Текст книги "Гаррі Поттер і Смертельні реліквії"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 39 страниц)

Він дивився на Герміону.

– Ти почув мене по радіо? – недовірливо перепитала вона.

– Ні, я почув тебе зі своєї кишені. Твій голос, – він знову підняв над собою світлогасника, – лунав звідси.

– І що ж я сказала? – запитала скептично й водночас зацікавлено Герміона.

– Назвала моє ім’я. «Рон». І ще сказала... щось про чарівну паличку...

Герміона яскраво почервоніла. Гаррі пригадав: після зникнення Ронове ім’я тоді вперше прозвучало в їхній розмові. Герміона назвала його, коли говорила, що неможливо полагодити чарівну паличку.

– Отож я його вийняв, – вів далі Рон, дивлячись на світлогасник, – але він був такий самий, нічого не змінилося, хоч я й не сумнівався, що тебе чув. Тоді я ним клацнув. У кімнаті погасло світло, але інше світло з’явилося просто за вікном.

Рон підняв вільну руку й показав кудись перед собою. Його очі втупилися в щось таке, чого не бачили ні Гаррі, ні Герміона.

– Це була кулька світла, такого синюватого відтінку, і вона пульсувала, знаєте, як світло від летиключа.

– Ага, – машинально підтвердили в один голос Гаррі й Герміона.

– Я знав, що це було воно, – сказав Рон. – Я спакував свої речі, закинув рюкзак на плечі і вийшов у садок.

– Та світлова кулька висіла там, вона мене чекала, а коли я вийшов, знову почала рухатись, і я пішов за нею аж за сарай, а там... ну, вона ввійшла в мене.

– Вибач, що? – перепитав Гаррі, подумавши, що почув щось не те.

– Вона типу підлетіла до мене, – показав Рон цей рух вказівним пальцем вільної руки, – прямо до грудей, а тоді... просто увійшла всередину. Отут, – торкнувся він грудей біля самого серця, – я її відчував, вона була гаряча. А коли опинилася в мені, я вже знав, що маю робити, знав, що вона мене заведе, куди мені треба. Тож я роз’явився й вигулькнув на схилі пагорба. Усе там було засипане снігом...

– Ми там були, – підтвердив Гаррі. – Провели там дві ночі, і другої ночі я ніби чув, що хтось ходить неподалік у темряві й гукає!

– Ну, так. Це, мабуть, був я, – сказав Рон. – Але ваші закляття-обереги добре діють, бо я вас не бачив і не чув. Проте я був упевнений, що ви десь поблизу, тому врешті-решт заліз у спальний мішок і вирішив зачекати, коли хтось із вас там з’явиться. Думав, що вас побачу, коли ви будете складати намет.

– Де там, – заперечила Герміона. – Для безпеки ми роз’являлися під плащем-невидимкою. І ми пішли з того місця ранесенько, бо чули, як уже казав Гаррі, що там хтось тиняється.

– Я цілий день простирчав на тому пагорбі, – сказав Рон. – Мав надію, що ви ще з’явитесь. А як почало смеркати, я зрозумів, що вас проґавив, тому знову клацнув світлогасником, те синє світло спалахнуло й увійшло в мене, я роз’явився й прибув сюди, у цей ліс. Я й тут вас не бачив, тому надіявся на одне – що хтось із вас врешті себе виявить... і Гаррі це зробив. Ну, спочатку я, звичайно, побачив лань.

– Що ти побачив? – різко спитала Герміона.

Хлопці розповіли і про срібну лань, і про меч на дні озерця. Герміона, насупивши брови, дивилася то на одного, то на другого, і так захопилася розповіддю, що навіть забула гордо перехрещувати руки й ноги.

– Але ж це був патронус! – вигукнула вона. – Невже ви не бачили, хто його вичаклував? Узагалі нікого не бачили? І він підвів вас до меча! Я просто не вірю! І що далі?

Рон розказав, як він побачив, що Гаррі стрибнув у озерце, і чекав, коли той випірне. Та зрозумів, що сталася біда, пірнув за ним і врятував Гаррі, а тоді повернувся по меч. Він уже дійшов до того моменту, коли треба було відкривати медальйон, але завагався, і Гаррі доказав за нього.

– ...і Рон його розрубав мечем.

– І... і він розрубався? Так просто? – прошепотіла Герміона.

– Ну, він... він ще кричав, – сказав Гаррі, скоса зиркнувши на Рона. – Ось.

