Текст книги "Гаррі Поттер і Смертельні реліквії"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 39 страниц)

– РОЗДІЛ П’ЯТИЙ -
Полеглий воїн

– Геґріде?

Гаррі силкувався видертися з купи металолому і шкіри, намагався встати, однак руки не знаходили в багнистій воді опори. Він не розумів, де зник Волдеморт, і боявся, що той от-от налетить на нього з темряви. Щось гаряче й вологе стікало з чола й підборіддя. Він виповз зі ставка й пошкутильгав до великого темного тіла, що лежало на землі – до Геґріда.

– Геґріде? Геґріде, скажи щось...

Однак темна купа не ворухнулась.

– Хто тут? Це Поттер? Ти Гаррі Поттер?

Гаррі не впізнав цього чоловічого голосу. Тоді закричала жінка:

– Вони розбилися, Тед! Упали в саду!

У Гаррі паморочилася голова.

– Геґріде, – безтямно повторив він, і коліна його підкосилися.

Опритомнівши, він усвідомив, що лежить навзнак на подушках, і відчув пекучий біль у ребрах і в правій руці. Відсутній зуб знову виріс. Шрам на лобі й досі пульсував.

– Геґріде?

Він розплющив очі й побачив, що лежить на диванчику в незнайомій яскраво освітленій вітальні. Світловолосий черевань поглядав на Гаррі з тривогою.

– З Геґрідом усе гаразд, синку, – сказав черевань, – дружина ним опікується. А як ти почуваєшся? Ще щось поламане? Я полагодив тобі ребра, зуба й руку. До речі, мене звати Тед, Тед Тонкс – Дорин батько.

Гаррі звівся й сів занадто швидко – з очей посипалися іскри, стало млосно, запаморочилось у голові.

– Волдеморт...

– Не хвилюйся, – Тед Тонкс поклав Гаррі руку на плече й примусив його лягти на подушки. – Ти ледь не розбився. А що взагалі сталося? Поламався мотоцикл? Знову перестарався Артур Візлі зі своїми маґлівськими штукенціями?

– Ні, – сказав Гаррі, а шрам його пульсував, наче відкрита рана. – Смертежери, багато... гналися за нами...

– Смертежери? – різко перепитав Тед. – Як це – смертежери? Я думав, вони не знають, що тебе перевозять цієї ночі.

– Вони знали, – відповів Гаррі.

Тед Тонкс звів очі до стелі, ніби міг бачити крізь неї небо.

– Ну, тоді ми знаємо, що наші захисні чари спрацювали. Ближче, ніж на сто ярдів, вони не зможуть сюди підібратися.

Тепер Гаррі зрозумів, чому зник Волдеморт. Це сталося в тій точці, де мотоцикл перетнув бар’єр орденських чарів. Він лише сподівався, що чари діють і далі. Уявив, що поки вони говорять, Волдеморт висить на висоті сто ярдів над ними і намагається проникнути у величезну прозору бульбашку, яку Гаррі подумки собі намалював.

Він спустив з дивана ноги; мусив на власні очі побачити Геґріда, щоб переконатися, що той таки живий. Та не встиг устати, як відчинилися двері і в них протиснувся Геґрід – з обличчям закривавленим і брудним. Він трохи шкутильгав, проте якимось дивом лишився живий.

– Гаррі!

Перекинувши два маленькі столики й фікус, він двома велетенськими кроками перетнув кімнату і з такою силою обійняв Гаррі, що ледь не зламав йому щойно зрощені ребра. – Шляк би й’го трафив, Гаррі, і як ти зумів з того видряпатись? Я вже боявся, шо нам обом капець.

– Та я теж. Я й сам не вірю...

Гаррі замовк на півслові – він помітив жінку, яка зайшла до кімнати вслід за Геґрідом.

– Ти?! – вигукнув він і сягнув рукою в кишеню, проте вона була порожня.

– Твоя чарівна паличка в мене, синку, – мовив Тед, торкаючись нею Гарріної руки. – Вона впала біля тебе, і я її підняв. А кричав ти на мою дружину.

– Ой, я... пробачте.

Коли місіс Тонкс підійшла, стало видно, що вона не така вже й схожа на свою сестру Белатрису – волосся мала світло-каштанове, а очі більші й добріші. Однак після викрику Гаррі вона, здавалося, трохи насупилась.

– Що з нашою дочкою? – спитала вона. – Геґрід казав, що ви втрапили в засідку. Де Німфадора?

– Не знаю, – відповів Гаррі. – Ми не знаємо, що з іншими.

