу дивовижної острівної печери. Коли ж, стомившись од тієї сухозлотної бутафорії, руйнував свій витвір, уяву його полоняло яскраве видіння: Марсель, сонячні виноградники і Мерседес. За Блекроком, при дорозі, що вела у гори, в садку, де росло багато трояндових кущів, тулився побілений будиночок: тут, як сказав собі він, живе ще одна Мерседес. Будиночок став віхою для міряння відстані на дорозі з дому й до дому; він пережив в уяві цілу низку чудесних, як у тій книжці, пригод, а закінчувалися вони сценою, коли він, змужнілий, але й осмутнілий, стоїть у залитому місячним сяйвом саду навпроти Мерседес, яка стільки років легковажила його коханням, і з печально-гордовитим жестом відмови говорить:

– Мадам, я не їм мускатного винограду.

Він потоваришував із хлопцем на ім'я Обрі Міллз, і вони заснували вуличну ватагу відважних. Обрі носив у петельці свисток, а на поясі – велосипедну фару, інші хлопці носили патички за поясом, ніби кинджали. Стівен же читав, що Наполеон одягався просто, тож волів обходитися без прикрас і тим охочіш радився зі своїм лейтенантом перед тим, як видавати наказ. Ватага обносила сади старих дів або спускалася до замку й вела бої на порослих бур'яном крутосхилах; прибивалися вони додому потомлені, приносячи в ніздрях затхлі запахи узбережжя, а на руках і в волоссі – сморідну грязь водоростей.

Молочар в Обрі та Стівена був один, і вони частенько їздили його фургоном на пасовисько під Керрікмайнсом. Поки чоловіки доїли корів, хлопці по черзі об'їжджали поле верхи на плохій кобилі. Але на осінь корів з пасовиська одігнали, і від самого вигляду брудного корівника в Страдбруку – від смердючих зелених калюж, купок рідкого лайна і паруючих висівок в яслах Стівенові стислося серце. Худоба, що здавалася такою гарною на селі в сонячні дні, тепер була бридка, а на молоко він і дивитись не міг.

Прихід вересня цього року турбот не приніс, оскільки його не відправили до Клонґовза. Тренування в парку скінчилось, коли Майка Флінна поклали в лікарню. Обрі ходив до школи і з'являвся лише під вечір, та й то на одну-дві години. Ватага розпалась, припинились вечірні наскоки й бої серед урвищ. Часом Стівен їздив з молочарем доставляти вечірнє молоко, і в прохолоді цих роз'їздів вивітрився спогад про бруд корівника, а жмутики коров'ячої шерсті чи насіння трави на плащі молочаря вже не будили в ньому огиди. Щоразу, як фургон під'їжджав до будинку, він сподівався побачити нишком чисто прибрану кухню або м'яко освітлений передпокій, чи приглянутись, як служниця тримає глечик, як зачиняє двері. І думав, що коли б йому теплі рукавиці та повну кишеню імбирного печива, то зовсім непогано було б жити отак – роз'їжджаючи дорогами й розвозячи вечірнє молоко. Але те ж саме передзнання, від якого, бувало, коли він бігав парком, стискалося серце й раптово підламувались ноги, те ж саме передчуття, що змушувало його з недовірою позирати на одутле, неголене обличчя тренера, нависле над довгими зжовклими пальцями, розмивало усі можливі провидіння. Він невиразно здогадувався, що батько його – у скруті, саме тому його й не відправили до Клонґовза. Від певного часу впадали в око незначні зміни в їхньому домі; і кожна зміна у тому, що досі він мав за незмінне, була для його хлоп'ячого світовиду маленьким потрясінням. Честолюбство, що іноді ворушилось у темряві його душі, не шукало собі виходу. Коли він чув цокіт кінських копит уздовж колії на Рок-роуд та грюкіт каністри, що махалась, прив'язана ззаду до конки, свідомість його отіняв присмерк, подібний до смерку в навколишньому світі.

