Текст книги "Шлях Срібного Яструба"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

Чорна постать зробила ще декілька кроків йому назустріч і вийшла з тіні у коло, освітлене світлом смолоскипів.

Атей полегшено зітхнув і опустив напнутий лук – перед ним стояв Сагір. В правій руці він тримав меч, а в лівій – сагарісу. На їх лезах відбивалося червоне полум’я.

Хлопець хотів щось сказати, але брат застережливо підняв руку і кивнув на Щит Таргітая.

Атей сунув лук у горит і піднявся сходами на поміст. Сагір залишився внизу, пильно озираючись навкруги.

Хлопець не міг повірити, що знову бачить Щит Таргітая і що через мить знову отримає його. Напруга останніх годин зникла, і Атей ледь стримував радісну посмішку.

Атей лише на мить відірвав зачарований погляд від Щита і з вдячністю глянув на оберіг.

Але оберіг не світився. Атей підвів очі до неба – повний місяць зловісно висів прямо над колоною. Відчуття тривоги знов охопило душу хлопця. Він схопив Щит Таргітая, намагаючись знайти у ньому силу й порятунок, але щойно його пальці торкнулися холодної поверхні, як яскраве червоне світло миттєво засліпило очі.

Голова Атея запаморочилася, і він, засліплений пронизливим сліпучим сяйвом, відсахнувся від Щита Таргітая.

Глава 7. Рука Темряви

Атей отямився і, нарешті, зір повернувся до нього, хоча в очах все ще блимали червоні плями. Але тільки він зміг побачити все, що діється навколо, йому здалося, що він опинився в якомусь моторошному маренні.

Весь майдан навколо був запруджений вершниками на чорних конях. В руках вершників зловісно блищала зброя. На руїнах чорніли зігнуті химерні постаті. По небу стрімко носилися кажани, креслячи моторошні знаки. Біля помосту стояв на колінах Сагір, його зброя лежала поруч. В його спину й груди впиралися довгі списи, які тримали декілька воїнів, обличчя яких були закриті чорними капшуками.

Навпроти хлопця стояв чоловік із довгою чорною бородою, пасма якої безладно спадали на широкі груди. Обличчя чоловіка було спотворене великими чорними плямами, немов би кипляча смола навіки в’їлася у його шкіру, вкривши його потворними шрамами. Чоловік був одягнутий у широкі шкіряні штани, які зазвичай носили скіфи, і довгий плащ зі шкір степових вовків. На голові у нього був високий шолом, зроблений з якогось чорного металу. Навколо обідця шолому були прикріплені білі пластини з кістки. На пластинах були виритувані якісь знаки. На широких грудях чоловіка висів довгий шкіряний шнур з нанизаними на ньому навдивовижу маленькими людськими черепами й сухою людською рукою.

«Інерей Гістас!» – майнула думка в голові Атея. Він відчув, що сили покидають його.

– Невже ви сподівалися забрати у мене Щит Таргітая? – скривив рот у кривій посмішці чаклун Гістас, – втім, добре, що ви прийшли сюди, – кров синів коваля Аріанта остаточно закріпить мою владу над магією Щита.

Голос Гістаса був глухий і, здавалося, линув з якогось підземелля. Його голос паралізував і вселяв у душу жах.

Гістас підвів голову, і в його великих чорних очах відбився повний місяць.

– Сьогодні буде великий день, і моє Військо Мерців вирушить на завоювання Степу! – прошипів Гістас і тицьнув сухою чорною рукою у груди Атея. Від цього доторку хлопець відчув, що не зможе поворухнутися. Все поплило перед його очима. Крізь морок він побачив, що у руках Гістаса з’явився довгий меч із зігнутим широким лезом. На лезі темніли багрові плями.

Гістас простер руки до чорного неба. Рука Темряви в його долоні, здавалося, ожила, готуючись схопити чорну хмару у жменю.

– Заклинаю вас, сили Темряви! Прийміть мій подарунок вам! – загорлав Гістас. Він знову простягнув суху руку до Атея і заніс меч, готуючись до смертельного удару.

– Ні! – захрипів Сагір, але охоронець, що стояв позаду, вдарив його руків’ям меча і, схопивши за голову, відігнув її назад, готуючись нанести удар по горлянці.