Жінка перезирнулася з Тедом. Гаррі побачив вирази їхніх облич і його охопив страх та відчуття провини. Якщо хоч хтось загинув, то це сталося через нього, тільки через нього. Він погодився на цей план, дав їм своє волосся...

– Летиключ, – зненацька згадав він. – Треба повернутися в «Барліг» і все з’ясувати... тоді ми вас повідомимо або... або Тонкс повідомить, якщо вона...

– З Дорою все буде добре, Дромедо, – заспокоїв жінку Тед. – Вона знає свою справу, бувала вже з аврорами і не в таких бувальцях. Летиключ у нас, – сказав він Гаррі. – Він відлітає за три хвилини, якщо хочете – можете скористатись.

– Хочемо, – сказав Гаррі. Схопив рюкзак і закинув на плече. – Я...

Він глянув на місіс Тонкс, щоб попросити пробачення за той страх і тривогу, яких на неї нагнав, проте не зумів витиснути з себе слів, які б не звучали порожньо й нещиро.

– Я скажу Тонкс... Дорі... щоб повідомила вас, якщо вона... дякую, що нас підлатали, дякую за все. Я...

Він був радий покинути кімнату й піти за Тедом через невеликий коридорчик до спальні. Геґрід ішов за ними, пригинаючись, щоб не стукнутись головою об одвірок.

– Оце він, синку. Летиключ.

Містер Тонкс вказував на срібну щіточку для волосся, що лежала на туалетному столику.

– Дякую, – сказав Гаррі і простяг до неї пальця, готовий до відльоту.

– Хвилиночку, – роззирнувся Геґрід. – Гаррі, а де Гедвіґа?

– Вона... в неї влучили, – відповів Гаррі.

Він раптом по-справжньому це усвідомив; він засоромився сліз, що набігли на очі. Сова була його другом, його єдиним зв’язком з магічним світом, коли він змушений був вертатися до Дурслів.

Геґрід простяг величезну руку й боляче поплескав його по плечах.

– Нічо, – сказав грубувато. – Нічо. Вона си жила довго й файно...

– Геґріде! – попередив Тед Тонкс, бо щітка для волосся спалахнула яскраво-синьо, і Геґрід ледве встиг покласти на неї пальця.

Щось смикнуло Гаррі в районі пупа, немовби він упіймався на невидимий гачок, і потягло в порожнечу, де він шалено закрутився, відлітаючи разом з Геґрідом від містера Тонкса, не відпускаючи пальця від летиключа. За кілька секунд його ноги гупнули з розмаху об тверду землю і він упав на руки й коліна на подвір’ї «Барлогу». Почув якісь крики. Відкинув згаслу щітку, підвівся, похитуючись, і побачив місіс Візлі та Джіні, що вибігали сходами із задніх дверей. Геґрід, що теж гепнувся, приземляючись, тяжко зводився на ноги.

– Гаррі? Ти справжній Гаррі? Що сталося? Де всі інші? – лементувала місіс Візлі.

– Як де? Невже ще ніхто не повернувся? – важко дихав Гаррі.

Відповідь читалася на зблідлому обличчі місіс Візлі.

– Смертежери вже чекали, – пояснив Гаррі. – Нас оточили відразу, як ми злетіли... вони знали, що це мало бути цієї ночі... не знаю, що сталося з іншими. Нас переслідувало четверо, ми все робили, щоб утекти, а тоді нас догнав Волдеморт...

Він чув у своєму голосі нотки самовиправдання, ніби благав її зрозуміти, чому він не знав, що сталося з її синами, але...

– Слава Богу, що з тобою все добре, – зітхнула вона, пригортаючи Гаррі, хоч він відчував, що на це не заслуговує.

– Часом не маєш якогось бренді, Молі? – тремтячим голосом запитав Геґрід. – Щоб поправити здоровля.

Вона могла б вичаклувати плящину, проте кинулася в дім, і Гаррі зрозумів, чому – місіс Візлі не хотіла, щоб у цю мить бачили її лице. Він обернувся до Джіні, і та відразу задовольнила його невисловлене благання отримати хоч якусь інформацію.

– Рон і Тонкс мали повертатися перші, але спізнилися до свого летиключа, і він прилетів без них, – показала вона на іржаву бляшанку з-під олії, що лежала на землі неподалік. – А цей, – тицьнула вона пальцем у старовинні парусинові туфлі, – мав повернутися з татом і Фредом, вони мали прилетіти другі. Ви з Геґрідом мали бути треті, а Джордж і Люпин, якщо встигнуть, – зиркнула вона на годинник, – прибудуть з хвилини на хвилину.

Знову з’явилася місіс Візлі з пляшкою бренді і вручила її Геґрідові. Той розкрутив кришечку й видудлив бренді одним духом.

