Текст книги "Портрет митця замолоду"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

Він глянув у вікно й побачив, що день іще послабшав. Над майданчиками висіло хмаристе сіре світло. На майданчиках було тихо. Його клас, певно, пише твір, а може, отець Арнол читає уголос якусь легенду.

Чудеса, – йому досі не дали ніяких ліків. Мабуть, брат Майкл принесе, коли прийде. А казали, що в лазареті поять різним смердючим питвом. Та йому вже краще. Добре було б, якби кращало поволі. Тоді можна взяти книжку. У бібліотеці є книжка про Голландію. А в ній – такі гарні іноземні назви, і малюнки дивовижних міст, і кораблів. Втіха душі!

А яке бліде світло у вікні! Але це добре. Вогонь на стіні здіймається й падає. Неначе хвилі. Хтось підклав вугілля, почулися голоси. Розмовляють. Це шумлять хвилі. Чи то хвилі розмовляють між собою, здіймаючися й падаючи?

Він бачить море хвиль, довгі темні хвилі здіймаються й падають, темні у безмісячній ночі. На краю причалу мерехтить маленький вогник: там причалює корабель, і видно, що над самою водою зібралося безліч люду – всі хочуть бачити, як корабель заходить у їхню гавань. Високий чоловік на палубі вдивляється в темну смужку берега. При світлі вогника на причалі видно його обличчя, – це скорботне обличчя брата Майкла.

Видно, як він простягає руку до людей, і чути, як мовить поверх води гучним голосом скорботи:

– Він помер. Ми бачили його на катафалку. Над людьми зноситься зойк жалю:

– Парнелл! Парнелл! Він помер. Усі впали на коліна, стогнучи з горя.

І тут він побачив Данті – у каштановій оксамитовій сукні, в зеленій оксамитовій мантії, що спадає їй з пліч, вона гордо і мовчки проходить повз люд, що стоїть на колінях над самою водою.

За ґраткою палахтить висока купа жару, а під обвитими плющем раменами канделябра стоїть накритий різдвяний стіл. Вони прийшли додому з запізненням, та вечеря все одно не готова: ще хвилиночку, сказала мати. Всі чекали, коли відчиняться двері і ввійдуть служниці, несучи великі металеві полумиски з важкими накривками.

Чекали всі: дядько Чарлз, що сидить ген у тіняві вікна, Данті та містер Кейсі – у фотелях обабіч каміна, і Стівен – на стільці між ними, поклавши ноги на присмалений підніжок. Містер Дедалус глянув на себе в трюмо над камінною полицею, підкрутив вуса, підгорнув фалди фрака і став спиною до жаріючого вогню; час від часу він забирав руку з-під фалди і підкручував то один, то другий вус. Містер Кейсі схилив голову набік і, усміхаючись, барабанив пальцями по шишечці на горлі. Стівен теж усміхнувсь, бо тепер уже знав: це неправда, що в горлі у містера Кейсі – мішечок зі сріблом. Він усміхнувсь, подумавши, як довго дурив його срібляний звук, що його робить містер Кейсі. А коли він спробував розкрити йому долоню – чи не там він ховає той мішечок зі сріблом, то побачив, що пальці в містера Кейсі не розгинаються, і містер Кейсі сказав, що ці три пальці йому скоцюрбились, коли він вручав подарунок королеві Вікторії на день її народження.

Містер Кейсі барабанив пальцями по шишечці й усміхався до Стівена сонними очима, а містер Дедалус сказав:

– Так... Ну що ж. Гарно ми прогулялися, правда, Джоне? Так... Цікаво, чи буде в нас нині хоч якась вечеря. Так-так... Ну що ж, наковтались ми нині озону на мисі, їй-бо.

Він повернувся до Данті:

– А ви взагалі не виходили, місіс Райордан? Данті насупилась й мовила коротко:

– Ні.

Містер Дедалус відпустив фалди фрака і пішов до буфету. Вийняв із шафки камінний глек віскі й поволі наповнив карафку, нахиляючись вряди-годи, щоб подивитися, скільки уже налито. Тоді поставив глека назад до шафки, налив трохи віскі у дві склянки, додав води і повернувся з ними до каміна.

– Один наперсток, Джоне, для апетиту.

Містер Кейсі узяв склянку, випив і поставив її поруч на камінну полицю. Тоді сказав:

– Гм, з голови не йде друг наш Крістофер, як він продукує...

Вибухнувши сміхом і кашлем нараз, він додав:

– ...продукує оте шампанське для хлопців. Містер Дедалус голосно засміявся:

– Крісті? Та в нього на лисині в одній бородавці хитрощів більше, ніж у цілій лисячій зграї!

