Текст книги "Шлях Срібного Яструба"

Автор книги: Дмитро Білий

Глава 10. Про щит Ахіллеса і щит Енея

Атей вийшов на Могилу Анахарсія й прихилив Щит Таргітая до кам’яного воїна. Хлопець сів, схрестивши ноги, і почав уважно розглядати зображення на Щиті. Непомітно минув час. Раптом Атей почув за спиною знайомий голос:

– Мені здалося, Атею, що я далеко не все розповів тобі. Споглядаючи за Щитом Таргітая, я згадав про те, що було два щита, які навіки залишилися у безсмертних поемах, можливо, найвеличніших поемах, будь-коли створених людьми. І ці щити належали наймогутнішим воїнам.

– Скіфським воїнам? – запитав Атей, який не міг уявити, що можуть бути якісь більш могутні воїни.

Марк на мить замислився:

– Знаєш, вони, може, і мали певне відношення до скіфів – один з них був Ахіллесом, а другий Енеєм, засновником Риму. Ось послухай, як бог Гефест, покровитель всіх майстрів-зброярів, готував щит для Ахіллеса. Не гаючи часу, Гефест подався до кузні. Розпалив два десятки горен, що по-різному кожне горіло, в полум’я кинув оливо й мідь, а тоді ще додав золота й срібла. В праву руку взяв молот, у ліву – кліщі й заходився робити величезний щит. Рівний, потрійний, з п’ятьма металевими смугами, той щит Гефест прикрасив гарно й мудро:

 
Землю на нім зобразив він майстерно, і небо, і море,
Сонця невтомного коло, і місяць срібляний уповні,
І незліченні сузір’я, що неба склепіння вінчають,
Посеред них і Плеяди, й Гіади, і міць Оріона,
І навіть Ведмедицю – інші ще Возом її називають.
Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона,
Тільки один до купань в Океані-ріці непричетний.
 

Далі Гефест зобразив на щиті двоє великих міст; у першому панує свято, бенкет, бучні весілля. Ось при палахкотливому світлі смолоскипів ведуть кілька пар молодих, лунають весільні пісні, а юнаки та дівчата кружляють у невпинному танку, і ніжно виспівує флейта… А далі, на міському майдані, зібралася на раду громада. Старійшини сидять у священному колі, і кожен підводиться по черзі та, спершись на посох, виголошує свою мудру думку.

Друге ж місто обложили два пишно озброєні війська. І засперечалися: чи брати навалою місто, чи укласти мир і з половини одержати здобич. А за містом, біля гірського потоку, обложені влаштували засаду. На чолі їх стоять грізні боги – Арей та Афіна Паллада, обоє із щирого золота, ще й обладунки на них ясніють золоті, тож їхні постаті видно далеко. І ось край гірського потоку спалахує бій. Виблискує зброя, свистять стріли, здіймається страшенний галас. Смерть полює на живих, а поранених цупко тримає, і шати її вже червоні від людської крові.

Далі виднілася на щиті велика нива, що її зорали круторогі воли; вона – хоч золота – чорніла, як справжня родюча земля, і зробити це диво було до снаги тільки богові, як і той виноградник, що вбирав очі своїми великими гарними гронами. Молодь збирала їх у плетені кошики, а тоді відносила ті кошики, пританцьовуючи під звуки веселої музики.

Ще й танок показав майстер-бог: вродливі дівчата у квітучих вінках та стрункі юнаки, взявшись за руки, легко кружляють, розходяться, ідуть одне на одного і знову невпинно кружляють. Посередині ж кола гарно співає та виграє на кіфарі схожий на бога співець.

А край щита вирує могутній потік Океану…

Скінчив Гефест дивний свій витвір та не кинув роботи: ще викував він для Ахіллеса міцний панцир, що палав здалеку, наче яскравий вогонь, викував пишний шолом із золотим гребенем, ще й наголінники з гнучкого олива вилив. Тоді кульгавий бог усе це зібрав та й відніс срібноногій богині Фетиді. Щиро зраділа богиня і пташиною злетіла з Олімпу, несучи синові божественний дарунок…

Атей з великим зацікавленням прослухав розповідь про Ахіллеса і його щит.

– А який щит був у Енея? – запитав він.

Здавалося, що ці історії про давніх героїв та їх зброю мали безпосереднє відношення і до Щита Таргітая.