– Мамо! – крикнула Джіні, показуючи на місце за кілька кроків.

Темряву осяяло синє світло, що дедалі яскравішало, а тоді з’явилися Люпин і Джордж. Якийсь час вони ще крутилися, а тоді попадали. Гаррі миттю збагнув – сталося щось погане. Люпин підтримував непритомного закривавленого Джорджа.

Гаррі підбіг до них і підхопив Джорджа попід ноги. Удвох з Люпином вони понесли Джорджа в будинок, через кухню занесли до вітальні й поклали на диванчик. Коли лампа освітила Джорджеву голову, Джіні зойкнула, а Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося: у Джорджа не було одного вуха. Голову й шию збоку заливала яскрава червона кров.

Не встигла місіс Візлі нахилитися над сином, як Люпин уже схопив Гаррі за руку й доволі безцеремонно поволік назад у кухню, де Геґрід усе ще намагався протиснути в двері своє масивне тіло.

– Йой! – обурився Геґрід. – Ану пусти! Відпусти Гаррі! Люпин його проіґнорував.

– Яке створіння сиділо в кутку, коли Гаррі Поттер уперше зайшов у мій кабінет у Гоґвортсі? – запитав він, легенько струснувши Гаррі. – Відповідай!

– Е-е... здається, ґринділ в акваріумі?

Люпин відпустив Гаррі й притулився спиною до серванта.

– Шо то всьо має значити?! – заревів Геґрід.

– Вибач, Гаррі, але я мусив перевірити, – стисло пояснив Люпин. – Нас зрадили. Волдеморт знав, що тебе забиратимуть сьогодні, а сказати йому про це могли тільки ті, хто безпосередньо розробляв план. Ти міг виявитися самозванцем.

– А чо ти тоді й мене не перевіриш? – засопів Геґрід, що й досі не міг протиснутися в двері.

– Ти напіввелетень, – пояснив Люпин, дивлячись на Геґріда. – Багатозільна настійка діє тільки на людей.

– Жоден член Ордену не сказав би Волдемортові, що ми вирушаємо сьогодні, – заперечив Гаррі, бо ця думка була жахлива, він не вірив, що хтось на таке здатний. – Волдеморт аж наприкінці мене наздогнав, спочатку він не знав, котрий справжній я. Якби він був посвячений у наш план, то з самого початку знав би, що я буду з Геґрідом.

– Волдеморт тебе наздогнав? – різко перепитав Люпин. – І що сталося? Як ти врятувався?

Гаррі стисло розповів, як смертежери, що за ним гналися, якимось чином розпізнали в ньому справжнього Гаррі, як вони припинили гонитву, а тоді, мабуть, викликали Волдеморта, і той з’явився буквально за мить перед тим, як вони з Геґрідом досягли рятівного прихистку в батьків Тонкс.

– Вони тебе впізнали? Але як? Що ти зробив?

– Я... – Гаррі намагався згадати. Уся ця подорож зливалася в суцільну смугу паніки й розгубленості. – Я побачив Стена Шанпайка... знаєте, того хлопця, що працював кондуктором на «Лицарському автобусі»? І я спробував його роззброїти, замість... бо він же не усвідомлював, що робить. Його ж, мабуть, імперіуснули?

Люпин мав ошелешений вигляд.

– Гаррі, та про яке ти роззброєння говориш! Вони тебе хотіли впіймати і вбити! Принаймні приголомшуй їх, якщо не готовий убивати!

– Ми ж були на висоті кількасот метрів! Стен був сам не свій, а якби я його приголомшив і він би зірвався вниз, то відразу б загинув, не треба було б і «Авади кедаври»!Два роки тому «Експеліармус»урятував мене від Волдеморта, – виклично додав Гаррі. Люпин йому нагадав глузливого гафелпафця Захаріаса Сміта, котрий висміював Гаррі за намагання навчити роззброюванню Дамблдорову армію.

– Так, Гаррі, – ледве стримуючись, прохрипів Люпин, – і це сталося на очах у смертежерів! Ти вже мені вибач, але в мить, коли тобі загрожувала нагла смерть, це був, м’яко кажучи, незвичний хід. А повторювати його сьогодні на очах у смертежерів, які були присутні під час того першого випадку або про нього чули – це було просто самогубство!

– То я що, мав убити Стена Шанпайка? – сердито вигукнув Гаррі.

– Звичайно, ні, – заперечив Люпин, – але смертежери... чесно кажучи, і всі інші... сподівалися, що ти у відповідь нападеш. «Експеліармус»– корисне закляття, Гаррі, проте смертежери вважають, що ти тільки ним і користуєшся, і я вимагаю, щоб так більше не було!

