Текст книги "Портрет митця замолоду"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

– То все дурня. Найкраща практика – в Ірландії на селі.

– Гайнз був два роки в Ліверпулі і так само каже. Жахлива, каже, була діра. Самі лише пологи, півкрони за візит.

– Ти хочеш сказати, що ліпше працювати тут, у провінції, ніж у такому багатому місті? Я знаю одного типа...

– Просто у Гайнза курячі мізки. Чистий зубрій, на зубрінні і виїхав.

– Не слухайте його. У великому торговому місті купу грошей можна заробити.

– Залежить від практики.

– Ego credo ut vita pauperum est simpliciter atrox, simpliciter sanguinarius atrox, in Liverpoolio.

Голоси долинали до його вух мовби здаля, поодинокими хвилями. Вона лаштувалась іти, разом з подругами.

Рясна легка злива відступила, осівши діамантовими гронами на кущах прямокутного подвір'я, де дихала випарами почорніла земля. Стоячи на сходах під колонадою, дівчата постукували підборами чепурних черевичків, тихо й весело перемовлялись, зиркали на хмари, вправно підставляли парасольки під останні краплини дощу і знову їх закривали, статечно підсмикуючи подоли спідниць.

А що, як він судив її занадто суворо? А що, коли життя її просто спливає ружаною вервицею годин, життя просте й незнане, як життя пташини, веселої вранці, невгамовної вдень, потомленої під вечір? І серце у неї – просте й самовільне, як серце пташини?

Досвіта він пробудивсь. Ох, яка солодка музика! Вся душа його була росяно-волога. По сонному тілі пробігли бліді прохолодні хвилі світла. Він лежав нерухомо, а душа немов колихалась у прохолодних водах, наслухаючи ледь чутну солодку музику. Його свідомість повільно просиналася до тремтливого вранішнього знання, до вранішнього натхнення. Дух наповнював його – дух чистий, як найчистіша вода, ніжний, як роса, зворушливий, як музика. А як легітно вдихався йому той дух, як безтрепетно, мовбито самі серафими дихали на нього! Душа його повільно прокидалася, боячись прокинутися повністю. Стояла та сама безвітряна досвітня пора, коли обуджується нестяма, й відкриваються до світла химерні рослини, й мовчазно вилітає нічний метелик.

Очарування серця! Сю ніч було очаровано. У видінні, вві сні чи наяву, він спізнав екстаз серафічного життя. Чи була то лиш мить очарування, а чи довгі години, чи дні, роки, віки?

Здавалось, у мить натхнення збіглися звідусіль водночас відбитки маси туманних обставин – того, що сталося, і того, що статись могло. Мить спалахнула, наче світляна точка, і ось від хмаровиння непевних обставин наступає безладна форма, м'яко повиваючи її ясноту. О! В непорочному лоні уяви слово стало тілом! Архангел Гавриїл вступив у світлицю діви. В духові його, звідки майнув білий пломінь, наливалася яснота, наливалася палким ружаним світлом. Те палке ружане світло – то її самовільне серце, чудне і незнане, не пізнане досі жодним чоловіком і непізнаванне, а самовільне відколи почався світ; і падають архангельські хори з небес, ваблені тією палкою, мов ружа, загравою.

 
Ти не стомилась од палахкотання,
Провинних янголів спокусо-знадо?
Мовчи, мовчи про дні очарування.
 

Вірші зіслизали з думки на губи і, шепочучи їх знов і знов, він відчув, що вони нанизуються на ритм віланелли. Ружане світіння променіло римами: знадо, радо, ладо. Це проміння спалювало світ, спопеляло людські та янгольські серця: проміння ружі, якою було її самовільне серце.

 
Зайнялось серце від очей проміння,
Воно твоїй скориться волі радо.
Ти не стомилась од палахкотіння?
 

А далі? Ритм погас, завмер, знов ворухнувсь і забився. Що ж далі? Далі дим, фіміам, що здіймається з вівтаря світу.

 
Палає серце, й фіміам кохання
До неба лине з океану-граду.
Мовчи, мовчи про дні очарування.
 

Фіміам зноситься з цілої землі, з імлистих океанів, фіміам її хвали. Земля вихитується, гойдається, немов кадило – еліпсоїдна куля, яйце ладану. Ритм ураз завмер; крик його серця зламавсь. Губи знов зашепотіли перші рядки; ще раз і ще раз; далі, затинаючись, промимрили ще кілька і змовкли, спантеличені. Крик серця зламавсь.

