Текст книги "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 25 страниц)

Неподалік наближалася колона фельд'єгерів. Я сам простягнув руки, щоб мені наклали кайдани. Ще раз обернув очі. Востаннє угледів Б'янку. Вона повівала хустинкою, стоячи на облавку. Гвардія інвалідів мовчки салютувала мені.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». – Львів, ВС «Просвіта», 1995.

Липнева ніч

Літні ночі я вперше пізнав під час канікул в рік моєї матури. В нашому будинку, котрим через відчинені вікна цілими днями віяли подихи повітря, линули шуми та мерехтіння гарячих літніх днів, поселився новий жилець, вередливе й скімливе створіннячко – синочок моєї сестри. Він звів життя нашого дому до якихось примітивних стосунків, повернув соціальний розвиток до кочової й гаремної атмосфери матріархату з її таборищем постелі, пелюшок, вічно праної й просушуваної білизни, з неохайністю жіночого туалету, котрий тяжів до надміру вегетативно-невинних оголень, з кваснуватим запахом немовляти і набухлих від молока грудей.

Сестра після важких пологів виїхала на купальні, шваґро появлявся тільки тоді, коли сідали до столу, батьки ж до пізньої ночі були в крамниці. Над домом запанувала мамка маляти, експансивна жіночість котрої наростала й наростала бо покоїлась на її ролі матері-годувальниці. В ореолі цього маєстату вона накладала своїм розлеглим й тяжким існуванням на все життя нашого дому печать гінекратії, яка разом з тим була тріумфом ситої й розбуялої тілесності мудро поділеної між нею самою і двома дівчатами-служницями, котрим кожен рух давав змогу як павиний хвіст розпустити весь спектр їх самодостатньої жіночості. На тихе цвітіння й дозрівання саду повного шелестів листя, срібних полисків і тінистих задум наш будинок відповідав ароматом жіночості й материнства, що підіймався над сліпуче-білою білизною й квітучою плоттю. І коли тієї спопеляюче-яскравої пополудневої пори наполохано ставали диба фіранки відчинених навстіж вікон й блискучою шпалерою підіймалися напнуті на шнурках пелюшки, то крізь той білий сполох фулярівта полотнищ летіло пір'їсте насіння, пилок та загублені пелюстки – кімнатою пропливав сад з грою світла та тіней, з мандрівками шумів й замислень, так, ніби в цю пору Пана всі перепони й стіни піднялися і всім світом в відпливі думки й почуття пробігав дріж всеохоплюючої єдності.

Вечори того літа я коротав в кінотеатрі містечка і покидав його після останнього сеансу.

Виринаючи з чорноти стін кінотеатру, роздертих сполохами мерехтливих відблисків й тіней, я прибивався до тихого, світлого вестибюля, як до тихої господи з безмежжя розбурханої ночі.

Закінчивши фантастичну гонитву по вертепах фільму загнане серце заспокоювалось після ексцесів екрану в ясній, захищеній від натиску великої патетичної ночі стінами почекальні, в тому безпечному притулку, де час давно застиг і, надаремно хвиля по хвилі, в такт з раз і назавжди заданим ритмом глухого туркоту двигуна, від якого ледь дрижала будка касирки спливали яловим світлом лампи.

Занурений в нудьгу пізніх годин вестибюль, як очікувальні зали вокзалів, від яких вже давно відійшли всі потяги, хвилями здавався остаточним тлом буття, тим, що залишилось, коли вже по всьому, коли висяк розмай різноманіття. На великій кольоровій афіші вже повік заточується з чорним стигматом смерті на чолі Аста Нільсен, раз і назавжди відкриті смертним криком її вуста і теж назавжди розчахнуто-прекрасні очі.