Після Люпинових слів Гаррі почувався ідіотом, однак у душі в нього ще жевріла жаринка непокори.

– Я не вбиватиму людей тільки тому, що вони перейшли мені дорогу, – сказав Гаррі. – Це Волдемортів стиль.

Люпин не встиг нічого відповісти: Геґрід нарешті протиснувся в двері, пошкандибав до стільця й сів. Стілець одразу розламався.

Не звертаючи уваги на Геґрідові нарікання й вибачення, Гаррі знову звернувся до Люпина:

– А з Джорджем усе буде гаразд?

Від цього запитання Люпинове роздратування ніби випарувалось.

– Гадаю, що так, хоч вухо вже не відновити, бо його відірвало закляттям...

Знадвору долинув якийсь шум. Люпин кинувся до дверей. Гаррі перестрибнув через Геґрідові ноги й вибіг надвір.

Там, на подвір’ї, з’явилися дві постаті, і Гаррі, підбігаючи до них, побачив, що це Герміона, яка поверталася до свого нормального вигляду, та Кінґслі. Обоє трималися за зігнутий вішак для одягу. Герміона кинулася Гаррі в обійми, а от Кінґслі не виявив ані найменшої радості від зустрічі. Гаррі побачив з-за Герміониного плеча, як він підняв чарівну паличку й націлився Люпинові в груди.

– Які останні слова сказав нам Албус Дамблдор?

– «Гаррі – наша найбільша надія. Довіртеся йому»,– спокійно відповів Люпин.

Кінґслі націлив паличку на Гаррі, однак Люпин сказав:

– Це він, я вже перевірив!

– Добре, добре! – буркнув Кінґслі, ховаючи чарівну паличку під плащ. – Але хтось же нас зрадив! Вони знали, що це буде сьогодні!

– Схоже, що так, – погодився Люпин, – але вони, здається, не чекали, що Поттерів буде семеро.

– Невелика радість! – сердито зауважив Кінґслі. – Хто ще повернувся?

– Тільки Гаррі, Геґрід та ми з Джорджем.

Герміона затулила руками рота, щоб ніхто не чув, як вона застогнала.

– Що було з тобою? – запитав у Кінґслі Люпин.

– П’ятеро гналися, двох поранив, одного, можливо, вбив, – скоромовкою протарабанив Кінґслі, – і ще ми бачили Відомо-Кого, він долучився до погоні напівдорозі, але досить швидко зник. Ремусе, він уміє...

– Літати, – договорив за нього Гаррі. – Я теж його бачив, він гнався за нами з Геґрідом.

– Тепер ясно, чому він зник... погнався за тобою! – вигукнув Кінґслі. – А я не зрозумів, чого це він пропав. А що його змусило обрати іншу жертву?

– Гаррі занадто чемно повівся зі Стеном Шанпайком, – пояснив Люпин.

– Зі Стеном? – перепитала Герміона. – Я думала, він у Азкабані.

Кінґслі невесело гмикнув.

– Герміоно, там явно сталася масова втеча, але в міністерстві, мабуть, це все зам’яли. Я бачив Траверса – у нього злетів каптур, коли я в нього влучив закляттям – а він теж мав би бути там. А що було з тобою, Ремусе? Де Джордж?

– Йому відірвало вухо, – сказав Люпин.

– Вухо?! – зойкнула Герміона.

– Снейпова робота, – додав Люпин.

– Снейпова? – вигукнув Гаррі. – Ви не казали...

– У нього під час гонитви злетів каптур. «Сектумсемпра» – це Снейпів коник. Я не зміг йому відплатити, бо мусив тримати пораненого Джорджа на мітлі – він утратив багато крові.

Запала тиша, всі четверо глянули в небо. Там не було ані найменшого руху. Зірки дивилися на них незворушно й байдуже, і їх не заступали летючі постаті їхніх друзів. Де Рон? Де Фред і містер Візлі? Де Білл, Флер, Тонкс, Дикозор і Манданґус?

– Гаррі, поможи! – хрипко гукнув Геґрід, бо знову застряг у дверях. Радий, що може відвернути думки від сумного, Гаррі визволив Геґріда і подався через порожню кухню до вітальні, де місіс Візлі та Джіні лікували Джорджа. Місіс Візлі уже зупинила кровотечу, і в світлі лампи Гаррі виразно бачив зяючу діру там, де було Джорджеве вухо.

– Як він?

Місіс Візлі озирнулася й пояснила:

– Я не зможу відростити вуха, бо його знищено темною магією. Та могло бути й гірше... він хоч живий.

