Текст книги "Шлях Срібного Яструба"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

Глава 9. Яр Матері-Лисиці

Більше Атей нічого не відчував і не пам’ятав. Видіння залишили його. Очуняв Атей у якомусь переліску. Над головою височили високі дерева, що густо вкривали низький яр. Він лежав на цупкому шкіряному чепраку [7]7
  Чепрак – тканина, якою вершники накривали круп коня під седлом.


[Закрыть]біля підніжжя високого дерева з розлогими гілками. Неподалік тихо журчав невеличкий струмок, біля якого горіло невелике вогнище. Як справжній степовий воїн, Атей насамперед згадав про свою зброю, без якої відчував себе геть безпорадним. Він полегшено зітхнув, побачивши біля себе акінак, щит і горит зі стрілами.

Втім небезпеки не відчувалося. Атей озирнувся навколо, жадібно вбираючи у груди, біль у яких майже не нагадував про себе, прохолодне повітря, в якому, втім, вже відчувався теплий подих весни. Перші паростки зеленої трави вже густо пробивалися із землі. Все навколо дихало миром та спокоєм, немов би події, що Атею довелося пережити, були просто жахливим сном.

Але невдовзі Атей почув легкий шерхіт. Йому здалося, що між деревами майнула тінню вогненно-червона лисиця, і відразу десь з глибини яру донісся хруст гілля під копитами коня. Хлопець миттєво напружився, стиснувши акінак. Крізь дерева він побачив, що до місця, де він лежав, наближається вершник. Цим вершником виявилася Орія.

Дівчина-сарматка їхала неспішно, трохи схиливши голову. Горит із луком та стрілами був недбало закинутий за спину, біля сідла мотлялися сірі тушки декількох впольованих зайців.

Наблизившись до галявини, Орія легко зістрибнула з коня й повела його, тримаючи за вуздечку. Глянувши на хлопця, дівчина посміхнулася:

– А я боялася, що ти вже відправився разом з Таргітаєм на полювання.

Атей посміхнувся:

– А ти вже точно була на полюванні.

– Я ще не вмерла, втім і Таргітай не бере на своє полювання дівчат. Нас забирає до себе Мати-Лисиця й навчає тому, чому не можуть навчитися живі. Але за життя ми маємо довести їй, що гідні її великої науки.

Орія кинула впольованих зайців біля вогнища й заходилася ламати хмиз.

– Оріє, – спитав Атей, – а чому ти повернулася за мною?

Дівчина на мить зупинилася, озирнулася на Атея й знизала плечима:

– Мабуть, тому, що мені було цікаво – хто б переміг у нашому двобої, а може, я вже звикла рятувати тебе… Ми довго гнали степом своїх коней, і в якусь мить мені здалося, що я перелякалась, до того ж було б неправильно кинути тебе напризволяще…

– Здається, що ти пізно схаменулася, – насмішкувато промовив Атей.

– Не так вже й запізно, – зовсім неглузливо відізвалася Орія, – я ледь знайшла тебе…

Тут вона запнулася.

– І як ти мене знайшла? – передчуваючи, що відповідь принесе йому щось дуже важливе, спитав Атей, дивлячись на дівчину.

– Я побачила промінь, – повільно сказала Орія, – промінь, що підіймався прямо у небо, і в цьому промені повільно летів блискучий, немов срібний, птах. А може, і срібний. Це був яструб. Дуже великий. Таких великих, а тим більше срібних, яструбів я ще ніколи не бачила в небі над степом. Я спрямувала туди, звідки в небо підіймався промінь. Це був високий курган. В таких ховали царів нашого степу. Ще тоді, коли ви, скіфи, панували над цим степом… Але тільки я наблизилася до кургану, промінь зник. Зник і яструб. Піднявся сильний вітер, і пішов дощ. Перший дощ цієї весни. Я поклонилася духам, що живуть у кургані, і забралася на нього, і побачила там тебе. Ти лежав навзнак, і в грудях у тебе стирчала стріла…

– А чому я залишився живим? – спитав Атей і торкнувся руками грудей, що були перев’язані полотняною тканиною.

– Ось, – Орія протягнула хлопцю темну бронзову пластину, одну з тих, що були нашиті на його шкіряній сорочці. Посередині пластини стирчала довга чорна стріла.

Дівчина покрутила в руках пластину із чорною стрілою посередині. Атей побачив, що тільки половина наконечника стріли стирчить з внутрішнього боку пластини.