Сповита в імлу безвітряна пора проминула, і за шибками голого вікна набирало сили вранішнє світло. Десь дуже здаля долинав ледве чутний дзвін. Цвірінькнула пташка; ще одна, ще. Вмовкли і дзвін, і пташки; і тьмаве біляве світло розійшлося на схід і на захід по світі, накриваючи ружане світло в його серці.

Боячись втратити все, він рвучко підвівся на лікті, роззираючись за папером та олівцем. На столі не було ні того, ні того – лиш глибока тарілка, з якої він їв рис на вечерю, та свічник у патьоках воску, з паперовим пазом, обсмаленим останнім пломенем свічки. Він неохоче потягся рукою до узніжжя ліжка, де висів піджак, обмацав кишені. Пальці натрапили на олівець, а відтак – на пачку від цигарок. Він одкинувся на подушку, розірвав пачку, виклавши останню цигарку на підвіконня, і на шорсткому картоні став виводити дрібними охайними літерами строфи віланелли.

Скінчивши писати, він ліг на стовчену подушку і почав шепотіти їх знову. Грудки збитої повсті під головою були як грудки збитого кінського волосу у софі в її вітальні – де, бувало, він сидів, усміхнений або серйозний, і питав себе, навіщо він сюди прийшов, злий на неї, на себе, збентежений літографією Святого Серця над порожнім сервантом. Він бачив її, як у хвилю затишшя в розмові підходить до нього і просить заспівати одну з його незвичайних пісень. Бачив себе, як сидить за старим фортеп'яно і, м'яко видобуваючи акорди з пожовклих клавіш, серед розмови, що знову знялася в кімнаті, співає їй – а вона слухає, спершись об камінну полицю – вишукану пісню єлизаветинців, смутне і ніжне небажання розлуки, переможний кант Азенкуру, незрівнянні «Зелені рукави». І поки він співав, а вона слухала – чи вдавала, що слухає – серце його спочивало, та коли чудні старовинні пісні скінчилися і він знов почув голоси в кімнаті, йому згадався його власний сарказм: юнаків у цьому домі трохи заскоро починають звати на ім'я.

Іноді здавалось, що очі її ось-ось довіряться йому, але чекав він намарне. Вона пройшлася по його пам'яті в легкому танці, як того вечора на карнавальному балу – біле плаття ледь розмаяне, у волоссі кивається галузка білих квітів. Вона легко ступала у хороводі. Ступала назустріч йому, а коли вони стрілись, очі її дивилися вбік, і слабкий пломінчик з'явився на її щоці. При переміні рук долоня її на мить лягла в його долоню – тиха мить обміну.

– Щось тебе останнім часом не видно.

– Що ж. У мене монаша вдача.

– Боюсь, ти єретик.

– Так уже й боїшся?

У відповідь вона потанцювала далі вздовж ланцюга рук, ступаючи легко й зграбно, не віддаючись нікому. Біла галузка кивалася в такт танцю, а коли вона потрапляла у тінь, пломінчик на її щоці глибшав.

Монах! Тут висунувся його власний образ: ось він – осквернитель монастиря, францисканець-єретик, який водночас хоче і не хоче служити – снує, як Ґерардіно да Борґо Сан Донніно, тонку павутину софістики і нашіптує їй на вухо.

Ні, це не його образ. Це радше образ того молодого священика, в товаристві якого він бачив її останньо – це на нього вона визирала очима голубки, перебираючи знічев'я сторінки свого ірландського розмовника.

– Так, так, дами до нас тягнуться. Я переконуюсь у цьому щодня. Дами нас люблять. Це найкращі помічниці для мови.

– А церква, отче Моран?

– І церква теж. Теж до нас тягнеться. Там теж робота не стоїть на місці. Щодо церкви не турбуйтеся.

Казна-що! Він добре зробив, що вийшов тоді з класу, повен зневаги. Він добре зробив, що не привітався з нею на сходах бібліотеки! Він добре зробив, що покинув її там: хай собі фліртує зі своїм священиком, хай заграє з його церквою, помийницею християнського світу.

