Текст книги "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 25 страниц)

Трактат про манекени. Закінчення

Одного з наступних вечорів мій батько далі продовжував свою лекцію:

– Не про ті втілені непорозуміння, не про ті сумні пародії, мої любі, – плоди простацької, вульгарної нестриманості – хотів я сказати, заводячи мову про манекени, – я мав на думці щось інше.

Тут мій батько почав перед нашими очима будувати образ тієї, вимріяної ним, «generatio aeguivoca» [1]1
  «generatio aeguivoca» – покоління невиразних (лат.).


[Закрыть], якогось покоління істот, лише наполовину органічних, якоїсь псевдовегетації і псевдофауни, наслідків фантастичної ферментації матерії.

– То були творіння, зовні подібні до живих істот, до хребетних, ракоподібних, членистоногих, але той зовнішній вигляд вводив в оману. Насправді то були істоти аморфні, без внутрішньої структури, виплоди імітаційної тенденції матерії; обдарована пам'яттю, вона за звичкою повторює раз прийняті зовнішні форми. Масштаб морфології, якій підлягає матерія, узагалі обмежений, і певний запас форм знову повторюється на різних поверхах буття.

Ті істоти – рухливі, вразливі на подразнення, однак далекі від справжнього життя – можна було отримати, залишаючи певні складні колоїди в розчинах кухонної солі. Ті колоїди за кілька днів формуються, організовуються у згустки субстанції, що нагадують собою нижчі форми фауни.

В істот, які виникли в такий спосіб, можна було встановити процес дихання, обмін речовин, але хімічний аналіз не виявляв у них навіть сліду білкових сполук, ані складників вуглецю взагалі.

Усі ті примітивні форми були ніщо проти багатства зовнішнього вигляду і пишності псевдофауни та флори, яка часом з'являється у певних, точно визначених середовищах. Тими середовищами можуть бути старі помешкання, перенасичені еманаціями багатьох життів і подій – використане повітря, багате на специфічний інгредієнт людських марень, – звалища, збагачені гумусом спогадів, туги, безплідної нудьги. На такому ґрунті ця псевдовегетація швидко й поверхово кільчилася, щедро й ефемерно паразитувала, виганяла короткочасні покоління, які раптово й буйно розцвітали, щоб одразу погаснути.

Шпалери в таких помешканнях мусять бути вже дуже зношені і знуджені безперервною мандрівкою по всіх інтонаціях ритмів; не дивно, що вони сходять на манівці далеких, ризикованих роїнь. Серцевина меблів, їхня субстанція уже мусить бути розхитана, здеґенерована і податлива на гріховні спокуси: тоді на тому хворому, змученому і здичавілому ґрунті розцвітає, як прекрасна висипка, фантастична осуга, барвиста, буйна пліснява.

– Бачите, мої любі, – вів далі батько, – у старих будинках бувають кімнати, про які мешканці не пам'ятають. До них не навідуються місяцями, й вони в'януть, занедбані між давніми стінами, і трапляється, що замикаються у собі, заростають цеглою і, назавжди загублені в нашій пам'яті, поволі припиняють своє існування. Дверей, що ведуть до них з якогось помосту задніх сходів, челядь може так довго не помічати, що вони аж вростають, входять у стіну, яка стирає їхні сліди у фантастичному плетиві шпарин і тріщин.

– Якось раз на схилі зими, – говорив батько, – рано-вранці зайшов я до тих напівзабутих кімнат, яких не бачив кілька місяців, і був здивований їхнім виглядом.

З усіх шпар у підлозі, з усіх карнизів і ніш повиростали тонкі пагони й заповнили сіре повітря миготливим мереживом філігранного листя, ажурними заростями якоїсь теплиці, повної шепотів, блисків, коливань якоїсь облудної і блаженної весни. Довкола ліжка, під багатораменною лампою, уздовж шаф хиталися острівці делікатних дерев, які розбризкувалися яскравими мереживами, фонтанами мережаного листя, що струмували розпиленим хлорофілом аж до мальованого неба стелі… У квапливому процесі цвітіння у тому листі дерева розпускалися на очах, буяли ізсередини рожевим м'якушем і переливалися через вінця, гублячи пелюстки й розпадаючись у швидкоплинному відцвітанні.