– Пластина зупинила стрілу, – продовжила Орія, – якби весь наконечник пройшов наскрізь, ти був би мертвим.

Атей згадав, як рік тому батько подарував йому цю сорочку. Захисні пластини коваль Аріант викував сам. «Носи цю сорочку, Атею, звикай до неї, нехай її вага стане часткою твоєї ваги. Нехай ця сорочка стане часткою тебе, тільки тоді вона зможе захистити тебе», – промовив тоді батько. Тепер ця сорочка врятувала Атею життя.

– Так, ця сорочка врятувала тобі життя, – немовби відчувши його думки, сказала Орія, – наконечник цієї стріли тільки розсік шкіру на твоїх грудях, але, але…

Тут Орія замислилася, уважно роздивляючись довгу чорну стрілу.

– Але це не проста стріла. І її наконечник. Не схоже, щоб вона була отруєною, але тебе довго била пропасниця й ти крутився, немов у лихоманці. Це не проста стріла, і не простий був, мабуть, вершник, який тебе поцілив…

Атей згадав чорні провалля на черепі несамовитого моторошного вершника й мимоволі здригнувся.

– Я бачила, що ти на межі, – продовжувала Орія, – і тому наважилася відвезти тебе в цей Священний Яр, де тече чарівне джерело, здатне вилікувати воїна від будь-якої отрути. Взагалі наше таємне товариство воїтельниць Матері-Лисиці забороняє приводити чужинців сюди, але зараз наші сестри відправилися разом з аланами й готами у великий похід на царство боспоритів, і тут ще декілька тижнів ніхто не з’явиться. А до того часу, я сподіваюсь, ти вже видужаєш…

– І що тоді? – байдуже запитав Атей.

Орія на деякий час замислилася.

– А тоді, коли ти видужаєш, – нарешті заговорила вона, роздмухуючи вогонь у майже згаслому вогнищі, – тоді ми зможемо продовжити двобій. Тільки ти будеш битися без свого химерного щита.

– А чому ти вважаєш дивним мій щит? – стрепенувся Атей, і погляд його сковзнув по тьмяній поверхні щита, який лежав поруч.

Орія теж подивилася на щит, і у очах її майнув якийсь дивний вираз.

– Знаєш, тоді, коли я побачила цей промінь, мені здалося, що він струменів саме з твого щита.

Декілька днів минуло з того часу, як Орія привезла Атея до Яру Матері-Лисиці. Час у цьому ярі йшов дуже повільно, але все ж ішов. Хлопець поступово відчував, як сили знову повертаються до нього. Тепле весняне повітря все більше й більше запановувало над степом. На деревах вже набрякли бруньки. Зима остаточно відступила. Іноді Орія від’їжджала на полювання, і Атей залишався на самоті.

Тоді він довго розглядав Щит Таргітая, намагаючись розв’язати його таємницю. На перший погляд, Щит Таргітая нагадував звичайні скіфські щити, які Атей чимало бачив на своєму віці. Хіба що зроблений він був з якогось дивного металу, схожого на бронзу, легкий, але надзвичайно міцний. Посередині щита блищав срібний умбон. [8]8
  Умбон – круглий, випуклий диск, який зазвичай кріпився посередині щита.


[Закрыть]Атей не знайшов на поверхні щита жодної подряпини. Здавалося, від щита струменить якась сила, що відштовхувала від нього зброю. Одного разу, коли Орія була на полюванні, Атей причепив щит на дерево й метнув у нього декілька стріл. Всі стріли влучили прямо у срібний умбон, але жодна з них не змогла навіть його торкнутися, немовби відкинута незримою силою.

Але найбільш дивовижними були візерунки, вирізьблені вмілою рукою майстра. По кромці щита тягнулося складне плетиво, у якому можна було побачити вовків, птахів, коней, грифонів, скіфських воїнів, дерева, квіти й незрозумілі Атею знаки, що нагадували літери, якими писали грецькі купці. На срібному умбоні був зображений яструб з розпростертими крилами. Здавалося, яструб ось-ось злетить з щита й майне у синє небо. Від умбону півколом відходила одна доріжка до краю щита, складена із якихось незрозумілих Атею знаків. Хлопець відчував, що візерунок на щиті ще не доведений до завершення, але чого коваль Аріант залишив щит саме таким? Не встиг довершити свою роботу? Навмисне залишив її для якогось іншого майстра?