Він повертався до Мерседес, і коли він думав над її образом, дивний неспокій вповзав йому в кров. Часом у ньому назбирувалась гарячка і тягла у вечірні мандри по їхній тихій вулиці. Мир садків і привітне світло з вікон ніжно впливали в його неспокійне серце. Галас захоплених грою дітей дратував, нехитрі їхні голоси ще гостріше, ніж у Клонґовзі, давали йому відчути, що він не такий, як інші. Йому не хотілось ігор. Йому хотілось зустріти в реальному світі той безтілесний образ, який усе не сходив з-перед очей душі. Він не знав, ні де, ні як його шукати, але передчуття, яке вело його, казало, що образ цей, без усяких явних зусиль з його боку, знайде його сам. Вони стрінуться тихо, мов давні знайомі, на знаному місці – може, біля якихось воріт, або й десь на закутині. Вони будуть самі, оточені темінню й тишею: і в цю мить найвищої ніжності він преобразиться. Він розтане у щось невідчутне в неї на очах, а тоді враз преобразиться. У цю чудодійну мить спаде з нього і слабкість, і боязнь, і недосвідченість.

Одного ранку під домом спинилися два великі жовті фургони, і в дім, важко ступаючи, зайшли чоловіки, щоб усе звідти винести. Вони волочили меблі через палісадник, засмічений обривками мотузок і віхтями соломи, до величезних фургонів перед хвірткою. А коли все було надійно завантажено, фургони загуркотіли вулицею: з вікна вагона, де поруч із засльозеною мамою сидів Стівен, було видно, як вони важко їдуть по Мерріонській дорозі.

Того вечора камін у вітальні тягнув погано, і містер Дедалус щораз відставляв кочергу, даючи вогню розгорітись. Дядько Чарлз дрімав у кутку напівпорожньої кімнати без килимів, а коло нього стояли прихилені до стіни родинні портрети. Тьмяне світло настільної лампи лилося на затоптану вантажниками дощату підлогу. Стівен сидів на ослінчику поруч батька і слухав довгий безладний монолог. Спершу він мало що, а то й зовсім нічого не розумів, але поступово до нього дійшло, що батько має ворогів і що попереду якась боротьба. А ще він відчував, що і його упричетнюють до цієї боротьби, і йому кладуть на плечі якийсь обов'язок. Раптова втеча із затишку і мрійності Блекрока, переїзд через похмуре, туманне місто, думка про порожній невеселий будинок, де тепер їм доведеться жити, тиснули тягарем на серце; і знов у ньому зродилося якесь передчуття, передзнання прийдешнього. Він зрозумів, чому так часто шепотілися в передпокої слуги і чому нерідко батько, стоячи перед каміном спиною до вогню, усе доводить щось дядькові Чарлзу, а той все закликає його сідати до обіду.

– Я ще чую в собі удар батога, Стівене, друже, – говорив містер Дедалус, люто тицяючи кочергою у млявий вогонь. – Ми ще не мертві, синку. Ні, Христом-Богом присягаюся (Господи, прости), ми ще далеко не мертві.

У Дубліні все було нове й непросте. Дядько Чарлз так знемудрів, що годі його було посилати у справах, а безладдя при обживанні нового дому давало Стівенові більше волі, ніж він мав у Блекроку. Спершу він наважувався лише кружляти по сусідньому майдану, заходячи в ту чи іншу вулицю не далі як до половини. Та коли накреслив в уяві схематичний план міста, то сміливо рушив по одній з його центральних ліній, поки дійшов до митниці. Він вільно тинявся по доках та причалах, дивуючись безлічі буїв, що колихалися поверх води в густій жовтій піні, купам портових вантажників, гуркітливих візків та неохайно вдягненому бородатому поліцаєві. Незнане досі, безбереге життя, уособлюване паками товарів, що громадилися попід стінами та витягувалися кранами з пароплавних трюмів, будили в ньому той самий неспокій, що колись ганяв його вечорами від саду до саду в пошуках Мерседес. У цьому новому метушливому житті він міг би уявляти себе в Марселі, та бракувало променистого неба й нагрітих сонцем лоз на ґратках перед винарнями. Невиразне невдоволення наростало у ньому, коли він дививсь на причал, на ріку й небо, нависле над нею, та все ж і далі тинявся, день у день, немов справді шукав когось, хто не дається знайти.