Атей, стиснувши зуби, вперто дивився у затягнуті мертвою пеленою очі Гістаса. Десь у глибині цих очей палали несамовита лють і пекельний вогонь.

Запала тиша…

…Тиша розпалася на шматки, осіла на кам'яні плити, немов ранковий туман.

Розірвало її розмірене цокотіння кінських копит. Цокотіння наближалось…

Гістас застиг, повільно опустив меч і озирнувся в той бік, звідки наближались невидимі коні.

Через мить на майдан виїхало троє коней. На середньому сиділа Орія. Плечі її були напружені, відсторонений погляд порожніх очей, здавалося, не помічав нічого навкруги. Один з вершників повільно заніс спис, але Гістас підняв руку, і спис опустився.

– Вітаю тебе, Гістасе, – повільно промовила дівчина, – цієї ночі ти отримав перемогу.

Гістас скривив губи у посмішці, від якої Атей здригнувся:

– Ти так і не наважилася втекти від мене. Що ж, за це я нагороджу тебе вічним життям у світі Темряви. Але спочатку я відправлю туди цих комах.

За цими словами Гістас знову підняв Руку Темряви…

– Ти отримав велику перемогу, – знову повторили Орія, – але тобі не вистачає ще одного.

Її тихий голос дзвінко лунав посеред майдану.

Гістас обернувся до неї, в його очах спалахнули лють і здивування. Але не встиг він щось промовити, як Орія, ставши на стремена, блискавичним рухом метнула щось у чаклуна.

Лезо кинджалу просвистіло у повітрі і, прохромивши наскрізь Руку Темряви, встромилось у груди Гістасу.

Пронизливе ревіння вихопилося з горлянки чаклуна. Луна підхопила його й рознесла над усім Містом Мерців. Гістас схопився за кинджал, намагаючись видерти його зі своїх грудей, але з криком випустив руків’я – лезо кинджалу димилося. З рани бризнула довга цівка чорної крови, чаклун впав на коліна й завив, тягнучи розчепірені пальці в бік, де стояла Орія.

На майдані все закружляло у несамовитому вихорі. Перелякані коні закрутилися по колу, охоронці підхопили виття пораненого іренея Гістаса, і все Місто Мерців вибухнуло божевільним галасом.

Як тільки кинджал Орії вп’явся у груди чаклуна, Атей відчув, що сили знову повернулися до нього. Морок зник, і він ясно побачив все, що творилося навколо.

Орія гнала коней до помосту, в руках її був довгий сарматський меч, яким вона відбивалася від чорних воїнів, що намагалися проштрикнути її своїми списами.

Сагір перехопив руку охоронця, який стояв позаду, і перекинув його через себе. Перекотившись по землі, він підхопив свій меч, сагарісу і декількома блискавичними ударами вразив трьох охоронців, що стояли поруч.

Атей схопив Щит Таргітая і підскочив до краю кам’яного помосту. Знизу до нього тягнулися кістляві руки чорних воїнів. Атей схопив смолоскип і тицьнув їм у нападників. Він побачив, як з-поміж руїн вихоплювалися все нові й нові темні постаті. Сагір, вправно прокладаючи собі шлях, пробився до помосту й вскочив на нього. Меч і сагаріса в його руках, немов дві блискавки, разили нападників. Але чорних воїнів ставало все більше й більше. Атей з жахом помітив, що збиті ударами Сагіра воїни знов підіймаються на ноги, хоча їх рани здавалися смертельними. Чорне коло навколо помосту ставало все більш щільним. Атей зрозумів – ще мить, і воно поглине їх, немовби все Місто Мерців повстало проти зухвалих прибульців. Поки що Атея й Сагіра рятувало те, що воїни-мерці Гістаса лізли вперед безладним натовпом, заважаючи один одному.

Щось свиснуло у повітрі, Атей машинально підніс Щит Таргітая, і декілька чорних стріл розтрощились об його поверхню. Атей помітив декілька вершників, які, кружляючи навколо помосту, стріляли з луків. Але поки Атей тримав перед собою Щит Таргітая, жодна стріла не могла вразити ціль.