Касирка вже давно пішла додому. Певно вовтузиться тепер десь в своїй кімнатчині коло розстеленого ліжка, яке чекало на неї як човен, щоб понести між чорних лагун сну, в перипетії його пригод та авантюр. Та, що сидить в будці, є тільки її оболонкою, оманливим фантомом, котрий дивиться знудженими, крикливо підмальованими очима в порожнечу світла, бездумно скліпує віями, щоб струсити золотий пилок сну, що без кінця сипеться з електричних ламп. Часом вона мляво усміхається до сержанта протипожежної охорони, котрий, сам давно покинутий своєю реальністю, підпирає стіну, назавжди знерухомівши в своїм блискучім шоломі, в безглуздій пишноті еполетів, срібних шнурів і медалів. Віддалік бряжчать в такт з двигуном шибки скляних дверей, що провадять в пізню липневу ніч, але рефлекс електричної люстри засліплює скло, як може латає ілюзій безпечної, недоступної для стихії величезної ночі пристані. Та врешті-решт чар почекальні тріскає, скляні двері відчиняються, червону портьєру надимає подих ночі, котра раптом стає всім.

Чи відчуваєте ви таємний, глибокий сенс тієї пригоди, коли миршавий, блідий випускник сам один покидає безпечний притулок й ступає в безмежжя липневої ночі? Чи перебреде він коли-небудь ті чорні мочарі, драговини й прорви безкінечної ночі, чи висадиться якогось досвіта в безпечному порті? Скільки десятиліть буде тягнутись та чорна одіссея?

Ніхто ще не написав топографії липневої ночі. В географії внутрішнього космосу ці карти не числяться.

Липнева ніч! З чим би її порівняти, як описати? Може, зрівняти її з нетрями величезної чорної троянди, що накриває нас стократним сном тисячі оксамитних пелюсток? Нічний вітер до глибин роздмухує її ефемерність і на її пахучім дні нас досягають погляди зірок.

Чи може порівняти її з чорним небозводом наших прикритих повік, повним леткого пилу, білого маку зірок, ракет і метеорів?

А може, порівняти її з довгим як світ нічним поїздом, що тягне безкінечним чорним тунелем? Йти липневою ніччю – це з трудом продиратись з вагона в вагон, між сонних пасажирів, по тісних проходах, задушливих купе і поперечних протягах.

Липнева ніч. Таємний флюїд мороку, жива, чуйна і рухлива матерія теміні, котра завжди щось неустанно творить з хаосу, щоб потім зразу ж закинути геть! Чорний багатоярусний будівельний ліс навколо сонного подорожнього, печери склепіння, ніші й яскині! Як нав'язливий базіка супроводжує вона самотнього мандрівця, замикає його в крузі своїх видінь, невичерпна на вигадки, маячню й фантазування, галюцинує перед ним зоряні далі, білі молочні дороги, лабіринти безкінечних колізеїв й форумів. Повітря ночі, той чорний Протей, що породжує задля забави оксамитні згустки та пасма запахів жасмину, каскади озону, раптові безповітряні ями, котрі як чорні бані наростають в безкінечність – потворні, налиті темним соком виногрона темряви. І пропихаюся між тих тісних фрамуг, схиляю голову під тими низько завислими арками й склепіннями, аж раптом стеля зривається, з зоряним віддихом на хвилю відкривається бездонний купол, щоб зразу ж знову засадити мене між тісних стін, переходів і фрамуг. В тих безшелесних заводях, в тих затоках темряви ще зависли обривки розмов залишених нічними мандрівцями, фрагменти написів на плакатах, загублені такти сміху, пасма шептів, яких не розвіяли подихи ночі. Часом ніч закриває мене в чомусь, що нагадує кімнату без дверей. Мене долає сонливість, не усвідомлюючи ноги ще йдуть, чи я вже давно відпочиваю в готельному номері ночі. Аж ось чую гарячий оксамитний поцілунок, загублений в просторі пахучими устами, відкривається якесь жалюзі, високо піднімаючи ноги переступаю через парапет вікна й мандрую далі під параболами спадаючих зірок. З лабіринту ночі виринає двоє подорожніх. Плетуться разом, витягають з темряви якийсь довгий, безнадійний хвіст розмови. Монотонно стукає по бруківці парасоля одного з них (такі парасолі носять на дощ зірок і метеорів), наче п'яні похитуються великі голови в пузатих капелюхах. Іншого разу мене на хвилю затримує конспіративний погляд чорного зизуватого ока – велика кістлява долоня з набухлими жилами стукоче через ніч на милиці ціпка, схопившись за ручку з оленячого рогу (в таких палицях бувають сховані довгі тонкі шпаги).