Раз чи два вони з мамою навідали родичів; та, хоч і йшли вони попри веселий ряд освітлених вітрин, прикрашених на Різдво, настрій німої гіркоти його не полишав. Причин для згірчення було достатньо – і явних, і прихованих. Він сердився на себе за те, що ще молодий і піддається неспокійним, дурним пориванням, сердився на переміну долі, через яку світ довкола бачився йому убогим і нещирим. Невдоволення, проте, не відбилося на самому баченні. Він терпляче нотував усе, що бачив, відсторонюючись від нього, і потай спізнавав його гнітючий присмак.

Він сидить на ослоні в тітчиній кухні. На поливаній стіні каміну – лампа з рефлектором, і в її світлі тітка читає вечірню газету, розкладену на колінах. Вона довго роздивлялась одну усміхнену фотографію і задумливо каже:

– Прекрасна Мейбл Гантер!

Кучерява дівчинка стала навшпиньки, щоб глянути на фотографію, і тихо питає:

– А де це вона грає, мам?

– У різдвяній виставі, люба.

Дівчинка притисла кучеряву голівку мамі до плеча, милуючись фотографією, і шепоче, ніби зачарована:

– Прекрасна Мейбл Гантер!

Очі, ніби зачаровані, довго вдивляються в холодно-лукаві очі акторки, і знов вона благоговійно шепоче:

– Ах, яка вона вишукана!

Її слова почув хлопець, він саме з гуркотом увійшов знадвору, зігнутий під тягарем мішка з вугіллям. Він скинув свою ношу просто на підлогу і теж поспішає глянути. Та вона не спішить забрати свою гарно посаджену голівку, аби йому було видно. Зчервонілими й зачорненими руками він шарпає до себе край газети, відтискуючи дівчинку плечем і нарікаючи, що йому не видно.

Він сидить у тісній їдальні на поверсі старого будинку з темними вікнами. Зблиски вогню від каміна миготять на стіні, а за вікном над річкою згущаються примарні сутінки. Перед каміном метушиться стара жінка, готуючи чай і тихо повідаючи, що їй сказали священик і лікар. Вона говорила про певні зміни, які помітила в ній недавно, про дивну її поведінку і балаканину. Стівен слухає її слова і блукає дорогами відваги, що відкриваються в жарі вуглин, в арках і склепах, у звивистих галереях, в подзьобаних печерах.

Раптом Стівен помітив щось у дверях. У темряві дверей, завислий у повітрі, з'явився череп. Якесь кволе створіння, схоже на мавпочку, приваблене звуками голосів біля каміна. Від дверей чується скімливе:

– Це Джозефіна?

Стара метушлива жінка весело відгукується від каміна:

– Ні, Еллен. Це Стівен.

– А-а... Ах, доброго вечора, Стівене.

Він відповів на привітання і побачив, як обличчя у дверях перетнула дурнувата посмішка.

– Ти щось хотіла, Еллен? – спитала стара жінка. Замість відповіді та промимрила:

– Я думала, що то Джозефіна. Я думала, Стівене, що ти – Джозефіна.

І повторивши це кілька разів, вона кволо засміялася.

Він сидить у самій гущі дитячого свята на Гарольдс-Крос. Повитий у свій мовчально-спостережливий настрій, він майже не бере участі в іграх. Діти, обсипані сюрпризами з їхніх хлопавок, буйно танцюють і веселяться, а він, хоч і намагається бути веселим, як усі, у цьому маскараді капелюхів і капелюшків чується хмурою постаттю.

Тільки коли він відспівав свою пісеньку й забився в затишний куток, відчув він втішний смак самотності. Веселощі, які на початку вечірки здавалися штучними й нецікавими, тепер для нього мов лагідний легіт – перебігаючи по чуттях, ховають від інших очей, як збурюється в ньому кров, коли крізь кружляння танцюристів, крізь музику й сміх у його куток заблукує її пестливий, лукавий, допитливий погляд і бентежить серце.

Уже останні діти одягаються в передпокої, свято скінчилося. Вона накинула шаль, і вони разом рушили до конки – виплески її свіжого теплого подиху спурхують над її головою у напнутому каптуром шалі, а черевички радісно вистукують по склистому хіднику.