– Так, – погодився Гаррі. – Слава Богу.

– Я чула, ще хтось прибув на подвір’я? – поцікавилася Джіні.

– Герміона й Кінґслі, – відповів Гаррі.

– Слава Богу, – прошепотіла Джіні. Вони подивилися одне на одного. Гаррі захотів її обійняти, притулити до себе, не переймаючись присутністю місіс Візлі, та не встиг він скоритися цьому пориву, як з кухні почувся гуркіт падіння.

– Кінґслі, я доведу, хто я такий, як побачу сина, а зараз відійди, бо гірше буде!

Гаррі ще не чув, щоб містер Візлі так кричав. Він увірвався у вітальню, лисина блищала від поту, окуляри на носі перекосилися. Фред забіг за ним, обидва були бліді, проте цілі й неушкоджені.

– Артуре! – заридала місіс Візлі. – Ой, слава тобі Господи!

– Як він?

Містер Візлі упав навколішки біля Джорджа. Уперше, відколи Гаррі знав Фреда, той не міг сказати ні слова. Він уп’явся очима в братову рану, наче не міг повірити в побачене.

Ніби відчувши прихід брата-близнюка та батька, Джордж поворухнувся.

– Як ти почуваєшся, Джорджику? – прошепотіла місіс Візлі.

– Наче святий, – пробурмотів він.

– Що з ним таке? – перелякано прохрипів Фред. – Струс мозку?

– Наче святий, – повторив Джордж, розплющуючи очі й дивлячись на брата. – Бачиш... я тепер просвітлений. Бо маю просвіт,Фред. Зрозумів?

Місіс Візлі заридала з новою силою. Бліде Фредове обличчя розчервонілося.

– Жалюгідно, – пирхнув він. – Примітивно! Знаючи стільки анекдотів і жартів про вухо, вибрати якийсь просвіт?

– Зате, – усміхнувся Джордж заплаканій матері, – тепер ти, мамо, нас розрізнятимеш.

Він роззирнувся по кімнаті.

– Здоров, Гаррі... ти ж Гаррі, правда?

– Так, це я, – підтвердив Гаррі, підходячи до дивана.

– Принаймні ти прибув сюди цілий, – сказав Джордж. – А чому біля ліжка хворого не видно Рона й Білла?

– Вони ще не повернулися, – пояснила місіс Візлі. Джорджева усмішка зів’яла. Гаррі подивився на Джіні й жестом попросив її вийти з ним з кімнати. Коли вони проминали кухню, вона тихенько сказала:

– Рон і Тонкс мали б уже повернутися. Їм добиратися було недовго, бо тітка Мюріель мешкає не так далеко звідси.

Гаррі нічого не сказав. Він постійно відганяв від себе страх, з перших хвилин у «Барлозі», проте зараз нестерпний жах його огортав, залазив під шкіру, пульсував у грудях, не давав дихати. Коли вони зійшли з ґанку на темне подвір’я, Джіні взяла його за руку.

Кінґслі крокував туди-сюди, глипаючи в небо щоразу, як розвертався. Гаррі пригадав дядька Вернона, який мільйон років тому так само крокував по кімнаті. Геґрід, Герміона і Люпин стояли пліч-о-пліч, мовчки дивлячись угору. Ніхто й не озирнувся, коли Гаррі та Джіні долучилися до їхньої мовчазної нічної вахти.

Хвилини здавалися роками. Від найменшого подуву вітерцю всі аж підскакували й прислухалися до шелесту куща чи дерева в надії, що з-під нього, відгортаючи листя, вибереться ще хтось із відсутніх членів Ордену, живий і неушкоджений...

І тут прямісінько над ними з’явилася мітла, що стрімко мчала до землі...

– Це вони! – заволала Герміона.

Тонкс приземлилася з довгим ковзанням, розкидаючи за собою грудки землі й камінчики.

– Ремусе! – крикнула Тонкс, падаючи з мітли прямо Люпинові в обійми. Його бліде обличчя закам’яніло; йому, здавалося, відняло мову.

Рон очманіло побрів до Гаррі й Герміони.

– Ти жива, – встиг він пробурмотіти, перш ніж Герміона міцно його обняла.

– Я думала... я думала...

– Я в нормі, – поплескав її по спині Рон. – Нормально все.

– Рон був просто чудовий, – лагідно сказала Тонкс, послаблюючи свої обійми Люпина. – Неймовірний. Приголомшив одного смертежера прямо в голову, а ви спробуйте на льоту влучити з мітли в рухому ціль...

– Це правда? – пильно глянула на Рона Герміона, не випускаючи його з обіймів.

