Текст книги "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 25 страниц)

Як це все узгодити? Чи батько сидить в ресторані, охоплений хворобливим честолюбством пажерливости, чи він лежить недужий у своєму покої? Чи, може, батьків два? Нічого подібного. Всьому причиною швидкий розпад недоглянутого пильно та безупинно часу.

Ми усі знаємо, що ця недисциплінована стихія сяк-так утримується в певних рамках тільки завдяки безупинному обробіткові, дбайливій турботі, старанному регулюванню та коригуванню її вибриків. Позбавлена нагляду, вона одразу схиляється до відступів і дикої аберації, до численних витівок і аморфного блазнювання. Чимдалі виразніше вимальовується інконґруентність наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний уже не поєднуються між собою.

До речі, закинута мені батьком розв'язність поведінки є безпідставною інсинуацією. Я не зійшовся тут іще із жодною дівчиною. Заточуючись, як п'яний, від одного сну до другого, я ледь звертав увагу у тверезіші миті на тутешню прекрасну стать.

Зрештою, хронічний присмерк на вулицях навіть не дозволяє докладно розпізнавати обличчя. Єдине, що я спромігся зауважити, як молодик, котрий має ще, хоч не хоч, у тій царині певні інтереси, – особливість ходи тих панночок.

Це хода по невблаганно прямій лінії, незважаючи на будь-які перешкоди, покірна лише якомусь внутрішньому ритмові, якомусь законові, який вони розсотують, мов з клубка нитку, прямолінійною ристю, сповненою акуратности й виваженої грації. Кожна з них, мов накручена пружина, має в собі інакше індивідуальне правило.

Коли вони простують отак, задивившись у те правило, зосереджені й поважні, здається, що їх турбує лише одне – не випустити чогось із нього, не схибити складної норми, не збочити від неї ані на міліметр. І тоді стає очевидним, що те, що вони з такою увагою і перейнятістю несуть над собою, є нічим іншим, як певною idee fixe власної досконалости, яка завдяки моці їхнього переконання стає майже реальною. Це якась прийнята на власний страх і ризик, позбавлена запорук антиципація, винесений понад усі сумніви недоторканий догмат. О, яких ґанджів та вад, яких кирпатих чи плескатих носиків, яких веснянок і прищів не протягують вони хвацько контрабандою під знаменом цієї фікції! Немає такої бридоти і пересічности, яких вознесення цієї віри не поривало би за собою у фіктивні небеса досконалости.

Санкціоноване цією вірою тіло виразно гарнішає, а ноги, справді стрункі та еластичні ноги у бездоганному взутті, своєю ходою проголошують, квапливо пояснюють плавним, блискотливим монологом ступання багатство цієї ідеї, пихато замовчуваної замкнутим обличчям. Руки вони тримають у кишенях своїх коротких, щільно припасованих жакетів. У кав'ярні й театрі вони схрещують високо відкриті до колін ноги та промовисто ними мовчать. Лише стільки, мимохідь, про одну з дивовиж міста. Я вже згадував про місцеву чорну рослинність. Найдужче заслуговує на увагу певний ґатунок чорної папороті, величезні в'язки якої оздоблюють вази у кожному тутешньому помешканні та в кожному громадському закладі. Це майже жалобний символ, заповідаючий смерть герб цього міста.

IV

Стосунки в Санаторії стають що день, то нестерпніші. Важко заперечити, що ми просто потрапили у пастку. Від часу мого приїзду, коли прибульцеві було виявлено деяку позірну гостинну запопадливість, управа Санаторію не завдає собі жодного клопоту, аби бодай створити нам ілюзію якоїсь опіки. Ми покинуті самі на себе. Нікого не турбують наші потреби. Я вже давно переконався, що дроти електричних дзвінків нікуди не провадять – вони уриваються одразу ж над дверима. Челяді не видно. Коридори вдень і вночі темні та безмовні. У мене виникло доволі тверде переконання, що ми єдині клієнти у цьому Санаторії, а таємничі та делікатні міни, з якими покоївка прочиняє двері покоїв, входячи та виходячи, – звичайнісінька містифікація.

