Текст книги "Гаррі Поттер і Смертельні реліквії"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 39 страниц)

Уперше за багато-багато тижнів Гаррі засміявся. Відчув, як спадає з плечей тягар напруги.

– А чутки, що його періодично бачать за кордоном? – запитав Лі.

– А кому б не хотілося перепочити після такої тяжкої роботи, як у нього? – відповів питанням на питання Фред. – Головне, народ, не заколисуйте себе цими чутками, не створюйте фальшивої атмосфери безпеки, вважаючи, що він десь за межами країни. Може, це й так, а може й ні, та незаперечно те, що він, якщо захоче, пересувається швидше, ніж Северус Снейп, побачивши шампунь для волосся, тому, плануючи ризиковані акції, не розраховуйте, що він буде десь далеко. Я ніколи не думав, що з моїх уст таке прозвучить, але – безпека насамперед!

– Дуже тобі дякую за мудрі слова, Рапіро, – сказав Лі. – Шановні слухачі, на цьому закінчується черговий випуск програми «Поттерварта». Ми ще не знаємо, коли знову вдасться вийти в ефір, але не сумнівайтеся, що ми до вас ще повернемось. Крутіть і далі ручки настройки. Наш наступний пароль буде «Дикозор». Бережіть одне одного і не втрачайте віри. На добраніч.

Кругла шкала радіоприймача закрутилася, а лампочки, що освітлювали панель настройки, згасли. Гаррі, Рон і Герміона сяяли від щастя. Знайомі приязні голоси, щойно ними почуті, подіяли наче потужний тонізуючий засіб. Гаррі вже так звик до ізольованості, що майже забув про існування людей, які чинять опір Волдемортові. Це було мовби прокинутись після довгого сну.

– Добре, га? – радісно запитав Рон.

– Класно, – відповів Гаррі.

– Вони такі відважні, – захоплено зітхнула Герміона. – Якби їх знайшли...

– Вони постійно переміщаються, – сказав Рон. – Як і ми.

– А чули, що сказав Фред? – схвильовано запитав Гаррі. Тепер, коли передача закінчилася, його думки знову повернулися до всепоглинаючої манії. – Він за кордоном! Він і досі шукає чарівну паличку, я так і знав!

– Гаррі...

– Герміоно, чого ти так уперто не хочеш цього визнати? Вол...

– ГАРРІ, НЕ СМІЙ!

– ...деморт шукає бузинову паличку!

– Це ім’я – табу! – загорлав Рон, зриваючись на ноги, бо надворі коло намету щось голосно ляснуло. – Я ж тобі казав, Гаррі, що нам більше не можна його називати... треба захиститися новими закляттями-оберегами... швидко... вони так знаходять...

Але зненацька Рон замовк, і Гаррі знав чому. Стервоскоп на столі засвітився й закрутився. Почулися голоси, вони швидко наближалися – грубі й збуджені голоси. Рон витяг з кишені світлогасник і клацнув. Усі лампи згасли.

– Виходьте з піднятими руками! – пролунав у темряві хрипкий голос. – Ми знаємо, що ви там! На вас націлено півдесятка чарівних паличок, і нам плювати, в кого влучать закляття!

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ -
Маєток Мелфоя

Гаррі глянув на друзів, але в темряві розрізнив тільки їхні силуети. Побачив, що Герміона націлила чарівну паличку, але не надвір, а йому в лице. Щось бахнуло, спалахнуло біле світло, і він аж зігнувся від болю, нічого не бачачи. Відчув долонями, як швидко розбухає обличчя, й важкі кроки затупали навколо нього.

– Вставай, паскудо!

Незнайомі руки грубо підняли Гаррі з землі. Не встиг він їх зупинити, як хтось понишпорив у його кишенях і забрав тернову чарівну паличку. Гаррі затулив долонями обличчя, що нестерпно боліло й було якесь незнайоме під пальцями – обважніле, набрякле й пухке, наче від сильної алергії. Очі перетворилися на щілинки, крізь які він ледве бачив. Окуляри десь упали, коли його витягали з намету. Розрізняв розмиті постаті чотирьох чи п’ятьох чоловіків, що приборкували Рона й Герміону.

– Геть... від... неї! – закричав Рон. Звук ударів кулаками по тілу годі було з чимось переплутати. Рон застогнав від болю, а Герміона крикнула:

– Не займайте його, не рухайте!

– Твоєму кавалерові буде ще гірше, якщо він виявиться в моєму списку, – пролунав до жаху знайомий хрипкий голос. – Дуже приємна дівчинка... яке задоволення... я так люблю м’якеньку шкірку...