Нарешті на окраїні міста ніч кидає свої іграшки, скидає заслону, відкриває своє справжнє і вічне лице. Вона вже не замуровує нас в ілюзорному лабіринті привидів та галюцинацій, а відкриває перед нами свою зоряну вічність. Небозвід росте у безкінечність, сузір'я палають у всій своїй красі в позиціях одвічних, вони вимальовують на небі магічні фігури, так, ніби хочуть щось повідати, обвести своїм пронизливим мовчанням щось остаточне. Від мерехтіння тих далеких світів спливає кумкання жаб, срібний зоряний гомін. Липневі небеса сіють нечутним маком метеорів, який тихо всякає у всесвіт.

В якійсь годині ночі – сузір'я снили на небі свій одвічний сон – я знову опинився на моїй вулиці. Якась зірка зорила коло її витоку – пахла незнаним запахом. Коли я відкривав браму будинку протяг потяг нею, як темним коридором. В їдальні ще світилось, ниділи чотири свічки в бронзовому канделябрі. Шваґра не було. Відколи сестра від'їхала, він запізнювався на вечерю, приходив пізньої ночі. Прокинувшись від сну я деколи бачив як він роздягався з поглядом тупим і задуманим. Потім гасив свічки, розбирався догола і довго лежав без сну на холодному ліжку. Не зразу до нього приходив неспокійний півсон, який поступово сковував його велике тіло. Він ще щось воркотів, сопів, тяжко зітхав, боровся з якимось тягарем, який привалив йому груди. Інколи він зненацька вибухав тихим, сухим схлипом. Настрашившись я питав в темряві: – Що з тобою, Каролю? – Але він вже мандрував далі по свому тяжкому шляху сну, вперто видирався на якусь стрімку гору хропіння.

В відкрите вікно легко дихала ніч. В її великій, безформній масі переливався холодний пахучий флюїд, в її темних брилах слабли зв'язки, текли тонкі цівки запахів. Мертвотна матерія темряви шукала виходу в натхненних злетах запахів жасмину, але неозорі маси в глибинах ночі лежали все ще скуто й мертво.

Щілина в дверях до сусідньої кімнати світилась золотою, дзвінкою й чутливою як сон немовляти, яке вовтузилось там в колисці стрункою. Звідти долинало лепетання пестощів, ідилія між мамкою й дитиною, ідилія першої приязні, страждань і незлагод любовних підохочувана демонами ночі, котрі згущували темряву за вікном, приваблені теплою леліткою життя, яке там тліло.

З другої сторони до нашого покою прилягала порожня й темна кімната, за нею була спальня батьків. Напружуючи слух я чув як мого батька, котрий повис на грудях сну, в екстазі носило його небесними шляхами, як він всією істотою віддавався тому далекому парінню. Його співуче й далеке хропіння відображало всі перипетії тієї подорожі по незвіданих вертепах сну.

Так душі поволі входили в темний апогей, в ту позбавлену сонця сторону життя, форм якого ніхто живий не бачив. Вони лежали як мертві, страшно харчали й плакали, в той час як чорне потьмарення глухим свинцем лежало на їхніх душах. І коли нарешті вони минали чорний Надир, найглибший Оркусдуш, коли в смертному поті долали його дивовижні миси, то міхи легень починали нову мелодію, наростали натхненним хропінням в сторону світання.

