Текст книги "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 25 страниц)

Na to twarz jego posiekana drgawkami, wzburzona wibracją warczenia całkuje się, wygładza i z głębi wynurza się oblicze niemal zupełnie ludzkie. Podchodzę bez obawy i odczepiam sprzączkę na jego karku. Idziemy teraz obók siebie. Introligator jest w porządnym czarnym ubraniu, ale bosy. Próbuję nawiązać z nim rozmowę, ale z jego ust wychodzi tylko niezrozumiały bełkot. Tylko w oczach, w tych czarnych wymownych oczach czytam dziki entuzjazm przywiązania, sympatii, który mnie zdejmuje grozą. Chwilami potyka się o kamień, o grudę ziemi i wtedy wskutek wstrząśnięcia twarz jego natychmiast łamie się, rozpada, przerażenie wynurza się do połowy, gotowe do skoku, a tuż za nim wściekłość, czekająca tylko na moment, ażeby znów zmienić tę twarz w kłębowisko syczących żmij. Przywołuję go wtedy do porządku szorstkim koleżeńskim upomnieniem. Klepię go nawet po plecach. I czasami próbuje się na jego twarzy uformować zdziwiony, podejrzliwy, nie dowierzający sobie uśmiech. Ach! jak mi ciąży ta straszna przyjaźń. Jak mnie przeraża ta niesamowita sympatia. Jak pozbyć się tego człowieka kroczącego obok mnie i uwisłego okiem, całą żarliwością swej psiej duszy na mojej twarzy. Nie wolno mi jednak zdradzać mego zniecierpliwienia. Wyciągam portfel i mówię rzeczowym tonem: – Potrzeba wam pewnie pieniędzy, mogę wam z przyjemnością pożyczyć – ale na ten widok twarz jego nabiera tak strasznej dzikości, że chowam czym prędzej pugilares. I jeszcze czas długi nie może się uspokoić i opanować rysów, które wciąż wykrzywia konwulsja wycia. Nie, tego dłużej nie zniosę. Wszystko raczej niż to. Sprawy już i tak powikłały się, splątały beznadziejnie. Nad miastem widzę łunę pożaru. Ojciec gdzieś w ogniu rewolucji w płonącym sklepie, Doktór Gotard nieosiągalny i w dodatku niepojęte pojawienie się matki incognito, w jakiejś tajemnej misji! Są to ogniwa jakiejś wielkiej niezrozumiałej intrygi zaciskającej się dookoła mej osoby. Uciekać, uciekać stąd. Gdziekolwiek. Zrzucić z siebie tę okropną przyjaźń, tego cuchnącego psem introligatora, który mnie nie spuszcza z oka. Stoimy przed bramą Sanatorium. – Proszę pana do mego pokoju – mówię z uprzejmym gestem. Cywilizowane ruchy fascynują go, usypiają jego dzikość. Puszczam go przed sobą do pokoju. Sadzam go na krześle.

– Pójdę do restauracji przynieść koniaku – mówię.

Na to zrywa się z przerażeniem, chcąc mi towarzyszyć. Uspokajam jego popłoch z łagodną stanowczością.

– Pan będzie siedział, pan będzie czekał spokojnie – mówię doń głębokim, wibrującym głosem, na którego dnie brzmi ukrywany strach. Siada z niepewnym uśmiechem.

Wychodzę i idę powoli korytarzem, potem schodami na dół, korytarzem do wyjścia, przekraczam bramę, przemierzam podwórze, zatrzaskuję za sobą żelazną furtkę i teraz zaczynam biec bez tchu, z bijącym sercem, z walącymi skroniami ciemną aleją wiodącą do dworca kolejowego.

W głowie piętrzą mi się obrazy, jeden straszliwszy od drugiego. Niecierpliwość potwora, jego przerażenie, rozpacz, gdy pozna, że jest oszukany. Powrót furii, recydywa wściekłości wybuchająca z niepohamowaną siłą. Powrót mego ojca do Sanatorium, jego nic nie przeczuwające pukanie do drzwi i niespodziane twarzą w twarz ze straszliwą bestią.

Szczęście, że ojciec już w gruncie rzeczy nie żyje, że go to właściwie nie dosięga – myślę z ulgą i widzę już przed sobą czarny ciąg wagonów kolejowych stojących u wyjazdu.

Siadam do jednego z nich i pociąg jakby czekał na to, rusza z miejsca powoli, bez gwizdu.

