Текст книги "Гаррі Поттер і Смертельні реліквії"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 39 страниц)

– Усе гаразд, – підбадьорливо сказала Луна, так, ніби вони були на звичайному тренуванні ДА в кімнаті на вимогу. – Усе гаразд, Гаррі... ану подумай про щось радісне...

– Щось радісне? – перепитав він надтріснутим голосом.

– Ми досі ще живі, – прошепотіла вона, – ми ще б’ємося. Думай, швиденько...

Спалахнула срібна іскорка, з’явилося мерехтливе сяйво, і ось, після неймовірних, надлюдських зусиль з кінчика чарівної палички Гаррі вистрибнув олень. Він легким галопом помчав уперед, і дементори почали розбігатися по-справжньому. Ніч одразу потеплішала, а звуки довколишньої битви залунали у вухах набагато голосніше.

– Не знаю, як вам дякувати, – тремтячим голосом сказав Рон, повернувшись до Луни, Ерні та Шеймуса, – ви врятували...

Щось заревіло, земля задвигтіла, наче від землетрусу, і з темного лісу вийшов ще один велет, розмахуючи довбнею, товщою за людину.

– ТІКАЙМО! – крикнув Гаррі, але міг би й не кричати. Усі розбіглися хто куди – і саме вчасно, бо наступної миті широченна стопа потвори тупнула точнісінько туди, де щойно всі стояли. Гаррі озирнувся. Рон і Герміона бігли за ним, а всі інші повернулися на поле бою.

– Тікаймо звідси! – зарепетував Рон, коли велет знову махнув довбнею і заревів так, що луна прокотилася над шкільними угіддями від краю до краю.

– До Войовничої Верби, – сказав Гаррі. – Бігом!

Якимось чином він таки відгородив усе в голові, наче зіпхнув у комірчину, в яку не міг зараз навіть зазирнути: думки про Фреда й Джорджа, страх за всіх тих людей, яких так любив і які тепер билися – хто в замку, а хто на шкільному подвір’ї. Усе це мусить зачекати, бо їм треба бігти, треба знайти змію і Волдеморта, бо це був, як казала Герміона, єдиний шлях, щоб покінчити з цим жахом...

Він помчав, майже повіривши, що може перегнати саму смерть. Не зважав на пучки світла, що шугали навколо нього в темряві, на шум озера, що бушувало, неначе море, на шелест Забороненого лісу, хоч ніч була безвітряна. Він біг шкільними угіддями, що й самі, здається, повстали, біг швидко, як ніколи в житті, і саме він перший побачив це велике дерево, Вербу, що захищала таємний вхід при своєму корінні гілками, схожими на батоги й різки.

Важко дихаючи й ковтаючи повітря, Гаррі вповільнив ходу, обминаючи гілля Верби, що шмагала повітря. Він придивлявся в темряві до її товстого стовбура, щоб побачити той єдиний сучок на корі, який міг її паралізувати. Підбігли Рон і Герміона. Герміоні забракло повітря, вона не могла говорити.

– Як... як нам туди пролізти? – хекав Рон. – Я бачу... це місце... якби ж у нас... був Криволапик...

– Криволапик? – прохрипіла Герміона, зігнувшись удвоє й хапаючись за груди. – Ти чарівник чи хто?

– О... так... ага...

Рон подивився навколо, націлився чарівною паличкою на гілочку, що лежала на землі, й сказав:

– Вінґардіум Левіоза!– Гілочка піднялася, перекрутилася в повітрі, наче підхоплена подувом вітру, і прослизнула крізь лиховісне вимахування вербових гілок до самого стовбура. Торкнулася якогось місця біля коріння і невгамовне дерево миттєво завмерло.

– Чудово! – похвалила Рона Герміона.

– Заждіть.

На одну непевну секунду Гаррі завагався, прислухаючись до шуму й гуркоту битви. Волдеморт хотів, щоб він це зробив, хотів, щоб прийшов... чи не заведе він Рона й Герміону в пастку?

Та потім реальність ніби насунулася на нього, жорстока й однозначна: єдиний вихід був – убити змію, а змія була з Волдемортом, а Волдеморт був по той бік цього тунелю...

– Гаррі, ми йдемо, залазь! – підштовхнув його Рон.