– Я був щасливий, – казав мій батько, – від того несподіваного розквіту, який сповнив повітря миготливим шелестом, лагідним шумом, що, наче барвисте конфеті, переливався через тонке галуззя.

Я бачив, як із тремтливого повітря, з ферментації перенасиченої атмосфери виділяється і матеріалізується те квапливе цвітіння, переливання і розпадання фантастичних олеандрів, які сповнювали кімнату тихою хуртовиною великих рожевих грон квітів.

– Поки звечоріло, – закінчував свою мову батько, – не зосталося вже й сліду того пишного квітування. Уся та ілюзорна фата моргана була тільки містифікацією, витвором дивної симуляції матерії, яка намагається імітувати життя.

Мій батько того дня був на диво збуджений. Його очі, хитрі й іронічні, світилися запалом і гумором. Потім, раптово поважніючи, він знову повертався до своєї теми і розглядав безконечні форми та відтінки, яких набирала поліморфна матерія. Його захоплювали такі граничні, сумнівні й проблематичні форми, як ектоплазма сомнамбул, псевдоматерія, каталептична еманація мозку, що в деяких випадках виходила, траплялося, з уст сплячої людини, наповнювала всю кімнату як вибуяла, рідка тканина, астральне тісто, що перебуває на межі тіла й духу.

– Хто знає, – казав батько, – скільки є стражденних, скалічених, фрагментарних видів життя і як штучно, наспіх, збите цвяхами життя шаф і столів – того розп'ятого дерева, тих мучеників жорстокої людської винахідливості. Жахливі трансплантації чужих, ворогуючих між собою порід дерева, яких сковують в одну нещасну особистість.

Скільки давньої, мудрої муки у протруєних жилах і прожилках наших старих, надійних шаф? Хто помітить у них дивні, зістругані, відполіровані до невпізнання риси, усмішки, погляди?

Обличчя мого батька, коли він говорив це, вкрилося замисленими лініями зморщок, стало подібне до сучкуватої, старої дошки з прожилками, з якої зістругано всі спогади. Ми думали, що батько впаде у стан заціпеніння, який часом находив на нього, але він раптом прокинувся, отямився і повів далі:

– Давні, містичні племена бальзамували своїх мерців. У стінах їхніх помешкань були встановлені, вмуровані тіла, голови; у світлиці стояла мумія батька, а видублена жінка-покійниця служила килимом під столом. Я знав одного капітана, який мав у своїй каюті лампу-мелюзину [2]2
  Мелюзина – жіноча фігурка з хвостом риби чи змії (деталь свічника, люстри).


[Закрыть], зроблену малайськими бальзамувальниками з тіла його замордованої коханки. На голові в неї були великі оленячі роги.

У тиші каюти та голова з гіллястими рогами, прибита під стелею, поволі розплющувала очі; на розтулених устах блищала плівка слини, що лопалася від тихого шепоту. Головоногі, черепахи і великі краби, підвішені на балках стелі як люстри й канделябри, у цій тиші без кінця перебирали ногами, крокували й крокували на місці…

Лице мого батька раптом зробилося сумним і занепокоєним, його думки більше не сягали якихось асоціацій, і він перейшов до нових прикладів:

– Чи відомо вам, – говорив він приглушеним голосом, – що мій брат внаслідок довгої і невиліковної хвороби поступово перетворився на згорток гумових кишок, що моя бідна кузина вдень і вночі носила його в подушках, наспівуючи нещасному створінню безконечних колискових пісень зимової ночі? Чи може бути щось сумніше, ніж людина, перетворена на гумову кишку? Яке розчарування для батьків, яка дезорганізація їхніх почуттів, яка втрата усіх надій, що покладалися на обдарованого юнака! Одначе вірна любов бідної кузини супроводжувала його і в тій недузі.