– О, його щит дуже докладно описав Публій Вергілій Марон. На щастя, я добре пам’ятаю цей уривок. Він завжди був одним з моїх найбільш улюблених поетичних творів. Ось, послухай…

Марк виструнчився і почав декламувати:

 
Тут осяйна серед хмар піднебесних з’явилась Венера,
Дар несучи, і, в долині затишній побачивши сина,
Що понад берегом річки, самотній, шукав прохолоди,
Стала на очі йому і промову до нього звернула:
«От обітниця моя, подарунок тобі від Вулкана,
Утвір мистецький його. Не бійся тепер ні лаврентів,
Ані хороброго Турна на чесний двобій викликати».
Так проказала і сина свого обняла Цітерея
І променясту йому біля дуба зоставила зброю.
Він же, дарунком Вулкана вшанований гойно і радий,
Намилуватись не може і броню обводить воєнну
Жадібним оком, дивується, в руки бере, приміряє
То гребенястий шолом, який полум'ям б’є золотистим,
То смертоносний той меч, а то панцир із міді твердої,
Червонуватий, кривавий, мов хмара грізна, олов’яна,
Що, почервонена сонцем, виблискує сяйвом відбитим,
То наголінники візьме, з електра та золота литі.
То розглядає списа, то щита незрівнянну роботу.
Там-бо на тому щиті, прозираючи роки майбутні,
Вирізьбив владар огню італійців майбутні пригоди,
Римського роду тріумфи, Асканіїв рід знаменитий
І незчисленні усі, послідовно проваджені війни.
Вирізьбив він і Вовчицю у Марсовій тихій печері
І коло неї близнят-сисунців, двох хлоп’ят нетямущих,
Як вони граються сміло, до матері як припадають,
Як і вона, повернувши до них свою шию могутню,
Пестить по черзі обох і тіло вилизує ніжно.
Там – підіймається Рим, там – сабінських жінок викрадають —
Хиже насильство під час циркової забави; ще далі
Вирізьбив бог бойовище нове, що схопилося раптом
Поміж куретами, Тацієм давнім та римським народом.
Далі обидва царі, військове покінчивши змагання,
Перед жертовником, збройні, з вином у руках поставали
І, заколовши свиню, мирову виробляють угоду.
Тут же, зовсім поблизу, квадриги прудкі розривають
надвоє Метта (не хтів ти додержати слова, альбанцю).
Тіло твоє пошматоване Тулл поволік по дібровах,
І придорожні терни у кривавій росі червоніли.
Далі Порсенна наказував місту прийняти вигнанця
І за Тарквінія римлян страшною облогою мучив;
Діти Енееві в бій виступають за волю змагатись.
Став роздратований цар, на устах йому люта погроза;
Видко, почув, що наважився Кокліт мости зруйнувати,
Що утекла від сторожі і в Тіброві скочила води
Клелія – діва… Ще далі стояв у фортеці на чатах
Манлій і храм боронив і високий увесь
Капітолій; Ромулів їжився двір острішком нової соломи.
На позолоченім ґанку сріблистий гусак неспокійно
Вгору зривавсь, кричачи, що галли уже біля храму.
Галли повзли по кущах, добиралися вже до фортеці.
Маючи добру заслону – у темряві чорної ночі.
Кучері в них золоті, із золота й одяг і броня.
В’ються плащі повишивані; щирого злота намисто
В кожного сяє на шиї молочній. Розмахує кожен
Парою списів легких і щитом захищається довгим.
Тут витанцьовують Салії, голі луперки за ними;
Фламіни тут у вовняних шапках, там Марсові видно
Скинуті з неба щити; там чисті жінки в колісницях
Святощі містом провозять. Ще далі митець незрівнянний
Вирізьбив Тартар підземний, Плутонові брами високі
І лиходіям призначені кари: тебе, Катіліно,
На височеннім уступі і фурій страшних проти тебе.
Праведні душі окремо, між них і Катон правосудний.
Понад підземними тінями йшов злотокований образ
Моря бурхливого; сива гойдалась і пінилась хвиля,
А навкруги викидалися срібні із моря дельфіни
І розбивали хвостами гребені хвиль. В осередку
Судна пишалися мідні. Велика то битва Актійська:
Море укрите усе кораблями. Кипить узбережжя
І відбивається золотом в хвилях прозорих Левкати.
Видно там, як цезар Август провадить у бій італійців…
Високо став на кормі він, а з ним і народ, і сенат весь,
І щонайбільші боги, і пенати. На скронях подвійне
Сяйво у нього горить, і зоря понад тім’ям аж рідна.
Далі Агріппа, з наказу богів, при сприятливім вітрі
Ставить у стрій кораблі; на чолі гордовитім у нього
Славна ознака звитяги, ростральний вінець променіє.
Там з іноземною міццю, при зброї і шатах відмінних,—
Від узбережжів червоних, від східних земель повернувшись
З краю Зорі переможцем, – Антоній веде за собою
Бактрів, єгиптян і… гріх щонайбільший – єгипетську жінку.
Лавою всі наступають і піняться води затоки,
Веслами збиті, розірвані тьмами носів корабельних.
 

Глава 11. Воїн Гарм Чорний Пес

За декілька днів до Великого Кола на Кургані Анахарсія, в бойовому таборі, куди сходилися готські та аланські воїни, готуючись до майбутньої битви зі скіфами, відбулася подія, яка безпосередньо позначилася на подальшій долі і наших героїв, і всієї історії про Шлях Срібного Яструба.

А все почалося з того, що готський конунг Ерманаріх і аланський цар Сай вирішували – хто з їх воїнів вийде на бій проти скіфського воїна.

Треба зазначити, що герць найкращих звитяжців перед битвою був справою звичайною і не менш важливою, ніж сама битва, а часто міг вирішити наслідок всієї битви. Вважалося, що самі боги допомагають переможцю й тому війську, яке виставило кращого воїна. Тому справа вдалого вибору була надзвичайно важливою.

Для того щоб обрати найкращого, конунг Ерманаріх і цар Сай оголосили, що в цей день, до місця, яке готи називали Пагорбом Тора, а алани – Пагорбом Золотої Стріли, мають прийти найбільш досвідчені та найкращі воїни, щоб у герцях визначити – хто ж з них є гідним для вирішальної битви. Військо готів та аланів ділилося на підрозділи по десятку, сотні і тисячі воїнів. Від кожної тисячі мав прибути найкращий воїн. Кожен готський чи аланський рід міг виставити свого звитяжця.

Це була велика честь – вийти на герць перед битвою, тому й бажаючих було чимало. Старі ветерани прагнули вкотре довести свою спритність, сподіваючись, що готські співці – скальди – назавжди прославлять ім’я переможця у своїх піснях, а молодь рвалася до бою, щоб відразу здобути собі честь і славу.

Перед початком герців старий скальд заспівав уривок із «Старшої Едди» – сказання про могутніх готських богів, про їх суперечки між собою та двобої. У цій пісні розповідалося про великого бога-воїна Тора та його зброю – чарівний молот.

Скальд співав:

 
У люті страшній скаженів громовик,
Бо, прокинувшись, молота він не знайшов.
Почав бородою трясти і волоссям
Син Ерди і бити круг себе руками,
І це його слово найперше було:
«Слухай, о Локі, тобі тільки звірюсь…
О, сталась страшна і нечувана річ:
У сильного бога хтось молота вкрав».
Пішли до оселі прекрасної Фреї,
І там його слово найперше було:
«Позич мені, Фреє, сорочку крилату,
Щоб молота міг я здобути назад».
 

Фрея:

 
«Хоч срібною, хоч золотою вона,
Та сорочка, була б, то досталась би вам».
 
 
Злетів тоді Локі, крила шумлять,
Оселі богів за собою лишає,
І ось перед ним уже велетнів край.
Турсів володар сидів на горбі,
Сплутував коні мотуззям злотистим, Розчісував гриви кобилам своїм.
 

Трюм:

 
«Як же ж там асам живеться і альбам?
Що привело тебе в Йотунггейм наш?»
 

Локі:

 
«Погано живеться і асам, і альбам,
Бо Торова зброя прихована в тебе».
 

Трюм:

 
«Торову зброю я добре сховав —
Вісім миль під землею. Ніхто не дістане
її звідтіля, хіба що він Фрею
Як наречену мені приведе».
 
 
Злетів тоді Локі, крила шумлять,
Велетнів гори він покидає,
І ось перед ним вже країна богів.
 
 
Насамперед Тора він бачить надворі,
І той йому кидає слово найперше:
«Як же вдалася мандрівка? Як справа?
Ти з височин кажи всі новини,
Бо сядеш – дещо забудеш сказати,
А ляжеш – подумавши, дещо прибрешеш».
 

Локі:

 
«Вдалася мандрівка, і справа вдалася:
Твій молот у Трюма, володаря Турсів.
Тому він дістанеться, хто лише Фрею,
Як наречену, йому приведе».
Обоє пішли до ясної богині,
І там його слово найперше було:
«Вдягнися, о Фреє, у шлюбнії шати,
З нами у Иотунггейм вирушиш ти!»
 
 
Розлютилась Фрея, від гніву її
Аж тверджа богів затряслася, і тріснув
Брезінгів обруч, що з золота був.
 

Фрея:

 
«Чи ж ярість нечиста мене розпалила,
Щоб я віддалася за велетня з Йотунггейма?»
 
 
Тут всі боги і богині зібрались,
Щоб між собою раду чинити.
Владарі довго сяк-так міркували,
Як повернути Торові зброю.
 
 
І Геймдаль почав, із богів найясніший —
Йому, як і ванам, було все відоме:
«Тора вдягнімо у шлюбнії шати,
Брезінгів обруч злотий хай візьме,
Начепить на пояс ключі, щоб бряжчали,
Жіноче вбрання до колін хай спадає,
Груди йому самоцвітами всійте,
На голову хай ще корону наложить».
Сказав тоді Тор, потужний і сильний:
«Боги засміють мене, бабою зватимуть,
Як одягну я жіноче вбрання».
 
 
На це відповів йому Локі, син Лявфи:
«Мовчи ти, о Торе! Про що тут балакать:
Житимуть скоро в Асгарді йоти,
Коли не повернеш ти молота свого».
В шлюбнії шати вдягли вони Тора,
Брезінгів обруч йому начепили
На шию; на пояс ключі, щоб бряжчали.
Жіноче вбрання по коліна спадало,
Груди йому самоцвітами всіяли,
А на волосся корону поклали.
Сказав тоді Торові Локі, син Лявфи:
«Я за служницю буду при тобі,
В Йотунггейм разом поїдемо ми».
Жваво тоді баранів привели,
В одну мить запрягли й помчали удвох.
Падали скелі, і іскри летіли.
Як їхав дорогою Воданів син.
Вже велетнів владар кричав на своїх:
«Мерщій-но, ви, йоти, готуйте сидіння!
Їде вже Фрея, моя наречена;
Навгейм покинула Норда дочка.
Погляньте, багато корів злоторогих
І чорних волів у моїм господарстві,
Багато у мене і срібла, і скарбу,
Одної ще Фреї мені бракувало».
Надвечір вчасно зібралися гості,
Велетням служба підносила пиво.
Вола одного і вісім лососів,
І ласощі всі, що були для жінок,
Поїв тоді Тор і все це залив
Трьома тільки відрами пива міцного.
«Хто бачив, щоб їли жінки так багато!
Не бачив дівчат я, що стільки з’їдають,
Не бачив дівчат я, що п’ють так багато».
 
 
Поруч сиділа дотепна служниця,
Потрапила вставити слово належне:
«Вісім ночей не їла вже Фрея:
Так сумувала вона за тобою».
Для поцілунку тоді покривало
Він трохи підняв і з жахом одскочив:
«Як же ж палають Фреїні очі!
Погляду пломінь мене обпалив».
Поруч сиділа дотепна служниця,
Потрапила вставити слово належне:
«Вісім ночей не спала вже Фрея,
Так сумувала вона за тобою!»
Ввійшла до покою царева сестра,
Стала просити собі подарунку:
«Віддай ти мені золоті свої персні.
Цим ти любов здобудеш у мене,
А з нею прихильність і ласку мою».
Йотів володар Трюм тоді мовив:
«Несіть сюди молота шлюб освятити.
Мієльніра ви покладіть на коліна Фреї,
хай Вара шлюб наш освятить».
Засміялося серце в Торових грудях,
Коли він угледів свій молот блискучий.
Трюма він першого тут же ударив.
Знищив дощенту увесь його рід,
Убив він і Трюмову сиву сестру,
Ту, що просила собі подарунку.
Замість перснів блискучих удари рясні
Сипались щедрим дощем на всі боки.
Так повернув собі молота Тор. [27]27
  Переклад О. Бургарда.


[Закрыть]
 

Цілий день проходили герці між кінними та пішими воїнами. Нарешті, ввечері, коли сонце вже сідало на долині біля Пагорбу Тора, де проходили двобої, залишилися тільки два воїни – рейдгот Атаульф Кривава Сокира і алан Сайдантірс.

