355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Дмитро Білий » Шлях Срібного Яструба » Текст книги (страница 17)
Шлях Срібного Яструба
  • Текст добавлен: 16 октября 2016, 22:08

Текст книги "Шлях Срібного Яструба"


Автор книги: Дмитро Білий



сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

Глава 5. Знак Золотого Дебета

– А тепер я розлютився, третій раз мене сюди вже не запроторять – спокійно промовив Сурхат, рішуче підійшов до дверей і щосили копнув її ногою. Залізні двері аж затрусилися. Ззовні почулося тупотіння і крики. Двері почали зі скрипом відкриватися. Сурхат щосили зацідив ланцюгом у емегена, який сунувся у двері, висмикнув у нього меч і вискочив із печери. Здавалося, вся в’язниця вибухнула криками і брязкотом зброї.

– Перший раз бачу, щоб Сурхат розлютився, – замислено промовив Алауган, – боюся, що невдовзі у нас взагалі не залишиться ворогів. Треба поспішати, щоб уся слава не залишилася йому.

З цими словами нарт підхопив у жменю довгий ланцюг і вискочив з печери.

– Я ж кажу – навіжені, – позіхнув Жехту, – тепер моя справа закінчилася. Що ж, приємно було познайомитися. Завжди буду радий бачити тебе, Атею.

Жехту потис руку Атею і зник, немов розчинився у темряві.

Попрощавшись з Жехту, Атей вийшов з печери і побіг вздовж тунелю, прислухаючись до вигуків і брязкоту зброї. Кам’яна підлога була встелена вбитими та пораненими емегенами. Атей підхопив бойову сокиру і вийшов на подвір’я. Виявилося, що ранок тільки починався, але сонце ще не з’явилося на обрії.

Атей застиг, озираючись навкруги. Прямо перед ним знаходилася велика кам’яна площа, по краях якої стояли шибениці і плахи. Її оточувала велика стіна із залізною брамою. На стіні парували на вогнищах величезні казани із киплячою смолою. Але воїнів на стінах не було. Посередині площі вирувала несамовита битва. Алауган і Сурхат билися з величезним натовпом емегенів. Нарти нагадували сталевих велетнів, їх зброя, немов блискавка, валила на землю ворогів. Цар Нуцах і Гістас стояли осторонь, споглядаючи за битвою. В руках Гістас тримав Щит Таргітая.

На мить бій перервався. Емегени, тяжко дихаючи, збиралися знову напасти на нартів. Алауган, який вже десь роздобув свою булаву, побачив Атея і крикнув:

– Зачини браму! А ми тут самі впораємося.

Емегени з ревінням кинулися на нартів. Знову спалахнула люта різанина. Але вже було видно, що емегени втратили своє завзяття і перемога хилиться на бік нартів. Атей стрибнув на кам’яні сходини і побіг на стіну. Між її зубців він побачив, як з усіх боків до фортеці тягнеться суцільна сіра хвиля. Атей із жахом зрозумів, що це тисячі і тисячі емегенів сунуть на заклик свого царя. Атей швидко побіг до брами, яку утримували два великих ланцюги. Але не встиг він підбігти до великого колеса із важелями, на яких були намотані ланцюги, як навперейми йому вискочив здоровезний емеген. Атей завмер, готуючись приняти бій, як раптом емеген покотився по сходам із мечем у грудях.

– Не барись, Атею! – почув хлопець крик Алаугана.

Атей підбіг до ланцюгів, на яких трималася брама, і почав рубати важелі. Канати були цупкі, із вплетеними сталевими нитками. Атей встиг вже перерубати три з чотирьох канатів, як побачив Гістаса, який біг до нього разом з трьома своїми чорними воїнами-мерцями. Атей безпорадно озирнувся. Емегени вже були не більше ніж за декілька десятків кроків від брами.

– Смерть тобі, клятий скіфе! – харчав Гістас.

Атей опустив сокиру і з ненавистю подивився на чаклуна.