W oknie jeszcze raz przesuwa się i obraca powoli ta ogromna misa horyzontu, nalana ciemnymi szumiącymi lasami, wśród których bieleją mury Sanatorium. Żegnaj ojcze, żegnaj miasto, którego już nie zobaczę.

Od tego czasu jadę, jadę wciąż, zadomowiłem się niejako na kolei i tolerują mnie tam wałęsającego się z wagonu do wagonu. Ogromne, jak pokoje, wozy pełne są śmiecia i słomy, przeciągi przewiercają je na wskroś w szare bezbarwne dni.

Moje ubranie podarło się, postrzępiło. Podarowano mi znoszony mundur kolejarza. Twarz mam obwiązaną brudną szmatą wskutek spuchniętego policzka. Siedzę w słomie i drzemię, a gdy jestem głodny, staję w korytarzu przed przedziałami drugiej klasy i śpiewam. I wrzucają mi drobne monety do mojej konduktorskiej czapki, do czarnej czapki kolejarza z oddartym daszkiem.

Санаторій Під Клепсидрою. Переклав Андрюс Вишняускас

I

Подорож тривала довго. Цією бічною, забутою гілкою, якою тільки раз на тиждень курсує потяг, їхало всього лиш кілька пасажирів. Я ніколи не бачив цих допотопних вагонів, давно знятих з інших ліній, просторих, як кімнати, темних і закамаристих. Їхні заламані під різними кутами коридори, їхні порожні, поплутані та холодні купе чаїли в собі якусь дивовижну, мало не відлякуючу, занедбаність. Я перебирався з вагона до вагона, шукаючи якого затишного кутка, але скрізь віяло, холодні протяги торували собі дорогу крізь ці надра, прошиваючи навиліт увесь потяг. Подекуди на підлозі сиділи люди з клунками, вони не насмілювалися займати порожніх, надміру високих лав. Зрештою, опуклі цератові сидіння були холодні, як крига, і липкі від старости. На порожніх зупинках не сів жоден пасажир. Без свисту, без пахкання потяг поволі й немов у задумі рушав далі.

Певний час моїм супутником був чоловік у подертому мундирі залізничника, мовчазний, заглиблений у роздуми. Він притискав хустину до опухлого, зболеного обличчя. Пізніше і той десь зник, непомітно зійшов на якійсь із зупинок. По ньому зосталося місце, відтиснуте у соломі, якою була встелена підлога, та ще забута ним чорна понищена валізка.

Бредучи соломою та покидьками, я йшов непевним кроком з вагона у вагон. Відчинені настіж двері купе хиталися від протягів. Ніде жодного пасажира. Нарешті я зустрів кондуктора у чорному мундирі залізничника цієї лінії. Він огортав шию грубою хусткою, пакував свої манелі, ліхтар, посвідчення. – Під'їжджаємо, шановний, – сказав він, глянувши на мене вицвілими очима. Потяг поволі, без пахкання, без стуку спинявся, немовби з останнім подихом пари з нього помалу виходило життя. Зупинилися. Тиша й пустка, жодного тобі станційного будиночка. Висідаючи, кондуктор ще показав мені напрямок до Санаторію. З валізою в руці я попрямував білим вузьким гостинцем, який невдовзі сховався у темній гущавині парку. Я з деяким інтересом придивлявся до пейзажу. Дорога, якою я простував, спиналася вгору і виводила на гребінь пологого узгір'я, звідки відкривався широкий виднокіл. День був цілковито сірий, мерхлий, позбавлений акцентів. І, можливо під впливом цієї важкої й безбарвної аури, тьмяніла велетенська улоговина горизонту, в якій аранжувався розлогий, лісистий краєвид, укладений складчато з пасм і шарів заліснення, щоразу дальших і сіріших, опливаючих обабіч смугами та лагідними спадами. Здавалося, що увесь цей тьмавий, статечний краєвид ледь помітно плив сам у собі, сунучи повз себе, як захмарене і розбурхане, сповнене зачаєного руху небо. Плавні пасма та облямівки лісів немовби шуміли й росли від цього шуму, ніби приплив моря, яке неспостережно підбирається до суші. Посеред темної динаміки лісистого терену винесена біла дорога звивалася, немов мелодія, гребенем широких акордів, підперта натиском могутніх музичних мас, які її врешті поглинали. Я відчахнув з придорожнього дерева галузку. Зелень листя була цілком темна, мало не чорна. Ця чорнота була навдивовижу соковита, глибока й благочинна, як міцний та насичений сон. А усі відтінки сірости краєвиду були похідними цієї єдиної барви. Такого кольору краєвид іноді набуває в наших краях у хмарні літні сутінки, насичені тривалими дощами. Та ж глибока й спокійна байдужість, те ж рішуче й остаточне задубіння, яке уже не потребує втіхи барв.