Він нахилив голову, заплющив очі і, смачно облизуючи губи, заговорив голосом власника готелю:

– А як він солоденько з тобою говорить, ти що! Так уже воло обмочує, дай йому, Боже, щастя!

Містер Кейсі усе ще боровся з кашлем та сміхом. Стівен теж засміявся, впізнавши власника готелю у батьковім обличчі та голосі.

Містер Дедалус вставив у око скельце і, дивлячись на нього згори вниз, спокійно, по-доброму запитав:

– А ти чого смієшся, цуцику?

Ввійшли служниці й поставили полумиски на стіл. За ними ввійшла місіс Дедалус і розставила все по місцях.

– Прошу сідати, – сказала вона.

Містер Дедалус пішов на той кінець столу і сказав:

– Прошу сідати, місіс Райордан. Джоне, голубе, сідай уже.

Тоді обернувся до дядька Чарлза і сказав:

– Ну ж бо, сер, тут одна птиця на вас чекає.

Коли всі позаймали місця, він поклав руку на накривку, та одразу ж одсмикнув, кажучи:

– Ну, Стівене.

Стівен підвівся промовити затрапезну молитву:

 
Благослови нас, Господи, і ці дари Твої, які в щедрості Твоїй приймаємо через Господа нашого Ісуса Христа. Амінь.
 

Усі перехрестились, і містер Дедалус, вдоволено зітхнувши, підняв важку накривку, всіяну по краях перлинами крапель.

Стівен подивився на тілистого індика, який раніше лежав на кухонному столі пообв'язуваний і насаджений на рожен. Він знав, що батько заплатив за нього гінею у крамниці Данна на Д'Олієр-стріт і що продавець кілька разів наколював індикові груди, показуючи, який він добротний; запам'ятався навіть голос, яким продавець сказав:

– Візьміть цього, сер. Чудо, не птиця.

Чому містер Баррет у Клонґовзі називає свою лінійку «індичкою»? Та Клонґовз далеко, а тут над тарілками й полумисками здіймається теплий, важкий дух індика, і шинки, й селери, за ґраткою палахтить вогонь, зелений плющ з червоним гостролистом втішають душу, а коли вечеря закінчиться, внесуть великий сливовий пудинг, прибраний лущеним мигдалем та пагінцями гостролисту, весь у язичках синюватого полум'я, і зверху на ньому майорітиме зелений прапорець.

Це його перша різдвяна вечеря, і він думав про братів та сестричок, що чекають у дитячій – як чекав колись він, – коли принесуть пудинг. Він почував себе якимсь дивним, підстаркуватим у цім форменім піджаку з глибоким вирізом коміра; а вранці, коли мама привела його у вітальню, одягнутого до меси, батько заплакав. Це тому, що він згадав свого батька. Дядько Чарлз теж так каже.

Містер Дедалус накрив полумисок і став пожадливо їсти. Тоді сказав:

– Бідолаха Крісті, його аж перехнябило від його шельмівства.

– Саймоне, – сказала місіс Дедалус, – ти не подав місіс Райордан соусу.

Містер Дедалус вхопився за соусник.

– Невже! – заволав він. – Місіс Райордан, простіть бідолашного сліпця.

Данті прикрила тарілку руками:

– Ні, дякую.

Містер Дедалус повернувся до дядька Чарлза:

– Як там у вас, сер?

– Повний порядок, Саймоне.

– А в тебе, Джоне?

– Нормально. Собі візьми.

– Мері? На, Стівене, – це щоб волосся кучерявилось. Він щедро полив соусом Стівенову тарілку і поставив соусник на місце. Тоді спитав дядька Чарлза, чи м'ясо м'яке. Дядько Чарлз відповісти не міг, бо мав повен рот, і тільки головою кивнув.

– А слушно відповів наш друг канонікові, га? – сказав містер Дедалус.

– Ніколи б не подумав, що він здатен на таке, – сказав містер Кейсі.

– Я дам вам пожертву, отче, коли ви перестанете робити з Божого дому виборчу дільницю.

– Гарна відповідь католика своєму священикові, – сказала Данті.

– Вони самі напрошуються, – ґречно сказав містер Дедалус. – Мали б крихту розуму, то дбали б краще про релігію.

– Це і є релігія, – сказала Данті. – Вони сповняють свій обов'язок, остерігаючи людей.

– Ми ходимо до дому Божого, – сказав містер Кейсі, – смиренно молитися нашому Творцеві, а не для слухання передвиборчих промов.