– Прощавай, Гістасе, – повільно промовив він і щосили штовхнув ногою казан із киплячою смолою на Гістаса і його мерців…

Почувся вереск, і Гістас закрутився по площі, охоплений полум’ям, але Атей вже не дивився на нього – декількома ударами сокири він перерубав останній канат, і залізна брама із гуркотом впала перед емегенами, закриваючи їм вхід до фортеці.

Тим часом нарти, перебивши більшість емегенів, відтіснили решту до сходинок, що вели на стіни. Миттєво вони опинилися на стінах, цар Нуцах відступав останнім, ледь відбиваючи удари Сурхата.

– Тебе вже заждалися твої потвори! – крикнув нарт і ударив ногою царя у груди. Той із зойком полетів зі стіни прямо на списи емегенів, що купчилися під стінами. Невдовзі у фортеці залишилися тількі вбиті та поранені емегени.

– Здається, ми перемогли, – промовив Алауган, витираючи піт з чола.

– Слухай, мені щось не хочеться повертатися підземним лазом з фортеці, – промовив Сурхат.

– І мені, – погодився Алауган, – щось придумаємо, треба тільки завершити справу.

Вони підійшли до трону, на якому щойно сидів цар емегенів. Біля трону лежала велика палиця.

Алагаун нахилився підняв її і поштиво приклав до свого чола. Раптом палиця заблищала дивним золотим відблиском і перетворилася на жезл, прикрашений зверху золотою головою оленя. Атей, тримаючи Щит Таргітая, підійшов до нього.

– Нема більшої честі, ніж поставити Знак Золотого Дебета на Щит Таргітая після перемоги, – урочисто промовив Алауган і торкнувся поверхні Щита Таргітая жезлом. Атею здалося, що Щит у його руках заструменів чарівним сяйвом і відізвався глибоким срібним дзвоном.

– Вітаю, брате, – промовив Алауган, – ти зміг досягнути своєї мети.

Тим часом ворота дрижали від ударів тарану, який притягнули емегени.

– Нам пора забиратися звідси, – спокійно промовив Сурхат.

– Я не заперечую, – кивнув головою Алауган, пронизливо свиснув і підвів голову, дивлячись на небо, – а ось і мій вірний Гемуда!

Глава 6. Сонце над прірвою

На небі з’явилася тінь, і невдовзі на площу спустився крилатий кінь Гемуда.

«Але ж кінь не зможе винести нас трьох!» – подумав Атей.

Немовби вгадавши його думки, Сурхат вигукнув:

– Здається, мені ще треба вбити десяток-другий емегенів! А ви вже летіть удвох.

– Ні, брате, – промовив Алауган, – я прийшов сюди, що б врятувати тебе і жезл Золотого Дебета. Отже, забирай жезл і мого коня і лети з моїм побратимом у Нартію. А я вже якось і сам впораюся…

Поки вони так сперечались, брама фортеці захиталась і ось-ось мала впасти.

Тим часом нарти продовжували свою суперечку. Нарешті Алауган примирливо сказав:

– І чого це ми скубемося? Нехай Атей летить сам, а нам удвох буде веселіше.

– Згода! – погодився Сурхат і озирнувся, – а де ж Атей?

А Атей, схопивши Щит Таргітая, вже біг по сходинам, що вели на вершину найбільшої башти Залізної Брами.

– Атею!!! – в один голос закричали нарти, але хлопець тільки махнув їм рукою.

Через мить Атей вже видерся на вершину головної башти. Вітер вдарив йому у обличчя. Величний краєвид відкрився перед ним. Здавалося, що зараз він може узяти на долоню цілий світ. Щит світився дивним полум’ям, від нього струменіла нездоланна сила. Він нахилився і крикнув нартам:

– Прощавайте, брати, ми ще зустрінемось!

Нарти замахали йому руками. Брама під ударами таранів емегенів почала падати. Чорні тіні драконів з’явилися вдалечині, вони стрімко наближалися. Атей глянув униз – прямо у підніжжя башти відкривалося чорне провалля прірви.