Він кинув медальйон їй на коліна. Вона боязко взяла його в руки й обдивилася розрубані віконечка.

Вирішивши, що небезпека минула, Гаррі помахом Герміониної чарівної палички зняв закляття «щит» і повернувся до Рона.

– Ти, здається, казав, що втік від хапунів із зайвою чарівною паличкою?

– Що? – перепитав Рон, спостерігаючи, як Герміона оглядає медальйон. – А... ну, так.

Він розстебнув пряжку на рюкзаку і вийняв з кишеньки коротку темну чарівну паличку. – Ось. Я подумав, що запасна нам не завадить.

– Це точно, – погодився Гаррі, простягаючи руку. – Моя зламалася.

– Жартуєш? – не повірив Рон, але тут Герміона звелася на ноги, і він боязко на неї подивився.

Герміона поклала знешкоджений горокракс у вишиту бісером сумочку і, не кажучи ні слова, лягла в ліжко й накрилася.

Рон подав Гаррі нову чарівну паличку.

– Обійшлося краще, ніж ти міг сподіватися, – пробурмотів Гаррі.

– Ага, – погодився Рон. – Могло бути й гірше. Пам’ятаєш тих птахів, що вона на мене наслала?

– Я про це ще подумаю, – почувся з-під ковдр приглушений Герміонин голос, проте Гаррі помітив, як тихо всміхнувся Рон, виймаючи з рюкзака свою темно-бордову піжаму.

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ -
Ксенофілій Лавґуд

Гаррі не сподівався, що Герміонин гнів ущухне за одну ніч, тому анітрохи не здивувався, що вранці вона спілкувалася здебільшого за допомогою похмурих поглядів та в’їдливої мовчанки. Рон у відповідь старався в її присутності бути незвично сумним, демонструючи так своє каяття. Тепер, коли вони знову були утрьох, Гаррі почувався наче на малолюдному похороні, де він єдиний не був у жалобі. Зате в ті короткі хвилини, коли Рон залишався наодинці з Гаррі – йдучи по воду чи шукаючи в підліску грибів, – він ставав до непристойності жвавий.

– Хтось нам допоміг, – увесь час повторював він. – Хтось прислав ту лань. Хтось нас підтримує. Одному горокраксу капут, старий!

Підбадьорені знищенням медальйона, вони міркували про можливі схованки інших горокраксів, хоч і обговорювали цю тему вже безліч разів. До Гаррі повернулися оптимізм і переконаність, що після такого успіху їх чекають нові перемоги. Герміонин сердитий вигляд не міг зіпсувати його бадьорого настрою. Несподівана усмішка фортуни, поява загадкової лані, здобуття Ґрифіндорового меча і, насамперед, Ронове повернення, принесли Гаррі стільки радості, що йому важко було зберігати серйозний вираз обличчя.

Пополудні вони з Роном утекли від похмурої Герміони, сказавши, що пошукають на безлистих ожинових кущах неіснуючі ягоди, і продовжили обмін новинами. Гаррі нарешті розповів Ронові про всі повороти їхніх з Герміоною мандрів, разом з детальним описом подій у Ґодриковій Долині. Рон, своєю чергою, ділився з Гаррі всім, що вивідав про широку чаклунську спільноту за час своєї відсутності.

– ...а як ви довідалися про табу? – запитав він у Гаррі, розповівши про численні відчайдушні спроби маґлородців уникнути переслідувань з боку міністерства.

– Про що?

– Та ви ж з Герміоною перестали називати ім’я Відомо-Кого!

– О, справді. Та це просто погана звичка до нас причепилася, – пояснив він. – Але я запросто можу називати його В...

– НІ! – загорлав Рон так, що Гаррі аж у кущ стрибонув, а Герміона, що сиділа при вході в намет, устромивши носа в книжку, сердито на них зиркнула. – Вибач, – Рон допоміг Гаррі видряпатися з ожинового куща. – Гаррі, на це ім’я наклали чари, щоб вистежувати людей! Використання цього імені ламає захисні закляття й викликає певного роду магічні збурення... саме так вони знайшли нас на Тотенгем-Корт-Роуд!

– Бо ми називали його ім’я?

– Отож бо! Треба визнати, що в цьому є сенс. Його відважувалися називати лише ті люди, що мали намір серйозно йому протистояти – такі, як Дамблдор. Тепер на це ім’я накладено табу, і кожного, хто його називає, можна вистежити – швидкий і легкий спосіб виявити членів Ордену! Саме так ледь не схопили Кінґслі...