Раптом коло ворогів на мить розірвалося. Нападники відсахнулися від коней, яких Орія погнала просто на них. Перелякані коні ставали на дибки, їх копита трощили кожного, хто намагався наблизитися до них. В руках Орії вже був довгий спис, який вона вирвала у одного з воїнів-мерців. Спис у її руках креслив коло, до якого ніхто не наважувався вступити.

– Сюди, на коней! – закричала Орія, побачивши, що вороже оточення ось-ось зімкнеться.

Атей на якусь мить завагався – між ним і найближчим конем була добряча відстань, але декілька стріл, що свиснули над головою, і ревіння воїнів-мерців, які лізли на поміст, немовби підштовхнули його у спину. Атей ступив декілька кроків назад і раптом побачив перед собою Гістаса – той стояв, хитаючись і тримаючи в лівиці кинджал Орії. Його очі, немов бездонні провалля, дивилися прямо на хлопця. Правою рукою Гістас повільно підіймав Руку Темряви. Атей закричав і, підбігши до краю помосту, стрибнув…

…Атею здалося, що він застиг у леті прямо над головами потвор. Всі звуки зникли, хлопцю здалося, що зараз він впаде прямо на гострі леза мечів. У хлопця перехопило дихання. Він щосили вчепився пальцями у Щит Таргітая і, немовби підхоплений якоюсь чарівною, незбагненною силою, опинився у сідлі.

Щит Таргітая спалахнув яскравим, пронизливим світлом, від якого кинулись врозтіч чорні воїни-мерці. Атей побачив, як Сагір увігнав сагарісу в груди потворного велетня у зотлілому одязі, який перся на поміст, розмахуючи окутою залізом палицею, всіяною довгими гострими шипами, і стрибнув з помосту на коня. Сагіру вдалося схопитися за гриву, і через мить він вже сидів у сідлі.

Засліплений блиском Щита Таргітая натовп мерців сахнувся врізнобіч, і троє вершників вихопились із оточення. Їх коні відразу зірвалися у відчайдушний галоп. Атей, пригнувшись до шиї коня, колотив його п’ятами по боках. Позаду почулися крики й пронизливий свист – більше двох десятків чорних вершників мчали позаду. Сагір вихопив із гориту лук і стрілу зі срібним наконечником, обернувся й вистрілив. Стріла вп’ялася у груди першого вершника, який накладав стрілу на тятиву. Вершник зронив лук і випав із сідла. Атей перекинув Щит Таргітая собі за спину і теж схопив лук і стрілу.

Цокотіння копит вибивало з кам’яної бруківки несамовитий дріб. Руїни будівель височіли над головами втікачів. Атей знову відчув себе замкнутим у лабіринті, де на нього повсюди чекали пастки.

Місто Мерців, яке зі степу здавалося безладною купою руїн, зараз немовби розросталося, поглинаючи нові й нові землі. Чорні зграї кажанів і галок хмарами кружляли над головами втікачів. Камінні завали раптом виникали на шляху схарапуджених коней. З усіх боків виринали чорні вершники, намагаючись відрізати шлях втікачам.

Атей у відчаї крутився у сідлі, намагаючись побачити вихід з цих клятих руїн. Нарешті він побачив пролом між стінами. За проломом темнів відкритий степ.

– Вперед! – крикнув Сагір, і вони помчали до рятівного виходу.

Атей пригнувся до шиї свого коня і вдарив його п’ятами. Кінь одним стрибком перелетів через залишки кладки. Атей випрямився, йому здалося, що його кінь зараз полетить назустріч обрію.

– Агов! – вихопився з горлянки хлопця переможний клич скіфських воїнів.

Раптом він почув десь зверху пронизливий моторошний вереск і підвів голову – стіни, повз які він пролітав, були вкриті, немов потворними наростами, примарними фігурами упирів. Декілька з них стрибнуло на вершників.

Атей ледь встиг підняти над головою Щит Таргітая.

Біля самої голови хлопця зблиснули довгі білі ікла. Потвора вчепилася пазурами у Щит Таргітая і з вереском полетіла під кінські копита.

Сагір одним ударом меча розсік навпіл упиря, який стрибнув на нього.

Через мить їх коні вже вихопилися на край пагорба.

