Текст книги "Гаррі Поттер і Смертельні реліквії"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 39 страниц)

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ -
Смертельні реліквії

Гаррі, важко дихаючи, впав на траву й одразу ж схопився на ноги. Вони приземлилися в сутінках на краю поля. Герміона вже бігала навколо них, розмахуючи чарівною паличкою.

– Протеґо тоталум... Сальвіо гексія...

– Зрадливий старий кровожер! – засапаний Рон виліз з-під плаща-невидимки й кинув його Гаррі. – Герміоно, ти геніальна, просто геніальна, я й досі не вірю, що ми вислизнули!

– Каве інімікум...чи ж я йому не казала, що то був ріг різкопроривця? Чи не попереджала? А тепер його будинок рознесло вщент!

– Так йому й треба, – буркнув Рон, оглядаючи свої подерті джинси й порізи на ногах. – Як думаєш, що вони з ним зроблять?

– Ой, маю надію, що не вб’ють! – простогнала Герміона. – Я тому й хотіла, щоб смертежери на мить побачили Гаррі, перш ніж ми зникнемо, й пересвідчилися, що Ксенофілій не брехав!

– А чого ж ти тоді заховала мене? – здивувався Рон.

– Бо всі думають, Роне, що ти лежиш хворий на бризкуху! Вони викрали Луну, бо її батько підтримував Гаррі! А що було б з твоєю родиною, якби вони довідалися, що ти з нами?

– А як же твої мама й тато?

– Вони в Австралії, – відповіла Герміона. – З ними все має бути добре. Вони ні про що й не здогадуються.

– Ти геніальна, – захоплено повторив Рон.

– Так, Герміоно, геніальна, – палко підтримав його Гаррі, – не знаю, що б ми без тебе робили. Вона сяйнула усмішкою, але відразу спохмурніла.

– А що ж буде з Луною?

– Якщо вони кажуть правду і вона ще жива... – почав було Рон.

– Не кажи такого, не кажи! – обурилася Герміона. – Вона мусить бути жива, мусить!

– Тоді вона, мабуть, в Азкабані, – припустив Рон. – Та от чи вона там виживе... мало хто зумів...

– Виживе, – урвав його Гаррі. Він і думати не хотів про щось інше. – Луна живуча, значно живучіша, ніж вам здається. Мабуть, розповідає зараз іншим в’язням про руйносмиків і нарґлів.

– Маю надію, що так воно і є, – зітхнула Герміона і провела рукою по очах. – Мені було б так шкода Ксенофілія, якби...

– ...якби він щойно не намагався видати нас смертежерам, – договорив за неї Рон.

Вони поставили намет і залізли всередину. Рон зварив чаю. Після вкрай ризикованого порятунку холодний зацвілий намет здавався їм рідним домом, безпечним і затишним.

– Ох, і чого ми туди поперлися? – простогнала Герміона після кількох хвилин мовчання. – Гаррі, ти правду казав, знову повторилася Ґодрикова Долина, тільки час змарнували! Смертельні реліквії... яке безглуздя... хоч може, – їй, здається, стрілила в голову думка, – він усе це вигадав на ходу? Можливо, він і сам не вірить у ті смертельні реліквії, а просто хотів нас затримати розмовою, аж поки прилетять смертежери!

– Навряд, – засумнівався Рон. – У стресовому стані щось вигадувати в сто разів важче, ніж ви думаєте. Я це зрозумів, коли потрапив у лапи хапунам. Набагато легше було прикинутися Стеном, про якого я хоч щось знав, ніж удавати абсолютно нову людину. Старий Лавґуд був страшенно напружений, коли намагався втримати нас у себе. Гадаю, він казав правду, або те, що сам вважає за правду, щоб зацікавити нас розмовою.

– Не думаю, що все те має якесь значення, – зітхнула Герміона. – Навіть, якщо він говорив щиро, я ще за все своє життя не чула відразу стільки нісенітниць.

– Зачекай, – сказав Рон. – Про Таємну кімнату теж казали, що то вигадка.

– Та Смертельні реліквії просто не можуть існувати, Роне!

– Кажи, що хочеш, але одна з них цілком реальна, – заперечив Рон. – Плащ-невидимка нашого Гаррі.

– «Казка про трьох братів» – вигадана, – рішуче не погодилася Герміона. – Розповідь про страх людей перед смертю. Якби уникнути її було так само легко, як заховатися під плащем-невидимкою, то ми б уже мали все, що нам потрібно!