У лісі було темно як поночі. Я йшов навпомацки сухою глицею. Коли дерева порідшали, у мене під ногами задудоніли балки мосту. На другому його кінці, поміж чорними деревами, бовваніли сірі багатовіконні стіни готелю, розрекламованого в якості Санаторію. Подвійні скляні двері при вході були відчинені. У них можна було увійти просто з містка, спорядженого обабіч хиткими балюстрадами з березових галузок. У коридорі панували напівморок й уроча тиша. Я почав навшпиньки пересуватися від дверей до дверей, читаючи у темряві вміщені над ними номери. На повороті я нарешті наштовхнувся на покоївку. Вона вибігла з кімнати, немов вирвалася з чиїхось докучливих рук, задихана й збуджена. Покоївка не тямила до ладу, що я їй говорив, отож довелося повторити, але вона й далі безпорадно метушилася.

Чи отримали тут мою депешу? Покоївка розвела руками, а її погляд помандрував убік. Вона тільки й чекала нагоди кинутися до напіввідчинених дверей, на які увесь час скоса позирала. – Я приїхав здалеку, замовивши телеграфом кімнату у цьому будинку, – сказав я дещо роздратовано. – До кого мені звернутися?

Вона не знала. – Може, Ви сходите до ресторану, – плуталася покоївка. – Зараз усі сплять. Коли пан Доктор прокинеться, я повідомлю про Вас.

– Сплять? Прецінь зараз день, до ночі ще далеко…

– А у нас завше сплять. Ви що, не знаєте? – Вона звела на мене зацікавлені очі. – Втім, тут ніколи не буває ночі, – додала грайливо покоївка. їй уже перехотілося втікати, і вона крутилася, поскубуючи пальцями мереживо фартушка.

Я лишив її та увійшов до напівтемного ресторану. Він був заставлений столиками, а великий буфет займав обшир усієї стіни. Я відчув деякий апетит, чого давно уже зі мною не траплялося. Особливо тішив вигляд тістечок і тортів, якими була рясно заставлена буфетна ляда.

Я поклав валізку на одному зі столиків. Усі вони стояли пусткою. Я плеснув у долоні. Жодної відповіді. Я зазирнув до сусідньої зали, більшої та світлішої. Через широке вікно чи лоджію у цій залі відкривався вид на знаний уже мені пейзаж, який наче жалобне мементо стояв у глибокому смуткові та покорі в рамі фрамуги. На вкритих обрусами столиках виднілися залишки недавнього частування, відкорковані пляшки, напівпорожні келишки. Де-не-де лежали навіть ще не взяті персоналом чайові. Я повернувся до буфету і взявся роззиратися за тістечками та паштетами. На вигляд вони були дуже смаковиті. Я певний час міркував чи випадає почастуватися самому. Мене охопив наплив незвичайної пажерливости. Особливою оскомою виповнював мій рот певний різновид пісочного тістечка з яблучним мармеладом. Я уже хотів було підважити одне з цих тістечок срібною лопаткою, коли відчув за спиною чиюсь присутність. Покоївка увійшла у тихих пантофлях і торкнула моє плече пальцями. – Пан Доктор запрошує Вас, – сказала вона, розглядаючи свої нігті. Покоївка, не озираючись, ішла попереду, переповнена магнетизмом, викликаним колиханням її стегон. Вона розважалася посиленням цього магнетизму, регулюючи проміжок між нашими тілами, коли ми поминали десятки пронумерованих дверей. Коридор щодалі темнішав. Майже у цілковитій темряві вона поткнулася мимохіть об мене. – Ось Докторові двері, – прошепотіла вона. – Прошу увійти.

Доктор Ґотард прийняв мене, стоячи посередині кімнати. Був він чоловіком низького зросту, з широкими плечима та чорним заростом.

– Ми отримали Вашу депешу ще вчора, – сказав він, – і послали на станцію санаторний коч, але Ви приїхали іншим потягом. Що ж, залізничне сполучення у нас не найкраще. Як Ви себе почуваєте?