Місто Мерців залишилося позаду…

Глава 8. Чорний туман

Кінь Орії трохи відставав. Атей озирнувся і з жахом побачив, що два упиря повисли на шиї і крупі її

скакуна. Швидко перебираючи лапами, вони намагались дістатися до дівчини. На сірій шкірі коня – там, де впивалися їх пазури, з’являлися цівки крові.

Атей і Сагір знову схопили свої луки. Дві стріли свиснули в повітрі, і упирі, наскрізь простромлені стрілами, впали на землю. Але поранений кінь Орії вже не міг бігти так швидко. Видно було, що сили швидко залишають його. А з пагорба, на якому знаходилося Місто Мерців, вже наближалася погоня.

Чорні вершники мовчки гнали своїх коней, розгортаючись широким півколом. Вони неслися швидко, немов їх коні летіли над землею, не торкаючись її копитами. Срібні краплі ранкової роси здіймалися вологим срібним пилом там, де пролітали їх коні.

Атей, Сагір і Орія виїхали на берег ріки й погнали своїх коней вздовж берега. Час від часу вони посилали свої стріли назад, і кожна зі срібних стріл вражала одного з переслідувачів. Але чорні вершники продовжували гонитву. Їх не ставало менше – навпаки, Атей бачив, як із землі виникали все нові й нові вершники, які приєднувалися до переслідувачів. На місці кожного вершника, враженого стрілою, з’являлося декілька нових.

Попереду Атей побачив високий курган. На його вершині височила кам’яна фігура. Втікачі виїхали на його вершину, і тут кінь Орії захропів, захитався і впав на землю.

– Тікайте, я затримаю їх! – закричала дівчина, схопившись на ноги. Чорне коло переслідувачів вже замикалось навколо кургану.

Атей і Сагір, не вагаючись, зіскочили зі своїх коней.

– Можливо, нам вдасться протриматися до перших променів сонця! – захрипів Сагір, ледь переводячи дихання. Він підійшов до краю кургану, вихопив стрілу з гориту й поклав її на тятиву. Атей і Орія встали поруч.

Чорні вершники наближалися. В сірому ранковому світлі вже досить добре можна було побачити їх кістляві, крейдяні обличчя із чорними проваллями замість очей і зотлілий одяг, який тріпотів на вітру, немов прапори примарних моторошних армій.

Сагір кивнув, і вони одночасно вистрілили. Три стріли, зблиснувши срібними наконечниками, одночасно свиснули у повітрі. Три чорних вершника, які вирвалися наперед, покотилися по землі, хапаючись кістлявими пальцями за пронизані груди. Один з них, хитаючись, підвівся, але чорна лава інших вершників миттєво накрила його. Злива чорних стріл піднялася над лавою й понеслася на курган. Атей вискочив перед Орією і Сагіром, виставивши перед собою Щит Таргітая. По поверхні Щита задріботіли, немов град, стріли. Десятки стріл із чорним оперенням миттєво уп’ялися в землю навколо втікачів.

Атей знову схопив лук.

Тепер втікачі стріляли не зупиняючись. Швидко, одна за одною злітали з кургану стріли. Срібні стріли легко пронизували ворожі щити і панцири. Лава чорних вершників помітно поріділа, але переслідувачів залишалося ще не менше трьох десятків.

– Швидше, швидше! Стріляй! – закричав Сагір. На мить здалося, що вони зможуть відбити напад.

Атей простягнув руку до гориту за новою стрілою, але горит був порожнім. Орія теж у відчаї відкинула свій спорожнілий горит. Сагір випустив свою останню стрілу, і Атей вперше помітив, що у його очах на мить промайнув розпачливий вираз.

Стріли зі срібними наконечниками закінчилися. Лава чорних вершників вмить наїжачилась списами, мечами й сагарісами, і вони погнали коней на курган…

Орія і Сагір вихопили свої мечі й застигли, очікуючи, коли чорні вершники видеруться на вершину кургану. Атей безпорадно відкинув вже непотрібний лук – тепер єдиною зброєю у нього залишився знайдений у Місті Мерців акінак. Атей став поруч з Сагіром, виставивши акінак лезом вперед.

Гул копит лави чорних вершників, здавалося, струсонув весь степ. Атей чув, як хропуть їх коні і відчував зловісний сморід.

Раптом брат схопив його за руку, вдивляючись у малюнок на лезі акінаку.

– Давай сюди акінак! – скрикнув Сагір і вихопив зброю з рук здивованого Атея.

Ще більше здивувався хлопець, коли його брат підскочив до самої вершини кургану, на якому темніла постать кам’яного воїна. Сагір впав на коліна й вдарив лезом об кам’яну фігуру. Від леза посипалися іскри. Сагір, перехопивши руків’я акінака двома руками, встромив його у землю поруч із кам’яним воїном.

Атей озирнувся – перший чорний вершник був уже зовсім поруч. Лезо тяжкого списа було спрямоване прямо у груди беззбройного хлопця.

– Папай! – закричав Сагір і встромив акінак у землю.

В ту ж мить, немов висічена лезом об камінь, на небі спалахнула блискавка, і її вогняне лезо вдарило об срібне руків’я встромленого у землю акінаку.

Кінь чорного вершника, який стрімко летів на Атея, піднявся на дибки. Хлопець покотився по землі, рятуючись від кінських копит.

Атей відчув, що земля під його ногами затремтіла. Небо, на якому вже сіріло передранкове світло, знову затягнуло тяжкими хмарами. Чорні вершники безладно закрутилися на своїх схарапуджених конях навколо кургану. Здавалося, їх коні намагалися втекти від якоїсь таємничої сили, яку випромінював курган.

Серед хмар, одна за одною, спалахнули ще дві блискавки. І при їх світлі Атей із жахом побачив, що з підніжжя кургану, немовби просочуючись крізь ґрунт, повільно підіймаються густі клуби чорного туману. Туман поступово оточив весь курган, потім почав розпливатися, низько стелючись над землею. Коні чорних вершників сахалися від цього туману. Деякі з них почали посилати свої стріли у туман, відступаючи від його хвиль.

Знову блимнула блискавка, і під хмарами розкотився гуркіт грому. Сліпуче лезо блискавки засліпило на мить очі Атея. Йому здалося, що на цей раз блискавка вдарила у підніжжя кургану, прямо в клуби чорного туману.

Сагір широко розкритими очима дивився на чорних вершників. Він простягнув до них руки і заспівав, розгойдуючись всім тілом:

 
– Мерці скачуть!
Нащо ж ви підганяєте своїх коней?
Хіба судилося вам
Повернутись до своїх домовин?
 

Туман почав розпадатися на великі клапті, які поступово набирали обриси великих вовків. Чорні вершники кинулися врозтіч – туман щез, перетворившись на величезну вовчу зграю. Один з вершників спробував вдарити вовка своєю сагарісою. Але вовк, стрибнувши, вибив вершника з сідла.

«Вовки Папая!» – здогадався остовпілий Атей.

Через мить чорні вершники, відчайдушно втікаючи від вовчої зграї, зникли у степу.

Запала тиша. На обрії з’явилося сонце.

Сагір, Атей і Орія застигли, напружено вдивляючись в бік, куди майнули воїни-мерці, рятуючись від вовків Папая.

Навколо кургану лежали поцілені срібними стрілами вершники Гістаса. Атей побачив, як від перших променів сонця чорні нерухомі фігури почали танути, перетворюватися на примарні тіні. А ще через мить тіні щезли, немовби земля втягнула їх. Їх зброя миттєво покрилася іржею і від легкого вітерцю пилом розсіялася над землею.

Так і здавалося – все, що сталося цієї жахливої ночі, – і Місто Мерців, і воїни-мерці чаклуна Гістаса, і чорний туман, і вовки Папая – все було примарним, тяжким маренням-сновидінням.

– У нас замало часу, – промовив Сагір, коли вони трохи відпочили, – на нас чекає мудрець Отан – вождь клану Срібного Яструба.

Глава 9. Острів Гілеї

– Я чекала вас біля Міста Мерців, – розповідала Орія, коли вони вже досить далеко від’їхали від кургану, біля якого ледь не загинули у бою з чорними вершниками, – раптом я побачила, як над руїнами спалахнув яскравий червоний промінь. Саме такий, як тоді, коли ти, Атею, лежав на могилі, поцілений стрілою вершника-мерця. І тоді я вирішила прийти вам на допомогу.

– Що ж, ти прийшла вчасно, – промовив Атей.

Обличчя Сагіра було блідим, а очі відсторонено дивилися кудись у далечину. Здавалося, він і досі не може вийти зі стану, в якому перебував, коли викликав Чорних вовків Папая.

– А що, будь-який акінак може викликати вовків бога Папая? – насмілився запитати його Атей.

Сагір озирнувся на нього і похитав головою:

– У тебе був не простий акінак, – лише декілька скіфських ковалів, посвячених Зберігачами у таємниці богів, могли виготовити такі мечі. Скоріше за все, він належав якомусь нашому воїну, який намагався пробратися у Місто Мерців і знищити його за допомогою Чорних вовків Папая.

– А ми колись зможемо знищити Місто Мерців? – войовниче запитала Орія.

– Там, де є Світло, є і Темрява, – похмуро відповів Сагір, – Гістас приречений, і він розуміє це, і лють його зростає. І не важливо, хто зруйнує Місто Мерців – ми, чи алани, чи готи. Гістас не зміг оволодіти Щитом Таргітая і сили його відтепер будуть танути.

– А хто він, вождь Отан? – запитав Атей.

Сагір похитав головою:

– Це велика людина, воїн, ім’я якого вже стало легендою, мудрець і чарівник. Колись, дуже давно, він відправився до берегів Інду і довго жив там, опановуючи мудрість і таємні знання, що зберігаються у храмах і печерах цієї далекої країни. Коли Отан повернувся, то на великій раді клану Срібного Яструба він пройшов випробування і був обраний вождем.

– А яке випробування він мав пройти? – зацікавилась Орія.

– Першим випробуванням повинен був стати двобій із трьома найсильнішими воїнами. Другим – вміння застосовувати магічну силу. Але все закінчилося вже на першому випробуванні.

– Як це? – здивувався Атей.

Сагір посміхнувся:

– Отан завжди був відлюдником і найчастіше кочував у степу на самоті. Всі здивувалися, коли Зберігачі назвали його ім’я як одного з тих, хто може стати головою клану Срібного Яструба. Гінці ледь знайшли Отана, і той довго відмовлявся, але нарешті погодився. Мене тоді тільки прийняли до клану, і я добре пам’ятаю той день.

Обрання голови клану завжди відбувалося на острові Гілеї, і більшість воїнів Срібного Яструба зібралися там. Першому пройти випробування випав жереб саме Отану. Але Отан відразу всіх здивував. Він сказав, що буде битися не з трьома найкращими воїнами, а відразу з двома десятками. Отана завжди дуже шанували, а на цей раз знайшлося багато бажаючих битися з зухвальцем. А тут ще Отан навіть не став сідати на коня. Він просто сів на землю й почав перебирати струни свого кімвалу. [13]13
  Кімвал – стародавній струнний музичний інструмент.


[Закрыть]Воїни схопили свої луки й поклали стріли на тятиви…. Але жодний з них не зміг навіть напнути тятиву, Отан немовби миттєво лишив їх сил. Його супротивники не змогли ні стріляти з луків, ні витягнути акінаки з піхов. Всім стало зрозуміло, що Отан є найбільш видатним воїном і чарівником не тільки серед клану Срібного Яструба, але і в усьому степу. Інші відмовилися навіть проходити випробування, і так Отан став нашим провідником…

Далі вони їхали мовчки.

Атей все озирався навкруги. Йому здавалося, що чорні вершники-мерці ось-ось виринуть на своїх конях. Але степ був спокійний. Сонце ласкаво сяяло, від землі підіймалася приємна прохолода, і вітер злегка коливав високі степові трави…

Степ вмів зберігати свої таємниці…

Після двох днів мандрівки відкритим степом на обрії з’явилася довга зелена смуга.

– Плавні Борисфену, – коротко пояснив Сагір. Атей вже й сам здогадався, що вони дісталися низов’я Великої Ріки.