Слава про Атаульфа Криваву Сокиру із готського царського роду Амалів вже давно гриміла не тільки поміж готами, але й поміж усіма народами, що населяли Великий Степ. Розповідали, що одного разу він прийняв виклик кельтського вождя Карпа, але сказав, що буде битися не з одним воїном, а з трьома, стоячи по пояс у ямі. Атаульф зміг перемогти всіх трьох.

Свою велетенську сокиру він називав Блискавкою Одіна.

Алан Сайдантірс теж походив зі знатного роду. Вважалося, що він найкращий катафрактрій серед аланських вершників. Вперше він здобув славу, коли алани під час походу на Істр зіткнулися з відбірним X легіоном римського війська. Коли римляни, маневруючи, розтяглися довгою колоною, аланські катафрактрії напали на них. Сайдантірс, тоді ще молодий воїн, зміг декілька разів прорвати шереги римських легіонерів і привести після битви голову легата – командира легіону – своєму царю, за що отримав велику частину захопленої здобичі. Казали, що панцир Сайдантірса заворожили сарматські відьми, і його не могли пробити ні стріли, ні списи, ні мечі, ні сагаріси…

…І ось два воїни – алан і гот – зійшлися у відчайдушному герці…

Війська готів і аланів великим колом оточили луг біля Пагобу Тора. Сотні смолоскипів освітлювали величезний натовп воїнів і місце, де повинні були зійтися в герці Атаульф Кривава Сокира і Сайдантірс. Зелена трава вже була витоптана за день двобоїв, де-не-де темніли плями крові.

Атаульф за своєю звичкою ніколи не бився кінним, але всі знали, що одним ударом своєї сокири він може навпіл розвалити вершника разом з конем. Сайдантірс бився тільки на коні. Проте ніхто не міг передбачити, хто переможе у цьому двобої.

І конунг Ерманаріх, і цар Сай не дуже хотіли, щоб у цьому двобої алан бився проти гота. Мир між цими двома народами був поки що занадто нетривалий, всі пам’ятали про війну, яка точилася між готами та сарматами. Перемога у цьому герці будь-кого могла призвести до того, що одноплемінники того, хто програв, зачаїли б у своїх душах прагнення помсти.

Але іншого вибору не було…

– Нехай боги допоможуть визначити найкращого воїна війська готів та аланів! – проголосив готський старійшина Торвіг.

Пронизливо заревли аланські сурми. Готи почали вигукувати свій бойовий заклик, із яким зазвичай ходили в атаку – «барітус!». Вигукували вони його, піднісши щити до ротів, від чого цей заклик дійсно нагадував грізне ревіння розлюченого слона.

Атаульф неспішно вийшов, недбало тримаючи на плечах свою сокиру. Здавалося, він аж ніяк не сумнівався у своїй перемозі, ліниво споглядаючи на свого суперника. На голові у гота був шолом із турячими рогами. У нього не було щита, лише короткий панцир із залізних пластин захищав його широкі груди.

Алан Сайдантірс виїхав до двобою на своєму високому коні в повному бойовому обладунку. На яскравому значку, що тріпотів на списі, було зображення дракону.

Воїни обмінялися короткими привітаннями, конунг Ерманаріх махнув рукою, і двобій почався. Алан відразу пустив свого коня чвалом, виставивши спис і прямуючи прямо на Атаульфа. Здавалося, що довгий спис ось-ось проштрикне груди рейдготу. Але Атаульф Кривава Сокира, який здавався досить вайлуватим і неспішним, миттєво відскочив убік, ухилився від списа й щосили вдарив своєю сокирою вершника. Втім, Сайдантірс підняв свого коня дибки і, відхиливши сокиру Атаульфа своїм щитом, зміг спрямувати її лезо об землю. По інерції рейдгота розвернуло спиною до алана, і той, зручніше перехопивши свій спис, спробував штрикнути їм у Атаульфа, який, здавалося, втратив рівновагу.

Алани переможно закричали, сподіваючись на перемогу свого воїна.

Але Атаульф Кривава Сокира надзвичайно спритно відкотився клубком убік. Наконечник списа Сайдантірса встромився у землю, і рейдгот, підхопившись на одне коліно, ударом сокири перерубав його.

– Одін! – ревонули шереги готів.

Алан зіскочив зі свого коня і, вихопивши свій меч, кинувся на рейдгота. Але вони не встигли зійтися у кривавому двобої – довгий чорний спис встромився посередині кола, де відбувався герць.

І Сайдантірс, і Атаульф Кривава Сокира застигли, розлючено озираючись навкруги у пошуках зухвальця, який наважився перервати їх двобій. По рядах воїнів, що напружено спостерігали за двобоєм, прокотилося здивоване хвилювання.

Але шукати нахабу прийшлося недовго – через мить всі побачили, як із-за пагорбу виїхав вершник велетенського зросту. На голові у нього був шолом, а обличчя закривала маска з людського черепу. У сідлі він тримався спокійно, їхав не поспішаючи, немов здійснював якусь звичайну прогулянку.

Ті воїни, які першими побачили його, схопилися за зброю, але загадковий вершник підняв руку й глухим голосом промовив:

– Я – воїн Гарм Чорний Пес, прибув із далеких країв, щоб прийняти участь у двобої! Тому я викликаю на бій водночас і рейдгота Атаульфа Криваву Сокиру, і алана Сайдантірса Переможця Римлян! Закон Великого Степу дозволяє мені це зробити! І якщо я переможу, то саме я буду битися з воїном Срібного Яструба у двобої, який вирішить долю скіфів у степах над Борисфеном!

Запала тиша. Воїни були готові напасти на зухвалого прибульця в будь-яку мить, але конунг Ерманаріх застережливо підняв руку:

– Ти наважився перервати двобій, воїне Гарме! – гучно залунав його голос. – Ти не належиш ні до народу рейдготів, ні до народу аланів, ні до жодного іншого народу, який прийняв наш союз. Але наш Звичай не забороняє будь-якому воїну стати під наші прапори чи прийняти участь у герці.

Шереги воїнів розступилися, і Гарм повільно проїхав між рядами вершників, які оточували місце двобою.

– Я сам вб’ю цього блазня із черепом на обличчі! – заревів Атаульф Кривава Сокира, як тільки Гарм наблизився і зістрибнув зі свого вороного коня.

Гарм повільно, майже не звертаючи уваги на рейдгота, потягнув із піхов свій меч. Атаульф заревів, немов розлючений ведмідь, і кинувся на нього, високо здійнявши над головою свою сокиру.

Все, що відбулося далі, здалося всім, хто спостерігав цей відчайдушний бій, якимось маренням. Гарм метнувся, немов сіра тінь, убік, відхилившись від удару сокири, що могла розвалити його навпіл, і щосили вдарив руків’ям свого меча рейдгота в обличчя. Атаульф захитався на місці, шолом злетів з його голови, він вронив свою сокиру і впав на землю.

Алан Сайдантірс стрибнув на Гарма, намагаючись його пронизати своїм мечем. Але Гарм Чорний Пес легко відбив його удар і одним ударом передпліччя лівої руки, яка була захищена залізним наручнем, вибив меч з рук алана. Відразу лезо його меча вперлося у горлянку Сайдантірса.

– Я не збираюся вбивати ні рейдгота, ні алана! – крикнув Гарм Чорний Пес. – Я прийшов сюди, щоби вбити під час герцю воїна Срібного Яструба!

Знову зависла тяжка тиша. Всі очікували вирішальних слів царя Сая і конунга Ерманаріха.

Нарешті, з місця піднявся конунг Ерманаріх. Він уважно подивився на Гарма Чорного Пса, потім на величезне готсько-аланське військо, яке скупчилося навколо пагорбу.

– Що ж, – заговорив конунг, – воїн Гарм довів свою спритність та військову майстерність. Тому саме він буде битися зі скіфом на рівнині Сірої Вовчиці!

Військо готів і аланів вибухнуло переможними вигуками.

Сильних воїнів у Степу завжди поважали.

…І ще більше поважали переможців…

І тільки старі готи-скальди тихо перемовлялися між собою, недовірливо косячись на Гарма Чорного Пса:

– Гарм – погане ім’я, – казали вони, – з діда-прадіда передається розповідь про чорного пса Гарма, який живе десь на півночі, у час Загибелі Богів він буде бігти за Вовком Фенріром і сіяти навкруги смерть і руїну….

Втім, молоді воїни не звертали на їх слова уваги, захоплені силою й небаченою до того спритністю й військовою майстерністю прибульця.

Вождь аланів і конунг рейдготів тепер були впевнені, що під час герця біля річки Сірої Вовчиці перемога буде обов’язково на їхньому боці…