– Жартуєш?

– Та ні, Білл розповідав, що зграя смертежерів загнала його в кут, і він ледве вирвався з їхніх лап. Тепер переховується, як і ми. – Рон замислено почухав собі підборіддя кінчиком чарівної палички. – Ти не думаєш, що ту лань міг прислати Кінґслі?

– Його патронус – рись, ми ж бачили її на весіллі, пам’ятаєш?

– Ну, так...

Вони пройшли вздовж кущів, подалі від намету і Герміони.

– Гаррі... а ти не думаєш, що це міг бути Дамблдор?

– Що, Дамблдор?

Рон трохи зніяковів, але тихенько пояснив:

– Дамблдор... – лань? Тобто, – Рон скоса стежив за Гаррі, – він же був останній, хто володів справжнім мечем?

Гаррі не розреготався з Рона, бо добре розумів, яке палке бажання стояло за цим запитанням. Думка, що Дамблдор зумів до них повернутися, що він пильнує за ними, дуже б їх підтримала.

– Дамблдор загинув, – похитав він головою. – Я бачив, як це сталось, я бачив його тіло. Він відійшов назавжди. Крім того, його патронусом був фенікс, а не лань.

– Але ж патронуси можуть мінятися? – не вгавав Рон. – Он у Тонкс змінився ж, правда?

– Так, але якби Дамблдор був живий, то чого б йому самому не з’явитися? Чого власноручно не вручити мені меча?

– Якби ж я знав, – знизав плечима Рон. – А чого він не дав його тобі, як ще був живий? І чого заповів тобі старого снича, а Герміоні – книжку дитячих казочок?

– А чого? – глянув Гаррі Ронові в очі, прагнучи знайти відповідь.

– Не знаю, – сказав Рон. – Іноді, як мене це все діставало, я думав, що він просто пожартував або... хотів усе ускладнити. Але я вже так не думаю, зовсім ні. Він знав, що робить, коли заповідав мені світлогасник, правда ж? Він... ну, – Ронові вуха спалахнули, і він раптом зацікавився жмутком трави на землі, тицяючи в нього ногою, – він, мабуть, знав, що я вас покину.

– Ні, – виправив його Гаррі. – Він, мабуть, знав, що ти захочеш повернутися.

Видно було, що Рон за це вдячний, але зніяковіння його не минуло. Щоб змінити тему, Гаррі запитав:

– Якщо зайшла мова про Дамблдора – ти чув, що написала про нього Скітер?

– Та чув, – одразу відповів Рон, – про це багато говорили. Звісно, в інші часи новина, що Дамблдор дружив з Ґріндельвальдом, стала б справжньою сенсацією, але тепер це тільки зайва причина покепкувати з нього для тих, хто й так не любив Дамблдора, і певне розчарування для тих, хто вважав його прекрасною людиною. А взагалі, я думаю, що з великої хмари пішов малий дощ. Дамблдор був ще зовсім юний, коли вони...

– Був нашого віку, – різко нагадав йому Гаррі, так само, як раніше Герміоні, і щось у виразі його обличчя підказало Ронові, що не варто більше зачіпати цю тему.

На кущі ожини в самому центрі замерзлого павутиння сидів великий павук. Гаррі націлив на нього чарівну паличку, яку дав йому вчора Рон. Герміона вже встигла оглянути цю паличку й вирішила, що її зроблено з терну.

– Енґорджіо!

Павук затремтів і підстрибнув на павутинні. Гаррі спробував ще раз. Цього разу павук трохи побільшав.

– Перестань, – різко сказав Рон, – я більше не буду казати, що Дамблдор був надто юний, добре?

Гаррі геть забув, що Рон терпіти не міг павуків.

– Вибач... редуціо.

Павук не зменшився. Гаррі глянув на тернову чарівну паличку. Навіть найменше закляття, яке він сьогодні випробував, було слабше за ті, що колись творила його паличка з феніксовою пір’їною. Нова чарівна паличка відчувалася чимось чужорідним, наче до його руки пришили чиюсь долоню.

– Треба просто потренуватися, – сказала Герміона, що нечутно підійшла до них ззаду й стурбовано дивилася, як Гаррі намагався збільшувати і зменшувати павука. – Головне, Гаррі, відчути впевненість.