– Не знаю. Я б не відмовився від всемогутньої чарівної палички, – пробурмотів Гаррі, крутячи в пальцях таку нелюбу йому тернову паличку.

– Таких паличок не існує, Гаррі!

– Ти ж сама казала, що було безліч чарівних паличок, таких, як той жезл Смерті чи як там їх називали...

– Ну нехай. Навіть якщо ти хочеш замакітрити собі голову, ніби бузинова паличка існує насправді, то що ти скажеш про «воскресальний камінь»? – Пальцями вона зобразила лапки над останніми словами, вимовляючи їх підкреслено саркастично. – Мертвих не воскресити жодними чарами – це ж ясно!

– Коли моя чарівна паличка з’єдналася з паличкою Відомо-Кого, з’явилися мої мама й тато... і Седрик...

– Але ж вони насправді не воскресли з мертвих, – заперечила Герміона. – Це просто... просто бліді копії людей, яких уже не оживити.

– Ота дівчина з казки – вона ж теж насправді не ожила. У казці і йдеться про те, що мертві люди належать до царства мертвих. Проте середульший брат таки зумів її побачити і з нею розмовляти. Він навіть прожив з нею якийсь час...

Він помітив у Герміони на обличчі стурбованість і ще щось таке, що нелегко було описати. Коли вона зиркнула на Рона, Гаррі зрозумів, що то був страх: він налякав її своїми розмовами про життя з небіжчиками.

– А той тип Певерел, похований у Ґодриковій Долині, – поспіхом змінив він тему, намагаючись говорити розсудливо й нормально, – ти щось про нього знаєш?

– Ні, – відповіла вона з явним полегшенням. – Я шукала згадок про нього після того, як побачила знак на його могилі. Якби він був відомий або зробив щось важливе, то точно був би у якійсь нашій книжці. Я знайшла прізвище Певерел тільки в книжці «Шляхетність природи: чаклунська генеалогія». Я позичила її у Крічера, – пояснила вона, коли Рон підняв брови. – Там перелічено чистокровні роди, що не мали продовження по чоловічій лінії. Очевидно, Певерели були серед перших вимерлих родів.

– Вимерлих по чоловічій лінії? – перепитав Рон.

– Це означає, – пояснила Герміона, – що прізвище Певерел зникло багато століть тому. Вони могли мати нащадків, але вже під іншими прізвищами.

І тут Гаррі осяяло, звучання прізвища Певерел розбурхало йому пам’ять. Він згадав брудного діда, що тицяв огидного персня під ніс міністерському службовцеві, і вигукнув:

– Ярволод Ґонт!

– Що-що? – перепитали одночасно Рон і Герміона.

– Ярволод Ґонт!Дід Відомо-Кого! У ситі спогадів! З Дамблдором! Ярволод Ґонт сказав, що його рід походить від Певерелів!

Рон з Герміоною були приголомшені.

– Той перстень, перстень, який став горокраксом, Ярволод Ґонт казав, що на ньому був герб Певерела! Я бачив, як він розмахував ним перед тим типом з міністерства, ледь не запхнув йому в носа!

– Герб Певерела? – різко перепитала Герміона. – А ти бачив, який він?

– Не дуже, – намагався пригадати Гаррі. – З того, що я пам’ятаю, там не було нічого особливого, хіба що кілька рисок. Фактично, зблизька я побачив перстень аж після того, як його розламали.

З того, як округлилися її очі, Гаррі зрозумів, що Герміона щось збагнула. Рон здивовано поглядав то на нього, то на неї.

– Нічого собі... ви думаєте, то знову був цей знак? Символ реліквій?

– Чом би й ні? – схвильовано озвався Гаррі. – Ярволод Ґонт був старий тупий невіглас, що жив, як свиня, й цікавився лише своїм походженням. Якщо той перстень століттями передавали з рук у руки, то він міг уже й не знати, що то було насправді. У його хаті не було жодної книжки, і можете мені повірити, що він геть не був схожий на людину, яка читає дітям казочки. Зрозуміло, він волів би думати, що ті риски на персні – то герб, бо вважав, що ті, в кому тече чиста кров, мають майже королівську велич.

– Так... це все дуже цікаво, – обережно почала Герміона, – однак, Гаррі, якщо ти думаєш про те, що мені здається, то ти думаєш...

– А чому ні? Чому ні?– відкинув обережність Гаррі. – На ньому ж був камінь, так? – Він глянув на Рона, шукаючи підтримки. – А що, як то й був воскресальний камінь?

Рон аж рота роззявив.

– Нічого собі... але чи він би й далі діяв, якщо Дамблдор розламав...

– Чи діяв би? Діяв? Роне, та він ніколи не діяв! Не існує ніякого воскресального каменя! – Герміона аж на ноги зірвалася, роздратована й сердита. – Гаррі, ти тепер усе намагаєшся підганяти під ту легенду про реліквії...

– Усе підганяти? – перепитав він. – Герміоно, та воно само все збігається! Я знаю, що на камені з персня був символ Смертельних реліквій! Ґонт сам хвалився, що він походить від Певерелів!

– Хвилину тому ти казав, що не роздивився того каменя!

– А де цей перстень може бути зараз? – запитав у Гаррі Рон. – Що з ним зробив Дамблдор після того, як розламав?

Проте уява в Гаррі вже буяла набагато бурхливіше за Ронову чи Герміонину...

«Три предмети, або реліквії, здобувши які, можна стати володарем Смерті... володарем... завойовником... переможцем... останній ворог, якого буде знищено – це смерть...»

І він побачив самого себе, володаря реліквій, у двобої з Волдемортом, чиї горокракси не йшли з ними в жодне порівняння... «разом їм жити не судилося»...чи це й була відповідь? Реліквії проти горокраксів? Чи міг би він таким чином стати переможцем? Якби він став володарем Смертельних реліквій, то був би в безпеці?

– Гаррі?

Але він майже не чув Герміону. Узяв плащ-невидимку й почав його обмацувати. Тканина була плинна, як вода, й невагома, наче повітря. За всі ці сім років перебування у світі чарівників йому ще не траплялося нічого подібного. Плащ був саме такий, яким його описував Ксенофілій: «плащ, який по-справжньому й надійно робить того, хто його вбрав, невидимим. Плащ вічний, незмінний і здатний забезпечити постійне й непроникне укриття, хоч би які закляття на нього насилали».

І тут він аж зойкнув, коли пригадав...

– Цей плащ був у Дамблдора тієї ночі, коли загинули мої батьки!

Його голос затремтів, і Гаррі відчув, як кров ударила в лице, та його це не обходило.

– Моя мама сказала Сіріусові, що Дамблдор позичив плаща! То он навіщо! Він хотів його обстежити, бо думав, що це третя реліквія! Іґнотус Певерел похований у Ґодриковій Долині... – Гаррі, немов сліпий, ходив по колу в наметі; він відчував, як перед ним відкриваються нові горизонти істини. – Він мій предок! Я походжу від молодшого брата! Усе збігається!

Він відчував, що у своїй вірі в реліквії озброєний тепер упевненістю, немовби сама думка про оволодіння ними надавала йому захист. Повернувся до друзів, охоплений радістю.

– Гаррі, – знову сказала Герміона, проте він не почув, бо розв’язував тремтячими пальцями капшучок, що висів у нього на шиї.

– Прочитай, – він упхнув їй у руку маминого листа. – Прочитай! Плащ був у Дамблдора, Герміоно! Для чого ще він би його брав? Йому плащ не був потрібен, бо він умів вичаклувати таке потужне закляття «Розілюзнення», що ставав невидимий без плаща!

Щось упало на підлогу й закотилося, виблискуючи, під крісло. Це, виймаючи листа, він випадково витяг з капшучка снича. Нахилився по нього, і тут щойно виявлене джерельце неймовірних прозрінь наділило його новим дарунком. Здивування й шок вибухнули в ньому так потужно, що він аж закричав.

– ВІН ТУТ! Він залишив мені перстень... він у сничі!

– Ти... ти так думаєш?

Він не зрозумів, чого Рон такий приголомшений. Це ж було так очевидно, так безсумнівно для Гаррі: все збігалося, все... його плащ був третьою реліквією, а коли він з’ясує, як відкрити снича, то матиме й другу, і йому тільки залишиться знайти першу реліквію, тобто бузинову паличку, а тоді...

Та тут наче завіса впала перед залитою світлом сценою – усе його хвилювання, усі надії й радість миттю згасли, й він опинився сам у суцільній темряві, наче хтось зламав прекрасні чари.

– То он на що він полює.

Зміна його голосу ще більше налякала Рона та Герміону.

– Відомо-Хто шукає бузинову паличку.

