Текст книги "Шлях Срібного Яструба"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)

Дмитро Білий
Шлях Срібного Яструба

ВСТУП

Якщо подивитися на Стародавній Степ, що розкинувся по обидва боки Дніпра, то може здатися, що тільки високі трави та безмежність панують у ньому. Та, можливо, ніде на землі немає місць, де б так вирували долі народів, сплітаючись у дивне плетиво, кінці якого зовсім несподівано доходили до далеких-далеких країв. І відлуння цих подій ніколи не стихало. Ні через рік, ні через тисячу років…

Частина I
ЩИТ ТАРГІТАЯ

Глава 1. Атей – син Аріанта

Величезний розпечений диск червоного сонця застиг над краєм степу. Від високих степових ковил підіймалося мерехтливе марево ранкового туману. Густе, насичене пахощами духмяних трав повітря дзвеніло, немов напнута тятива.

Атей стримав свого коня й на мить заплющив очі, вдихаючи на повні груди це чарівне повітря, яке буває тільки в таку мить – коли червоне сонце повільно підіймається над безкраїм простором скіфського степу. Він відчував, як з кожним подихом його тіло вбирає в себе і силу сонця, і могутність землі, розчинені у повітрі. З самого раннього дитинства, мабуть, з тієї миті, коли вперше наважився пустити чвалом свого коня, Атей любив виїжджати на високий прадавній курган і спостерігати, як сонце підіймається над обрієм, сповіщаючи про початок нового дня. Можливо, саме тому, що народився він, як колись розповідала йому мати, саме в таку мить, коли сонце щойно підіймалося над обрієм. Ще в дитинстві Атей почув легенду про прабатька усіх скіфів – могутнього воїна Таргітая – сина богів, якому вдалося на швидкому скакуні доскочити до обрію і, розігнавши коня, піднестися у небо й проскочити крізь сонце. З того часу і мріяв Атей стати подібним до легендарного воїна.

Утім, і років Атею не так вже й багато. Коли він народився, його батько зробив новий горит для стріл [1]1
  Горит – скіфський сагайдак для стріл.


[Закрыть]і наприкінці кожної зими вкладав туди нову стрілу. Тепер в цьому гориті було тринадцять стріл. Тобто мало бути чотирнадцять, але одна стріла залишилася рік тому у грудях сарматського вершника. Батько Атея Аріант славився на весь Степ як великий воїн і майстер-коваль. Казали, що кожна стріла, яку зробив батько, влучає в ціль, а його мечі, акінаки та бойові сокири можуть розрубати будь-який панцир. Матері Атей майже не пам’ятав, вона вмерла, коли в його гориті було всього три стріли.

Атей носив ім’я великого царя скіфів, в часи якого Велика Скіфія досягла вершини своєї могутності. Але ці часи вже давно минули. Тепер тільки розрізнені залишки колись непереможного скіфського народу залишалися в степах над Борисфеном. Більша частина скіфів після поразок у тривалій та виснажливій війні зі спорідненими, але тепер ворожими племенами сарматів загинула або залишила Велику Скіфію та відкочувала до Тавриди – Малої Скіфії. Рід, до якого належав Атей, залишався одним з останніх скіфських родів, які вперто кочували степом уздовж Борисфену, [2]2
  Борисфен – Дніпро.


[Закрыть]не покидаючи терени, які були Батьківщиною для них та їхніх предків… Атей опустив голову й немов би знов опинився у не так уже й далекому минулому…

Глава 2. Битва при Урочищі Трьох Мечів

…В той день його батько та інші дорослі воїни відправилися до Урочища Трьох Мечів, де мала відбутися велика битва скіфів з наступаючими загонами сарматів-аланів. [3]3
  Алани – одне із сарматських племен.


[Закрыть]Атей разом із хлопцями, які вже вміли тримати в руках луки, залишився охороняти стійбище. Вже декілька місяців алани переслідували їх рід. Їх закута у залізо кіннота мала перевагу над легкоозброєними скіфами. До того ж союзники аланів – готи, які нещодавно прийшли на береги Борисфену, теж завдавали дошкільних ударів по виснаженим скіфським воїнам. Рудобороді готи, переховуючися за своїми пересувними фортецями із скутих залізними ланцюгами возів, вміло відбивали атаки скіфської кавалерії і поступово витісняли скіфські роди, які відмовлялися приймати владу сарматських царів та готських конунгів [4]4
  Конунг – військовий ватажок готів.


[Закрыть]зі степового простору.

Наприкінці цієї зими рід Атея потрапив у пастку – аланам і готам вдалося нарешті притиснути декілька сотень скіфів до високого берегу Борисфену. Тепер скіфи втратили можливість маневрувати безкраїм степом, знекровлюючи ворогів блискавичними наскоками. Залишалося прийняти вирішальний бій із вдесятеро чисельнішими ворогами.

І саме в ту мить, коли Атей крутився на своєму коні біля табору, тривожно вдивляючись у далечину, затягнуту морозним серпанком, куди відправилися воїни його роду, з ним вперше сталося те, що скіфські чаклуни називали Видінням. Раптом голоси його друзів, хлюпання талого снігу під копитами коня, репетування жінок у таборі, плач малюків, гавкіт собак – всі звичні звуки скіфського стійбища немовби розчинилися у ранковому повітрі. Замість них Атей почув бойові вигуки наступаючої скіфської кавалерії, свист стріл, тупіт кінної лави та брязкіт мечів. Тепер Атей не бачив ні сірого неба над головою, ні чорного степу, який де-не-де плямили залишки снігу. Замість цього перед його очима спочатку дуже примарно, розпливчато, немов би крізь чорний туман, але потім усе чіткіше проступила зовсім інша картина.

Грізна кривава та безжальна степова битва постала перед ним. Атей тепер ясно бачив, як скіфські воїни його роду стрімко летіли назустріч повільно наступаючій лаві аланських катафрактріїв. Аланів було в декілька разів більше, ніж скіфів, і здавалося, що їх залізні шереги вмить зітруть скіфський загін. Очолював скіфську лаву вождь Данай. Його довга сива борода вилася на вітру. Данай в обох руках тримав по бойовій сокирі – сагарісі. [5]5
  Сагаріса – скіфська бойова сокира з подвійним лезом.


[Закрыть]Трохи позаду нього летів на вороному коні батько Атея. В руках він тримав напнутий лук. За ним грізно насувалася скіфська кіннота. Степ тремтів під копитами сотень вершників. Алани теж прискорили своїх коней. Їх довгі списи опустилися. На них тріпотіли довгі яскраві значки та вовчі хвости. Довгі лускаті кольчуги, що вкривали аланських воїнів та їх коней, тьмяно блищали під першими променями сонця, яке щойно почало визирати між ранкових похмурих хмар. Данай пронизливим голосом вигукнув стародавній бойовий клич їх роду. Скіфи підхопили його, і враз сотні скіфських стріл хмарою піднялися над кінною лавою, на мить зависли у повітрі й блискавками впали на аланів. Багато стріл не завдали шкоди закутим з голови до ніг катафрактріям, але найбільш влучні постріли збили декілька десятків вершників з коней. В декількох місцях до того стрункої лави аланів з’явилися виломи. Данай знову вигукнув бойовий заклик. На цей раз скіфи випустили на аланів стріли, навмисно виготовлені батьком Атея. Наконечники цих стріл пронизливо засвистіли у повітрі, перелякані коні аланів захропіли, встаючи на дибки, забилися, кружляючи на місці. Лава аланів остаточно переплуталася – багато вершників покотилося з коней. І тут скіфи вломилися у ворожу кінноту. Почалася шалена рубанина. Іржання коней, ляскіт зброї, тріск списів і бойові вигуки оглушили Атея. Йому здавалося, що він знаходиться у самому центрі бойовища. Залізна лава аланів була зім’ята. Данай, оточений сотнею найкращих скіфських воїнів, несамовито трощив своїми сокирами катафрактріїв. Блискучі леза його сокир створювали навколо нього смертельне коло, і кожен, хто потрапляв у це коло, падав на землю. Поруч із вождем бився батько Атея. Вміло захищаючись невеликим щитом, він блискавичними ударами короткого меча – акінака – один за одним вражав аланів. Перемога явно хилилася на бік скіфів. Відчай вирішальної битви збільшував їх сили. Вже скіфські вершники тягнули по степу заарканених катафрактріїв, прикінчуючи їх списами, вже поодинокі алани втікали у степ, вже Данай вихопив у аланського вождя бойовий знак сарматів – знамено, на якому був зображений великий дракон…

Атей радісно вигукнув – хлопці, що верхи їздили біля нього, вдивляючись у степ, здивовано озирнулися на нього. Але Атей завмер. Він побачив сотні кремезних, рудобородих воїнів, які бігли до поля битви з боку урочища. На плечах деяких воїнів були ведмежі шкіри, інші були по пояс роздягнуті, вкриті татуюваннями. Озброєні мечами, круглими щитами, списами та сокирами з широкими лезами воїни відчайдушно ревіли бойовий клич. «Одін!!!» – загорлав провідник рудобородих. За мить втомлені скіфи опинилися в кільці ворожого оточення. Алани, побачивши своїх союзників готів, посилили опір і знов перейшли в наступ. Через декілька хвилин залишилося не більше півсотні скіфів, які скупчилися навколо Даная. Ось їх залишилося не більше десяти, а ось – тільки Данай і батько Атея, стоячи спина до спини, ледь відбивалися від щільного кола ворогів. На мить Атею здалося, що він зустрівся поглядом із батьком. Обличчя того було залите кров’ю, він, тримаючи руками довгу аланську шаблю, замість зламаного акінаку та потрощеного щита, з останніх сил бився з готським вождем. Атей ясно побачив сині очі батька, той щось крикнув, але Атей так і не зміг розчути, що саме намагався передати йому батько в цю останню хвилину. Все запаморочилося в його голові. Здавалося, що раптом криваво-червоне марево залило весь світ. Атей захитався у сідлі, намагаючись втриматися й не впасти під копита власного коня. Все закружляло навколо, і останнє, що він побачив у своєму Видінні, це як вершник на білому коні повільно пролітає крізь червоний диск сонця…

Коли хлопець прийшов до тями, скіфський табір вирував, немов розорений мурашник – між шатрами бігали жінки та малюки, його товариші безпорадно й розгублено крутилися на своїх конях, хапаючись за зброю. Атей із жахом побачив, як повз їх табір чвалом летять вкриті білою піною схарапуджені осідлані коні без вершників. По гаптованих бісером черпаках та прикрашених золотими й срібними пластинами сідлах було видно, що це коні скіфських вершників. Всі знали – живим скіфський воїн ніколи не покине свого коня. Тепер скіфи знали – їх воїни всі до одного загинули біля Урочища Трьох Мечів…

Глава 3. Щит Таргітая

…А потім, за конями загиблих воїнів, з’явилися алани. Переможно горлаючи, вони чвалом гнали коней до беззахисного скіфського табору. Друзі Атея розгублено перезиралися. Атей бачив, як тремтять їх руки, якими вони тримали луки. Він згадав слова свого батька, які той промовив, відправляючись на свою останню битву: «Якщо аланам вдасться нас перемогти, ми відправимося до наших богів на щасливе полювання. Дітей і жінок алани не стануть вбивати, скоріше за все, їх заберуть до себе й тоді вони стануть сарматами. Але я думаю, що ти назавжди залишишся скіфом. В Степу ще залишилися вільні скіфи, шукай Стежку Срібного Яструба. Щит Таргітая допоможе тобі її знайти».

Атей тоді здивовано подивився на батька – він багато разів чув про таємничого скіфського воїна-чаклуна Срібного Яструба, але, де можна було його знайти і де пролягала його стежка, батько ніколи не казав. Атей знав, що колись, коли він сам був ще дуже малим, його старший брат Сагір відправився шукати Стежку Срібного Яструба, але батько майже нічого не розповідав про нього.

Алани швидко наближалися, позаду них вже показалися готи. Ті йшли не поспішаючи, повільною ходою впевнених у собі переможців. І в цю мить Атей зрозумів, що закричав йому батько в останню мить свого життя. «Щит Таргітая!» – немов блискавка, спалахнула здогадка.

Алани вже широким півколом, не поспішаючи, оточували табір з усіх боків. Декілька скіфських підлітків випустили в них свої стріли, але вони, шкрябнувши по залізних панцирах, впали на землю. Атей, немов заворожений, дивився на аланів. Їх панцирі були вкриті брудом і плямами крові, над списами тріпотіли яскраві прапорці. Вождь аланів, кремезний вершник у пошматованій кольчузі, із головою, не покритою шоломом, щось вигукував, показуючи на скіфських жінок і дітей, які збилися до купи перед табором. Атей ясно уявив, як зараз переможці почнуть грабувати табір, а потім залишки його роду приймуть сарматський звичай і вже ніколи не будуть скіфами. А Щит Таргітая буде носити якийсь вождь аланів.

Здавалося, що Атею було б набагато легше, якби алани йшли на цей табір розгорнутою лавою, готові до тяжкого бою. І тут він вперше в житті відчув, як відчай і безсилля розривають йому груди. Ще мить – і Атей зрозумів, що розпач назавжди зламає його, перетворить на покірного сарматського слугу. І він вирвав цей відчай зі своєї душі, кинув, немов переможеного ворога під копита свого коня. Атей зчепив зуби і щосили вдарив коня канчуком. Кінь став на дибки і, спрямований твердою рукою вершника, помчав у степ – у бік, де ще не встигло замкнутися коло аланів. Морозний вітер вдарив хлопця в обличчя, шапка злетіла з голови й покотилася по талому снігу. Алани, не очікуючи від хлопця такої зухвалості, здивовано дивилися на молодого вершника. Атей пригнувся до шиї свого коня, і той понісся у степ, немов стріла, випущена з тугого скіфського лука. Алани схаменулися тільки тоді, коли Атей вирвався з їх оточення і полетів у відкритий степ. За давнім скіфським звичаєм, ковалі ніколи не ставили свої шатра у самому таборі. Їх праця вимагала усамітнення й відкритого простору. Атей прямував свого скакуна до невеликого яру, де стояло їх шатро. Позаду почувся пронизливий свист і вигуки сарматів – декілька найбільш запальних аланів кинулися навздогін за хлопцем…

…Щит Таргітая коваль Аріант почав робити за півроку до битви при Урочищі Трьох Мечів. Одного вечора, коли сонце вже не так зігрівало степ і у повітрі відчувалося наближення холодних вітрів, коваль наказав Атею деякий час самому наглядати за їх невеликим господарством (декілька коней та корів) та зник у степу. Казали, що у нього було Видіння. Принаймні, Атей ніколи ще не бачив свого батька таким зосередженим і замисленим. Тільки коли осінь владно запанувала над Борисфеном, Аріант повернувся й відразу прийнявся за роботу. Із собою він привіз декілька злитків якогось дивного металу, з яких і почав виковувати Щит Таргітая. За своєю формою щит нагадував звичайні овальні щити, якими зазвичай користувалися скіфські воїни. Але метал, з якого був виготовлений цей щит, на відміну від інших скіфських щитів, був надзвичайно легким і в той же час дуже міцним. Атей, який з дитинства звик зацікавлено спостерігати за роботою батька та ще й допомагати йому у незначних ковальських роботах, одного разу не витримав і запитав, що це за такий дивний щит виготовляє Аріант. Батько подивився на Атея, немовби міркуючи, чи варто відкривати сину якусь глибоку таємницю, і лише коротко відповів: «Це буде Щит Таргітая». Зрозуміло, що після цих слів зацікавленості Атея не було межі, але він напевно знав, що батько більше нічого йому не скаже, принаймні до слушної години. Вони покинули табір і довго пробиралися крізь заметіль до глибокого яру поблизу Борисфену. Над яром височили кам’яні брили, захищаючи його від пронизливих степових вітрів. Батько звично підготував кузню й почав роботу. Він майже не розмовляв, і Атей відчував, що душа й розум коваля блукають десь далеко, у нетрях якогось іншого світу, недосяжного для звичайних людей. Годинами Атей роздмухував вогонь у невеликому горні, зачаровано вдивляючись, як під вправними ударами молота розпечений металевий брус прийхмає овальну форму. Але іноді розмірений дзвін молоту, тріск жаринок з горну, дим і мінливі тіні від червоного полум’я вводили його у дивний стан, коли, здавалося, він поринає у напівзабуття і в мареві бачить літ диких коней по степу, а у відблисках полум’я червоне сонце й заграви над степом. Коли Атей приходив до тями, тіло його все ще стояло біля міху, руки робили звичну роботу помічника коваля, але він не знав, скільки часу знаходився в забутті і що існує насправді – ця ковальня чи марева, серед яких він щойно перебував… Коли в степу припинилися люті темні бурани і яскраве сонце піднялося над засніженою рівниною, Аріант зійшов зі щитом на курган, що височив поблизу яру, де знаходилася їх кузня, й довго дивився на відблиски сонця на полірованій поверхні свого творіння. Після цього він почав довгу й кропітку роботу над чеканкою якогось дуже складного візерунку на поверхні щита. Тепер Атей не наближався близько до батька, коли той працював. Більшу частину часу він займався полюванням, потім готував їжу, вони мовчки їли, а потім Аріант знову повертався до роботи, неквапливо і зосереджено вкриваючи блискучу поверхню щита складним візерунком. Але докладно розглянути цей візерунок Атей, як це йому не кортіло, не міг. Коротким рухом руки батько наказав йому не наближатися до ковадла, на якому він продовжував свою роботу. Тому Атей, видершись на верхівку яру й прихилившись до кам’яної брили, годинами спостерігав, як батько замислено стоїть, вдивляючись у холодну поверхню щита. Іноді той міг простояти так цілий день, занурений у глибокі роздуми, а іноді, не відриваючись, щось старанно ритував на поверхні щита… За десять днів до битви при Урочищі Трьох Мечів батько несподівано розібрав кузню, старанно загорнув щит у шкіряний чохол, і вони відправилися до скіфського табору… А потім прийшов день битви…

