Текст книги "Шлях Срібного Яструба"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

Частина II
СРІБЛО ГРИФОНІВ

Глава 1. Братство Срібного Яструба

Ввечері Атей і Сагір зупинилися у підніжжя високого кургану. Атей розпалив вогнище, і брати повечеряли. Атей сидів, поклавши голову на коліна, дивився на вогонь і відчував, як давно вже забуте відчуття спокою повільно повертається у його душу.

Сагір сидів навпроти нього. Здавалося, що він поринув у якісь свої глибокі думи. Атей не наважувався якимось запитанням завадити йому. Нарешті Сагір підняв голову й посміхнувся:

– А тепер, брате, розкажи мені про свої пригоди.

Атей позіхнув і почав розповідати. Сагір уважно слухав його. Під час розповіді жоден м’яз не ворухнувся на суворому обличчі Сагіра. Розповідь Атея зайняла чимало часу. Коли він скінчив своє довге оповідання, Сагір деякий час помовчав, замислено поворушив гілкою тліюче вугілля і промовив:

– Далеко не кожен старий скіфський воїн пережив за своє життя такі пригоди, як ти за останній місяць. І, можливо, далеко не кожен міг би себе так мужньо повести. Я радий, Атею, що ти виявився гідним сином свого батька.

– Але я не зміг виконати його заповіт і зберегти Щит Таргітая! – із відчаєм в голосі вигукнув Атей.

На обличчі Сагіра з’явилася тінь, але відразу зникла.

– На жаль, тоді воїни нашого братства не встигли вчасно прибути на битву біля Урочища Трьох

Мечів, – сказав він похмуро, – союзники аланів – саї – перекрили нам шлях. Поки ми билися з ними, алани й готи встигли розгромити наш рід.

– Ти знав про те, що батько зробив Щит Таргітая? – запитав Атей.

– Так, – стверджувально кивнув головою Сагір, – перед тим як взятися за роботу, батько приїздив до нас. Тиждень він провів у Печері Зберігачів, щоб отримати Видіння. Батько знав, що Коло Могутності скіфського народу завершує свої оберти і хотів втілити нашу мудрість і славу в Щиті Таргітая. Але він не встиг завершити свою роботу. Втім, він добре знав, що не йому дано її завершити.

– Чому? – здивувався Атей.

– Бо наша могутність і наша мудрість ніколи не зникнуть. І поки вони будуть існувати, на цьому щиті з’являтимуться нові письмена про наше минуле й майбутнє.

– І я його втратив! – знову розпачливо вигукнув Атей.

– Сподіваюсь, що не назавжди, – поклав руку на плече брата Сагір, – хоча повернути його буде справою нелегкою. Я йшов по твоїх слідах. Бачив кров на землі – там, де ти вразив стрілою аланського вершника. Потім твої сліди загубилися, і я боявся, що ти і Щит Таргітая назавжди зникли на дні Борисфену. Але потім я побачив на протилежному березі Великої ріки промінь світла й срібного птаха. Але коли я переправився на другий берег, тебе біля кургану вже не було. Мені прийшлось витратити дуже багато часу, поки я знайшов Священний Яр, у якому тебе ледь не принесли у жертву Матері-Лисиці. Коли за вами гналися, мені вдалося відвести погоню в інший бік, а потім я ледве встиг на полювання Локі.

– А ти знаєш, де може зараз знаходитися Щит Таргітая? – запитав Атей.

– Здогадуюсь, тому й кажу, що справа буде нелегкою.

Вони помовчали. Атей не наважувався далі розпитувати брата, очікуючи, коли він сам заговорить.

Сагір порушив мовчанку тільки тоді, коли вогонь майже згас.

– Я думаю, що найбільше за все ти хочеш дізнатися про Срібного Яструба, – промовив він, уважно дивлячись на Атея.

Хлопець кивнув головою.

– Братство Срібного Яструба існує дуже давно, з тих часів, коли наш народ тільки прийняв священну силу цієї землі. До нас тут жили великі воїни-кіммерійці. Але боги вирішили, що настав час скіфам стати володарями степів над Борисфеном і Евксинським морем. [10]10
  Евксинське море – назва Чорного моря в античні часи.


[Закрыть]Під час вирішальної битви між кіммерійцями і скіфами над скіфським військом з’явився у височині срібний птах. Битва закінчилася перемогою скіфів, хоча наших воїнів було набагато менше. І тоді наші ворожбити – інереї – визначили, що цей Срібний Яструб був провісником доброї волі богів до скіфського народу. І тоді найкращі та найкмітливіші воїни, які були позначені мудрістю Срібного Яструба, створили таємне братство, яке охороняло святині цієї землі. Вони не підкорялися ні скіфським царям, ні могутньому клану магів-інереїв.

– І наш батько входив до цього братства? – запитав Атей.

Сагір кивнув головою:

– Серед нашого народу таємничим даром богів до пророцтв, ворожби й магії володіли не тільки інереї, але й деякі майстри – ковалі і воїни. Ці майстри та воїни якраз і об’єднувалися у братство Срібного Яструба. Інереї служили скіфським царям, а клан Срібного Яструба захищав тільки Священну силу цієї землі. Тому між ними довгий час точилась прихована ворожнеча. Особливу лють мали до клану Срібного Яструба Чорні інереї. Коли скіфи після довгих сторіч панування були вигнані з цих степів, багато інереїв пішло служити сарматам і готам, але воїни Срібного Яструба не підкорилися й продовжували йти своїм шляхом. Шляхом, який визначила прадавня сила цієї землі, її Вищий Закон. З покоління в покоління в роду нашого батька Аріанта передавався Звичай Срібного Яструба, і завжди всі чоловіки нашого роду входили до клану його воїнів.

Ти був ще дуже малим, коли батько відправив мене на таємне висвячення до клану Срібного Яструба. Батько передчував, що він останній, хто може назавжди закарбувати мудрість нашого таємного братства. Він пройшов обряд Великого мовчання у Священній Печері й пережив видіння, під час якого зустрівся з самим Таргітаєм…

– З самим Таргітаєм! – не стримався й захоплено вигукнув Атей.

– Так, – кивнув головою Сагір, – Таргітай наказав батькові виготовити щит, у якому назавжди буде зберігатися сила Срібного Яструба – вічного супутника Таргітая. Я повинен був прийти за цим Щитом Таргітая, але я не встиг… Тепер ми з тобою повинні знайти цей Щит, поки його силу не використали ті, кому він не має належати.

– І тоді я теж буду посвячений у братство Срібного Яструба? – запитав Атей, схопившись з місця.

Сагір засміявся:

– Шлях Срібного Яструба нелегкий. Багато прийдеться пережити випробувань на ньому. Втім, частину випробувань ти вже пройшов. Якщо ми знайдемо Щит Таргітая, можливо, провідник нашого клану дозволить тобі пройти обряд Великого мовчання.

– А хто він – провідник клану Срібного Яструба?

– На чолі нашого братства завжди стояли найбільш мудрі люди нашого народу. Посвяту їм дає Коло Зберігачів, духи яких мешкають на островах Борисфену. Переповідають, що в дуже давні часи один з провідників клану – скіф з царського роду Анахарсій довгий час жив у Елладі і був визначений як один з найвидатніших мудреців Ойкумени, [11]11
  Ойкуменою в античні часи називали всі землі, які населяли люди.


[Закрыть]але коли повернувся і очолив наш клан, його рідний брат Савлій, підбурений Чорними інереями, застрелив його зі свого лука. Інший провідник клану – з роду сколотів – був охоронцем грецького царя Олександра і разом з ним потрапив до далекої ріки Інд, в країну, якою правлять нащадки воїнів, які колись покинули наші степи. Всі наші вожді ретельно зберігали мудрість, яку змогли засвоїти у дальніх країнах. Тепер братством Срібного Яструба править великий воїн і мудрець Отан. Ти сам відчуєш його силу, якщо він вирішить допустити тебе в коло нашого братства.

– Тільки коли я зможу передати йому Щит Таргітая! – рішуче вимовив хлопець.

– Тепер я впевнений, що ми його знайдемо, – посміхнувся Сагір.

Глава 2. Чаклун Гістас

Вранці, коли сонце ще не з’явилося на обрії, брати вирушили у дорогу.

– Куди ми їдемо? – запитав Атей у Сагіра.

– Запам’ятай, брате, – промовив Сагір, – кожен крок у твоєму житті визначає долю. І не тільки твою. А зараз твоя доля пов’язана зі Щитом Таргітая. Тому, якою б стежкою ти не їхав, твій кінь донесе тебе до нього. І ще запам’ятай – якщо ти обрав свій шлях, то віднині все, що трапиться з тобою, або все, що побачиш чи зустрінеш, буде вказівником. І вже від тебе буде залежати, чи зможеш ти правильно розтлумачити ці вказівки, чи підеш манівцями…

Атей недовірливо глянув на брата, але заперечувати не наважився…

…Так вони проблукали степом декілька днів. За цей час Сагір чимало цікавого розповів молодшому брату. Особливо запам’ятав Атей розповідь про одного відважного скіфа з братства Срібного Яструба, який зміг потрапити до підземного світу й повернутися звідти живим…

– …І коли скіф Гільдій опинився у великій печері, то побачив там трьох відьом, які плели невидиму сіть. Ця сіть обплутує всю Ойкумену, але люди не бачать її. І коли кожна людина робить будь-який вчинок, то вся сітка рухається й зачіпляє всіх інших людей. Тому дія кожної людини, кожен її крок впливають на все, що відбувається в світі…

…Так вони проблукали степом два дні…

…Сонце вже піднялося досить високо. Розпечене повітря бриніло над високими степовими травами.

Раптом Атей побачив, як між ковилами майнув рудий лисячий хвіст. Після Священного Яру Матері-Лисиці, двобоїв з амазонками та підступної зради Орії у нього це видовище викликало далеко не зовсім приємні враження. Але Сагір пустив свого коня слідом за лисицею, і Атею нічого не залишилося, як прийняти участь у цій гонитві.

Намагаючись не загубити стежку, якою бігла лисиця, брати прискорили біг своїх коней. Втім, лисиця, здавалося, не лякається гонитви. Як би швидко не мчали коні, вони не могли скоротити відстань до неї. Раптом рудий вогник лисячого хвосту майнув останній раз і зник, немовби розчинився у траві. Брати зупинили своїх коней. Сагір озирнувся навколо й майнув рукою до кущів терну, які чорніли неподалік. Під’їхавши до кущів, Сагір зістрибнув з коня і, побачивши ледь помітну стежку, зник між густими паростями. Атей рушив за ним.

Ледь продираючись крізь колючі гілки, вони видерлися на невеличку галявину.

Посередині галявини лежала Орія. Руки та ноги її були прив’язані до чотирьох кілків, вбитих у землю. Навколо її шиї був намотаний шкіряний ремінь. Атей здригнувся й зробив крок до дівчини.

– Вона мертва? – запитав він у Сагіра.

Сагір застережливо підняв руку й схилився до дівчини. Дістав ніж і обережно розрізав шкіряний ремінь на її шиї, потім відкрив флягу й змочив водою її вуста. Атей безпорадно стояв поруч. Скільки він не проклинав Орію за її підступність, але серце у його грудях розривалося від жалю. І він не зміг стримати свою радість, коли побачив, що вії дівчини ворухнулись і вона спробувала підняти голову.

– Якби ми прийшли трохи пізніше, вона була б мертва, – промовив Сагір.

Вони відв’язали Орію, і Сагір, легко піднявши непритомну дівчину на руки, виніс її з тернових хащів.

– Судячи з одягу, ця дівчина – сарматка, – замислено сказав Сагір. – Хтось привіз її сюди й обкрутив шию мокрим шкіряним ременем. На сонці шкіра почала висихати і, не прийди ми сюди вчасно, дівчина повільно б сконала, – хто ж і за що прирік її на таку люту смерть?

Атей мовчав. Він все ніяк не міг вирішити, чи варто казати брату, що саме ця дівчина викрала у нього Щит Таргітая.

Нарешті Орія відкрила очі, погляд її прояснився:

– Атей… – ледь змогла вимовити вона.

Сагір здивовано подивився на брата:

– Ти знаєш її?

Атей кивнув головою і ледь вимовив:

– Це та сама сарматка, Орія, з клану Лисиці.

Сагір похитав головою:

– Так, недаремно лисиця нас сюди привела…

Раптом Орія здригнулася й почала озиратися навколо. Очі її були сповнені жахом.

– Чого ти боїшся, ти в безпеці, – спробував заспокоїти її Сагір.

Але дівчина, здавалося, не чула його. Вона спробувала зірватися на ноги.

Її страх передався і Атею. Він відчув, що якась жахлива небезпека насувається над ними.

– Хто, хто хотів тебе вбити? – знову запитав її Сагір.

Здавалося, Орія навіть боїться вимовити страшне ім’я. Вона ще раз озирнулася й ледь вимовила:

– Гістас. Чаклун Гістас.

Цілий день, поки вони гнали чвалом своїх коней, Орія не могла заспокоїтися. Вона сиділа позаду Атея, обхопивши його руками. Атей відчував її переляк і тремтіння. До того часу він знав Орію лише як спритну воїтельку – сильну і… підступну. Але на цей раз вона здавалася малою переляканою дівчинкою, для якою єдиним порятунком були Атей і Сагір. Атей все ніяк не міг розібратися, як йому ставитися до Орії. Чи як до ворога, чи як до безпорадної жертви, врятованої від якогось таємничого й могутнього чаклуна Гістаса?

Декілька разів, під час нетривалих перепочинків, Атей намагався розпитати у брата про чаклуна Гістаса. Але брат відмовчувався. Судячи з того, наскільки він був стурбованим, цей загадковий Гістас був неабиякою загрозою.

Лише ввечері, коли вони добралися до берегу якоїсь повноводної ріки, Сагір вирішив, що нарешті прийшла пора зупинитися на ночівлю.

Вони розвели вогнище. Сагір, який вже й сам здогадався, що врятована ними сарматська дівчина була тією самою Орією, яка врятувала життя Атею, а потім вкрала у нього Щит Таргітая, наказав:

– А тепер, воїтелько Оріє, сподіваюсь, прийшов час для твоєї розповіді.

Орія довго мовчала, зосереджено дивлячись у мінливі язики полум’я, немовби намагалася побачити у них якісь страшні видіння. Потім почала свою розповідь.

– Коли я наважилася привести тебе, Атею, до Священного Яру, я здогадувалася, що твій щит має якусь магічну силу. І відчувала, що не тільки я одна могла побачити промінь над курганом. І ось одного разу, коли ти ще лежав непритомний і життя твоє коливалося на межі світла і темряви, я відправилася на полювання. Дичини ніде не було, і я заглибилася далеко у степ і опинилася біля болота, за яким починалися плавні. Над землею стелився густий туман, повітря було вологе й насичене отруйними випарами з болота. Я спробувала вибратися з тієї місцевості і раптом мене оточили якісь чорні вершники. Мені здалося, що вони виникли, немов привиди, прямо з отруйного повітря. І серед них був чаклун Гістас…

– А як ти здогадалася, що це був саме він? – запитав дівчину Сагір.

– Я давно вже чула про ворожбита Гістаса, який живе у зруйнованій стародавній фортеці, яка ще зветься Містом Мерців. Казали, що йому підкоряються вершники-мерці і що над його головою кружляє хижий крук – посланець підземного світу. А ще на його грудях висить дарунок підземних демонів – рука Темряви, в якій і ховається його магічна сила. І тому я відразу впізнала його – по чорному ворону й сухій руці. Чаклун наказав мені привезти до нього Щит Таргітая. Але я відмовилась це зробити. В ту ж мить один з чорних вершників торкнувся моєї руки своїм акінаком. З рани бризнула кров, і Гістас приклав Руку Темряви до рани. Я відчула, що сили залишили мене, і чаклун сказав, що Атей поранений стрілою вершника-мерця і тому частка душі Атея вже належить йому. І що моя кров теж, і якщо я не принесу йому Щит Таргітая, то він забере і мене, і Атея у підземний морок і зробить своїми рабами… Коли я знов повернулася до Священного Яру, то вирішила, що наш двобій біля жертовного каменя зможе очистити і мене, і Атея від влади Гістаса, але поява воїтельки Променеї завадила нам закінчити двобій. Але коли ми втекли і сіли відпочити і коли Атей заснув, переді мною виникло марево, в якому я побачила тінь Гістаса й почула його страшний голос: «Пам’ятай про свою обіцянку». Я зрозуміла, що він продовжує спостерігати за нами. І тоді я витягнула Щит Таргітая з-під голови Атея й поїхала до Вовчого броду. Там я побачила чорних вершників і чаклуна Гістаса. Він взяв Щит Таргітая і наказав мені їхати з ним до його Міста Мерців. По дорозі я спробувала втекти, але його чорні вершники наздогнали мене й залишили вмирати серед тернових кущів. Ось і все… Тільки я боюся, що Гістас знайде нас…

Орія замовкла, і Атей відчув, що плечі її тремтять.

– Що мені тепер робити? – з відчаєм в голосі сказала дівчина, – воїтельки Матері-Лисиці прирекли мене на смерть, ви вважаєте мене зрадницею, і чаклун Гістас збирається забрати у своє Місто Мерців.

Атею захотілось заспокоїти Орію, але, поки він розгублено намагався підібрати потрібні слова, Сагір промовив:

– Що ж, Оріє, ми спробуємо допомогти тобі. Я бачу, що в твоїй душі немає підступності й зради. Братство Срібного Яструба візьме тебе під свій захист. Але перед цим ми повинні повернути Щит Таргітая. І нам треба поквапитися з цією справою. Через три дні на нічне небо зійде повний місяць, і тоді чаклун Гістас зможе підкорити собі магічну силу Щита Таргітая, викарбувавши на ньому свої таємні знаки. Тоді вся сила і мудрість скіфів дістануться йому, і він зможе запанувати у цих священних землях.

– А якому народу служить чаклун Гістас? – запитав Атей.

Сагір замислився, здавалося, що розповідь Орії дуже занепокоїла його.

– Колись, дуже давно, чаклун Гістас очолював клан Чорних інереїв. Під час перебування серед Каменів бога Папая, він отримав від Зберігачів дуже велику магічну силу, але темрява перемогла його душу. Він був жадібним і заздрісним і найбільше за все прагнув влади. Одного разу Гістас, щоб погубити одного великого скіфського воїна, який був найближчим радником царя, сказав царю, що цей воїн задумав зраду. Скіфського воїна стратили, але інші інереї виступили проти Гістаса, звинувативши його у брехні. За скіфським звичаєм, ворожбита, який звів облуду на невинного, повинні були спалити живцем. Ніхто не знає, що сталося потім – одні казали, що Гістаса спалили живцем, але демони Підземного світу повернули його на землю, щоб він служив їм, інші казали, що чаклун зміг втекти і довго переховувався серед руїн фортеці якогось давнього, тепер вже забутого народу, звідти він наводив мару на людей, займався ворохобництвом, завдяки якому отримав владу над Підземним світом і збирав навколо себе мерців. Ніхто не міг наблизитися до цього Міста Мерців, бо демони й магічна сила Гістаса охороняли його. Сили чаклуна зростали, але він ніколи не наважувався виступати проти клану Срібного Яструба. Але тепер, здається, його сили досягли вершини своєї могутності. Тому часу у нас дуже мало – магічна сила Щита Таргітая зробить його непереможним…

– Але хіба ми зможемо зробити цю справу тільки втрьох? – запитав Атей.

– Поки що не зможемо, – відповів Сагір, – я пройшов тільки перші два кола посвяти, і моїх знань і вмінь занадто мало, щоб вести гру з таким чаклуном, як Гістас.

– І що ж робити? – обізвалася Орія.

– Тобі взагалі не обов’язково вирушати до Міста Мерців, – промовив Сагір, – бо ти й без того зазнала чимало небезпек. Ти можеш зачекати нас у надійному місці.

Орія стрепенулася, і у її очах спалахнула образа. Тепер вона знов нагадувала колишню безстрашну воїтельку.

– Я не хочу бути звичайною дівчиною, яка терпляче чекає, коли воїни повернуться з походу! – обурено вигукнула вона. – Я хочу разом з вами подолати шлях до Щита Таргітая і або виправити свою зраду, або загинути разом з вами!

– Ну що ж, – промовив Сагір, – хоча й немає у скіфів такого звичаю брати з собою жінок у походи, я не заперечую, хоча тут вже останнє слово має належати Атею.

Атей зніяковіло знизав плечима:

– Що й казати? Згода.

Очі Орії запалали войовничим блиском. Сагір посміхнувся:

– Тепер я впевнений, що з такою воїтелькою ми будемо непереможними.

І додав:

– Тільки почнеться ранок, вирушаємо на схід. Нам треба зустрітися зі Зберігачем Кам’яної Могили.

Глава 3. Зберігач Кам'яної Могили

Вранці вони вирушили у дорогу.

– Кожен курган, кожна річка, кожен яр чи байрак, кожен пролісок мають своїх Зберігачів, – розповідав Сагір, – покровителями клану Срібного Яструба завжди були Зберігачі Кам’яної Могили – місця, звідки випромінюється Сила. Я сподіваюся, що зберігач Кам’яної Могили дасть нам пораду, як пробратися у Місто Мерців і врятувати Щит Таргітая…

…Тільки вночі, подолавши довгий шлях, мандрівники прибули на місце, де знаходилася Кам’яна Могила. Небо було всіяне зірками, і місяць освітлював кам’яні брили, що вкривали землю. Спочатку Атею здалося, що якийсь велетень могутньою рукою закидав велике поле камінням, але згодом він помітив, що брили створювали химерний і загадковий малюнок, немовби приховуючи велике знання, недоступне простому смертному. Сагір зіскочив з коня і зник у невеличкому, непомітному, на перший погляд, отворі між двома кам’яними брилами. Орії і Атею він наказав чекати свого повернення.

Незважаючи на похмурий і водночас величний краєвид, Атей не відчував занепокоєння та небезпеки. Навпаки, вперше за час, який минув з тої хвилини, як його батько Аріант відправився на битву до Урочища Трьох Мечів, в душі Атея з’явилося відчуття спокою й безпеки. Він підійшов до високого каменя, край якого височів над головою.

Було дуже тихо. Атей приклав руку до поверхні кам’яної брили. Камінь ще зберігав в собі тепло сонячного дня. Камінь немов бринів, насичений якоюсь стриманою, прихованою силою. Орія зачаровано дивилася на зоряне небо. Здавалося, ніщо не зможе порушити величний спокій Кам’яної Могили.

Атей не помітив, як перед ним виник Сагір. Обличчя брата було спокійне, але у поставі відчувалось напруження.

Атей подивився на Сагіра. Той застережливо підняв руку.

Раптом залунав глухий голос:

– Темні мури Місця Мерців здолає на час срібло Грифонів, срібна стріла подолає мерця, але силу свою втрачає тоді оберіг, коли зійде перша зоря.

– Дякуємо тобі, Зберігачу, за пораду! – промовив Сагір і поклонився. Низько схилили свої голови перед камінням і Атей з Орією. Серед каменів зблиснуло сяйво. Сагір підійшов туди, де мерехтів прозорий білий вогник. На виступі, який немов широка таріль видавався з кам’яної брили, лежала велика золота фібула. [12]12
  Фібула – широка кругла пластина, якими у давнину скріпляли плащі та накидки.


[Закрыть]Сагір обережно взяв фібулу, приклав її до чола й знову поклонився, розвернувшись у той бік, звідки лунав таємничий голос.

– Дякуємо тобі, Зберігачу, за цей дар! – промовив він.

Світло зникло.

Атей і Орія знову поклонилися. Всі троє, обережно ступаючи, підійшли до своїх коней і через мить зникли у нічній темряві.