Глуха густа темрява толочила землю, її тілеса лежали забиті як чорні безвладні бички з виваленими язиками, з безсилих морд яких спливала слина. Але якийсь інший запах, якийсь інший колір темряви віщував далеке світання. Від затруєних ферментів нового дня темрява пухла, як на дріжджах росло її фантастичне тіло, розквітало в формі облуд, перетікало всіми коритами й діжами, поспішно, в паніці накисало, щоб досвіток не заскочив її на її розпусній плодовитості і не прицвяхував на віки вічні тих хворобливих вицвітів, тих потворних дітей самородства, що виросли з хлібних цебрів ночі, як демони, що купаються парами в дитячих купелях. Це той момент, коли і на найтверезішу, на найбезсоннішу голову на мить спадає заморока сну. Хворі, вбиті тугою й сум'яттям мають тоді хвилю розради. Хто знає, як довго триває той момент, коли ніч опускає завісу на те, що діється в її глибинах, але цей короткий антракт цілком достатній для зміни декорацій, для усунення величезної маси обладнання, для ліквідації великої вистави ночі з всією її темною, фантастичного помпою. Ти просинаєшся перестрашеним, з почуттям, що кудись спізнився і дійсно бачиш на горизонті світлу смугу світання і чорну єднаючу свою твердь землю.

Переклав Тарас ВОЗНЯК

Мій батько вступає в пожежну команду

У перших днях жовтня ми з матір'ю верталися з дачної місцини у сусідньому департаменті краю, в лісистому водозборі Солотвинки, пересиченому шумом тисячі джерельних струменів. Ще маючи у вухах перетиканий щебетом птахів шелест вільшин, ми їхали у великому старому повозі, розрослому величезною халабудою, як темна розлога господа, їхали стиснені серед в'юків, у глибокій, вистеленій алькові, в якій карта за картою спадали у вікні кольорові картини пейзажу, немов тасовані поволі з руки в руку.

Під вечір приїхали на видуте вітром плоскогір'я, на велике здивоване роздоріжжя краю. Небо над тим роздоріжжям глибоке, задихане, перетворюється в зеніті на кольорову розу вітрів. Тут була найдальша околиця краю, останній закрут, за яким відкривався долі розлогий і пізній краєвид осені. Тут був кордон, і тут стояв старий трухлявий прикордонний стовп із затертим написом і дуднів на вітрі.

Великі колеса повозу заскреготіли й загрузли в піску, мерехтливі спиці вмовкли, тільки велика халабуда стугоніла глухо, лопотала темно на перехресних вітрах, як ковчег, осілий на пустищі.

Мати платила мито, журавель рогатки піднісся зі скрипом, потім повіз в'їхав тяжко в осінь.

В'їхали в зів'ялу нудність величезної рівнини, у споловіле і бліде віяння, яке відкривало тут над жовтою долиною свою блаженну та мляву безмежність. Якась пізня й незмірна вічність здіймалась із бляклих далечин і в'янула.

Як у старому романі перегорталися пожовклі карти краєвиду, щораз блідіші і щораз кволіші, ніби мали скінчитися якоюсь великою розвіяною пусткою. У цій розвіяній марноті, у цій жовтій нірвані ми могли були заїхати поза межі часу й дійсності, залишитись уже назавжди в цьому краєвиді, в цьому теплому яловому віянні – нерухомий диліжанс на великих колесах, що зав'язнув серед хмар на пергаменті неба, стара ілюстрація, забутий дереворит у старосвітському розсипаному романі – коли візник рештками сил шарпнув віжки і визволив повіз із солодкої летаргії цих вітрів і звернув до лісу.

