Текст книги "Гаррі Поттер і Смертельні реліквії"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 39 страниц)

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ -
Казка про трьох братів

Гаррі озирнувся на Рона й Герміону. Вони теж, здається, не зрозуміли, що мав на увазі Ксенофілій.

– Смертельних реліквій?

– Саме так, – підтвердив Ксенофілій. – Ви що, про них не чули? Це мене не дивує. Дуже й дуже мало чаклунів у них вірить. Візьміть отого молодого придурка на весіллі твого брата, – кивнув він у бік Рона, – котрий почав мене звинувачувати, ніби я ношу символ відомого темного чаклуна! Яке невігластво! У цих реліквіях немає нічого темного... принаймні не в тому примітивному сенсі. Цей символ використовують, щоб виявити себе одновірцям у надії, що вони допоможуть правовірному в Пошуку.

Він кинув у відвар гурдикореня кілька грудочок цукру, розмішав і випив.

– Вибачте, – сказав Гаррі. – Я щось не все зрозумів.

Він теж чемно відсьорбнув з чашки і трохи не вдавився – рідина була така гидотна, наче хтось розчинив у ній проносний горошок-на-всяк-смак із шмарклями.

– Бачиш, правовірні шукають Смертельних реліквій, – відповів Ксенофілій і цмакнув губами, явно насолоджуючись відваром.

– А що воно таке – Смертельні реліквії? – запитала Герміона.

Ксенофілій відсунув порожню чашку.

– Припускаю, всі ви знаєте «Казку про трьох братів»?

Гаррі заперечив, а от Рон з Герміоною відповіли ствердно.

Ксенофілій статечно кивнув головою.

– Ну-ну, містере Поттер, але ж усе починається з «Казки про трьох братів»... є десь тут у мене один примірник...

Він невпевнено роззирнувся по кімнаті, оглядаючи численні стоси пергаменту й книжок, але Герміона сказала:

– Я маю, містере Лавґуд, ось вона.

І вийняла з вишитої бісером сумочки «Казки барда Бідла».

– Оригінал? – гостро запитав у неї Ксенофілій, а коли вона кивнула головою, сказав: – Ну, то прочитай її вголос. Так ми найкраще все зрозуміємо.

– Е-е... гаразд, – нервуючись, погодилася Герміона. Розгорнула книжку, і Гаррі побачив, що символ, який вони досліджували, був саме на цій сторінці вгорі. Герміона легенько прокашлялася й почала читати.

– «Було собі троє братів, і брели вони якось у сутінках по безлюдній звивистій дорозі...» -

– Мама нам завжди казала, що це було опівночі, – докинув Рон, потягуючись, і заклав руки за голову, щоб зручніше було слухати. Герміона роздратовано на нього зиркнула.

– Вибач, але мені здається, що опівночі звучить страшніше! – пояснив Рон.

– Наче нам і так не вистачає в житті страхіть, – не стримався Гаррі. Ксенофілій, здається, не звертав на це великої уваги, а просто дивився на небо у вікні. – Далі, Герміоно.

– «За якийсь час брати підійшли до річки. Вона була надто глибока, щоб перейти вбрід, і надто бурхлива, щоб перепливти. Однак брати навчені були мистецтву чарів, тому вони просто махнули чарівними паличками, і над підступною водою виник міст. Коли вони вже були на середині цього мосту, дорогу їм заступила постать у каптурі.

І ось з ними заговорила Смерть...»

– Вибач, – урвав її Гаррі, – але з ними заговорила Смерть?

– Це ж казка, Гаррі!

– О-о, так, вибач. Далі.

– «І ось з ними заговорила Смерть. Вона була сердита, що її обдурили, і що три нові жертви вислизають у неї з-під носа, бо раніше всі подорожні топилися у цій річці. Але Смерть була підступна. Вона вдавано привітала трьох братів з такими успішними чарами і сказала, що кожен з них заслуговує від неї на винагороду за те, що так хитромудро її уникнув.