– Це і є релігія, – повторила Данті. – Вони роблять правильно. Вони повинні наставляти паству.

– І розводити пропаганду з амвону? – спитав містер Дедалус.

– Звичайно, – сказала Данті. – Це справа суспільної моралі. Що це за священик, який не каже своїй пастві, що правильно, а що ні?

Місіс Дедалус відклала ножа з виделкою й сказала:

– Змилуйтеся, змилуйтеся! Хоч у цей єдиний день у році забудьмо про політичні дискусії!

– Ваша правда, мадам, – сказав дядьке Чарлз. – Ну, Саймоне, на цьому стало. Більше ні слова.

– Так-так, – поквапився сказати містер Дедалус. І рішуче відкрив полумисок:

– Ну, кому ще індика?

Ніхто не відповів. Данті сказала:

– Гарні мені слова в устах католика!

– Місіс Райордан, я благаю вас, – сказала місіс Дедалус, – облиште цю тему. Данті накинулася на неї:

– То я маю сидіти і слухати, як глузують з пастирів моєї церкви?

– Ніхто проти них ні слова не каже, – мовив містер Дедалус, – якщо вони не пхаються в політику.

– Єпископи й священики Ірландії сказали своє слово, – сказала Данті, – і їх треба слухатись.

– Хай відкинуться від політики, – сказав містер Кейсі, – а то люди відкинуться від їхньої церкви.

– Ви чули? – сказала Данті, повертаючись до місіс Дедалус.

– Містере Кейсі! Саймоне! – сказала місіс Дедалус. – Припиніть уже!

– Негаразд! Негаразд! – сказав дядько Чарлз.

– Що? – вигукнув містер Дедалус. – То ми мали лишити його англійцям на поталу?

– Він перестав бути гідним вождем свого народу, – сказала Данті. – Він став публічним грішником.

– Усі ми грішники, і то чорні, – холодно сказав містер Кейсі.

– Горе тому, через кого спокуси приходять! – сказала місіс Райордан. – Ліпше такому було б, коли б млинове жорно прив'язано йому до шиї, і він був кинутий у море, ніж щоб він спокусив одне з цих малих. Це слова Святого Духа.

– Дуже погані слова, якщо хочете знати, – стримано сказав містер Дедалус.

– Саймоне! Саймоне! – сказав дядько Чарлз. – Дитина!

– Так-так, – сказав містер Дедалус. – Я мав на увазі... мав на увазі слова носильника на залізниці... Зрештою, все в порядку. Ану, Стівене, покажи тарілку, старий. На, доїдай. Ось.

Він накидав їжі на Стівенову тарілку, а дядькові Чарлзу та містерові Кейсі поклав по великому шматку індика і полив соусом. Місіс Дедалус їла мало, а Данті сиділа, згорнувши руки на колінах. Обличчя в неї було червоне. Містер Дедалус поколупався ножем на краю полумиска і сказав:

– Тут є одна лагоминка, папським носом зветься. Якщо хтось із шановного товариства...

Він підняв на виделці шматочок індика. Всі мовчали. Він поклав його собі на тарілку зі словами:

– Ну, тепер не скажете, що вам не пропонували. Мабуть, я з'їм його сам, бо останнім часом я щось підупав на здоров'ї.

Він моргнув Стівенові, накрив полумисок і знов узявся до їжі.

Поки він їв, панувала тиша. Відтак він сказав:

– Зрештою, погода таки не зіпсувалася. А в місті було повно нетутешніх.

Всі мовчали. Він знову заговорив:

– По-моєму, їх більше, ніж минулого Різдва.

Всі обличчя посхилялися над тарілками, і, не отримавши відповіді, він гірко зазначив:

– Що ж, зате різдвяну вечерю мені зіпсували.

– Не може бути ні щастя, ні благодаті, – сказала Данті, – у домі, де немає пошанівку для пастирів церкви. Містер Дедалус з гуркотом кинув ножа з виделкою на таріль:

– Пошанівку! Для кого – для Біллі з його пащекою? Чи для того мішка тельбухів з Арма? Пошанівок!

– Князі церкви, – глузливо протяг містер Кейсі.

– Візник пана лорда Літріма, аякже, – додав містер Дедалус.

– Вони – помазаники пана їхнього Господа, – сказала Данті. – Вони – честь свого краю.

– Мішок тельбухів, – відрізав містер Дедалус. – Гарний, коли спить. Бачили б ви, як він хлебче свинину з капустою холодного зимового дня. Рогуль!

Він скривив лице у скотинячій гримасі й заплямкав губами.

