Текст книги "Шлях Срібного Яструба"

Автор книги: Дмитро Білий

Глава 16. Андрофаги [31]31
  Андрофаги – народ воїнів-людожерів.


[Закрыть]

Невдовзі вони видерлися з байраку, і перед очима здивованого Атея виникла дивовижна картина. Вздовж краю байраку стояло близько двадцяти тяжких, окутих залізом возів із високими бортами. До кожного з возів було запряжено по два, а до деяких і по чотири воли. Більше сотні антів у повному озброєнні стояли біля возів, очікуючи наказу Велемира вирушати.

Той коротко порадився з Доброгастом, і довга валка возів повільно почала розвертатися, прямуючи у глибину степу.

Попереду на конях їхали Велемир та Доброгаст. Ще декілька антських вершників розсіялись на відстані декількох пострілів з луку навколо, пильно вдивляючись навкруги. Переважна частина антських воїнів йшла пішки вздовж возів, і тільки декілька поранених воїнів їхали у возах. Забралися у вози і Атей з Орією.

Атею знов здалося, що він опинився на човні і повільно пливе між зеленими степовими хвилями. Іноді валка майже зовсім зникала серед високих степових трав, і лише де-не-де можна було побачити широкі білі полотняні сорочки антських воїнів, коливалися над травою наконечники списів та чулося ремигання волів та рипіння тяжких возів.

Схилившись на Щит Таргітая, Атей непомітно для себе почав кліпати очима. Але заснути йому так і не вдалося. Сильний запах гарі примусив його підвестися. Навколо він побачив випалений степ. Загін антів тепер пересувався по землі, вкритій товстим шаром чорного попелу. З-під ніг воїнів попіл підіймався у повітря темним димом, і невдовзі загін просувався далі серед чорних клубів. Для того щоб не захлинутися у цій хмарі, воїни закрили обличчя шматками тканини. Атей майже нічого не міг побачити попереду. Ант, який йшов біля їх возу, замислено промовив:

– Не до добра це – хтось степ випалив, щоб жоден загін непомітним не пройшов. Може, це на нас якась ворожа сила очікує?

Не встиг ант промовити ці слова, як вдалечині з’явився високий стовп пилу. Невдовзі всі побачили, що це наближається один із кінних антських розвідників. Підскочивши до Доброгаста і Велемира, розвідник, захлинаючись від пилу, захрипів:

– З боку Могили Сайтоферна наближаються андрофаги! Їх багато – не менше тисячі!

– Як ти здогадався, що це саме андрофаги? – запитав його Велемир.

– Я впізнав їх по черепах на списах! – промовив ант, витираючи чорне від пилу обличчя.

Доброгаст і Велемир перезирнулися.

– За останні двісті років андрофаги не наважувалися з’являтися у Скіфському Степу, – замислено промовив Велемир.

– Здається, що це Гістас привів їх сюди, – повільно сказав Доброгаст, – і я здогадуюсь, на що саме вони полюють.

– Ну що ж, – посміхнувся Велемир, – мало хто з них повернеться до своїх лісів та на свої гнилі води. Готуємо бойове коло!!!

Не встиг ватажок антів дати наказ, як на обрії з’явилися високі клуби чорного пилу. Здавалося, що зловісна чорна хмара впала з неба на землю і покотилася, пожираючи все на своєму шляху. Атей стиснув Щит Таргітая і безпорадно озирнувся. Без зброї він відчував себе геть безпорадним. Він озирнувся на Орію, яка вдивлялася у насуваючу хмару. В руках вона тримала данський кинджал, який забрала з собою після бою з берсерком.

Анти швидко утворили з возів велике коло, випрягли волів і позаганяли їх у середину. Діяли вони звично і зосереджено. Через мить замість довгої і трохи безладної валки у полі виникла дивна фортеця. Тим часом воїни скріпили вози між собою тяжкими ланцюгами і приготувалися до бою. Атей, звісно, чув розповіді про андрофагів – зловісний народ людожерів, який жив у темних лісових хащах, серед трясовин і річок з гнилими водами. Горе було тим людям, які потрапляли у край андрофагів, але ніколи Атей не чув, щоб андрофаги наважувалися вибиратися у володіння скіфів або сарматів…

Тим часом вже можна було почути тупіт коней і пронизливі бойові вигуки андрофагів. Втім, ці бойові заклики скоріше нагадували завивання розлючених псів. Попереду загону людожерів неслися чвалом на конях біля двох сотень вершників, а за ними справжньою хмарою сунули сотні і сотні піших воїнів. Одягнуті андрофаги були в кошлаті звірячі шкіри, на списах вершників біліли людські черепи. Обличчя андрофагів були розмальовані білою фарбою, і здавалося, що на антів насувається військо кістяків із вишкіреними черепами. Пил від тисяч ніг підіймався над головами, і невдовзі все навколо затягнуло темним туманом чорного попелу.

Анти підняли свої луки, Велемир майнув рукою, і сотня стріл свиснула у повітрі. Анти стріляли швидко, і вершники-андрофаги десятками валилися з коней, але пил і задуха заважали влучно стріляти.

Андрофаги підігнали своїх коней до самих возів. Деякі з них намагалися перескочити через вози, але анти збивали їх з коней ударами мечів та сокир, насаджували на свої довгі списи. Біля Атея впав навзнак поцілений стрілою антський воїн. Хлопець підхопив його лук і поклав на тятиву стрілу. Прямо на віз, за яким стояли вони з Орією, неслося троє вершників. Атей вже бачив їх порожні, немов вицвілі очі, незграбні, але хижі постаті. Атей вистрілів у андрофага, який вирвався вперед. Стріла пронизала йому плече, і людожер, захитавшись, повалився з сідла. Атей підхопив другу стрілу, але не встиг вистрілити – другий вершник вже впав обличчям у попіл із кинджалом Орії у грудях. Але третій андрофаг вже розігнав свого коня і майнув через віз. В руках у нього була довга палиця, на кінці якої була прикріплена довга загострена на кінці кістка. Атей встиг вистрілити, але людожер підставив свій дерев’яний щит, і стріла вп’ялася у його край. Хлопець схопив Щит Таргітая – удар кінських копит вибив його з рук. Андрофаг опинився за спиною Атея. Скіф підскочив – прямо перед собою він побачив піднесену догори зброю людожера. Ще мить, і кістка розпорола б груди Атея. Раптом Орія кинулася між ним і вершником.

– Ні!!! – закричав Атей. Зблиснула кістка, і дівчина покотилася по чорній землі, тримаючись за ліве плече з якого бризкали цівки крові. Атей кинувся до неї, але людожер щосили вдарив його щитом по голові. Хлопець знову впав на вкриту попелом землю. Андрофаг зіскочив з коня і стрибнув на нього. Нога у шкіряному чоботі (Атей намагався не думати, з якої шкіри були зроблені ці чоботи) наступила на горло хлопця. Атей відчув смердюче дихання і заплющив очі, готуючись до смерті.

Але він так і не дочекався останнього удару. Тягар, що тиснув на його горлянку, зник. Атей побачив, що андрофаг повільно падає, прохромлений наскрізь мечем Доброгаста.

Атей підвівся на ноги – тепер він бачив все, що відбувалося навколо, немов через густий туман. Він нічого не чув. Велемир піший бився із чотирма вершниками-андрофагами, які крутилися навколо, Доброгаст щось наказував своїм воїнам. Навколо табору неслися навіжені коні без вершників. Вціліли вершники відступили – піші андрофаги скупчилися натовпом навколо возів антів, але поки що не наважувалися піти на приступ. Не наважуючись атакувати бойовий табір антів у лоб, вершники андрофагів із гиканням та свистом закружляли навколо нього, охопивши широким кільцем. На повному галопі вони осипали табір хмарами стріл. Час від часу один за одним падали поцілені стрілами анти.

Атей озирнувся назад – Орія лежала, тримаючись обома руками за ліве плече, з якого струменіла кров, і ледь хапала ротом повітря. Все навколо знову вибухнуло звуками – галасом воїнів, свистом стріл та хропінням коней.

Хлопець кинувся до неї.

– Ти її зараз не зможеш врятувати, – почув він голос Доброгаста. Її порятунок знаходиться на кургані Кам’яного Воїна.

– І де цей курган? – запитав Атей, намагаючись затиснути широку рубану рану Орії.

– Ось там, за спинами андрофагів, – коротко кивнув Доброгаст у бік ворогів, – зараз ми спробуємо пробитися до нього якомога ближче, але далі тобі прийдеться добиратися до кургану самому…

…Андрофаги готувалися до приступу. Їм здавалося, що анти вже не зможуть чинити опір. Але раптом вози почали рухатись. Жилаві сильні руки антських воїнів розвертали вози і повільно котили їх уперед. Тепер замість кола вози вишикувалися у гострий клин, вістря якого прямувало прямо у середину натовпу андрофагів. Поки одні воїни штовхали вози, інші осипали людожерів стрілами. Час від часу андрофаги кидалися на пересувну фортецю, але анти спритно відбивали їх безладні наскоки. Клин, який утворили вози антів, поступово, але невпинно розсікав навпіл натовп андрофагів…

– Гони коня прямо на сонце! – промовив Доброгаст, зіскочивши зі свого коня і кидаючи повіддя до рук Атея, – ми спробуємо протриматися до твого повернення. Будь обережним – занадто багато тепер залежить тільки від тебе.

Атей вскочив у сідло, поправив Щит Таргітая у себе за спиною і останній раз озирнувся навколо. Орія лежала непритомна. Її одяг був просякнутий кров’ю. Анти перев’язали її рану білою тканиною, але на ній вже виступали криваві плями. За возами вирувала юрба андрофагів.

– Зараз вони підуть у наступ! – крикнув Доброгаст і простягнув Атею акінак, – він допоможе тобі, вперед!

Анти знову посунули вози уперед, їх списи і стріли опустилися на тих андрофагів, які скупчилися попереду. На якусь мить юрба людожерів розступилася, залишаючи вбитих та поранених.

Почулося виття – андрофаги щільним кільцем оточили табір. Закипіла несамовита різанина. Анти, заскочивши на вози, ледь встигали наносити удари людожерам, що очманіло лізли на табір.

Атей зчепив зуби і щосили вдарив коня закаблуками. Слухняний кінь заіржав, став на дибки та рвонув вперед. За декілька стрибків він дістався до переднього возу і одним стрибком перелетів через нього.

Андрофаги ошелешено застигли, дивлячись на відчайдушного вершника, який пролітав над їх головами. У Атея захопило дух, йому здалося, що він зараз піднесеться у гору і полетить, немов Таргітай, назустріч сонцю. Кінь напрочуд легко опустився на землю і стрілою полетів уперед. Декілька андрофагів кинулися йому навперейми, але покотилися по землі, збиті могутніми кінськими грудьми. За мить Атей вже побачив високий курган, на якому знаходився великий камінь, що нагадував якогось могутнього воїна, який сів відпочити, але так назавжди і залишився, перетворившись на кам’яну брилу.

За спиною Атей чув свист і тупіт копит гонитви. Він обернувся – не менше десятка вершників-андрофагів кинулися за ним. Атей хльоснув коня кінцем повідця. Але гонитва наближалася. Втім, і курган вже був зовсім поруч. Атей вилетів на курган і розгублено закрутився навколо кам’яної брили. Серце його закалатало – з усіх боків до кургану, оточуючи його щільним кільцем, наближалися вершники-мерці Гістаса. Атей перехопив Щит Таргітая на руку, ледь встигаючи захищатися від стріл, які з усіх боків сипалися на нього.

Вороги вже гнали своїх коней, збираючись на курган. Атей побачив Гістаса, який повільно підіймав свій лук.

– Таргітай!!! – закричав Атей і погнав свого коня на кам’яну брилу. Прямо над брилою вже зависав червоний диск сонця, яке ось-ось збиралося закотитися за обрій. Кінь Атея заскочив на брилу і стрибнув уперед, здавалося, прямо назустріч стрілам і списам ворогів…

…На мить Атею здалося, що його кінь летить по широкому червоному променю, який проліг від сонця. Але потім все поглинув червоний, яскравий і чарівний потік…

Частина IV
ЗНАК ЗОЛОТОГО ДЕБЕТА

Глава 1. Воїн Алауган

Коли Атей зміг знову сприймати все, що було навколо, сонце вже піднімалося над обрієм. «Невже я не помітив, як минула ніч?» – здивовано подумав хлопець, озираючись навкруги. Виявилося, що він лежав на землі, неподалік тривожно хропів його кінь. Земля була кам’яниста, лише де-не-де зеленіли дерева з широкими кронами. Таких дерев Атей ніколи не бачив у Скіфському Степу. Та й усе навколо було незнайомим і дивним. Спочатку Атею здалося, що він опинився у величезному кам’яному лабіринті – прямо біля його ніг відкривалася глибока кам’яна прірва, а неподалік здіймалася у небо височезна гора. Вершину гори не можна було навіть побачити – вона губилася між білих хмар. Десь вдалечині чулося ревіння гірського потоку. У Атея, який все своє життя провів у відкритому степу, із незвички навіть запаморочилося в голові і перехопило дихання. Йому здавалося, що повітря навколо п’янило його голову. Атей відразу схопився за Щит Таргітая і глибоко з полегшенням зітхнув – від Щита струменіла сила, яка заспокоїла хлопця. Атей підвівся, поправив акінак, що висів на поясі, міцніше зав’язав вузол, яким був стягнутий шкіряний чохол із Щитом Таргітая, і підійшов до свого коня.

– Здається, ми змогли потрапити у Нартію – Країну сорока річок, – промовив Атей, заспокійливо потріпавши холку свого скакуна, – але де нам тепер шукати знак Золотого Дебета?

Так, неспішно розмовляючи зі своїм конем, Атей повів його, тримаючи за повідця, до вузької стежинки, що вела кудись вздовж підніжжя гори.

Атей не відчував втоми, хіба що тільки дуже хотілося їсти. Стежка, протоптана чи людьми, чи дикими тваринами, поступово вивела його на кам’янисте плато, на якому пінився могутнім потоком водоспад, з ревінням падаючи у велике озеро під скелею.

На краю плато під великим деревом Атей побачив чоловіка. Чоловік був кремезний, на його спину була накинута широка кошлата біла шкіра. Голова чоловіка була виголена, і тільки широке пасмо волосся, заплетене у косу, спускалося на ліве плече. У незнайомця були довгі чорні вуса, і своїм зовнішнім виглядом він трохи нагадував ватажка Отана. Під деревом пасся великий, широкогрудий кінь чоловіка. На ряднині, недбало кинутій на землю, лежали довгий меч, тяжка булава, лук зі стрілами і тяжкий шолом. На чересі воїна висів довгий кинджал. Перед ногами воїна була розстелена велика ведмежа шкіра, на якій лежала велика срібна таріль. У тарілі Атей побачив запашні шматки гарячого м’яса, судячи з усього, оленини, декілька круглих хлібин. Поруч стояв великий кувшин. Воїн уважно дивився на водоспад і, здавалося, не звертав ніякої уваги на Атея. В руках воїн тримав довгу сопілку, зроблену, скоріше за все, зі слонячої кістки. Атей навіть подумав – чи не варто йому піти далі цією стежкою у пошуках більш балакучого співбесідника, як незнайомець відклав свою сопілку і широко посміхнувся:

– Давно я не бачив скіфів у наших краях! А тим більше біля великої гори Мінгі Тау. [32]32
  Мінгі Тау – Ельбрус.


[Закрыть]Славним воїнам-сколотам я завжди радий. Думаю, що ти з’явився у Нартії не просто так, тому, якщо ти хочеш здійснити якійсь подвиг, то приєднуйся до мене.

Атей тільки тепер зрозумів, що означає їжа, яка лежала на шкурі перед воїном. Атей знав, що за давнім звичаєм воїн, який відправлявся на якусь воєнну виправу, запрошував проїжджих розділити з собою трапезу. Якщо подорожній наступав ногою на шкіру і приєднувався до нього, це означало, що вони разом відправляться назустріч небезпечній пригоді.

– Дякую за запрошення, воїне, – чемно відповів Атей, – я із задоволенням розділю з тобою їжу і буду тобі вірним побратимом, але у мене є негайна справа. Я прибув до Нартії, щоб відшукати Золотого Дебета.

– Як, ти теж шукаєш Золотого Дебета? – підскочив здивовано воїн. – Тоді у нас з тобою дійсно спільна дорога!

Атей твердо став ногою на ведмежу шкіру, взяв з тарілі соковитий шмат оленини, який ще парував, і з насолодою вкусив його.

– Тепер у нас спільна справа! – урочисто промовив воїн і протягнув Атею руку, – я збираюсь відправитися у подорож, щоб розшукати чарівний жезл Золотого Дебета. Тепер ми відправимося туди разом. Мене звуть Алауган! Я воїн-нарт і старший син з роду Золотого Дебета.

– А я Атей з роду коваля Аріанта, – промовив Атей і потис руку Алаугану.

– Колись, дуже давно, земля вночі була закрита суцільною темрявою. На небі зовсім не було зірок. Народу нартів, а наш народ, треба тобі сказати, є одним з найбільш справедливих у світі, приходилося битися з численними ворогами, хижими левами, тиграми, ведмедями, драконами, двоголовими потворами емегенами та різною іншою нечистю, якої ой як багато живе у цих краях, майже голими руками. Ось тоді бог неба Тейрі вирішив наділити нартів своєю чарівною силою. Із частини свого золотого серця – сонця – він створив Золотого Дебета, якому передав чарівне ковальське мистецтво. Дебет міг бачити будь-який предмет наскрізь. Коли Дебет спустився на землю, то він знайшов у горах великий блискучий камінь. Він стиснув його у руці, і на землю впали перші краплі розпеченого металу. От тоді Дебет і почав добувати та плавити залізо, кувати для своїх синів зброю та знаряддя праці. Коли він бив кулаком, а потім молотом по ковадлу, то жаринки, що вилітали з його кузні, розсипалися по небу і перетворювалися на зірки. Ночі після того стали світлими, і нарти за допомогою зброї почали перемагати своїх численних ворогів. Бог Тейрі наказав нартам встановити на землі мир і справедливість. Ось так нарти оволоділи ковальським мистецтвом. У Дебета було дев’ятнадцять синів, але більшість з них загинула. Мене і моїх братів запросив на бенкет могутній нартський ватажок Юрузмек. Під час бенкету спалахнула суперечка, і всі мої брати були вбиті. Залишився один я…

Атей уважно слухав Алаугана. Йому навіть не вірилося, що він знайшов для себе такого досвідченого супутника у незнайомій і загадковій країні Нартії.

– А що сталося далі з Золотим Дебетом? – запитав він у Алаугана.

– Коли Золотий Дебет допоміг нартам оволодіти чарівним ковальським мистецтвом, він поселився на самоті на далекій горі Тирмітау і побудував там для себе кузню. Одночасно він став головним охоронцем Яхонтової печери, в якій зберігаються скарби нартів. Коли ж Золотий Дебет вирішив, що він завершив усі свої справи на землі, то побудував для себе крилату колісницю і полетів на небо. Там він і зараз працює у своїй кузні для людей, які живуть на небі. І якщо ти бачиш зорепади, то знай – це жаринки, які вилітають з-під ударів його молоту.

– Отже, Золотого Дебета вже немає в Нартії, але ж мені треба отримати його Знак на свій Щит Таргітая! – із розпачем скрикнув Атей.

– Щит Таргітая! – підхопився з місця Алауган, – звідки ж він в тебе?

Прийшлося і Атею розповісти свою історію…

…Алауган уважно слухав розповідь Атея.

– Так, виявляється, коваль Аріант – твій батько. Що ж, у нього славний і гідний син. Я бачив твого батька, коли він збирав руду для Щита Таргітая. Сам Таргітай є другом Золотого Дебета. Втім, зараз не про це. А щодо Знака Золотого Дебета, то знай – коли Золотий Дебет вирішив залишити Нартію, він виготовив чарівний жезл. На верхній частині цього жезлу була вирізьблена голова оленя, а знизу – копито. Це був магічний жезл, він міг виліковувати від всіх хвороб, гоїти смертельні рани, наганяти страх на ворогів, давати сили і багато чого іншого. Тому і Щит Таргітая вповні здобуде свою силу, якщо жезл Золотого Дебета залишить на ньому свій знак.

Атей полегшено зітхнув:

– А де зараз знаходиться жезл Золотого Дебета?

Алауган спохмурнів:

– В тім-то й справа, що жезл зник…

– Як так? – запитав ошелешений Атей.

– Та ось так. Жезл зберігався у великого воїна Сурхата. Але декілька тижнів тому Сурхат відправився у Сухий ліс, щоб битися з величезним емегеном Цохом, який довгий час нападав разом з потворними велетнями на поселення нартів. Через тиждень бурхливі води Терка [33]33
  Терк – Терек.


[Закрыть]прибили до берега вбитого емегена Цоха, але Сурхат додому не повернувся, а невдовзі до оселі, в якій жила родина Сурхата, повернувся його осідланий кінь. Ось я і зібрався відправитися у Залізний ліс, щоб дізнатися, що сталося з Сурхатом та куди подівся жезл Золотого Дебета.

– Тепер ми їдемо разом, – рішуче промовив Атей.

За годину вони вже їхали верхи, віддаляючись від гори. Кінь Атея, який не звик до гір та вузьких кам’янистих стежинок, лякався і тривожно хропів. Атей ледь стримував його, хоча і сам іноді відчував страх, дивлячись на глибокі провалля, вздовж яких іноді проходила їх стежка. Втім, кінь Алаугана легко біг, немов сам вибирав собі шлях. Алауган весело наспівував якусь давню пісню, майже не дивлячись, куди несе його кінь:

 
Не було на землі подібного Дебету,
Щити, що він зробив, не брав жоден меч,
А мечі, які він зробив, могли скелю розрубати,
Першим, хто коня підкував, був Дебет,
А потім це стало законом для всього народу…
 

– І хороший в тебе кінь, друже, – не без легкої заздрості промовив Атей.

– О, ти ще не знаєш мого коня, – посміхнувся Алауган, – звуть його Крилатий Гемуда. Їхати нам ще довго, тому я розповім тобі, як мені вдалося здобути його собі. Це не простий кінь. Ще давно я почув, що у морі живе дивний кінь, який може плавати, немов риба, і літати, немов птах. Довго сидів я у засідці на березі моря, аж поки не побачив однієї ночі, як над водою з’явилася голова коня. Тоді я накинув на його шию аркан, тяжко мені було витягнути Гемуду з води, але коли я це зробив, кінь став вірою і правдою служити мені. Справжній вигляд у цього коня трохи інший і далеко не кожний може побачити його. У мирний час живе він у підземній стайні та їсть залізну тирсу…

Атей з недовірою глянув на Алаугана, але вирішив, що у країні, до якої можна потрапити таким незвичайним чином, можуть траплятися і не такі дива…