І от старший брат, що був дуже войовничий, забажав отримати наймогутнішу в світі чарівну паличку: паличку, з якою він завжди перемагав би суперників, паличку, гідну чаклуна, котрий здолав саму Смерть! Смерть тоді підійшла до найстарішої на березі річки бузини, зробила з її гілки чарівну паличку і віддала її старшому братові.

Середульший брат, що був дуже пихатий, вирішив ще більше принизити Смерть і захотів здобути здатність воскрешати померлих. Смерть знайшла на березі річки камінь і подала його середульшому братові зі словами, що цим каменем він зможе воскрешати мертвих.

А тоді Смерть запитала третього, меншого брата, що він бажає. Менший брат був найскромніший і наймудріший з усіх братів і не повірив Смерті. Тому попросив дати йому щось таке, що дало б йому змогу звідти піти, і щоб Смерть не йшла за ним по п’ятах. І Смерть вельми неохоче вручила йому свій плащ-невидимку».

– Смерть мала плащ-невидимку? – знову втрутився Гаррі.

– Щоб непомітно підкрадатися до людей, – пояснив Рон. – Бо іноді їй набридає підбігати до них, ляскати в долоні й верещати... вибач, Герміоно.

– «Тоді Смерть відійшла вбік і пропустила трьох братів, а вони пішли собі далі, з подивом обговорюючи пригоду, яка з ними сталася, й захоплюючись дарами Смерті.

Через деякий час шляхи братів розійшлися.

Старший брат ішов цілий тиждень чи й більше, і зайшов у далеке село, де жив його колега-чаклун, з яким він колись був посварився. Зрозуміло, що маючи за зброю найстарішу бузинову паличку, він легко переміг у двобої. Покинувши на підлозі мертвого суперника, старший брат пішов у шинок, де голосно вихвалявся могутньою чарівною паличкою, яку він забрав у самої Смерті, і яка зробила його нездоланним.

Тієї самої ночі до старшого брата, що лежав, сп’янілий від вина, на ліжку, підкрався інший чаклун. Злодій забрав його чарівну паличку, а на додачу ще й перерізав старшому братові горло.

Отак Смерть заволоділа першим братом.

Середульший брат тим часом помандрував до власного дому, де він жив сам-один. Там узяв він камінь, що мав здатність воскрешати мертвих, і тричі повернув його в руці. На його превеликий подив і радість перед ним з’явилася дівчина, з якою він колись сподівався одружитися, але яка несподівано померла.

Проте вона була сумна й холодна, відділена від нього немовби якимось серпанком. Хоч дівчина й повернулася у світ людей, та вона вже до нього не належала, а тому страждала. Врешті-решт середульший брат збожеволів від нездійсненної мрії бути з нею і, щоб поєднатися з дівчиною, сам себе вбив.

Отак Смерть заволоділа другим братом.

Та Смерть ніяк не могла знайти третього брата, хоч і шукала його роками. І аж тоді, як менший брат став старий-престарий, він зняв плащ-невидимку і віддав його синові. А тоді привітав Смерть як давню приятельку і радісно пішов за нею. І вони обоє, як рівні, покинули цей світ».

Герміона закрила книжку. Минув якийсь час, поки Ксенофілій зрозумів, що вона вже перестала читати, одвів погляд від вікна і сказав:

– Ну от і все.

– Тобто? – розгублено перепитала Герміона.

– Це й були Смертельні реліквії, – пояснив Ксенофілій.

Він узяв з захаращеного стола перо і витяг звідкілясь з-під книжок подертий аркуш пергаменту.

– Бузинова паличка, – сказав він і намалював на пергаменті пряму вертикальну лінію. – Воскресальний камінь, – додав він і домалював зверху до лінії коло. – Плащ-невидимка, – закінчив він і обвів цю лінію й коло трикутником, намалювавши таким чином символ, що так заінтригував Герміону. – Разом, – пояснив він, – це Смертельні реліквії.

– Але ж у казці немає ні слова про якісь там «Смертельні реліквії», – засумнівалася Герміона.

– Авжеж, немає, – страшенно самовдоволено сказав Ксенофілій. – Бо це ж дитяча казочка, яку розповідають для розваги, а не щоб повчати. Але ті з нас, хто на таких речах розуміється, знає, що в стародавній казці йдеться про три предмети, або реліквії, здобувши які, можна стати володарем Смерті.

Запала коротка тиша. Ксенофілій, скориставшись нею, визирнув з вікна. Сонце було вже низенько на обрії.

– Луна скоро наловить достатньо плімпів, – неголосно сказав Ксенофілій.

– Коли ви кажете «володар Смерті»... – почав було Рон.

– Володар, – махнув безтурботно рукою Ксенофілій. – Завойовник. Переможець. Будь-який термін на ваш вибір.

– Але тоді... чи це означає... – поволі вимовила Герміона, і Гаррі відчув, що вона намагається позбутися скептичних ноток, – що ви вірите, ніби ці предмети... ці реліквії... справді існують?

Ксенофілій знову підняв брови.

– Існують.

– Але, – почала Герміона, і Гаррі зрозумів, що вона втрачає терпець, – містере Лавґуд, невже ви вірите?..

– Дівчино, Луна все мені про тебе розповіла, – сказав Ксенофілій, – ти, як я розумію, не позбавлена розуму, але страшенно обмежена. Недалека. Вузьколоба.

– Може, ти, Герміоно, поміряєш капелюха? – показав Рон на чудернацький головний убір. Голос його аж тремтів від стримуваного сміху.

– Містере Лавґуд, – не вгавала Герміона. – Ми всі знаємо, що плащі-невидимки існують. Вони хоч і рідкісні, але реальні. Але...

– Але третя реліквія – це справжній невидимий плащ, міс Ґрейнджер! Тобто не просто дорожній плащ, захищений закляттям «Розілюзнення» або наділений засліплювальними чарами чи навіть витканий з напівликової шерсті, що спочатку ховає власника, але з роками блякне і стає геть непрозорий. Ідеться про плащ, який по-справжньому й надійно робить того, хто його вбрав, невидимим. Плащ вічний, незмінний і здатний забезпечити постійне й непроникне укриття, хоч би які закляття на нього насилали. Скільки ти бачила таких плащів, міс Ґрейнджер?

Герміона відкрила було рота, щоб відповісти, та закрила його знов, помітно розгублена. Друзі перезирнулися, й Гаррі зрозумів, що всі вони думають про одне й те саме. Так сталося, що точнісінько такий плащ, як оце щойно описав Ксенофілій, був зараз з ними в цій кімнаті.

– Власне, – сказав Ксенофілій таким тоном, ніби завдав їм остаточної поразки неспростовним аргументом, – ніхто з вас такого і в очі не бачив. Власник такої речі був би незмірно багатий!

Він знову визирнув з вікна. Небо вже забарвилось у ледь помітний відтінок рожевого.

– Гаразд, – промовила збентежена Герміона. – Скажімо, плащ існує... а як же камінь, містере Лавґуд? Та штука, що ви її назвали воскресальним каменем?

– А що з ним?

– Як він може бути справжнім?

– А доведи, що не може, – відповів їй Ксенофілій.

Герміону це просто обурило.

– Але ж це... вибачте, але це просто безглуздо! Як я можу довести, що його не існує? Ви що, сподіваєтесь, що я позбираю все... все каміння світу й перевірятиму? Тобто так можна що завгоднооголосити реальним, якщо єдина підстава для віри в його існування – те, що ніхто не довівпротилежного!

– Ясно, що можна, – погодився Ксенофілій. – Я радий, що ти потроху звільняєш свідомість від обмежень.

– А та бузинова чарівна паличка, – швидко втрутився Гаррі, не даючи сказати слова Герміоні, – вона, на вашу думку, теж існує?

– Про це є безліч свідчень, – відповів Ксенофілій. – За бузиновою паличкою легко простежити завдяки тому, як вона переходить з рук у руки.

– І як же? – зацікавився Гаррі.

– А так, що той, хто хоче нею заволодіти, мусить силою забрати її в попереднього власника, – пояснив Ксенофілій. – Ви ж чули, мабуть, як ця паличка опинилася в руках Еґберта Мерзенного після того, як він замордував Емеріка Лихого? Або як Ґоделот помер у власному підвалі після того, як його син Гереворд забрав у нього чарівну паличку? Чи про жахливого Локсія, який відібрав паличку у Варнави Деверила, котрого потім убив? Кривавий слід бузинової палички тягнеться крізь усі сторінки чаклунської історії.

Гаррі глипнув на Герміону. Вона похмуро дивилася на Ксенофілія, але не сперечалася.

– А де зараз, на вашу думку, може бути бузинова чарівна паличка? – запитав Рон.

– А хто це може знати? – стенув плечима Ксенофілій, визираючи з вікна. – Хтозна, де захована бузинова паличка? Слід уривається на Аркусі й Лівію. Хто скаже, котрий з них насправді переміг Локсія і хто забрав чарівну паличку? А кому відомо, хто потім здолав їх? Історія, на жаль, про це мовчить.

Запала тиша. Нарешті Герміона запитала напруженим голосом:

– Містере Лавґуд, а чи родина Певерелів якось причетна до Смертельних реліквій?

Ксенофілія це запитання застало зненацька, а Гаррі це прізвище щось нагадало, тільки він не міг пригадати, що саме. Певерел... десь він уже його чув...

– А ти ввела мене в оману, дівчино! – здивовано витріщився на Герміону Ксенофілій і випростався в кріслі. – Я думав, ти про пошук реліквій нічого не знаєш! Багато хто з нас, шукачів, вірить, що Певерели безпосередньо... найбезпосередніше!..причетні до реліквій!

– А хто такі Певерели? – поцікавився Рон.

– Це прізвище було на тій могилі зі знаком, у Ґодриковій Долині, – пояснила Герміона, не зводячи очей з Ксенофілія. – Іґнотус Певерел.

– Отож! – повчально підняв вказівного пальця Ксенофілій. – Знак Смертельних реліквій на Іґнотусовій могилі – це переконливий доказ!

– Чого? – здивувався Рон.

– Та того, що три брати з казки – це й були брати Певерели: Антіох, Кадмус та Іґнотус! Що вони й були найпершими власниками реліквій!

Ще раз зиркнувши у вікно, він зіп’явся на ноги, узяв тацю й пішов до ґвинтових сходів.

– Залишитесь на вечерю? – крикнув він уже на сходах. – Усі завжди просять у нас рецепт юшки з прісноводних плімпів.

– Мабуть, щоб показати у відділі отруєнь лікарні святого Мунґа, – ледве чутно пробурмотів Рон.

Гаррі дочекався, коли Ксенофілієві кроки залунали внизу, на кухні, і аж тоді заговорив.

– Що скажеш? – запитав він Герміону.

– Ой, Гаррі, – втомлено відповіла вона, – це таке несусвітне безглуздя. Знак має означати щось цілком інше. А це все – його дивне тлумачення. Шкода змарнованого часу.

– Якщо я не помиляюся, це він приніс нам зім’яторогих хропачів, – сказав Рон.

– То ти також у це не віриш? – запитав його Гаррі.

– Нє-а, це з тих казок, що розповідають дітям, коли їх повчають: «Не шукайте собі пригод, не встрявайте в бійки, не захоплюйтесь тим, що краще взагалі не займати! Сидіть собі тихенько, робіть своє, і все буде добре!» Та й узагалі, – додав Рон, – може, саме через цю казку вважається, що бузинові чарівні палички – нещасливі.

– Що ти маєш на увазі?

– Та різні забобони. «Хто у травні народився, той із маґлом одружився». «Хто у сутінках чарує, того північ розчарує». «Якщо палка з бузини – не знайдеш собі жони». Та ви ж, мабуть, чули ці приказки. Мама їх безліч знає.

– Нас з Гаррі виховували маґли, – нагадала Герміона, – а в них інакші забобони. – Вона важко зітхнула, бо з кухні долинув ядучий запах. У тому, що її так дратував Ксенофілій, був і позитивний ефект – вона забувала сердитися на Рона. – Думаю, так воно і є, – погодилася вона з ним. – Це просто повчальна казочка, бо ж очевидно, який з дарів найкращий, і що треба вибирати...

Усі троє закінчили речення одночасно. Герміона сказала: «плащ», Рон – «паличку», а Гаррі – «камінь».

Друзі здивовано перезирнулись і мало не розреготалися.

– Це ж ясно, що треба казати «плащ», – сказав Герміоні Рон, – але навіщо бути невидимим тому, хто має таку паличку? Це ж всемогутня паличка, Герміоно, ти тільки подумай!

– Та й ми вже маємо плащ-невидимку, – додав Гаррі.

– І він нас не раз виручав, якщо ви ще не помічали! – пирхнула Герміона. – Тоді як чарівна паличка тільки притягує всіляке лихо...

– ...якщо забагато про неї патякати, – засперечався Рон. – Якщо бути таким дурним, щоб танцювати, розмахувати нею над головою й виспівувати: «Я маю всемогутню паличку, ану зачепіть мене, хто сміливий». Просто треба тримати язика за зубами...

– Воно-то так, але чи довгоб ти його втримав? – скептично скривилася Герміона. – Єдине, що ми від нього почули, то це те, що легенди про надмогутні чарівні палички існують уже не одну сотню років.

– Справді? – здивувався Гаррі.

Герміоні важко було стримувати роздратування. Вираз її обличчя був такий до болю знайомий, що Гаррі з Роном аж обмінялись косими посмішками.

– Жезл Смерті, паличка Долі – вони вже століттями під різними назвами з’являються в казках, причому найчастіше ними володіють темні чаклуни, і чомусь починають ними вихвалятися. Професор Бінс декого з них згадував, але... ой, та все це дурниці. Могутність чарівних паличок залежить від того, які чаклуни ними користуються. Дехто просто любить похвалитися, що його паличка найбільша й найкраща.

– А звідки ти знаєш, – засумнівався Гаррі, – що всі ці чарівні палички, такі як жезл Смерті і паличка Долі – це не одна й та сама чарівна паличка, тільки назви впродовж століть змінюються?

– І що всі вони – не та бузинова паличка, яку виготовила Смерть? – здивувався Рон.

Гаррі засміявся – дивна ідея, що стрілила йому в голову, була таки сміховинна. Його власна чарівна паличка, нагадав він собі, була з гостролисту, а не з бузини, до того ж виготовив її Олівандер – це було відомо, незважаючи на все, що вона виробляла тієї ночі, коли Волдеморт гнався за ним у небі. Та якби вона була всемогутня, то хіба ж зламалася б?

– А чого ти обрав камінь? – запитав у нього Рон.

– Якби можна було повертати людей, то з нами був би Сіріус... Дикозор... Дамблдор... мої батьки...

Ні Рон, ні Герміона не всміхнулися.

– Але ж вони, якщо вірити бардові Бідлу, не захочуть сюди повертатися, – сказав Гаррі, згадуючи казку. – А чи є ще й інші казки про камінь, що може воскрешати мертвих? – запитав він Герміону.

– Нема, – сумно відповіла вона. – Не думаю, що ще хтось, крім містера Лавґуда, вірить, що це можливо. Бідл, мабуть, позичив ідею з легенди про Філософський камінь. Замість каменя, що робить безсмертним, вигадав камінь, що завертає смерть.

Запах з кухні дедалі дужчав і чимось нагадував підгорілі труси. Гаррі сумнівався, що зможе з’їсти бодай дрібку Ксенофілієвої страви, щоб той не образився.

– А як же плащ? – повільно проказав Рон. – Невже ви не бачите, що тут він таки правду казав? Я вже так звик до Гарріного плаща й до того, який він надійний, що навіть не задумувався про це. Я не чув, щоб хтось ще мав такий плащ, як Гаррі. Він безвідмовний. Нас ще ні разу під ним не побачили...

– Ясно, що не побачили, Роне! Ми ж стаємо під ним невидимі!

– Але все, що він казав про інші плащі – а то не якісь там дешевинки по десять за кнат – то, знаєте, правда! Я про це якось раніше не думав, але не раз чув про плащі, з яких від старості вивітрюються чари, або вони зношуються й рвуться від заклять. Плащ Гаррі належав ще його батькові, тож не скажеш, що він новенький, але він просто... досконалий!

– Ну добре, Роне, нехай. Але ж камінь...

Поки вони пошепки сперечалися, Гаррі ходив по кімнаті, майже їх не слухаючи. Підійшов до ґвинтових сходів, ковзнув очима вгору і одразу прикипів поглядом. Зі стелі горішньої кімнати на нього дивилося його власне обличчя.

Після короткого збентеження він зрозумів, що то не дзеркало, а картина. Заінтригований, він поліз сходами нагору.

– Гаррі, що ти робиш? Не лізь туди без нього!

Але Гаррі вже був на третьому поверсі.

Луна прикрасила стелю своєї кімнати п’ятьма чудово намальованими обличчями своїх друзів: Гаррі, Рона, Герміони, Джіні та Невіла. Вони не рухалися, на відміну від портретів у Гоґвортсі, однак певна магія в них відчувалася. Гаррі здалося, що вони дихають. Навколо картин звивалося неначе п’ять золотих ланцюжків, з’єднуючи їх між собою, та коли Гаррі уважно придивився, то виявив, що то не ланцюжок, а одне-єдине слово, написане тисячі разів золотим чорнилом: друзі... друзі... друзі...

Гаррі відчув приплив приязні до Луни. Роззирнувся по кімнаті. Біля ліжка була велика фотографія малої Луни з дуже схожою на неї жінкою. Вони обнімалися. Луна на знімку була охайна й доглянута – в житті Гаррі її такою не бачив. Фотокартку вкривав порох. Це Гаррі трохи здивувало. Він озирнувся ще раз.

Щось тут було не так. На блідо-голубому килимі теж лежав товстий шар пилу. У шафі з нещільно зачиненими дверцятами не було одягу. Ліжко було якесь холодне й непривітне, мовби на ньому не спали вже кілька тижнів. Павутина затягувала найближче вікно, за яким світилося криваво-червоне небо.

– Що там таке? – поцікавилася Герміона, коли Гаррі зійшов униз, та він не встиг відповісти, бо з кухні саме піднімався Ксенофілій з тацею, заставленою мисками.

– Містере Лавґуд, – запитав Гаррі. – А де Луна?

– Не зрозумів?

– Де Луна?

Ксенофілій завмер на сходах.

– Я... я ж вам уже казав. Вона там, біля Нижнього мосту, ловить плімпів.

– А чого ж у вас на таці лише чотири миски?

Ксенофілій спробував щось сказати, але не видушив з себе ні звуку. Тишу порушувало тільки невтомне пихкання друкарського верстата та легке бряжчання таці в тремтячих руках Ксенофілія.

– Таке враження, що Луни тут не було вже кілька тижнів, – сказав Гаррі. – Нема її одягу, і на ліжку вже давно ніхто не спав. Де вона? І чому ви постійно дивитесь у вікно?

Ксенофілій впустив тацю. Миски гойднулися й порозбивалися. Гаррі, Рон і Герміона вихопили чарівні палички і Ксенофілій завмер, з рукою, що ледь-ледь не встигла сягнути в кишеню. У цю мить друкарський верстат голосно бахнув і на підлогу з-під скатертини посипалися численні номери «Базікала»; верстат нарешті замовк.

Герміона, не відводячи чарівної палички від містера Лавґуда, нахилилася й підняла один журнал.

– Гаррі, подивись.

Незважаючи на розгардіяш, він швидко підійшов до неї. На першій сторінці «Базікала» красувався його знімок з написом «Небажаний номер один»і повідомленням про винагороду за нього.

– Що, «Базікало» змінив редакційну політику? – холодно поцікавився Гаррі, а мозок його працював на повних обертах. – Цікаво, що ви робили, містере Лавґуд, коли вийшли з будинку? Посилали сову в міністерство?

Ксенофілій облизав губи.

– Вони забрали Луну, – прошепотів він. – За все те, що я досі писав. Забрали мою Луну, і я не знаю, де вона, і що з нею зробили. Але вони можуть її повернути, якщо я... якщо я...

– Здасте їм Гаррі? – договорила за нього Герміона.

– Нічого не вийде, – категорично заперечив Рон. – Геть з дороги, ми звідси йдемо.

Ксенофілій був схожий на примару – постарішав років на сто, губи скривились у страхітливій посмішці.

– Вони тут будуть з секунди на секунду. Я мушу врятувати Луну. Я не можу втратити Луну. Ви звідси не підете.

Він розставив руки перед сходами, і в Гарріній уяві на мить постала його мати, що зробила те саме, захищаючи його ліжечко.

– Не змушуйте нас завдавати вам шкоди, – попередив Гаррі. – З дороги, містере Лавґуд!

– ГАРРІ! – закричала Герміона.

Повз вікна пролітали постаті на мітлах. Скориставшись тим, що гості відвернули очі, Ксенофілій вихопив чарівну паличку. Гаррі вчасно зрозумів їхню помилку. Він кинувся вбік і ледве встиг відштовхнути Рона й Герміону з траєкторії приголомшливого закляття. Воно пролетіло кімнату і влучило в ріг різкопроривця.

Стався колосальний вибух. Кімнату розтрощило вщент. На всі боки полетіли уламки дерева, шматки паперу і всякий мотлох, усе навколо огорнула непроникна хмара густого білого пилу. Гаррі підлетів угору, а тоді гахнувся об підлогу, нічого не бачачи й затуляючи руками голову від уламків, що сипалися на нього. Чув, як верещить Герміона і кричить Рон. Щось зі страхітливим брязкотом загуркотіло додолу сходами, і він зрозумів, що то падає спиною вниз збитий з ніг вибухом Ксенофілій.

Гаррі спробував вибратися з-під уламків, що мало не засипали його з головою. Через густу куряву ледве міг дихати й бачити. Півстелі обвалилося і край Луниного ліжка звисав у діру. Погруддя Ровіни Рейвенклов без половини обличчя лежало неподалік, у повітрі кружляли клапті роздертого пергаменту, а друкарський верстат лежав на боці, перекриваючи сходи на кухню. Поблизу заворушилася ще одна біла постать, і Герміона, вкрита пилом і сама схожа на статую, притулила пальця до вуст.

Унизу, грюкнувши, відчинилися навстіж двері.

– Траверсе, чи ж я тобі не казав, що нема чого спішити? – пролунав грубий голос. – Хіба не казав, що в цього психа просто почалися чергові галюцинації?

Щось бахнуло, і Ксенофілій закричав з болю.

– Ні... ні... нагорі... Поттер!

– Я ж тобі ще на тому тижні казав, Лавґуде, що ми повернемося тільки заради надійної інформації! Пригадуєш минулий тиждень, коли ти хотів обміняти дочку на ідіотський головний убір, що стікав кров’ю? А тиждень перед тим... – знову щось бахнуло й пролунав крик... – коли ти думав, що ми її віддамо, якщо ти надаси нам докази існування зім’ято... – бах!– ...рогих... – бах!– хропачів?

– Ні... ні... благаю вас! – ридав Ксенофілій. – Там справді Поттер! Справді!

– А тепер ти нас покликав, щоб підірвати! – проревів смертежер. Посипався град ударів упереміш з воланням агонізуючого Ксенофілія.

– Селвине, зараз тут усе обвалиться, – почувся інший, холодний, голос, і відлуння від нього гайнуло покрученими сходами. – Сходи нагору завалило. Якщо розчистимо, будинок може впасти.

– Брехлива ти паскудо! – крикнув чаклун, якого звали Селвин. – Ти ніколи в житті не бачив Поттера? Думав заманити нас сюди і вбити? І ти ще надієшся повернути собі своє дівчисько?

– Я присягаюся... клянуся... Поттер нагорі!

– Гоменум ревеліо,– пролунав голос під сходами.

Гаррі почув, як охнула Герміона, і його охопило дивне відчуття, ніби щось налетіло на нього, заливши все тіло своєю тінню.

– Селвине, нагорі справді хтось є, – різко сказав другий чоловік.

– Це Поттер, я ж кажу вам, що це Поттер! – ридав Ксенофілій. – Будь ласка... прошу вас... віддайте мені Луну, поверніть мою Луну...

– Ти забереш своє дівчисько, Лавґуде, – сказав Селвин, – якщо піднімешся нагору й приведеш сюди Гаррі Поттера. Але якщо це змова, якщо це якась твоя витівка, і там сидить у засідці твій спільник, щоб заманити нас у пастку, то ми ще подумаємо, чи залишати тобі хоч шматок дочки, щоб було що поховати.

Ксенофілій заскиглив зі страху й відчаю. Щось засовалося й заскреготіло – Ксенофілій намагався продертися крізь завал на сходах.

– Швиденько, – прошепотів Гаррі, – треба зникати.

Він почав вибиратися з-під руїн, маскуючись шумом, що його здійняв на сходах Ксенофілій. Рона майже з головою засипало уламками. Гаррі й Герміона якомога тихіше підповзли до нього й спробували зіпхнути з його ніг важкий комод. Ксенофілієве гупання й скрегіт лунали дедалі ближче. Тим часом Герміона зуміла вивільнити Рона заклинанням «Політ».

– Ну що ж, – видихнула Герміона, коли почав трястися потрощений друкарський верстат, що перекривав сходи. Ксенофілій був за кілька кроків. Білими від пилюки губами Герміона спитала:

– Гаррі, ти мені довіряєш?

Гаррі кивнув головою.

– Тоді добре, – пошепотіла Герміона, – дай мені плащ-невидимку. Роне, накинь його.

– Я? А Гаррі...

– Будь ласка,Роне! Гаррі, міцно тримай мене за руку, Роне, хапайся за моє плече.

Гаррі простяг ліву руку. Рон зник під плащем. Друкарський верстат, що перекривав сходи, завібрував. Ксенофілій намагався пересунути його заклинанням «Політ». Гаррі не знав, чого чекає Герміона.

– Тримайтеся, – прошепотіла вона. – Тримайтеся... будь-якої секунди...

Над поваленим сервантом з’явилося біле, як папір, обличчя Ксенофілія.

– Забуттятус!– крикнула Герміона, спрямувавши чарівну паличку йому в лице, а тоді повернула її на підлогу під ногами:

– Депрімо!

Вона пробила діру в підлозі. Друзі каменем шугонули вниз, Гаррі відчайдушно чіплявся за Герміонину руку. Знизу пролунав крик, і він ще встиг побачити двох чоловіків, що намагалися вислизнути з-під уламків стелі та потрощених меблів, що градом посипалися на них згори. Герміона крутнулася в повітрі і гуркіт від падіння будинку загримів у вухах Гаррі, коли вона знову потягла його в темряву.