Це остання конка. Худі гніді коні знають це й застережливо баламкають дзвіночками в ясну ніч. Візник і кондуктор розмовляють між собою, покивуючи головами в зеленому світлі ліхтаря. На порожніх сидіннях валяються кольорові квитки. На вулиці не чутно ні кроку. Жоден згук не порушує нічного спокою – лише худі гніді коні, коли труться носами і баламкають дзвіночками.

Вони обидвоє ніби наслухають: він на верхній приступці, вона – на нижній. У паузах між словами вона не раз піднімалась на його приступку і знову спускалась на свою, а раз чи двічі затрималася на його приступці, зовсім поруч, забувши спуститися, та потім таки спустилася. Серце його танцювало в такт її рухам, ніби буй на хвилі. Він чув, що очі її говорили з-під шалю, і знав, що колись, в якомусь неясному минулому, чи то вві сні чи наяву, чув уже цю мову. Він бачив, як хизується вона своїми марнотами – гарною сукнею, шалем і довгими чорними панчохами, і знав, що піддавався усьому цьому вже безліч разів. Одначе голос усередині, глушачи буйність танцюючого серця, питав: чи прийме він її дар, для якого досить лише простягти руку? І пригадався день, коли він разом з Айлін стояв і дививсь у двір готелю, де служники піднімали прапорці на флаґшток і фокстер'єр гасав по залитому сонцем моріжку; як раптом вона задзвеніла сміхом і побігла вниз по крутій звивистій стежці. Тепер, як і тоді, він стояв незворушно, наче байдужий спостерігач.

«Вона теж хоче, щоб я обняв її, – думав він. – Тому й пішла зі мною до конки. Обняти її просто – хай тільки стане на мою приступку: нас ніхто не бачить. От обніму й поцілую».

Він не зробив ні того, ні того; а вже сидячи самотою в порожньому вагоні, порвав на клаптики свій квиток і похмуро втупився у рифлену підніжку.

Наступного дня він довго сидів за столом у порожній горішній кімнаті. Перед ним були нова ручка, нова пляшка чорнила і новий зошит у смарагдовій палітурці. За звичкою написав зверху на першій сторінці перші літери девізу єзуїтів: А.М.D.G.А в першій лінійці з'явилася назва нового вірша: «До А.К.» Він знав, що так почати буде правильно, бо бачив подібні заголовки у повному зібранні творів лорда Байрона. А коли написав цей заголовок, та підкреслив його фігурною лінією, то поринув у мрії і став креслити по палітурці. Бачив себе за столом у Бреї, вранці після сварки за різдвяною вечерею, коли він силкувався написати вірша про Парнелла на звороті одного з батькових партнерських попереджувальних повідомлень. Але ця тема не чіпалася голови, і, відступившись, він розписав сторінку іменами та адресами деяких своїх шкільних приятелів:

 
Родерік Кікгем
Джон Ловтон
Антоні МакСвіней
Саймон Мунан
 

Скидалося на те, що й теперішня спроба скінчиться невдало, та роздуми над учорашнім випадком вивели його на певну дорогу. Поки він роздумував, все буденне, неістотне зникло. Не лишилось і сліду від конки, коней, візника і кондуктора: навіть він і вона стьмяніли. Вірш повідав лише про ніч, про легітний вітерець і цнотливий блиск місяця. Якийсь невиразний жаль крився в серцях героїв, поки вони стояли мовчки під безлистими деревами, а коли прийшла пора прощатись, поцілунок, од якого один насправді відмовивсь, злив уста обидвох. Він вивів унизу сторінки L.D.S., сховав зошит, пішов до мами в спальню і довго роздивлявся своє обличчя в дзеркалі на її туалетному столику.

Та настав кінець і цьому солодкому триванню неробства й волі. Одного вечора батько прийшов з цілою купою новин і за обідом говорив про них без угаву. Стівен чекав його, бо того дня на обід були баранячі зрази, і він знав, що батько дасть йому вимастити хлібом підливу. Але цього разу зрази йому не засмакували – згадка про Клонґовз виповнила рот піною несмаку.