Він відвернувся від їхніх напружених і недовірливих облич. Знав, що це правда. Тут теж усе збігалося. Волдеморт не шукав для себе нової чарівної палички. Він шукав стару, власне кажучи, найстарішу паличку. Забувши про Рона й Герміону, Гаррі підійшов до виходу з намету й замислено задивився в ніч...

Волдеморт виріс у маґлівському сиротинці. В дитинстві ніхто не міг розповідати йому «Казок барда Бідла», як ніхто не розповідав їх і Гаррі. Мало хто з чаклунів вірив у Смертельні реліквії. Чи міг Волдеморт якось про них дізнатися?

Гаррі вдивлявся в темряву... якби Волдеморт знав про Смертельні реліквії, він би неодмінно їх шукав, зробив би все, щоб ними заволодіти, бо ж ці три предмети робили власника володарем Смерті. Але якби він знав про Смертельні реліквії, то йому б тоді не були потрібні горокракси. Невже той простий факт, що він узяв реліквію і перетворив її на горокракс, не свідчив, що він не знає про цю останню видатну чаклунську таємницю?

А це означало, що Волдеморт шукав бузинову паличку, не усвідомлюючи всієї її могуті, не розуміючи, що вона – одна з трьох реліквій... та ще й така реліквія, якої не втаїш, про існування якої було відомо майже все... «кривавий слід бузинової палички тягнеться крізь усі сторінки чаклунської історії...»

Гаррі дивився на захмарене небо. По білому обличчю місяця постійно пропливали срібні та сірі пасма хмаринок. Від усіх цих дивовижних прозрінь аж у голові паморочилося.

Він знову зайшов у намет. Здивовано побачив, що Рон і Герміона стоять на тих самих місцях. Герміона тримала в руках листа Лілі, Ронове обличчя було стурбоване. Невже вони не зрозуміли, як багато змінилося за ці кілька хвилин?

– Отак-от, – сказав Гаррі, намагаючись передати їм хоч крихту своєї дивовижної осяйної впевненості. – Тепер усе ясно. Смертельні реліквії існують насправді, і я вже маю одну з них... а можливо, й дві...

Він підняв угору снича.

– ...а Відомо-Хто вишукує третю, хоч і не знає... він думає, що це просто дуже могутня чарівна паличка...

– Гаррі, – Герміона підійшла до нього, щоб віддати маминого листа, – вибач, але я думаю, що ти дуже помиляєшся.

– Та хіба ти не бачиш? Усе збігається...

– Ні, не збігається, – заперечила вона. – Не збігається, Гаррі, ти просто захопився. Будь ласка, – додала вона, – будь ласка, подумай і дай мені відповідь на таке: якби Смертельні реліквії справді існували і Дамблдор про них знав, знав про те, що той, хто ними всіма заволодіє, стане володарем Смерті... Гаррі, чому ж тоді він тобі про все це не сказав? Чому?

Його відповідь не забарилася.

– Герміоно, ти ж сама це вже пояснювала! Бо їх треба знайти самому! Це ж Пошук!

– Та я сказала тільки, щоб переконати тебе відвідати Лавґудів! – роздратовано вигукнула Герміона. – Я й сама не вірила!

Гаррі не звернув уваги.

– Дамблдор завжди давав мені змогу до всього доходити самому. Дозволяв мені випробовувати власну силу, ризикувати. Це все якраз у його стилі.

– Гаррі, це ж не забава, не експеримент! Це щось дуже справжнє, а Дамблдор дав тобі чіткі інструкції: знайти і знищити горокракси! Цей символ нічого не означає, забудь про Смертельні реліквії, нам не можна збиватися на манівці...

Гаррі її майже не слухав. Знову й знову крутив у пальцях снича, сподіваючись, що той якось відкриється – і він продемонструє воскресальний камінь, доведе Герміоні, що не помилявся, що Смертельні реліквії існують.

Вона з надією подивилася на Рона.

– Ти ж теж у це не віриш, правда?

Гаррі глянув на нього. Рон вагався.

– Я не знаю... тобто... щось там наче й збігається, – забелькотів Рон. – Але якщо подивитися загалом... – Він важко зітхнув. – Я думаю, Гаррі, що наше завдання – позбутися горокраксів. Це нам звелів робити Дамблдор. Може... може, краще забути про різні там реліквії.

– Дякую, Роне, – зраділа Герміона. – Я вартуватиму перша.

І вона пройшла повз Гаррі й сіла при вході в намет, поставивши таким чином крапку в їхній дискусії.