– Ох! Не можу більше, не можу того слухати! – заголосила Польда, перехиляючись на кріслі. – Вгамуй його, Аделю…

Дівчата повставали, Аделя підійшла до батька і, наставивши пальця, вдала, що хоче його лоскотати. Батько отетерів, замовк і, повний жаху, позадкував перед наставленим дратівним пальцем Аделі. Вона ішла за ним, не зупиняючись, погрожувала йому отруйним пальцем і крок за кроком витісняла його з кімнати. Павлина позіхнула, потягуючись. Обнявшись з Польдою, вони дивилися одна одній в очі й усміхалися.

Переклав Іван ГНАТЮК

Німрод

Цілий серпень того року я пробавився з чудесним маленьким песиком, який одного дня знайшовся на підлозі нашої кухні, нездолящий і писклявий, пахнучий ще молоком і цуценяцтвом, з несформованою, круглявою, тремтячою голівкою, з лапками, розчепіреними на боки, як у крота, і з найделікатнішою, м'якесенькою шерстю.

З першого ж погляду здобула собі та крихточка життя увесь захват, увесь ентузіязм хлоп'ячої душі.

З якого неба впав так несподівано цей улюбленець богів, миліший серцю від найгарніших забавок? І як то старі, зовсім-таки нецікаві мийниці впадають інколи на такі гарні ідеї і приносять з передмістя, – о цілком ранішній, трансцендентально ранковій годині, – такого-от песика до нашої кухні?

Ах! я був ще – на жаль – неприсутній, ненароджений з темного лона сну, а те щастя вже здійснилося, вже чекало на нас, недолужно лежаче на холодній підлозі кухні, недоцінене Аделею і домівниками. Чому не збуджено мене раніше!? Тарілочка молока на підлозі свідчила про материнські імпульси Аделі, свідчила, на жаль, також і про назавжди втрачені для мене хвилини минулого, про розкоші названого материнства, у яких я не брав уділу.

Але передо мною лежала ще ціла прийдешність. Який же безмір випробувань, експериментів, відкриттів розгортався тепер! Секрет життя, найсуттєвіша його таємниця, зведена до цієї простішої, підручнішої й іграшкової форми, відкривалася тут перед ненаситною цікавістю. То було непередавано цікаво – мати на власність таку дещицю життя, таку часточку споконвічної таємниці в такому забавному й новому вигляді; то будило безконечну допитливість і приховану шану – своєю чужістю, несподіваною транспозицією того самого, що й у нас, вогника життя на форму, відмінну від нашої, тваринну.

Тварини! Мета ненаситної цікавости, екземпліфікації загадки життя, мов би створені для того, щоб людині показати людину, розкладаючи її багатство і ускладненість на тисячу калейдоскопічних можливостей, кожна з яких доведена до якоїсь парадоксальної крайности, до якоїсь вибуялости, повної характеру. Не обтяжене сплетом еготичних інтересів, що їх мають міжлюдські стосунки, відкривалося серце, повне симпатії, до чужих еманацій вічного життя, – повне любовної, співпрацюючої допитливости, яка була замаскованим голодом самопізнання.

Песик був оксамитний, теплий і пульсуючий маленьким, поспішним серцем. Мав два м'якенькі клаптики вух, голубуваті, каламутні очка, рожевий писочок, до якого можна було без жодної небезпеки вкласти пальця, делікатні і невинні лапки із зворушливою рожевою бородавочкою ззаду, над стопами передніх ніг. Тими ногами він влазив, жадібний і нетерплячий, до миски з молоком, хлептав напій рожевим язичком, щоб, наситившись, жалісно підняти маленьку мордочку з крапелькою молока на бороді і недолуго вибрьохатися з молочної купелі.

