Текст книги "Шлях Срібного Яструба"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

Глава 14. Крила Срібного Яструба

Атей зчепив зуби й повільно опустив Щит Таргітая. Йому здалося, що вії Орії здригнулися. Гострий жаль обпік серце хлопця. Атей опустив голову. Він зловив на собі погляди Тімна й Марка. Атей розумів, що тепер, саме в цю мить, доля багатьох людей і, може, цілих народів залежала від його рішення. Атей відчув, як колотиться його серце від хвилювання. Вагаючись, Атей знову підняв Щит Таргітая, і раптом поверхня Щита яскраво зблиснула. Зблиск був таким міцним, що Атей мимоволі заплющив очі. Почулося іржання й глухі прокльони. Атей, продовжуючи мружитись, ледь зміг побачити, як казяться коні чорних вершників, скидаючи їх на землю, як застиг на місці засліплений Гістас із занесеним над головою Орії мечем.

– Агов! – заревів Тімн і щосили метнув свою сагарісу в Гістаса.

Чаклун із сокирою в грудях покотився з коня й впав під копита здиблених коней.

Орія підхопила повідця свого коня і погнала його до Кургану, на якому стояв Атей.

Тімн і Марк, підхопивши списи, що лежали біля їх ніг, кинулися на розгублених вершників, збиваючи їх на землю.

– Швидше, швидше! – кричала Орія, – Тікаймо, поки мерці не встигли отямитися!

– Рятуйтеся, поки є час! – вигукнув Тімн, спис у його руках крутився, немов блискавка, збиваючи чорних вершників на землю. – Тікайте, ми з Марком їх затримаємо!

І як не хотілося Атею залишитися, щоб допомогти Тімну і Марку битися із зловісними вершниками, треба було квапитися виконати своє головне завдання – вчасно передати Щит Таргітая Сагіру.

Атей закинув Щит за спину і вскочив на великого вороного коня. Хлопець ледь втримався, щоб не звалитися зі спини навіженого скакуна, і, щосили шмагаючи його краєм довгої вуздечки, майнув разом з Орією у відкритий степ.

Здавалося, що вони відразу випередили переслідувачів, хоча ті й не забарилися відправитися відразу у гонитву.

Коні Орії та Атея очманіло летіли степом, рятуючись від жаху, який ось-ось міг з’явитися позаду. Коні винесли втікачів на берег Борисфену, і Атей з Орією погнали їх чвалом вздовж урвистого берегу. Глухий тупіт копит дроботом розкотився по сухій землі.

Атей і Орія вже вирішили, що переслідування не буде – позаду, до самого обрію, пролягав рівний степовий простір. Хлопець стримав свого коня, він побоювався, що втомлений кінь не зможе витримати такої скаженої гонитви. Орія теж натягла повіддя, стримуючи шалений біг свого скакуна.

– Все, – захрипів Атей, втомлено зіскочивши із сідла, – треба трохи перепочити, бо задурно загонимо коней.

Орія мовчки кивнула, зістрибнула на землю й поплескала коня по змиленій холці.

– Скоріше за все, зараз ми знаходимося біля Вовчого броду. Нам необхідно перейти його, і тоді навпростець можна майнути до річки Сірої Вовчиці.

– Так, – погодилася Орія, – тоді ми зможемо встигнути.

Атей сів на землю й витер рясний піт з чола.

– Як ти думаєш, чи змогли Тімн і Марк відбитися від чорних вершників? – спитав він Орію, яка пильно вдивлялася у той бік, звідки вони щойно примчали.

Орія знизала плечима.

– Хто зна? – замислено промовила вона, – Гістасу був потрібен Щит Таргітая. Але чому нема погоні?

– Ось це мене найбільше й непокоїть, – промовив Атей, озираючись навкруги, – навряд чи Тімну й Марку вдалося перебити півтори сотні вершників-мерців.

– Але потвори могли загинути під сонцем, – сказала Орія.

– Могли… – з надією сказав Атей.

Вони мовчки посиділи ще деякий час.

– Ну що ж, пора вирушати, – промовив Атей, подивившись на небо, – сонце вже зависало у зеніті. Спека посилювалася. Розпечене повітря майже дзвеніло під його промінням. Хіба що легкий вітерець віяв від очеретяних хащ, що зеленіли вздовж берега.

– Добре, – погодилася Орія, – гайда до броду!

Вони вскочили на коней, які, втім, не дуже виявляли бажання вирушати у дорогу й відриватися від густої соковитої трави. Але коні відразу пустилися чвалом, як тільки відчули близькість ріки.

Атей і Орія з’їхали вузькою стежкою, що спускалася, петляючи між очерету, до самої води.

Єдине, що бентежило тепер Атея, так це комашня, яка хмарою зависала у повітрі, лізла у рот і очі. Недбало відмахуючись від комашні, Атей і Орія продиралися крізь хащі. Раптом, щось зашурхотіло поблизу в зеленій гущавині. Атей схопився за свій акінак.

– Що це може бути? – запитала Орія, вдивляючись у очерет.

– Хто його знає? – промовив Атей, знизавши плечима, – може, птах який?

Втім, йому стало не по собі. Він раптом відчув, що серед цих хащів зачаїлася прихована загроза, і нетерпляче очікував, коли вже нарешті вони дістануться до річкового простору, але їх коні не могли йти настільки швидко, наскільки вони прагнули. Кінські копита в’язли у болотяному ґрунті, і Атей боявся, що вони можуть зовсім загрузнути у болоті. Вони проїхали ще трохи й зненацька, коли, здавалося, до води залишилася зовсім невелика відстань, довга сіра тінь із зеленуватим відтінком стрибнула на Орію.

Почулося зловісне харчання. Дівчина скрикнула й ледь встигла виставити назустріч тіні щит, який висів біля її сідла.

Почувся глухий удар, і Атей побачив, що тінню був великий пес – його довгі ікла вчепилися у край щита, пазурі на лапах залишили довгі смуги-подряпини на поверхні щита. Орія спробувала скинути пса зі свого щита, але її сил було замало. Атей спробував розвернути свого коня до неї, щоб допомогти скинути скаженого пса, але його кінь закрутився на місці, перелякано хропучи. Тим часом Орія відкинула свій щит із псом, що повис на ньому, і вихопила акінак. Атей встиг схопити Щит Таргітая і зробив це досить вчасно – ще декілька псів вискочили на стежку і оточили його коня. Кінь Атея встав на дибки, намагаючись збити своїми копитами лютих псів.

– Болотяні пси-вбивці! – закричала із жахом Орія.

Ще один пес стрибнув на Атея, і хлопець ледь встиг закритися Щитом Таргітая. Сліпуче-білі ікла у вискаленій пащі хижо зімкнулися майже біля самого обличчя Атея. Пазурі сковзнули по блискучій поверхні Щита, і пес із скавчанням покотився під кінські копита.

– Вперед, до річки! – загорлав Атей і щосили хльоснув коня плоским краєм акінаку.

І без того переляканий кінь рвонув уперед, декілька псів, потрапивши під його копита, зі скавчанням покотилися у парослі очерету. Орія, ледь встигаючи відбиватися мечем від все нових і нових болотяних псів, погнала свого коня за Атеєм.

Але псів ставало все більше й більше. Здавалося, що вони виникають, немов примарні тіні із отруйних випарів якихось темних і моторошних трясовин. Тепер всі очеретяні хащі тріщали під лапами псів, з усіх боків чулося жахливе харчання.

Ледь видершись із оточення болотяних псів-вбивць, Атей і Орія гнали своїх коней до берега. Раптом кінь Орії пронизливо заржав, піднявся на дибки й повалився на бік, придавивши дівчині ногу.

У його шиї стирчала три стріли, древка яких були зроблені з довгих очеретин.

Лежачи на землі й не в змозі вибратися з-під смертельно пораненого коня, Орія намагалася дотягнутися до свого меча, який випав з її рук. Але болотяні пси десь щезли, натомість замість них серед очерету з’явилися зігнуті постаті людей, які бігли до Орії. Люди були одягнуті в якісь зелені плащі, в руках у них були довгі списи, луки й короткі криві кинджали. З горлянок у зелених людей вихоплювалося якесь потворне, моторошне харчання.

Атей зіскочив зі свого коня, хоча до рятівної води йому залишалося всього декілька кроків, і підбіг до Орії. Майже одночасно до дівчини підскочив болотяний воїн і заніс над нею свій кривий кинджал. Атей на мить застиг і щосили метнув у нього акінак. Короткий меч вп’явся перевертню у груди, і він, захарчавши, впав на спину, схопившись розчепіреними пальцями за скривавлене лезо.

Атей підбіг до дівчини і, одночасно захищаючись щитом від стріл, що летіли зусібіч, допоміг встати їй на ноги.

– Тікаймо! – скрикнув він і потягнув шкутильгаючу дівчину за собою.

Захлинаючись від бігу і ухиляючись від стріл, вони вибігли на піщаний берег Борисфену.

– Десь тут має бути брід! – промовив Атей, безпорадно озираючись навкруги. Але могутня водяна течія крутилася перед ним широким потоком, і ніде не було помітно жодного натяку на Вовчий брід.

– Вночі був дощ! – здогадався збентежений Атей, – Брід затопило водою!

Глава 15. Битва серед хвиль

Не маючи зброї, повільно відступаючи, повернувшись спиною до річки, Атей тримав перед собою Щит Таргітая, закриваючи себе й Орію. У Щит, немов отруйні оводи, час від часу вилітали з очеретяної хащі зелені стріли і, вдарившись об його поверхню, падали під ноги втікачів.

Атей зчепив зуби й зігнув плечі, очікуючи нападу болотяних псів-вбивць. Навіть слабка надія на порятунок не ворухнулася у його душі. Це була пастка.

І ось із хащів повільно почали виходити пси-вбивці. Вони тримали перед собою зброю. Їх було не менше двох десятків, і вони дійсно нагадували зграю хижих псів, готових в будь-яку мить кинутися на беззбройних хлопця і дівчину. Декілька псів-вбивць тримали в руках широкі сіті, відрізуючи можливість втекти вздовж берега.

Атей і Орія зробили ще декілька кроків назад. Атей відчув, що його ноги опинилися по литки у воді.

Пси-вбивці зробили ще один крок уперед, і Атей зрозумів, що вони ось-ось кинуться вперед.

Раптом широка тінь ковзнула на мить під ногами Атея і Орії, яскравим райдужним сяйвом майнула по блакитній, прозорій воді хвиль, які повільно плескали о берег, прокотилася по піску й щезла, немов розчинилася в повітрі. Здавалося, якісь дуже великі крила кинули свою тінь на берег Борисфену.

Атей підняв голову, і на мить срібне сяйво засліпило йому очі – йому здалося, що десь у височині, велично і повільно розпростерши крила, летів Срібний Яструб…

Пси-вбивці, захарчавши, кинулися на Атея і Орію. Атей виставив перед собою Щит Таргітая, готуючись прийняти свій останній бій.

В ту ж мить над його головою засвистіли стріли. Десяток псів-вбивць впали на землю, прохромлені довгими стрілами. Решта кинулася врозтіч, миттєво зникнувши поміж очеретом…

Атей і Орія застигли, ще не вірячи у свій несподіваний порятунок.

– Давайте сюди, болотяні потвори можуть повернутися! – почувся крик за їх спинами.

Атей озирнувся. Позаду, зовсім недалеко від берега, гойдався на хвилях великий довгий човен із широкими бортами. У човні знаходилося більше двох десятків широкоплечих кремезних воїнів. Вони були одягнуті в широкі полотняні штани, заправлені в низькі шкіряні чоботи й широкі полотняні білі сорочки, підперезані широкими чересами, на яких висіли довгі мечі. Воїни були з русявими бородами й довгими вусами. У деяких були довгі чуприни – чуби.

– Не гайте часу – давайте сюди, у байдак! – закричав один з воїнів. Голова його була поголена, і тільки довгий чуб звисав на широкі груди.

Атей підштовхнув Орію, яка заклякла на місці, і швидко пішов за нею, озираючись на зловісні очеретяні хащі.

Увійшовши у воду майже по груди, Атей і Орія забралися, підхоплені дужими руками, у човен.

Весла разом сплеснули о хвилі, і човен понісся стрілою по течії Великої ріки…

– Ми воїни-анти, – розповідав воїн із довгим чубом, поки човен летів, гойдаючись на хвилях Борисфену, – мене звуть Доброгаст.

– Я чув про ваш народ, – промовив Атей, який почувався у товаристві веселих і дужих воїнів, немов у колі побратимів.

– А хто ж не чув про нас!? – щиро здивувався воїн. Більше ми любимо воювати у човнах – безліч річок пронизує Великий Степ, і ми звикли мандрувати ними на своїх байдарках, як ви, скіфи, по степу на своїх спритних конях. Ми вирощуємо хліб і розводимо бджіл. Поселення наші розкидані скрізь, але здебільшого вздовж річок та у перелісках. Ми побратими скіфів, і чимало наших воїнів увійшло до братства Срібного Яструба. Вождь Отан попрохав нас слідкувати за тим, що робиться вздовж берегів Борисфену – від місця, де знаходиться Могила Анахарсія, і до долини, де річка Сірої Вовчиці впадає в Борисфен. Пси-вбивці – наші закляті вороги, ми давно помітили, як ви тікаєте на конях вздовж берега і як болотяні пси біжать по ваших слідах.

– Ми вдячні вам за порятунок, – промовив Атей, – але нам якнайшвидше треба потрапити до Сірої Вовчиці.

– Не переймайся, друже, – посміхнувся Доброгаст, – думаю, що ви поспішаєте встигнути до початку двобою між воїном Срібного Яструба та воїном готсько-аланського союза. Ми якраз прямуємо до річки Сірої Вовчиці, ось і станемо для вас в нагоді…

…Човен антів стрімко летів по хвилях Борисфену. Атей навіть примружив очі – сонячні відблиски яскравими плямами коливались на воді і миттєво розліталися дзвінкими бризками від дружних ударів веслярів. Човен швидко відплив від берега. Декілька зелених стріл, щоправда, вилетіли з очеретяних хащів і вп’ялися в дерев’яний борт, ще декілька, не долетівши до човна, зникли у річкових хвилях. Здавалося, небезпека остаточно залишилася позаду, і тепер вже ніщо не могло завадити Атею та Орії дістатися до рівнини Сірої Вовчиці та передати Сагіру Щит Таргітая. Антські воїни здавалися міцними й звиклими до військових виправ. Їх засмаглі обличчя були спокійними, а очі пильно вдивлялися навкруги.

Атей чимало чув розповідей про антів – скіфи, які звикли воювати на суходолі і переважно кінними загонами, з повагою ставилися до антських воїнів. Анти могли долати на своїх швидких човнах чималі відстані за короткий час, несподівано висаджуватися на берег, застаючи своїх ворогів зненацька, могли годинами сидіти під водою, дихаючи через пусті стеблини очерету, а потім, перечекавши, поки вороги підуть геть, блискавично напасти, з’явившись з-під води, немов річкові демони. Вважалися анти також і неперевершеними бійцями в пішому строю: зібравшись у могутні, немов мури, лави, вони відчайдушно атакували ворогів. Анти вважали, що найкращим подарунком для воїна є смерть у бою зі зброєю у руках, тому завжди билися до останнього.

– Зазвичай ми панцири не носимо, – розповідав Орії та Атею Доброгаст, – найміцнішим захистом для воїна є його дух, тому й до бою наші найкращі воїни виступають, показуючи ворогу зневагу до військового вбрання.

Атей давно вже помітив великий круглий оберіг, який висів на шиї антського провідника. Оберіг нагадував військову фібулу, але був трохи меншим за неї. Він був зроблений зі срібла, здавався дуже старовинним. Срібло вже давно почорніло, але складне плетиво його візерунку було схоже на візерунки, викарбувані на Щиті Таргітая. Посередині оберегу тьмяно блищала маленька фігурка яструба.

Доброгаст помітив прискіпливий погляд Атея і замовк. Хлопець опустив голову і міцніше обхопив руками Щит Таргітая.

– Як твоє ім’я, скіфе? – почув він запитання Доброгаста.

– Атей.

– Ти син коваля Аріанта?

– Так. Ти знаєш мого батька? – здивувався хлопець.

– Так, ми разом з ним воювали у…

Але Доброгаст не встиг сказати, де він воював разом з ковалем Аріантом.

– Драккари [30]30
  Драккар (дракон) – назва скандинавських та германських бойових човнів.


[Закрыть]данів! – почувся крик антського воїна, який стояв на носу човна.

Дани іноді запливали на своїх високих човнах із зображеннями драконів та грізних північних богів у води Борисфену. Вони торгували і досить часто грабували кораблі, що зустрічалися їм по дорозі. Тепер прийшлося і Атею побачити їх на власні очі…

…Три драккари швидко наближалися. Один йшов прямо на човен антів, а два інших наближалися, затискуючи його з обох боків, немов у лещатах. Гострі носи човнів з різьбленими головами драконів хижо розсікали хвилі. Вздовж бортів пінилися білі буруни. Воїни у рогатих шоломах вже скупчилися на бортах, готуючись до абордажу. Їх зброя – довгі мечі та бойові сокири – грізно зблискувала на сонці. Декілька списів майнули чорними тінями у повітрі і вп’ялися у борт і ніс антського човна.

Доброгаст нахилив голову і грізно зблиснув очима з-під кошлатих брів. Драккари йшли набагато швидше, ніж човен антів.

– У плавні! – крикнув антський ватажок веслярам і кормчому. Весла дружно вдарили по воді, і човен антів почав спритно розвертатися, прямуючи до зелених очеретяних хащ. Бойові човни данів були великі, і кількість воїнів на них була в декілька разів більше, ніж антів, але драккари значною мірою поступалися човну антів у швідкості. Поки анти розвертали свій човен, ціла хмара стріл здійнялася з драккарів, але анти встигли прикритися щитами, захищаючи себе і веслярів.

Атей теж кинувся на борт, виставивши перед собою Щит Таргітая. За спиною він чув тяжке дихання Орії, яка вчепилася у його плече.

Тепер дани щосили налягли на весла, намагаючись наздогнати антів та відрізати їх від берега. Тільки тепер Атей помітив невеличкий, майже непомітний прохід, який відкривався у суцільній стіні очерету. Здавалося, що анти встигають дістатися до цього проходу. Раптом з борту драккара, який опинився найближче, у повітря зметнулося більше десятка гаків, прив’язаних до довгих цупких мотузок. За мить гаки вже стирчали у бортах човна. Атей встиг відбити один гак Щитом, але другий зачепився за верхній край Щита. Хлопець відчув сильний поштовх і ледь не полетів у воду, ледве втримавшися на ногах. Атей вчепився у Щит обома руками, впавши грудьми на край борта. Орія вхопила Атея за плечі, але хлопець відчував, що ще мить – і він не зможе втримати Щит Таргітая.

Раптом у повітрі зблиснуло лезо меча, яке розрубало мотузку, до якої був прив’язаний гак. Атей не втримався на ногах і впав на дно човна.

– Захищай Щит Таргітая! – почув хлопець над головою гучний голос Доброгаста. Над головою антського ватажка майнула стріла, але ант встиг перехопити її рукою і відкинути у бік.

Тим часом човен антів закрутився на місці. Анти намагалися обрубати гаки своїми мечами, але дани не припиняли стріляти з луків, і декілька антів, які намагалися звільнити човен, полетіли у воду, поцілені ворожими стрілами. Драккар швидко наблизився і дани скупчилися на борту, готуючись стрибати на човен антів.

– Списи до бою! – загорлав Доброгаст.

За мить анти наїжачилися довгими списами. Щось свиснуло у повітрі.

Доброгаст відштовхнув Атея і виставив перед ним свій дерев’яний щит. Велика сокира уп’ялася прямо у середину щита, розколовши його на дві половини. Атей побачив гота, який метнув сокиру. Це був справжній велетень. Його могутні плечі та руки були вкриті татуюванням. На широкій спині куйовдилася ведмежа шкіра. Він несамовито горлав і нагадував велетенського розлюченого ведмедя.

– Це берсерк – навіжений воїн-ведмідь, – вигукнув Доброгаст, – зараз дани підуть на абордаж!

Дани войовниче загорлали і почали стрибати на човен антів. Декілька з них впали у воду, пронизані антськими списами. А ті, хто встиг заскочити на човен, зійшлися у несамовитій січі з антами. Атей притиснувся до щогли і розгублено озирнувся, шукаючи зброю. Він побачив готський спис, який стирчав з палуби човна. Атей ухопив його і ледь висмикнув з деревини. Відчуваючи себе готовим до бою, хлопець підняв очі і скрикнув від несподіванки.

Йому здалося, що прямо на їх човен летить величезний ведмідь, який тримає у одній лапі довгий меч, а у другій широку сокиру. Через мить воїн-ведмідь тяжко опустився на палубу антського човна. Його шкіряні чоботи, підбиті залізними цвяхами, здавалося, ось-ось потрощать палубу на луски. Берсерк люто заревів і кинувся на антів. Решта данів, яких ставало все більше і більше на антському човні, підхопили його заклик. Закипіла відчайдушна різанина. Атей відскочив до корми і звідти метнув спис у берсерка. Спис свиснув у повітрі і вп’явся у ногу берсерка, але той, здавалося, навіть не помітив поранення і висмикнув спис легко, немов тростинку, та переламав його.

Доброгаст підхопив данську бойову сокиру, що стирчала в його потрощеному щиті, і стрибнув назустріч берсерку. Спалахнула блискавична сутичка. На мить воїни припинили запеклий бій, здивовано споглядаючи, як антський ватажок намагається подолати несамовитого велетня. Але невдовзі стало зрозуміло, що довго витримати цей бій він не зможе. Декілька відчайдушних атак берсерка Доброгасту вдалося дивом відбити, але раптом держак бойової сокири переламався навпіл. Втративши зброю, Доброгаст ухилився від удару сокири берсерка і відскочив, притиснувшись спиною до борта човна. Сокира зблиснула прямо над його головою і майже перерубала щоглу, глибоко вгрузнувши у цупку деревину.

Скориставшись цією миттю, Атей стрибнув до Доброгаста, намагаючись передати йому Щит Таргітая. Помітивши хлопця, берсерк випустив сокиру і, високо здійнявши меч над головою, кинувся на Атея. Хлопець, інстинктивно зігнувшись, прикрився Щитом від меча, який, мабуть, був на дві голови вище за нього самого. Яскравий промінь сонця, що вже хилилося до обрію, відбився від срібного яструба посередині Щита і засліпив очі берсерка. Той, здавалося, остаточно збожеволів. Вронивши меч, він закрутився на місці. На його роті виступила піна, очі налилися кров’ю. Атей очманіло дивився на нього. Раптом берсерк ухопив якийсь щит і почав гризти його край. І дани, і анти, тяжко дихаючи, дивилися на воїна-ведмедя. Берсерк на мить застиг і несподівано кинувся на данів. Ті намагалися відбиватися від нього, але він легко підхопив в оберемок відразу двох воїнів і стрибнув з борта у воду.

Вцілілі воїни антів з переможним закликом кинулися на решту данів.

– Боги відвернулися від вас! – закричав Доброгаст. Очистивши човен від нападників, анти сіли за весла і швидко спрямували свій корабель у плавні – ще два драккари стрімко наближалися до них.

Але до плавень вже було недалеко, і через декілька хвилин човен вже зник у зеленому лабіринті…

…Човен повільно плив, все далі і далі занурюючись у глибину плавень. Частина весел була втрачена під час бою або була зламана. В живих залишилося тільки семеро антів, але майже всі вони були поранені. Атей вдивлявся у зелену стіну очерету, яка зависала над головою. Згадка про очеретяних псів не давала йому спокою – він все очікував нового раптового нападу.

Доброгаст, здавалося, теж був чимось стривожений. Час від часу він кидав погляди на Щит Таргітая.

Нарешті човен вперся носом у якійсь острівець, порослий соковитою травою.

– Назад нам повертатися неможна – скоріше за все, мстиві дани чекають нас біля плавень. Їх великі човни не можуть заплисти у протоки між очеретом, але і просто так змиритися з поразкою вони навряд чи погодяться, – промовив Доброгаст, – отже прийдеться нам далі пробиратися пішки – вийдемо на берег і там вже спробуємо вибратися до табору ватажка Велемира.

Анти, Атей і Орія вибралися з човна і пішли за Доброгастом, який повів їх якоюсь майже непомітною стежкою. Іноді їм приходилося йти по пояс у воді, і невдовзі їх обличчя вкрив товстий шар бруду і ряски. Доброгаст і звичні до таких подорожей анти самі густо змастили обличчя болотяною грязюкою. Спочатку Атей і Орія здивовано дивилися на них, аж поки не здогадалися, що це єдиний захист від болотяної комашні, яка під вечір темною хмарою зависла над очеретом.

Нарешті вони вибралися на берег. Атей і Орія, яким вже вдруге за цей день прийшлося човгати по очеретяних лабіринтах, майже без сил впали на землю, не в змозі навіть змити обличчя.

Доброгаст, переконавшись, що навколо не криється ніякої небезпеки, підійшов до Атея.

– Ти є Зберігачем Щита Таргітая? – прямо запитав ватажок антів у хлопця.

Атей здивовано подивився на нього і знизав плечима.

– Добре, – після короткої мовчанки промовив Доброгаст, – я знав, що твій батько працює над Щитом Таргітая. Останній раз я бачив Аріанта, коли він збирався відправитися у Нартію – Країну сорока річок, але битва біля Урочища Трьох Мечів завадила йому це зробити.

Почувши про загадкову Нартію, Атей стрепенувся і мимоволі вигукнув:

– Нартія!

Доброгаст уважно подивився на нього:

– Ти знаєш про Нартію? Тобі батько передав таємницю про шлях до цієї країни?

Атей зам’явся. Він не знав, як передати анту обставини, за яких почув від батька про Нартію.

– Я бачив Щит Таргітая у твоїх руках. Він вже має велику і магічну силу, але я не помітив на ньому знаку Золотого Дебета, а без цього знаку сила Щита буде не повна. Я бачив, як цей Щит здолав навіженого воїна-ведмедя данів, але протистояти магічним силам Темного світу він поки що не може, тому Гістас так полює за ним.

Атей розгублено мовчав. Мовчав і Доброгаст, пронизливо дивлячись на хлопця. Нарешті Атей наважився запитати:

– І мені тепер необхідно потрапити до Нартії? Але як?

– А хіба ти не знаєш?

Атей згадав слова, які востаннє почув від батька під час видіння на кургані Анахарсія – Щит, Курган, Сонце…

Доброгаст подивився на небо – сонце поступово хилилося до заходу.

– Нам треба поспішати, – замислено промовив ант. Як тільки сонце впаде до обрію, ти зможеш з кургану Кам’яного Воїна потрапити до Нартії. І там поставити Знак Золотого Дебета на Щит Таргітая.

– Але я не знаю, як потрапити з цього кургану до Нартії, – заперечив Атей, – і до того ж завтра я маю бути на річці Сірої Вовчиці!

Доброгаст посміхнувся:

– Ти зможеш, і не хвилюйся – ти не запізнишся – у Нартії час йде зовсім по-іншому. А нам вже треба вирушати.

Навряд чи Атей багато що зрозумів зі слів Доброгаста, але більше запитувати не став.

Тим часом анти, які вже встигли промити та перев’язати свої рани, були готові до походу. Ватажок майнув рукою, і вони швидкими кроками відправилися вздовж берега по дну якогось глибокого, порослого деревами байраку.

Атей і Орія намагалися встигати за ними, але, незвичні до довгих піших переходів, почали відставати. Помітивши це, Доброгаст кивнув своїм воїнам головою, і ті трохи стишили свою ходу. Через деякий час вони почали видиратися, хапаючись за стовбури дерев, з урочища.

Вже між зеленим густим листям заводнилося синє передвечірнє небо, як у стовбур, біля якого стояв Доброгаст, вп’ялася довга стріла. Анти миттєво збилися до купи, закрившись щитами та виставивши наперед списи і мечі. Тільки Доброгаст, який спочатку схопився за меч, скосив око на стрілу і гучно зареготав:

– Ти вже зовсім сивий, Велемире, а все полюбляєш ці дитячі вибрики!

– Добре, наступний раз придумаю щось більш дотепне! – почувся чийсь веселий голос, і Атей побачив кремезну постать воїна-анта, що з’явилася поміж дерев. На широких грудях того тьмяно блищав оберіг з фігурою срібного яструба.

– Вітаю тебе, Велемире! – підняв руку Доброгаст.

– І тебе нехай береже Даждьбог, Доброгасте! – відповів Велемир, – ти прийшов вчасно, зараз наша сотня вирушає до річки Сірої Вовчиці.

Доброгаст озирнувся, подивився на Атея і промовив, дивлячись прямо у очі Велемира:

– Здається, що шлях нашої сотні проляже зараз до кургану Кам’яного Воїна.