– Я наскочив на нього на площі, на самому розі, – вже вчетверте повторив містер Дедалус.

– Можливо, він зуміє це залагодити, – сказала місіс Дедалус. – Маю на увазі Бельведер.

– Як не зуміти, – сказав містер Дедалус. – Кажу ж тобі, він тепер намісник ордену!

– Мені самій ніколи не подобалась думка віддати його до Християнських братів, – сказала місіс Дедалус.

– До біса Християнських братів, – сказав містер Дедалус, – з їхніми бруднулями смердючими! Ради Бога, хай уже краще тримається єзуїтів, раз уже почав від них. Вони стануть в пригоді і потім. З такими людьми можна вибитись у люди.

– Та й орден цей дуже багатий, – правда, Саймоне?

– Не бідний. Живеться їм добре, це точно. Ти ж бачила в Клонґовзі, який там стіл. Годують, як каплунів, їй-богу.

Містер Дедалус підсунув Стівенові свою тарілку і сказав доїдати.

– Що ж, Стівене, – мовив він, – треба запрягатися, старий. Уже набайдикувався.

– О, я певна, що він старатиметься, – сказала місіс Дедалус. – Особливо тепер, коли з ним буде Моріс.

– Святий Павле, я й забув про Моріса! – вигукнув містер Дедалус. – Гей, Морісе! Іди-но сюди, телепню! Ти знаєш, що ти в мене йдеш до коледжу? Там тебе навчать, як пишеться «кіт»: к, і, т. А ще дістанеш у мене гарного носовичка, щоб під носом сухо було. Здорово, правда?

Моріс виставив зуби до батька, потім до брата. А містер Дедалус вставив в око скельце і пильно подивився на обох синів. Стівен жував хліб, уникаючи його погляду.

– До речі, – мовив нарешті містер Дедалус, – ректор, точніше намісник, розповів мені оту твою історію з отцем Доланом. Сказав, що ти – зухвалий лобур.

– Не може бути, Саймоне!

– Що ти! – сказав містер Дедалус. – Але розповів усе до подробиць. Ми просто собі балакали, слово по слові... Між іншим – хто, ти думаєш, посяде те місце в корпорації? Але про це потім. Отож, кажу, балакаємо собі по-приятельськи, а він і питає, чи наш друг Стівен усе ще носить окуляри, та й розповів мені ту історію.

– Він невдоволився, Саймоне?

– Невдоволився? Що ти! Мужній хлопчина! – ось як він сказав.

Містер Дедалус манірно заговорив у ніс, імітуючи намісника:

– Ми з отцем Доланом, – коли я всім за обідом розповів про це, – ми з отцем Доланом так насміялися! Я кажу йому: Ви, отче Долан, стережіться, а то малий Дедалус вам випише двічі по дев'ять. Ото вже насміялися! Ха-ха-ха!

Містер Дедалус повернувся до дружини й додав своїм голосом:

– Ось як вони хлопців виховують. О, єзуїти – нема дипломатів кращих!

Він знов перейшов на голос намісника:

– Я розповів про це за обідом, і ми з отцем Доланом, і всі, хто там був, від душі насміялися. Ха-ха-ха!

Настав вечір Трійці і святкової вистави. Стівен дивився з вікна їхньої акторської на невеличкий моріг, над яким простяглися гірлянди китайських ліхтариків. Він дивився, як гості виходять з будинку школи, спускаються східцями й заходять до театру. Гурти розпорядників у вечірньому вбранні – колишніх бельведерців, – то тут, то там підчікували гостей перед входом, щоб церемонно ввести їх досередини. У раптовім спалаху ліхтарика він впізнав одне усміхнене обличчя священика.

З дароносиці забрано святі дари, а передні лави відсунули так, щоб вивільнити вівтарний поміст і місце перед ним. Попід стінами лежать штанги і кеглі; всі гантелі поскладані в кут, а серед понакидуваних купами неохайних коричневих мішечків зі спортивним взуттям, светрами і майками стоїть тілистий, обтягнутий шкірою гімнастичний кінь і чекає, коли його винесуть на сцену. Прихилившись до вівтаря збоку, великий бронзовий щит зі срібними клепками теж чекає, коли прийде черга наприкінці гімнастичного номера виносити і його на сцену, щоб поставити в центрі перед командою-переможницею.