Атей розумів, що у Щиті Таргітая батько навмисно заховав якусь таємницю, але розв’язати її хлопець не міг. Атей відчував, що у його руках опинилася зовсім не проста річ, і саме на нього покладений обов’язок ретельно зберігати Щит Таргітая. Тому хлопець про всяк випадок видовбав під коріннями дерев невеличку схованку, вклав туди щит і старанно замаскував шматками дерну…

Що б із ним не сталося, але Щит Таргітая мав бути в безпечному місці.

Вечорами Атей і Орія сиділи біля вогнища й довго розмовляли. Про всяк випадок Атей розпалював вогнище, як це зазвичай робили скіфські воїни, коли хотіли залишатися непомітними для ворогів. Для цього він викопав яму для вогнища, а від неї видовбав під землею димохід на поверхню. Навіть у відкритому степу таке вогнище неможливо було помітити. Рана швидко загоювалася, і хлопець з кожним часом відновлював свої сили.

– Вода з цього джерела врятувала багато життів, – розповідала Орія, – це джерело і цей яр заповіла нашим предкам Мати-Лисиця.

– Але чому ти розповідаєш мені про це джерело? – запитав Атей.

– Якщо я переможу тебе у двобої, то ти вже нікому не зможеш про нього розказати, – якось невпевнено вимовила Орія.

– Ну, це якщо, – буркнув Атей, опустивши голову, йому згадався двобій з Орією на березі Борисфену. – Скажи, а де ти навчилася так вправно володіти кинджалом?

Орія посміхнулася:

– Мої предки теж колись були царськими скіфами. Але потім визнали владу сарматів. Це було дуже давно. У нас кожна дівчина вступає до якогось таємного військового товариства. Але наше товариство Матері-Лисиці наймогутніше. Хіба що тільки дівчата з клану Змії можуть рівнятися з нами. Але їх святилище знаходиться на одному з кам’яних островів Борисфену. Всі наші таємні посвяти та навчання військовому мистецтву, яке заповіла нам Мати-Лисиця, проходять у цьому яру. В День Посвяти ми довго співаємо пісні на честь Матері-Лисиці, приносимо їй жертви й закликаємо її дух. Тоді вона приходить під час видіння і каже кожній про зброю, якою кожна з нас буде володіти найкраще. Так, Томірида отримала довгий меч, Лаена – спис, а я – кинджал.

– І ти на власні очі бачила Матір-Лисицю? – запитав Атей.

– Про це не можна розповідати, бо тоді Мати-Лисиця може розлютитися, а від її помсти ніхто не зможе втекти. Розповідають, що колись, дуже давно, коли сармати тільки з’явилися на берегах Борисфену і ще підкорялися скіфам, один скіфський цар вирішив узяти собі в наложниці одну дуже гарну дівчину з сарматського племені саїв. Вона не хотіла йти за скіфського царя. Тим більше, що він був дуже старий і невдовзі мав померти. А за вашим звичаєм скіфських царів завжди ховали разом із жінками та наложницями. Тоді сарматська дівчина вирішила втекти. Довго вона уходила від гонитви, кінь її пав у степу, і вона ледь змогла добратися до цього яру. Наші боги вирішили врятувати її, і вона перетворилася на дух Матері-Лисиці. Воїни, що переслідували її, обшукали весь яр, але дівчину не знайшли. Тоді вони вирішили заночувати тут. До ранку ніхто з них не дожив. З того часу почався занепад скіфської влади у цих степах.

– А які жертви ви приносите Матері-Лисиці? – запитав Атей і озирнувся навколо. Йому стало трохи ніяково. Яр, який здавався йому досі таким привітним і затишним, тепер викликав у нього зовсім інші почуття. Хлопцю навіть здалося, що десь між деревами майнули якісь зловісні примари.

Але Орія не відповіла на запитання Атея, а в її очах блимнули недобрі вогники.

Глава 10. Жертовник Священного Яру

Минув ще один тиждень. Атей відчував, що він повністю відновив свої сили, а рана нагадувала про себе тільки в снах, у яких страшний вершник все намагався поцілити хлопця своєю стрілою. Весна вже владно панувала над степом. Іноді Атей вибирався з яру й дивився у відкритий степовий простір. Високі ковила вже вкрили землю, і степ, здавалося, коливався під легким вітром.