Він знав, чому вона хотіла, щоб усе було добре. Вона й далі вважала себе винною в тому, що зламала його чарівну паличку. Він ледве стримався, щоб не огризнутися: от нехай сама візьме тернову чарівну паличку, якщо вважає, що немає великої різниці, а йому віддасть свою. Але він хотів, щоб вони всі нарешті помирилися, тому лише кивнув. Зате коли Рон спробував усміхнутися Герміоні, вона гордо відійшла й знову поринула в читання.

Як стемніло, усі троє повернулися в намет. Гаррі перший став на варту. Сидячи при вході, він пробував піднімати в повітря терновою чарівною паличкою камінчики, однак усі його чари виходили якісь неоковирні й не такі потужні, як раніше. Герміона лежала на ліжку й читала, а Рон, кілька разів нервово на неї глянувши, вийняв з рюкзака маленький дерев’яний радіоприймач і спробував щось пошукати.

– Є одна програма, – тихенько сказав він Гаррі, – де передають чесні новини. Усі інші підтримують Відомо-Кого й дотримуються вказівок міністерства, а ця... зачекай, сам почуєш, вона класна. Тільки вони не можуть передавати новини щовечора, бо мусять постійно міняти місце, щоб уникнути облави, і треба знати пароль, щоб настроїтися... на жаль, я прослухав, який був останній...

Він легенько постукав по приймачу чарівною паличкою, бурмочучи навмання різні слова. Кілька разів потай глипав на Герміону, явно побоюючись, що вона вибухне сердитою тирадою, однак та вдавала, що його тут просто немає. Хвилин з десять Рон тарабанив паличкою і бурмотів, Герміона гортала сторінки, а Гаррі тренувався виконувати закляття новою паличкою.

Нарешті Герміона злізла з ліжка. Рон негайно перестав тарабанити.

– Якщо це тебе дратує, я більше не буду! – нервово сказав він Герміоні.

Герміона не принизила себе відповіддю, а підійшла до Гаррі.

– Треба поговорити, – сказала вона.

Він подивився на книжку в її руках. Це було «Життя та сміття Албуса Дамблдора».

– Про що? – боязко запитав. Він раптом згадав, що там був розділ, присвячений йому. Не дуже хотілося почути Рітину версію його стосунків з Дамблдором. Герміонина відповідь, одначе, була цілком несподівана.

– Я хочу відвідати Ксенофілія Лавґуда. Він витріщився на неї.

– Кого?

– Ксенофілія Лавґуда. Луниного батька. Хочу з ним поговорити.

– Е-е... навіщо?

Вона глибоко вдихнула, наче збиралася на силі, й сказала:

– Йдеться про той знак, знак у «Казках барда Бідла». Глянь сюди!

Вона тицьнула «Життя та сміття...» прямо Гаррі під носа. Він неохоче глянув на знімок листа, якого Дамблдор написав Ґріндельвальдові знайомим Гаррі дрібним нахиленим почерком. Він не хотів бачити неспростовні докази, що Дамблдор і справді написав ці слова, що іх не Ріта вигадала.

– Підпис, – сказала Герміона, – Поглянь на підпис, Гаррі!

Він підкорився. Якусь мить не міг збагнути, що вона мала на увазі, та коли уважніше придивився, підсвічуючи собі чарівною паличкою, то побачив, що Дамблдор замінив літеру «А» у слові «Албус» крихітною копією того самого трикутного знака, що був у «Казках барда Бідла».

– Е-е... що ви там?.. – запитав Рон нерішуче, проте Герміона лише зміряла його нищівним поглядом і знову звернулася до Гаррі.

– Він увесь час нам вигулькує. – вела далі вона. – Я знаю, що Віктор казав, ніби це знак Ґріндельвальда, але він був і на тій старій могилі в Ґодриковій Долині, а дати на надгробку набагато давніші, ніж дата народження Ґріндельвальда! А тепер ще й це! Ми ж не можемо запитати в Дамблдора чи в Ґріндельвальда, що це означає... я навіть не знаю, чи Ґріндельвальд іще живий... але можемо запитати в містера Лавґуда. Він мав на собі цей символ на весіллі. Гаррі, я переконана, що це важливо!

Гаррі відповів не зразу. Глянув у її напружене нетерпляче обличчя, а тоді – в навколишню темряву. Після довгої паузи нарешті сказав:

– Герміоно, вистачить з нас однієї Ґодрикової Долини. Ми самі себе вмовили, що треба там побувати, і...