– Їй-богу, Саймоне, – сказала місіс Дедалус, – не слід так говорити при Стівені. Це неправильно.

– О, він усе згадає, коли виросте, – гаряче сказала Данті.

– Усі слова, сказані проти Бога, релігії і священиків у його власному домі.

– А ще нехай згадає, – крикнув містер Кейсі через стіл, – якими словами священики та їхні прихвосні розбили Парнеллові серце й загнали його в могилу! Нехай згадає і це, коли виросте!

– Сучі сини! – крикнув містер Дедалус. – Коли він упав, як вони напустилися на нього, зрадили його, рознесли його по шматках, як пацюки у канаві! Ниці собаки! А чого ж іще можна від них сподіватися? Чого ж іще, Христа ради?

– І правильно зробили! – крикнула Данті. – Вони послухались своїх єпископів та священиків. Честь їм і хвала!

– Це просто жахливо, що навіть у цей один день, – сказала місіс Дедалус, – ми не можем обійтися без цих жахливих суперечок!

Дядько Чарлз примирливо підняв руки:

– Тихо, тихо, тихо! Та чи ж не можна обмінятися думками, якими б не було, але без гніву та лайки? Негаразд, їй-богу.

Місіс Дедалус тихо сказала щось до Данті, але та відповіла голосно:

– Ні, я не буду мовчати. Я буду захищати мою церкву і мою католицьку релігію від віровідступників, які зневажають та обпльовують її.

Містер Кейсі грубо відсунув тарілку насеред столу і, виклавши на нього лікті, хрипким голосом звернувся до господаря:

– Скажи, я тобі не розказував про один славний плювок?

– Ні, Джоне, не розказував, – сказав містер Дедалус.

– Що ж, – мовив містер Кейсі, – історія вельми повчальна. І сталася не так давно, у графстві Віклоу, де ми з вами перебуваємо.

Але урвав, повернувся до Данті і з тихим обуренням сказав:

– І дозвольте зазначити, пані, якщо ви маєте на увазі мене, то я – не віровідступник. Я католик, як і мій батько, як і його батько перед ним, і батько його батька ще в ті часи, коли ми воліли віддати життя, аніж продати нашу віру.

– Тим більше, – сказала Данті, – вам повинно бути соромно за ваші слова.

– Історія, Джоне, – мовив містер Дедалус, усміхаючись. – Розкажи нам твою історію.

– Католик, аякже! – іронічно повторила Данті. – Та найзапекліший на цій землі протестант не наговорив би такого, що я нині чула.

Містер Дедалус заколихав головою, мугикаючи щось на сільський манір.

– Я не протестант, ще раз кажу вам, – повторив містер Кейсі, спалахнувши на виду.

Містер Дедалус, далі колихаючи головою, гугнявим голосом заспівав:

 
О прийдіть всі ви, римо-католики,
Що на месу не ходите ніколи.
 

Він весело ухопив ножа та виделку і знову взявся за їжу, кажучи:

– Розказуй історію, Джоне. Вона допоможе травленню. Стівен любовно глянув в обличчя містерові Кейсі, який сидів і дивився перед себе, склавши докупи руки. Він любив сидіти разом з ним при каміні й дивитися знизу вверх на його темне, жорстке обличчя. Та його темні очі ніколи не бували жорсткими, і голос у нього завжди приємний, повільний. То чому ж тоді він проти священиків? Тоді, мабуть, Данті права. Але батько якось казав, що вона – недойшла монашка, що кинула монастир в Аллеганах, коли брат її нажив грошей на дикунах, – на брязкальцях різних та ланцюжках. Може, тому вона така сувора до Парнелла? І ще їй не до вподоби, що він грається з Айлін, бо Айлін протестантка, а коли Данті була молода, вона знала дітей, які гралися з протестантами, а ті протестанти насміхалися з молебня до Пречистої Діви. Вежа зі Слонової Кості, приказували вони, Золота Світлиця. Як може жінка бути вежею зі слонової кості чи золотою світлицею? То хто ж тоді правий? І він згадав вечір у клонґовзькому лазареті, темні хвилі, вогник на причалі і скорботний стогін людей, коли вони почули новину.

В Айлін були довгасті білі долоні. Одного вечора, коли вони грались у піжмурки, вона затулила йому очі долонями – довгастими, білими, вузькими, прохолодними й ніжними. Ось що таке слонова кість – щось прохолодне і біле. Ось що воно означає: Вежа Слонової Кості.

– Історія коротка і мила, – сказав містер Кейсі. – Було це одного дня в Арклоу, одного холоднющого дня, незадовго до того, як помер наш вождь. Упокій, Господи, душу його!

Він втомлено заплющив очі. Містер Дедалус взяв з тарілки кістку і заходився віддирати зубами рештки м'яса, кажучи:

– Тобто, незадовго до того, як його вбили. Містер Кейсі розплющив очі, зітхнув і продовжив:

– Отож, було це в Арклоу. Ми їздили туди на мітинг, а коли мітинг скінчився, довелось пробиратися крізь юрбу на вокзал. Такого ґвалту та вереску, чоловіче, ти зроду не чув. Як тільки вони нас не обзивали! І тут до мене причепилась якась бабуся, точніше сказати, якась стара п'яна відьма. Танцює-пританцьовує коло мене по болоті, та все кричить-верещить, просто мені в лице: Гонитель священиків! Фонди Паризької біржі! Містер Фокс! Кітті О'ші!

– А ти, Джоне, що? – спитав містер Дедалус.

– А я нічого: хай собі, думаю, верещить, – сказав містер Кейсі. – День був холодний, і я для бадьорості поклав на язик (даруйте, мадам) дрібку тютюну, то й звісно, що тут скажеш, коли в тебе в роті тютюнова каша.

– Ну і що, Джоне?

– А нічого. Верещала собі, скільки хотіла, про Кітті О'Ші і все інше, – аж поки не назвала ту леді таким словом, яким я не збираюся каляти ні цієї різдвяної трапези, ні ваших вух, мадам, ні власних уст.

Він зупинився. Містер Дедалус відвів голову від кістки:

– А ти, Джоне, що?

– А що я? – сказав містер Кейсі. – Сказала вона те слово і як виставить на мене свою гидку стару пику, – а в мене повен рот тютюнової каші. То я нахилився й кажу: Тьху на тебе! Ось так!

Він відвернувся і зобразив плювок.

– Тьху! – кажу я, і прямо їй в око.

Він заліпив долонею око й завив, як од болю.

– О Єзу святий, Йосифе-Маріє! – це вона. – Я не бачу! Осліпили мене! Утопили мене!

Захлинаючись від кашлю зі сміхом, він повторив:

– Осліпили мене!

Містер Дедалус реготав, відкинувшись у кріслі, а дядько Чарлз знай похитував головою.

Данті була страшенно люта на виду та все приказувала, поки вони сміялися:

– Дуже гарно! Ха! Дуже гарно!

Плювати жінці в око негарно. Але яким це словом назвала та жінка Кітті О'Ші, що його містер Кейсі не захотів повторити? Він уявив собі, як містер Кейсі пробирається крізь юрби людей, як виголошує промови з даху фургона. За те він і сидів у в'язниці! А ще він пригадав, як одного вечора приходив сержант О'Ніл, стояв у передпокої і тихо розмовляв з батьком, нервово покусуючи ремінець кашкета. Того вечора містер Кейсі не поїхав поїздом до Дубліна, а під їхній дім під'їхав екіпаж, і чути було, як батько каже щось про Кабінтільську дорогу.

Він був за Ірландію і за Парнелла, як і батько; та й Данті теж була за, адже раз надвечір, коли на еспланаді грав оркестр, вона вдарила якогось добродія парасолькою по голові, бо той зняв капелюха, коли в кінці оркестр заграв «Боже, храни королеву».

Містер Дедалус презирливо пирхнув.

– Знаєш, Джоне, – сказав він, – так їм і треба. Ми – нещасний, заїжджений попами народ, завжди були такими і будемо такими довіку.

Дядько Чарлз похитав головою і сказав:

– Кепська справа! Кепська справа! Містер Дедалус повторив:

– Заїжджений попами, забутий Богом народ!

Він кивнув на портрет свого діда, що висів праворуч нього на стіні.

– Бачиш отого дядька, Джоне? – сказав він. – То був добрий ірландець, коли ще про гроші ніхто не думав. Його засудили до смертної кари, бо він був «білий». А про наших друзів-клерикалів він любив говорити, що ноги їхньої в нього у домі не буде.

Данті сердито втрутилася:

– Якщо ми заїжджені попами, то цим слід пишатися! Вони – зіниця ока Божого! Не торкайтеся їх, каже Христос, бо вони зіниця ока Мого.

– Значить, нам не можна любити свій край? – запитав містер Кейсі. – Ані йти за чоловіком, народженим для того, щоб вести нас?

– Він зрадник свого краю! – відрізала Данті. – Зрадник, перелюбник! Священики правильно зробили, що зреклися його. Священики завжди були правдивими друзями Ірландії.

– Справді? Та ну! – сказав містер Кейсі.

Він з розмаху посадив кулака на стіл і, сердито насупившись, став відгинати палець за пальцем.

– Хіба єпископи Ірландії не зрадили нас у час унії, коли єпископ Ланіґан підніс вірнопідданчий адрес маркізові Корнваллісу? Хіба в 1829 році єпископи і священики не продали сподівань свого краю в обмін на свободу католицької релігії? Хіба не вони засуджували рух феніїв з амвонів та в сповідальнях? Не вони зганьбили прах Теренса Белью Мак-Мануса?

Обличчя його пашіло гнівом, і Стівен відчував, що з кожним словом, яким проймалася його душа, так само починають пашіти і його щоки. Містер Дедалус хрипко, презирливо реготнув.

– Господи! – вигукнув він. – Я забув про старого Пола Каллена! Це ще одна зіниця ока Божого!

Данті перехилилась через стіл і крикнула просто у вічі містерові Кейсі:

– Правильно вони роблять! І завжди робили правильно! Бог, мораль і релігія передусім.

Місіс Дедалус, бачачи її хвилювання, сказала:

– Місіс Райордан, не варто так хвилюватися.

– Бог і релігія понад усе! – вигукнула Данті. – Бог і релігія – понад марнотою світу цього!

Містер Кейсі підніс затиснутий кулак і бабахнув ним об стіл.

– Чудово! – загорлав він хрипко. – Раз так, то не треба Ірландії Бога!

– Джоне! Джоне! – гукав містер Дедалус, хапаючи гостя за рукав.

Данті витріщила на нього очі, щоки їй тряслися. Містер Кейсі важко висунувся з крісла і, перехилившись до неї через стіл, однією рукою змахував повітря з-перед очей, наче віддирав павутину.

– Не треба Ірландії Бога! – горлав він. – Забагато його в Ірландії! Геть Бога!

– Богохульник! Диявол! – верещала Данті, зірвавшись на ноги, і ледь що не плювала йому в лице.

Дядько Чарлз з містером Дедалусом стягли містера Кейсі назад у крісло і врезонювали його, кожен зі свого боку. Він дивився поперед себе темними пломенистими очима і твердив:

– Геть Бога, кажу я вам!

Данті рвучко відсунула стілець і вийшла з-за столу, скинувши по дорозі кільце для серветки, яке повільно покотилось по килимі і спинилось коло ніжки фотеля. Місіс Дедалус зірвалася теж і побігла за нею до дверей. Біля дверей Данті рвучко обернулася й гукнула на всю кімнату, – щоки їй палахтіли й тремтіли від люті:

– Диявол з пекла! Ми перемогли! Ми розчавили його насмерть! Сатана!

Двері за нею грюкнули.

Випручавши руки з обіймів дядька Чарлза та містера Дедалуса, містер Кейсі раптом упав на них головою і болісно схлипнув.

– Бідний Парнелл! – голосно крикнув він. – Мій мертвий король!

Він плакав голосно і гірко.

Підвівши вражене жахом обличчя, Стівен побачив батькові очі, повні сліз.

Учні балакали всі нараз, невеличкими групами. Один сказав:

– Їх зловили під Левиним пагорбом.

– Хто зловив?

– Містер Ґлісон з проректором. На колясі. І додав:

– Так мені один старшак сказав. Флемінг запитав:

– А чого вони повтікали, ти знаєш?

– Я знаю, – сказав Сесіл Громило. – Поцупили гроші з ректорської.

– Хто цупив?

– Брат Кікгема. А ділилися всі.

Але ж це – злодійство. Як можна було піти на таке?

– Багацько ти знаєш! – сказав Веллз. – Це я знаю, чого вони драпонули.

– Кажи, чого.

– Не велено, – сказав Веллз.

– Скажи, Веллзе! – загомоніли всі. – Нам можна. На нас і заглохне.

Стівен витягнув голову, прислухаючись. Веллз озирнувся, чи не йде хто, і потайки заговорив:

– Знаєте оте вівтарне вино, що у шафі в ризниці тримають?

– Ну?

– То вони його випили, а хто саме – виявилось по запаху. Того і втекли, якщо хочете знати.

Учень, який заговорив найпершим, сказав:

– Еге, і я таке чув від одного старшака.

