355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Бруно Шульц » Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою » Текст книги (страница 9)
Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
  • Текст добавлен: 24 сентября 2016, 03:12

Текст книги "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"


Автор книги: Бруно Шульц



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 25 страниц)

Геніяльна епоха
І

Звичайні факти впоряджені в часі, нанизані на його тяг, як на нитку. Там вони мають свої передобставини та свої наслідки, які тісно товпляться, наступають одне одному на п'яти без перерви і без прогалини. Це має своє значення і для наррації, душею якої є тяглість і наступність.

Однак, що робити з подіями, які не мають свого власного місця в часі, з подіями, які прийшли запізно, коли весь час був уже розданий, розділений, розібраний, і тепер вони зосталися неначе б на льоді, невпоряджені, підвішені в повітрі, бездомні й неприкаяні?

Невже час затісний для всіх подій? Чи може статися, щоб уже всі місця в часі були випродані? Стурбовані, біжимо ми вздовж цілого того потяга подій, готуючись уже їхати.

На милість божу, невже тут існує певного роду ажіотаж квитків на час?.. Пане кондукторе! Тільки спокійно! Без даремної паніки, ми все потиху залагодимо у власній сфері дій.

Чи відомо щось читачеві про рівнобіжні пасма часу у часі двоколійному? Так, існують такі бічні відноги часу, трохи нелегальні, щоправда, і проблематичні, але коли везеться таку контрабанду, як ми, таку понаднормову подію не до врахування, – не можна бути занадто вибагливим. Тож спробуймо відгалузити у котромусь пункті історії таку бічну відногу, сліпу вітку, щоб зіпхнути на неї ті нелегальні події. Тільки без остраху. Це станеться неспостережно, читач не відчує жодного поштовху. Хтозна – може, поки ми про це говоримо, нечиста маніпуляція вже поза нами і ми вже їдемо сліпою віткою.


II

Моя мати прибігла нажахана і обхопила мій крик обіймами, хотячи його накрити, як пожежу, і стлумити у фалдах своєї любови. Закрила мені уста устами і кричала враз зо мною.

Але я відштовхнув її і, вказуючи на вогненний стовп, на золотий сволок, який скісно стримів у повітрі, як щем, і не давав себе зіпхнути – повен блиску і кружляючих у ньому порохів, – кричав: – Видери його, вирви!

Грубка набундючилась великим кольоровим богомазом, намальованим на її чолі, набігла вся кров'ю, і здавалося, що в конвульсії тих жил, сухожилків і цілої тої набубнявілої до луску анатомії вона визволиться яскравим, когутячим вереском.

Я стояв розхрещений у надхненні і витягненими, видовженими пальцями показував, показував у гніві, в суворому перейнятті, випружений, як дороговказ, і тремтячий у екстазі.

Моя рука вела мене, чужа й бліда, волокла мене за собою, заклякла, воскова рука, як великі вотивні долоні, як ангельська долоня, вознесена до присяги.

Було наприкінці зими. Дні стояли в калюжах і в жарах і мали піднебіння повне вогню і перцю. Лиснючі ножі краяли медову м'язгу дня на срібні скиби, на призми, повні в перекрої кольорів і пряних пікантерій. Але циферблят полудня громадив на мізерному кружалі увесь блиск тих днів і вказував усі години палаючі і повні вогню.

О тій годині, не можучи помістити жару, день злущувався аркушами срібної бляхи, хрусткою фольгою, і верства за верствою відслоняв своє осердя з литого блиску. І, мов би того було ще не досить, диміли комини, валували сяйною парою, і кожна хвилина вибухала великим злетом ангелів, бурею крил, яку вхлинало небо несите, весь час відкрите для нових вибухів. Його ясні паланки жбухкали білими плюмажами, далекі форталіціїрозгорталися у тихі віяла склубочених вибухів – під сяйною канонадою невидимої артилерії.

Вікно кімнати, повне по вінця неба, наринало тими злетами без кінця і переливалося фіранками, які, всі в полуменях, димлячи у вогні, спливали золотими тінями і тремтінням шарів повітря. На килимі лежав скісний, палаючий чотирикутник, хвилюючий блиском, і не міг відірватися від підлоги. Сей вогненний стовп збурював мене до глибини. Я стояв уречений, на розкарачених ногах, і оббрехував його зміненим голосом, чужими, твердими прокльонами.

На порозі, в сінях, вони стояли спантеличені, перестрашені, заламуючи руки: кревні, сусіди, вичепурені тітки. Підходили навшпиньках і відходили, повні цікавости, заглядали у двері. А я кричав.

– Бачите, – кричав я до матері, до брата, – я завжди говорив вам, що все – затамоване, замуроване нудьгою, невизволене! А тепер дивіться, що за вилив, що за розквіт усього, що за блаженство!..

І плакав від щастя й безсилля.

– Прокиньтеся, – волав я, – поспішіть мені на допомогу! Чи можу я сам-один здужати цей залив, чи можу огорнути цей потоп? Як маю я, сам-один, відповісти на мільйон осяваючих питань, якими Бог мене заливає?

А коли вони мовчали, я волав у гніві: – Спішіть, набирайте повні відра сеї щедроти, громадьте запаси!

Але ніхто не міг мене виручити, вони стояли безпорадні і оглядалися позад себе, ховалися за плечі сусідів.

Тоді я зрозумів, що маю чинити, і почав, повен запалу, витягати з шаф старі фоліянти, списані й розтріпані торгові книги батька, і кидав їх на підлогу під той вогненний стовп, який лежав на повітрі і палав. Не мож' було настачити мені паперу. Брат і мати прибігали чимраз то з новими оберемками старих газет і журналів і кидали їх стосами на землю. А я сидів серед тих паперів, осліплений блиском, з очима, повними експльозій, ракет і кольорів, і рисував. Рисував у поспіху, у паніці, навпоперек, навскіс, почерез задруковані й записані сторінки. Мої кольорові олівчики літали у надхненні через колонки нечитальних текстів, бігли в геніяльних кривулях, в карколомних зигзагах, раптово звузлюючись в анаграми візій, в ребуси світлистих одкровень, і знов розв'язуючись у порожні й сліпі блискавки, що шукали тропи надхнення.

О, ті світлисті рисунки, що виростали як під чужою рукою, о, ті прозорі кольори і тіні! Як же часто ще й сьогодні знаходжу я їх у снах, по стількох роках, на дні старих шухляд, лиснючі і свіжі, як ранок, – ще вологі першою росою дня: фігури, краєвиди, обличчя!

О, ті блакиті, що морозили віддих задхненням страху, о, ті зелені, зеленіші від здивування, о, ті прелюдії і цвікоти кольорів допіру прочутих, кольорів, що допіру пробували себе назвати!

Чому розтринькав я їх тоді у безтурботності надміру з тою незбагненною легковажністю? Я дозволяв сусідам перекидати й плюндрувати ті стоси рисунків. Забирали цілі їх папки. До яких тільки домів не замандрували, по яких смітниках не вешталися вони тоді! Аделя витапетуваланими кухню, що стала ясна й кольорова, так, мов би вночі випав сніг за вікном.

То було рисування, повне жорстокости, засідок і напастей. Коли я отак сидів, напнутий, як лук, нерухомий і чатуючий, а в сонці довкола мене пломеніли яскраво папери, – досить було, щоб рисунок, прицвяхований моїм олівчиком, вчинив найслабший рух до втечі. Тоді рука моя, вся в дригавках нових відрухів та імпульсів, кидалася на нього з люттю, як кіт, і, вже чужа, здичавіла, драпіжна, блискавичними укусами загризала гаспида, який хотів від неї вислизнути з-під олівчика. І відпружувалася від паперу лише тоді, коли вже мертві й нерухомі останки розкладали, як у зільнику, свою кольорову й фантастичну анатомію на зошиті.

То було безжальне полювання, боротьба на життя і на смерть. Хто міг у ній відрізнити атакуючого від атакованого – в тому клубку, що парскав люттю, в тому сплутанні, повному писку й жаху! Бувало, що рука моя двічі і тричі кидалася до скоку, щоб десь на четвертому або п'ятому аркуші досягнути жертву. Нераз вона кричала з болю й жаху у кліщах і щипцях тих дивотворів, що звивалися під моїм скальпелем.

З години на годину щораз тлумніше напливали візії, юрмилися, творили затори, аж одного дня всі дороги і стежки зароїлися і сплинули походами, і вся країна розгалузилася мандрівками, розбіглася неперервними дефілядами – нескінченними прощами тварин і бестій.

Як за днів Ноя, пливли ті кольорові походи, ті ріки шерсти і грив, ті гойдливі хребти і хвости, ті лоби, потакуючі без кінця у такт ступання.

Моя кімната була границею і рогачкою. Тут вони затримувалися, товпилися, благальне бекаючи. Крутилися, топталися на місці тривожно і дико – горбаті і рогаті єства, зашиті у всі костюми й зброї зоології, і, перестрашені самі собою, сполошені власною маскарадою, дивилися тривожними і здивованими очима через отвори своїх волохатих шкір і жалібно мичали, мов би закляповані під своїми масками.

Чи чекали, щоб я їх назвав, розв'язав їх загадку, якої не розуміли? Чи питали мене про своє ім'я, щоб увійти в нього і виповнити його своєю істотою? Приходили дивовижні машкари, твори-питання, твори-пропозиції, і я мусів кричати й відганяти їх руками.

І вони відступали задки, похиляючи голову і дивлячись з-під лоба, і губилися самі у собі, верталися, розв'язуючись у безіменний хаос, у лахмітню форм. Скільки хребтів, поземних і горбатих, перейшло тоді під моєю рукою, скільки лобів пересунулося під нею з оксамитною пестливістю!

Тоді я зрозумів, чому тварини мають роги. То було те незрозуміле, що не могло поміститися у їхньому житті, налазлива і дика примха, нерозумна і сліпа упертість. Якась ідея-фікс, що виросла поза межі їхньої істоти, вище понад голову, і, раптом винурена в світло, застигла в дотикальну і тверду матерію. Там вона приймала образ дикий, несосвітенний і невірогідний, закручена у фантастичну арабеску, невидиму для їх очей, але жахаючу, у незнану цифру, під загрозою якої вони жили. Я збагнув, чому ті тварини схильні були до нерозумної й дикої паніки, до сполошеного шалу: втягнуті у свій безум, вони не могли виплутатися з плутанини тих рогів, з-поміж котрих – похиляючи голову дивилися сумно і дико, мов би шукаючи проходу між їх галуззям. Ті рогаті тварини далекі були від визволення і вони з сумом та зреченістю носили стигму своєї хиби на голові.

Але ще дальші від світла були коти, їхня досконалість затривожувала. Замкнуті в доладності й акуратності своїх тіл, вони не знали хиби ні відхилення. На хвилинку сходили у глиб, на дно своєї істоти, і тоді нерухоміли у своєму м'якому хутрі, грізно й урочисто поважніли, а їх очі заокруглювалися, як місяці, всотуючи зір у свої вогнисті лії. Але вже по хвилині, викинуті на берег, на поверхню, – позіхали своєю нішотою, розчаровані і без оман.

У їхньому житті, сповненому замкнутої в собі грації, не було місця на жодну альтернативу. І, знуджені в тому ув'язненні досконалости без виходу, пройняті спліном, вони воркотіли зморщеною губою, повні безпредметної жорстокости в короткій, пругами розширеній мармизі. Внизу хильцем прошмигували куни, тхори і лиси, злодії серед тварин, створіння з нечистою совістю. Підступом, інтригою, шахрайством дорвались вони свого місця в бутті, всупереч плянові створення, і, переслідувані ненавистю, загрожені, постійно насторожі, постійно у тривозі за те місце, – жагливо кохали своє крадене, по норах ховане живоття, готові дати себе розшарпати на шматки в його обороні.

Врешті перейшли всі, і тиша загостила у моїй кімнаті. Я знову почав рисувати, затоплений у моїх шпарґалах, які дихали блиском. Вікно було відчинене, і на віконному ґзимсідрижали у веснянім вітрі горлиці і туркавки. Перехиляючи голівку, вони показували кругле і скляне око у профіль, мов би нажахане і повне льоту. Дні під кінець стали м'які, опалеві й світлисті, то знову перлямутрові і повні затуманеної солодкости.

Надійшли Великодні свята, і батьки виїхали на протяг тижня до моєї заміжньої сестри. Мене полишено в помешканні самого на поталу моїх інспірацій. Аделя приносила мені щодня обіди і сніданки. Я не зауважував її присутности, коли вона пристоювала на порозі святково вбрана, пахнучи весною зо своїх тюлів і фулярів.

У відчинене вікно впливали лагідні повіви, наповнюючи кімнату рефлексом далеких краєвидів. Якусь хвилинку утримувались у повітрі ті навіяні кольори ясних далечин і враз розпливалися, розвіювалися в блакитну тінь, у ніжність і зворушливість. Повідь образів дещо заспокоїлася, вилив візій злагіднів і втих.

Я сидів на землі. Довкола мене лежали на підлозі кредкиі ґудзички фарб, божі кольори, лязури, що дихали свіжістю, зелені, що заблукали аж на край здивування. І коли брав я до руки червону кредку– в ясний світ ішли фанфари щасливої червіні, і всі балькони пливли хвилями червоних хоругов, і будинки уставлялися вздовж вулиці у тріюмфальний шпалір. Дефіляди міських пожежників у малинових уніформах парадували на ясних, щасливих дорогах, і панове кланялися мельоникамикольору черешні. Черешнева солодкість, черешневий цвікот щиглів наповнював повітря, повне ляванди і лагідних сяйв.

А коли сягав я по блакитну барву – йшов вулицями через усі вікна відблиск кобальтової весни, відчинялись, дзенькаючи, шиби, одна за одною, повні блакиті і небесного вогню, фіранки вставали, як на сполох, і радісний і легкий протяг ішов тим шпалером серед гойдливих муслінів і олеандрів на порожніх бальконах, немов би на другому кінці цієї довгої і ясної алеї з'явився хтось дуже далекий і наближався – промінний, випереджуваний провістю, прочуттям, звістований летом ластівок, світлистим вербовим віттям, розсипуваним від милі до милі.


III

На самі Великодні свята, з кінцем березня або з початком квітня, виходив Шльома, син Товії, з ув'язнення, куди його замикали на зиму по авантурах і шаленствах літа й осені. Одного пополудня тієї весни я бачив його з вікна, як він виходив від перукаря, який був ув одній особі голярем, цируликом і хірургом міста, відчиняв з неповторністю, набутою під в'язничним режимом, скляні, блискучі двері перукарні і сходив з трьох дерев'яних сходинок, відсвіжений і відмолоджений, з докладно вистриженою головою, в куценькому сурдутику і високо підтягнутих, картатих споднях, щуплий і молодявий попри свої сорок років.

Площа Св. Трійці була о тім часі пуста і чиста. Після весняної розталі і боліт, сполосканих пізніше зливовими дощами, залишивсь тепер умитий брук, висушений у багатьох днях тихої, скромної погоди, у тих днях уже великих і може надто обширних, як на ту ранню пору, видовжених трохи надміру, особливо вечорами, коли смерк продовжувався без кінця, ще пустий у своїй глибині, даремний і безживний у своєму величезному очікуванні.

Коли Шльома закрив за собою скляні двері перукарні, у них негайно ж увійшло небо, як у всі малі вікна того одноповерхового будинку, відкритого до чистої глибини тінистого небосхилу.

Зійшовши із сходинок, він опинився зовсім самотній на березі великої, порожньої мушлі майдану, через яку пропливала блакить неба без сонця.

Той великий, чистий майдан лежав того пополудня, як скляна баня, як новий, непочатий рік. Шльома стояв на його березі зовсім сірий і згашений, завалений блакитями, і не смів ламати рішенням цю досконалу кулю незужитого дня.

Тільки раз на рік, у день виходу з ув'язнення, чувся Шльома таким чистим, необтяженим і новим. День приймав його тоді в себе омитого з гріхів, оновленого, примиреного зі світом, відкривав перед ним, зідхаючи, чисті кола своїх горизонтів, увінчані тихою красою.

Він не поспішав. Стояв на прузі дня і не смів переступити, перекреслити своїм дрібним, молодим, ледь накульгуючим кроком цю лагідно склеплену конхупополудня.

Над містом лежала прозора тінь. Мовчання цієї третьої години по полудні видобувало з будинків чисту білість крейди і розкладало її безголосо, як колоду карт, довкола майдану. Наділивши його одною турою, воно вже починало другу, черпаючи резерви білости з великої, бароккової фасади церкви Св. Трійці, яка, мов злітаюча з неба величезна сорочка Бога, пофалдована в пілястри, ризаліти і фрамуги, розхристана патосом волют і архівольт, порядкувала на собі в поспіху цю велику розбурхану шату.

Шльома підняв обличчя, вітрячи у повітрі. Лагідний повів ніс запах олеандрів, запах святкових жител і цинамону. Тоді він могутньо пчихнув своїм славним, могутнім пчихом, від якого голуби на вартівні поліції зірвалися перестрашені і злетіли. Шльома усміхнувся до себе: Бог струсом його ніздрів давав знати, що весна настала. То був знак певніший, ніж приліт бузьків, і відтепер дні мали бути змережені цими детонаціями, які, загублені в шумі міста, то ближче, то дальше глосували його події своїм дотепним коментарем.

– Шльома! – гукнув я, стоячи у вікні нашого низького поверху.

Шльома помітив мене, усміхнувся своїм милим усміхом і засалютував.

– Ми тепер самі в цілому Ринку, я і ти, – сказав я тихо, тому що видута баня неба резонувала, як бочка.

– Я і ти, – повторив він з сумовитим усміхом, – який порожній нині світ.

Ми могли б поділити його і назвати заново – такий він лежить відкритий, безборонний і нічий. У такий день підходить Месія аж на берег горизонту і дивиться звідти на землю. І коли він її отак бачить, білу, тиху, з її блакитями і замисленням, то може статися, що згубиться йому в очах границя, голубуваті пасма оболоків підстеляться місточком, і, сам не відаючи, що чинить, зійде він на землю. І земля навіть не зауважить у своїй задумі того, хто зійшов на її дороги, а люди прокинуться з пополудневої дрімки і нічого не пам'ятатимуть. Вся історія буде як викреслена, і буде як за правіків, до початку людських діянь.

– Аделя вдома? – запитав він з усміхом.

– Немає нікого, зайди до мене на хвилинку, покажу тобі мої рисунки.

– Якщо немає нікого, не відмовлю собі в такій приємності. Відчини мені.

І, розглядаючись у брамі на обидва боки рухом злодія, він увійшов досередини.


IV

– То капітальні рисунки, – говорив він, віддаляючи їх від себе жестом знавця. Його обличчя роз'яснилося відсвітами кольорів і світел. Часами він згортав долоню руркою довкола ока і дивився в цю імпровізовану люнету, стягаючи риси в Гримасу повну поважности й знавецтва.

– Можна б сказати, – говорив він, – що світ пройшов через твої руки, щоб оновитися, щоб злиняти в них і злущитися, як чудесна ящірка. О, невже ти думаєш, що я крав би і чинив би тисячу шаленств, якби світ так дуже не зужився і не підупав, якби речі не втратили в ньому своєї позолоти – далекого відблиску рук божих? Що ж можна почати в такому світі? Як не зневіритися, як не впасти духом, коли все наглухо замкнуте, замуроване над своїм сенсом, і всюди тільки стукаєш у цеглу, як у стіну в'язниці? Ах, Йосифе, тобі б треба народитися раніше.

Ми стояли в тій напівтемній, глибокій кімнаті, яка видовжувалась перспективно до відчиненого вікна на Ринок. Звідтіля доходили аж до нас хвилі повітря в лагідних пульсах, розпростираючись тишею. Кожен приплив приносив новий її ладунок, заправлений кольорами далини, так, мов би попередній був уже зужитий і вичерпаний. Та темна кімната жила тільки рефлексами далеких будинків за вікном, відбивала їх кольори у своїй глибині, як камера-обскура. Через вікно видно було, ніби в тубусі люнети, голубів на вартівні поліції, які, напушившись, прогулювалися вздовж ґзимсуаттики. Часами вони всі разом зривалися і заточували півколо над Ринком. Тоді кімната на хвилинку роз'яснювалася від їхніх відкритих розкриль, розширювалася відблиском їх далекого тріпоту, а потому гасла, коли, спадаючи, вони змикали крила.

– Тобі, Шльома, – сказав я, – я можу розкрити таємницю цих рисунків. Уже з самого початку находили на мене сумніви, чи й справді я їх автор. Часами вони видаються мені мимовільним плягіятом, чимсь таким, що було мені підказане, підсунуте… Так, мов би щось чуже послужилося моїм надхненням для незнаних мені цілей. Бо мушу тобі признатися, – додав я потиху, дивлячись йому в очі, – я знайшов Автентик…

– Автентик? – перепитав він з обличчям, роз'ясненим раптовим блиском.

– Так – сам, зрештою, подивися, – сказав я, приклякаючи над шухлядою комоди.

Я вийняв спершу шовкову сукню Аделі, пуделко із стьожками, її нові пантофлики на високих обцасах. Запах пудри чи парфумів розійшовся у повітрі. Я підняв ще кілька книжок: на дні лежав і справді довго не бачений, дорогий шпарґал і світився.

– Шльома, – сказав я зворушено, – поглянь, ось лежить…

Але він стояв затоплений у медитації з пантофликом Аделі у руці і приглядався до нього з глибокою повагою.

– Бог того не повідав, – сказав він, – а проте, як глибоко це мене переконує, припирає до стіни, відбирає останнього аргумента. Ці лінії невідпорні, потрясно влучні, остаточні і вдаряють, як блискавка, у саму суть речі. Чим заслонишся, що їм протиставиш, коли тебе самого вже підкуплено, забальотовано і зраджено найвірнішими союзниками? Шість днів створення було божих і ясних. Але сьомого дня почутив Він, що щось чуже снується під руками, і, вжахнений, відсахнув руки від світу, хоч його творчий запал був розрахований ще на багато днів і ночей. О, Йосифе, стережися сьомого дня…

І, з пострахом підносячи стрункий пантофлик Аделі, говорив, мов би уречений полискливою, іронічною вимовністю цієї пустої луски з лаку: – Чи усвідомлюєш ти потворний цинізм цього символа на нозі жінки, провокацію її розв'язного ступання на цих вимисливих обцасах? Як же міг би я тебе полишити під владою цього символа? Боронь Боже, щоб я мав таке вчинити…

Говорячи це, він вправними рухами всував Аделині пантофлики, сукню, коралі за пазуху.

– Що ти робиш, Шльома? – сказав я остовпіло.

Але він швидко віддалявся до дверей, ледь накульгуючи у своїх куценьких картатих споднях. У дверях він ще раз обернув сіре, зовсім невиразне обличчя і підняв руку до уст рухом заспокоювання. Вже був за дверима.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». – Львів, ВС «Просвіта», 1995.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю

  • wait_for_cache