– Гаррі, але ж знак з’являється постійно! Дамблдор залишив мені «Казки барда Бідла». Звідки ти знаєш, що ми не повинні з’ясувати все про цей знак?

– Ти знов за старе! – Гаррі вже почав дратуватися. – Ми увесь час самі себе переконуємо, що Дамблдор залишив нам якісь таємні знаки й ключі...

– Світлогасник виявився дуже корисним, – вставив свої п’ять копійок Рон. – Думаю, Герміона має рацію і Лавґуда треба відвідати.

Гаррі зміряв його недобрим поглядом. Він не сумнівався, що Рон підтримав Герміону аж ніяк не через бажання з’ясувати значення трикутної руни.

– Такого, як у Ґодриковій Долині, не буде, – додав Рон, – бо Лавґуди на твоєму боці, Гаррі, «Базікало» завжди був за тебе і зараз теж закликає всіх тобі допомагати!

– Я переконана, що це важливо! – гаряче сказала Герміона.

– Але ж чому тоді Дамблдор не сказав мені про це перед смертю?

– Може... може, ти повинен довідатися про це сам, – припустила Герміона, наче хапалася за соломинку.

– Ага, – улесливо підтримав її Рон, – у цьому є сенс.

– Ні, немає, – огризнулася Герміона, – та я все одно вважаю, що нам треба поговорити з містером Лавґудом. Символ, що пов’язує Дамблдора, Ґріндельвальда й Ґодрикову Долину? Гаррі, ми повинні це з’ясувати!

– Думаю, треба проголосувати, – запропонував Рон. – Хто за те, щоб побувати в Лавґуда...

Його рука злетіла раніше за Герміонину. її вуста підозріло затремтіли, коли вона теж підняла руку.

– Нас більше, вибачай, Гаррі, – поляпав друга по спині Рон.

– Нехай, – погодився Гаррі, роздратований і водночас задоволений. – Тільки як повернемося від Лавґуда, то пошукаємо ще й інші горокракси, добре? А де, до речі, Лавґуди живуть? Ви хоч знаєте?

– Десь недалеко від нашої хати, – відповів Рон. – Не знаю, де точно, але мама й тато, згадуючи про них, завжди показували в бік пагорбів. Знайти буде неважко.

Коли Герміона повернулась у ліжко, Гаррі стишив голос.

– Ти погодився тільки для того, щоб вона перестала на тебе сердитись.

– На війні і в коханні всі засоби чесні, – весело зізнався Рон, – а в нас потроху й того, й того. Вище носа, зараз різдвяні канікули, і Луна буде вдома!

З відкритого вітрам схилу пагорба, куди вони роз’явилися на ранок, відкрився чудовий краєвид на село Отері-Сент-Кечпол. Згори село нагадувало колекцію іграшкових будиночків, красуючись у косому промінні сонця, що продиралося до землі в проміжках між хмарами. Хвилину-дві вони стояли й дивилися в бік «Барлогу», долонями затуляючи очі від сонця, але не побачили нічого особливого, крім високого живоплоту та дерев у саду, що надавали кривобокому будиночку захист від маґлівських очей.

– Дивно – бути так близько і не зайти, – пробурмотів Рон.

– Наче ти їх давно не бачив. Ти ж був там на Різдво, – холодно сказала Герміона.

– Та я не був у «Барлозі»! – недовірливо розсміявся Рон. – Ти що, думаєш, я повернувся б додому, щоб розказати, як я вас покинув? Ага, Фредові з Джорджем це б дуже сподобалося. А Джіні, та взагалі носила б мене на руках.

– А де ж ти тоді був? – здивувалася Герміона.

– У новому домі Білла й Флер. У котеджі «Мушля». Білл завжди мене розумів. Він... він не був у захваті від того, що я вчудив, але хоч не діставав мене. Він знав, що я й так себе караю. З родини більше ніхто не знав, що я в нього. Білл сказав мамі, що вони з Флер не приїдуть на Різдво, бо хочуть відсвяткувати вдвох. Знаєте, перше свято після одруження. Не думаю, що Флер була проти. Ви ж знаєте, як вона ненавидить Целестину Ворбек.

Рон повернувся до «Барлогу» спиною.

– Підемо сюди, – сказав він і повів їх на другий бік пагорба.