Всі мовчали. Стівен стояв серед них, боячись подати голос, – тільки слухав. Від боязні його піднуджувало, робилося слабо. І як вони могли таке вчинити? Він уявив собі темну, тиху ризницю – темні дерев'яні шафи з полицями, де лежать легко згорнуті плісовані стихарі. Це не каплиця, та все ж говориться там тихо. Святе місце. Він пригадав літнє надвечір'я, коли його привели туди одягати кадильником, бо того вечора йшла процесія до малого вівтаря в лісі. Дивне і святе місце. Хлопець, що тримав кадило, помахував ним на вході, піднявши серединним ланцюгом срібний ковпак, аби вугілля не гасло. Вугілля називалося деревним; коли хлопець погойдував ним, воно тихо жаріло й видавало кислуватий запах. Потім, коли всі вже були в облаченні, він став і тримав кадило перед ректором, ректор сипнув туди ладану, і ладан зашипів на червоних вуглинках.

Учні балакали всі нараз, розсипавшись невеликими групами по майданчику. Йому здавалось, що всі вони поменшали: а це тому, що напередодні його збив з ніг один скорогон з другого граматичного. Велосипед того учня збив його з ніг на біговій доріжці, окуляри його розлетілись натроє, а дрібки шлаку з доріжки трапили йому в рот.

Ось чому йому здавалось, що всі вони наче поменшали й подаленішали, як подаленішали й потоншали стовпці воріт, а м'яке сіре небо стало високе-високе. Але на футбольному полі гри не було, бо починалася гра в крикет; одні закладались, що найвищий клас покаже Барнс, а інші – що Флаверз. По всіх майданчиках грали в обхідного, запускали угору кручені м'ячі або «свічки». То тут, то там у м'якому сірому повітрі озивались крикетні бити. Тік, ток, так, тук, – казали вони: наче краплі води, що повільно спадають у повну по вінця чашу фонтану.

Атай, який досі мовчав, тихо озвався:

– Усе це неправда.

Всі притьмом повернулися до нього.

– Чому?

– Тобі щось відомо?

– Хто тобі сказав?

– Скажи нам, Атаю.

Атай показав рукою на той бік майданчика, де сам-один тинявся Саймон Мунан, копаючи поперед себе камінець.

– У нього питайте, – сказав він. Учні подивились туди і сказали:

– Чому в нього?

– А що, і він теж?

– Скажи нам, Атаю. Ну скажи. Чого б не сказати? Атай стишив голос:

– Я вам скажу, чого ті хлопці п'ятами накивали. Тільки глядіть, нікому нічичирк.

Він помовчав, тоді з таємничим видом промовив:

– Раз увечорі їх, і Саймона Мунана, і Сікла Бойла спіймали в сортирі.

Учні видивились на нього:

– Спіймали?

– На чому?

– На гранні, – сказав Атай. Всі мовчали.

– Ото ж бо й воно, – сказав Атай.

Стівен глянув на їхні обличчя, але всі дивилися на другий бік майданчика. Йому кортіло когось розпитати про це. Що це за грання у сортирі? Чому п'ятеро старшаків утекли через це? Це жарт, подумав він. Саймон Мунан гарно одягається, а одного вечора він показав йому м'яча, набитого вершковими цукерками, що його хлопці з команди ґельського футболу покотили до нього по килимку серед трапезної, коли він став у дверях. Це був день матчу з Бектайвськими Рейнджерами, а м'яч був цілком як червоно-зелене яблуко, тільки що відкривався і всередині повно цукерок. А Бойл одного разу сказав, що у слона є два сікла, замість «два ікла», і тому його прозвали «Сікло Бойл», хоч дехто з хлопців називав його «Леді Бойл», бо він весь час підчищав собі нігті.

В Айлін теж подовгасті, вузькі, прохолодні білі руки, бо вона дівчинка. Наче зі слонової кості, тільки м'які. Ось як слід розуміти Вежа зі Слонової Кості, але цього протестанти не розуміють, тому й глузують. Якось вони обоє стояли і дивились у двір готелю. Служник піднімав прапорці на флагшток, а по сонячному моріжку гасав фокстер'єр. Вона вклала долоню йому до кишені, де була його рука, і він відчув, яка вона в неї прохолодна, тонка і ніжна. Вона сказала, яка кумедна штука – кишені, тоді раптом кинулась бігти і бігла вниз, сміючись, по крутій звивистій стежці. Її біляве волосся струменіло услід за нею, немов золото на сонці. Вежа зі Слонової Кості. Золота Світлиця. Якщо думати про речі, починаєш їх розуміти.

Але чому в сортирі? Туди виходять за потребою. Там, скрізь слизькі сланцеві плити, цілий день цюркотить з дірочок, і стоїть химерний запах відлитої води. Всередині на дверях одної кабінки червоним олівцем намальований бородатий чоловічок у римській одежі, що тримає в руках по цеглині, а під цим – назва:

Бальб будував стіну.