Іноді у мене виникає бажання широко порозчахувати двері усіх по черзі покоїв і залишити їх отак відчиненими настіж, аби здемаскувати ницу інтригу, в яку нас уплутали.

Однак, я не цілком певен своїх підозр. Інколи, пізно вночі, я бачу, як Д-р Ґотард поспішає кудись коридором у білому операційному халаті, з клістирною трубкою у руці, позаду за покоївкою. В такі хвилини важко обірвати його поспіх, аби приперти до стіни рішучим запитанням.

Якби не ресторан і цукерня у місті, довелося б помирати з голоду. Досі я не зумів випросити другого ліжка. Про свіжу постільну білизну нема й мови. Однак треба зауважити, що загальне послаблення культурних навичок не поминуло й нас самих.

Лягти у ліжко одягненим та в черевиках завше видавалося мені, яко людині цивілізованій, річчю достоту неймовірною. А зараз я приходжу додому пізно, п'яний від сонливости, у покої панують сутінки, фіранки на вікні надимаються від холодного подмуху. Непритомний, валюся до ліжка і запорпуюся в перини. Я сплю так цілі пласти часу, днями чи тижнями, подорожуючи пустельними краєвидами сну, без угаву в дорозі, без угаву на стрімких гостинцях дихання, то з'їжджаючи легко та м'яко з пологих схилів, то знову важко видираючись прямовисною стіною хропіння. Сягнувши вершини, я охоплюю поглядом величезні виднокола скелястої та глухої пустелі сну. Певної миті, в незнаній точці, десь на раптовому повороті хропіння, я прокидаюсь напівпритомний і відчуваю в ногах батькове тіло. Він лежить там, згорнувшись клубочком, малий, немов кошеня. Я засинаю знову з розкритими устами, і уся велетенська панорама гористого краєвиду хвилясто і велично посувається повз мене.

У крамниці батько провадить жваву діяльність, укладаючи угоди, використовуючи усе своє красномовство для переконування клієнтів. Щоки його рум'яніють від пожвавлення, очі блищать. У Санаторії він лежить важко хворий, як в останні тижні вдома. І не можна приховати, що процес швидкими темпами наближається до фатальної розв'язки. Слабким голосом батько говорить мені: – Ти повинен частіше навідуватися до крамниці, Йосифе. Продавці нас обкрадають. Адже ти бачиш, що я не можу уже впоратися зі справами. Лежу тут кілька тижнів хворий, а крамниця марнується, покинута на Божу ласку. Чи не було якої пошти з дому?

Я починаю жалкувати, що затіяв усю цю справу. Важко назвати щасливим помислом те, що ми, спокушені гучною рекламою, вислали сюди батька. Обернений час… звичайно, звучить гарно, але чим він виявився насправді? Чи отримує тут людина повноцінний, правдивий час, ніби тільки-но розмотаний зі свіжого сувою, що пахне ще новизною і фарбою? Зовсім навпаки… Це до решти зужитий, зношений іншими час, час протертий і дірявий у багатьох місцях, прозорий, як сито. Нічого дивного, бо цей час ніби виблюваний – прошу мене правильно зрозуміти, – час із других рук. Змилуйся, Боже!.. До того ж, уся ця маніпуляція з часом вкрай нетактовна. О, ці шахрайські шахер-махери, підкрадання з-за спини до його механізму, ризиковане копирсання у його дражливих таємницях! Інколи хочеться гепнути кулаком по столі й закричати на все горло: – Досить цього, руки геть від часу, час недоторканий, часу не можна провокувати! Замало Вам простору? Простір для людини, у просторі можете ширяти донесхочу, перевертатись сторчака, стрибати із зірки на зірку. Але, на милість Божу, не чіпайте часу!