Гаррі трохи не знудило. Він упізнав цей голос – Фенрір Ґрейбек, вовкулака, якому дозволили носити мантію смертежера як подяку за його звірячу жорстокість.

– Обшукати намет! – звелів інший голос.

Хтось жбурнув Гаррі долілиць на землю. Глухий удар засвідчив, що поруч кинули Рона. Чулися кроки й гуркіт. Це чоловіки перекидали стільці, обшукуючи намет.

– Ану глянемо, хто тут у нас, – пролунав над головою зловтішний Ґрейбеків голос, і Гаррі перекинули на спину. Світло чарівної палички впало на лице і Ґрейбек зареготав.

– Такі мармизи треба маслопивом запивати. Що з тобою сталося, почваро?

Гаррі відповів не зразу.

– Я тебе питаю, – повторив Ґрейбек, а Гаррі отримав удар у живіт, від якого аж зігнувся, – що сталося?

– Ужалило, – пробурмотів Гаррі. – Щось мене вжалило.

– Ага, схоже на це, – пролунав другий голос.

– Як твоє прізвище? – прогарчав Ґрейбек.

– Дадлі, – відповів Гаррі.

– А ім’я?

– Я... Вернон. Вернон Дадлі.

– Перевір список, Скабіор, – розпорядився Ґрейбек, і Гаррі почув, як той почовгав до Рона. – А ти хто, рудий?

– Стен Шанпайк, – відповів Рон.

– Так ми й повірили, – сказав чоловік на прізвище Скабіор. – Що ми, Стена Шанпайка не знаємо? Він же на нас працює.

Знову почувся глухий удар.

– Я... Б-барді, – застогнав Рон, і Гаррі зрозумів, що в нього в роті повно крові. – Барді Відлі.

– Візлі? – проскреготів Ґрейбек. – То ти пов’язаний зі зрадниками роду, навіть якщо й сам не бруднокровець. І нарешті, твоя юна гарненька подружка... – Він це сказав так пожадливо, що в Гаррі мороз пройшов по спині.

– Не спіши, Ґрейбек, – застеріг Скабіор, а інші загиготіли.

– Ой, та я ще не кусаю. Ану, чи пригадає вона своє ім’я швидше за Барні. Ти хто, симпатюля?

– Пенелопа Клірвотер, – відповіла Герміона. Голос її, хоч і повний жаху, звучав переконливо.

– Який твій Кровний статус?

– Напівкровна, – сказала Герміона.

– Легко перевірити, – втрутився Скабіор. – Але, судячи з вигляду, уся ця шпана ще мала б ходити в Гоґвортс...

– Ми по’инули ш’олу, – пояснив Рон.

– Покинули, рудий? – перепитав Скабіор. – І що, надумали піти в турпохід? І так собі, для хохми, назвати ім’я Темного Лорда?

– Де ’ля ’охми, – заперечив Рон. – Випа’ково.

– Випадково? – Усі аж зігнулися з реготу.

– А ти знаєш, Візлі, де полюбляють називати ім’я Темного Лорда? – прогарчав Ґрейбек. – В Ордені Фенікса. Ці слова щось для тебе означають?

– Ні.

– А вони там не виявляють належної пошани до Темного Лорда, тому на це ім’я накладено табу. Ми вже так вирахували кількох членів Ордену. Але побачимо. Зв’яжіть їх разом з іншими двома затриманими!

Хтось схопив Гаррі за волосся, поволік, примусив сісти, прив’язав спиною до інших спин. Гаррі усе ще був напівсліпий і майже нічого не бачив набряклими очима. Коли чоловік, що його зв’язував, відійшов, Гаррі зашепотів до інших бранців.

– Хтось має чарівну паличку?

– Ні, – озвалися Рон і Герміона по обидва боки від нього.

– Це все я винен. Я назвав його ім’я, пробачте мені...

– Гаррі?

Це був новий, хоч і знайомий голос, а пролунав він у Гаррі за спиною, ліворуч від Герміони.

– Дін?

– Це ти! Якщо вони з’ясують, кого піймали!.. Це хапуни, вони шукають таких, як ми, школярів і видають їх за гроші...

– Непоганий улов для одного вечора, – почулося Ґрейбекове гарчання. Повз Гаррі прогупали підбиті цвяхами черевики, а в наметі знову щось загуркотіло. – Бруднокровка, ґоблін-утікач і три прогульники. Скабіоре, ти вже перевірив їхні прізвища у списку? – проревів він.

– Ага. Нема там Вернона Дадлі, Ґрейбек.

– Цікаво, – вишкірився Ґрейбек. – Це цікаво.