– Завжди цей здивований тон, – трохи роздратовано буркнув Рон, вивільняючись. – Ми останні повернулись?

– Ні, – відповіла Джіні, – ще й досі чекаємо Білла з Флер та Дикозора з Манаданґусом. Піду скажу мамі з татом, що ти живий...

Вона побігла в дім.

– Чого ви затрималися? Що сталося? – сердито запитав Люпин у Тонкс.

– Белатриса, – відповіла Тонкс, – прагне вбити мене не менше, ніж Гаррі. І дуже старалася це зробити. Ох, попадеться вона мені, ця Белатриса! Але ми точно поранили Родольфуса... а потім прибули до Ронової тітоньки Мюріель, але не встигли на летиключ, і вона метушилася коло нас, наче квочка...

У Люпина заходили жовна на щоках. Він кивнув головою, але нічого не зміг сказати.

– А з вами що було? – Тонкс обернулася до Гаррі, Герміони й Кінґслі.

Вони розповіли про свої пригоди, але відсутність Білла, Флер, Дикозора й Манданґуса сковувала їх, мов крига, і цей холодний тягар було дедалі важче іґнорувати.

– Я мушу повернутися на Даунінґ-стріт, у резиденцію прем’єра. Я ще годину тому мав там бути, – сказав нарешті Кінґслі, востаннє глянувши в небо. – Повідомте, як повернуться.

Люпин кивнув. Помахавши рукою, Кінґслі рушив у темряву до воріт. Гаррі почув легенький ляскіт, коли Кінґслі роз’явився за ворітьми «Барлогу».

Містер і місіс Візлі збігли з ґанку, Джіні за ними. Батьки спершу обняли Рона, а тоді повернулися до Люпина й Тонкс.

– Дякую вам, – сказала місіс Візлі, – за наших синів.

– Не кажи дурниць, Молі, – зніяковіла Тонкс.

– Як там Джордж? – поцікавився Люпин.

– А що з ним? – стривожився Рон.

– Йому відірвало...

Проте останні слова місіс Візлі заглушив радісний крик: з темряви спланерував і приземлився у дворі тестрал. З нього зіскочили Білл і Флер, розкошлані од вітру, проте неушкоджені.

– Білл! Слава Богу, слава Богу...

Місіс Візлі кинулася до нього, та він тільки на мить її пригорнув. Дивлячись батькові у вічі, Білл повідомив:

– Дикозор загинув.

Ніхто не озвався, не ворухнувся. Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося й полетіло кудись глибоко під землю, назавжди його покидаючи.

– Ми самі бачили, – сказав Білл. Флер кивнула головою, і в світлі з кухонного вікна зблиснули сльози на її щоках. – Це сталося тоді, як ми вирвалися з кола. Дикозор і Данґ були недалеко від нас, вони теж прямували на північ. Волдеморт... а він уміє літати... погнався за ними. Данґ запанікував, я чув, як він кричав, Дикозор намагався його зупинити, але той роз’явився. Волдемортове закляття влучило Дикозорові прямо в обличчя, він упав з мітли і... ми нічого не могли вдіяти, нічого, у нас самих на хвості сиділо їх з півдесятка...

Біллові перехопило дух.

– Звісно, ви нічого не могли вдіяти, – сказав Люпин.

Усі стояли й дивилися одне на одного. Гаррі не міг осягнути гіркої звістки. Дикозор загинув... не може такого бути... Дикозор, такий витривалий, такий відважний, він завжди виходив з води сухий...

Ніхто нічого не сказав, та всі раптом усвідомили, що вже немає сенсу стояти на подвір’ї, й мовчки пішли за містером і місіс Візлі в «Барліг», у вітальню, де реготали Фред і Джордж.

– Що таке? – запитав Фред, побачивши їх. – Що сталося? Хто?..

– Дикозор, – відповів містер Візлі. – Загинув.

Усмішки близнюків перетворилися на болісні гримаси. Ніхто не знав, що робити. Тонкс тихо плакала в хустинку. Гаррі знав, що їх з Дикозором поєднували дружні стосунки, вона була його улюбленицею, його протеже в міністерстві магії. Геґрід сів на підлогу в кутку, де було найбільше вільного місця, і витирав очі своєю хустинкою-як-скатертинкою.

Білл підійшов до буфета й вийняв пляшку вогневіскі й чарки.

– Прошу, – він помахом чарівної палички роздав присутнім дванадцять повних чарок, а тринадцяту підняв сам. – За Дикозора.

– За Дикозора, – повторили всі і випили.

– За Дикозора, – трохи запізно сказав Геґрід, гикнувши.

Вогневіскі обпалило Гаррі горлянку; цей вогонь ніби знову запалив почуття, проганяючи заціпеніння й відчуття нереальності, додаючи відваги.

– То Манданґус зник? – перепитав Люпин, вихиливши чарку до дна.

Атмосфера в кімнаті миттю змінилась. Усі напружено дивилися на Люпина, воліючи, щоб він говорив далі, і водночас, здалося Гаррі, боялися того, що можуть почути.

– Я знаю, що ти думаєш, – сказав нарешті Білл, – я сам про це міркував. Вони нас чекали, правда? Але нас не міг зрадити Манданґус. Вони ж не знали, що буде семеро Поттерів, це їх спочатку спантеличило. А якщо ви вже забули, то нагадаю, що саме Манданґус запропонував отак їх надурити. Чого ж він тоді відразу не розкрив їм усі карти? Гадаю, що Данґ просто перелякався. Він не хотів у це встрявати, але Дикозор його примусив, а тоді за ними погнався Відомо-Хто. Тут кожен запанікує.

– Відомо-Хто діяв саме так, як і сподівався Дикозор, – шморгнула носом Тонкс. – Дикозор казав, що той шукатиме справжнього Гаррі біля найдосвідченіших, найвправніших аврорів. Спочатку він гнався за Дикозором, а коли Манданґус їх розкрив, полетів за Кінґслі...

– Т’ак, це все дьюже добге, – втрутилася Флер, – та все одно не пояснює, звідки вони знали, що ми забигаємо ’Аггі сьоготні. Хтось був дьюже недбалий. Хтось патякати язиком і виказав дату вильоту. Це єдине пояснення, чому вони знали дату, але не весь плян.

На її вродливому обличчі блищали сльози. Флер з викликом поглядала на всіх, мовби підбурюючи щось їй заперечити. Ніхто не заперечив. Тишу порушувало тільки гикання Геґріда, що безуспішно затуляв рот хустинкою-як-скатертинкою. Гаррі глянув на Геґріда, який зовсім недавно ризикував власним життям, щоб урятувати Гаррі... на Геґріда, котрого він любив, котрому довіряв, який колись здуру вибовкав життєво необхідну Волдемортові інформацію в обмін на драконяче яйце...

– Ні, – голосно промовив Гаррі, й усі здивовано повернулися до нього: вогневіскі ніби додало гучності його голосу. – Тобто... якщо хтось і зробив помилку, – пояснив свою думку Гаррі, – і бовкнув зайве, то це ж не було навмисне. Не можна нікого звинувачувати, – додав він знову неприродно голосно. – Треба довіряти одне одному. Я вірю вам усім і не думаю, що хтось із вас міг здати мене Волдемортові.

Після цих слів знову запала тиша. Всі дивилися на нього. Гаррі відчув, як пашіє лице, і випив ще ковток вогневіскі. П’ючи, подумав про Дикозора. Дикозор завжди з сарказмом ставився до Дамблдорової готовності довіряти людям.

– Чудові слова, Гаррі, – несподівано озвався Фред.

– Правильно, правильно, – додав Джордж, упівока поглядаючи на Фреда, в якого сіпався кутик рота.

Люпин подивився на Гаррі з дивним виразом обличчя, так, ніби його жалів.

– Думаєте, я дурень?! – вигукнув Гаррі.

– Ні, думаю, що ти такий, як Джеймс, – заперечив Люпин, – а він недовіру до друзів вважав найбільшою ганьбою.

Гаррі знав, на що натякає Люпин: на те, що батька зрадив його товариш, Пітер Петіґру. Його охопила незрозуміла лють. Хотів заперечити, але Люпин відвернувся від нього, поставив чарку на столик і звернувся до Білла:

– Є ще одна робота. Я запитаю Кінґслі, чи він...

– Ні, – миттю заперечив Білл, – я це зроблю, я піду.

– Куди ви зібралися? – запитали в один голос Тонкс і Флер.

– Треба забрати Дикозорове тіло, – пояснив Люпин.

– А це не може?.. – почала було місіс Візлі, благально дивлячись на Білла.

– Зачекати? – договорив за неї Білл. – Невже ти хочеш, щоб його забрали смертежери?

На це ніхто нічого не заперечив. Люпин і Білл попрощалися й пішли.

Усі, крім Гаррі, попадали на стільці. Раптовість і неминучість смерті висіли в повітрі, мов мара.

– Я теж мушу піти, – озвався Гаррі.

Десять пар очей злякано звернулося до нього.

– Не кажи дурниць, Гаррі, – застерегла його місіс Візлі. – Що ти верзеш?

– Мені не можна тут лишатися.

Він потер чоло – знову почало пекти. Понад рік не було такого болю.

– Поки я тут, ви всі в небезпеці. Я не хочу...

– Та що за нісенітниці! – обурилася місіс Візлі. – Усе сьогодні робилося для того, щоб безпечно тебе сюди переправити, і, слава Богу, вдалося. І Флер уже погодилась, що весілля буде тут, а не у Франції, ми все підлаштували так, щоб залишатися тут разом і помагати тобі...

Вона нічого не зрозуміла. Тепер він почувався ще гірше.

– Якщо Волдеморт довідається, що я тут...

– Та як же він довідається? – здивувалася місіс Візлі.

– Гаррі, є ціла дюжина місць, де ти зараз міг би бути, – сказав містер Візлі. – Він ніяк не може знати, в якому із захищених будинків ти перебуваєш.

– Та я ж не за себе турбуюся! – вигукнув Гаррі.

– Ми знаємо, – спокійно продовжував містер Візлі, – але всі наші сьогоднішні зусилля ні до чого, якщо ти нас покинеш.

– Ніде ти си не підеш, – прохрипів Геґрід. – Бодай ти скис, Гаррі, після всього, що ми пережили, доставляючи тебе сюди!

– Я що, дарма втратив вухо? – обурився Джордж, підводячись на подушках.

– Я знаю, що...

– Дикозор не захотів би...

– Я ЗНАЮ! – заревів Гаррі.

Він відчував, ніби його загнали в кут і шантажують. Невже вони гадають, що він не знає, скільки вони для нього зробили, невже не розуміють, що саме тому він і хоче звідси піти, поки своєю присутністю не завдав ще більших страждань? Запала довга й ніякова тиша, під час якої його шрам і далі поколював і пульсував. Нарешті цю тишу порушила місіс Візлі.

– А де Гедвіґа, Гаррі? – запитала вона, піддобрюючись. – Можемо поставити її біля Левконії й погодувати.

У грудях все стислося. Він не міг сказати їй правди. Допив вогневіскі, уникаючи відповіді.

– Чекай, Гаррі, от піде поголос, що ти знов це зробив, – озвався Геґрід. – Вислизнув від нього, поборов єго, коли він тебе ледве не злапав!

– Це не я, – понуро заперечив Гаррі. – Це моя паличка. Моя чарівна паличка діяла сама собою.

Трохи помовчавши, Герміона лагідно заперечила:

– Але ж це неможливо, Гаррі. Ти, мабуть, хотів сказати, що насилав чари, сам того не усвідомлюючи, що ти діяв інстинктивно.

– Ні, – не погодився Гаррі. – Мотоцикл падав, я навіть не знав тоді, де Волдеморт, а моя паличка сама крутнулася в руці, знайшла його й поцілила закляттям, причому таким, якого я й не знаю. Я ще не вичакловував золотого полум’я.

– Нерідко, – сказав містер Візлі, – у стресовій ситуації можна витворити чари, про які ніколи й не мріяв. Таке часто буває з маленькими дітьми, які ще не ходять до школи...

– Це було щось інше, – заперечив Гаррі, зціплюючи зуби. Шрам палав вогнем. Він був сердитий і роздратований. Найбільше його дратувало, що вони всі вважають, ніби він володіє такою ж силою, як Волдеморт.

Ніхто нічого не сказав. Він розумів, що йому не повірили. Та й сам він, зрештою, ніколи не чув про чарівні палички, що самостійно насилають чари.

Шрам несамовито болів. Гаррі ледве стримувався, щоб не застогнати. Пробурмотівши щось про свіже повітря, поставив чарку й вийшов з кімнати.

Коли проходив темним двором, великий, скелетистий тестрал глянув угору, з шурхотом розправив свої здоровенні кажанячі крила і знову почав скубти траву. Гаррі зупинився біля хвіртки в садок, що позаростав дикими рослинами, дивився на них, потираючи лоба, й думав про Дамблдора.

Він знав, що Дамблдор би йому повірив. Дамблдор знав би, чому і як чарівна паличка Гаррі почала діяти самостійно, бо в Дамблдора були відповіді на всі питання. Він знав про палички все, він пояснив Гаррі, який дивовижний зв’язок існував між його чарівною паличкою і Волдемортовою... Але Дамблдор, як і Дикозор, як Сіріус, як його батьки, як бідолашна сова, був там, де ні з ким із них Гаррі вже не порозмовляє. Він відчув, як запекло в горлі, однак не через вогневіскі...

І раптом біль у шрамі став просто пекельний. Він ухопився за чоло й заплющив очі, а в його голові почувся гнівний верескливий крик.

«Ти ж казав, що все вийде, якщо взяти чужу чарівну паличку!»