З іншого боку, чи можна вимагати від мене, аби я сам диктував умови Докторові Ґотардові? Яким би нікчемним не було батькове існування, але, що не кажіть, а я його все-таки бачу, ми разом, ми розмовляємо. Власне Докторові Ґотардові я мушу бути безмежно вдячним.

Кілька разів я хотів із ним відверто порозмовляти. Але Доктор Ґотард невловимий. – Пішов саме до ресторану, – повідомляє покоївка. Коли я прямую туди, вона наздоганяє мене, аби повідомити, що помилилася, Доктор Ґотард – в операційній залі. Поспішаю на другий поверх, роздумуючи, які ж операції можуть тут проводитися, входжу до передпокою, і дійсно – мене просять зачекати. Доктор Ґотард невдовзі вийде, він саме закінчив операцію, миє руки. Я уже мало не бачу, як цей невисокий чоловік поспішає великими кроками у розвіяному халаті анфіладою шпитальних зал. І що ж виявляється за мить? Доктора Ґотарда тут зовсім не було, тут роками не робили жодних операцій. Доктор Ґотард спить у своєму покої, а його чорна борода стирчить, задерта догори. Покій наповнюється хропінням, немов клубами хмар, вони ростуть, громадяться, піднімаючи на своєму скупченні Доктора Ґотарда разом з ліжком щоразу вище й вище – велике патетичне вознесіння на хвилях хропіння і роздутої постелі.

Трапляються тут і ще дивовижніші речі, речі, які я приховую сам від себе, речі мало не фантастичні своєю абсурдністю. Скільки не виходжу з кімнати, а все мені видається, що хтось швидко віддаляється від дверей і скручує у бічний коридор. Або хтось іде попереду, не обертаючись. Це не санітарка. Я знаю хто це. – Мамо! – кричу тремким від хвилювання голосом, і мати повертає обличчя та якусь мить з благальною посмішкою дивиться на мене. Де я? Що тут діється? У яку сіть я заплутався?

V

Не знаю, може це вплив пізньої пори року, але дні щоразу поважніють у барвах, похмурішають і тьмяніють. Стає так, немовби дивишся на світ крізь зовсім чорні окуляри.

Весь краєвид – немов дно величезного акваріуму з блідим чорнилом. Дерева, люди, будинки зливаються у чорні силуети, що хвилюються як водорості на фоні чорнильної глибіні.

Околиці Санаторію аж кишать чорними псами. Різного розміру й кшталту, вони перебігають понизом у сутінках усі дороги й стежки, заглиблені у свої собачі справи, напружені та уважні. Собаки пробігають по двоє, по троє, з витягнутими чуйними шиями, шпичасто нашорошивши вуха, з жалібним тихим скавулінням, яке мимоволі видирається їм з горлянки, сигналізуючи про велику схвильованість. Заклопотані своїми справами, завжди у русі, завжди в дорозі, завжди поглинуті до решти незрозумілою метою, вони майже не зважають на перехожих. Часом тільки глипнуть на них люто, і тоді крізь чорне й мудре зизування проглядає лють, тамована у своїх пориваннях єдино браком часу. Інколи, даючи волю своїй злобі, пси підбігають, похиливши голову, із зловісним гарчанням до ноги, але тільки для того, аби посеред дороги знехтувати своїм наміром і помчати далі у великих собачих танцях.

Нема ради на це собаче засилля, але якого лиха управа Санаторію тримає на ланцюгу велетенського вівчура, страхітливу тварюку, сутого вовкулаку мало не демонічної дикости?

Холодний піт проймає мене щоразу, коли я поминаю його буду, а він стоїть нерухомо, прип'ятий на короткий ланцюг, з дико наїжаченим кудлатим коміром навколо голови, щетинистий та бородатий, з потужним механізмом повної ікол пащі. Цей собака зовсім не гавкає, тільки його дикий писок стає на сам вигляд людини ще страшнішим, риси застигають у виразі безмежної люті. Піднісши поволі жахливу морду, він заходиться у тихій конвульсії зовсім низьким, пристрасним, з глибин ненависти добутим виттям, у якому звучить туга й розпач безсилля.

Мій батько байдуже поминає цю тварюку, коли ми разом виходимо з Санаторію. А мене щоразу до глибини душі вражає ця стихійна маніфестація безсилої ненависти. Зараз я уже на дві голови вищий від батька, малого й худого, котрий тупцює поруч дрібним старечим кроком.

Поблизу Ринку ми натрапляємо на незвичне пожвавлення. Юрби людей перебігають вулиці. До нас доходять неймовірні звістки про вторгнення у місто неприятельського війська.

Серед загальної розгублености люди повідомляють одне одному тривожні й суперечливі відомості. Важко все це зрозуміти. Війна не була попереджена дипломатичними кроками? Війна серед мирної тиші, не потьмареної жодним конфліктом? З ким війна, і за що? Нас поінформували, що вторгнення неприятельського війська додало відваги партії незадоволених у цьому місті, які вибігли на вулиці із зброєю в руках, тероризуючи мирних мешканців. І дійсно, ми угледіли групи заколотників у чорних цивільних костюмах, зі схрещеними на грудях білими ременями. Повстанці мовчки сунули з похиленими напереваги карабінами. Юрба відступала перед ними, скупчувалася на тротуарах, а вони йшли, кидаючи з-під циліндрів іронічні похмурі погляди, в яких малювалося почуття вищости, блиск зловтіхи та якесь змовницьке підморгування, неначе вони стримувалися, аби не пирскнути сміхом, який здемаскував би усю цю містифікацію. Декого з них упізнала юрба, але загроза похилених цівок тамувала веселі окрики. Заколотники оминули нас, нікого не зачепивши. Знову усі вулиці заливає тривожна, похмура, мовчазна юрба. Глухий гамір палахкотить над містом. Видається, що здалеку чутно гуркіт артилерії, брязкіт зарядних ящиків. – Я мушу дістатися до крамниці, – говорить батько, блідий, але повний рішучости. – Не треба мене проводжати, ти тільки будеш мені заважати, – додає він. – Повертайся до Санаторію. – Голос легкодуха радить мені бути слухняним. Я бачу, як батько втискається у щільну стіну юрби, і гублю його з очей.

Бічними вуличками я квапливо скрадаюся до горішнього міста. Я усвідомлюю, що на стрімких дорогах мені пощастить обминути півколом середмістя, блоковане людською товчією.

У горішній частині міста людське юрмище порідшало, врешті розсіялося цілком. Я спокійно йшов порожніми вулицями до міського парку. Ліхтарі в парку горіли тьмяним, блакитнуватим полум'ям, немов жалобні лілії. Навколо кожного з них танцювали рої важких, як кулі, хрущів, їх несло скісним, бічним льотом вібруючих крил. Деякі з них, упавши, недолуго вовтузилися на піску, намагаючись скласти розпростерті ніжні плівки крил під згорблені тверді покриття опуклих накрилків. Газонами і стежками прогулювалися заглиблені у безтурботні розмови перехожі. Крайні дерева нависали над подвір'ями будинків, що лежали внизу, притиснуті до паркового муру. Я манджав уздовж муру, який з мого боку ледь сягав до рівня грудей, а назовні спадав до поверхні дворів високими, на цілий поверх укосами. В одному місці поміж подвір'ями, проходила рампа з утоптаного ґрунту, яка піднімалася на висоту муру. Я легко подолав бар'єр, протиснувся цією вузькою греблею поміж скупченими забудовами на вулицю. Мої розрахунки, підкріплені добрим відчуттям простору, справдились. Я знаходився мало не навпроти санаторного будинку – ген у чорній оправі дерев невиразно біліє його корпус. Входжу, як звичайно, через заднє подвір'я, крізь браму в залізній огорожі, і вже здалека бачу собаку на варті. Як завжди, мене проймає дрож осоруги на сам його вигляд. Мені хочеться мерщій обминути його, аби не чути добутого з глибини серця стогону ненависти, коли, здивований, бачу, не вірячи власним очам, як пес підстрибуючи віддаляється від буди, біжить не прив'язаний довкола подвір'я з глухим, ніби з дна бочки, гавкотом, намагаючись відтяти мені шлях до відступу.

Задерев'янілий від жаху, я відступаю у протилежний, найдальший кут подвір'я, шукаючи інстинктивно якогось прихистку, ховаюся до малої альтанки, твердо переконаний в даремності моїх зусиль. Кудлата тварюка підстрибуючи наближається, і ось його морда вже коло входу до альтанки – пастка замкнулася. Ледь живий від страху, я здогадуюсь, що він розтягнув на всю довжину ланцюг, який волік за собою через усе подвір'я, і що сама альтанка перебуває поза межами досяжности його зубів. Зазнавши глуму, розчавлений жахом, я відчуваю деяку полегшу. Ноги мені підкошуються, близький до запаморочення я піднімаю очі. Я ніколи не бачив його так зблизька, і допіру щойно опадає мені полуда з очей. Яка велика сила упередження! Який потужний гіпноз страху! Що за засліплення! Та ж то була людина. Людина на ланцюгу, котру в спрощено-метафоричному, умовному узагальненні я незрозуміло чому приймав за собаку. Прошу мене зрозуміти правильно. Це був, безсумнівно, собака, – але в людській подобі. Собачі якості мають внутрішню природу, і можуть виявлятися однаково добре як в людській подобі, так і у тваринній. Той, хто стояв переді мною в отворі альтанки, з пащею навиворіт, усі зуби вишкірені в страшному гарчанні, був чоловіком середнього зросту, з чорним заростом, мав жовте, кістляве обличчя, чорні, злі й нещасливі очі. Судячи з чорного вбрання, з цивілізованої форми борідки, його можна було прийняти за інтелектуала, вченого. Він міг би бути старшим братом-невдахою Доктора Ґотарда. Але перше враження було хибним. Його великі, забруднені клеєм руки, дві брутальні й цинічні борозни довкола носа, що губилися в бороді, грубі поперечні зморшки на низькому чолі швидко розвіювали початкову оману. Він був радше палітурником, горлопаном, вічевим промовцем, партійцем, особою запальною, з темними вибуховими пристрастями. Власне у жагучості щелеп, у конвульсивному наїжаченні всіх жил, у шаленій люті, оскаженілому очікуванні кінця скерованої до нього палиці він був стопроцентним псом. «Якщо перелізти через бар'єр позаду альтанки, – подумалося мені, – то я, напевне, стану недосяжним для його оскаженілости та зможу бічною стежкою дійти до брами Санаторію». Уже перекидаю ноги за поруччя, коли раптом затримуюсь на півдорозі. Я відчуваю, що було б надто жорстоко просто піти й залишити його отак, з цією безпорадною розлюченістю, що перейшла усякі межі. Я уявляю собі його страшне розчарування, нелюдський біль, коли він побачить, що я вислизаю з пастки і віддаляюсь раз і назавжди. Зостаюся. Підходжу до нього і кажу спокійним щирим голосом: «Заспокойтеся, я Вас відв'яжу».