Невдовзі вони наблизилися до плавнів. Атей вкотре зачаровано дивився на безкінечні хащі очерету, які тягнулися куди тільки сягало око. Здавалося, величезне військо може загубитися серед цих зелених лабіринтів. Атей навіть зупинив свого коня, вдивляючись у величну картину. І вже примарилося Атею, що то не гостроверхий комиш гордовито височить, а гострі верхів’я списів і мечів над безкінечними лавами вершників, що прямують вздовж берегів Борисфену на якусь свою звитяжну виправу. Почув Атей у шелестінні очерету хропіння коней, дзенькіт зброї та панцирів…

– Про що замислився, Атею? – здаля донісся до нього голос Орії.

Видіння щезло – знов перед ним стелилися зелені очеретяні хвилі.

– Агов! – радісно скрикнув Атей і погнав свого коня навздогін Сагіру та Орії.

…Сагір довго вів їх вздовж плавень, аж поки не побачив майже непомітну стежку, яку, здавалось, протоптали дикі вепри.

– Прямуйте за мною, але слідкуйте, щоб ваші коні не зійшли зі стежки – вмить трясовина засмокче, – застеріг їх Сагір і спрямував свого коня у зелені хащі.

Деякий час вони їхали між очеретом. Ціла хмара набридливої комашні підіймалася з-під кінських копит і роїлася навколо облич, лізла у очі і рот. Атею іноді здавалося, що він може захлинутися від неї. Копита їх коней загрузали у вологу землю, зминаючи соковиту болотяну траву. Час від часу Атей помічав між комишами затягнуті ряскою невеличкі озера, іноді стежка розділялася на декілька інших, але Сагір впевнено обирав потрібний напрям. Атей навіть подумав, що самому йому нізащо не виплутатися з цих хащ.

Аж ось нарешті вони минули плавні й вибралися на високий берег Борисфену. Проїхавши трохи вздовж берега, мандрівники побачили великий скелястий острів. До острова вів широкий міст, викладений з широких дерев’яних колод. Декілька вершників могли проїхатись пліч-о-пліч по ньому. Але зараз на мосту нікого не було. І на самому острові не було помітно жодного руху. Хіба що чайки кружляли над річковими хвилями. Краєвид здавався трохи примарним через легкий туман, який коливався над водою.

– Це Острів Гілеї, – пояснив Сагір, – кажуть, що саме на цьому острові є печера, де великий воїн Геракл зустрівся з донькою Борисфену Гілеєю. Від їх шлюбу й народився Таргітай – перший скіф. Зараз на цьому острові знаходиться фортеця, яку охороняють відбірні воїни з клану Срібного Яструба. І там нас чекає наш вождь Отан. Ми віддамо йому Щит Таргітая…

…Першим на міст виїхав Сагір. Він зняв зі свого панцира срібну пластину із зображенням яструба і підняв її над головою, потім торкнув повіддя свого коня.

Тихо шелестів очерет, м’яко плескали річкові хвилі, торкаючись берега, і пронизливо квилили чайки над водою. Кінські копита гулко цокотіли по дубовим колодам. Чим ближче вони наближалися до острова, тим більше Атей відчував грізну силу, яку він випромінював. Але ця сила не несла в собі темного, зловісного відтінку, який Атей так добре відчув у Місті Мерців.

Нарешті вони переїхали міст і дісталися широкої кам’яної площадки, яка, судячи зі всього, була й зручною пристанню – декілька широких скіфських човнів були прив’язані товстими канатами до тяжких кам’яних виступів. Але жодної людини ніде не було видно. Виїхавши на площадку, Атей зупинив коня, здивовано озираючись навкруги. Між високими скелями острова були майстерно викладені стіни з кам’яних брил. Вузькі бійниці похмуро чорніли в стінах. Тяжкі, окуті залізом ворота височіли перед гаванню, закриваючи прохід між двома скелями. Над воротами, прямо на скелі, було викарбуване зображення великого яструба.

Сагір під’їхав до воріт, знову підняв пластину зі срібним яструбом і заговорив, підвівши очі до кам’яного зображення яструба:

– Я, Сагір, син Аріанта, мій брат Атей і Орія з царського роду скіфів прибули на Острів Гілеї, виконуючи наказ старійшини Отана!

На мить запала пронизлива тиша. Атей відчув, як дзвенить прохолодне повітря.

Ворота зарипіли й повільно відчинилися, пропускаючи прибульців.