Ми в'їхали в густу і суху пухнастість, у тютюнове в'янення. Умить стало навкіл нас затишно і брунатно, як у скриньці «Trabucos». У тому кедровому півмороку минали нас сухі та пахучі, як сигари, пні дерев. Ми їхали, ліс темнішав щораз більше, пахнув ароматніше тютюном, аж урешті замкнув нас немов у сухому корпусі віолончелі, яку глухо настроював вітер. Візник не мав сірників. Не міг засвітити ліхтарні. Коні, сапаючи, інстинктивно шукали у пітьмі дорогу. Клекіт спиць уповільнився і стих, ободи коліс м'яко їхали пахучою глицею. Мати заснула. Спливав час без ліку, сплітаючи у своєму спливанні чудернацькі вузли й абревіатури. Темрява була хоч око виколи, над халабудою гучав іще сухий шум лісу, коли ґрунт раптом збився під копитами коней у твердий вуличний брук, повіз звернув і зупинився. Стояв так близько до стіни, що ледь не терся об неї. Просто навпроти повозу мати намацала браму дому. Візник вивантажував в'юки.

Ми увійшли до великих, розгалужених сіней. Там було темно, тепло і затишно, як у старій порожній пекарні під ранок, як вигасне піч, або як у лазні пізньої ночі, коли покинуті ванни і цебра холонуть у темряві, у відмірюваній капанням крапель тиші. Цвіркун терпляче випорював з темряви оманливі шви світла, кволі стібки, від яких не ставало ясніше. Навпомацки знайшли ми сходи.

Коли досягли рипливої сходинки на повороті, мати сказала: – Збудися, Юзефе, падаєш з ніг, іще всього кілька сходинок. – Але я, непритомний від сонності, притулився міцніше до неї і заснув зовсім.

Ніколи потім не міг дізнатися у матері, наскільки реальним тої ночі було бачене мною крізь заплющені повіки, коли зморений тяжким сном, я впадав в глухе забуття, а скільки було плодом моєї уяви.

Сталася якась велика сутичка між моїм батьком, матір'ю та Аделею, протагоністкою цієї сцени, суперечка з якимсь фундаментальним значенням, як зараз здогадуюся. Марно пробую відгадати все невловимий її сенс, виною цьому ніші моєї пам'яті, сліпі плями сну, які намагаюся виповнити домислами, здогадами, гіпотезами. Безвладний і непритомний, відпливав усе знову й знову в глухе невідання, тоді як на запалі повіки дмухала зоряна ніч, розіп'ята у відчиненому вікні. Ніч дихала, рівно пульсуючи, і раптом скидала прозору завісу. Зазирала згори у мій сон своїм старим і вічним обличчям. Промінь далекої зірки, ув'язнувши у моїх віях, розливався сріблом на сліпому білкові ока, і крізь примружені повіки я бачив кімнату в світлі свічки, заплутаної в хаосі золотих ліній та зиґзаґів.

Зрештою, може, ця сцена відбулася коли-інде. Багато вказує на те, що я був її свідком значно пізніше, коли поверталися якогось дня, замкнувши крамницю, з матір'ю і прикажчиками додому.

На порозі хати мати скрикнула від здивування і захвату, прикажчики заніміли, вражені. Посеред кімнати стояв чудовий мідний лицар, правдивий святий Юр, побільшений кірасою, золотими щитами нараменників, усім лунким обладунком полірованих золотих блях. З подивом і радістю я впізнав настовбурчені вуса та наїжену бороду мого батька, що стирчали з-під тяжкого преторіанського шолому. Панцир хвилювався на його збуджених грудях, мідні обручі дихали шпарами, як тіло велетенської комахи. Ставши велетнем завдяки зброї та латам, у блиску золотих блях був подібний до архістратига небесних хоронителів.

– На жаль, Аделю, – казав батько, – ти ніколи не мала поняття про справи вищого порядку. Всюди і завжди перекреслювала мої починання вибухами бездумної злості. Але, закутий в обладунок, глузую зараз із твого лоскотання, яким ти доводила мене, беззбройного, до розпачу. Безсилий гнів розбирає тебе, зараз ти жалюгідно красномовна, простацтво і неперебірливість твоїх слів поєднуються з тупістю. Повір, мене переймає лишень смуток і співчуття. Ти, позбавлена шляхетного польоту фантазії, палаєш несвідомою заздрістю до всього, вищого за посередність.