Хода його була незграбним заточуванням, боком навскіс, у невирішеному напрямку, по лінії трохи п'яній і хисткій. Домінантою його настрою була якась невизначена й основоположна жалібність, сирітство й безпорадність – нездатність заповнити чимнебудь порожнечу життя поміж сенсаціями поживків. Об'являлось це в безпляновості й непослідовності рухів, в ірраціональних нападах ностальгії з жалібним скімленням і неспроможністю знайти собі місце. Навіть ще в глибині сну, в якому потребу на щось опертися і до чогось притулитися він мусів заспокоювати, вживаючи для цього власну свою особу, скручену в тремтячий клубочок, – не покидало його почуття осиротіння і бездомности. Ах, життя, – молоде і вутле життя, випущене з надійної темряви, з притульного тепла материнського лона у великий і чужий, світлий світ, – як же щулиться воно й сахається, як цурається прийняти ту імпрезу, яку йому пропонують, – повне осоруги й знеохочення!

Але поволеньки малий Німрод(він отримав був це горде й войовниче ім'я) починає відчувати смак життя. Виключна опанованість образом материнської праодности поступається чарові багатоманіття.

Світ починає ставити на нього свої пастки: незнаний, а чаруючий смак різних наїдків, чотирикутник ранкового сонця на підлозі, на якому так добре влягтися, рухи власних члеників, власні лапки, хвостик – фіґлярний заводіяка до забави з самим собою, пестощі людської руки, під якими звільна дозріває певна свавільність, веселість, що розпирає тіло і народжує потребу в зовсім нових, різких і ризикованих рухах, – все це підкуповує, переконує і підохочує прийняти, погодитися з експериментом життя.

І ще одне. Німрод починає розуміти, що те, що йому тут підсувають, попри видимість новизни, є, по суті, тим, що вже було, – було багато разів, – безконечно багато разів. Його тіло впізнає ситуації, враження і предмети. По суті, все це не так уже його й дивує. Перед лицем кожної нової ситуації він дає нурка у свою пам'ять, у глибоку пам'ять тіла, і шукає навпомацки, гарячково, – і буває, що знаходить у собі відповідну, вже готову, реакцію: мудрість поколінь, складену у його плазмі, у його нервах. Знаходить якісь вчинки, рішення, про які й сам не знав, що вони в ньому дозріли, що лиш чекали на те, аби вискочити.

Сценерія його молодого життя, кухня з духмяними цебрами, з витирачками, які так чудернацько й інтригуюче пахнуть, з талапканням Аделиних пантофликів, з її галасливою крутаниною, – більше його не лякає. Він вже звик вважати її своєю доменою, задомовився в ній і почав розвивати стосовно неї неясне почуття приналежности, вітчизни.

Хібащо несподівано спадав на нього катаклізм у вигляді шурування підлоги – повалення законів природи, хльости теплого лугу, що підмивають усі меблі, і грізне шургання Аделиних щіток.

Але небезпека минає, щітка, сумирна й нерухома, тихо лежить у кутку, сохнуча підлога мило пахне мокрим деревом. Німрод, знову повернений до своїх нормальних прав і до свободи на власному терені, відчуває живу охоту хапати зубами старий коц на підлозі і торгати ним з усієї сили направо й наліво. Втихомирювання стихій наповнює його невимовною радістю.

Та ось він стає, як укопаний: перед ним, за яких три песячих кроки, посувається чорна машкара, потвора, що швидко суне на прутиках багатьох покарлючених ніг. Потрясений до глибини Німрод поводить зором за скісним курсом блискучого страховида, напружено стежачи за цим пласким, безголовим і сліпим тулубом, несеним несамовитою рухливістю павучих ніг.

Щось у ньому на той вид назбирується, щось дозріває, бучавіє, чого він сам іще не розуміє, ніби якийсь гнів або страх, але радше приємний і поєднаний з дрожем сили, самопочуття, агресивности.

І раптом він припадає на передні лапки і викидає з себе голос, ще йому самому не знаний, чужий, зовсім не подібний до звичайного квиління.

Викидає його з себе раз, і ще раз, і ще, тоненьким дискантом, який щохвилі пускає півника.

Але надаремно апострофує він комаху цією новою, зродженою з раптового надхнення мовою. В категоріях тарганячого інтелекту немає місця на цю тираду, і страховид далі відбуває свою скісну туру до кутка покою, серед рухів, освячених одвічним тарганячим ритуалом.

Що не кажіть, почуття ненависти ще не має тривалости і сили в душі песика. Новозбуджена радість життя перетворює кожне почуття у веселість. Німрод ще гавкає, але сенс його гавкання непомітно змінився, воно стало своєю власною пародією, – прагнучи висловити, по суті, невимовну вдатність цієї прегарної імпрези життя, повної пікантности, несподіваних пострахів і чудасій.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». – Львів, ВС «Просвіта», 1995.

Пан

В куті між задніми стінами шоп і прибудовок був завулок подвір'я, найдальша, остання віднога, замкнута межи комору, виходок і задню стіну курника, – глуха затока, поза яку виходу вже не було.

То був найдальший ріг, Ґібральтар того подвір'я, і він розпачливо бив головою у сліпий паркан з поземних дощок, замикаючу і остаточну стіну того світу.

З-під його замшілих дилин витікала смужка чорної, смердючої води, жила гниючого, масного болота, що ніколи не висихала, – єдина дорога, яка почерез границі паркана виводила у світ. Але розпач смердотливого завулка так довго бив головою в ту загату, що аж розхитав одну з поземних, потужних дощок. Ми, хлопчаки, доробили решту і виважили, висунули тяжку замшілу дошку з укріплення.

Так ми зробили вилам, відкрили вікно на сонце. Станувши ногою на дошці, кинутій через баюру, як міст, в'язень подвір'я міг у поземній позиції протиснутися через шпару, яка випускала його в новий, провійний і розлогий світ. Був там великий, здичавілий, старий сад. Високі груші, розложисті яблуні росли тут зрідка могутнім групами, обсипані срібним шелестом, кипучою сіткою білявих полисків. Буйна, змішана, некошена трава покривала пухнастим кожухом хвилясту місцину. Були там звичайні, трав'янисті лугові стебла з пір'ястими волотями колосків; були делікатні філіграни дикої петрушки і моркви; поморщені і шорсткі листочки розхідника і сліпої кропиви, що пахли м'ятою; ликуваті, блискучі бабки, скроплені ржею, що вистрілювали кетягами грубої, червоної каші. Все це, сплутане й пухнасте, напоєне було лагідним повітрям, підбите блакитним вітром і напахчене небом. Коли лежиш було в траві, то вкриваєшся собі цілою блакитною географією хмар і плинучих континентів, дихаєш цілою розлогою мапою небес. Від того спілкування з повітрям листки і паростки покрилися делікатними волосками, м'яким нальотом пуху, шорсткою щетиною гачків, немов би для хапання і затримування перепливів кисню. Той делікатний і білявий наліт споріднював листя з атмосферою, давав йому сріблястий, сірий полиск повітряних хвиль, тінистих задумань між двома зблисками сонця. А одна з тих рослин, жовта і повна молочного соку в блідих стебелинах, надута повітрям, пагонила зо своїх порожніх пагонів вже саме повітря, сам пух у вигляді пір'ястих молочакових куль, розсипуваних повівом і безголосо всякаючих у блакитну тишу.