Атей ще раз озирнувся навкруги – декілька драконів неслися прямо на нього, він вже бачив їх огидні пащі, з яких вилітали струмені полум’я. Сурхат і Алауган злетіли на крилатому коні за мить до того, як площу Смерті затопили юрби емегенів. Вони намагалися перерізати шлях драконам, які летіли на Атея.

Атей міцніше схопився за Щит, відійшов на декілька кроків від краю башти і набрав повні груди повітря.

– Агов!!! Таргітай!!! – закричав він і щосили стрибнув з краю башти назустріч ранковому сонцю, яке щойно зависло над обрієм.

Атей стояв на кургані Кам’яного Воїна. Яскраво-червоне марево у його очах поступово розсіялося, і крізь нього він побачив запеклий бій. Здавалося, що тут, навколо цього кургану, все застигло, поки він перебував у Нартії, а тепер знову закрутилося у вихорі битви.

Атей бачив, як андрофаги лізуть на вози антів, як Доброгаст, притримуючи поранену руку, рубається з декількома людожерами, як Велемир ледь відбивається від нападників, оточений десятком ворожих вершників, як Орія спливає кров’ю серед поранених антів, як решта воїнів-антів намагається пробитися до своїх ватажків.

Атей стрибнув на якогось коня, що іржав, втратив ши вершника, і кинувся у саму веремію битви. Хлопець став на стремена і підняв у гору Щит Таргітая. Андрофаги, що траплялися йому на дорозі, падали на землю, немов вражені блискавками, їх коні, немов засліплені, починали битися, збиваючи своїх вершників під копита.

За мить все змінилося. Андрофаги, які вже вважали себе переможцями, охоплені якимось надлюдським жахом, почали панічно тікати. Анти, сили яких, здавалося, збільшилися у десятки разів, перейшли в атаку. Невдовзі лише окремі постаті втікачів чорніли, швидко зникаючи у степу…

…Доброгаст, тяжко дихаючи і витираючи кров з чола, підійшов до Атея.

– Ти зміг повернутися, – прохрипів він.

– Але я ще мушу встигнути на річку Сірої Вовчиці, – промовив Атей. Він зіскочив з сідла і кинувся до Орії. Та ледь змогла відкрити очі, відчувши долоню Атея на своєму плечі.

– Я повернувся, Оріє, ти врятувала мені життя, – сказав Атей.

Дівчина ледь посміхнулася.

– Ми спробуємо вилікувати її, – тронув Атея за плече Велемир. Атей кивнув. Він підвівся і пішов до свого коня…

…Над степом вітер здіймав чорний пил…

Глава 7. Річка Сірої Вовчиці

Річка Сірої Вовчиці отримала свою назву після того, як два покоління тому на її рівнині загін аланів зустрівся з декількома десятками якихось дивних вершників. Постаті вершників і їх одяг відрізнялися від звичайного вигляду народів, що мешкали на Борисфені. Вони мали надзвичайно широкі й могутні тулуби, але ноги їх були короткими й кривими. Алани сиділи на своїх конях, одягнуті в товсті войлочні каптани, на їх головах були кудлаті міхові шапки. Круглі обличчя з широкими вилицями були пошрамовані, вузькі очі дивилися хижо й пронизливо. На їх прапорі була зображена сіра вовчиця. Провідник загону загадкових вершників сказав аланам, що його воїни належать до народу Сірої Вовчиці, який прийшов із великої пустелі, що пролягла вздовж країни Хань. Спалахнула сутичка, під час якої майже всі аланськи воїни загинули. Воїни народу Сірої Вовчиці на своїх швидких конях уникали прямого бою з тяжко озброєними сарматськими вершниками, але їх стріли напрочуд влучно вражали ворогів. Перемігши аланів, вершники Сірої Вовчиці сказали тим, хто залишився живим, що невдовзі весь їх народ прийде в степи над Борисфеном. Загадкові вершники зникли так само швидко, як і з’явилися, але на ознаку своєї перемоги залишили на березі ріки свій прапор із зображенням Сірої Вовчиці…

Тепер на цій рівнині зійшлися два війська, щоб остаточно вирішити подальшу долю клану Срібного Яструба.

Першими туди прибули воїни Отана. Вранці скіфи перейшли вбрід річку Сірої Вовчиці й розташувалися вздовж її уривчастого берега. Зазвичай скіфи шикували свої війська, маючи за спиною відкритий простір, щоб застосовувати свою звичну тактику – відступаючи, осипати ворога зливами стріл, маневрувати, дроблячи ворожі війська на розпорошені відділи. Але ця битва мала бути незвичайною. Скіфи прийшли, щоб або перемогти, або загинути всім до одного. Сподіватися на довгу, виснажливу, партизанську війну із переважаючими силами ворога вже не приходилося. І Отан добре знав, що його воїни краще поляжуть всі до одного, ніж зроблять хоча б один крок назад.

І воїни Срібного Яструба дійсно готувалися до смерті, після якої зі славою відправляться на вічне й щасливе полювання зі своїми предками. Їх обличчя були суворими, а постаті нерухомими. Коли військо вишикувалося на рівнині, Отан повільно, не поспішаючи, пустив свого коня вздовж лав своїх воїнів. Загалом на рівнину Сірої Вовчиці прибуло близько трьох тисяч скіфів. Вперше за довгий час, відколи декілька сторіч тому занепала сила народу скіфів – сколотів, зібралося таке чисельне військо. Скіфська кіннота вишикувалася у декілька довгих шеренг. Попереду нерухомо сиділи на конях старійшини, перед якими Астаг тримав знамено із зображенням Срібного Яструба. Військо скіфів поділялося на сотні. Над кожною сотнею тріпотіло знамено із зображенням сотенного тотему. На лівому фланзі стояла відбірна сотня, яка складалася із відбірних воїнів-агатирсів, під прапором із зображенням змії. Ніхто краще за них не міг долати ріки, влаштовувати засідки серед плавень, ніхто краще за них не міг вночі підкрастися до ворожих вартових. Воїни сотні Змії були неперевершеними розвідниками. Вони завжди труїли свої стріли, наконечники яких пронизливо й жахливо свистіли у повітрі, несучи миттєву смерть. Ці воїни носили надзвичайно легкі і в той же час міцні панцири, сплетені із металевих кілець, які на сонці лускато блищали, немов зміїні шкіри.

На правому фланзі була розташована кіннота сотні Вовків. Це були вершники, коні яких були невтомні і під час переслідування ворога, і під час довгого відступу, щоб заманити переслідувачів у смертельну пастку. Воїни-вовки найкраще за всіх зналися на таємній магії Великого Вовка. Казали, що вони можуть перетворюватися на вовчі зграї. А під час атаки з їх горлянок вихоплювалося справжнє вовче завивання, від якого чманіли коні ворогів, скидаючи на землю своїх вершників. До наконечників своїх списів воїни-Вовки прив’язували вовчі хвости, а замість плащів носили вовчі шкіри. Воїни-вовки були озброєні довгими бойовими канчуками, у які були вплетені металеві дроти, тяжкі бронзові кулі й гострі залізні гачки – «пазури Чорних Вовків Папая». Одним ударом такого канчука воїн-вовк міг легко вибити ворога із сідла.

В центрі розташувалися кремезні воїни сотні Турів. На грудях їх коней були прив’язані черепи турів з довгими рогами. А самі коні, особливої породи, яку розводили на таємних пасовищах, були могутніми й невтомними. Одним сильним ударом своїх грудей такий кінь міг збити на землю навіть тяжко озброєного сарматського катафрактрія. Коли сотня Турів йшла у атаку, земля тремтіла під копитами їх коней, і здавалося, ніщо не може витримати їх натиску. Зазвичай воїни-тури користувалися тяжкими й довгими списами, удару яких не міг витримати жоден щит чи панцир.