Брутальна злість вигнала останню загайну мить екстазу з його душі. Вона вмить поламала ясний її образ і розкидала скалки навсібіч. А зусібіч повисипалися з пам'яті криві відображення: квітникарка в обшарпаній сукенці з мокрим жорстким волоссям та хлопчакуватим обличчям, що назвалась його слугою і просила зробити почин; служниця з сусіднього будинку, що протяжно, як на селі, виспівувала під калатання тарілок перший куплет балади «У горах й над озерами Кілларні»; дівчина, яка весело засміялася, коли він спіткнувся, перечепившись наддертою підошвою об залізну решітку в хіднику неподалік Корк Гіллу; дівчина з соковитими губками, на яку він задивився на виході з кондитерської фабрики Джейкоба, що гукнула йому через плече:

– Гей ти, зализаний красунчику з в'юнкими бровами, як я тобі подобаюсь?

І все ж він відчував – хоч як би ганьбив і висміював він її образ, злість його теж була певною формою поклоніння. Тоді він вийшов з класу, повен зневаги, що була не зовсім щира, бо чуття говорило йому: за тими темними очима під стрімкою тінню довгих вій криється, мабуть, таємниця її раси. Блукаючи тоді вулицями, він говорив собі гірко, що вона є уособленням жіночої душі її країни – лиликової душі, яка прокидається до усвідомлення себе у пітьмі, в таємниці й самотності і, погравшися трохи, без любові й гріха, зі своїм несміливим коханцем, покидає його, щоб вишептати свої безневинні переступи в зарешечене вухо священика. Його злість проти неї вилилась у грубі слова на адресу її залицяльника, чиє імення, і голос, і риси ображали його спантеличену гордість: селюк, що пошився в попи, один брат його – поліцай у Дубліні, другий – розливає пиво у шинку в Мойкаллені. І це перед таким розповиває вона соромливу наготу своєї душі – перед чоловіком, котрий ледве навчився відправляти формальний обряд, а не перед ним – жерцем невмирущої уяви, котрий преображає насущний хліб досвіду в яскристе тіло вічноживого життя.

Яскристий образ євхаристії знов миттю зібрав його гіркі й розпачливі думки, і крик їх, незламаний, знісся у співі благодаріння.

 
Злились в єдиний гімн благодаріння
Наші пісні надривні й серенади.
Ти не стомилась од палахкотіння?
Умить, як повну чашу жертводання
Підносять руки наші, й кадять ладан,
Мовчи, мовчи про дні очарування.
 

Він проговорював рядок за рядком від самого початку, аж поки душа, всотавши музику й ритм, налилася тихою благістю; відтак він старанно переписав вірші, щоб краще відчути їх зором; тоді відкинувся на подушку.

Тим часом надворі розвиднілось. Не чути було ні звуку, та він знав, що життя довкола ось-ось прокинеться своїм звичним гамором, хрипкими голосами, півсонними молитвами. Відсахнувшись од такого життя, він повернувсь до стіни, накрив голову каптуром ковдри і став розглядати великі вицвілі яскраво-червоні квіти на обдертих шпалерах. Він спробував оживити свою танучу радість у їх шарлатному палахкотінні, уявляючи ружану доріжку, встелену шарлатними квітами, від свого ліжка увись, до небес. Стомивсь! Стомивсь! Він теж стомився од палахкотіння.

Лагідна тепла хвиля млосної втоми прокотилась від закутаної в ковдру голови униз по хребту. Він начував цю хвилю і, уявляючи себе збоку, всміхнувся. Зараз він засне.

Це вже вдруге він написав для неї вірші. Десять літ тому вона, напнувши шаль каптуром навколо голови, бризкала теплим подихом у нічне повітря, постукуючи черевичком по склистому хіднику. То була остання конка; худі гніді коні знали це й застережливо баламкали дзвіночками в ясну ніч. Візник і кондуктор розмовляли між собою, покивуючи головами в зеленому світлі вагонного ліхтаря. Вони стояли на сходинках конки: він на верхній приступці, вона – на нижній. За час розмови вона не раз піднімалась на його приступку і знов верталася на свою, а раз чи двічі затрималась біля нього, забувши спуститися, але потім усе ж таки спустилася. Ну й нехай! Нехай!

Десять літ минуло від тої дитячої мудрості до його нинішньої маячні. А якщо послати їй цього вірша? Його прочитають уголос за сніданком, під тріск яєчної шкаралупи. Чим не маячня! її брати, сміючись, сильними, грубими пальцями вириватимуть картку один в одного. Ґречний священик, її дядько, прочитає його з усмішкою в своєму фотелі, тримаючи картку на відстані витягнутої руки, і похвалить літературну форму.

