Текст книги "Шлях Срібного Яструба"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

Глава 2. Сухий ліс

Під вечір мандрівники виїхали на схил великої гори. Біля підніжжя гори починався великий ліс, що похмуро темнів між двома розщілинами. Здавалося, що вечірня темрява виповзає з самого лісу, поглинаючи навколишні гори.

– А ось і ліс, в якому зник Сурхат, – промовив Алауган, – тут вже треба бути обережним. Нарт торкнувся руків’я свого меча, а Атей поправив Щит Таргітая, який висів у нього за спиною.

Вони помітили вузеньку стежку, якою міг проїхати лише один вершник, і в’їхали до лісу. Попереду їхав Алауган, а за ним Атей. Ніколи ще не бачив Атей такого лісу – сухі стовбури дерев були покручені, немов якась зловісна і надлюдська сила покрутила їх у несамовитій злобі. Довге гілля без жодного листа тягнулось до вершників. Атею стало вже зовсім не по собі, коли вони заглибилися у чащу. Навіть повітря тут, здавалося, було просякнуте якимись отруйними випарами.

Десь попереду почувся гавкіт собак.

– О, здається, тут не тільки емегени, але і люди живуть! – посміхнувся Алауган, – ану завітаймо до цієї оселі.

Вони проїхали ще трохи і виїхали на невелику галявину, оточену темною стіною покручених стовбурів. Посеред галявини стояла невелика дерев’яна хатина, біля якої заходився гавкотом кудлатий чорний пес. З невеличкого віконця блимало світло.

– Агов, чи є тут люди? – запитав Алауган.

Запала тиша, і через мить двері хатини відчинилися. На порозі, освітлена вогниками свічок, що палали всередині хати, з’явилася висока красива жінка. Довгі чорні коси спадали майже до самих п’ят, біле обличчя світилося якимось дивним срібним відблиском. Чорні очі дивилися прямо на мандрівників.

– Доброго вечора вам, славетні воїни! – промовила тихим, напрочуд мелодійним голосом жінка, – бачу, що ваш шлях був довгим і тяжким.

– Так, добра жінко, – вклонився Алауган, – хоча і довгий час ми провели, долаючи цей шлях, а все ж він вартий був того, щоб побачити таку красу.

Жінка трохи зашарилася і опустила голову:

– Бачу я, що ви чемні воїни. Тому і запрошую вас переночувати у своїй оселі, як і лічить нашим законам гостинності.

– Дякуємо тобі, але як звуть таку красуню, що не боїться жити у цьому лісі?

– Звуть мене Карушан, воїни, – ледь схилила голову жінка.

Алауган назвав своє ім’я, а Атей своє.

Вони спішилися і зайшли у хату. На диво, світлиця була велика і простора. На стінах висіли килими, посуд, розставлений навколо вогнища, був досить коштовний, оздоблений сріблом. Вони розсілися на підлозі. Карушан розставила перед ними миски з м’ясом, фруктами і хлібом. Зголоднілий Атей, не примушуючи себе довго запрошувати, відразу узявся за їжу. Йому навіть спало на думку, що він майже забув за останні місяці, що таке спокій і неспішна вечеря. Так за неспішними розмовами пройшов час і, судячи по повному місяцю, який завис у віконці, була вже глуха ніч.

– Ну що ж, дякуємо за вечерю, господине, але нам треба трохи відпочити – завтра на нас очікує довга дорога.

Господиня ввічливо схилила голову:

– Добре, на моїх килимах ви зможете непогано відпочити, але спробуйте ще вина, яке я сама зробила з винограду, що росте на чарівній горі Дих Тау.

За цими словами господиня простягнула Атею і Алаугану два високих срібних келиха, наповнених запашною темно-червоною рідиною.

– О, це дійсно вино, яке варте самого Золотого Дебета, – промовив Алауган і кивнув Атею:

– Спробуй, друже, такого вина немає навіть у греків!

Атей підніс келих до рота і зробив декілька ковтків. Дійсно, вино було густе і терпке, воно відразу зігріло тіло і, здавалося, миттєво зняло втому.

Атей посміхнувся і вже хотів подякувати госпо-' дині, як відчув, що в голові у нього все запаморочилося, а очі немов заслав туман.

Хлопець захитався і спробував підвестися, але тіло не слухалося. Немов здалеку до нього донеслися слова Алаугана:

– А в тебе дійсно чарівне вино, клята відьмо…

Краєм ока Атей побачив, як нартський воїн впав навзнак, з рота його хлинула червона рідина, він тіпнувся і завмер, безсило схопившись за руків’я меча…

Атей лежав, не в змозі ні поворухнутися, ні сказати слово. Господиня, яка щойно була такою милою, лагідною та доброзичливою, змінилася. Очі її палали люттю, обличчя кривила хижа посмішка.

Вона крутилася посеред світлиці, сплескуючи руками і шипіла:

– Що ви думаєте, дурні нарти, що можете ось так погостювати у Карушан і залишитися в живих? Багато ще вас загине від моєї руки! Але ніколи моя жага помсти не буде насичена до кінця, кров усіх нартів не зможе затопити мій біль за вбитим моїм Цохо!

Карушан вихопилася з хати. З двору донісся її пронизливий крик:

– Емегени! Я очікую вас, ще є для вас пожива! Ще двоє нартів потрапили до моєї пастки!!!

Карушан знову заскочила у світлицю і нахилилася над непритомним Алауганом.

– Сам великий воїн Алауган, син Золотого Дебета, попався, немов нерозумний юнак! Що ж, вічна ганьба впаде на твою голову, особливо коли її настромлять на спис і поставлять на стіну могутньої фортеці емегенів Темір-Капу разом з головою вбивці мого чоловіка – Сурхата!

Коси Карушан розплелися і тепер вона нагадувала жахливу потвору. Будь-що людське в неї зникло і, здавалося, вона ось-ось увіп’ється гострими іклами у горлянку безпомічного Алаугана. Карушан вихопила з широкого рукава своєї сукні довгий кривий кинджал і зашипіла:

– Але і мені самій хочеться побачити і відчути твою кров, нарте!

У повітрі зблиснуло лезо кинджалу. Атей знову спробував підхопитися, але лише безсило застогнав.

Карушан перехопила руків’я кинджалу обома руками і занесла його над горлянкою непритомного воїна.

Раптом Алауган блискавично перехопив правицею руки Карушан і відвів кинджал у бік.

– А ти що, відьмо, дійсно думала, що Алауган такий нікчема і дурень?

Алауган підвівся на ноги і легко відкинув Карушан у кут світлиці.

– Могла б і помітити, що я не проковтнув твоє відьомське вариво, – промовив він глузливо, розмотуючи кільця аркану, – а тепер кажи – Жезл Золотого Дебета, який був у Сурхата, ти теж віддала емегенам?

– Клятий нарт! – захрипіла відьма, – зараз з’являться емегени і здеруть з вас шкіри!

– Це ми ще побачимо! – засміявся Алауган, прив’язуючи арканом Карушан до стовпа посередині світлиці.

– Так, а ти, друже, як ся маєш? – промовив нарт, нахилившись над Атеєм. – Бачу, що тобі це вино теж не прийшлось до вподоби!

Алауган витягнув із мішечка, що висів у нього на грудях, жменьку якогось сірого порошку і сипонув його на обличчя скіфа. Атей чхнув і відразу підхопився на ноги – дурман, що труїв його, миттєво зник.

– Оце так гостинність, – тільки й промовив він.

Алауган зареготав. В ту ж мить за вікном почулося пронизливе ревіння та іржання схарапуджених коней.

– А емегени не забарилися! – промовив Алауган і вихопив з піхов свій меч. – Скоріше за все, Жезл Золотого Дебета дійсно опинився у фортеці емегенів – Темір-Капу – Залізній Брамі. Інакше ця клята відьма з його допомогою дійсно змогла б подолати нас… А тепер по конях!

Вони, тримаючи зброю напоготові, вискочили на подвір’я. Десь з лісової гущавини чулося хиже ревіння. Алагаун присів на коліно і випустив декілька стріл у темряву. З лісу почувся пронизливий вереск. Атей прикрився Щитом Таргітая і виставив лезом вперед свій акінак. Судячи з тріску хмизу, до них наближалося кільканадцять невидимих ворогів. Місяць зник за хмарою, і Атей міг побачити тільки те, що потрапляло у невелике коло світла з відкритих дверей оселі відьми.

Раптом величезна темна постать стрибнула прямо на галявину. У темряві зблиснуло широке лезо сокири. Хлопець спробував відбити удар, але акінак у його руках розлетівся на уламки, Атей відскочив і перехопив Щит Таргітая. Тінь з ревінням нависла над ним. Атей закляк на місці – при слабкому світлі він ясно побачив, що потворна істота мала людський тулуб із двома головами. Потвора знову здійняла свою зброю. Атей неслухняними пальцями намагався висмикнути Щит Таргітая з чохла. Над головою скіфа свиснула стріла, і емеген, який стояв перед ним, застиг із піднесеною сокирою. Із його грудей стирчала стріла.

– Швидше! На коней! – почув Атей крик Алагуана і кинувся до свого коня…

Глава 3. Підземелля Залізної Брами

…Лише вранці Атей і Алауган вибралися з Сухого лісу. Позаду залишилися пронизливі завивання емегенів, оселя, в якій жила відьма Карушан, і декілька вбитих потвор.

Коли мандрівники виїхали із лісу, Атей вже радісно дивився на високі гори, що велично підіймалися перед ним, осяяні ранковим сонцем.

– Погано, що не було у нас часу довше побути у Сухому лісі, – бідкався Алауган, – ми б усіх емегенів там перебили. А так ще подумають, що Алауган втікав від небезпеки.

– Але ж у нас дійсно немає часу, – промовив Атей, згадавши про своїх друзів, які так очікували на його повернення.

– Добре, наступного разу я знищу всіх потвор у Сухому лісі, присягаюся Золотим Дебетом! – урочисто промовив Алауган, – а зараз нам дійсно треба відправлятися у країну емегенів і відвідати їх головну фортецю – Залізну Браму.

Вони сиділи на галявині у підніжжя довгого гірського хребта. Наскільки сягало око, тягнулася суцільна гірська гряда.

– Там, за цією грядою, Залізна Брама, до неї ведуть лише два перевали, на яких знаходяться сильні застави емегенів.

– А довго до неї добиратися? – обережно запитав Атей.

– Якщо твоїм конем, то довго прийдеться, – загадково відповів Алауган.

Атей спохмурнів.

– Не сумуй, брате! – поплескав його по плечу Алауган, – ти забув про мого коня Гемуду.

– А що він – набагато швидший за мого коня? – трохи ображено кинув Атей.

Алауган тільки посміхнувся:

– В Нартії набагато більше див, ніж ти можеш собі уявити.

Нарт підвівся і підійшов до свого коня. Потріпавши його по холці, він промовив, звертаючись до свого скакуна:

– Ну що, Гемудо, сьогодні нам прийдеться подолати довгий шлях.

Кінь заіржав.

– Ось і добре, – кивнув головою Алауган і озирнувся на Атея, – що ж, прийдеться тобі залишити свого коня тут. Розсідлай його – нехай пасеться собі спокійно. Не турбуйся – невдовзі з гір будуть спускатися табуни нартів, і про нього подбають.

Атей, не тямлячи, до чого веде нарт, розсідлав свого коня.

Алауган кивнув головою і заскочив на Гемуду.

– Сідай позаду, брате! – гукнув він Атея. Той заскочив на спину скакуна Гемуди, нарт пронизливо свиснув, і кінь, відразу зірвавшись у галоп, помчав уперед.

Гемуда скакав легко, немов не відчував на собі тягаря двох вершників. Вони швидко минули долину і дісталися до краю розщілини. Втім, Алауган не повернув свого коня, навпаки, він зовсім відпустив повіддя, і Гемуда стрибнув у розщілину. У Атея перехопило дихання, і він мимоволі заплющив очі. Йому здалося, що він летить. Раптом скіф відчув, як хвиля повітря майнула йому у обличчя. Атей відкрив очі і побачив, що вони летять все вище і вище на широких крилах, які раптом з’явилися у Гемуди. Атей закинув голову назад і радісно засміявся – дивне відчуття переповнювало його груди. Гори і долини залишилися десь далеко, навколо тепер розкинулися дивовижні білі замки і чудернацькі фігури. Атей навіть не відразу здогадався, що вони летять серед білих хмар.

Вони пролітали над широкими долинами, на яких паслися безмежні табуни і отари, полями, засіяними пшеницею та ячменем, великими поселеннями, бурхливими ріками та водоспадами.

– Це землі нартів! – урочисто повідомив Алауган, – але зараз, як тільки ми перетнемо гірський хребет, почнеться земля емегенів.

Тепер вони пролітали прямо над гірським хребтом, хмари стали темними, десь, майже біля них, прорізала небо блискавка. Коли через деякий час Атей знову наважився подивитися вниз, то побачив тільки темні скелі, землю, вкриту камінням, і чорні ліси.

– А ось і Залізна Брама, – промовив Алауган, вказуючи на чорні стіни і башти, що похмуро темніли на вершині гори.

Раптом почувся пронизливий свист. Атей озирнувся і побачив великі крилаті створіння, які швидко наближалися.

– А ось і крилаті дракони емегенів, вони охороняють підступи до Залізної Брами! – крикнув Алауган і схопив свій лук.

Дракони швидко наближалися. Атей ясно бачив їх величезні червоні очі, лускату зеленувату шкіру, гострі гребені вздовж могутнього зміїного тулуба, довгі пазури на лапах, широкі жорсткі крила.

Драконів було троє, вони летіли, повільно змахуючи своїми крилами.

– Швидше затулися Щитом Таргітая! – крикнув Алауган. Атей швидко перекинув Щит собі на плече. І вчасно. Дракон, який був зовсім близько, розкрив пащу, звідки вирвався довгий язик полум’я. Атей відчув жар, але йому здалося, що його Щит немовби створив могутнє захисне коло, проти якого вогонь драконів був безсилим.

– Хто ж так зустрічає гостей! – вигукнув Алауган, – що ж, прийдеться і нам віддячити господарям!

За цими словами він вихопив зі свого сагайдака лук і пустив декілька стріл у найближчого дракона із трьома головами. Всі стріли влучили у шию дракона. Той різко заплескав крилами, намагаючись вирівняти свій лет, але остання стріла вп’ялася йому прямо у вищирену пащу. Дракон безсило сплеснув крилами і стрімко полетів на землю.

В цей же час інший дракон вже опинився прямо над головою Алаугана. Нарт миттєво зірвав булаву, що висіла біля сідла Гемуди, і щосили вдарив нею по лапі, якою дракон намагався схопити його за голову. Дракон із пронизливим ревінням відлетів у бік, але нарт встиг добряче оперещити його по крилу.

Третій дракон розвернувся і швидко щез між хмарами.

– Ну що ж, ось ми і дісталися землі емегенів, – промовив Алауган, повернувши голову до Атея.

Невдовзі крилатий кінь Гемуда опустив мандрівників на берег невеликого струмка, який котився з високої скелі. Навколо росли дерева, і навряд чи це місце могли побачити дракони чи сторожа емегенів. Десь вдалечині можна було побачити між горами верхівки Залізної Брами.

Відпустивши коня пастися, Алауган сів на березі струмка і, здавалося, занурився у якісь думи. Атей тим часом дістав Щит Таргітая і став уважно розглядати складне плетиво візерунків, викарбуване на його поверхні. У нього з голови все не йшли слова Анахарсія – «Щит на все зможе дати відповідь…»

Немовби вгадавши його думки, Алауган підвівся і торкнувся пальцями Щита.

– О, Тейрі! Як я відразу не здогадався! – вигукнув нарт, – тепер я знаю, хто зможе нам допомогти! Брате Атею – сам великий бог Тейрі послав тебе сюди!

Алауган радісно обхопив Атея за плечі.

– Завжди скіфи були нашими братами!