Уночі Гаррі майже не спав. Думка про Смертельні реліквії оволоділа ним і він не міг заспокоїтися, бо в розпаленій свідомості вирували ідеї й образи: чарівна паличка, камінь і плащ. Якби ж він зумів ними всіма оволодіти...

«Я відкриваюся наприкінці»...але наприкінці чого? Чому не можна здобути камінь негайно? Отримавш цей камінь, він розпитав би про все самого Дамблдора... і Гаррі почав бурмотіти сничеві різні слова, випробував усе, навіть парселмову, але золотий м’ячик не відкривався...

А паличка, бузинова чарівна паличка, де вона захована? Де її зараз шукає Волдеморт? Гаррі навіть захотів, щоб знову почав палати його шрам, щоб виявив йому Волдемортові думки – бо чи не вперше їх з Волдемортом об’єднали пошуки однієї й тієї самої речі... Герміоні, звісно, це не сподобалося б... але ж вона просто не вірила... Ксенофілій у чомусь мав рацію... «Обмежена. Недалека. Вузьколоба».Правда полягала в тому, що її лякала навіть думка про Смертельні реліквії, особливо про воскресальний камінь... І Гаррі знову притулився губами до снича, цілував його й ледь не ковтав, проте холодний метал не піддавався...

От-от мало світати, коли він раптом згадав про Луну, що самотньо сиділа в камері Азкабану, оточена дементорами, і йому стало страшенно соромно за себе. У гарячкових роздумах про реліквії він геть забув про неї. Якби ж її можна було врятувати! Проте дементори у таких великих кількостях були практично нездоланні. Думка про дементорів нагадала, що він ще не пробував терновою чарівною паличкою вичаклувати патронуса... зранку треба буде спробувати...

Якби ж можна було якось дістати кращу чарівну паличку...

І його знову охопило палке бажання здобути бузинову паличку, паличку Смерті, нездоланну і всемогутню...

Уранці вони склали намет і рушили далі під акомпанемент страшенної зливи. Дощ переслідував їх до узбережжя, де вони увечері поставили намет, і лив цілісінький тиждень, погіршуючи Гаррі настрій, і так похмурий від розкислих безрадісних пейзажів. Він міг думати тільки про Смертельні реліквії. Так, наче в ньому всередині палало полум’я, яке ні відверта Герміонина невіра, ні вперті Ронові сумніви погасити не могли. Та що палкіша була його жага до реліквій, то менше радості в ньому лишалося. Він звинувачував Рона й Герміону – їхня непохитна байдужість впливала на його настрій ще гірше, ніж безжальний дощ, проте ніщо не могло похитнути його впевненості – вона була абсолютна. Віра в реліквії і прагнення їх роздобути так захопили Гаррі, що він почувався відірваним від друзів та їхньої одержимості горокраксами.

– Одержимості? – перепитала його Герміона крижаним тихим голосом, коли Гаррі якось увечері необачно промовив це слово після того, як вона прочитала йому нотацію про відсутність в нього інтересу до пошуку нових горокраксів. – Ми не одержимі, Гаррі! Ми просто хочемо зробити те, що нам доручив Дамблдор!

Та Гаррі був глухий до цієї завуальованої критики. Дамблдор залишив Герміоні знак реліквій, щоб вона його розшифрувала, а ще він, був переконаний Гаррі, заховав у золотому сничі воскресальний камінь. «Разом їм жити не судилося... володар смерті»...чому цього не розуміють Рон і Герміона?

– «Останній ворог, якого буде знищено – це смерть»,– спокійно процитував Гаррі.

– Я думала, ми маємо боротися з Відомо-Ким? – різко кинула йому Герміона, і Гаррі вирішив, що сперечатися з нею безнадійно.

Навіть таємниця срібної лані, яку намагалися обговорити друзі, здавалася Гаррі не такою важливою, несуттєвою і другорядною. Певне значення мало для нього хіба що поколювання в шрамі, яке з’явилося знову, хоч він робив усе можливе, щоб це приховати. Коли воно приходило, Гаррі усамітнювався, проте побаченим був розчарований. Видива, якими він обмінювався з Волдемортом, змінили якість – стали якісь розмиті й хисткі, то різкішали, то знову розпливалися. Гаррі розрізняв невиразні обриси предмета, схожого на череп, та ще ніби якоїсь гори, більше схожої на тінь, ніж на щось матеріальне. Гаррі, звиклий до чітких, як реальність, образів, був прикро вражений такими змінами. Його непокоїло, що зв’язок між ним і Волдемортом пошкоджено, зв’язок, якого він і боявся, і водночас, хоч би що казав Герміоні, цінував. Гаррі чомусь пов’язував незадовільну якість видінь з пошкодженням своєї чарівної палички, неначе нова тернова паличка була винна, що він не бачить так чітко, як раніше, що діється у Волдемортовій свідомості.

Тижні повзли, і Гаррі не міг не помітити, навіть крізь свою самозаглибленість, що Рон помалу перебирає ініціативу. Може, вирішив надолужити згаяне за час своєї відсутності, а, може, апатичність Гаррі пробудила в ньому приспані задатки лідера, та саме Рон тепер підштовхував і закликав друзів до дій.

– Залишилося три горокракси, – невтомно повторював він. – Потрібен план дій! Де ми ще не шукали? Ану, пройдімося ще раз. Сиротинець...

Алея Діаґон, Гоґвортс, будинок Редлів, «Борджин і Беркс», Албанія – Рон з Герміоною знову й знову прокручували в уяві всі ті місця, де, як їм було відомо, жив, працював, перебував чи скоював убивства Том Редл. Гаррі долучався лише для того, щоб Герміона йому не докучала. Він із задоволенням посидів би в тиші, намагаючись проникнути у Волдемортові думки, щоб з’ясувати щось про бузинову паличку, однак Рон наполягав, що їм треба побувати в найнеймовірніших місцях – тільки для того, не сумнівався Гаррі, щоб не засиджуватися на місці.

– Усе може бути, – відповідав на закиди Рон. – Верхній Флеґлі – чаклунське село, він міг там жити. Треба побувати там і самим усе рознюхати.

Під час цих періодичних вилазок на чаклунську територію їм траплялося бачити хапунів.

– Деякі з них нічим не кращі за смертежерів, – казав Рон. – Ті, на яких я нарвався, були, звичайно, нікчемні, але Білл вважає, що деякі дуже небезпечні. У «Поттерварті» навіть казали...

– Де-де? – не зрозумів Гаррі.

– У «Поттерварті», хіба я не казав, як вона називається? Це та програма, яку я увесь час хочу зловити по радіо, єдина, що повідомляє правду про все, що діється! Майже всі інші радіостанції підтримують політику Відомо-Кого. Всі, крім «Поттерварти». Добре було б, щоб ви самі її почули, але дуже важко настроїтися...

Рон щовечора відбивав чарівною паличкою різні ритми на своєму бездротовому радіоприймачі, ручечки якого крутилися самі собою. Іноді крізь тріск ефіру проривалися уривки порад, як лікувати драконячу вітрянку, а якось вони навіть почули кілька тактів шлягеру «Казан, повний любові». Тарабанячи по приймачу, Рон намагався вгадати пароль, навмання бурмочучи всілякі випадкові слова.

– Переважно це щось пов’язане з Орденом, – казав він. – Біллові чомусь завжди вдається вгадати пароль. Нічого, рано чи пізно вгадаю...

Однак Ронові пощастило аж у березні. Гаррі сидів на варті біля входу в намет, ліниво спостерігаючи, як пробиваються крізь холодний ґрунт пагони гадючої цибульки, коли з намету почувся схвильований крик Рона.

– Зловив! Зловив! Пароль був «Албус»! Гаррі, сюди!

Уперше за багато днів забувши про Смертельні реліквії, Гаррі поспіхом забіг у намет і побачив, як Рон з Герміоною стоять навколішки біля маленького радіоприймача. Герміона, що з нудьги натирала до блиску Ґрифіндорів меч, сиділа з роззявленим ротом і дивилася на крихітний динамік, з якого лунав добре знайомий голос.

– ...просимо вибачення за нашу тимчасову відсутність в ефірі, яку спричинили візити чемності, з якими до багатьох у нашому регіоні завітали симпатяги-смертежерчики.

– Та це ж Лі Джордан! – вигукнула Герміона.

– Знаю! – засяяв Рон. – Круто, скажіть?

– ...ми знайшли собі нове безпечне місце, – вів далі Лі, – і я радий вітати в студії наших постійних працівників, які вестимуть передачу разом зі мною. Добрий вечір, хлопці!

– Привіт.

– Добрий вечір, Річко.

– «Річка» – це Джордан, це ж від річки Йордан, – пояснив Рон. – Вони всі мають кодові імена, хоч їх легко впізнати...

– Цсс! – засичала Герміона.

– Та перш, ніж почати розмову з Роялом і Ромулом, – продовжував Лі, – зробимо коротке повідомлення про ті смерті, які навіть не згадували, вважаючи їх не надто важливими, «Чаклунська радіомережа новин» та «Щоденний віщун». З великим сумом сповіщаємо нашим слухачам про вбивство Теда Тонкса і Дерка Кресвела.

Гаррі стало млосно. Він злякано перезирнувся з Роном і Герміоною.

– Також було вбито ґобліна на ім’я Ґорнук. Як нам відомо, маґлородець Дін Томас та ще один ґоблін, які подорожували разом з Тонксом, Кресвелом і Ґорнуком, врятувалися. Якщо Дін нас чує, або хтось знає, де він перебуває, повідомляємо, що його батьки й сестри відчайдушно чекають хоч якоїсь звістки.

– Тим часом у Ґедлі було знайдемо мертвими у власному будинку родину з п’яти маґлів. Маґлівська влада пояснює їхню смерть витоком газу, але, за інформацією, яку мені надали члени Ордену Фенікса, це було смертельне закляття – ще одне свідчення, на додачу до безлічі інших, що вбивства маґлів стають за нового режиму таким собі спортом, розвагою.

– А ще ми з жалем інформуємо слухачів, що в Ґодриковій Долині було знайдено останки Батільди Беґшот. Усе свідчить про те, що вона померла кілька місяців тому. За повідомленням Ордену Фенікса, на її тілі виявлено сліди ушкоджень, завданих темною магією.

– Шановні слухачі, дозвольте оголосити хвилину мовчання на пам’ять про Теда Тонкса, Дерка Кресвела, Батільду Беґшот, Ґорнука та безіменних, але гідних не меншого жалю маґлів, замордованих смертежерами.

Радіо вмовкло, і Гаррі, Рон та Герміона також не промовили ні слова. Гаррі прагнув почути новини – і водночас боявся того, що може прозвучати далі. Уперше за тривалий час він відчув такий тісний зв’язок із зовнішнім світом.

– Дякую, – пролунав голос Лі. – А зараз ми попросимо нашого постійного співробітника Рояла розповісти нам останні новини про те, якої шкоди завдає новий чаклунський режим маґлівській спільноті.

– Дякую, Річко, – прозвучав низький, неквапливий і заспокійливий голос, що його неможливо було сплутати з жодним іншим.

– Кінґслі! – заволав Рон.

– Та знаємо! – цитьнула на нього Герміона.

– Маґли й досі нічого не знають про джерело їхніх нещасть, численних втрат і невимовних страждань, – повідомив Кінґслі. – Однак до нас доходять зворушливі й натхненні розповіді про чаклунів і чарівниць, які ризикують життям, захищаючи своїх друзів та сусідів-маґлів, хоч ті часто й гадки про це не мають. Я хотів би закликати всіх наших слухачів наслідувати цей приклад, можливо, захищаючи закляттями-оберегами маґлівські помешкання, розташовані на вашій вулиці. Завдяки цим простеньким заходам можна буде зберегти не одне невинне життя.

– А що б ти сказав, Рояле, тим слухачам, які скажуть, що в ці небезпечні часи треба керуватися принципом «чаклуни насамперед»? – запитав Лі.

– Я сказав би, що від «чаклунів насамперед» один маленький крок до «чистокровних насамперед», а тоді й до «смертежерів», – відповів Кінґслі. – Ми ж усі люди, чи як? Кожне людське життя однаково цінне й варте рятунку.

– Чудові слова, Рояле, я голосуватиму за тебе на посаду міністра магії, якщо цей хаос колись закінчиться, – сказав Лі. – А зараз перед мікрофоном Ромул з його популярною рубрикою «Поттерові друзі».

– Дякую, Річко, – пролунав ще один дуже знайомий голос.

Рон хотів щось сказати, але Герміона випередила його своїм шепотом.

– Ми знаємо, що це Люпин!

– Ромуле, чи ти й далі, як і завжди, коли з’являєшся в цій програмі, стверджуєш, що Гаррі Поттер ще живий?

– Так, – рішуче заявив Люпин. – Я не маю ані крихти сумніву, що про його смерть, якби таке сталося, смертежери розтрубили б по всіх усюдах, бо це був би смертельний удар для морального духу тих, хто чинить опір новому режиму. «Хлопець, що вижив» залишається символом усього, за що ми боремося: тріумфу добра, могутності чистоти, потреби чинити опір.

Гаррі відчув, як його охопила вдячність, змішана з соромом. Невже це означає, що Люпин пробачив йому ті жахливі слова, що зірвалися з його уст під час останньої їхньої зустрічі?

– Ромуле, а що б ти сказав Гаррі, якби знав, що він тебе чує?

– Я сказав би йому, що душею ми всі з ним, – промовив Люпин, а тоді трохи завагався. – І ще я порадив би йому прислухатися до своєї інтуїції, бо вона дуже добра і майже завжди правильна.

Гаррі глянув на Герміону, очі в якої були повні сліз.

– Майже завжди правильна, – повторила вона.

– О, хіба я вам не казав? – здивовано вигукнув Рон. – Білл мені розповідав, що Люпин знову живе з Тонкс! І в неї, здається, вже досить великий животик.

– ...і наші традиційні новини про тих друзів Гаррі Поттера, що зазнають страждань через вірність йому? – звернувся до Люпина Лі.

– Як уже знають наші постійні слухачі, було ув’язнено ще кількох відвертих прихильників Гаррі Поттера, серед них і колишнього головного редактора «Базікала» Ксенофілія Лавґуда... – повідомив Люпин.

– Принаймні він ще живий! – пробурмотів Рон.

– Ми також дізналися кілька годин тому, що Рубеус Геґрід... – троє друзів одночасно охнули, і ледь не прослухали головне, – ... відомий лісник у Гоґвортській школі, ледве уник арешту прямо на шкільних угіддях Гоґвортсу, де він, за чутками, організував у своїй хатині вечірку «Підтримаймо Гаррі Поттера». Проте Геґріда не зуміли затримати, і він зараз, як нам відомо, десь переховується.

– Мабуть, для порятунку від смертежерів непогано мати зведеного брата заввишки п’ять метрів? – спитав Лі.

– Це має свої переваги, – серйозно погодився Люпин. – Хотів би додати, що, захоплюючись у нашій «Поттерварті» силою Геґрідового духу, ми все ж таки закликаємо навіть найпалкіших прихильників Гаррі не наслідувати Геґрідового прикладу. Проводити вечірки на підтримку Гаррі Поттера за нинішньої ситуації вкрай нерозсудливо.

– Саме так, Ромуле, – погодився Лі, – тому ми закликаємо вас і далі демонструвати свою відданість юнакові із шрамом-блискавкою, слухаючи «Поттерварту»! А тепер переходимо до новин про чаклуна, що виявився не менш невловимим, ніж Гаррі Поттер. Ми його називаємо «Шеф смертежерів», а своїми думками про деякі найбожевільніші чутки, що кружляють довкола його персони, поділиться наш новий кореспондент Гризун.

– Гризун? – перепитав ще один знайомий голос, а Гаррі, Рон і Герміона одночасно вигукнули:

– Фред!

– Ні... чи це Джордж?

– Думаю, що Фред, – підсунувся ближче Рон, а хтось із його братів-близнюків сказав:

– Не буду я Гризуном, і не мрій, я ж тобі казав, що я Рапіра!

– Ой, ну добре. Рапіро, розкажи, як ти сприймаєш різні історії, що їх розповідають про шефа смертежерів?

– Зараз, Річко, розкажу, – відповів Фред. – Як нашим слухачам уже добре відомо (звісно, якщо вони не ховаються на дні ставочка у власному саду чи в іншому подібному місці), обрана Відомо-Ким стратегія перебувати в тіні створює приємну й милу атмосферу загальної паніки. До речі, якщо вірити усім повідомленням про його появи, то виходить, що по країні гасає щонайменше дев’ятнадцятеро Відомо-Кого.

– Що його, зрозуміло, цілком задовольняє, – додав Кінґслі. – Атмосфера таємничості нагнітає більше жаху, ніж якби він справді з’являвся.

– Згоден, – сказав Фред. – Тому, народ, давайте трохи заспокоїмось. Справи й так доволі кепськуваті, навіщо ж вигадувати собі додаткові жахіття. Скажімо, нова плітка, що Відомо-Хто може вбивати своїм поглядом. Він що – Василіск, люди добрі! Пропоную простенький тест: перевірте, чи та штука, що на вас дивиться, має ноги. Якщо має, то можете спокійно дивитись їй у вічі, втім, якщо це справді буде Відомо-Хто, то більше ви нічого у своєму житті не побачите.