Ні, ні; це вже маячня. Навіть якби він послав їй вірша, вона не покаже його нікому. Ні, ні; цього вона нізащо не зробить.

Він відчув, що був несправедливий до неї. Відчуття, що вона невинна, зворухнуло в нім щось схоже на жалощі – невинності цієї він не усвідомлював, аж поки не спізнав її через гріх, невинності цієї не усвідомлювала й вона, поки жила невинною, поки вперше не спізнала дивне приниження власної природи. Тоді щойно душа її почала жити, як і його, коли він уперше згрішив, і ніжне співчуття наповнило його серце, коли згадалися її тендітна блідість та очі, принижені й засмучені темним соромом жіночості.

Деколи після екстазу душа його западала у млість – де була вона? Може, у ті самі хвилини її душа, якось, у тайнощах духовного життя, відчувала його поклоніння? Можливо.

Пломінь бажання знов запалив його душу, зайняв і виповнив собою його тіло. Відчувши його жагу, вона – спокусниця з його віланелли – просиналася з запашного сну. Її темні очі млосним поглядом відкривались його очам. Вона дарувала йому свою наготу, яскриста, тепла, пахуча й щедротіла, обіймала його осяйною хмарою, обтікала плинним життям; і, немов хмара пари чи кругобіжні води, через мозок його ринули плинні літери мови, символи тайнощів.

 
Ти не стомилась од палахкотання,
Провинних янголів спокусо-знадо?
Мовчи, мовчи про дні очарування.
Зайнялось серце від очей проміння,
Воно твоїй скориться волі радо.
Ти не стомилась од палахкотіння?
Палає серце, й фіміам кохання
До неба лине з океану-граду.
Мовчи, мовчи про дні очарування.
Злились в єдиний гімн благодаріння
Наші пісні надривні й серенади.
Ти не стомилась од палахкотіння?
Умить, як повну чашу жертводання
Підносять руки наші, й кадять ладан,
Мовчи, мовчи про дні очарування.
Тільки ж не згасить нашого жадання
Утомний погляд і обіймів злада.
Ти не стомилась од палахкотання?
Мовчи, мовчи про дні очарування.
 

Що то за птахи? Втомлено спершись на ясеневий ціпок, він спинився на сходах перед бібліотекою і дивився. А вони все кружляли над виступом будинку на Молсворт-стріт. Політ їх виразно простежувався в повітрі цього пізньоберезневого вечора, їхні темні, стрімкі, трепетливі тільця вирізнялися на тлі неба, наче на тлі провислого рядна димчастого, безплотного блакиту.

Він слідкував за їх летом, пташка за пташкою: темний зблиск, пошуг уверх, знову зблиск, порив убік, зліт по кривій, тріпотіння крилець. Він пробував полічити усі ці стрімкі й трепетливі тільця так-таки на льоту: шість, десять, одинадцять. Цікаво, яке число вийде – парне чи непарне?

Дванадцять, тринадцять – он іще двоє спустилося колами з небес. Вони літали то вище, то нижче, але завжди колами, шугали по прямих чи кривих лініях, але завжди зліва направо, облітаючи повітряний храм.

Він прислухавсь до їхніх криків: немов миша пищить за обшивкою стіни – різкий переливчастий звук. Але звук цей не такий, як у щурів чи мишей: довгий, різкий і дзижчливий, він заламувався на терцію або й на кварту униз і дрижав, коли летючі дзьоби розсікали повітря. Різкий, виразний і тонкий крик, що падав, звиваючись, немов нитки шовкового світла з дзижчливих шпульок.

Цей нелюдський галас зняв напругу у вухах, де безнастанно бриніли схлипи й докори матері, а темні, тендітні, тремтячі тільця, що кружляли, і пурхали, і шугали навкіл повітряного храму безплотних небес, зняли напругу в очах, де все ще стояв образ материного обличчя.

Що виглядає він угорі, стоячи тут на сходах, наслухаючи їх різкий переливчастий крик, стежачи за їх летом? Яке знамення? В голові майнула фраза з Корнелія Аґріппи, а відтак заметушились безформні думки зі Сведенборґа – про відповідність між птахами й речами розумовими і про те, як створіння небесні набираються знань і знають свою пору та час, бо, на відміну від людини, вони улягають порядкові свого життя, а не псують його раціональним розумом.

Не одне століття дивилися люди угору, як оце дивиться він, на птахів у польоті. Колонада над ним обернулась в уяві античним храмом, а ціпок, на який він втомлено сперся, – посохом авгура. В глибині його втоми ворухнулось чуття страху перед невідомим – перед символами і лихими знаменнями, перед чоловіком-яструбом, чиє ім'я він носить, чоловіком, що вирвався зі свого полону на крилах з лози, перед Тотом, богом письменних, що писав очеретиною на табличці і носив на вузькій ібісовій голові шпичастий місяць.

Він усміхнувся, бо образ цього бога викликав в його уяві образ судді у перуці, з товстим пляшковидим носом, який проставляє коми в документі, тримаючи його на відстані витягнутої руки; та й ім'я цього бога прийшло на пам'ять тільки тому, що асоціювалося з ірландською присягою. Ні, це таки маячня. Але, мабуть, не з маячні ж збирається він назавше покинути дім молитви й розважливості, в якому народився, і порядок життя, в якому виріс?

Вони знов пролетіли з пронизливим криком над виступом будинку, темні летючі цятки у блякнучому повітрі. Що то за птахи? То, либонь, ластівки повернулися з півдня. Значить пора і йому в путь, адже ластівки вічно відлітають і повертаються, вічно будують нетривкі домівки на піддашшях людських будинків і вічно покидають домівки заради мандрів.

 
Схиліть обличчя, Уно і Аліле,
Дивлюсь на них, як ластівка, що кине
Останній погляд на гніздо під дахом,
І лине понад води.
 

М'яка плинна радість, наче гул повноводдя, розлилася по пам'яті, й він відчув у своєму серці тихий спокій мовчазних обширів блякнучого безплотного неба над водами, спокій океанічної тиші, і ластівок, що літають у морських сутінках над плином вод.

М'яка плинна радість лилася в словах, де м'які довгі голосівки зіштовхувались безгучно і розпадались, плеснувши, і відпливали назад, невтомно поденькуючи білими дзвониками хвиль у німому дзвоні, у німому передзвоні, у тихому вмліваючому зойку; і він відчув, що знамення, котре він шукав у кружлянні стрімких пташок та в блідому обширі неба над головою, вилетіло з його серця, наче пташка з вежі – спокійно й прудко.

Що це – знак від'їзду чи самоти? Вірші, що бриніли в усі його пам'яті, поволі відтворювали перед пам'ятливими очима сцену в залі у вечір відкриття національного театру. Він самотньо сидів збоку на балконі й дивився змученими очима на дублінський бомонд у партері, на крикливі декорації, на людських ляльок, залитих сліпучим світлом рампи. Позаду нього пітнів кремезний поліцай, готовий, здавалось, в будь-яку мить взятися за діло. Серед розсипаних по залі студентів раз у раз здіймалися брутальні вихори сичання, свисту та глумливих вигуків.

– Наклеп на Ірландію!

– Німецькі штучки!

– Блюзнірство!

– Ми ніколи не продавали нашої віри!

– Жодна ірландка не робила такого!

– Геть атеїстів-аматорів!

– Геть новоспечених буддистів!

З горішніх вікон раптом долинуло коротке сичання – то в читальні увімкнули електричні лампи. Він проминув колони вестибюлю, який тепер заливало м'яке світло, піднявся сходами і пройшов крізь турнікет, який клацнув йому вслід.

Кренлі сидів біля полиць зі словниками. На дерев'яній підставці перед ним лежала товста книга, розкрита на титульній сторінці. Він сидів, відкинувшись на опертя крісла й наблизивши вухо, наче сповідник, до студента медицини, який читав йому задачу з шахової сторінки якогось журналу. Стівен сів праворуч од нього, а священик з того боку стола сердито, з виляском закрив свій номер «Скрижалів» і встав.

Кренлі неуважно подивився йому вслід. Студент-медик вів далі, знизивши голос:

– Пішак на е-4.

– Краще б нам забратися звідси, Діксоне, – перестеріг Стівен. – Він пішов скаржитись.

Діксон згорнув журнал і з гідністю підвівся, кажучи:

– Піхота відступила у повному бойовому порядку.

– Зі зброєю і з худобою, – додав Стівен, вказуючи на титульну сторінку Кренліної книжки з написом: «Хвороби великої рогатої худоби».