Схвильований нарт узяв Щит Таргітая і підніс його до свого чола. Потім обережно поклав його на землю і почав легенько стукати по ньому своїм мечем. Почувся тихий дзвін. Атей здивовано дивився на Алаугана. Нарт відклав свій меч і припав вухом до поверхні Щита. На його суворому обличчі з’явилася задоволена посмішка.

Вловивши здивований погляд Атея, нарт махнув рукою:

– Зачекай, брате, зараз сам побачиш…

Атей сів під деревом і почав дивитися на дивні дії Алаугана, майже впевнений, що його побратим трохи не в собі.

Раптом земля біля Щита заворушилася, потім почала осипатися, немовби якийсь величезний кріт вперто вибирався назовні, торуючи собі хід. Через деякий час утворився досить великий отвір, з якого спочатку вилетів заступ, а потім на поверхні з’явилася замурзана голова. Атей ошелешено вскочив на ноги.

Якийсь бородань із довгим скуйовдженим чорним волоссям, чхаючи від пилу, озирався навкруги. Помітивши Алаугана, він останній раз чхнув і промовив:

– І що тобі не сидиться вдома, Алаугане? Самому не сидиться та іншим не даєш займатися своїми справами. Якби не дзвін Щита Таргітая, нізащо б не поперся я з самої печери Кришталевого Велетня до цієї клятої Залізної Брами! Чого регочеш, краще допоможи мені видертися на поверхню!

Алауган підійшов до чоловіка і протягнув йому руку. Той вчепився своєю маленькою рукою у широку долоню і швидко видряпався на поверхню. Атей побачив, що дивний незнайомець був напрочуд маленьким на зріст, не більше чотирирічної дитини, але мав широкі плечі, був одягнутий у цупку шкіряну сорочку і на його широкому чересі висів величезний кинджал у срібних піхвах. Опинившись на поверхні, чоловік марно спробував обтрусити свій одяг від бруду і пилу, а потім звернувся, немов за співчуттям, до Атея:

– Цей навіжений нарт Алауган завжди такий! Він і тебе втягнув до якоїсь карколомної витівки? До речі, Алаугане, як звуть твого супутника?

– О, це хоробрий воїн зі Скіфського Степу! Його звуть Атей.

– Радий вітати тебе, Атею! – бородань протягнув хлопцю свою руку, – я багато чув про ваш славетний степ, але сам там жодного разу не бував. Немає у вас гір. Ось. А мене звуть Жехту, я голова роду підземних мешканців і, на свою голову, побратим цього непосидючого телепня Алаугана.

– Так ось що привело вас під цю кляту Залізну Браму, – промовив Жехту, коли Алауган завершив розповідь про мету своєї подорожі, – що ж, дещо я чув про цю справу. Два тижні тому тисяча емегенів привезли у Залізну Браму закутого у кайдани воїна Сурхата. Зараз він знаходиться у підземній в’язниці Залізної Брами. Завтра його повинні стратити на площі Смерті. Ось і все, що я знаю…

– Так ось які справи, – повільно промовив Алауган, – прибули ми вчасно. А ти нічого не чув про жезл Золотого Дебета?

Жехту сплеснув руками:

– Аякже! Як я міг забути про жезл Золотого Дебета! Разом з Сурхатом емегени привезли і чарівний жезл Золотого Дебета. Але користі їм від нього ніякої. Той відразу, як тільки потрапив до Залізної Брами, перетворився на звичайну палицю. Але цар емегенів Нуцах тримає його біля свого трону – сподівається, що знов оживе чарівна сила жезла.

– Ну, тоді нам залишається одне – пробратися у Залізну Браму, звільнити Сурхата, потім викрасти жезл Золотого Дебета і повернутися. Дуже просто… – бадьоро промовив Алауган.

– Так, дійсно дуже просто, – криво посміхнувся Жехту, – а як це ви думаєте пробратися у фортецю?

– А ти хіба не здогадуєшся? – щиро здивувався Алауган, – ти сам нас і проведеш. Хто краще за тебе знає всі підземні лази і ходи і хто краще за тебе зможе прорити хід усюди?

Тут вже настав час здивуватися Жехту:

– А хіба ти не знаєш, нарте, що ми, жителі підземних печер, не воюємо з емегенами? І це твоя справа, а не моя.

– Е ні, брате, – протягнув Алауган, – а хіба ми з тобою не побратими? Хіба не я врятував одного разу твоїх родичів від велетнів-людожерів, коли ті вирішили влаштувати на вас полювання? Тим більше, ніхто тебе не примушує битися із емегенами. Ти нас тільки проведи до підземної в’язниці, де знаходиться Сурхат, а далі ми вже самі впораємося.

Жехту трохи подумав, запустивши долоню у свою скуйовджену бороду, і нарешті погодився, кивнув головою:

– Згода, воїни, нехай буде по-вашому! Знаю я один забутий підземний хід, якщо його трохи доробити, то він приведе саме до підземної в’язниці.

– Ось і добре, друже, – хлопнув по плечу карлика Алауган, – зараз трохи відпочинемо, поїмо, і гайда на Залізну Браму! До речі, Атею, твоя зброя була потрощена емегенами, на, візьми мій кинджал. Його вже не зламає жодна сокира емегенів.

Глава 4. В’язниця Залізної Брами

Надвечір Жехту, Атей і Алауган відправилися вниз вздовж гірського потоку. Несподівано стежка урвалася, і вони побачили, що річка із гуркотом падає у безодню. Водоспад кипів, немов сніговий буран. Водяний пил хмарами підіймався у повітря. Атей вже нічого не міг почути через могутнє ревіння. Жехту майнув рукою, щоб вони йшли за ним і почав спускатися ледь помітною стежкою до водоспаду. Пройшовши вузенькою стежкою майже до самого водоспаду, Атей помітив, що вона веде далі і губиться десь за водоспадом. Дійсно, невдовзі вони пробралися, хоч і мокрі до п’ят, у печеру під водоспадом. Могутній водяний потік суцільною стіною гримів прямо перед їх очима. Жехту пройшов углиб печери і показав рукою на чорний, досить широкий отвір. Нарт кивнув головою, і вони один за одним забралися у потаємний хід…

…Жехту, який передбачливо прихопив із собою декілька товстих гілок, швидко обмотав їх якимись ганчірками, що витяг із шкіряної торби, спритно висік кресалом вогонь і підпалив смолоскип. При мерехтінні смолоскипу Атей побачив, що стіни тунелю досить майстерно викладені камінням.

– Цей хід колись пробили мої предки, тепер про нього всі забули. Окрім мене, звичайно, – промовив Жехту.

Далі тунель став набагато вужчим. Жехту спокійно собі йшов вперед, Атею вже прийшлось трохи зігнутися, а здоровезний Алауган ледь-ледь протискувався між кам’яних брил. Атей навіть не міг уявити, яку відстань вони подолали. Йому навіть здалося, що він так і буде вічно пробиратися у цій напівтемряві. Але Жехту раптом зупинився і промовив:

– Здається, ми добралися.

Потім приклав вухо до стіни, послухав, про щось подумав і додав:

– А тепер трохи почекайте.

Промовивши це, Жехту витяг кірку, що висіла у нього за спиною, і почав надзвичайно швидко довбати стіну. Робив він це навдивовижу тихо, хіба що тільки земля із шерехом падала на підлогу. Атей і оком не встиг кліпнути, як Жехту вже заглибився у стіну. Через деякий час із отвору висунувся Жехту і промовив:

– Все, тепер обережно і тихо за мною.

Атей і Алауган ледь протиснулися у вузький лаз і поповзли за Жехту, який невтомно просувався вперед, швидко пробиваючи заступом прохід. Так вони дісталися до стіни, що складалася з викладених кам’яних брил.

– За цією стіною і знаходиться в’язниця, – прошепотів Жехту, – зараз я спробую знайти слабкий камінь. Жехту м’яко провів долонею по каменям, немовби це були живі істоти.

– Ось, це він, – радісно прошепотів Жехту і натиснув на камінь обома долонями. Камінь повільно провернувся, і карлик витягнув його зі стіни. Відразу з темного провалля, що відкрилося перед ним, майнуло холодним і тяжким повітрям.

– Зачекай, брате, – Алауган м’яко відсторонив Жехту, витягнув свій меч і першим обережно ступив у прохід…

…Тепер вони опинилися у похмурому підземеллі. Коли очі Атея трохи звикли до темряви, він побачив чорні стіни, із яких стирчали іржаві гаки, ланцюги, що звисали зі стель, і чорні провалля у стінах. В одному проваллі він побачив велику іржаву клітку, в якій білів людський кістяк.

Вони зробили ще декілька кроків і завмерли – десь попереду почулися чиїсь кроки. Алауган майнув рукою і вони заскочили за виступ в стіні. Десь у кінці тунелю блимнули вогні смолоскипів. Алауган перехопив руків’я свого меча обома руками. Тяжкі кроки наближалися. Атей побачив, що до них йдуть троє емегенів – великі потворні істоти. Емегени нагадували людей, але були дуже високі, з широкими плечима і тулубами, потворними пащами, з яких стирчали ікла, рогатими головами. Їх зброя була виготовлена з чорного металу. Раптом один з емегенів застиг і потягнув носом повітря. Він заричав, вказуючи у бік, де ховалися Атей, Алауган і Жехту. В ту ж мить Алауган вийшов зі свого сховища. Емегени замерли з несподіванки. Цієї миті Алаугану вистачило, щоб одним стрибком опинитися біля них. Зблиснув його меч, і двоє емегенів, розсічені навпіл, впали біля його ніг. Один емеген кинувся тікати, але нарт метнув в нього свій меч, і той покотився, пронизаний наскрізь довгим лезом.

– А тепер швидше! – промовив Жехту, – Сурхат має знаходитися там!

Вони підбігли до печери, вхід до якої перегороджували товсті ґрати. За ґратами Атей побачив могутнього скривавленого нарта, який сидів на кам’яній підлозі, прикутий до стіни іржавими ланцюгами.

– Вітаю, Сурхате! – промовив Алауган, одним ударом булави вибивши ґрати, – і не набридло тобі тут?

Закутий нарт повільно підняв голову:

– Щось ти забарився, Алаугане. Я вже думав, що ти десь добряче загуляв.

– Нічого, тепер разом погуляємо, – Алауган декількома могутніми ударами булави розбив ланцюги, якими Сурхат був прикутий до стіни.

Нарт підвівся, розминаючи закляклі руки.

– Тримай, – Алауган протягнув йому свою булаву, – що ж, тепер нам залишилося знайти жезл Золотого Дебета.

– Тоді нам шлях до тронної зали царя емегенів, – відповів Сурхат.

Вони вискочили з печери і побігли тунелем. Невдовзі вони опинилися у великій печері, на стінах якої палали смолоскипи.

– Стійте, – раптом промовив Жехту, – щось тут негаразд. Він постояв, озираючись навкруги.

– Що сталося? – запитав його Алауган.

– Чомусь нема сторожі, але я відчуваю багато емегенів навкруги, – промовив Жехту, і на якусь мить у його очах блимнув стривожений вираз.

– Дійсно, зазвичай тут сновигає безліч цих потвор, а зараз… – Сурхат не встиг договорити… Печера миттєво загула від тупоту лап емегенів, вибухнула ричанням і брязкотом зброї. З усіх боків у печеру заскочило не менше сотні емегенів.

Втікачі миттєво збилися у коло, виставивши свою зброю наперед. Натовп емегенів оточив їх щільним кільцем. Атей почув над головою шелест крил – під високими зводами печери кружляли чорними тіньми величезні кажани.

– О, зараз буде весело! – зареготав Алауган, споглядаючи на потворні постаті емегенів, які поступово наближалися. Атей вихопив кинджал, що йому подарував нарт і закинув Щит Таргітая собі на ліву руку.

Раптом у печері запала тиша. Емегени повільно розступилися, звільняючи прохід. Почулися тяжкі кроки, і перед очима втікачів з’явилися дві постаті. Першим йшов величезний емеген, на його потворній голові тьмяно блищала корона, прикрашена зображеннями людських черепів. Поруч з ним Атей побачив… Гістаса…

– Дякую тобі, Алаугане, за те, що ти навідав мою фортецю, – заговорив емеген, – тепер у мене буде велика радість – замість одного нарта завтра на площі Смерті буде страчено двох. Та ще одного скіфа. Довго я чекав, коли ти сам з’явишся до страти. Вранці сто тисяч емегенів прийдуть до фортеці подивитись на вашу страту. Яка буде дуже довгою.