Атей відчував, що у нього вже вистачить сил покинути яр, у якому відчуття близької небезпеки все більше й більше підступало до його серця. В цей день хлопець остаточно вирішив відправитися в подорож.

Вранці Орія знову відправилась на полювання. Атей прив’язав до чересу горит зі стрілами й акінак. Залишалося тільки зробити собі лук. Без цієї зброї у відкритому степу годі було й сподіватися залишитися живим. Потім він збирався забрати Щит Таргітая й відправитися в степ.

Атей підхопив свої вояцькі лахи й пішов у глибину яру вздовж струмка. Дерева навколо ставали все густішими. Промені сонця, пробиваючись крізь зелене листя, яке щойно почало вкривати гілля, кидали на землю примарні тіні. Хлопець уважно придивлявся до дерев, сподіваючись знайти годящу для доброго лука гілку. Але дерева здебільшого були старі, сухі та покручені, або ж занадто молоді.

Так Атей дістався великої галявини, посередині якої, старанно обкладене темним, покритим мохом камінням, знаходилося те саме чарівне джерело, про яке розповідала Орія. Він озирнувся навколо й завмер. Галявину оточували високі дерева. Їх покручені товсті гілки, закриваючи небо, хижо звисали над головою, немов збиралися ухопити непрошеного прибульця. Атей побачив, що перед джерелом стояв великий камінь, посередині якого був видовбаний глибокий жолоб. На камені були вирізьблені якісь загадкові візерунки, але у напівтемряві розібрати їх було дуже тяжко. Утім, особливого бажання це робити у Атея й не виникло. Камінь був вкритий темними плямами, і від нього віяло холодом і смертю.

Хлопець мимоволі відсахнувся від каменя, і під ногами його щось хрумкнуло. Він опустився на коліно і побачив, що з-під пожовклого листя, яке товстим шаром вкривало землю, темніють залишки іржавого панцира. Атей, стримуючи подих, підійшов до дерев. Те, що у напівтемряві здалося хлопцю зламаними гілками, виявилося цілими в’язками старої зброї, прибитої до стовбурів.

Старі заіржавлені панцири, пробиті шоломи, мечі, бойові сокири, спорохнілі горити, з яких повисипалися на землю стріли, кинджали, луки, – якої тільки зброї тут не було! Під одним з дерев Атей побачив тугий лук, прикрашений кістяними пластинами. Згорнута кільцем тятива лежала біля нижнього кінця лука, прикрашеного майстерно вирізьбленою з кістки головою грифона. Атей поклав долоню на лук. Щось примусило його підняти голову. Серед гілок дерев прямо на нього дивилися своїми чорними проваллями людські черепи. Атей відсахнувся, нахилив голову й гарячкувато зашепотів: «Володар цього луку, дозволь мені взяти твою зброю, кожен мій постріл з нього буде гідний тебе».

Атей схопив лук, низько схилив голову у поклоні й підхопився. Тепер найбільше за все йому хотілося тікати якнайдалі від цього страшного яру.

– Але ж ми ще не завершили двобій! – раптом почув він за своєю спиною тихий голос.

Атей рвучко обернувся, схопившись за руків’я акінаку.

Прямо перед ним стояла Орія. В руках у неї блищав кинджал, а на губах грала зловісна посмішка.

Атей вихопив акінак. Його тіло затремтіло від люті.

– Залишайся тут сама! Я не хочу битись з тобою! – закричав він, – мені нема діла ні до тебе, ні до вашої Матері-Лисиці!

– Хіба так скіфські воїни дякують за порятунок власного життя? – насмішкувато промовила Орія, але посмішка вже зникла з її обличчя. В очах з’явився презирливий вираз.

– Утім, який ти воїн? – продовжила вона, наближаючись до хлопця, недбало тримаючи кинджал у руках, – ти не воїн, ти вічно кудись тікаєш. Зараз я вб’ю тебе, а твій щит буде висіти над деревом, серед гілок якого буде стирчати твоя відрубана голова. І це буде мій подарунок Матері-Лисиці.

Атей не міг впізнати дівчину, яка здавалась останні дні такою спокійною і навіть лагідною. Тепер у її рухах з’явилося щось хиже, немов дух Священної Лисиці повністю захопив її душу.

– Мати-Лисице! – вигукнула дівчина, звертаючись кудись у глибину яру, де похмуро темніли стовбури дерев. – Мати-Лисице, я присвячую цього скіфа тобі!

Із цими словами Орія підскочила до Атея й нанесла блискавичний удар. Атей, який ледь встиг вихопити свій акінак, відбив лезо кинджалу й відстрибнув у бік. На мить вони застигли, виставивши перед собою зброю й тяжко дихаючи. Атей бачив, як несамовита лють палає в очах Орії.

Атей відчував, що ще мить, і йому прийдеться прийняти смертельний двобій…

Декілька стріл зі свистом вп’ялися у землю, розділяючи Атея і Орію. Хлопець відсахнувся, здивовано обернувшись – навкруги, щільно оточуючи галявину, виструнчилося не менше двох десятків вершниць із луками. Коло розступилося, і наперед виїхала жінка на сірому коні. З-під золотого шолому, майже до сідла вибивалися довгі пасма чорного волосся. Амазонка підняла руку, і вершниці спрямували луки прямо на Орію та Атея. Хлопцю навіть здалося, що він почув рипіння напнутої тятиви.

Кинджал випав з рук Орії, вона опустилася на землю й низько схилила голову перед вершницею.

– Велика воїтелько Променеє, – промовила Орія, піднявши голову, – я хотіла вбити цього скіфа в чесному двобої й принести його голову та зброю в подарунок нашої Матері-Лисиці. Дозвольте мені завершити двобій.

Воїтелька Променея майнула рукою, і вершниці опустили зброю.

– Ти порушила наш стародавній звичай – привела чужинця до Священного Яру, – залунав голос Променеї, – за це ти будеш покарана. Завтра вранці, як тільки зійдуть перші промені сонця, ти разом із цим скіфом будеш принесена в жертву.

– Ні! – закричала Орія, миттю підхопившись на ноги. Атей схопив її за руку й побіг до дерев. Але звідти вже вихопилися декілька вершниць. Атей і Орія безпорадно закрутились у все більш щільному колі вершниць, ледь встигаючи відбиватись від списів, якими ті намагалися проштрикнути втікачів. Орія спробувала прослизнути між двома кіньми, але сарматки влучно накинули на неї величезну сітку, і дівчина безпорадно заборсалася на землі, марно намагаючись видряпатись із сітки. Атей кинувся їй на допомогу, але чийсь кінь щосили вдарив його грудьми. Хлопець сторчма полетів на землю. Акінак вилетів з його рук. Прямо над собою він побачив копита здибленого коня. Хлопець відкотився в бік, намагаючись дотягнутись до свого меча. Чиясь нога притиснула його долоню до землі, а у груди вперся наконечник списа. Захлинаючись від пороху, що піднявся від поточеного кінськими копитами листя, Атей підняв голову. Перед собою він побачив Лаену, яка, переможно посміхаючись, стискала свій спис, біля наконечника якого мотлялися лисячі хвости.

Глава 11. В очікуванні страти

Атея та Орію міцно зв’язали та відтягнули під якісь покручені дерева, куди не пробивався жодний сонячний промінь. Найбільше розлютило Атея те, що до них навіть не приставили сторожу. Сарматки зайнялися своїми справами, не звертаючи на бранців ніякої уваги. До Атея доносилися їх розмови, хропіння коней, брязкіт зброї, хруст гілля, яке ламали для вогнища. Його зброя, яку воїтельки теж вважали жертвою, нічим не гіршою, ніж він сам (а може й кращою), кинули поблизу. Це ще більше розлютило Атея. Ось вони – акінак, горит зі стрілами і лук якогось невідомого воїна – лежать на відстані декількох кроків.

Але Атей був не в змозі навіть поворушитись. Вже через годину його тіло, сповите цупким арканом, заніміло, і йому здавалося, що він просто помре у цих корчах, задовго до ранку. Здавалося, на цей раз допомоги годі було очікувати. Щоб остаточно не впасти у відчай, Атей намагався поговорити з Орією. Дівчина сиділа, прихилившись спиною до стовбура. Очі її були закриті, на розсіченій вилиці засохла цівка крові. Зрозуміло було, що Орія не має ніякого бажання теревенити з Атеєм. У відповідь на його запитання про те, чи не зможе сувора Променея передумати й поміняти страту на більш м’яке покарання, дівчина тільки зиркнула з-під лоба і знов опустила голову на груди, поринувши в сумні свої думи. Лише один раз, коли останній промінь сонця зблиснув серед дерев, до Атея, який вже й не сподівався почути голос Орії, донеслися її слова:

– У тебе, дійсно, був незвичайний щит, здавалося, від його світа можна осліпнути, не я, а він врятував тебе…

…І все, надалі Орія знов продовжувала мовчати… Але в голові Атея майнула рятівна думка. Він зосередився на цій думці, в якій, здавалося, приховується його остання надія на порятунок…

…Перед присмерком їх розв’язали й запропонували їжу. Орія тільки похитала головою, але Атей із задоволенням з’їв добрячий шматок смаженої куріпки. Очікування близької страти аж ніяк не позначилося на його апетиті. Трохи провагавшись, він з’їв і той шматок, від якого гордовито відмовилася Орія. Дівчина трохи здивовано подивилась на хлопця, у якого, здавалось, настрій після вечері значно покращав. Їжу принесла їм Лаена. Вона щось сказала Орії, але та продовжувала зберігати вперту мовчанку.

Атей чемно подякував Лаені за їжу.

– А я все ж перемогла тебе, скіфе Атею, – задоволено промовила дівчина, – всі бачили, що саме я збила тебе своїм конем і, якби не наказ взяти тебе живцем, з легкістю змогла б заколоти своїм списом. За це Променея дозволить мені забрати твій скальп після жертвування.

– Та я ж не проти, – із щедрістю погодився Атей. Раптом рятівна думка, що спалахнула в його голові після недбало кинутих слів Орії, перетворилася на химерний, але далеко не безнадійний план.

Атей озирнувся – дві сарматки-стражниці про щось сперечались, не звертаючи на їх розмову ніякої уваги. Орія сиділа біля дерева, розминаючи затерплі руки й навряд чи прислуховувалася до їх розмови.

– Ти могла б заслужити ще більшу нагороду в Променеї, – немовби між іншим кинув Атей і зробив вигляд, що уважно розглядає якусь пташку на дереві.

– Що за нагорода? – стрепенувшись, запитала Лаена.

Атей трохи завагався, чи варто так ризикувати, але іншого виходу в нього просто не було, і він, понизивши голос, тихо промовив:

– А ти добре пам’ятаєш той щит, який був у мене, коли ви витягнули мене з Борисфену?

– Так, – Лаена кивнула, в її очах майнув вогник нестримної зацікавленості, – був у тебе якийсь щит. Мені здалося, що він досить незвичайний. Я ж добре розбираюсь у зброї.

Атей помітив цей вогник і зашепотів:

– Не якийсь щит, а чарівний щит, виготовлений для майбутніх царів Скіфії. Такої здобичі в тебе ніколи не було й навряд чи буде.

– І де він знаходиться зараз!? – аж підстрибнула на місці Лаена.

Атей посміхнувся:

– Я що, такий дурний, щоб тобі зразу це сказати?

– І що ти хочеш? – підозріло запитала дівчина.

– Дуже небагато, щоб ти попрохала якогось скіфського ворожбита, аби той приніс пожертву за мене богу Папаю, богу Гайтосіру та богині Апі, а головне – Таргітаю. Можливо, тоді я не буду після смерті рабом Матері-Лисиці і вона відпустить мене на полювання до Таргітая.

Лаена трохи повагалась, але потім кивнула головою:

– Добре. А тепер кажи, куди заховав свій щит.

– Не зараз, Лаено, я боюся, що нас можуть почути, до того ж щит цей можна дістати тільки вночі і це можу зробити тільки я, бо, якщо першим до щита торкнеться чужинець, прокляття скіфських богів впаде на голову його та усіх його близьких. Але якщо він перейде з моїх рук до твоїх, то його чари будуть служити тобі і ти станеш найкращою воїтелькою у всьому Степу. Чого тобі боятися? Я буду без зброї, і в разі чого ти зможеш легко вбити мене.

– Згода, скіфе, я подумаю над твоїми словами, – замислено промовила Лаена.

Нагодувавши Атея, воїтельки знов міцно зв’язали їх і залишили на самоті.

Нічна темрява впала на Священний Яр. Тепер Атей міг побачити лише блимання вогню від кострища десь між деревами. Там, біля вогнища, сиділо декілька сарматок. Звідти доносилися звуки неквапливої розмови.

– Вранці, коли небо буде ще темним, нас виведуть до Каміння Жертовної Крові, – почув Атей тихий і сумний голос Орії. – Променея буде співати пісню, викликаючи дух Матері-Лисиці, а потім… потім нас вб’ють…

– Мені здавалося, Оріє, що смерть тебе аж ніяк не лякає, – тихо промовив Атей.

– Я не боюся смерті, нерозумний скіфе, – відповіла дівчина, – я завжди мріяла загинути у бою. Тоді б мене прийняли до клану Безсмертних воїтельок Матері-Лисиці. А тепер я, зв’язана і безпорадна, буду принесена в жертву й назавжди залишуся рабою й прислужницею по той бік обрію.

Атею здалося, що Орія говорить, ледь стримуючи сльози. Йому стало жаль її.

– Не сумуй, Оріє, – тихо промовив він, – здається мені, що нам ще зарано думати про подорож за край Степу.

Атей лежав на землі, уважно вдивляючись у небо й намагаючись визначити, скільки часу минуло. Здавалося, що вже наступила північ. Поступово його зір звикав до нічної темряви. Він ледь зміг бачити обриси Орії, яка непорушно сиділа, прихилившись спиною до дерева. Небо було затягнуте хмарами, і жодна зірка не пробивалась крізь імлу. Лише десь блимав вогник від кострища, але звідти не доносилося жодного звуку, і Атей щиро сподівався, що стражниці поснули.

– Оріє, – тихо прошепотів він, – Оріє, ти мене чуєш?

– Так, – почувся тихий голос.

– Послухай, Оріє, – зашепотів Атей, – якщо зараз щось трапиться, не дивуйся, мовчи й роби все, що я скажу.

– Ти ще на щось сподіваєшся, нерозумний скіфе, – зітхнула Орія, – з цього Яру ще ніхто не міг втекти.

«Ну ось, знову „нерозумний скіф“!» – подумав ображений Атей. Через деякий час його хвилювання почало посилюватися. В голові крутилися різні недобрі думки. А якщо Лаена вирішить розповісти про Щит Таргітая цій лютій Променеї? А якщо передумає й не стане ризикувати? І що, дійсно, він зможе зробити беззбройний проти такої вправної воїтельки?

Атей заворушився, намагаючись відігнати такі песимістичні думи. В той же час він почув, як хруснула гілка під чиїмись обережними кроками. Атей зачаїв подих. Кроки наближалися. Невдовзі він почув біля себе тихий голос Лаени:

– Ти готовий, скіфе?

– Авжеж, ще як готовий, тільки поворушитися не можу, – буркнув Атей, намагаючись підвести голову.

– Зараз, – кинула Лаена й підійшла до Орії.

В руках у Лаени зблиснуло лезо кинджалу. Атей не на жарт перелякався. Лаена нахилилася до дівчини й зашепотіла:

– Якщо ти поворухнешся або промовиш хоч слово, то помреш набагато раніше, ніж настане ранок.

Орія опустила голову на знак згоди.

Лаена знову підійшла до хлопця й перерізала мотузки, якими були зв’язані його ноги.

– А тепер веди мене до своєї схованки, – наказала вона, грізно перехопивши свій спис.

Атей підвівся з землі, розминаючи закляклі від мотузок ноги. На якусь мить він затримав погляд на Орії. Йому здалося, що дівчина уважно дивиться на нього. Тепер її життя повністю залежало від того, чи зуміє Атей вивернутися з цієї халепи.

– Ну що ж, – промовив хлопець, звертаючись до Лаени, нам треба вийти до північного краю Яру.

Лаена кивнула:

– Йди поруч зі мною, якщо ти надумаєш тікати, я вмить проштрикну тебе своїм списом.

– Не сумніваюсь, – буркнув Атей.

Лаена вела Атея якоюсь непомітною стежкою, час від часу хапаючи за плече, щоб спрямувати у правильному напрямі. Не пройшли вони й десяти кроків, як відблиски від вогню, навколо якого сиділи стражниці, зникли, і навколо запанувала суцільна темрява. Атей і Лаена обережно йшли між деревами, намагаючись обходити сухі гілки, які час від часу потрапляли їм під ноги.

Атей все вичікував слушну хвилину, сподіваючись якось несподівано заскочити Лаену зненацька, але згодом облишив цю думку. Амазонка пильно слідкувала за ним, до того ж зі зв’язаними руками годі й було думати про якийсь двобій. Залишалося тільки очікувати, коли вони доберуться до щита, а тоді… Власне, що тоді він зможе зробити, Атей ще не знав, але сподівався на свою вдачу, яка вже стільки разів виводила його з найбезнадійніших ситуацій.

Незабаром вони дісталися до краю Яру. Між деревами вже відкривався степовий простір.

– Ну що, де ти заховав свій скарб? – спитала Лаена. У її голосі відчувалося нестерпне бажання отримати жадану здобич.

Атей озирнувся, намагаючись зорієнтуватися в темряві.

– Здається, там, – нарешті визначився він, кивнувши головою на виступ, з якого стирчало покручене коріння.

– Іди, – підштовхнула його в спину Лаена.

Атей недобре зиркнув на неї, але нічого не сказав.

Ледь тримаючись на ногах, він вдерся вгору по відлогому схилу і, тяжко переводячи дихання, озирнувся на Лаену:

– Ми прийшли, ось тут я заховав Щит Таргітая, а тепер розв’яжи мені руки.

Лаена, підозріло дивлячись на нього, відставила свій спис і кинджалом розрізала мотузки, якими були зв’язані руки Атея. Хлопець сів на землю, розтираючи руки.

– Давай, давай швидше! – нетерпляче промовила Лаена, знову схопивши свій спис.

– Добре, – буркнув Атей і заходився розгрібати руками вологу землю. Через деякий час він намацав руками жорсткий край загорнутого в чохол щита. Хлопець завмер, напружившись.

– Ну що, діставай щит! – прикрикнула Лаена.

– Та ось він! – вигукнув Атей і зірвав тремтячими руками чохол. Його сподівання виправдалися. Поверхня Щита Таргітая спалахнула у нічній темряві сліпучим світлом, і Атей тицьнув щитом у обличчя Лаени. Засліплена спалахом дівчина випустила спис і покотилася по схилу яру. Атей кинувся за нею.

За декілька стрибків він дістався до амазонки. Лаена лежала розкинувши руки, і Атей злякався на мить, що вона забилася на смерть. Відчувши, що дівчина дихає, Атей полегшено зітхнув, підібрав її кинджал і шкіряними ремінцями піхов від кинджалу та меча міцно зв’язав їй руки й ноги. Тільки він затягнув останній вузол, Лаена відкрила очі:

– Краще вбий мене, – люто зашипіла вона.

– Здається, тобі так і не вдалося мене перемогти, – переможно кинув Атей, – невже ти думала, що Щит Таргітая колись тобі дістанеться?

Лаена заборсалася по землі, намагаючись звільнитися, але Атей, вже не звертаючи на неї уваги, кинувся назад і швидко зник між деревами.

«Дурень, чого ти повертаєшся? – калатали думки в його голові. – Нащо наражатися на нову небезпеку, біжи в степ, тікай чимдуж з цього клятого Яру!»

Але Атей відігнав ці думки і, зручніше закинувши за спину Щит Таргітая, побіг далі.

Нарешті він побачив вогнище, біля якого сиділи стражниці. Обережно оминувши його, Атей знов повернувся на галявину, де тільки нещодавно очікував власної страти.

– Все тихо? – запитав він у Орії, яка нерухомо сиділа, прихилившись спиною до дерева.

Дівчина тільки схилила голову. Здавалося, що вона не очікувала повернення Атея. Хлопець швидко розрізав мотузки, що обплутували Орію.

– А я вже приготувалася до зустрічі з Матір’ю-Лисицею, – немовби з жалем промовила вона.

– Я ж сказав – ще зарано, – кинув Атей, стурбовано озираючись навкруги, – треба поспішати, нам треба дістатися до коней.

– Коні повинні бути на галявині біля священного джерела, – промовила Орія.

– Але навряд ви туди дістанетесь! – залунав на галявині чийсь голос.

– Томіридо! – скрикнула здивовано Орія.

– Авжеж, ви думали, що я не помітила, як цей клятий скіф теревенить з цією дурепою Лаеною? Тепер вся слава перемоги над вами дістанеться мені…

Але не встигла Томірида договорити, як Орія, вихопивши з рук остовпілого Атея кинджал, кинулася на свою колишню подругу. Томірида, зблиснувши лезом свого меча, стрибнула їй назустріч. Але Атею аж ніяк не кортіло спостерігати за їх двобоєм. Він підскочив з боку до Томіриди й щосили штовхнув її Щитом Таргітая. Амазонка відлетіла у кущі, а хлопець, схопивши розлючену Орію за руку, потягнув її за собою у гущавину.