На це його морда, посічена судомою, збуджена вібрацією гарчання, інтегрується, розгладжується, із глибини її виринає майже людське обличчя. Безстрашно підходжу та розщіпаю пряжку на його шиї. Ми йдемо поруч. Палітурник одягнений у пристойний чорний костюм, але босий. Намагаюсь розмовляти з ним, але його уста белькотять щось незрозуміле. Лише в очах, у його чорних виразних очах, читаю дикий ентузіазм відданости, симпатії, від якого мене охоплює страх. Часом він потикається об камінь чи грудку землі, і тоді від струсу його лице одразу ж ламається, дезінтегрується, жах винурюється до половини, готовий до стрибка, а тут же за ним слідом і лють, що чекає тільки нагоди, аби знову перетворити обличчя в клубовище шиплячих змій. Тоді я закликаю його до порядку шорстким дружнім нагадуванням, навіть поплескую його по плечах. І часом на його обличчі намагається виникнути здивована, підозріла до всього і без довіри до себе посмішка. Ах! Як мене обтяжує ця страшна приязнь. Як мене жахає ця несамовита симпатія. Як позбутись цього чоловіка, що крокує поруч, чіпко тримаючи на оці з усією зажерливістю своєї собачої душі моє обличчя? Я, однак, не можу зрадити своєї нетерплячости. Отож, витягаю гаманця і кажу діловим тоном: – Ви, напевне, потребуєте грошей, з приємністю позичив би Вам. – Але на ту картину його лице набуває виразу такої страшної дикости, що я хутко ховаю гаманця. Ще довго він не може заспокоїтись і опанувати рис обличчя, викривленого конвульсією виття. Ні, цього більше терпіти несила. Все, що завгодно, тільки не це. Справи вже і так ускладнилися, безнадійно заплутались. Над містом я бачу заграву пожежі. Батько десь у вогні революції, в палаючій крамниці. Доктор Ґотард недосяжний і, до того всього, незрозуміла поява матері інкогніто, з якоюсь таємною місією! Все це ланки великої, незрозумілої інтриги, що стискається довкола моєї особи. Тікати, тікати звідси. Куди завгодно. Скинути з себе цю жахливу приязнь, цього смердючого псом палітурника, що не спускає з мене ока. Ми стоїмо перед брамою Санаторію. – Прошу до моєї кімнати, шановний, – кажу з увічливим жестом. Цивілізовані рухи захоплюють його, присипляють дикість. Пропускаю чоловіка попереду себе до кімнати, саджу на стілець. – Піду до ресторану, принесу коньяку, – кажу йому. На це він нажахано зривається, бажаючи мене супроводжувати. З лагідною рішучістю заспокоюю його наполоханість.

– Ви посидьте, почекайте спокійно, – говорю глибоким, проникливим голосом, на споді якого бринить тамований страх. Він з непевним усміхом сідає.

Виходжу і йду поволі коридором, потім сходами вниз, коридором до виходу, минаю браму, перетинаю подвір'я, захряскую за собою залізну хвіртку і тоді без віддиху, з шаленим серцебиттям, із сильними ударами в скронях біжу темною алеєю, яка веде до залізничного вокзалу.

У голові громадяться образи, один страшніший за інший: нетерплячість потвори, його переляк, розпач, коли вона зрозуміє, що її ошукано. Знову гнів, рецидиви люті вибухають з непогамованою силою. Тим часом мій батько повертається до Санаторію, нічого не підозрюючи, стукає у двері і несподівано опиняється віч-на-віч зі страхітливою тварюкою.

Щастя, що батько вже, по суті, не живе, що його це вже не спіткає, – думаю я з полегшенням і бачу перед собою чорну низку залізничних вагонів на пероні.

Я сідаю до першого-ліпшого, і потяг, ніби чекав на мене, поволі, безгучно рушає з місця.

У вікні ще раз посувається й спроквола обертається велична улоговина горизонту, налита темними шумлячими лісами, серед яких біліють мури Санаторію. Прощавайте, батьку, прощавай, місто, якого я вже не побачу.

Відтоді я їду, все ще їду, немов оселився на залізниці, і мене тут терплять, коли я тиняюсь із вагона у вагон. У величезних, як покої, вагонах, повно сміття й соломи, у сірі безбарвні дні їх наскрізь прошивають протяги.

Мій одяг подерся, обшарпався. Я ношу подарований зношений залізничний мундир. Обличчя моє обв'язане брудною ганчіркою, бо мені опухла щока. Я сиджу в соломі і дрімаю, а коли голодний, стаю в коридорі перед купе другого класу та співаю. І кидають мені монети до кондукторської шапки, до чорної шапки залізничника з пошарпаним дашком.

Переклав Андрюс ВИШНЯУСКАС

Перекладено за виданням:

Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978. – S. 249-275