Хоч завдяки його літературній славі Стівена обрали секретарем гімнасію, він у першій частині програми участі не брав; зате в другій грав головну роль – пародію на вихователя. Доручили йому цю роль через його поставу й поважні манери, через те, що в Бельведері він уже другий рік і закінчує передостанній клас.

Зграйка молодших учнів у білих бриджах та майках збігла зі сцени і протупотіла через ризницю до каплиці. І в ризниці, і в каплиці було людно від збуджених учителів та учнів. Гладкий лисий старшина пробував ногою трамплін перед конем. Поруч з цікавістю приглядався до всього худий юнак у довгому пальті, що мав для показу спеціальний номер з жонглювання кеглями, – посріблені кеглі визирали з його глибоких кишень. Щоразу, коли чергова команда збиралася виходити на сцену, чулося лунке гупання дерев'яних гантелів; і ось уже розхвильований префект жене хлопців через ризницю, ніби стадо гусей, нервово махаючи крилами сутани, і покрикує на забарних, щоб рухалися швидше. В глибині каплиці невеликий гурт неаполітанських селян повторює свої па – хто зводить руки колом над головою, хто погойдує кошичками з паперовими фіалками, роблячи реверанс. У темному кутку каплиці, на євангельному боці вівтаря, серед пишних чорних спідниць уклякла стара тілиста дама. А коли вона підвелася, очам відкрилася вбрана в рожеве постать у кучерявій золотистій перуці й старосвітському солом'яному брилику, з чорними мальованими бровами, з підрум'яненими та підпудреними щоками. При появі цієї дівчачої постаті по каплиці пронісся цікавий шепіт. Один з префектів, всміхаючись і киваючи головою, зайшов у темний куток, вклонився тілистій дамі і люб'язно спитав:

– Хто це тут у вас, пані Таллон, – юна красуня чи лялька?

Тоді нахилився, зазираючи на усміхнене мальовидло під бриликом і вигукнув:

– Отакої! Та це ж малий Берті Таллон, слово честі!

Стівенові було чутно від вікна, як сміялися дама зі священиком, як захоплено перешіптувалися хлопці в нього за спиною, заглядаючи за малим Берті, що мав виступати у сольному танці з бриликом. З нього вирвався жест нетерпіння. Він відпустив край штори і, зіскочивши з лави, на якій стояв, пішов з каплиці.

Вийшов зі шкільного будинку і став під навісом, що тягнувся уздовж садової огорожі. З театру напроти долинав приглушений гамір публіки і раптові мідні сплески військового оркестру. Світло сіялося крізь скляний дах, і від цього театр був схожий на святковий ковчег на якорі між масивних будинків, пришвартований до причалу тендітними линвами ліхтариків. Раптом бічні його двері розчинилися, і смуга світла різонула по моріжках. Раптовий вихор музики – вступ до вальсу – вихопився з ковчегу: а коли двері знову зачинилися, чути було лиш приглушений ритм. Чар перших тактів, їхній розмірений, плавний рух збудили у нім те невимовне почуття, що цілий день його непокоїло, а мить тому вирвалось у жесті нетерпіння. Неспокій цей полився з нього звуковою хвилею, і по гребенях розколиханої музики рушив у плавання ковчег, тягнучи за собою линви ліхтариків. Та враз рух перервався: вдарила карликова артилерія. То плескали в долоні глядачі, вітаючи вихід команди з гантелями.

Під дальнім кінцем навісу, ближче до вулиці, блиснула в темряві рожева цятка світла, а на підході він вловив слабкий ароматний запах. У брамі курили двоє хлопців, і ще здалеку по голосі він впізнав Герона.

– Ось іде шляхетний Дедалус! – гукнув цей гучний гортанний голос. – Вітаємо, наш вірний друже!

Завершилось вітання невеселим смішком, коли Герон зігнувся в поклоні – «Салям!», по чім став вдаряти ціпком об землю.

– Ось він я, – відказав Стівен, спиняючись і позираючи то на Герона, то на його товариша.

Цього хлопця він не знав, але при світлі цигарки розгледів у темряві бліде жевжикувате обличчя, по якому неквапно блукала посмішка, довгу постать у пальті й цупкий капелюх. Герон не завдав собі клопоту познайомити їх, мовивши натомість:

– Я якраз розказую моєму другові Воллісу, як кайфово було б, якби ти в тій своїй ролі та зняв нашого ректора. То був би класний жарт.

Герон зробив убогу спробу продемонструвати для свого друга Волліса педантичний ректорів бас, посміявся з власної невдачі і попросив зробити це Стівена.

– Давай, Дедалусе, – наполягав він, – ти можеш його класно зняти! А той, хто не слууха цеуркви, хай буде для тебе погаунином і миутарем.

Його перервав неголосний вигук роздратування – цигарка забила Воллісові мундштук.

– А щоб тебе... чортів цибух, – лайнувся він, вийнявши з рота мундштук, посміхаючись і поблажливо суплячись на нього. – Завше отак забивається. Ти користуєшся мундштуком?

– Я не курю, – відповів Стівен.

– Аякже, – мовив Герон. – Дедалус – юнак взірцевий. Не курить, не ходить по базарах, не впадає за дівчатами, ніколи нічого не кляне, бо йому на все начхати.

Стівен похитав головою і всміхнувся прямо в рухливе, рум'яне, дзьобате, як у птаха, обличчя свого суперника. Його часто дивувало, що у Вінсента Герона не тільки пташине ім'я, а й пташине обличчя: копичка бляклого волосся нерівним гребенем спадає на лоб; лоб низький і кістлявий, а між близько поставлених витрішкуватих очей, світлих та безвиразних, стирчить тонкий гачкуватий ніс. Обидва суперники в школі дружили. Сиділи поруч за однією партою, поруч молилися в каплиці, а після вервичних молитов базікали за сніданком. А що в останньому класі – самі сірі посередності, то Стівен з Героном стали цього року правдивими вожаками школи. Саме вони удвох ходили до ректора випрошувати вільний день чи заступатися за когось із хлопців.

– О, до речі, – ні з того, ні з сього сказав Герон. – Я бачив тут твого старого.

Посмішка згасла на Стівеновім обличчі. Будь-яка згадка про батька з уст однокласника чи вчителя миттю позбавляла його спокою. Він чекав у боязкому мовчанні, що ж той скаже далі. Але Герон значуще штовхнув його під бік:

– А ти – хитрий пес.

– Чого це? – здивувався Стівен.

– Гадаєш сховати масло в роті? – сказав Герон. – Хитрий пес, бачу.

– Дозволь спитати, про що ти говориш? – ввічливо сказав Стівен.

– Дозволяю, – відказав Герон. – Ми бачили її, правда, Воллісе? А що, навіть гарненька. І цікавська. А яка в Стівенароль, пане Дедалус? А він буде співати, пане Дедалус? Твій старий зі шкіри ліз, так лупав на неї через монокль, тож, думаю, він тебе розкусив теж. Але я, боже ти мій Юпітере, тим би не переймався. Класна цяця, – правда, Воллісе?

– Нічого собі, – спокійно погодився Волліс, знову вставляючи мундштук у кутик рота.

Від таких нетактовних натяків у чужій присутності Стівена різонув гнів. Нічого смішного в дівочій цікавості та увазі він не бачив. Весь день він тільки й думав, що про їхнє прощання на східцях конки на Гарольдс-Крос, про потік настроїв, що наринув на нього після цього прощання, і про написаний про це вірш. Весь день він уявляв їхню нову зустріч, бо знав, що вона збиралася прийти на виставу. Давній настрій неспокою повнив його груди, як і на тій вечірці, але вже не виливався у вірші. На заваді стояли знання і дорослість двох збіглих відтоді літ. І за весь день потік хмурої ніжності у темних напливах і відпливах, раз по раз зринаючи і знов завертаючи на себе, так його вишарпав, що від префектового сюсюкання з малим мальованцем вихлюпнувся з нього у жест нетерпіння.