Гаррі прослизнув у земляну нору, сховану між корінням. Вона була значно вужча, ніж попереднього разу. Стеля в тунелі була дуже низька. Чотири роки тому вони йшли, згинаючись, а зараз мусили просто повзти. Гаррі поліз перший із засвіченою чарівною паличкою, щомиті очікуючи якихось перешкод, але їх не було. Вони повзли мовчки, й Гаррі не зводив очей з хисткої плями світла, що падало з чарівної палички в його руці.

Нарешті тунель почав підніматися вгору, й Гаррі побачив попереду тонесеньку смужечку світла. Герміона смикнула його за ногу.

– Плащ! – прошепотіла вона. – Накинь плащ!

Він помацав за спиною, а вона тицьнула йому в долоню згорток ковзкої тканини. Він насилу накрився плащем, пробурмотів: – Нокс,– погасив чарівну паличку і якомога тихіше поповз далі на чотирьох. Усі його чуття були напружені, він щосекунди очікував, що його буде викрито, що він почує різкий холодний голос, побачить спалах зеленого світла.

І тут він почув голоси з кімнати в них над головами. Були вони трохи приглушені, бо вихід з тунелю загороджував якийсь старий ящик. Затамувавши дух, Гаррі наблизився до отвору й зазирнув у крихітну щілину між ящиком і стіною.

Кімната була освітлена скупо, проте він побачив у ній Наджіні – вона звивалася, як річкова гадюка, у своїй надійно захищеній чарами променистій кулі, що висіла в повітрі сама собою. І ще він побачив краєчок столу й білу руку з довгими пальцями, що крутили чарівну паличку. Тут заговорив Снейп, і серце в Гаррі тьохнуло. Снейп був за кілька дюймів від того місця, де сидів, скорчившись, Гаррі.

– ...володарю, їхній опір майже зломлено...

– ...і це відбувається без твоєї допомоги, – урвав його Волдеморт своїм високим, виразним голосом. – Хоч ти й досвідчений чаклун, Северусе, та навряд чи тепер від тебе щось залежатиме. Ми майже там... майже.

– Дозвольте мені знайти хлопця. Я приведу вам Поттера. Я знайду його, володарю. Прошу вас.

Снейп пройшов повз щілину, в яку зазирав Гаррі, і хлопець відсахнувся, не зводячи, однак, очей з Наджіні, міркуючи, чи немає якогось закляття, що подолало б захисні чари довкола неї, проте нічого такого не пригадав. А невдала спроба відразу його викриє...

Волдеморт підвівся. Гаррі бачив тепер його червоні очі, пласке зміїне лице, білизна якого легенько відсвічувала в напівтемряві.

– Маю проблему, Северусе, – тихо сказав Волдеморт.

– Яку, володарю? – стрепенувся Снейп.

Волдеморт делікатно й вишукано, наче диригент, підняв бузинову паличку.

– Северусе, чому вона мені не підкоряється?

Запала тиша й Гаррі здалося, що він чує сичання змії, яка згорталася в кільця й знову розгорталася. Чи, може, то було сипле дихання самого Волдеморта?

– В-володарю? – невиразно перепитав Снейп. – Я не розумію. Ви ж... ви ж виконували цією паличкою надзвичайні чари.

– Ні, – заперечив Волдеморт. – Звичайні мої чари. Це я надзвичайний, а от паличка... ні. Вона мені не явила обіцяних чудес. Я не відчуваю ніякої різниці між цієї чарівною паличкою і тією, що для мене виготовив багато років тому Олівандер.

Волдеморт говорив спокійним, замисленим тоном, але шрам Гаррі засіпався й запульсував. Біль ставав дедалі нестерпніший, і Гаррі зрозумів, що Волдеморт поступово закипає від люті.

– Ніякої різниці, – повторив Волдеморт.

Снейп не відповідав. Гаррі не бачив його обличчя і не знав, чи Снейп відчув небезпеку і тепер намагається знайти належні слова, щоб заспокоїти свого хазяїна.

Волдеморт закрокував по кімнаті. Гаррі кілька секунд його не бачив, але й далі чув той самий стриманий голос. Біль і лють переповнювали Гаррі.

– Я довго про це міркував, Северусе... чи ти знаєш, чому я покликав тебе сюди з поля бою?

На мить Гаррі побачив Снейпа у профіль. Той не зводив очей зі змії, що звивалася в зачарованій клітці.

– Ні, володарю, але я благаю дозволити мені повернутися туди. Дозвольте мені знайти Поттера.

– Ти заговорив, як Луціус. Ніхто з вас не розуміє Поттера так, як я. Його не треба шукати. Поттер сам до мене прийде. Я знаю його слабкість, його найбільшу ваду. Він не витримає, коли навколо гинутимуть люди – він же розуміє, що все це відбувається заради нього. Він захоче зупинити бійню за будь-яку ціну. Він прийде сам.

– Але ж, володарю, його випадково може вбити хтось інший, а не ви...

– Я дав своїм смертежерам чіткі вказівки. Зловити Поттера. Убивати його друзів... що більше, то краще... але не вбивати його самого.

– Але я хотів поговорити про тебе, Северусе, а не про Гаррі Поттера. Я дуже ціную твої послуги. Дуже ціную.

– Володарю, ви знаєте, що моє єдине прагнення – служити вам. Але... дозвольте мені знайти хлопця. Дозвольте привести його сюди. Я зумію...

– Ні, я вже тобі сказав! – урвав його Волдеморт, і коли він знову обернувся, Гаррі побачив, як блиснули червоним його очі, а шелест плаща нагадав шарудіння змії, і по тому, як болісно засіпався шрам, він відчув, що Волдемортове нетерпіння наростає. – Зараз, Северусе, мене найбільше турбує те, що станеться, як я нарешті зустрінуся з хлопцем віч-на-віч!

– Володарю, які ж можуть бути питання, усе наперед ясно...

– ...є одне питання, Северусе. Є питання.

Волдеморт зупинився, і Гаррі знову чітко бачив, як він стоїть, крутячи у своїх білих пальцях бузинову паличку, і дивиться на Снейпа.

– Чому обидві мої палички підводили мене, коли я скеровував їх на Гаррі Поттера?

– Я... я не можу на це відповісти, володарю.

– Не можеш?

Напад люті немовби штирем проткнув голову Гаррі. Він запхав собі кулака в рот, щоб не закричати від болю. Заплющив очі і раптом став Волдемортом, що зазирав у бліде Снейпове обличчя.

– Моя тисова паличка виконувала всі мої прохання, Северусе, крім наказу вбити Гаррі Поттера. Двічі вона цього не зробила. Олівандер під тортурами зізнався про серцевини-близнюки й порадив скористатися іншою чарівною паличкою. Я так і зробив, але Луціусова чарівна паличка розлетілася на шматочки, зіткнувшись з Поттеровою.

– Я... я не маю пояснення, володарю.

Снейп не дивився на Волдеморта. Його темні очі були прикуті до змії, що звивалася в захисній кулі.

– Я шукав третю чарівну паличку, Северусе. Бузинову паличку, паличку Долі, жезл Смерті. Забрав її в попереднього власника. Забрав з могили Албуса Дамблдора.

Тепер Снейп глянув на Волдеморта, і Снейпове обличчя нагадувало посмертну маску. Було воно мармурово-біле й таке застигле, що коли він знову заговорив, не вірилося, що за цими порожніми очима є хтось живий.

– Володарю... дозвольте мені знайти хлопця...

– Цілу довгу ніч, коли до перемоги вже рукою подати, я просидів тут, – сказав Волдеморт ненабагато голосніше за шепіт, – і міркував, міркував, чому бузинова паличка відмовляється бути такою, якою мала б бути, відмовляється діяти так, як мала б діяти, за легендою, в руках законного власника... і мені здається, що я знайшов відповідь.

Снейп нічого не казав.

– Може, ти й сам знаєш? Ти ж усе-таки розумний чоловік, Северусе. Ти був мені добрим і вірним слугою, і мені прикро, що так має статися.

– Володарю...

– Бузинова паличка не може служити мені як належить, Северусе, бо я не є законним її господарем. Бузинова паличка належить тому чаклунові, що вбив її попереднього власника. Албуса Дамблдора вбив ти. Поки ти живий, Северусе, бузинова паличка не може стати моєю остаточно.

– Володарю! – запротестував Снейп, піднімаючи свою чарівну паличку.

– Інакше не може бути, – сказав Волдеморт. – Я повинен оволодіти цією паличкою, Северусе. Оволодію нею, то й Поттером нарешті оволодію.

І Волдеморт розсік повітря бузиновою паличкою. Зі Снейпом нічого не сталось, і він, мабуть, частку секунди думав, що смертний вирок йому відстрочено, але тоді Волдемортів намір став зрозумілий. Зміїна клітка прокотилася в повітрі і Снейп тільки й устиг, що крикнути, коли його голова й плечі опинилися в ній, а Волдеморт засичав парселмовою:

– Убий.

Крик був жахливий. Гаррі побачив, як Снейпове лице ще більше поблідло, як розширилися його чорні очі, коли змія вп’ялася йому в шию отруйними зубами, а він не зумів зіштовхнути з себе зачаровану клітку. Коліна йому підкосилися і він упав на підлогу.

– Прикро, – холодно зронив Волдеморт.

Він відвернувся, і обличчя його не виражало ні суму, ні каяття. Настав час покинути цю халупу й очолити битву, маючи чарівну паличку, що тепер виконає будь-яке його бажання. Він спрямував її на променисту клітку зі змією, і та злетіла вгору, вивільнивши Снейпа, що повалився боком додолу, а з ран на шиї бухнула кров. Волдеморт вискочив з кімнати, навіть не озирнувшись, і величезна змія полинула за ним у своїй захисній кулі.

Знову повернувшись у тунель і у власну свідомість, Гаррі розплющив очі. Він до крові покусав кулаки, стримуючи крик. Крізь крихітну щілину між ящиком і стіною видно було, як здригається на підлозі нога в чорному чоботі.

– Гаррі! – прошепотіла за спиною Герміона, але він уже націлився чарівною паличкою на ящик, що загороджував вихід. Змусив його на дюйм піднятися й безшумно відсунув убік. Якомога тихіше прослизнув у кімнату.

Не знав, навіщо це робить, навіщо підходить до помираючого. Не знав, що відчуває, бачачи біле Снейпове обличчя й пальці, якими той намагався затулити криваву рану на шиї. Гаррі скинув плащ-невидимку й поглянув на чоловіка, котрого так ненавидів. Снейп розширеними чорними очима побачив Гаррі і спробував заговорити. Гаррі нахилився до нього, а Снейп схопив його за мантію і підтяг нижче до себе.

Зі Снейпового горла долинуло жахливе хрипке булькання.

– Візьми... оце... візьми... оце...

Зі Снейпа лилася не тільки кров. З рота, вух і очей линуло щось сріблясто-голубе, не схоже ні на газ, ні на рідину, і Гаррі знав, що це було, але не знав, що з ним зробити...

Герміона кинула в його тремтячі руки колбу, вичаклувану прямо з повітря. Чарівною паличкою Гаррі почав заштовхувати туди сріблясту речовину. Коли колба була вже повна по самісінькі вінця, а зі Снейпа, здається, витекла вся кров, його рука, що вчепилася в мантію Гаррі, розм’якла.

– Глянь... на... мене... – прошепотів він.

Зелені очі зустрілися з чорними, але за секунду в глибині цих чорних колодязів щось зникло, вони стали застиглі, порожні й сліпі. Рука, що тримала Гаррі, впала на підлогу, і Снейп більше не ворухнувся.

– РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ -
Принцова оповідь

Гаррі стояв навколішки біля Снейпа, просто дивився на нього і все – аж тут високий, холодний голос пролунав так близько, що Гаррі з колбою в руках підхопився, подумавши, що в кімнату повернувся Волдеморт.

Волдемортів голос відлунював од стін і підлоги, і Гаррі зрозумів, що той промовляє до Гоґвортсу та околиць, щоб мешканці Гоґсміда й усі, хто ще б’ється в замку, почули його так чітко, ніби він стояв у них за спиною, дихав їм у потилицю, готовий завдати смертельного удару.

– Ви билися, – сказав високий холодний голос, – героїчно. Лорд Волдеморт високо цінує відвагу.

– Але ви зазнали тяжких утрат. Якщо ви продовжите чинити мені опір, то всі загинете, один по одному. Я не хочу, щоб так сталося. Кожна пролита краплина чаклунської крові – це велика й намарна втрата.

– Лорд Волдеморт милосердний. Я наказую своїм воїнам відступити, негайно.

– Ви маєте годину часу. Гідно поховайте полеглих. Надайте допомогу пораненим.

– А зараз, Гаррі Поттер, я звертаюся до тебе. Ти прирік своїх друзів на смерть замість того, щоб вийти на двобій зі мною. Я чекатиму тебе одну годину в Забороненому лісі. Якщо за цю годину ти не прийдеш до мене, не здашся, битва поновиться. Але тоді участь у ній візьму я. Я знайду тебе, Гаррі Поттер, і покараю кожнісінького чоловіка, жінку й дитину, що намагалися сховати тебе від мене. Одна година!

Рон з Герміоною щосили захитали головами, дивлячись на Гаррі.

– Не слухай його, – сказав Рон.

– Усе буде добре, – гаряче запевнила Герміона. – Давай... повертаймося в замок, бо якщо він пішов у ліс, нам треба обміркувати новий план...

Вона глянула на мертвого Снейпа й поспішила до входу в тунель. Рон подався за нею. Гаррі взяв плащ-невидимку і подивився на Снейпа. Він відчував глибоке потрясіння від того, як і заради чого було вбито Снейпа...

Вони поповзли тунелем назад, ніхто нічого не казав, і Гаррі було цікаво, чи Волдемортові слова ще й досі бринять у Рона й Герміони у вухах так, як бринять у нього.

«Ти прирік своїх друзів на смерть замість того, щоб вийти на двобій зі мною. Я чекатиму тебе одну годину в Забороненому лісі... одна година...»

Неначе невеликі клунки захаращували газон біля замку. До світанку залишалося трохи більше години, однак усе повивала густа, як смола, темрява. Друзі побігли до кам’яних сходів. Дерев’яний черевик завбільшки з маленький човник лежав, покинутий, перед ними. Більше не було ані сліду Ґропа ані його супротивника.

У замку панувала неприродна тиша. Не чулося ні спалахів, ні вибухів, ні криків, ні стогону. На плитах, що встеляли спорожнілий вестибюль, темніли плями крові. Скрізь валялися смарагди впереміш з уламками мармуру й дерев’яними трісками. Частину поручнів зірвало вибухом.

– Де це всі? – прошепотіла Герміона.

Рон перший зайшов у Велику залу. Гаррі зупинився у дверях.

Столи гуртожитків пощезали, а сама зала була переповнена. Ті, хто вцілів, стояли групами, обнявшись за плечі. Поранених обстежувала на помості мадам Помфрі з кількома помічниками. Фіренце був серед поранених – бік йому заливала кров, він лежав і здригався, не в змозі встати.

Загиблі лежали вряд посеред зали. Гаррі не бачив Фреда, бо його оточила родина. Джордж стояв навколішки біля голови, місіс Візлі припала до Фредових грудей і здригалася всім тілом, а містер Візлі гладив її по голові, і сльози річкою текли з його очей.

Нічого не сказавши Гаррі, Рон і Герміона пішли туди. Герміона підійшла до Джіні, витерла їй сльози з опухлого обличчя й лагідно пригорнула. Рон став коло Білла, Флер та Персі. Персі поклав йому на плече руку. Коли Джіні й Герміона підступили ближче до решти родини, Гаррі побачив, хто ще лежить поруч з Фредом: Ремус і Тонкс, бліді, спокійні й умиротворені, немовби вони задрімали собі під темною зачаклованою стелею.

Велика зала ніби відлетіла, поменшала, стислася, й Гаррі відсахнувся від дверей. Він не міг дихати. Не міг подивитись на інші тіла, щоб дізнатися, хто ще загинув за нього. Не мав відваги підійти до Візлів, не смів глянути їм у вічі... Якби він здався з самого початку, Фред би не загинув...

Він відвернувся й побіг мармуровими сходами. Люпин, Тонкс... він волів би нічого не відчувати... волів би вирвати собі серце, нутрощі, все, що зараз волало всередині...

Замок був порожнісінький. Навіть привиди, здається, приєдналися до загального оплакування у Великій залі. Гаррі біг не зупиняючись, стискаючи в руках кришталеву колбу з останніми Снейповими думками, і не вповільнив ходи, аж поки не опинився перед кам’яними ґарґуйлями, що охороняли директорський кабінет.

– Пароль?

– Дамблдор! – крикнув, не задумуючись, Гаррі, бо саме його найбільше прагнув бачити, і, на превеликий його подив, ґарґуйлі ковзнули вбік, звільняючи дорогу до ґвинтових сходів у них за спинами.

Та коли Гаррі ввірвався в округлий кабінет, то побачив, що там сталися зміни. Портрети на стінах були порожні. Жодного директора чи директорки в них не лишилося. Усі вони, здається, повтікали, перестрибуючи з картини в картину, щоб добре бачити, що відбувається в замку.

Гаррі безнадійно глянув на порожню раму Дамблдорового портрета, що висів одразу за кріслом директора, і повернувся до нього спиною. Кам’яне сито спогадів стояло в тій самій шафі, що й завжди. Гаррі поставив його на стіл і вилив Снейпові спогади в широку чашу з вирізьбленими по краях рунами. Втеча в чужу пам’ять могла принести благословенне полегшення... навіть те, що залишив йому Снейп, не могло бути гірше за його власні думки. Спогади завирували, срібно-білі й химерні – і без вагань, з якимось відчайдушним самозреченням, наче це хоч якось могло полегшити горе, Гаррі пірнув у них.

Він провалився в сонячний день, ноги торкнулися теплої землі. Випроставшись, він побачив, що опинився на майже безлюдному дитячому майданчику. На далекому обрії самотньо височів величезний димар. Дві дівчинки гойдалися на гойдалці, а за ними з-за кущів стежив худорлявий хлопець. Його чорне волосся було задовге, а одяг настільки різнокаліберний, ніби його вдягли так зумисне: коротесенькі джинси, пошарпане й завелике пальто, наче з плеча дорослого чоловіка, і дивна, схожа на жіночу блузу, сорочка.

Гаррі підійшов до хлопця ближче. Снейп мав на вигляд не більше дев’яти-десяти років, був блідий, дрібний і жилавий. Неприхована жадібність світилася на худому лиці, коли він дивився на молодшу з двох дівчаток, що розгойдувалася дедалі вище за сестру.

– Лілі, не треба так! – крикнула старша сестра.

Але дівчинка вже випустила з рук гойдалку в найвищій точці й полетіла, буквально полетіла, вгору, до неба, з радісним сміхом, і замість упасти на асфальт ширяла якийсь час у повітрі, немов циркачка на трапеції, занадто довго там пробувши і занадто плавно приземлившись.

– Мама тобі казала так не робити!

Петунія зупинила гойдалку, з хрускотом загальмувавши підошвами сандалів, зіскочила на ноги і взялася в боки.

– Лілі, мама тобі не дозволяє!

– Та все ж добре, – хихотіла Лілі. – Туню, ти поглянь. Дивися, що я вмію.

Петунія озирнулася. На майданчику нікогісінько не було, крім них самих та Снейпа, про якого дівчатка й гадки не мали. Лілі підняла квітку, що впала з куща, за яким причаївся Снейп. Петунія зацікавлено наблизилась, хоч явно цього не схвалювала. Лілі зачекала, поки Петунія підійде ближче, щоб добре все бачити, і простягла долоню. Квітка лежала на руці, розкриваючи й закриваючи пелюстки, наче химерна багатовуста устриця.

– Припини! – заверещала Петунія.

– Тобі ж це не зашкодить, – заспокоїла її Лілі, але стиснула квітку в кулаці, а тоді кинула на землю.

– Так не можна, – буркнула Петунія, однак провела поглядом квітку, поки та падала, і потім не зводила з неї очей. – Як ти це робиш? – запитала вона, і в голосі її відчувалася заздрість.

– Та це ж і так ясно! – Снейп уже не міг стримуватися й вискочив з-за кущів. Петунія заверещала й позадкувала до гойдалок, а Лілі, хоч теж злякалася, залишилася на місці. Снейп уже пошкодував, що викрив себе. Слабенький рум’янець з’явився на його блідих щоках, коли він глянув на Лілі.

– Що ясно? – перепитала Лілі.

Снейпа охопило нервове збудження. Зиркнувши на Петунію, що вешталася віддалеки, біля гойдалки, він притишив голос і сказав:

– Я знаю, хто ти така.

– Що ти маєш на увазі?

– Ти... ти відьма, – прошепотів Снейп.

Її це образило.

– Таке нечемно говорити людям!

Вона відвернулася, задерла носа й пішла до сестри.

– Стій! – вигукнув Снейп. Він уже увесь розпашівся, і Гаррі дивувався, чому він не скине це дурнувате важке пальто, хіба що він соромився своєї жіночої блузи.

Снейп почимчикував до дівчат, уже тоді нагадуючи смішного кажана.

Обидві сестри дивилися на нього несхвально, тримаючись за стовпи гойдалок, наче це було місце, щоб застукатись під час гри в піжмурки чи лованки.

– Це правда, – сказав Снейп Лілі. – Ти справді відьма. Я вже давно за тобою спостерігаю. Але в цьому немає нічого поганого. Моя мама теж відьма, а я – чаклун.

Петунія зареготала, наче вилила на них відро холодної води.

– Чаклун! – заверещала вона, знову ставши відважною, бо страх від його несподіваної появи минув. – Я знаю, хто ти такий. Ти Снейпів малий! Вони живуть на Прядильному Кінці біля річки, – сказала вона Лілі тоном, який одразу давав зрозуміти, що ця вуличка має в неї не найкращу репутацію. – Чого ти за нами шпигував?