Сад був розлогий і розгалужений кількома відногами і мав різні зони і клімати. В одній стороні він був відкритий, повен молока небес і повітря, і там він підстеляв небу щонайм'якшу, найделікатнішу, найпухнастішу зелень. Але в міру того як він опадав у глиб довгої відноги і поринав у тінь межи задню стіну запустілої фабрики содової води і довгу, готову завалитися стіну стодоли, він виразно похмурнів, ставав оприскливий і недбалий, запускався дико і нехлюйно, сердився кропивою, з'їжачувався будяками, паршивів усіляким бур'яном, аж у самому кінці, межи стінами, в широкій прямокутній затоці, тратив будь-яку міру і впадав у шал. Там то не був уже сад, тільки пароксизм шаленства, вибух люті, цинічне безсоромство і розпуста. Там, розпаплюжені, даючи попуск своїй пасії, паношилися порожні, здичавілі капустини лопухів – величезні відьми, що роздягалися серед білого дня зо своїх широких спідниць, скидаючи їх з себе, спідниця за спідницею, аж їх здуті, шелесткі, дзюраві ошалілими клаптями хоронили під собою те байстрюче плем'я. А зажерливі спідниці пухли й розпихалися, видиралися одна на одну, розпирали й накривали одна одну, ростучи разом здутою масою листяних блях аж під низький острішок стодоли.

То було там, де я уздрів його єдиний раз в житті, о непритомній від жару годині полудня. То була хвилина, коли час, ошалілий і дикий, зривається з цепу подій і, як збіглий волоцюга, жене з криком навпрошки через поля. Тоді літо, позбавлене контролю, росте без міри і рахуби на цілому просторі, росте з диким імпетомна всіх усюдах, у два літа, у три літа, у якийсь інший вироджений час, в несосвітенний розмір, у безумство.

О тій годині опановував мене шал ловлення метеликів, пасія спобігання тих мигтючих плямок, тих блудних пелюсток, що тряслися у розвогненому повітрі недозигзаґом. І трапилося тоді, що котрась із тих яскравих розпалася в леті на дві, потім на три, – і той тремтливий, сліпучо білий триплян вів мене, як блудний вогник, через шал будяків, що палилися у сонці.

Допіру на межі лопухів я затримався, не сміючи поринути у те глухе заглибище.

І тоді я раптом уздрів його.

Занурений у лопухи по пахви, він чапів передо мною.

Я бачив його грубі коркоші в брудній сорочці і нехлюйний канцур сурдута. Причаєний, як до скоку, він сидів отак – з коркошами, згорбленими мов би великим тягарем. Його тіло хехкало з натуги, а з мідяного, в сонці обличчя котився піт. Нерухомий, він, тяжко працював, моцуючись без руху з якимось величезним брем'ям.

Я стояв, прицвяхований його зором, який узяв мене мов би в кліщі.

То було обличчя волоцюги або пияка. Віхоть брудних пелехів вихрився над чолом, високим і випуклим, як гладка каменюка, обточена рікою. Але те чоло було скручене в глибокі борозни. Невідомо, чи біль, чи палючий жар сонця, чи надлюдське натуження вкрутилося так в те обличчя і напнуло риси до луску. Чорні очі вп'ялися у мене з надривом найвищого розпачу чи болю. Ті очі дивилися на мене і не дивилися, бачили мене і не бачили зовсім. То були лускаючі вирла, напружені найвищим піднесенням болю або дикою насолодою надхнення.

І раптом з тих рис, натягнутих до луску, вибочилася якась страшна, перекошена стражданням Гримаса і та Гримаса росла, брала в себе тамте безумство і надхнення, пучнявіла ними, вибочувалася щораз більше, аж ось прорвалася і заричала, захарчала кашлем сміху.

Потрясений до глибини, я бачив, як він, гигочучи сміхом з могутніх грудей, зрушився поволі з карячок і, згорблений, як гориля, з руками у спадаючих лахманах штанів, утікав, чалапаючи через капловухі бляхи лопухів великими скоками, – Пан без флейти, що лопотить сполохано у свої отчі нетрі.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК