Текст книги "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 25 страниц)

З піднятою головою, зимний і спокійний до глибини, я звелів про себе доповісти. Мене впроваджено до напівтемного голлу. Там панував півморок, вібруючий від тихої пихатости. Крізь високо відчинене вікно, ніби крізь щілину флейти, впливало повітря із саду у лагідних хвилях, бальзамічне і повздержливе, як до покою, в якому лежить хтось невиліковно хворий. Від тих тихих інфлюенцій, що невидимо вникали крізь лагідно респіруючі фільтри фіранок, ледь здійнятих аурою саду, оживали предмети, будилися з зідханням, лискуче прочуття пробігало у тривожних пасажах крізь ряди венеційських склянок у глибокій вітрині, листя тапетшелестіло сполошене й сріблясте.

Потім тапетигасли, заходили у тінь, і їхнє напружене замислення, роками скупчене у тих гущавинах, повних темної спекуляції, увільнялося, ґвалтовно імагінуючи сліпим маячінням ароматів, як старі гербарії, через висхлі прерії котрих пролітають ключі колібрі і стада бізонів, пожари степів і погоні, що віють скальпами біля сідла.

Дивна річ, як ці старі інтер'єри не можуть знайти спокою над збуреною своєю, темною минувшиною, як у їхній тиші весь час пробують наново інсценізуватися пересуджені й пропалі діяння, укладаються ті самі ситуації у безконечних варіянтах, перелицьовувані на всі сторони безплідною діялектикою тапет. Так розкладається ця тиша, до щирця зіпсута й здеморалізована у тисячократних роздумах, самотніх мізкуваннях, безумно оббігаючи тапети у безсвітляних блискавицях. Навіщо приховувати? Чи не доводилось тут ніч-у-ніч усмиряти ці надмірні збурення, ці скупчені пароксизми гарячки, розв'язувати їх заштриками секретних настойок, які переводили їх у розлогі, заспокійливі і лагідні краєвиди, повні – серед тапет, що розступалися – далеких вод і дзеркалень?

Я вчув якийсь шелест. Випереджуваний лакеєм, він сходив зо сходів, коренастий і зв'язний, ощадний у рухах, осліплений рефлексом великих рогових окулярів. Я вперше станув перед ним лице в лице. Він був непроникний, але я не без сатисфакції достеріг вже після перших моїх слів дві борозни гризоти і гіркоти, що вглиблювалися у його риси. В той час як поза сліпим зблиском своїх окулярів він драпував своє обличчя у маску прекрасної недосяжности, – я бачив межи складками тієї маски хильцем прошмигуючий блідий переполох. Поступово він набирав зацікавлення, з уважнішої міни було видно, що він допіру тепер починає мене доцінювати. Запросив мене до свого кабінету, розташованого обіч. При нашому вході якась жіноча постать у білій сукні відскочила від дверей, сполошена, як коли б підслухувала, і віддалилася у глиб помешкання. Чи була то гувернантка Б'янки? Мені здавалося, переступаючи поріг того покою, що я входжу в джунглі. Мутно-зелений півморок того покою був водянисто пругований тінями дощечкових жалюзі, запущених у вікнах. Стіни були обвішані ботанічними таблицями, у великих клітках ф'юркали маленькі кольорові пташки. Хотячи, вочевидь, виграти на часі, він пояснював мені експонати первісної зброї, дротики, бумеранги і томагавки, розвішані по стінах. Мій загострений нюх звітрив запах кураре. В той час як він маніпулював певного роду варварською галябардою, я порекомендував йому далеко йдучу обережність і опанування своїх рухів і підпер моє остереження нагло видобутим пістолетом. Він криво посміхнувся, дещо збитий з пихи, і поклав зброю на своє місце. Ми сіли при потужному ебеновому бюрку. Я подякував за сигару, якою він мене почастував, прикриваючися абстиненцією. Стільки обережности, однак, здобуло для мене його схвалення. З сигарою в куті обвислих уст, він приглядався до мене з грізною зичливістю, яка не збуджувала довіри. Потім, мов би в розсіянні недбало гортаючи чекову книжку, він зненацька запропонував мені компроміс, спом'янувши багатонульову цифру, в той час як його зіниці утікали в кутики очей. Моя іронічна посмішка схилила його швидко покинути цю тему. Зідхнувши, він розложив торгові книги. Почав тлумачити мені етап інтересів. Ім'я Б'янки не впало між нами ані разу, хоч у кожному нашому слові вона була присутня. Я дивився на нього без здригання, з моїх уст не сходив іронічний усміх. Врешті він безсило сперся на бильце. – Ви, я бачу, непримиренні, – мовив він мов би до себе, – чого ви, властиво, хочете? – Я знову почав говорити. Говорив приглушеним голосом, із загамованим вогнем. На мої щоки виступили рум'янці. Кількаразово я з трепетом вимовив ім'я Максиміліяна, виговорив його з натиском, обсервуючи за кожним разом, як обличчя мого противника ставало на відтінок блідше. Врешті я скінчив, важко дихаючи. Він сидів розгромлений. Вже не панував над своїм обличчям, яке стало раптом старе і змучене. – Ваші рішення покажуть мені, – завершував я, – чи дозріли ви до розуміння нового стану справ і чи готові ви його визнати в діях. Жадаю фактів і ще раз фактів…

Тремтячою рукою він хотів сягнути по дзвінок. Я затримав його рухом долоні і, з пальцем на цинґлі пістолета, відступив задкуючи з покою. Біля виходу служник подав мені капелюха. Я опинився на терасі, залитій сонцем, іще повен ув очах вируючого мороку й вібрації. Я сходив зо сходів, не обертаючись, повний тріюмфу і певний, що тепер уже крізь жодну із спущених віконниць палацу не висунеться за мною скритовбивча люфа дубельтівки.

XXXIX

Важливі справи, найвищої ваги державні справи змушують мене тепер часто відбувати довірчі конференції з Б'янкою. Я готуюся до них скрупульозно, сидячи пізно уночі при бюрку над тими династичними справами найдражливішої природи. Час упливає, ніч тихо пристоює у відчиненому вікні над настільною лямпою, щораз більш пізня й урочиста, надкраює щораз пізніші і темніші верстви, переступає щораз глибші ступені втаємничення і роззброюється, безсила, у вікні у невимовних зідханнях. У довгих, повільних вдихах вхлинає темний покій хащі парку у свої глибини, обмінюється у холодних трансфузіях своїм змістом з великою ніччю, яка насувається нахлинена темрявою, з посівом пір'ястого насіння, темного пилку і безголосої плюшевої тьми, що облітає стіни в тихих переполохах. Гущавини тапетз'їжачуються страхом у пітьмі, сріблясте нагороїжені, просіваючи крізь сипуче листя ті блудні й летаргічні дрожі, ті холодні екстази і злети, ті трансцендентальні тривоги і неопам'ятання, яких повна травнева ніч за своїми оберегами, далеко за північ. Прозориста і скляна її фавна, легкий планктон комарів обсідає мене, схиленого над паперами, заростаючи простір щораз вище й вище тим спіненим, майстерним, білим гаптуванням, яким гаптується ніч далеко за північ. Сідають на паперах коники-стрибунці і москіти, зроблені майже з прозористої тканинки нічних спекуляцій, скляні фарфарелі, тендітні монограми, арабески, вимислені ніччю, щораз більші й фантастичніші, такі великі, як нетопири, як вампіри, зроблені з самої каліграфії і з повітря. Фіранка ціла роїться від цього мандруючого мережива, від тихого вторгнення цієї імагінаційної, білої фавни.

У таку заобережну ніч, що не знає меж, простір втрачає свій сенс. Обтанцьований тим ясним вируванням комарів, з папкою нарешті готових паперів, я роблю пару кроків у невизначеному напрямку, у сліпий завулок ночі, який мусить кінчитися дверима, власне білими дверима Б'янки. Натискаю клямку і входжу до неї, мов би з кімнати у кімнату. Попри те, мій чорний капелюх карбонарія лопоче мов би вітром далекої мандрівки, коли ж переступаю поріг, моя фантастично сплутана краватка шелестить у протязі, я притискаю до грудей течку, повну найтаємніших документів. Немов би з передсінка ночі я увійшов у властиву ніч! Як глибоко дихається цим нічним озоном! Тут маточник, тут осердя ночі, нахлиненої ясмином. Допіру тут вона розпочинає свою властиву історію. Велика лямпа з рожевим абажуром пломеніє у головах ліжка. В її рожевому півмороці Б'янка спочиває серед величезних подушок, несена нахлиненою постелею, наче припливом ночі, під широко відчиненим і транспіруючим вікном. Б'янка читає, спершись на бліде рамено. На мій глибокий уклін відповідає коротким поглядом з-над книжки. Зблизька бачена, її краса немов би помірніє, входить у себе, як скручена лямпа. З святотатською радістю я обсервую, що її носик зовсім не так шляхетно скроєний, а цера далека від ідеальної досконалости. Обсервую це з певною полегшею, хоч і знаю, що таке повздержання її блиску вчинене немов би тільки з милосердя і тільки для того, щоб не спирало віддиху й не відбирало мови. Ця краса потому видко реґенерується почерез mediumвіддалення і стає болісна, не до стерпіння і понад усяку міру.

Осмілений її кивком, я починаю мою реляцію, послуговуючись приготованими документами. Через відчинене вікно за головою Б'янки пливе непритомний шум парку. Цілий ліс, з'юрмлений за вікном, пливе хороводами дерев, проникає крізь стіни, розпросторюється, всюдисущий і всеобіймущий. Б'янка слухає з певним розсіянням. Властиво, трохи дратує, що вона не перестає під час цього читати. Вона дозволяє, щоб я кожну справу висвітлив усесторонньо, показав усі pro і contra, потому підносячи очі з-над книжки і тріпочучи ними трохи непритомно, розрішає її хутко, побіжно і навдивовижу влучно. Бачний і уважний на кожне її слово, я ревно підхоплюю тон її голосу, щоб вникнути в приховану інтенцію. Потім покірно представляю їй декрети до підпису, і Б'янка підписує, з опущеними віями, що кидають довгу тінь, і обсервує з-під них з легкою іронією, як я ставлю мою контрсигнатуру.

Можливо, пізня година, давно перейдена північ не сприяє концентрації над державними справами. Ніч, вийшовши поза останню межу, схиляється до певної розв'язности. В той час як ми отак розмовляємо, ілюзія кімнати розпрягається щораз більше, властиво, ми в лісі, кущі папороті заростають усі кути, туж за ліжком пересувається стіна зарослів, рухлива й повна сплутання. З цієї листяної стіни виникають у світлі лямпи великоокі вивірки, дятли і нічні живинки, і дивляться нерухомо у світло лиснючими, випуклими очима. Почавши від певної пори, ми вступаємо у час нелегальний, у ніч, позбавлену контролю, підлеглу всяким нічним вибрикам і фанаберіям. Те, що ще діється, є вже неначебто поза рахубою, поза обліком, повне марничковости, невраховних витребенювань і нічного фіґлювання. Тільки цьому можу я приписати дивні зміни, які стаються в норові Б'янки. Вона, така завжди опанована і поважна, саме уосіблення карности і гарної дисципліни, стає тепер повна примх, непокори й непередбачности. Папери лежать розложені на великій рівнині її ковдри. Б'янка недбало бере їх до руки, неохоче кидає в них оком і байдуже випускає з-поміж млявих пальців. З набряклими устами, підложивши бліду руку під голову, вона відволікає своє рішення і дає мені чекати. Або обертається до мене плечима, затикає собі вуха руками, глуха на мої упрохування й умовляння. Раптом без слова, одним здригом ніжки під ковдрою вона стручує всі папери на землю і дивиться через плече з висоти своїх подушок загадково розширеними очима, як я, низько схилений, ревно збираю їх із землі, здмухуючи із них глицю. Ті, зрештою, повні чарівности примхи не полегшують мені і так уже важкої і відповідальної ролі реґента.

Під час наших розмов шум лісу, напахчений холодним ясмином, мандрує через покій цілими милями краєвидів. Щораз нові відтинки лісу пересуваються і мандрують, хороводи дерев і кущів, цілі лісові сценерії пливуть, розпросторюючися через покій. Тоді стає ясно, що ми, властиво, від початку перебуваємо у певного роду потязі, у нічному лісовому потязі, що повільно котиться берегом яру по лісистій околиці міста. Звідти береться той п'янкий і глибокий протяг, що наскрізь перепливає ті купе щораз новим мотивом, який видовжується нескінченною перспективою прочуттів. Навіть кондуктор з ліхтариком звідкись навіюється, виходить з-поміж дерев і пробиває нам квитки своїми кліщами. Так ми в'їжджаємо у щораз глибшу ніч, відчиняємо зовсім нові її анфіляди, повні затраскуваних дверей і протягів. Очі Б'янки поглиблюються, щічки її палають, урочий усміх розхиляє її устонька. Чи хоче мені щось звірити? Щось найсекретніше? Б'янка говорить про зраду, і личко її горить екстазою, очі звужуються від напливу насолоди, коли вона, звиваючись під ковдрою, мов ящірка, інсинуує мені зраду найсвятішої місії. Вперто зондує моє поблідле обличчя солодкими очима, які входять у зиз. – Зроби це, – шепоче вона настійливо, – зроби це! Станеш одним з них, з тих чорних негрів… – А коли я заклинаючим жестом прикладаю пальця до уст, повен розпачу, – її личко стає раптом злим і ядовитим. – Ти смішний із своєю незламною вірністю та з цілою твоєю місією! Бозна-що собі вигадуєш про свою невідкличність. Якби ж то я вибрала Рудольфа! Волію його тисячу разів від тебе, нудного педанта. Ах, він був би слухняний, слухняний аж до злочину, аж до перекреслення своєї суті, аж до самознищення… – Потім з тріюмфуючою міною питає:

– Пам'ятаєш Льонку, дочку прачки Антосі, з якою ти бавився, коли був малий? – Я поглянув на неї здивовано. – То була я, – сказала вона, хихочучи, – але тоді я була ще хлопцем. Як я тобі тоді подобалася?

Ах, у самому осерді весни щось псується і розпрягається!.. Б'янко, Б'янко, невже й ти мене підводиш?

XL

Боюся передчасно відкрити останні козирі. Граю на занадто велику ставку, щоб могти так заризикувати. Рудольфові я вже давно перестав складати звіти з перебігу подій.

Зрештою, його поведінка з певного часу змінилася. Заздрість, яка була домінуючою рисою його характеру, поступилась місцем певній великодушності. Скільки б разів ми випадково не зустрічалися, в його жестах і незручних словах проявляється якась поквапна доброзичливість, змішана з заклопотанням. Давніше під його буркотливою міною мовчуна, під його вичікувальною відстороненістю крилася, однак, цікавість, що його пожирала, голодна до кожної нової подробиці, кожної нової версії про справу. Тепер же він навдивовижу спокійний, уже нічого не прагне від мене довідатися. Властиво, зараз це мені дуже на руку, коли я ніч-у-ніч відбуваю ті незмірно важливі засідання в Паноптикумі, які до часу мусять залишатися в найглибшій таємниці. Наглядачі, зморені горілкою, якої я їм не жалкую, сплять у своїх комірках сном праведних, коли я при світлі кількох коптючих свічок конферую в тому достойному гроні. Адже там, серед них, є й короновані голови, і переговори з ними не належать до речей легких. З давніших часів вони зберегли той безпредметний героїзм, порожній тепер і без тексту, те полум'я, те самоспалення у вогні якоїсь концепції, те поставлення цілого життя на одну карту, їх ідеї, задля яких вони жили, здискредитувалися одна за одною у прозі щоденного дня, їхні ґноти випалилися, вони стоять порожні і повні невижитої динаміки, і, непритомно поблискуючи очима, чекають на останнє слово своєї ролі. Як легко сфальшувати у цей момент оте слово, підсунути їм першу-ліпшу ідею – коли вони такі безкритичні й безборонні! Це знаменито полегшує мені завдання. Однак, з другого боку, неймовірно тяжко достукатися до їхнього мислення, запалити в них світло якоїсь думки, такий великий протяг у їхньому дусі, такий порожній вітер провіває їх наскрізь. Тільки пробудити їх зі сну коштувало чимало труду. Лежали всі в ліжках, смертельно бліді і без віддиху. Я нахилявся над ними, вимовляючи пошепки найсуттєвіші для них слова, слова, які повинні були увімкнути їх, як електричний струм. Відкривали одне око. Боялися наглядачів, вдавали мертвих і глухих. Лише коли впевнилися, що ми самі, зводилися на своїх постілках, забандажовані, зложені з кавалків, притискаючи дерев'яні протези, імітовані, фальшиві легені і шлунки. Були спочатку дуже недовірливі і хотіли рецитувати вивчені ролі. Не могли збагнути, що від них можна жадати чогось іншого. І отак тупо сиділи, часом поклацуючи зубами і постогнуючи, ці прегарні мужі, цвіт людства, Дрейфус і Ґарібальді, Бісмарк і Віктор Еммануїл І, Ґамбетта і Мадзіні та багато інших. Найважче тямив сам архикнязь Максиміліян. Коли я жагучим шепотом знову й знову повторював йому на вухо ім'я Б'янки, він непритомно моргав очима, на його обличчі вимальовувалося нечуване здивування, і жоден зблиск розуміння не пронизував його рис. Лишень коли я поволі й чітко вимовив ім'я Франца Йосифа І, через його обличчя пролетіла дика гримаса, чистий відрух, що вже не мав відповідника в його душі. Той комплекс давно був вигнаний з його свідомости, та й як він міг би з ним жити, з тим вибуховим напруженням ненависти, він, насилу складений і зарубцьований після того кривавого розстрілу у Вера-Крусі. Я мусів від початку наново вчити його жити. Анамнеза була незмірно слабка, я звертався до підсвідомих зблисків почуття. Я втеплював у нього елементи любови й ненависти. Але наступної ночі виявлялося, що він забув. Його колеги, тямовитіші від нього, допомогали мені, підказували йому реакції, якими він повинен був відповідати. І так просвіта повільним кроком просувалася вперед. Він був дуже занедбаний, попросту внутрішньо спустошений наглядачами, але попри це я добився того, що на звук імени Франца Йосифа він добував шаблю з піхви. О, та він мало не проткнув Віктора Еммануїла І, який не досить прудко усунувся йому з дороги.

Сталося так, що решта тієї пишносяйної колегії набагато швидше запалилася й перейнялася ідеєю, ніж ледве доганяючий, нещасний архикнязь. Їхній запал не мав меж. Я всіма силами мусів їх гамувати. Незмога сказати, чи втямили вони у всій розтяглості ідею, за яку мали боротися. Мериторична сторона не була їхньою справою. Запрограмовані на самоспалення у вогні якогось догмату, вони наповнилися захватом від того, що здобули завдяки мені гасло, в ім'я якого могли вмерти в боротьбі, у вихорі піднесення. Я заспокоював їх гіпнозою і насилу втовкмачував їм, що треба берегти таємницю. Я пишався ними. Який вождь мав коли під своєю командою такий прегарний штаб, генералітет, складений з таких полум'яних духів, гвардію – інвалідів насправді, але яких же геніяльних!

І нарешті прийшла та ніч, бурхлива і дихуща вітровіями, аж до дна потрясена у своїх глибинах тим, що в ній готувалося, грандіозне і безмежне. Темряву раз-у-раз роздирали блискавки, світ відкривався роздертий аж до найглибших тельбухів, являв своє яскраве нутро, жахливе і без диху, і знову його затраскував. І плив далі, з шумом парків, з походом лісів, з хороводом кружляючих горизонтів. Під ослоною пітьми ми покинули музей. Я йшов на чолі тої надхненної когорти, яка посувалася серед раптових шкутильгань, замахувань, диркоту щудлай дерева. Блискавки пролітали по оголених лезах шабель. Так ми добилися у темряві до брами вілли. Застали її відкритою. Прочуваючи якийсь підступ, я звелів запалити смолоскипи. Повітря зачервоніло від смоляного лучива, сполошені птахи високо збилися у червоному блиску, у тому бенгальському світлі ми виразно уздріли віллу, її тераси й балькони, що стояли мов би в заграві пожежі. З даху повівав білий прапор. Торкнутий поганим прочуттям, я вступив на подвір'я на чолі моїх бойовиків. На терасу вийшов мажордом. Кланяючись, він сходив з монументальних сходів і наближався з ваганням, блідий і непевний у рухах, щораз виразніший у жарі лучива. Я спрямував у його груди вістря мого клинка. Мої вірні стояли непорушно, високо підносячи димущі смолоскипи, чути було в мовчанні шум пливучого поземно полум'я.

– Де перебуває пан де V.? – спитав я. Він невизначеним рухом розвів руки.

– Виїхав, пане, – сказав він.

– Зараз переконаємося, чи то правда. А де Інфанта?

– Її Високість також виїхала, всі виїхали…

Я не мав підстави в цьому сумніватись. Хтось мусів мене зрадити. Не можна було гаяти часу.

– До коней! – гукнув я. – Мусимо відтяти їм дорогу!

Ми виламали двері стайні, у темряві на нас дихнуло теплом і запахом тварин. За хвилину всі ми сиділи на румаках, які здиблювалися під нами і ржали. Несені їхнім галопом, витягнутою кавалькадою ми пірнули, серед цокоту копит на бруку, в нічну вулицю. – Лісом до ріки! – кинув я за себе і звернув у лісову алею. Довкола нас розшалілися глибини хащів. У темряві відкрилися немов би скопичені краєвиди катастроф і потопів. Ми летіли серед водоспадів шуму, серед збурених лісових мас, полумені смолоскипів відривалися великими клаптями за нашим витягненим галопом. Крізь мою голову пролітав гураган думок. Чи Б'янка була викрадена, чи, може, в ній низька спадщина батька здобула перемогу над кров'ю матері і над післанництвом, що його я намарно намагався їй прищепити? Алея ставала тіснішою, змінювалася у виярок, за вильотом якого відкривалася велика лісова галявина. Там ми врешті їх допали. Вони достерегли нас уже здалека і затримали повози. Пан де V. висів і схрестив руки на грудях. Він ішов до нас повільно, похмурий, виблискуючи окулярами, багряний у блиску смолоскипів. Дванадцять лискучих лез наставилося в його груди. Ми наближалися великим півколом, мовчки, коні йшли ступою, я заслонив очі рукою, щоб краще бачити. Блиск смолоскипів упав на повіз, і я угледів у глибині сидіння смертельно бліду Б'янку, а обіч неї – Рудольфа. Він тримав її руку й притискав її до грудей. Я повільно спустився з коня і нетвердим кроком пішов до повоза. Рудольф поволі підвівся, як коли б хотів вийти мені назустріч.

Ставши при повозі, я обернувся до кавалькади, яка звільна наступала широким фронтом із шпагами, готовими до штиху, і промовив: – Панове, я фатиґував вас непотрібно. Сі люди вільні і від'їдуть свобідно, ніким не зачеплені. Волос не спаде їм з голови. Ви сповнили вашу повинність. Сховайте шаблі до піхов. Не знаю, до якої міри збагнули ви ідею, на службу якій я вас заприсяг, до якої міри вступила вона у вас і стала кров'ю з вашої крови. Ся ідея, як бачите, банкрутує, банкрутує по всій лінії. Гадаю, що як на вас, то ви переживете се банкрутство без більшої шкоди, скоро ви пережили банкрутство вашої власної ідеї. Ви вже незнищенні. Що ж до мене… але менше про мою особу. Я хотів би тільки, – тут я звернувся до тамтих у повозі, – щоб ви не думали, ніби те, що сталося, застає мене цілком непідготовленим. Се не так. Я давно се все передбачав. Якщо я так довго нібито й тривав у полі оман, не допускав до себе кращого знання, то лишень тому, що не личило мені знати речі, які перевищують мою сферу, не личило мені випереджати події. Я хотів вистояти на посту, на який поставила мене моя доля, хотів до кінця сповнити мою програму, залишитися вірним ролі, яку сам собі узурпував. Бо, визнаю се тепер зі скрухою, я був, всупереч підшептам моєї амбіції, лише узурпатором. У моєму засліпленні я взявся ясувати писання, хотів бути тлумачем божественної волі, у фальшивому надхненні хапав сліпі докази і контури, які прохоплювалися крізь марківник. Але складав я їх, на жаль, тільки в довільну фігуру. Я накинув сій весні мою режисерію, підложив під її не охоплений розквіт власну програму і хотів її приневолити, покерувати нею згідно з власними плянами. Якийсь час вона несла мене на своєму розквіті, терпляча і байдужа, заледве мене відчуваючи, її нечутливість я взяв за толеранцію, ба, за солідарність, за згоду. Я думав, що відгадую з її рис, ліпше від неї самої, її найглибші інтенції, думав, що читаю в її душі, що антиципую те, чого вона, збаламучена своєю неохопністю, не вміє висловити. Я ігнорував усі ознаки її дикої і невгамовної незалежности, спускав з очей раптові пертурбації, що збурювали її до глибини й не піддавалися рахунку. Я так далеко зайшов у своїй мегаломанії, що наважився втрутитися в династичні справи найвищих потуг, мобілізував вас, панове, проти Деміюрга, надужив вашою невідпорністю на ідеї, вашою шляхетною некритичністю, щоб прищепити вам фальшиву і світоборчу доктрину, пірвати ваш полум'яний ідеалізм до шалених чинів. Не хочу з'ясовувати, чи був я покликаний до речей найвищих, по які сягнула моя амбіція. Відай, я був покликаний лише щось заініціювати, мене надкраяно, а потому кинуто. Я пересягнув мої межі, але й се було передбачено. По суті, я з самого початку знав свою долю. Як і доля сього нещасного Максиміліяна, моя доля була долею Авеля. Була хвилина, коли жертва моя була духмяна Богові і мила, а твій дим ішов долом, Рудольфе. Але Каїн завжди перемагає. Ся гра наперед була програна.

В цю хвилину повітря струсонула далека детонація, стовп вогню піднявся над лісами. Всі обернули голови. – Не хвилюйтесь, – сказав я, – се горить Паноптикум, я залишив там, покидаючи музей, барильце пороху з запаленим ґнотом. Не маєте вже дому, шляхетні панове, віднині ви бездомні. Сподіваюся, се вас не дуже зворушує?

Але ті могутні індивідуальності, ті обранці людства мовчали і безпорадно полискували очима, непритомно стоячи у бойовій готовності в далекій заграві пожежі. Поглядали один на одного – зовсім без гадки, тріпочучи повіками. – Ти, Cip, – тут я звернувся до ерцгерцога, – не мав рації. То була, може, і по твоєму боці мегаломанія. Ти неслушно від твого імені хотів зреформувати світ. А зрештою, може, се зовсім навіть не було твоєю інтенцією. Червоний колір – такий самий колір, як інші, лишень усі разом творять вони повноту світла. Даруй мені, що я надужив твоє ім'я для чужих тобі цілей. Хай живе Франц Йосиф І!

На це ім'я архикнязь здригнувся, сягнув по шаблю, але за мить мов би опам'ятався, жвавіша червінь забарвила його нарум'янені щічки, кутики вуст піднялися мов би в усмішці, очі почали бігати в орбітах, він мірно і достойно відбував прийняття, посувався від одного до другого з променистим усміхом. Від нього згіршено відсувалися. Цей рецидив цісарськости в таких невідповідних обставинах зробив якнайгірше враження.

– Облиш це, Cip, – сказав я, – я не сумніваюся, що ти навиліт знаєш церемоніял твого двору, але зараз не пора на це.

Я хотів вам відчитати, достойні панове і ти, Інфанто, акт моєї абдикації. Абдикую по всій лінії. Розв'язую тріюмвірат. Складаю реґенцію в руки Рудольфа. І ви, шляхетні панове, – тут я звернувся до мого штабу, – тепер вільні. Ви мали якнайкращі бажання, і я гаряче дякую вам від імені ідеї, нашої детронізованої ідеї, – сльози закрутилися мені в очах, – яка, попри все…

В цю мить десь близько ляснув звук пострілу. Всі ми звернули голови в той бік. Пан де V. стояв з димлячим пістолетом у долоні, дивно закляклий і скісно видовжений. Він бридко скривився. Раптом захитався і впав на обличчя. – Батьку, батьку! – заволала Б'янка і кинулася на лежачого. Настало замішання. Ґарібальді, який, як старий практик, знався на ранах, оглянув нещасного. Куля пробила серце. Король П'ємонту і Мадзіні обережно взяли його під руки і поклали на ноші. Б'янка схлипувала, підтримувана Рудольфом. Негри, які щойно тепер згромадилися під деревами, обступили свого пана. – Масса, масса, наш добрий масса, – заводили вони хором.

– Ся ніч воістину фатальна! – закричав я. – В її пропам'ятній історії се буде не остання трагедія. Та все ж, я визнаю, що не передбачив сього. Я заподіяв йому кривду. Правду кажучи, в його грудях билося благородне серце. Відкликаю моє судження про нього, короткозоре і засліплене. Він був, відай, добрим батьком, добрим паном для своїх невільників. Моя концепція і тут зазнає банкрутства. Але я відрікаюсь від неї без жалю. Тобі, Рудольфе, слід утішити горе Б'янки, любити її подвійною любов'ю, замінити їй батька. Ви, запевне, захочете взяти його з собою на палубу, уформуймося в похід і рушаймо до пристані. Пароплав давно кличе вас гуканням сирени.

Б'янка знову сіла у повіз, ми вискочили на коней. Негри взяли ноші на плечі, і ми рушили до пристані. Кавалькада вершників замикала той сумний похід. Під час моєї промови буря втихомирилася, світло смолоскипів відкривало у глиб лісу глибокі щілини, видовжені, чорні тіні сотнями проносилися збоку і вгорі, заходячи великим півколом за наші плечі. Нарешті ми виїхали з лісу. Вдалині вже виднівся пароплав зі своїми колесами. Додати залишилося небагато, історія наша кінчається. Серед плачу Б'янки і негрів тіло померлого внесено на палубу. Ми востаннє вишикувалися на березі. – Ще одна справа, Рудольфе, – сказав я, беручи його за ґудзик сурдута. – Ти від'їжджаєш як спадкоємець велетенської фортуни – не хочу нічого тобі накидати – то радше мені годилося б підтримати старість оцих бездомних героїв людства, проте, я, на жаль – злидар. – Рудольф притьмом сягнув по чекову книжку. Ми зробили коротку нараду в стороні і швидко дійшли до порозуміння.

– Панове! – гукнув я, звертаючись до моєї гвардії. – Отсей прекраснодухий мій приятель вирішив відшкодувати мої дії, які позбавили вас хліба й даху над головою. Після того, що сталося, жоден паноптикум вас не прийме, тим більше що конкуренція велика. Вам треба буде трохи зректися з ваших амбіцій. Зате ви станете вільними людьми, а я знаю, що ви вмієте се цінувати. Позаяк вас, на жаль, не навчено жодних практичних професій, вас, наперед призначених до чистої репрезентації, мій приятель зафундував квоту, достатню для закупівлі дванадцятьох катеринок із Шварцвальду. Ви розійдетеся по світі, граючи людям для покріплення сердець. Добір арій – справа ваша. Пощо тратити багато слів – ви не є цілком справжніми Дрейфусами, Едісонами і Наполеонами. Ви є ними, так би мовити – лише за браком ліпших. Тепер ви примножите коло багатьох ваших попередників, цих анонімних Ґарібальді, Бісмарків і Мак-Магонів, які тисячами тиняються, забуті, по світі. У глибині ваших сердець ви залишитесь ними назавжди. А зараз, дорогі друзі і достойні панове, враз зі мною гукнімо: Хай живуть щасливо молодята Рудольф і Б'янка! – Хай живуть! – загукали вони хором. Негри заінтонували негритянський song. Коли стихло, я знову згрупував їх рухом руки, після чого, ставши насередині, добув пістолета й закричав: – А тепер, прощайте, панове, і з того, що ви за хвилину побачите, зробіть висновок – пересторогу, щоб ніхто не поривався відгадувати божественні заміри. Ніхто ніколи не зглибив задумів весни. Ignoratimus, мої панове, ignoratimus!

Я приклав пістолет до скроні і стрельнув, та в цю мить хтось вибив мені зброю. Обіч мене стояв офіцер фельд'єгерів і, тримаючи в руці папери, питав: – Чи то ви Йосиф N.?

– Так, – відповів я здивовано.

– Чи снили ви перед певним часом, – спитав офіцер, – стандардовий сон біблійного Йосифа?

– Можливо…

– Усе збігається, – сказав офіцер, дивлячись у папір. – Чи знаєте ви, що той сон був зауважений у найвищій інстанції і суворо скритикований?

– Я не відповідаю за свої сни, – сказав я.

– Ба ні, відповідаєте. Іменем Його Цісарської і Королівської Величности ви заарештовані!

Я усміхнувся.

– Яка повільна машина справедливости. Бюрократія Його Цісарської і Королівської Величности дещо обважніла. Я давно здистансував той ранній сон вчинками набагато тяжчого калібру, за які сам хотів виміряти собі справедливість, і ось той задавнений сон рятує мені життя. Я до ваших послуг.