Позаду кінноти виструнчилися у кільканадцять рядів скіфи-піхотинці. Це були скіфи-орачі, які покинули свої лани, що золотилися пшеницею. На їх прапорі була зображена богиня Апі – покровителька землі. Скіфи-орачі були високими й широкоплечими. Йшли вони у наступ, зімкнувшись пліч-о-пліч, виставивши наперед списи. Ніхто краще за них не міг витримати атаку кінноти, а свої чотириколісні, окуті залізом вози вони могли надзвичайно швидко, з’єднавши товстими ланцюгами, ставити у коло, перетворюючи на неприступні фортеці.

Рештки колишньої потуги скіфського народу зібралися для вирішальної битви, але і це, порівняно нечисленне, військо здавалося грізним і незламним.

Запала тиша. І у цій тиші тріпотіли знамена й чулося іржання коней.

І ось здалеку почувся спочатку тихий, а потім все більш і більш гучний гул. Отан і бувалі воїни добре розуміли, що означає цей гул – це земля здригалася від повільно крокуючого війська.

Невдовзі на обрії з’явилася довжелезна блискуча смуга. Здавалося, залізна хвиля насувається на скіфське військо, оточуючи його з усіх боків. Смуга наближалася. Тепер можна було добре побачити, як тріпотять прапори над загонами аланських катафрактріїв і майорять яскравими кольорами значки на тисячах списах вершників. Попереду просувалася кіннота аланів і готів. Готські вершники з ведмежими шкірами на плечах тримали в руках довгі списи й тяжкі сокири. Розсипавшись окремими загонами, гарцювали перед важкими вершниками зграї легкоозброєних кіннотників – вправних стрільців з луків. Позаду кінноти незліченними хмарами сунула піхота. Це були готські і сарматські піхотинці. Окремо крокували грецькі найманці у шоломах, прикрашених яскравими гребнями із круглими, майже у зріст людини, щитами із зображеннями скорпіонів, левів і блискавок. Найманці йшли рівно і їх фаланга нагадувала величезну металеву потвору, всіяну голками довгих списів – саріс.

Вверху по течії ріки показалися чорні готські кораблі, заповнені воїнами, готовими в будь-яку мить висадитися на берег і піти в атаку.

Військо готів і аланів виструнчилося перед скіфами. Воно простягнулося величезною смугою, охопивши скіфів широким півколом. Відразу було видно, що готсько-аланське військо налічує не менше ніж шістдесят тисяч воїнів.

Чорні вершники з’явилися несподівано, коли Атею здавалося, що на цей раз він зможе уникнути небезпеки. Вони вихопилися з якогось урочища – залишки колишнього чорного воїнства Гістаса і, прагнучи помститися за свого володаря, кинулися на Атея….

Атей чимдуж гнав свого коня – погоня наближалася. Змучений кінь Атея вже був увесь змилений і великі клапті білої піни падали з його голови на землю. Повз саму голову Атея просвистіло декілька стріл. Атей обернувся й декілька разів вистрілив у переслідувачів. Один вершник, розкинувши руки, зі стрілою у грудях вилетів із сідла. Атей закинув Щит Таргітая за спину – дві стріли, одна за одною, вдарилися у Щит і впали на землю. Але відчувалося, що коні Чорних Вершників вже заморені. Атею здавалося, що порятунок вже досить близько. Він нахилився до самої гриви й похапцем заговорив:

– Давай, давай, конику! Давай, лети швидше, обгони вітер і чорних вершників!

Ворожі війська застигли. Над рівниною зависла напружена тиша, яка могла в будь-яку мить вибухнути галасом і брязкотом смертельної битви.

Отан тронув повіддя свого коня і повільно виїхав перед військом Срібного Яструба. Назустріч йому виїхали два воїна. Один у багато оздобленому бойовому аланському обладунку, другий – у бойовому готському вбранні.

– Ви знаєте Закон Великого Степу! – залунав голос Отана, звернутий до ворожих лав. – Ми чекаємо на вашого звитяжця!

Алан підняв свою руку:

– Я, цар Сай, кажу тобі, вождю Отану й усьому твоєму війську – наш воїн готовий вийти на герць. Але виникла суперечка – хто ж буде битися від нашого війська – гот чи алан? Тому з нашого боку на двобій вийде воїн, який прийшов до нас з далекого острова Скандзі. Його ім’я – Гарм Чорний Пес!