…Атею здавалося, що його кінь летить, не торкаючись копитами землі. Холодний вітер, у якому, втім, вже відчувався теплий подих весни, безжально шмагав, немов канчуком, у обличчя. Позаду щось запально кричали алани. Атей озирнувся. Декілька вершників неслися за ним. Один з них, ставши на стременах, блискавично напнув свій лук, і довга стріла просвистіла біля обличчя Атея. Але коні аланів були вже втомлені, а на їх вершниках було занадто багато заліза, тому відстань між Атеєм і ворогами швидко збільшувалася.

Хлопець розправив плечі й радісно вигукнув бойовий клич свого роду. Його кінь, спрямований вмілою рукою, зробив широке півколо по степу – ось вже попереду показалося вкрите старими шкірами їх шатро. Залишалося тільки захопити шит і майнути світ за очі, подалі від ворогів. В декілька стрибків кінь Атея доскочив до шатра.

Хлопець скотився із сідла, заскочив у шатро. Чохол зі щитом був підвішений на центральній жердині шатра, зверху над чохлом висів на шкіряному ремінці старий меч – акінак, що з давніх-давен передавався з покоління в покоління пращурами Атея. Здавалося, у цьому мечі приховується безжальна сила, готова покарати кожного чужинця, який наважиться торкнутися щита. Атей, схопивши в оберемок щит і прадідівський акінак, вихопився з шатра. Алани вже спускалися у низину, де стояло шатро. Тепер їх і хлопця розділяла відстань одного лету стріли. Мисливське завзяття захопило їх. Малий скіфський хлопець був для них тепер звичайною дичиною. Атей розгублено озирнувся навкруги – його кінь лежав неподалік, він хрипів, намагаючись підвестися. У його шиї стирчала довга аланська стріла…

Глава 4. Стрибок у безодню

Четверо аланських вершників вже наближалися до шатра. Атей закинув чохол зі щитом за спину й побіг по схилу яру вгору. Земля була волога, і його ноги, взуті в шкіряні чоботи, слизько човгали по крутому підйому. Декілька разів хлопець падав і, тяжко ловлячи ротом зимне повітря, підхоплювався і продовжував бігти далі. Але й алани вже не могли гнати чвалом своїх коней. Коні, обтяжені важко озброєними вершниками, вкриті тяжкими панцирами, загрузали копитами в землі й талому снігу, крутилися у багнюці, ледь підкорюючись ударам аланських канчуків. Лише один вершник, розмахуючи луком, погнав свого коня по верхньому краю яру, намагаючись перетнути шлях Атею. Нарешті хлопець вибіг на схил і озирнувся навкруги. Четверо вершників крутилися на дні яру, намагаючись видертися з багнюки. Атей ледь перевів дихання. Спочатку він збирався дременути у кучугури, які непролазними лабіринтами тягнулися вздовж берегу Борисфену. До них було лише декілька летів стріли – там би він зміг сховатися від сарматів. Але саме з того боку, перетнувши шлях до відступу, наближався аланський вершник. Залишалося бігти тільки вперед – туди, де повільно котив свої сірі свинцеві хвилі Борисфен. Часу на роздуми не залишалося, і Атей стрімко побіг до берегу. Бігти було вкрай незручно – ноги загрузали у вологу землю, горит зі стрілами та луком заважав бігти, а щит, здавалося, з кожним кроком стає все важчим й важчим. Щит колотив його по спині, і хлопець перехопив його, притискуючи обома руками до грудей.

Коли вже до Борисфену залишалося не більше двох десятків кроків, хлопець перечепився через щось і покотився по землі. Коли він спробував підхопитися, різкий біль у вивернутій нозі примусив його знову впасти на коліна. Атей озирнувся – алан швидко наближався. Хлопець вже ясно бачив довгу русяву бороду ворога, клуби білого пару, що вихоплювалися з ніздрів велетенського коня. Алан миттєво вихопив стрілу з гориту й напнув тятиву свого лука. Час немов зупинився для Атея. Тяжко дихаючи, зчепивши зуби, хлопець із жахом спостерігав, як кінь алана повільно, дуже повільно встає на дибки і як вершник, перехилившись з сідла, випускає стрілу. Атей інстинктивним рухом виставив перед собою Щит Таргітая. Стріла чорною блискавкою зі свистом понеслась до хлопця. Атей закляк, не в силах поворушитися. Раптом м’яка хвиля ледь не висмикнула щит з його рук. Атею на мить здалося, що перед щитом майнуло яскраве сяйво, і стріла, відкинута якоюсь дивною силою, безсило впала до ніг Атея. Алан щось крикнув і вихопив довгий меч із зігнутим лезом. Атей закинув за спину щит і тремтячою рукою висмикнув із гориту лук. Алан стрімко нісся на нього, щось горлаючи. Його меч зі свистом розсікав повітря. До хлопця залишалося лише декілька кінських стрибків. Атей підхопив стрілу і поклав її на тятиву. Тятива лука, зробленого Аріантом із турячих рогів, дзенькнула, і аланський вершник, здивовано дивлячись на стрілу, що легко проштрикнула панцир на його грудях, захитався в сідлі. Меч випав із його руки, і він тяжко повалився з коня.

Атей сунув лук у горит і ледь зміг підвестися, кривлячись від болю в нозі. Кінь алана біг прямо на нього. Атей ледь встиг відсахнутися від скакуна і сам не помітив, як вхопився за луку сідла і, стрибнувши, опинився на коні. Кінь тяжко дихав – відчувалося, що він був вкрай виснаженим. Клапті білої піни спадали з його боків, очі були залиті кров’ю, кінь хрипів і декілька разів брикнув задніми ногами, намагаючись скинути незнайомого вершника. Атей закрутився, намагаючись стримати коня. Його руки, закляклі від холоду, плуталися у шкіряній вуздечці, ранячись до крові бронзовими бляшками. Позаду чувся тупіт, розлючені алани, яким нарешті вдалося видряпатися з яру, швидко наближалися до Атея, Хлопець щосили хлюснув коня акінаком у піхвах і помчав до берегу Борисфену.

Прямо йому в обличчя хльостко вдарив вологий вітер. Над рікою тяжко звисав туман. Холодом і небезпекою віяло від могутнього Борисфену. Кінь, в сідлі якого ледь тримався Атей, забив копитами, перелякано сахаючись від непривітної свинцевої рівнини ріки, яка, ледь прикрита туманом, темніла під високим крутим схилом берегу. Щось свиснуло біля голови Атея, і він краєм ока встиг побачити, як стріла полетіла у ріку, миттєво розтанувши у тумані. Часу для вагання вже не залишалося. Атей дав коню відступити на десяток кроків від прірви і, щосили вдаривши коня акінаком, спрямував його прямо в темне провалля надрічкового туману…

…Атей на мить відчув, що він летить. Дивовижне відчуття охопило його, і хлопець не зміг стримати крик, що рвався із грудей. Його кінь, перебираючи копитами, здавалося, на мить застиг у повітрі, але загуслий туман відразу розкрив свої обійми й увібрав у себе коня і його відчайдушного вершника. Вигуки аланів зникли позаду. Атей, намертво вчепившись у гриву коня, закляк у сідлі. Усе запаморочилося у його очах, і світ немов би луснув, коли хвилі Дніпра розступилися й миттєво зімкнулися над його головою…

…Деякий час алани ще кружляли, немов хижі круки, над берегом Борисфену, але хвилі великої ріки, закриті туманом, повільно й невпинно котилися, миттєво стерши кола, що розійшлися над тим місцем, куди шубовснув скіфський вершник. Розлючені алани випустили декілька стріл і розчаровано повернули назад своїх коней. Вони квапилися взяти участь у розподілі здобичі…