– Я не шпигував, – заперечив Снейп, йому було гаряче й незручно, масне волосся аж блищало під яскравим сонцем. – Принаймні, не за тобою, – додав він уїдливо, – бо ти – маґелка.

Хоч Петунія і не зрозуміла значення цього слова, однак тон, яким це було сказано, її обурив.

– Лілі, ходімо звідси! – різко звеліла вона. Лілі відразу скорилася, люто блимнувши на Снейпа. Той стояв і дивився, як вони йдуть з майданчика, і Гаррі, єдиний, хто це бачив, відчув гірке Снейпове розчарування, зрозумів, що Снейп давно вже планував цю зустріч, але все вийшло геть не так, як він сподівався...

Це видиво раптом зникло, проте майже відразу прийшло інше. Він тепер був у невеличкому гайку. Бачив за деревами річку, що блищала під сонцем. Тіні від дерев творили побіля неї прохолодні зелені галявинки. Двоє дітей сиділи на землі одне навпроти одного, схрестивши ноги. Снейп уже був без пальта. Його химерна жіноча блуза не здавалась у плетиві тіней такою вже й незвичною.

– ...і міністерство може тебе покарати, якщо чаруватимеш за межами школи, прийдуть листи.

– Та я ж уже чарувала за її межами!

– Нам можна. Ми ще не маємо чарівних паличок. До дітей не чіпляються, бо ми ще себе не контролюємо. Але коли виповнюється одинадцять, – значуще кивнув він головою, – і тебе віддають на навчання, тоді вже треба бути обережним.

Запала недовга мовчанка. Лілі підняла з землі гілочку й покрутила нею в повітрі, а Гаррі знав, що вона собі уявила, як з гілочки сипляться іскри. Кинула гілочку, нахилилася до хлопця й запитала:

– А школа справжня? Це не жарт? Петунія каже, що ти мені брешеш. Петунія каже, що не існує ніякого Гоґвортсу. То справжня чи ні?

– Справжня для нас, – відповів Снейп. – Не для неї. І ми отримаємо листи – ти і я.

– Серйозно? – прошепотіла Лілі.

– Побачиш, – підтвердив Снейп, і навіть попри погано підстрижене волосся і чудернацький одяг він справляв неабияке враження, недбало розвалившись перед нею і демонструючи непохитну впевненість у долі, що їй судилася.

– І справді листи принесуть сови? – прошепотіла Лілі.

– Як правило, – відповів Снейп. – Але ти маґлівського роду, тому має прибути посланець зі школи, щоб твоїм батькам усе пояснити.

– А хіба є якась різниця, якщо я маґлівського роду?

Снейп завагався. Гострий погляд його чорних очей ковзнув із зеленкуватого затінку по її блідому обличчі, по темно-рудому волоссю.

– Ні, – відповів він. – Нема ніякої різниці.

– Добре, – зраділа Лілі. Було помітно, що це її турбувало.

– Ти так чудово володієш чарами, – сказав Снейп. – Я ж бачив. Я увесь час на тебе дивився...

Він не договорив, але вона й не слухала, лежачи на зеленій траві й дивлячись на густе віття дерев над головою. Він дивився на неї так само жадібно, як і на дитячому майданчику.

– Що там у тебе вдома? – запитала Лілі.

Між бровами у нього з’явилась маленька зморшка.

– Все добре, – буркнув він.

– Більше не сваряться?

– Та ні, сваряться, – зізнався Снейп. Вирвав цілу жменю листочків і почав їх дерти, не усвідомлюючи, що робить. – Та ще трохи, і я звідси поїду.

– Твій тато не любить чарів?

– Він узагалі нічого не любить, – буркнув Снейп.

– Северусе?

Снейпові губи скривилися в ледь помітній усмішці, коли вона назвала його на ім’я.

– Що?

– Розкажи мені ще раз про дементорів.

– Нащо тобі це треба?

– Якщо я чаруватиму поза межами школи...

– За це тебе не віддадуть дементорам! Дементори для тих людей, що справді роблять погане. Вони охороняють чаклунську тюрму, Азкабан. Тобі не загрожує Азкабан, ти дуже...

Він знову почервонів і зірвав ще жменю листя. Тут у Гаррі за спиною щось зашаруділо, і він озирнувся. То посковзнулася Петунія, що ховалася за деревом.

– Туню! – здивовано й радісно вигукнула Лілі, а Снейп схопився на ноги.

– То хто тепер шпигує? – крикнув він. – Що тобі треба?

Петунія втратила дар мови, стривожена тим, що її викрили. Гаррі бачив, що вона шукає найдошкульніших слів.

– А що це ти, до речі, нап’яв? – запитала вона, показуючи на Снейпові груди. – Мамину блузку?

Голосно тріснуло і впала гілка, що була в Петунії над головою. Лілі закричала. Гілка вдарила Петунію по плечах, та хитнулась назад і залилася слізьми.

– Туню!

Але Петунія вже втекла. Лілі напосілася на Снейпа.

– Це ти так зробив?

– Ні, – він дивився на неї з викликом і водночас злякано.

– Це ти! – вона позадкувала від нього. – Це ти зробив! Ти зробив їй боляче!

– Ні... це не я!

Проте брехня не переконала Лілі. Востаннє обпаливши його лютим поглядом, вона побігла з гаю за сестрою, а Снейп залишився, розгублений і жалюгідний...

І знов усе змінилося. Гаррі озирнувся. Це була платформа дев’ять і три чверті, Снейп стояв, згорбившись, біля кощавої похмурої жінки з землистим обличчям, дуже схожої на нього. Снейп дивився на сім’ю з чотирьох душ, що стояла поблизу. Дві дівчини про щось говорили, відійшовши трохи від батьків. Лілі, здається, про щось благала сестру.

Гаррі підступив ближче, щоб послухати.

– ...вибач мені, Туню, мені так прикро! Послухай... – вона схопила сестру за руку й не випускала, хоч Петунія й намагалася вирватись. – Може, як я вже буду там... ні, ти послухай, Туню! Може, як я вже буду там, то піду до професора Дамблдора й переконаю його змінити думку!

– Я не... хочу... туди... їхати! – крикнула Петунія, вириваючи руку з сестриних лещат. – Думаєш, я хочу пертися в якийсь дурнуватий замок, щоб навчитися, як стати... як стати?..

Її світлі очі поглянули на платформу, де нявчали на руках у господарів коти, тріпотіли крильми й ухкали одна на одну сови в клітках, де учні, дехто вже в довгих чорних мантіях, тягли валізи й скрині на яскраво-червоний потяг або радісно вітали одне одного, побачившись після літніх канікул.

– ...думаєш, я хочу бути такою... такою почварою?

Лілі на очі навернулися сльози, і Петунія нарешті висмикнула свою руку.

– Я не почвара, – сказала Лілі. – Не кажи такого страшного.

– Бо ти туди їдеш, – з насолодою додала Петунія. – У спецшколу для почвар. Ти і той Снейпів хлопець... двоє виродків, ось хто ви такі. Це й добре, що вас відсіяли від нормальних людей. Нам так безпечніше.

Лілі подивилася на батьків, які зі щирим задоволенням розглядали платформу, насолоджуючись цим видовищем. Тоді знову глянула на сестру й заговорила пошепки з люттю в голосі:

– Чомусь ти не вважала, що то школа для почвар, коли писала листа директорові і благала, щоб він тебе прийняв.

Петунія стала яскраво-червона.

– Благала? Я не благала!

– Я бачила його відповідь. Дуже чемну.

– Ти не мала права читати... – прошепотіла Петунія. – То особистий лист... як ти могла?..

Лілі видала себе, мимохіть зиркнувши туди, де стояв Снейп. Петунія охнула.

– Його знайшов цей хлопець! Ти з цим хлопцем нишпорила в моїй кімнаті!

– Ні... ми не нишпорили... – почала боронитися Лілі. – Северус побачив конверт і не повірив, що маґелка може спілкуватися з Гоґвортсом, от і все! Він каже, що на пошті, мабуть, працюють замасковані чаклуни, які займаються...

– Мабуть, ті чаклуни скрізь пхають свого носа! – вигукнула Петунія, збліднувши. – Почвара! – ще раз обізвала вона сестру й кинулася до батьків...

І знову картинка змінилася. Снейп квапливо йшов коридором «Гоґвортського експреса», що вистукував колесами повз села й поля. Снейп уже перевдягся у шкільну мантію, скориставшись, мабуть, найпершою ж нагодою позбутися свого жахливого маґлівського одягу. Нарешті він зупинився біля купе, в якому їхало кілька галасливих хлопців. У кутку біля вікна сиділа, зіщулившись, Лілі і притискала обличчя до шибки.

Снейп відчинив двері купе й сів навпроти Лілі. Вона глянула на нього й знову відвернулась до вікна. Була заплакана.