Аделя зміряла батька сповненим безмежної погорди поглядом і, звертаючись до матері, мовила обурено, гублячи мимоволі сльози роздратування: – Забирає увесь наш сік! Виносить з дому усі слоїки з малиновим соком, який ми зварили разом цього літа! Хоче його дати цим нікчемам помпувальникам для випивки. І, на додаток, грубіянить мені. – Аделя схлипнула коротко.

– Капітан вогняної варти, капітан голодранців, – кричала, міряючи батька ненависним поглядом. – Маю їх всюди повно. Вранці, коли хочу зійти по печиво, не можу відчинити дверей. Звичайно – два з них заснули на порозі в сінях і загородили вихід. На сходах, на кожному уступі лежить по одному сплячому в мідній касці. Напрошуються до кухні, впихають крізь шпарки дверей свої кролячі писки в мідних бляшанках, стрижуть двома пальцями, як учні в школі, та скімлять благально: цукру, цукру… Виривають мені з рук відерце і летять принести води, танцюють навколо мене, залицяються, махають хвостами. Блимають при цьому раз-по-раз червоними повіками та огидно облизуються. Вистачає, що гляну на котрогось гостро, а зараз пухне йому лице безсоромним м'ясом, як індикові. І отаким давати наш малиновий сік!..

– Твоя посполита натура, – мовив батько, – плюндрує все, до чого торкнешся. Намалювала гідний твого куцого розуму образ цих синів вогню. Щодо мене, уся моя симпатія належить нещасному роду саламандр, оцим бідним знедоленим істотам. Уся вина цього святого колись роду була в тому, що запродався людям за ложку нікчемної людської страви. Оплачено йому це з погордою. Тупість плебсу безмежна. Доведено цих делікатних істот до найглибшого занепаду, до остаточного упослідження. Що ж дивного, що не смакує їм харч, цей огидний та простацький харч, що готується сторожихою міської школи в одному спільному казані для них та міських арештантів? Їх піднебіння, делікатні та геніальні піднебіння вогнистих духів, жадають шляхетних і темних бальзамів, ароматних і кольорових флюїдів. Тому цієї урочистої ночі, коли будемо сидіти святково у великій залі міської Ставропігії при білих накритих столах, у цій залі з високими, ясно освітленими вікнами, що відкидають полиски углиб осінньої ночі, а навколо зароїться місто тисячними світлами ілюмінації, буде кожний з нас із пієтетом і гурманством, властивим синам вогню, вмочати булку в бокалі малинового соку і поволі попивати цей шляхетний і густий лікер. Таким чином підживлюється внутрішнє єство пожежника, регенерується багатство кольорів, які цей народ викидає із себе у вигляді феєрверків, ракет і бенгальських вогнів. Моя душа сповнена ласки до їхньої нужди, до їхньої невинної деградації. Якщо я прийняв з їхніх рук капітанську шаблю, то тільки в надії, що вдасться мені піднести з занепаду це плем'я, випровадити їх з приниження і простерти над ними штандарт нової ідеї.

– Ти весь змінився, Якубе, – сказала мати, – ти чудовий. Не відійдеш, однак, на ніч з дому. Не забувай, що з часу мого повернення не мали ми можливості добре порозмовляти між собою. Щодо ж помпувальників, – мовила, звертаючись до Аделі, – то, по суті, здається мені, ти керуєшся якимось упередженням. Це милі хлопці, хоча нікчеми. Дивлюся завжди з приємністю на цих молодиків в зграбних одностроях, трохи занадто затягнутих у поясі. Мають багато природної елегантності і зворушують своєю ретельністю та запалом, з яким готові щомиті услужити дамам. Скільки разів впаде мені з руки на вулиці парасолька, розв'яжеться шнурок черевичка, завжди надбіжить котрийсь із них, сповнений хвилювання й палкої готовності. Не маю серця розчарувати цих палких бажань і чекаю терпляче завжди, поки прибіжить та услужить мені, від чого здається дуже щасливим. Коли віддаляється, сповнивши лицарський обов'язок, оточує його відразу громада колег, обговорюючи з ним жваво цей випадок, при чому герой відтворює мімікою, як усе відбувалося. На твоєму місці користала б охоче з їх галантності.