– Боюся, царе Нуцаху, що тобі навряд чи прийдеться потішитись! – промовив Алауган.

– Взяти їх! – заричав цар емегенів.

Емегени із завиванням кинулися на втікачів, на мить спалахнув несамовитий бій. Атей встиг відбити декілька ударів, як раптом щось вдарило його по голові, і він покотився під ноги бійців. Втрачаючи свідомість, він побачив, як нетопирі падають чорною хмарою на голови і плечі його побратимів, як злітає сталева сітка, і почув пронизливий голос Гістаса:

– Скіф залишиться мені!

Атей очуняв від того, що хтось вилив на нього ціле цебро холодної води.

– Ну от і все, Атею, – почув він голос Гістаса, – все завершилося. Щит Таргітая у мене, а вранці тебе стратять разом із цими навіженими нартами.

Атей підвів голову. Гістас стояв перед ним, тримаючи в руках Щит Таргітая. Хлопець зібрав всі сили і кинувся на чаклуна. В ту ж мить він впав навзнак – руки і ноги Атея були скуті тяжкими ланцюгами.

– А щоб тобі було про що подумати в останні години свого життя, то я тобі дещо скажу, – продовжив Гістас, – за допомогою Щита я зможу привести сотні тисяч емегенів у степи над Борисфеном і тоді вони підкоряться мені. А допоміг мені в цьому саме ти. Ось так, невдахо…

Промовивши ці слова, Гістас пнув ногою хлопця і вийшов із печери.

Атей застогнав від розпачу. Поруч він побачив своїх скривавлених друзів, вони теж були прикуті до стіни. Тяжкі залізні двері закривали вихід із печери, де вони знаходилися.

– Здається, я тут вже був, – промовив Сурхат, дзенькнувши своїми кайданами.

– Але зваж, в якому вишуканому товаристві ти тепер опинився! – посміхнувся Алауган.

– Ну ось, а я вже хочу їсти, – промовив Жехту, – цікаво, коли тут дають їсти?

– Не сумуй, друже, – відповів Алауган, – невдовзі ти сам станеш їжею для якогось емегена-людожера.

– Або для кількох людожерів, – додав Сурхат.

– Ні, мене вистачить тільки на одного, – майже із жалем сказав Жехту, – єдине, що мене втішає, так це те, що ви забезпечите сніданок для цілого десятка потвор.

– Ну ось, ніколи не думав, що потраплю на бенкет у киплячому казані, – промовив Алауган і спробував розірвати ланцюги.

– Даремна справа, – спокійно промовив Сурхат, – думаєш, чим я тут два тижні займався? Ці кайдани виготовлені із проклятого заліза, яке здобувають невільники емегенів в рудниках Металевого Дракона.

– Здається, так воно і є, – погодився Алауган. Атей тим часом теж заходився досліджувати свої

кайдани. Були вони зроблені з якогось напрочуд міцного і тяжкого заліза і важили, мабуть, більше за нього самого. Замикав ланцюги величезний замок. Атей замислено покрутив замок у руках. Він бачив подібні – батько декілька разів виготовляв замки для грецьких купців. І тут Атей згадав про фібулу, що подарувала йому Орія на кургані Анахарсія. Атей зберігав цю фібулу приколотою до зворотного краю своєї шкіряної сорочки. І вона дивом не загубилась. Атей витягнув її і заходився возитися з замком.

– Ти що, брате, зайнявся чаклунством? – почув він голос Алаугана.

– Так, трохи, – буркнув Атей, коли замок нарешті дзенькнув і кайдани злетіли з його рук і ніг.

Через мить Атей звільнив від ланцюгів і своїх друзів.

– Дійсно, ми тут засиділися! – промовив Алауган, – це ж треба, до чого дійшло – почали міркувати, кого і як з’їдять…