– Батько ще живий? – запитав я, втупившись стурбовано у його усміхнене обличчя.

– Природно, що живий, – сказав він, спокійно витримавши мій пристрасний погляд. – Звичайно, у межах, обумовлених ситуацією, – додав він, змруживши очі. – Ви, так само добре, як і я, знаєте, що з точки зору Вашої родини, з перспективи Вашої вітчизни – батько помер. Це абсолютно невідворотно. Ця смерть кидає певну тінь на його тутешню екзистенцію. – Але сам батько про це не знає, не здогадується? – запитав я пошепки. Він потряс головою з глибокою переконаністю. – Будьте спокійні, – відповів Доктор Ґотард притишеним голосом, – наші пацієнти не здогадуються, не можуть здогадуватися…

– Увесь трюк полягає в тому, – додав він, готовий продемонструвати механізм фокусу на відповідно налаштованих пальцях, – що ми відклали минулий час. Ми тут спізнюємося на певний часовий інтервал, величину якого неможливо окреслити. Все зводиться до найпростішого релятивізму. Батькова смерть, яка спіткала його у Вашій вітчизні, ще не стала реальністю тут.

– У такому разі, – сказав я, – батько помирає, або ж перебуває при смерті…

– Ви мене не розумієте, – відрік Доктор Ґотард тоном поблажливої нетерплячости. – Ми відновлюємо тут минулий час в усіх можливих видозмінах, а отже і можливістю вилікуватися. – Тримаючись за бороду, він з посмішкою розглядав мене. – Але зараз Ви напевне хочете побачитися з батьком. Як Ви й розпорядилися, ми зарезервували для Вас друге ліжко у батьковій кімнаті. Я Вас відведу.

Як тільки-но ми вийшли у тьмавий коридор, Доктор Ґотард перейшов на шепіт. Я зауважив на ногах у нього повстяні пантофлі, такі ж, як у покоївки.

– Ми даємо нашим пацієнтам змогу подовгу спати, заощаджуючи їхню життєву енергію. Зрештою, вони тут і так не мають ніякого кращого заняття.

Під якимись дверима він затримався, приклавши пальця до уст. – Увійдіть потиху – батько спить. Лягайте також і Ви. Це найкраще, що Ви зараз можете вчинити. До побачення. – До побачення, – прошепотів я, відчуваючи, як під саме горло підкочується шалене серцебиття. Я натиснув на клямку, і двері подалися самі, вони відхилися безборонно, як уста уві сні. Я увійшов досередини. Кімната була напівпорожня, сіра й нага. На звичайному дерев'яному ліжку під невеликим віконечком, на пишній постелі лежав мій батько і спав. Його глибоке дихання видобувало з надр сну цілі поклади хропіння. Здавалося, що уже вся кімната вимощена тим хропінням від підлоги до стелі, але нові припаси усе прибували й прибували. Зворушений до глибини душі, я дивився на схудле, здрібніле батькове обличчя, цілковито поглинуте зараз працею хропіння, обличчя, яке у глибокому трансі, покинувши свою земну оболонку, десь на найдальшому березі сповідалося у своєму бутті урочистим переліком хвилин.

Другого ліжка не було. Від вікна тягнуло пронизливим холодом. І груба холодна.

Тут не надто турбуються про пацієнтів, – подумав я собі. – Таку хвору людину віддано на поталу протягам! І, здається, ніхто тут не прибирає. Товстий шар пилюки встеляв підлогу, вкривав нічну шафку з ліками та склянкою вистиглої кави. На буфеті лежать собі стоси тістечок, а пацієнтам дають саму чорну каву замість чогось поживного! Але, у порівняні із благоденством повернутого навспак часу, це, звичайно, дрібниця. Я поволі роздягнувся і вслизнув до батькового ліжка. Він не прокинувся. Лише його хропіння, вочевидь, доп'явшись надмірних висот, понижчало на октаву, відмовившись від пишномовности своїх декламацій. Воно стало нібито приватним хропінням, хропінням для власного вжитку. Я обтиснув навколо батька перину, затуляючи його, наскільки це можливо, від холодного протягу з вікна, і невдовзі заснув поряд із ним.

II

Коли я прокинувся, у кімнаті панували сутінки. Батько сидів, уже одягнений, біля столу і пив чай, умочуючи в ньому глазуровані сухарики. Він мав на собі ще нове, чорне вбрання з англійського сукна, куплене останнього літа. Його краватка була зав'язана трохи недбало.

Побачивши, що я не сплю, він з милою посмішкою на поблідлому від хвороби обличчі сказав: – Я сердечно втішений, що ти приїхав, Йосифе! Що за несподіванка! Я почуваю себе тут так самотньо. Щоправда, у моєму становищі гріх нарікати, я зазнав куди гіршого, і якщо би чоловік прагнув витиснути facit з усіх пунктів… Але годі про це. Уяви собі, одразу ж першого ж дня мені тут подали чудову filet de boeuf з грибочками. Це був пекельний шмат м'яса, Йосифе. Я тебе якнайсерйозніше попереджаю – якщо тут тобі коли захочуть подати filet de boeuf… Досі відчуваю у животі вогонь. І пронос за проносом… Я зовсім не міг дати собі ради. Але маю для тебе новину, – продовжував він. – Не смійся, я винайняв тут приміщення для крамниці. Авжеж. І вітаю себе з цією ідеєю. Я, знаєш, нестерпно нудився. Ти просто не уявляєш, що за нуда тут панує. А так принаймні маю приємне заняття. Знова таки, не уявляй собі жодних пишнот. Де вже там. Приміщення значно непоказніше, аніж наша давня гамазея. Просто буда у порівнянні з нею. У нашому місті я б соромився такої ятки, але тут, де ми мусили настільки попустити наші претензії – чи ж не так, Йосифе?.. – Він болісно засміявся. – Та й отак якось живемо. – Мені стало прикро. Я соромився батькового збентеження, бо й він помітив, що трохи неправильно висловився.

– Бачу, ти ще не цілком прокинувся, – сказав він трохи згодом. – Ще трохи поспи, а потому відвідаєш мене у крамниці, – правда ж? Я, власне, туди поспішаю, щоб глянути як рухаються справи. Ти не маєш поняття, як важко було з кредитом, з якою недовірою ставляться тут до старих купців, до купців з порядним минулим… Пригадуєш крамничку оптика на ринку? Отож, відразу поряд біля неї наша крамниця. Шильди ще немає, але й так втрапиш. Помилитися важко.

– Що то Ви, батьку, виходите без пальта? – спитав я занепокоєно.

– Мені його забули запакувати, уяви собі, – я не знайшов пальта в скрині, але мені його зовсім не бракує. О, цей лагідний клімат, о, ця солодка погода!..

– Візьміть, батьку, моє пальто, – наполягав я. – Конче прошу – візьміть. – Але батько уже наклав капелюха, махнув мені рукою і вислизнув із кімнати.

Ні, сон мене уже не брався. Я відчував, що відпочив… і зголоднів. Я з приємністю пригадав заставлений тістечками буфет й почав одягатися з думкою, як то собі догоджу розмаїтими ґатунками тих ласощів. Першість, без сумніву, віддам яблучному пісочному пирогові, але не забуду і про чудовий бісквіт, начинений помаранчевими шкоринками, який я там бачив. Я підійшов до дзеркала, щоб зав'язати краватку, але його поверхня, немов сферичний рефлектор, зачаїла мій образ десь у глибині, вируючи каламутною глибінню. Даремно я намагався регулювати відстань, підходив, відходив – жодне відображення і не збиралося вигулькувати з пливкої сріблястої імли. «Треба попросити інше дзеркало,» – подумав я собі та вийшов із кімнати.

У коридорі було зовсім темно. Враження урочистої тиші посилювала слабенька газова лампа, що блакитним промінцем горіла на розі. У цьому лабіринті дверей, фрамуг і закамарків я ніяк не міг пригадати собі, де вхід до ресторану. «Вийду-но до міста, – подумав я собі з раптовою рішучістю. – Поїм десь там. Може знайду яку добру кондитерську».

За брамою мене овіяло важке, вільготне й солодке повітря особливого місцевого клімату. Хронічна сіризна атмосфери поглибшала ще на кілька відтінків, отож день просвічував крізь неї, мов через жалобний креп.

Я не міг намилуватися оксамитною, соковитою чорнотою найтемніших ділянок, гамою пригаслої сіризни плюшевих попелищ, яка перебігала пасажами приглушених тонів, зламаних натисканням клавіші – о, цей ноктюрн пейзажу. Густе й брижисте повітря облопотіло моє обличчя м'якою плахтою. Воно було нудотно-солодкаве, як перестояна дощівка.

Знову цей шум чорних лісів, що повертається сам до себе, глухі акорди, які хвилюють простір вже поза межею чутности! Я опинився на заґумінках Санаторію. Озирнувся на високі мури вигнутого підковою будинку головного корпусу. Усі вікна були зачинені чорними віконницями. Санаторій міцно спав. Я поминув браму із залізних штахетин. Збоку біля неї стояла небачених розмірів порожня собача буда. Мене знову поглинув і пригорнув чорний ліс, я простував тихою глицею крізь його сутінки навпомацки, немов із заплющеними очима. Коли трохи розвиднілося, між деревами вималювалися обриси будинків. Ще кілька кроків – і я опинився на просторому міському майдані. Дивна, оманлива подібність до ринку нашого рідного міста! Як подібні, по суті, усі ринки на світі! Мало не однаковісінькі будинки й крамниці!

Тротуари були майже безлюдні. Жалобний і пізній поблиск невизначеної пори мрячив з неба неокресленої сіризни. Усі афіші й вивіски легко читалися, проте я б не здивувався, коли мені хто сказав, що то глибока ніч! Тільки декілька крамниць були відчинені. На інших жалюзі були уже напівприспущені, їх поспіхом замикали. Міцне та бурхливе повітря, повітря п'янке й багате поглинало подекуди частину краєвиду, змивало, немов мокрою губкою, двійко будинків, ліхтар, шматок тильди. Інколи важко було розклепити повіки, що западалися через дивну недбалість чи сонливість. Я почав шукати крамничку оптика, про яку згадував батько. Він говорив про неї, як про щось мені відоме, немов покликаючись на мою обізнаність у місцевих стосунках. Чи ж він не знав, що я тут уперше? Без сумніву, йому плуталося в голові. Але чого ще можна було очікувати від батька, лише наполовину реального, батька, котрий жив настільки умовним, відносним, обмеженим численними пересторогами життям! Шила в мішку не сховаєш – треба було багато доброї волі, аби визнати за ним певний різновид екзистенції, адже це був жалюгідний сурогат життя, залежний від поблажливости загалу, від того « consensus omnium», з якого він черпав свої кволі соки. Було зрозуміло, що тільки завдяки солідарному погляду крізь пальці, колективному заплющенню очей на очевидні й разючі вади такого стану справ, це жалюгідне, про людське око, життя хоча б на мить могло втриматися у тканині реальности. Його міг би похитнути найслабший спротив, а найлегший подмух скептицизму доконав би його. Чи міг Санаторій Доктора Ґотарда забезпечити батькові цю тепличну атмосферу зичливої терпимости, уберегти від холодних подмухів тверезости й критицизму? Просто диво, що при такому загрозливому, проблематичному стані справ батько все ще так добре виглядав.

Я зрадів, угледівши вітрину цукерні, заповнену бабками й тортами. Мій апетит ожив. Я прочинив скляні двері з табличкою «морозиво» і увійшов до темного приміщення. Там пахло кавою і ваніллю. З глибини крамниці вийшла панночка із обличчям, розмитим сутінками, і прийняла замовлення. Нарешті, раз на довший час, я зміг-таки досхочу наїстися прекрасних пончиків, які я вмочував у каву. У темряві, у вирі танцюючих арабесок присмерку, я поглинав нові й нові тістечка, відчуваючи, як вирування темряви втискається мені під повіки, з хихотінням опановує мої нутрощі своїм теплим пульсуванням, мільйонним роєвищем делікатних доторків. Нарешті вже тільки прямокутник вікна світився сірою плямою у цілковитій темряві. Надаремне я стукав ложечкою по поверхні стола. Ніхто не з'являвся, аби взяти належне за трапезу. Я залишив на столі срібну монету та вийшов на вулицю. У сусідній книгарні ще світилося. Крамарі займалися сортуванням книжок. Я запитав про батькову крамницю. «Це наступне приміщення поряд з нами», – пояснили мені. Послужливий хлопчина навіть побіг до дверей, аби мені показати. Портал – скляний, вітрина ще не готова, завішана сірим папером. Вже від дверей я з подивом зауважив, що крамниця повна покупців. Мій батько стояв за лядою і, постійно слинячи олівця, додавав позиції довгого рахунку. Добродій, для якого готувався цей рахунок, схилившись над лядою, посував вказівним пальцем за кожною доданою цифрою і стиха рахував. Решта відвідувачів мовчки приглядалися. Батько глянув на мене з-за окулярів і сказав, зупинивши пальця на позиції, до якої щойно дійшов: – Тут тобі якийсь лист, лежить на столі між паперами. – І знову занурився у підрахунки. Тим часом крамарі відкладали куплені товари, загортали їх у папір, обв'язували мотузками. Полиці тільки частково були заповнені сукном. Більша їх частина все ще була порожня.

– Чому Ви собі не сядете, батьку? – заспитав я стиха, зайшовши за ляду. – Ви зовсім на себе не вважаєте, а такі ж хворі. – Він заперечливо підніс долоню, мовби дистанціюючись від моїх наполягань, і не припинив рахунку. Вигляд у нього був дуже мізерний. Видко було, як на долоні, що тільки штучне збудження, гарячкова діяльність підтримують його сили, віддаляють ненадовго мить повного заламання.

Я пошукав на столі. Це був радше пакет, аніж лист. Калька днів тому я написав до книгарні у справі певної порнографічної книжки, і ось мені її надіслали аж сюди, уже встигли знайти мою адресу, а точніше адресу батька, котрий щойно відкрив свою крамницю, якій бракувало шильди і фірмового знаку. Що ж, дивовижна організація розвідин, дивогідна вправність обслуговування! І такий незвичний поспіх!

– Можеш почитати собі ззаду, у конторі, – сказав, незадоволено поглядаючи на мене, батько. – Сам бачиш, що тут бракує місця.

Контора за крамницею була ще порожня. Крізь скляні двері туди потрапляло трохи світла з крамниці. На стінах висіли пальта крамарів. Я відкрив листа і при слабкому світлі від дверей почав читати.

Мене повідомляли, що потрібної мені книги, на жаль, немає на складі. Розпочато її пошук, але, не випереджуючи його наслідків, фірма тим часом дозволяє собі надіслати мені, без жодних зобов'язань, певний товар, щодо якого передбачалося моє безсумнівне зацікавлення. Далі йшов заплутаний опис розкладного астрономічного рефрактора великої потужности та з масою переваг. Заінтригований, я видобув з конверта цей інструмент, зроблений з чорної церати або цупкого полотна, складеного пласкою гармонікою. Я завжди мав слабість до телескопів, отож почав розсувати багаторазово складену оболонку інструмента. Закріплюваний тонкими прутиками, у моїх руках розбудовувався велетенський міх телескопа, порожня буда якого витяглася на довжину цілої кімнати, лабіринт чорних комірок, довгий комплекс камер обскур, вбудованих одна в одну до половини. Це було щось на кшталт довгого авта з лакованого полотна, якийсь театральний реквізит, що імітував за допомогою легкого паперового матеріалу та цупкого тику масивність дійсности. Я зазирнув у чорну вирву окуляра і побачив, як у глибині ледь маячать обриси подвір'я з боку фасаду Санаторію. Зацікавившись, я глибше втиснувся у задню комірку апарата. Тепер у полі зору далекогляда я міг стежити за покоївкою, котра з тацею в руках ішла напівтемним коридором Санаторію. Вона повернулася й посміхнулася. «Чи бачить вона мене?» – подумав я собі. Нездоланна сонливість затягувала мої очі імлою. Я, власне, сидів у задній коморі далекогляда, наче в салоні автомашини. Легкий порух двигуна – і ось апарат зашурхотів лопотінням паперового метелика, а я відчув, що він рухається разом зі мною і звертає до дверей.

Немов велика чорна гусениця, далекогляд в'їхав у освітлену крамницю – багаточленний тулуб, здоровенний паперовий тарган з імітацією двох ліхтарів попереду. Покупці з'юрмилися, сахаючись від цього сліпого паперового дракона, крамарі широко прочинили двері на вулицю, і я поволі виїхав цим паперовим авто, поміж шерегами відвідувачів, котрі осудливими поглядами проводжали цей, правду кажучи, скандальний виїзд.

III

Отак воно й живеться у цьому місті, і час минає. Більшу частину дня ми спимо, і то не лише у ліжку. Ні, щодо цього ми не надто вибагливі. У цих краях будь-де та в будь-яку пору дня людина готова солодко переспатися. Чи то поклавши голову на столик у ресторані, чи то в бричці, а навіть настоячки дорогою, в сінях якогось будинку, куди вона ненадовго навідується, аби віддатися хоча б на мить невідпорній потребі сну.

Прокинувшись, очманілі ще і хиткі, ми продовжуємо обірвану було розмову, прямуємо далі обтяжливим шляхом, котимо вперед заплутану справу без початку й кінця. Як наслідок – десь дорогою мимохіть губляться цілі проміжки часу, ми втрачаємо контроль за тривалістю дня і врешті перестаємо на ній наполягати, без жалю відмовляємося від кістяка безперервної хронології, сторожко наглядати за якою нас колись призвичаїла погана звичка та клопітка щоденна дисципліна. Ми давно пожертвували цією безупинною готовістю рахувати відбутий час, тою пильністю у вилічуванні до мідяка зужитих годин – гордощами та пихою нашої економіки. Ми давно капітулювали, зрікшись кардинальних цнот, щодо яких не знали колись вагань і не припускалися хиб.

Проілюструємо цей стан речей кількома прикладами. Певної пори дня чи ночі – вони відрізняються тільки ледь помітним нюансом неба – я прокидаюсь біля балюстради містка, що провадить до Санаторію. Присмерк. Я мусив, знемагаючи від дрімоти, довго мимоволі мандрувати містом, перш ніж доволікся, смертельно втомлений, до цього містка. Не можу сказати, чи весь час у дорозі мене супроводжував Д-р Ґотард, котрий стоїть зараз переді мною, завершуючи якісь міркування виведенням остаточних висновків. Захоплений власним красномовством, він навіть бере мене попід руку і тягне за собою. Я йду разом з ним, і, ще до того, як ми перетнули громохкі дошки містка, вже знову сплю. Крізь заплющені повіки мені ледь видно виразну жестикуляцію Доктора, усмішку в глибині його чорної бороди, і я марно намагаюся зрозуміти цей чудовий логічний викрутас, цей остаточний козир, яким він тріумфально завершує аргументи, завмерши з розведеними руками. Не знаю, як довго ми ще ідемо отак поруч, заглибившись у сповнену непорозумінь розмову, коли певної миті я остаточно очунюю. Доктора Ґотарда вже немає, зовсім темно, але це тільки тому, що мої очі заплющені. Я розплющую їх і усвідомлюю, що знаходжуся у ліжку, в моїй кімнаті, до якої не знати яким робом потрапив.

Іще непристойніший приклад.

Обідньої пори я входжу до міського ресторану, в безладний гамір та колотнечу їдців. І кого ж подибую тут посеред зали, за столом, що вгинається від страв? Батька. Всі погляди спрямовані на нього, а він, поблискуючи діамантовою шпилькою, незвично жвавий, розкошуючи в екстазі, нестямно кланяється навсібіч, відверто розмовляючи з усією залою водночас. Із вдаваною хвацькістю, якої я не можу споглядати без глибокого занепокоєння, він замовляє все нові й нові страви, що вже стосами купчаться на столі. Він залюбки громадить їх довкола себе, хоча не впорався ще з першою стравою. Прицмокуючи язиком, він жує та говорить водночас, жестами та мімікою вдає крайнє вдоволення бесідою, проводжає захопленим поглядом пана Адася, кельнера, котрому із закоханою посмішкою кидає все нові замовлення. І коли кельнер, маючи серветкою, біжить їх виконувати, батько благальним жестом закликає усіх засвідчити невідпорну чарівність цього Ґанімеда.

– Цьому хлопчині нема ціни, – волає він, заплющивши очі у блаженній посмішці, – янгольський хлопчина! Панове, погодьтеся, що він чарівний!

З неприємним осадом на душі, не зауважений батьком, я виходжу із зали. Якби адміністрація готелю навмисне, задля реклами, посадовила його потішати клієнтів, він не міг би поводитися більш провокаційно та виклично. Із чадною від сонливости головою я кружляю вулицями, поспішаючи додому. На мить спираюся головою на поштову скриньку і влаштовую собі коротку сієсту. Нарешті я намацую у темряві браму Санаторію і входжу. У покої темно. Повертаю вимикач, але мережа несправна. Від вікна дме холодом. У пітьмі рипить ліжко. Батько піднімає з-над постелі голову й каже: – Ох, Йосифе, Йосифе! Я вже два дні лежу тут без будь-якого догляду, дзвінки обірвані, ніхто до мене не зазирає, а власний син кидає мене, важко хворого, і волочиться містом за дівками. Послухай, як мені гепає серце.