Він присів біля Гаррі, і той побачив крізь вузесенькі щілинки між набряклими повіками поросле сплутаною сірою бородою та вусами обличчя з гострющими жовтими зубами й виразками в кутках рота. Ґрейбек смердів, як і тоді, на верхівці вежі, коли загинув Дамблдор: брудом, потом і кров’ю.

– То, значить, тебе не шукають, Верноне? Чи ти в цьому списку під іншим прізвищем? У якому гуртожитку ти був у Гоґвортсі?

– У Слизерині, – машинально відповів Гаррі.

– От кумедія, вони всі думають, що нам це подобається чути, – вишкірився Скабіор, що стояв у тіні. – Але ніхто й гадки не має, де там вітальня.

– У підвалі, – чітко відповів Гаррі. – Заходити крізь стіну. Там повно черепів і всякого такого, а ще вона під озером, тому там зелене світло.

На мить запала тиша.

– Ну-ну, здається, ми справді вловили пацана зі Слизерину, – буркнув Скабіор. – Радій, Верноне, бо слизеринців серед бруднокровців небагато. А хто твій батько?

– Працює в міністерстві, – збрехав Гаррі. Він знав, що достатньо найменшої перевірки – і вся його шита білими нитками історія розсиплеться, та, з іншого боку, ця гра й так триватиме лише доти, доки його обличчя знову не стане нормальне. – У відділі магічних нещасних випадків і катастроф.

– Знаєш, Ґрейбек, – озвався Скабіор. – Здається, там є якийсь Дадлі.

Гаррі затамував подих. Може, завдяки такому щасливому збігу вони якось викрутяться?

– Ну-ну, – буркнув Ґрейбек, і Гаррі відчув у цьому бездушному голосі ледь помітну нотку стурбованості. Він зрозумів, що Ґрейбек боїться, чи не напав він на сина міністерського працівника. Серце в Гаррі ледь не вискакувало з грудей, обв’язаних мотузками. Він би не здивувався, якби довідався, що Ґрейбек це бачить. – Якщо ти кажеш правду, почваро, то тобі нічого боятися відвідин міністерства. Думаю, твій батько ще нагороду нам покладе за те, що забрали тебе звідси.

– Але, – почав було Гаррі, в горлі якого пересохло, – якщо ви нас...

– Гей! – покликав хтось з намету. – Ґрейбек, дивися, що тут!

Темна постать поспішала до них, і Гаррі побачив у світлі чарівних паличок відблиск срібла. Вони знайшли Ґрифіндорів меч.

– Ду-у-уже гарно, – прицмокнув язиком Ґрейбек, забираючи меч у напарника. – Справді дуже гарно. Здається, ґоблінської роботи. Де взяли?

– Це батьків, – збрехав Гаррі, покладаючи всю надію на те, що в темряві Ґрейбек не побачить імені, викарбуваного під самим руків’ям. – Ми позичили, щоб дрова рубати...

– Стривай, Ґрейбек! Глянь ось, у «Віщуні»!

Коли Скабіор це вигукнув, шрам Гаррі, що неприродно розтягся на розпухлому лобі, дико запалав. Набагато чіткіше, ніж усе те, що було навколо нього, Гаррі побачив височенну будівлю – похмуру фортецю, чорну й непривабливу. Волдемортові думки зненацька знову стали виразні й гострі, як бритва. Він линув до цієї велетенської споруди, відчуваючи спокійну радість мети...

Так близько... так близько...

Величезним напруженням волі Гаррі заблокував свідомість від Волдемортових думок, і повернувся в темряву, де сидів, прив’язаний до Рона, Герміони, Діна й Ґрипхука, і прислухався до Ґрейбека і Скабіора.

– «Герміона Ґрейнджер»,– читав Скабіор, – «бруднокровка, котра, як відомо, тиняється разом з Гаррі Поттером».

Шрам палав у тиші, але він зробив неймовірне зусилля, щоб залишитися тут і не зісковзнути у Волдемортову свідомість. Почув, як зарипіли Ґрейбекові черевики, коли той присів навпочіпки біля Герміони.

– А знаєш, симпатюля, хтось на цій фотці дуже на тебе схожий.

– Це не я! Не я!

Нажаханий Герміонин крик був немовби підтвердженням цього факту.

– «...котра, як відомо, тиняється з Гаррі Поттером»,– неголосно повторив Ґрейбек.

Усі довкола завмерли. Шрам несамовито болів, та Гаррі з останніх сил чинив опір Волдемортовим думкам. Ще ніколи не було так важливо залишатися самим собою.

– Ну, це вже інша справа, скажи? – прошепотів Ґрейбек. Усі мовчали. Гаррі відчув, як завмерла в очікуванні зграя хапунів, як затремтіла Герміонина рука. Ґрейбек розігнувся й ступив кілька кроків до того місця, де сидів Гаррі, знову нахилився й уважно придивився до безформних рис його обличчя.

– А що це в тебе на лобі, Верноне? – м’яко запитав він, війнувши на Гаррі смородом з рота, і притис брудного пальця до розтягнутого шраму.

– Не торкайся! – крикнув Гаррі, не в змозі втриматися. Боявся, що його зараз знудить від болю.

– Поттер, ти ж начебто носив окуляри? – видихнув Ґрейбек.

– Я знайшов окуляри! – вигукнув якийсь хапун, що ховався позаду. – У наметі були окуляри, Ґрейбек, зараз...

І за кілька секунд Гаррі нап’яли на носа окуляри. Хапуни підступили ближче, придивляючись.

– Це він! – проскрипів Ґрейбек. – Ми вловили Поттера!

Вони аж відсахнулися на кілька кроків, приголомшені тим, що зробили. Гаррі боровся, щоб зберегти свою присутність у розколотій болем голові, і не придумав, що й сказати. Фрагменти видінь проривалися на поверхню свідомості...

...він линув навколо високих мурів чорної фортеці...

Ні, він був Гаррі, зв’язаний, обеззброєний, і в смертельній небезпеці...

...дивився вгору, на найвище вікно найвищої вежі...

Він – Гаррі, а вони упівголоса вирішували його долю...

...час летіти...

– ...у міністерство?

– Під три чорти міністерство! – прогарчав Ґрейбек. – Вони припишуть усі заслуги собі, а ми лишимося ні з чим. Я віддав би його прямо в руки Відомо-Кому.

– Ти його викличеш? Сюди? – з благоговійним трепетом запитав Скабіор.

– Ні, – гаркнув Ґрейбек, – я не маю... кажуть, його база – у Мелфоїв. Доставимо хлопця туди.

Гаррі подумав, що знає, чому Ґрейбек не може викликати Волдеморта. Вовкулаці дозволяли носити смертежерську мантію, якщо хотіли його для чогось використати, але тільки найближче до Волдеморта коло осіб було позначене Чорними мітками. Ґрейбек не був удостоєний цієї найвищої честі.

Шрам знову запекло...

...і він здійнявся в нічне небо та й полетів до вікна на верхівці вежі...

– ...а це точно він? Бо якщо ні, Ґрейбек, то ми всі трупи.

– Хто тут командує? – заревів Ґрейбек, приховуючи хвилинну розгубленість. – Я кажу, що це Поттер, а він плюс його чарівна паличка – це двісті тисяч ґалеонів на бочку! Але якщо ви такі боягузи й не хочете зі мною, то нехай усе буде моє, а як пощастить, то ще й дівулька на додачу!

...вікном була звичайна щілина в чорному камені, й туди ніяк не міг пролізти чоловік... у вікні виднілася худа, як скелет, людина, що скорчилася під ковдрою... мертва чи спить?..

– Добро! – озвався Скабіор. – Добро, ми з тобою, Ґрейбек! А що робити з цими?

– Та теж можна взяти. Маємо двох бруднокровців, це ще десять ґалеонів. І дай мені меча. Якщо то рубіни, то теж набіжить кругленька сума.

Полонених поставили на ноги. Гаррі чув, як швидко й нажахано дихає Герміона.

– Тримайте їх міцно. Я беру Поттера! – сказав Ґрейбек і схопив Гаррі за волосся. Довгі жовті нігті дряпнули його по голові. – На рахунок «три»! Раз... два... три...

Вони роз’явилися, тягнучи бранців за собою. Гаррі пручався, намагався скинути Ґрейбекову руку, та це було безнадійно. Рон і Герміона були міцно притиснуті до нього з боків, він не міг від’єднатися від групи, ледве дихав, а шрам запік ще болючіше...

...він змією протиснувся у щілину вікна й невагомо, як туман, опустився на підлогу схожої на камеру кімнатки...

Полонені попадали одне на одного, приземлившись на якійсь сільській вуличці. Набряклі очі Гаррі якусь мить призвичаювались, а тоді він побачив ковану залізну браму з двох половин, за якою починалася довга під’їзна алея. Відчув тонесеньку цівочку полегшення, бо Волдеморта там не було. Гаррі, чинячи опір видінням, знав, що той зараз у якійсь дивній фортеці на самому вершечку вежі. Скільки Волдемортові треба часу, щоб повернутися, коли він довідається, що Гаррі тут, то вже інша річ...

Один хапун підійшов до брами й потрусив її.

– Як нам зайти? Тут замкнуто, Ґрейбек, я не можу... чорт!

Він злякано відсмикнув руки. Залізо звивалося й вигиналося, викручуючись з абстрактних завитків та кілець у страхітливе лице, що заговорило деренчливим лунким голосом:

– Назвіть мету прибуття!

– Ми маємо Поттера! – тріумфально заявив Ґрейбек. – Упіймали Гаррі Поттера!

Брама відчинилася.

– Ходімо! – звелів Ґрейбек своїм поплічникам, і бранців потягли за браму, а далі алеєю між рядами високого живоплоту, що притишував їхні кроки. Гаррі побачив над собою примарний білий силует і зрозумів, що то павич-альбінос. Спіткнувся, але Ґрейбек швидко поставив його на ноги. Він ішов, хитаючись, боком, прив’язаний спиною до спин чотирьох інших бранців. Заплющивши набряклі очі, на мить дозволив пекучому болю в шрамі себе подолати, бо хотів знати, що зараз робить Волдеморт, чи вже знає, що Гаррі впіймали...

– ...виснажена людина заворушилася під ковдрою й повернулася до нього схожим на череп обличчям... кволий чоловік спробував сісти і втупився великими запалими очима в нього, у Волдеморта, а тоді засміявся. У роті в нього майже не було зубів...

– То ти таки прийшов. Я знав, що ти прийдеш... колись. Але прийшов ти дарма. Я ніколи її не мав.

– Брешеш!

Гаррі охопила Волдемортова лють, шрам, здавалося, вибухне з болю, але він повернувся свідомістю у власне тіло, намагаючись там залишатися, поки бранців штурхали по гравію.

Їх усіх залило світлом.

– У чому справа? – запитав холодний жіночий голос.

– Нам треба побачити Того-Кого-Не-Можна-Називати! – проскрипів Ґрейбек.

– Ти хто такий?

– Ви ж мене знаєте! – У голосі вовкулаки почулася образа. – Фенрір Ґрейбек! Ми вловили Гаррі Поттера!

Ґрейбек схопив Гаррі й розвернув обличчям до світла, примусивши інших полонених теж розвернутися.

– Я розумію, що він розпух, мадам, але це він! – втрутився Скабіор. – От придивіться й побачите шрам. А оце дівчисько бачите? Це та бруднокровка, що з ним тинялася, мадам. Немає сумніву, що це він, а ще ми маємо його чарівну паличку! Осьо, мадам...

Гаррі бачив, що Нарциса Мелфой розглядає його набрякле лице. Скабіор кинув їй тернову чарівну паличку. Нарциса підняла брови.

– Заведіть їх сюди, – звеліла.

Штурханами й копняками Гаррі та інших бранців загнали по широких кам’яних сходах в обвішаний портретами передпокій.

– Ідіть за мною, – сказала Нарциса й повела їх через передпокій. – Мій син, Драко, вдома на весняних канікулах. Якщо це Гаррі Поттер, він його впізнає.

Вітальня сліпила очі після темряви надворі. Навіть з напівзаплющеними очима Гаррі бачив, яка ця кімната велика. Зі стелі звисала кришталева люстра, а на темно-фіолетових стінах портретів було ще рясніше, ніж у передпокої. Коли хапуни заштовхали полонених до вітальні, з крісел біля пишно оздобленого мармурового каміна підвелися дві постаті.

– Що таке?

Гаррі впізнав жахливо знайомий манірний голос Луціуса Мелфоя. Він запанікував, не бачачи виходу. Однак тепер, коли його охопив ще більший жах, легше стало блокувати Волдемортові думки, хоча шрам усе одно палав.

– Вони кажуть, що впіймали Поттера, – пролунав холодний Нарцисин голос. – Драко, ану підійди.

Гаррі не наважувався поглянути прямо на Драко, але бачив краєм ока цю трохи вищу за нього постать, що підвелася з крісла, з блідим загостреним обличчям і тьмяними очима під білявим волоссям.

Ґрейбек знову примусив бранців розвернутися так, щоб Гаррі став просто під люстрою.

– Ну, хлопче? – прохрипів вовкулака.

Гаррі опинився перед великим позолоченим дзеркалом з вигадливими завитками на рамі, що стояло на каміні. Уперше після площі Ґримо він крізь щілинки очей побачив себе в дзеркалі.

Обличчя в нього було величезне, блискуче й рожеве, усі риси спотворені Герміониними чарами. Чорне волосся сягало плечей, на щоках чорніла тінь заросту. Якби він не знав, що це справді він, то дуже б здивувався, хто ж це нап’яв його окуляри. Вирішив мовчати, бо голос його зрадив би, а ще уникав зорового контакту з Драко, поки той наближався.

– Ну, Драко? – запитав пожадливо Луціус Мелфой. – Це він? Гаррі Поттер?

– Я не... я точно не скажу, – вагався Драко. Він тримався віддалеки від Ґрейбека і, здається, боявся дивитись на Гаррі так само, як Гаррі на нього.

– Та придивися уважніше! Підійди ближче!

Гаррі ще не чув, щоб Луціус Мелфой так хвилювався.

– Драко, якщо саме ми передамо Поттера Темному Лордові, то нам усе буде проба...

– Думаю, ви ще не забули, містере Мелфой, хто саме його вловив? – погрозливо гаркнув Ґрейбек.

– Авжеж ні, авжеж ні! – нетерпляче відмахнувся Луціус. Він сам підійшов до Гаррі, і став так близько, що навіть з-під набряклих повік Гаррі бачив кожнісіньку рисочку його зазвичай апатичного блідого обличчя. Лице Гаррі нагадувало якусь розбухлу маску, і він почувався так, наче визирав з клітки.

– Що ви з ним зробили? – запитав у Ґрейбека Луціус. – Чого він у такому стані?

– Та то не ми.

– Схоже на жалюче закляття, – визначив Луціус.

Його сірі очі придивилися до чола Гаррі.

– Тут щось є, – прошепотів він, – може, й шрам, але дуже розтягнутий... Драко, підійди й придивися уважно! Що скажеш?

Гаррі побачив обличчя Драко поруч з батьковим. Вони були надзвичайно схожі, тільки, на відміну від схвильованого батька, Драко дивився на все неохоче, навіть з острахом.

– Не знаю, – відповів він і пішов до каміна, де стояла, спостерігаючи, його мати.

– Нам треба знати напевне, Луціусе, – сказала Нарциса чоловікові своїм холодним чистим голосом. – Пересвідчитися на сто відсотків, що це Поттер, перш ніж викликати Темного Лорда... Вони кажуть, що це його, – уважно придивилась вона до тернової чарівної палички, – але щось вона мені не схожа на ту, про яку розповідав Олівандер... Якщо ми помилимося, якщо даремно викличемо Темного Лорда... пам’ятаєш, що він зробив з Роулом і Дологовим?

– А як бути з бруднокровкою? – прогарчав Ґрейбек. Гаррі ледь не впав, коли хапуни знову змусили їх розвернутися, щоб світло падало на Герміону.

– Стривайте, – різко озвалася Нарциса. – Так... так, вона була з Поттером у мадам Малкін! Я бачила її фото у «Віщуні»! Подивися, Драко, чи це не Ґрейнджер?

– Я... може... так.

– А це той малий Візлі! – вигукнув Луціус, обходячи зв’язаних бранців, щоб стати перед Роном. – Це вони, Поттерові друзі... Драко, глянь на нього, чи це не син Артура Візлі, як там його звуть?..

– Ага, – знову буркнув Драко, стоячи спиною до полонених. – Можливо.

За спиною в Гаррі відчинилися двері. Заговорила жінка, і від звуку її голосу Гаррі стало ще страшніше.

– Що таке? Що сталося, Циссі?

Белатриса Лестранж поволі обійшла полонених і зупинилася справа від Гаррі, дивлячись на Герміону з-під важких повік.

– І справді, – неголосно промовила вона, – це та дівчина-бруднокровка? Це Ґрейнджер?

– Так-так, це Ґрейнджер! – вигукнув Луціус. – А біля неї, ми думаємо, Поттер! Поттер зі своїми друзями, яких ми нарешті впіймали!

– Поттер? – охнула Белатриса й відступила на крок, щоб краще його роздивитися. – Ти певний? Тоді негайно треба повідомити Темного Лорда!

Вона засукала лівий рукав. Гаррі побачив у неї на руці Чорну мітку й зрозумів, що зараз вона її торкнеться, викликаючи свого любого хазяїна...

– Я вже сам збирався його викликати! – вигукнув Луціус і схопив Белатрису за руку, не даючи їй торкнутися мітки. – Я сам його викличу, Бело. Поттера привели в мій дім, тому саме я вповноважений...

– Ти вповноважений! – глузливо перекривила Белатриса, вириваючи руку з його лещат. – Ти втратив усі повноваження, Луціусе, коли загубив свою чарівну паличку! Та як ти смієш! Забери свої лапи!

– Ти до цього не причетна, це ж не ти впіймала хлопця...

– Я прошу вибачити, містере Мелфой, – втрутився Ґрейбек, – але це ми впіймали Поттера і ми претендуємо на гроші...

– Гроші! – засміялася Белатриса, що виривалася від сестриного чоловіка, а вільною рукою намацувала в кишені чарівну паличку. – Забирай свої гроші, смердючий стерв’ятник, навіщо мені ті гроші? Мені б тільки удостоїтися його... його...

Вона раптом перестала пручатися, її темні очі втупилися в щось таке, чого не бачив Гаррі. Радіючи її капітуляції, Луціус відштовхнув її руку й закотив рукав собі...

– СТІЙ! – верескнула Белатриса. – Не торкайся, нам усім кінець, якщо Темний Лорд повернеться зараз!

Луціус заціпенів, тримаючи вказівний палець біля самісінької мітки. Белатриса вийшла з вузького поля зору Гаррі.

– Що це таке? – почув він її голос.

– Меч, – прокректав хтось із хапунів.

– Дай сюди.

– Він же не ваш, місіс, це мій, це я його знайшов.

Бахнуло. Спалахнуло червоне світло. Гаррі збагнув, що того хапуна приголомшено. Його напарники обурено заревли, а Скабіор вихопив чарівну паличку.

– З чим ти граєшся, жінко?

– Закляктус!– верещала вона. – Закляктус!

Вони не могли з нею впоратися, хоч їх було четверо, а вона одна. Гаррі знав, що ця відьма наділена надзвичайною майстерністю, і не має жодної крихти сумління. Хапуни попадали, де стояли – всі, крім Ґрейбека, бо того нагнуло навколішки, з розпростертими руками. Краєм ока Гаррі бачив, як Белатриса з восковим обличчям нависла над вовкулакою, міцно стискаючи Ґрифіндорів меч.

– Де ти взяв цей меч? – прошепотіла вона Ґрейбекові, забираючи чарівну паличку з його безвольної руки.

– Та як ти смієш? – прохрипів він, змушений на неї витріщатися й не маючи змоги рухати нічим, крім рота. Вишкірив гострющі зуби. – Пусти мене, жінко!

– Де ти знайшов цей меч? – повторила вона, погрозливо махнувши ним перед самим його носом. – Снейп поклав його в мій сейф у «Ґрінґотсі»!

– Він був у їхньому наметі, – проскрипів Ґрейбек. – Кажу тобі, пусти!

Белатриса махнула чарівною паличкою, і вовкулака скочив на ноги, хоч і боявся до неї наближатися. Він прокрався за крісло і вчепився в його спинку брудними кривими кігтями.

– Драко, викинь це сміття з дому, – звеліла Белатриса, показуючи на непритомних хапунів. – Якщо не маєш сміливості їх порішити, то покинь їх на подвір’ї для мене.

– Не смій говорити з Драко, наче з... – розлючено вигукнула Нарциса, проте Белатриса заверещала:

– Тихо будь! Циссі, ситуація набагато серйозніша, ніж ти можеш собі уявити! Виникла дуже серйозна проблема!

Вона стояла, засапавшись, і розглядала руків’я меча. Тоді озирнулася на мовчазних бранців.

– Якщо це й справді Поттер, його не можна чіпати, – пробурмотіла вона не стільки іншим, скільки сама собі. – Темний Лорд бажає сам порішити Поттера... але якщо він довідається... я мушу... я мушу знати...

Вона знову повернулася до сестри.

– Полонених треба завести в підвал, поки я вирішу, що робити!

– Це мій дім, Бело, не наказуй у моєму...

– Виконуй! Ти й не підозрюєш, у якій ми небезпеці! – зарепетувала Белатриса. Видно було, що вона перелякана до божевілля. З її чарівної палички шугонула тонесенька цівка вогню, пропаливши дірку в килимі.

Нарциса мить вагалася, а тоді звернулася до вовкулаки.

– Заведи полонених у підвал, Ґрейбек.

– Стривай, – різко зупинила її Белатриса. – Усіх, крім... крім бруднокровки.

Ґрейбек аж закректав від насолоди.

– Ні! – крикнув Рон. – Візьміть краще мене, беріть мене! Белатриса вдарила його в обличчя, аж кімнатою покотилася луна.

– Якщо вона помре під час допиту, ти будеш наступний, – сказала вона. – Зрадники роду, як на мене, нічим не кращі за бруднокровців. Відведи їх униз, Ґрейбек, і дивися, щоб усе було надійно, але більше нічого з ними не роби... поки що.

Вона шпурнула Ґрейбекові його чарівну паличку, а тоді вийняла з-під мантії короткого срібного ножа. Розрізала ним мотузки, відділила Герміону від решти бранців і поволокла за коси на середину кімнати. Ґрейбек тим часом, тримаючи перед собою чарівну паличку, з якої ніби струменіла невидима нездоланна сила, повів усіх інших до дверей, що вели в темний перехід.

– Думаю, вона дасть мені шматочок дівульки, коли її ухекає? – пробурмотів собі під ніс Ґрейбек, ведучи бранців по коридору. – Я б не відмовився від одного-двох шматочків, а ти, рудий?

Гаррі відчував, як тремтить Рон. Вовкулака штовхав їх крутими сходами. Були й досі зв’язані спиною до спини і щомиті могли послизнутися й скрутити собі в’язи. Унизу Ґрейбек ударом чарівної палички відімкнув важкі двері, заштовхав усіх у вологе затхле приміщення й покинув у цілковитій темряві. Грюкнули, зачиняючись, двері, і не встигла ще згаснути луна цього звуку, як згори долетів жахливий, нелюдський крик.

– ГЕРМІОНО! – загорлав Рон, звиваючись і виборсуючись з мотузок, що всіх їх зв’язували, аж Гаррі мало не впав. – ГЕРМІОНО!

– Тихо! – сказав Гаррі. – Не кричи, Роне, треба придумати, що...

– ГЕРМІОНО! ГЕРМІОНО!

– Треба щось придумати, перестань кричати... треба якось позбутися цих мотузок...

– Гаррі? – почувся з темряви чийсь шепіт. – Роне? Це ви? Рон перестав кричати. Неподалік щось заворушилося й Гаррі побачив, що до них наближається якась тінь.

– Гаррі? Рон?

– Луна?

– Так, це я! Ой, ні, я ж не хотіла, щоб вас упіймали!

– Луно, можеш помогти зняти ці мотузки? – запитав Гаррі.

– О, так, зараз... тут є старий цвях, ми ним користуємось, якщо треба щось зламати... хвилиночку...

Нагорі знову заверещала Герміона. Після неї почувся й Белатрисин вереск, проте розібрати слова було неможливо, бо знову зарепетував Рон:

– ГЕРМІОНО! ГЕРМІОНО!

– Містере Олівандер, – почув Гаррі Лунині слова. – Містере Олівандер, чи маєте ви цвях? Якби ви трошки посунулися... здається, він був біля глечика з водою...

За кілька секунд вона повернулася.

– Тільки не ворушіться, – попередила.

Гаррі відчував, як вона встромила цвях у міцні волокна мотузок, щоб хоч трохи послабити вузол. Згори долинув Белатрисин голос.

– Ще раз тебе питаю! Звідки у вас цей меч? Звідки?

– Ми його знайшли... знайшли... БУДЬ ЛАСКА! – Герміона знову закричала. Рон почав звиватися й іржавий цвях дряпнув Гаррі руку.

– Роне, будь ласка, не смикайся! – прошепотіла Луна. – Я ж не бачу, що роблю...

– У мене в кишені, – пробурмотів Рон. – у мене в кишені є світлогасник, і він повний світла.

За кілька секунд почулося клацання і в підвалі з’явилися світляні сфери, що їх висмоктав світлогасник з ламп у наметі. Не маючи змоги повернутися у свої джерела, вони повисли в повітрі, неначе крихітні сонця, заливаючи підвал світлом. Гаррі побачив величезні Лунині очі на побілілому обличчі і нерухоме тіло майстра чарівних паличок Олівандера, що лежав, скрутившись, на підлозі в кутку. Витягши шию, він зумів побачити упійманих разом з ним Діна та ґобліна Ґрипхука. Ґоблін був ледве притомний і стояв лише завдяки мотузкам, що прив’язували його до інших бранців.

– О, тепер набагато легше, дякую, Роне, – зраділа Луна й знову почала длубатися цвяхом у мотузках. – Привіт, Діне!

Згори долинув Белатрисин голос.

– Брешеш, гидка бруднокровко, я це знаю! Ви залізли в мій сейф у «Ґрінґотсі»! Кажи мені правду, кажи правду!

І знову жахливий крик...

– ГЕРМІОНО!

– Що ви звідти ще взяли? Що ще у вас є? Кажи, бо клянуся, що проштрикну цим ножем тебе наскрізь!

– Готово!

Гаррі відчув, як злетіли мотузки, а коли озирнувся, потираючи зап’ястя, то побачив, що Рон кружляє підвалом і придивляється до низенької стелі, шукаючи там люк. Дін із закривавленим і вкритим синцями обличчям подякував Луні й залишився стояти, здригаючись усім тілом, а от Ґрипхук сповз додолу приголомшений і дезорієнтований, неначе був напідпитку. На його темному лиці не було живого місця.

Рон саме намагався роз’явитися без чарівної палички.

– Звідси немає виходу, Роне, – сказала Луна, що спостерігала за його марними зусиллями. – З цього підвалу неможливо втекти. Я спочатку теж намагалася. Містер Олівандер сидить тут уже довго і перепробував усе, що міг.