Коли вони йшли між рядами столів, Стівен сказав:

– Кренлі, мені треба поговорити з тобою.

Кренлі не відповів, і навіть не обернувся. Він здав книжку і пішов до виходу, його пристойно взуті ноги глухо гупали по підлозі. На сходах він став і, дивлячись на Діксона відсутніми очима, повторив:

– Пішак на оте бісове королівське е-4.

– Хай і так, якщо ти так хочеш, – мовив Діксон.

Він мав тихий, безбарвний голос, вишукані манери, і раз по раз поблискував перснем з печаткою на пещеному пальці.

У вестибюлі до них підійшов карликуватий чоловічок. Його неголене обличчя під куполом невеличкого капелюха розпливлось у вдоволеній усмішці, і він щось пробурмотів. Але очі його були сумовиті, як в мавпи.

– Доброго вечора, капітане, – сказав Кренлі, спиняючись.

– Добривечір, панове, – відповіло поросле щетиною мавпяче обличчя.

– Дуже тепло нині, як на березень, – сказав Кренлі. – Нагорі навіть вікна повідчиняли.

Діксон посміхнувся і крутонув свій перстень. Темнаве, по-мавпячому зморщене обличчя зібгало свої людські вуста з виразом лагідної насолоди, а голос промуркотів:

– Чудесна погода, як на березень. Просто чудесна.

– Там, нагорі, дві гарні панни, капітане, чекають вас, дочекатися не можуть, – сказав Діксон.

Кренлі всміхнувся і лагідно мовив:

– У капітана одна лиш любов: сер Вальтер Скотт. Правду я кажу, капітане?

– Що ви тепер читаєте? – поспитав Діксон. – «Ламмер-мурську наречену»?

– Люблю я доброго старого Скотта, – сказали вигинисті губи. – Як він пише – це щось премиле! Жоден письменник не дожене сера Вальтера Скотта.

Він помахував у такт похвалі всохлою темною ручкою, а тонкі прудкі повіки раз по раз злітали над його сумовитими очима.

Але ще сумнішою для Стівенового вуха була його мова – манірна говірка, невиразна й розпливчаста, спотворена помилками, і, слухаючи його, він питав себе – невже правда, що рідка кров, яка живить цю зморщену істоту – блакитна і сплоджена кровозмісною любов'ю?

Дерева в парку отяжіли від дощу; а дощ усе падав, монотонно і безперестанно, на сірий щит озера. Тут плавала лебедина зграя, і вода та берег були закаляні зеленаво-білим лебединим послідом. Вони ніжно обіймалися, піднесені сірим дощовим світлом, мокрими мовчазними деревами, озером-дозорцем, лебедями. Вони обіймалися без радості і без пристрасті – його рука лежала в сестри на шиї. Сіра вовняна накидка сповзла їй з одного плеча, а білява голова прихилилась у соромливій згоді. У нього було довге темно-руде волосся і гарні сильні ніжні руки, вкриті ластовинням. Обличчя? Обличчя не видно. Над її білявими косами, що пахли дощем, схилилося братове обличчя. А ластата рука, що пестила її, сильна і гарна, була рукою Дейвіна.

Він насупився, сердячись на свої думки і на висхлого манекена, який їх зродив. З пам'яті вигулькнув спогад про батькові кпини над тими паршивцями з Бантрі. Він відвернувся від них і знов почав думати свою думу. Чому б цій руці не бути рукою Кренлі? Може, Дейвінова простота і невинність глибше запали йому в серце?

Вони з Діксоном рушили далі, лишивши Кренлі церемонно прощатися з карликом.

Під колонадою серед невеличкого гурту студентів стояв Темпл. Хтось із них вигукнув:

– Ходи-но сюди, Діксоне, щось почуєш. Темпл тут таке витинає!

Темпл звернув на нього свої темні циганкуваті очі.

– Ти лицемір, О'Кіффе, – сказав він. – А Діксон – усміхач. Чорт, чим не художній вираз?

Він шельмувато засміявся, заглядаючи Стівенові в лице, і повторив:

– Чорт, мені це страшенно подобається – «усміхач». Огрядний студент, який стояв нижче на сходах, сказав:

– То як там було з тою полюбовницею, Темпле? Хочемо послухати.

– Він мав полюбовницю, їй-бо, – сказав Темпл. – До того ж він був жонатий. Туди всі ксьондзи ходили обідати. Чорт, їм певно всім там щось перепало.

– Як кажуть, трясися на шкапі, щоб поберегти рисака, – сказав Діксон.

– Скажи нам, Темпле, – мовив О'Кіфф, – скільки пінт пива ти вже в себе влив?

– Ти вклав у цю фразу всю свою інтелігентну душу, О'Кіффе, – сказав Темпл з відвертою зневагою.

Волочачи ноги, він обійшов товариство і звернувся до Стівена:

– Ти знаєш, що Форстери – королі Бельгії?

З дверей вестибюля вийшов Кренлі, зсунувши капелюх на потилицю і старанно колупаючись в зубах.

– А ось і наш розумаха, – сказав Темпл. – Ти знав це про Форстерів?

Він замовк, чекаючи відповіді. Кренлі саме виколупав грубою зубочисткою зернятко смокви з-поміж зубів і став уважно його розглядати.

– Рід Форстерів, – сказав Темпл, – походить від Бодуєна Першого, короля Фландрії. Його прозвали Форестером.

А Форестер і Форстер – одне і те ж. Нащадок Бодуена Першого, капітан Френсіс Форстер оселився в Ірландії й одружився з донькою останнього вождя клану Брассілів. А є ще Блейк-Форстери. Це вже інша гілка.

– Від Бодвена, короля Фландрії, – сказав Кренлі, знову неквапно колупаючись у своїх лискучих вишкірених зубах.

– Де ти викопав всю цю історію? – спитав О'Кіфф.

– Я й твого роду історію знаю, – сказав Темпл, повертаючись до Стівена. – Знаєш, що каже Ґіральд Камбрійський про твій рід ?

– Він теж походить від Бодуена? – спитав довготелесий, сухотний студент з темними очима.

– Від Бодвена, – повторив Кренлі, обцмокуючи дірку між зубів.

– Pernobilis et pervetusta familia, – сказав Темпл Стівенові. Огрядний студент, що стояв нижче на сходах, коротко пукнув. Діксон повернувся до нього і сказав неголосно:

– Це що, янгол промовив?

Кренлі теж повернувся і сказав з запалом, але без гніву:

– Знаєш, Ґоґґінсе, такого огидного, брудного типа, як ти, я зроду не бачив.

– Від такого ж чую, – відрубав Ґоґґінс. – Кому воно зашкодило? Нікому.

– Будемо сподіватися, – зграбно втрутився Діксон, – що воно не належить до явищ, відомих науці як paulo post futurum.

– Хіба я не казав, що він усміхач? – на всі боки завертівся Темпл. – Хто, як не я, назвав його так?

– Ти, ти. Ми не глухі, – сказав довготелесий сухотник.

Кренлі усе ще поглядав лихим оком на огрядного. Врешті, пирхнувши з відрази, брутально попхав його геть зі сходів.

– Гуляй звідси, – грубо сказав він. – Гуляй, ти, мішок з лайном. Бо ти і є мішок з лайном.

Ґоґґінс поскакав униз по сходах, аж на жорству, й одразу ж вихопився назад, не втративши доброго гумору. Темпл знов обернувся до Стівена:

– Ти віриш у закон спадковості? – спитав він.

– П'яний, чи що? До чого ти хилиш? – повернув Кренлі на нього повне подиву лице.

– Найглибша з усіх глибоких думок, – із запалом мовив Темпл, – написана в кінці підручника з зоології. Відтворення – це початок смерті.

Він ледь торкнув Стівена за лікоть й енергійно додав:

– Кому, як не тобі, поетові, відчути всю глибину цієї думки?

Кренлі виставив на нього довгий вказівний палець.

– Дивіться! – сказав він з презирством. – Оце – надія Ірландії!

І слова, і жест усіх розсмішили. Темпл відважно пішов у напад:

– Кренлі, ти постійно знущаєшся з мене. Я це добре бачу. Та я нічим від тебе не гірший. Знаєш, що я думаю, коли порівнюю тебе з собою?

– Любий мій, – галантно відказав Кренлі, – ти ж не здатний, розумієш, абсолютно не здатний думати.

– То ти знаєш, – не вгавав Темпл, – що я думаю, порівнюючи тебе й себе?

– Давай, давай, Темпле! – гукнув знизу огрядний. – Викладай все начистоту!

Темпл вертівся і дригався на всі боки, говорячи.

– Я – яйця, так, – сказав він, розпачливо мотаючи головою. – І я знаю це. І я це визнаю.

Діксон м'яко поплескав його по плечі:

– І це під кожним оглядом робить тобі честь, Темпле.

– Але він, – Темпл показав на Кренлі, – він такі ж яйця, як і я. Тільки що він того не знає. І більше різниці між нами я не бачу.

Вибух реготу вкрив його слова. Тут він повернувся до Стівена і несподівано енергійно сказав:

– Це слово – страшенно цікаве слово. Це єдина двоїна в англійській мові.

– Справді? – неуважливо сказав Стівен.

Він дивився на тесане, стражденне обличчя Кренлі, освітлене усмішкою вдаваного терпіння. Грубе слово прокотилося по ньому, немов брудна вода, якою плеснули на терплячий до кривд старовинний кам'яний образ; він дивився і бачив, як той підняв капелюх у вітанні, показавши цупке чорне волосся, що стирчало над чолом, мов залізна корона.

Вона вийшла з вестибюля і кивнула попри Стівена, відповідаючи на вітання. Як, і він теж? І чи не рум'янець, бува, промайнув по його обличчю? Невже аж так зачепили його слова Темпла? Світло убуло зовсім. Годі щось добачити.

Чи не в цьому причина байдужного мовчання приятеля, різких реплік, несподіваних вибухів грубості, якими він так часто уривав Стівенові звіряння, палкі й химерні? Стівен легко йому пробачав, бо цю ж грубість він знаходив й у собі самому. Згадався вечір, коли він зліз із позиченого скрипливого велосипеда в гаю під Малагайдом, щоб помолитися Богові. Він зніс руки і промовляв в екстазі до тінистої нави дерев, знаючи, що стоїть на святій землі й у святу годину. Але коли на закруті похмурої дороги показалося двоє поліцаїв, він обірвав молитву і почав голосно насвистувати мелодію з останньої святочної пантоміми.

Він став бити в підніжжя колони стовченим кінцем свого ясеневого ціпка. Хіба Кренлі його не почув? Що ж, він зачекає. Балачка на мить завмерла, з горішнього вікна знов зірвалося тихе сичання. Але більше в повітрі не було ні звуку; ластівки, за польотом яких він знічев'я спостерігав, заснули.

Сутінками пройшла вона. Того-то й повітря німувало, – тільки оте сичання впало зверху. А ось і теревені навколо нього вмовкли. Спадала темрява.

Темрява спадає з повітря.

Тремтка радість, мерехтлива, мов вутле світло, грала навколо нього зграйкою фей. Але чому? Тому що вона пройшла крізь темряве повітря, а чи то вірш заграв своїми чорними голосівками, звучним, як у лютні, першим акордом?

Він повільно відійшов у глибшу темінь в кінці колонади, м'яко постукуючи ціпком по каменю, ховаючи свою замріяність од студентів, і дозволив уяві прикликати до себе добу Довленда, Берда і Наша.

Очі, що відкриваються з темряви бажання, очі, що затьмарили східну зорю. Що таке їх томлива грація, як не м'якість закритих покоїв? І що таке їх мерхіт, як не мерехтіння шумовини у двірській клоаці слинявого Стюарта? Мовою пам'яті він смакував бурштинові вина, завмираючі переливи ніжних мелодій, гордовиту павану, а очима пам'яті бачив щедросердих шляхтянок із цмокливими вустами на балконах площі Ковент Ґарден, віспуватих дівок із шинків, молодичок, які, радо віддавшись своїм спокусникам, знову і знову хапали їх в обійми.

Викликані ним образи не принесли йому жодної втіхи. Вони були потайні і жагучі, все ж її образу прихопити вони не змогли. Не так треба думати про неї. Та він і не думав про неї так. Значить, його ум не може довіряти сам собі? Старі фрази, солодкі лише викопною солодкавістю смоковичних зернят, що їх Кренлі добував зі своїх лискучих зубів.

Це не був помисел, ані видіння, але він якось знав, що постать її іде зараз містом додому. Спершу невиразно, тоді виразніше відчув він запах її тіла. Кров скипіла свідомим неспокоєм. Авжеж, це її тіло так пахне, п'янко і млосно; літеплий запах обіймів, над яким спрагло витає музика його віршів, невидима м'яка білизна, просякла пахощами й росою її плоті.