Текст книги "Гаррі Поттер і Смертельні реліквії"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 39 страниц)

– РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ -
Дев’ятнадцять років потому

Осінь того року настала якось несподівано. Ранок першого вересня був свіжий і золотий, мов яблуко, а коли невеличке сімейство жваво перебігало гуркотливу дорогу до великого, вкритого кіптявою вокзалу, вихлопні гази машин і дихання перехожих іскрилися в прохолодному повітрі, наче павутиння. Дві великі клітки торохкотіли на завантажених до самого верху візочках, що їх штовхали батьки. У клітках обурено ухкали сови, а руда заплакана дівчинка пленталася за братами, вчепившись у батькову руку.

– Ще трохи, і ти теж туди поїдеш, – сказав їй Гаррі.

– Два роки, – шморгнула носом Лілі. – А я хочу зараз!

Подорожні з цікавістю поглядали на сов, поки родина проштовхувалася до перегородки між дев’ятою і десятою платформами. Албусів голос долетів до Гаррі попри навколишній гамір – сини поновили суперечку, почату ще в машині.

– Я не буду! Не будуя в Слизерині!

– Джеймсе, та вгамуйся вже! – сказала Джіні.

– Я тільки сказав, що він може там опинитися, – не вгавав Джеймс, насміхаючись з меншого брата. – А що тут такого. Він може потрапити в Слиз...

Але тут Джеймс піймав материн погляд і замовк. П’ятеро Поттерів підійшли до перегородки. Джеймс озирнувся, зміряв меншого брата задерикуватим поглядом, забрав у матері візочка й побіг. За мить він щез.

– Ви будете мені писати? – одразу запитав у батьків Албус, скориставшись тимчасовою відсутністю брата.

– Та хоч щодня, якщо захочеш, – відповіла Джіні.

– Ну, не щодня,– швидко заперечив Албус. – Джеймс каже, що більшість учнів отримує листи з дому лише раз на місяць.

– Торік ми писали Джеймсові тричі на тиждень, – сказала Джіні.

– І не дуже розвішуй вуха, як він починає плести тобі щось про Гоґвортс, – додав Гаррі. – Він любить посміятися, цей твій братик.

Вони всі разом почали штовхати другий візочок, набираючи розгону. Перед самою перегородкою Албус замружився, проте зіткнення не сталося. Натомість родина опинилася на платформі дев’ять і три чверті, затуманеній густою білою парою, що валувала з яскраво-червоного «Гоґвортського експреса». Невиразні постаті юрмилися в цій імлі, у якій уже десь розчинився Джеймс.

– Де вони? – стурбовано запитав Албус, приглядаючись до розмитих силуетів, повз які їхня сім’я проходила по платформі.

– Знайдемо, – заспокоїла Джіні.

Однак у густій парі важко було розрізнити обличчя. Голоси, відокремлені від їхніх власників, звучали неприродно гучно. Гаррі здалося, що він чує, як Персі ораторським голосом нагадує про правила користування мітлами, і зрадів, що є поважна причина не зупинятися й не вітатися з ним...

– Ал, думаю, це вони, – сказала раптом Джіні.

З імли виникло четверо людей, що стояли біля останнього вагона. Їхні обличчя вдалося розгледіти аж тоді, як Гаррі, Джіні, Лілі й Албус підійшли до них майже впритул.

– Привіт! – сказав Албус з величезним полегшенням.

Розі, уже вдягнута в новесеньку гоґвортську мантію, сяйнула до нього усмішкою.

– Нормально припаркувався? – запитав у Гаррі Рон. – Мені вдалося. Герміона взагалі не вірила, що я здам на маґлівські водійські права. Думала, що доведеться законфундувати екзаменатора.

– Неправда, – заперечила Герміона, – я в тебе вірила.

– Чесно кажучи, я його таки конфунднув, – прошепотів Рон до Гаррі, коли вони вдвох заносили у вагон Албусову валізу й сову. – Я тільки забував дивитися в бічне дзеркальце, але ж гляньмо правді у вічі – для чого ж тоді існує всечутливе заклинання?

Тим часом на платформі Лілі і Х’юґо, Розин менший брат, вели жваву дискусію про те, в який гуртожиток їх розподілять, коли вони нарешті опиняться в Гоґвортсі.

– Якщо не потрапите у Ґрифіндор, ми вас позбавимо спадщини, – сказав Рон, – але ми руки не викручуємо.

– Роне!

Лілі й Х’юґо засміялись, а Албус і Розі засмутилися.

– Він пожартував, – пояснили їм Герміона й Джіні, але Рон уже не звертав на це уваги. Перехопивши погляд Гаррі, він ледь помітно кивнув головою на якесь місце кроків за п’ятдесят від них. Пара на мить розвіялась і крізь неї доволі виразно можна було побачити три постаті.

– Бачите, хто там?

Там стояв у чорному, застібнутому під саму шию, пальті Драко Мелфой з дружиною та сином. Він уже трохи полисів, і це лише підкреслювало його гостре підборіддя. Син був дуже на нього схожий, так само, як Албус був схожий на Гаррі. Драко помітив, що Гаррі, Рон, Герміона й Джіні на нього дивляться, скупо їм кивнув і відвернувся.

– Бачиш того малого Скорпіуса? – ледь чутно сказав Рон. – Постарайся, Розі, перевершити його у всіх іспитах. Слава Богу, що голова в тебе мамина.

– Роне, заради всіх святих, – суворо дорікнула йому Герміона, хоч сказане їй сподобалось. – Не настроюй їх одне проти одного, вони тільки починають разом учитися!

– Твоя правда, вибач, – погодився Рон, але, не в змозі стриматися, відразу додав: – Але краще з ним, Розі, не зв’язуйся. Дідусь Візлі ніколи тобі не пробачить, якщо ти вийдеш заміж за чистокровного.

– Гей!

Знову з’явився Джеймс. Він уже звільнився від валізи, сови й візочка, і його аж розпирало від свіжих новин.

– Там Тедді, – повідомив він, задихаючись, і показав кудись у хмару пари. – Щойно його бачив! І знаєте, що він робить? Лижеться з Вікторією!– Він глянув на дорослих, явно розчарований відсутністю належної реакції.

– НашТедді! Тедді Люпин!Лижеться з нашою Вікторією! Нашоюкузинкою! Я спитав Тедді, що він таке виробляє...

– Ти їм завадив? – не повірила Джіні. – ТиповийРон, яблучко від яблуні...

– ...а він сказав, що прийшов її проводжати! А тоді сказав, щоб я йшов геть. Він лижетьсяз нею! – ще раз повторив Джеймс, наче боявся, що його не дуже добре зрозуміли.

– Ой, гарно було б, якби вони одружилися! – захоплено прошепотіла Лілі. – Тедді справдістав би членом нашої родини!

– Та він і так уже чотири рази на тиждень приходить до нас вечеряти, – сказав Гаррі. – Запросимо його переселитися та й усе.

– Так! – радісно підтримав Джеймс. – Я б тоді перейшов до Ала... а Тедді жив би в моїй кімнаті!

– Ні, – рішуче заперечив Гаррі, – ви з Алом поселитеся в одній кімнаті лише тоді, як я вирішу, що наш будинок можна розвалити.

Він зиркнув на старий облуплений годинник, що належав колись Фабіанові Превету.

– Майже одинадцята, пора заходити в вагон.

– Не забудь передати привіт Невілу! – нагадала Джеймсові Джіні, обіймаючи його.

– Мамо! Я ж не можу передати привіт панові професору!

– Але ж ти знаєшНевіла...

Джеймс закотив очі.

– Поза школою так, а в школі він професор Лонґботом. Не можу ж я прийти на гербалогію і сказати йому: «Привіт!..»

Скрушно похитавши головою, наче дивуючись маминому невігластву, він розрядив енергію, хвицьнувши ногою Албуса.

– До зустрічі, Ал. Стережися тестралів!

– Я думав, вони невидимі? Ти ж сам казав, що вони невидимі!

Але Джеймс лише засміявся, дозволив матері себе поцілувати, поспіхом обійняв батька і заскочив у вагон, що швидко заповнювався учнями. Помахав усім рукою й побіг коридором шукати друзів.

– Тестралів не треба боятися, – заспокоїв Албуса Гаррі. – Це лагідні створіння, вони зовсім не страшні. Крім того, ви не поїдете в школу на диліжансах, а попливете на човнах.

Джіні поцілувала Албуса на прощання.

– Побачимося на Різдво.

– Бувай, Ал, – сказав Гаррі, обіймаючи сина. – Не забудь, що Геґрід запросив тебе наступної п’ятниці на чай. Не заводься з Півзом. Ніяких дуелей, поки не навчишся, як це робити. І не слухай Джеймса, якщо він почне тебе під’юджувати.

– А що, як я опинюся в Слизерині?

Він це прошепотів батькові на вухо, і Гаррі зрозумів, що лише ця мить розлуки змусила Албуса викрити всю глибину і щирість його страху.

Гаррі присів навпочіпки, і Албусове обличчя було тепер трохи вище за його власне. Албус єдиний з трьох дітей Гаррі успадкував Ліліні очі.

– Албусе Северусе, – сказав Гаррі тихенько, щоб не почув ніхто, крім Джіні, а вона була достатньо тактовна, аби вдати, ніби махає рукою Розі, яка давно вже була у вагоні, – тебе назвали на честь двох директорів Гоґвортсу. Один з них був слизеринцем, але я в житті не зустрічав відважнішої за нього людини.

– Але ж якщо...

– ...тоді гуртожиток Слизерина поповниться чудовим учнем. Для нас це не має значення, Ал. Та якщо це для тебе має таке велике значення, то обери Ґрифіндор, а не Слизерин. Сортувальний Капелюх врахує твій вибір.

– Справді?

– Так було зі мною, – відповів Гаррі.

Він ще не розповідав про це дітям і побачив тепер, як здивувався Албус. Та двері вагонів уздовж поїзда вже зачинялися, розмиті постаті батьків юрмилися, востаннє цілуючи дітей і даючи їм останні поради. Албус застрибнув у вагон, і Джіні зачинила за ним двері. Учні повисовувалися з усіх сусідніх вікон. Безліч облич, на поїзді і на платформі, повернулися до Гаррі.

– Чого вони витріщаються?– здивувався Албус, разом з Розою дивлячись на учнів.

– Не турбуйся, – заспокоїв його Рон. – Це вони мене побачили. Я дуже популярний.

Албус, Розі, Х’юґо і Лілі засміялися. Поїзд зрушив з місця, і Гаррі пішов поряд з ним, дивлячись на худорляве обличчя сина, що аж світилося від радості й хвилювання. Гаррі всміхався і махав рукою, хоч і відчував втрату, дивлячись, як віддаляється від нього син...

Остання хмарка пари розчинилася в осінньому повітрі. Поїзд завернув за ріг. Гаррі стояв з прощально піднятою рукою.

– Усе з ним буде добре, – прошепотіла Джіні.

Гаррі глянув на неї, опустив руку й машинально торкнувся шраму-блискавки на своєму чолі.

– Я знаю.

Шрам не болів уже дев’ятнадцять років. Усе було добре.