– Уважаю їх за дармоїдів, – відповів старший продавець Теодор. – Адже не допускаємо їх до гасіння пожеж через їх дитячу безвідповідальність. Досить побачити, з якою заздрістю пристають завжди при гурті хлопців, що граються метанням ґудзиків до стіни, щоби оцінити зрілість їх кролячого розуму. Коли долинає з вулиці дикий гамір гри, можна з абсолютною певністю, визирнувши з вікна, побачити серед гурту хлопчаків цих захоплених і нечулих здорованів, майже непритомних в розгнузданих змаганнях. На вид пожежі шаленіють з радості, плещуть у долоні та танцюють, як діти. Ні, до гасіння їх використати не можна. Користаємо до того з коминарів і міських міліціянтів. Залишаються тільки ігри та народні свята, при яких вони незамінні, Наприклад, при так званому штурмі Капітолію в темряві, восени, перебираються на карфагенян і облягають з пекельним галасом Василіянське нагір'я. Усі в той час співають « Hannibal, Hannibal ante portas».

При тім під кінець осені стають ліниві та сонні, засинають стоячи, а коли впаде перший сніг, не знайти їх бодай на лік. Розповідав мені один старий пічник, що при ремонті коминів знаходять їх учеплених до каналу димаря, нерухомих, як почварки, в пурпурових одностроях і блискучих касках. Сплять так, стоячи, упившись малиновим соком, сповнені всередині липкої солодкості і вогню. Витягають їх тоді за вуха і провадять, п'яних від сну і непритомних, до казарм, через ранкові осінні вулиці, кольорові від перших приморозків, тоді як вулична галайстра кидає за ними каміннями, а вони посміхаються своїм всидливим усміхом, сповненим вини і поганого сумління і хитаються, як п'яні, на ногах.

– Як би там не було, – сказала Аделя, – соку їм не дам. Не для того собі псувала шкіру, варячи його на пічці, щоби ці нікчеми його випили.

Замість відповіді мій батько підніс свисток до вуст і свиснув… Як ніби підслухували у шпарку від ключа, раптово постали чотири стрункі молодики і вишикувалися під стіною. Кімната посвітліла від блиску їхніх шоломів, а вони, ставши по-військовому, темні і засмаглі під ясними шишаками, чекали наказу. На батьків знак двоє з них ухопили з обох боків великого, оплетеного лозою, слоїка, повного пурпурової рідини, і поки Аделя здолала їм перешкодити, вже збігли з тупотом зі сходів, забравши дорогоцінний трофей. Двоє інших, віддавши військовий салют, віддалилися за тамтими.

Якусь хвилю здавалося, що Аделя вчинить щось несамовите, такі вогні метали її гарні очі. Але батько не чекав на вибух її гніву. Одним стрибком опинився на підвіконні та розпростер руки. Ми кинулися до нього. Ринок, засіяний вогнями, роївся від кольорового натовпу. Під нашим будинком вісім пожежників розтягнули в колі велику парусину. Батько оглянувся ще раз, зблиснув цілою пишністю обладунку, салютуючи нам мовчки, потім з простертими руками, світлий, як метеор, скочив у ніч, що пломеніла тисячами вогнів. Це була така чудова картина, що ми всі в захваті заплескали в долоні. Навіть Аделя, тамуючи свою образу, аплодувала цьому стрибкові, виконаному з такою елегантністю. Мій батько тимчасом м'яко зіскочив з простирадла і, струснувши з хрускотом бляшаною шкаралупою, став на чолі колони, яка, виходячи по двоє, розгорнулася в марші довгою лінією і віддалялася поволі вздовж шпалери натовпу, блискаючи мідними бляшанками касок.

Переклав Микола ЯКОВИНА

Перекладено за виданням:

Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978.