Вони йшли декілька годин, і Герміона наполягла, щоб Гаррі заховався під плащем-невидимкою. Ґроно невисоких пагорбів виявилося цілком незаселеним – окрім однієї хатинки, на вигляд покинутої.

– Може, це їхня, а вони десь подалися на Різдво? – припустила Герміона, зазираючи крізь вікно в охайну кухоньку з геранню на підвіконнях.

– Думаю, ти б одразу впізнала дім Лавґудів, якби зазирнула в їхнє вікно, – пирхнув Рон. – Пошукаймо на інших пагорбах.

І вони роз’явилися, щоб опинитися за кілька миль далі на північ. Вітер шарпав їм волосся і одяг.

– Ага! – вигукнув Рон, показуючи вгору, на вершину пагорба, на якому вони щойно явилися. Там височів надто химерний будинок – наче великий чорний циліндр вертикально здіймався в небо, а за ним у надвечір’ї висів примарний місяць. – Це точно Лунин будинок, бо хто б ще міг у такому жити? Він мені нагадує слона!

– Це зовсім не схоже на слона, – заперечила Герміона, дивлячись на дивний будинок.

– Я мав на увазі шахового слона, – пояснив Рон. – Тобто офіцера.

У Рона ноги були найдовші, тож він видерся на пагорб перший. Коли Гаррі з Герміоною його наздогнали, важко дихаючи й хапаючись за боки, він радісно шкірився.

– Це їхній, – сказав Рон. – Дивіться.

До поламаних воріт було прибито три намальовані вручну таблички. На першій було написано: «Базікало». Головний редактор: К. Лавґуд», на другій: «Збирайте власну омелу», а на третій: «Не їсти керованих слив».

Хвіртка відчинилася зі скрипом. Звивиста стежка, що вела до вхідних дверей, заросла чудернацькими рослинами, серед яких був і кущ, усіяний жовтогарячими, схожими на редиску, плодами, що їх іноді носила замість сережок Луна. Гаррі здалося, що він упізнав снарґалуфа, тож він обійшов засохлий пеньок здалеку. По обидва боки від вхідних дверей стояли, наче вартові, дві старезні дикі яблуні, погнуті вітром, безлисті, однак рясно вкриті червоними кислицями завбільшки як вишні та кущистими ґронами омели з білими намистинками плодів. На одній гілці сиділа, дивлячись на них, малесенька сова з трохи приплюснутою, мов у яструба, голівкою.

– Гаррі, ти краще скинь плащ-невидимку, – сказала Герміона, – бо містер Лавґуд хоче допомогти тобі, а не нам.

Гаррі так і зробив, віддавши плаща їй, щоб поклала у свою безрозмірну сумочку. Потім Герміона тричі грюкнула калаталом у формі орла у товстезні чорні двері, оббиті залізними цвяхами.

Не минуло й десяти секунд, як двері розчинилися навстіж і на порозі з’явився босий Ксенофілій Лавґуд у якомусь балахоні, схожому на поплямовану нічну сорочку. Його довжелезне біле, схоже на цукрову вату волосся було брудне й розкошлане. Той Ксенофілій, що був на весіллі Білла й Флер, здавався справжнісіньким франтом порівняно з цим.

– Що? Що таке? Хто ви такі? Чого хочете? – закричав він високим роздратованим голосом, спочатку глянувши на Герміону, тоді на Рона й нарешті на Гаррі, від чого його рот роззявився, наче бездоганно кругле кумедне «О».

– Добрий день, містере Лавґуд, – простяг руку Гаррі. – Я Гаррі, Гаррі Поттер.

Ксенофілій не потис поданої руки, хоч те око, що не було скошене до носа, ковзнуло по шраму в Гаррі на лобі.

– Нічого, якщо ми зайдемо? – спитав Гаррі. – Ми хотіли б вас щось запитати.

– Я... я не думаю, що це доцільно, – прошепотів Ксенофілій. Він ковтнув слину й обвів швидким поглядом садок. – Це така несподіванка... слово честі... я... я просто не думаю, що можу...

– Це недовго, – наполягав Гаррі, трохи розчарований не дуже теплою зустріччю.

– Я... о, ну що ж. Заходьте, швидко. Швидко!

Не встигли вони переступити поріг, як Ксенофілій з грюкотом зачинив за ними двері. Вони опинилися в кухні, дивнішої за яку Гаррі ще не бачив. Приміщення було ідеально кругле, тому складалося враження, ніби вони стоять у велетенській чашці. Тут усе – плита, раковина й буфет – було вигнуте й допасоване до круглих стін, та ще й розмальоване квітами, комахами і птахами яскравих чистих кольорів. Гаррі впізнав Лунин стиль. Ефект у такому закритому просторі просто приголомшував.

З-посеред кухні ґвинтові сходи з кованого заліза вели на верхні поверхи. Звідти долинав шалений брязкіт і гупання. Гаррі було цікаво, що там виробляє Луна.

– Ходімо краще нагору, – запропонував Ксенофілій, що почувався явно не у своїй тарілці, і став підніматися першим.

Кімната нагорі нагадувала поєднання вітальні з майстернею, а захаращена була ще гірше, ніж кухня. Набагато менша й така ж ідеально кругла, ця кімната була чомусь дуже схожа на кімнату на вимогу, коли та одного незабутнього дня перетворилася на величезний лабіринт з безліччю захованих за довгі століття предметів. Скрізь громадилися височенні стоси книжок та паперів. Зі стелі звисали ретельно виготовлені моделі усіляких небачених істот, що розмахували крильцями і клацали зубами.

Луни не було. Гуркіт лунав з дерев’яного пристрою, вкритого безліччю рухомих шестерень та коліщаток. Він нагадував якесь химерне поєднаня верстака і набору старих полиць, проте за якусь мить Гаррі збагнув, що це старомодна друкарська машина, бо побачив, як вона випльовує з себе «Базікало».

– Вибачте, – Ксенофілій підійшов до машини, висмикнув з-під величезної гори книжок та паперів, що відразу посипалися на підлогу, брудну скатертину, й накрив нею друкарський верстат, трохи приглушивши голосне бахкання і брязкіт. Тоді він повернувся до Гаррі.

– Чого ти сюди прийшов?

Та Гаррі не встиг відповісти, бо Герміона раптом шоковано скрикнула.

– Містере Лавґуд... що це таке?

Вона показувала на величезний сірий, закручений спіраллю, ріг, можливо, ріг єдинорога. Він був почеплений на стіні й стирчав з неї на кілька футів.

– Це ріг зім’яторогого хропача, – пояснив Ксенофілій.

– Неправда! – заперечила Герміона.

– Герміоно, – пробурмотів зніяковіло Гаррі, – зараз не до того...

– Гаррі, це ріг різкопроривця! Належить до класу «Б» заборонених для продажу матеріалів і тримати його в домі вкрай небезпечно!

– Звідки ти знаєш, що це ріг різкопроривця? – миттю відсахнувся від рога Рон, що нелегко було зробити в цій захаращеній кімнаті.

– Його опис є у «Фантастичних звірах і де їх знайти»! Містере Лавґуд, ви повинні негайно його позбутися, невже ви не знаєте, що він може вибухнути від найменшого дотику?

– Зім’яторогий хропач, – проказав Ксенофілій дуже чітко, з упертим виразом обличчя, – це сором’язлива й дуже чародійна істота, а його ріг...

– Містере Лавґуд, я впізнала рифлені мітки біля основи, це ріг різкопроривця, і він страшенно небезпечний... я не знаю, де ви його взяли...

– Купив, – безапеляційно заявив Ксенофілій, – два тижні тому, у дуже приємного молодого чаклуна, котрий знав про моє захоплення рідкісними хропачами. Це мій Різдвяний дарунок Луні. Так отож, – знову звернувся він до Гаррі, – що тебе сюди привело, містере Поттер?

– Нам потрібна допомога, – сказав Гаррі перш, ніж Герміона встигла розкрити рота.

– Ага, – буркнув Ксенофілій. – Допомога. Гм. – Його нормальне око знову вп’ялося у шрам Гаррі. Він був нажаханий і водночас наче загіпнотизований. – Так. Річ у тім... що допомагати Гаррі Поттеру... доволі небезпечно...

– А хіба це не ви закликаєте всіх допомагати Гаррі? – здивувався Рон. – В оцьому вашому журналі?

Ксенофілій глипнув на друкарський верстат, що гуркотів і бряжчав під скатертиною.

– Е-е... так, я висловлював таку точку зору. Проте...

– ...то все для інших, а не для вас особисто? – перебив його Рон.

Ксенофілій нічого не відповів. Він постійно ковтав слину, очі його бігали від гостя до гостя. Гаррі відчував, що в ньому відбувається болісна внутрішня боротьба.

– А де Луна? – запитала Герміона. – Спитаймо її думки.

Ксенофілій ледь не вдавився. Він ніби набирався відваги перед чимось неминучим. Нарешті сказав тремтячим голосом, ледве чутним у гуркоті друкарського верстата. – Луна внизу, біля струмка, ловить прісноводних плімпів. Вона... вона б дуже хотіла вас побачити. Я піду її покличу, а тоді... так, дуже добре. Я спробую тобі допомогти.

Він спустився ґвинтовими сходами вниз, і вони почули, як грюкнули вхідні двері. Друзі перезирнулися.

– Старий боягузливий прищ, – буркнув Рон. – Луна вдесятеро сміливіша.

– Мабуть, переживає, що з ними буде, якщо смертежери довідаються про мій візит, – сказав Гаррі.

– А я згодна з Роном, – вимовила Герміона. – Старий паскудний лицемір, що закликає всіх тобі допомагати, а сам намагається викрутитись. І заради Бога, тримайтеся від того рога якнайдалі.

Гаррі підійшов до вікна навпроти. Звідти було видно струмок, що тонкою блискучою стрічкою дзюрчав біля підніжжя пагорба. Вони були дуже високо. Повз вікно, тріпочучи крильцями, пролетіла пташка, а він дивився у бік «Барлогу», що ховався десь за пасмами горбів. Там була Джіні. Так близько одне від одного, як сьогодні, вони не були від самого весілля Білла та Флер, а вона й не здогадувалась, що він зараз дивиться в її бік і думає про неї. Втім, він мав би з цього радіти, бо ж усім, хто з ним спілкувався, загрожувала небезпека. Ксенофілієва поведінка це доводила.

Він відвернувся від вікна і погляд його впав на ще один своєрідний предмет, що стояв на захаращеному, вигнутому дугою серванті. Це було кам’яне погруддя вродливої, однак суворої відьми у напрочуд химерному головному уборі. Дві штучки, схожі на золоті слухові трубки, стирчали по обидва боки. Зверху в неї на голові був шкіряний пасок з парою блискучих синіх крилець, а з другого такого самого паска, що оперізував чоло, звисала знайома жовтогаряча редиска.

– Гляньте на це, – сказав Гаррі.

– Яка краса, – зіронізував Рон. – Дивуюся, що він не нап’яв цю штуку на весілля.

Вони почули, як грюкнули вхідні двері, і за мить по ґвинтових сходах видерся нагору Ксенофілій. Його тонкі ноги були тепер у високих гумових чоботях, у руках він тримав тацю з різнокаліберними чашками і паруючим чайничком.

– Ага, ти звернув увагу на мій улюблений винахід, – сказав він, подаючи тацю Герміоні, й підійшов до Гаррі, що стояв біля погруддя. – За взірець я взяв голову прекрасної Ровіни Рейвенклов. «Розум безмежний – це скарб величезний!»

Він показав на схожі на слухові трубки пристрої.

– Це руйносмикові сифони. Усувають усе, що заважає людині думати. Оце, – показав він на крихітні крильця, – козлокосів пропелер, він стимулює піднесений стан свідомості. І нарешті, – показав він на жовтогарячу редиску, – керована сливка для посилення здатності сприймати надзвичайне.

Ксенофілій повернувся до таці з чаєм, яку Герміоні вдалося не дуже надійно притулити на захаращеному приставному столику.

– Дозвольте запропонувати вам відвар гурдикореня, – сказав Ксенофілій. – Самі настоюємо. – Він почав розливати напій, схожий на буряковий сік, а тоді додав: – Луна аж за Нижнім мостом, вона страшенно рада, що ви тут. Зараз прийде, бо вже наловила достатньо плімпів на юшку. Сідайте, будь ласка, беріть цукор.

– Ну, ось, – він зібрав з крісла хиткий стос паперів і сів, схрестивши ноги в Гумових чоботях, – чим я можу допомогти, містере Поттер?

– Ну, – Гаррі зиркнув на Герміону, що підбадьорливо кивнула головою, – йдеться про той знак, що був у вас на шиї на весіллі Вілла і Флер, містере Лавґуд. Нам цікаво знати, що він означає.

Ксенофілій підняв брови.

– Ти маєш на увазі символ Смертельних реліквій?