Це хтось із учнів намалював для хохми. Лице в нього кумедне, але справді все те схоже на чоловіка з бородою. А в іншій кабінці на стіні гарним почерком, з нахилом уліво, виведено:

Юлій Цезар написав Дебелу Каліку.

Може, того вони й пішли туди – бо там різні учні пишуть для хохми всілякі речі. Та все одно було щось химерного в тому, що сказав Атай і як він це сказав. Раз вони втекли, значить, це не хохма. Він мовчки дивився разом з усіма на той бік майданчика і відчув, що починає боятися.

Врешті Флемінг сказав:

– То що – карати нас усіх за те, що зробили інші?

– Я беру зуби на замок, побачите, – сказав Сесіл Громило. – Три дні мовчати у трапезній, ще й за кожну дурницю шістку чи й вісімку виписують.

– Ага, – сказав Веллз. – А старий Баррет по-новому тепер записку скручує: як розгорнеш глянути, скільки ферулів тобі дістанеться, то вже не складеш назад. Я теж зав'язую.

– Ага, – сказав Громило. – Нині інспектор був у другому граматичному.

– Піднімаймо бунт, – сказав Флемінг. – Що?

Учні мовчали. Мовчало й повітря, озивалися тільки крикетні бити, але повільніш, аніж раніш: тік, так. Веллз сказав:

– Що їм за це буде?

– Саймонові Мунану і Сіклові – різки, – сказав Атай. – А старшакам на вибір: висічення, або виключення.

– І що ж вони вибрали? – спитав той, що заговорив найпершим.

– Всі вибрали виключення, крім Корріґана, – відповів Атай. – Його сіктиме містер Ґлісон.

– Корріґан – це той здоровило? – спитав Флемінг. – Та він здоровший за двох Ґлісонів!

– Я знаю, чого він так вибрав, – сказав Громило. – І правильно зробив, а інші – неправильно, бо пройде час, і хлоста забудеться, а виключення висітиме на тобі все життя. Та й Ґлісон не дуже-то й сильно сіктиме.

– Це не в його інтересах, – сказав Флемінг.

– Не хотів би я бути в шкірі Саймона чи Сікла, – сказав Громило. – Але я не вірю, що їм і справді дадуть хлости. Випишуть, може, двічі по дев'ять наручних.

– Ні-ні, – сказав Атай. – Обидва дістануть по м'якому місцю.

Веллз почіхався в себе і плаксиво сказав:

– Будь ласка, сер, відпустіть мене!

Атай осміхнувся і, завертаючи рукави куртки, мовив:

 
Нема на теє ради,
Прийшла твоя пора
Тягти штани донизу,
А гепу – на-гора.
 

Хлопці засміялися; та він відчував, що їм боязно. У мовчанці м'якого сірого повітря то тут, то там озивались крикетні бити: ток. Це ти чуєш звук від удару, а коли тебе вдарять, чуєш біль. Коли вдаряють лінійкою по руках, вона теж дає звук, але інший. Хлопці казали, що вона – з китового вуса та шкіри, а всередині свинець, – цікаво, як від неї болить. Різним видам звуків відповідають різні види болю. У довгої тонкої різки, мабуть, – тонкий посвист, і теж цікаво, як від неї болить. Від цієї думки по шкірі пробіг мороз, і від того, що мовив Атай, теж. З чого тут сміятися? По шкірі пробіг дрож, але таке завжди буває, коли спускаєш штани. Або коли роздягаєшся в купальні. Він замислився: хто б мав їх спустити – учитель чи учень? І як тільки вони можуть сміятися з цього?

Стівен дивився на закасані рукави та на кістляві, в чорнилі, руки Атая. Він закасав рукави, показуючи, як це буде робити містер Ґлісон. Але в містера Ґлісона круглі білосніжні манжети, чисті білі зап'ястя й пухкі білі руки, а нігті довгі й загострені. Можливо, він теж підчищає їх, як Леді Бойл. Страшенно довгі й гострі нігті. Такі вони вже довгі та жорстокі, – хоча самі руки не жорстокі, а лагідні. І хоча він тремтів від морозного страху, думаючи про жорстокі нігті, про тонкий посвист різки і про холодок, який, роздягнувшись, відчуваєш нижче сорочки, та все ж думка про білі пухкі руки – чисті, сильні і лагідні, – озивалася всередині химерною тихою насолодою. Ще він думав про те, що сказав Сесіл Громило – що містер Ґлісон не дуже сильно сіктиме Корріґана. І Флемінг казав, що це не в його інтересах. Але це зовсім не тому.