Військо готів і аланів вибухнуло переможними викликами.

З першого ряду аланської кінноти виїхав на великому вороному коні високий широкоплечий воїн.

На його голові був високий шолом з чорного металу. Обличчя Гарма закривав замість забрала людський череп. З верху шолома спускався довгий гребінь з воронячого пір’я. На широченних плечах висіла плямиста шкура гепарда. На панцирі, зробленому з темного, немовби обсмоленого металу, виднілося зображення вовка, а на грудях висів амулет – засушена кістлява людська рука. В правиці Гарм тримав тяжкий спис із широким наконечником, від якого відходив довгий гак. В лівій руці у нього був тяжкий, окутий бронзовими пластинами щит. На боці у північного воїна висів довгий меч у дерев’яних, окутих мідними обручами піхвах, коротка бойова сокира з надзвичайно широким лезом, а біля сідла був прикріплений цілий оберемок метальних дротиків.

– Я, воїн Гарм, готовий прийняти бій не на життя, а на смерть з будь-яким воїном клану Срібного Яструба! І нехай цей бій остаточно вирішить суперечку між скіфами та готсько-аланським союзом! Я готовий битися будь-якою зброєю! І один з нас не вийде живим з цього кола!

Голос Гарма був глухим, здавалося, що він лунає з якоїсь темної і зловісної печери.

Сагір ще раз озирнувся туди, звідки мав з’явитися Атей. Але брата не було.

– Ну що, Астаге, – звернувся Сагір до свого побратима, – прийдеться тобі позичити свій щит.

Астаг кивнув головою, зняв зі свого плеча щит і протягнув його Сагіру.

– Спробуй не приймати ближнього бою, більше намагайся перемогти цього Гарма хитрістю й швидкістю. Видно, що цей дуболом міцний, але, здається, не дуже спритний.

– Здається, що саме так, – кивнув головою Сагір, зручніше перехоплюючи щит Астага.

– Не переймайся, – промовив Астаг, – щит у мене міцний і чимало разів рятував мене від смерті. Я освятив його ще десять років тому…

– Добре, добре! – хлопнув Сагір побратима по плечу, – все буде гаразд. Ну а якщо… То придивись за Атеєм.

Астаг мовчки кивнув головою.

Глава 8. Смертельний двобій

– Я, сколот Сагір, воїн Срібного Яструба, син коваля Аріанта приймаю твій виклик, Гарме! – із цими словами Сагір виїхав назустріч воїну з Півночі, – перший герць я присвячую богу Папаю, покровителю Блискавки!

Ряди скіфських воїнів вибухнули бойовим закликом:

– Агов! – пронісся по шеренгам воїнів Срібного Яструба гучний заклик.

– Одін! – ревонули готи, потрясаючи своєю зброєю.

– Боги Хеля! – закричав Гарм. – Вам я присвячую голову цього жалюгідного скіфського вояки!

Гарм і Сагір пустили своїх коней по колу, постійно залишаючись навпроти один-одного. Коли їх коні вже гнали чвалом, Гарм і Сагір одночасно вихопили з горитів свої луки. Дві стріли одночасно злетіли у повітря і, зіткнувшись у центрі кола, впали на землю. Ще від двох стріл Гарма Сагір встиг ухилитися, відкинувшись на правий бік свого коня. Гарм вправно встиг підставити щит під стріли Сагіра. Одна стріла вп’ялася у дубову кромку щита, окуту темним металом.

Гарм стріляв напрочуд швидко і, хоча Сагір не відставав у спритності, більше часу йому приходилося ухилятися від ворожих стріл або відбивати їх своїм щитом. Нарешті йому вдалося попередити постріл Гарма своїм пострілом. Довга скіфська стріла із білим оперенням свиснула в повітрі і вп’ялася в ногу Гарма. Але той, майже не звертаючи на неї уваги, зламав древко стріли й відкинув її на землю. Сагір вистрілив ще раз, але Гарм відбив стрілу своїм луком і вистрілив у відповідь. Сагір відкинув свій лук і встиг перехопити рукою стрілу біля самого свого обличчя.

Гарм теж відкинув свій лук і схопив довгий спис, який встромив у землю перед початком двобою, і, перехиливши спис перед собою, погнав свого коня прямо на Сагіра.

– Сагіре, спис! – почув Сагір голос Астага і, виставивши навмання руку, схопив кинутий побратимом бойовий спис.

Воїни погнали своїх коней назустріч. Здавалося, що зараз вони водночас простромлять один одного своїми списами.

Воїни дивилися, затамувавши подих, на цей небачений навіть у їх сповненому бойовими виправами житті двобій.

Спис Сагіра вдарив у щит Гарма й розлетівся на трізки. Одночасно ворожий спис з такою силою вдарив у щит Сагіра, що скіф ледь не вилетів з сідла. Кінь його встав на дибки, завалюючись на спину. Уламки щита Сагіра полетіли на землю.

Сагір покотився по землі. Тепер він майже не міг рухати лівою рукою. Він тільки встиг вихопити свій меч, як Гарм знову налетів на нього. Хапаючи ротом повітря, Сагір ледь встиг відбити удар списа. Сили швидко залишали його. Здавалося, що Гарм Чорний Пес за допомогою якоїсь потойбічної здатності витягує зі свого супротивника останні сили. Хитаючись, Сагір підвівся й застиг, очікуючи нової атаки.

Але Гарм, впевнений у своїй перемозі, не поспішав. Він зупинив коня й легко зіскочив з нього. Спис він відкинув, і тепер у його руках грізно зблиснув вороненим лезом довгий меч.

Сагір зробив випад своїм мечем, але Гарм легко відбив його щитом і вдарив ногою у чоботах, окутих залізом, у груди. Сагір, випустивши меч з рук, впав навзнак.

Готи і алани переможно заревіли. Воїни Срібного Яструба похмуро мовчали.

Раптом, поки Гарм Чорний Пес неспішно наближався до Сагіра, готуючись нанести останній, смертельний удар, між рядами скіфських воїнів проскочив змилений кінь і вихопився на край кола, у якому відбувався двобій…

…Атей миттєво зрозумів, що Сагіру до загибелі залишилися лічені секунди.

– Сагіре! – закричав Атей, піднесши над головою Щит Таргітая. – Тримай!

Блискучий диск Щита Таргітая майнув у повітрі, і відблиски червоних вогнів сотень смолоскипів яскраво спалахнули на його поверхні. Сагір встиг схопити Щит, коли Гарм Чорний Пес вже стояв над ним із занесеним мечем. Сагір підняв Щит Таргітая над головою й прийняв ним смертельний удар тяжкого меча Гарма.

Почувся лязкіт, луна від удару прокотилася по рядам воїнів. У руках Гарма залишився тільки уламок меча.

Сагір підхопився на ноги, смертельна втома миттєво полишила його. Він підскочив до Гарма і щосили вдарив його щитом у груди. Від удару Гарм покотився по землі.

Між рядами воїнів Срібного Яструба прокотилася хвиля переможного заклику.

Довге, нелюдське виття вихопилося з грудей Гарма. Він вскочив і, вихопивши свій кинджал, кинувся на Сагіра.

Атей застиг.

Сагір, підхопивши уламок меча Гарма, перехопив однією рукою занесений для удару кинджал і встромив уламок у груди свого ворога.

Запала тиша. Гарм повільно опустився на коліна, голова його схилилася на груди, і він мовчки звалився на землю…

…Коли відгриміли переможні крики, Отан виїхав у центр кола, назустріч йому вирушили конунг Ерманаріх і цар Сай.

– Твій воїн, Отане, переміг, – промовив Ерманаріх, – і ми не будемо битися із твоїм військом, – ви можете йти своїм шляхом!

– Боги подарували нам перемогу, але вони звеліли нам шукати місце, де ми зможемо зберегти свою силу, – сказав Отан. – І наш Шлях проляже туди, куди вкажуть нам боги!


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю